Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Знову випили, й Володимир відчув, що трохи захмелів, та батько був тверезим, лише очі блищали, немов намазані розтопленим жиром.

– Хіба я проти, щоб ти оженився? Женися, раз так вийшло. Нехай буде й вона. Я прошу, – замовк, немов давав можливість сину оцінити сказане, глянув на дружину, яка дивилася на нього широко розкритими очима. – Да, нехай приходить і живе – місця у мене вистачить. Он кімната порожня. Переходьте. Тільки чужих дітей у хаті не треба. Чужі діти... – розвів руками, – рідними не стануть. Будете жити по-хорошому, там щось придумаємо – я не остання людина у Києві. Про себе, синок, подумай: рік-два – й ти заввідділом, тільки не треба лізти на рожон. Без тебе знайдеться кому критикувати й правду шукати, а ти краще про вишу партійну школу подумай. Я допоможу, аби твоє бажання. З вищою партійною не будеш ходити у рядових журналістах. Тільки не будь дурнем. У тебе такий батько, а ти... е-ех. Не забувай – партійні кадри вирішують усе, – легко ляснув долонею по столу, боячись перекинути вино. – І не обов’язково сидіти в газеті, можна й далі пролізти, тільки жити треба правильно.

З дому Володимир вийшов окриленим. Несподівана батькова пропозиція викликала у його душі бурю почуттів. Жити у нормальних умовах, а не у тому блощичнику, у майбутньому – вища партійна школа. Подумки картав себе за те, що раніше неправильно повівся з батьком, і все через Олену. Мусить тепер оцінити, що для них робиться, адже скоро почнеться зовсім нове життя. А коли вона не погодиться? Він аж спинився від цієї думки. Не сміє не погодитися, якщо любить. Іван і в селі виросте, нічого

страшного.

Олена слухала його мовчки. Чоловікове захоплення майбутніми перспективами жінці не передалося, та Володимир не помічав.

– Знаєш, батько з часом і квартиру нам виб’є. Прекрасно, правда? – говорив голосно, обводив гуртожитську кімнату поглядом і презирливо кривився. – Іван... – глянув на сплячого хлопчика. – Йому і в діда з бабою чудово, тільки не роби з цього трагедії. Потім колись заберемо, коли власне житло буде. На наступні вихідні відвеземо в село і відразу ж розраюємося з гуртожитком. Чого ти мовчиш?

– Думаю, – здавалося, Олена дивилася не на чоловіка, а крізь нього і невідомо що бачила.

– Про що тут думати – Івана відвозимо й переходимо до моїх.

– Я не про те, – Олена хитнула головою, немов відганяла від себе щось набридливе. – Думаю, чого батько раніше не спробував тебе купити?

– Перестань! – Володимир крикнув так, що хлопчик прокинувся і злякано сів на ліжку.

Олена підійшла до нього.

– Спи, спи, мій маленький. Отак, лягай, – поклала дитину, погладила по голівці.

Хлопчик слухняно ліг і знову заснув. Олена так і сиділа й замислено дивилася на сонне личко. Думала про завтрашній день, у якому поруч із нею не було місця Івану. Мусить вибирати, платити за те, щоб змінити свій нинішній принизливий стан. Але якою ціною? Підвела очі, глянула на чоловіка – той сидів за столом, підперши обличчя стиснутими у кулаки руками. Недобрим поглядом дивився кудись поперед себе, ковзнув по Олені, коли та сіла навпроти, й тихо промовив:

– Не роби з мене негідника, а подивися на життя реально – ти в ньому ніщо, коли не маєш підтримки сильніших від себе. Казявка, яка півжиття порпається у купі сміття, щоб вибратися нагору. А у нас є шанс.

У тебе є шанс, вдруге такого не буде.

– Ні, – Олена хитнула головою. – Ні, Володю, я хочу, щоб син ріс поруч зі мною, і нікому не нав’язую ні його, ні себе. А твій батько справді знає, чого хоче, – посміхнулася сумно. – Далекоглядний він у тебе.

Два кулаки упали від підборіддя на стіл.

– Ти зробила вибір. Ти сама зробила вибір. – Кожне слово ніби рубав сокирою. – Тоді й нарікай на себе. Тільки ж ти, – кинув колючий погляд на ліжко, де спав Іван, – наше майбутнє приносиш у жертву йому.

– Він – дитина, Володю.

Тільки дитина.

– Чия? – мало не крикнув дружині в обличчя.

Батькові слова глибоко запали у свідомість, і він думав, як багато втрачає через Олену. Хіба то велика жертва – Іван, який тільки й того, що ріс би в селі? Не в дитячий будинок його здавали й не залишали напризволяще. Тепер уже не допитувався, звідки хлопець узявся. Знав, що чужий, і тим чужим вона не хотіла поступитися заради нього, заради них обох. Цього він їй не пробачив.

Із кожним днем смуга відчуження між ними збільшувалася. Володимир звинувачував у цьому тільки Олену. А та страждала, бо любила і сина, й чоловіка, й боялася втратити і того, й того. Добре розуміла, що Люба приїжджатиме до матері і її зустріч з Іваном неминуча. Хтозна, чи не заманеться повернути сина? Віддати дитину тоді, як вона стала часткою її життя? Як віддати? Як втратити? Сама лише думка про це змушувала стискатися серце. Часом Олена прокидалася серед ночі, простягала руку до ліжка, де спав Іван, із жахом думаючи про те, що його може там не бути.

Усвідомлювала, що батькове благополуччя для Володимира було тим середовищем, якого він прагнув, і саме вона тепер стояла на перешкоді. Але вірила, що час таки змінить щось у їхньому житті. Мов дитина, чекала дива, яке могло б стулити докупи ті черепки, що залишилися від їхнього кохання.

Та чи було то кохання, а не звичайне захоплення? Про це не раз думав Володимир, коли в його життя несподівано увійшла інша жінка. Він знав, що у редакцію взяли нову журналістку, цьогорічну випускницю факультету журналістики. Молодих випускників, та ще й випускниць, у столичні редакції брали нехотя, а коли й брали, то лише тих, за чиєю спиною стояли впливові

покровителі. Часто такі кадри виявлялися бездарними й назавжди зникали з журналістики у кабінетах чиновницьких установ. Із новою колегою він зустрівся, коли зайшов у відділ листів щось запитати. Вона сиділа за старим редакційним столом і жваво розмовляла по телефону. В одній руці тримала телефонну трубку, в іншій – цигарку.

– Ірина, – дівчина поклала цигарку до попільнички і впевнено простягла йому руку. Надто коротко стрижене волосся, зі смаком підфарбовані очі, трохи ластовиння на обличчі робили її схожою на невинне звірятко, яке можна погладити, знаючи, що воно іще не кусається. Володимир це підмітив

відразу і подумки посміхнувся.

– Ви палите? – Ірина простягла пачку з дорогими цигарками. – А ще в нас зараз буде кава.

Володимир залишився пити каву.

Олена відразу помітила у чоловікові зміну. Бачила, як він часом ніби вдивлявся у самого себе. Подовгу сидів за столом, над чистими аркушами паперу і за вечір не написав жодного рядка. Вранці довше, ніж завжди, голився, прискіпливо себе обдивлявся у дзеркало й раніше звичайного йшов на роботу, нічого їй не пояснюючи, бо вона нічого й не питала. Чекала, що ось-ось між ними розтане лід відчуженості. На те була причина – Олена завагітніла. Ще не мала впевненості й тому чоловікові не казала, хоча їй часто хотілося пригорнутися до нього, зазирнути в обличчя і побачити лагідну посмішку. Вірила, що коли він відчує батьківське почуття до власної дитини, Іван перестане йому бути чужим. Та Володимира захопило інше почуття. Коли б хто раніше сказав, що за першим коханням приходить друге, часом іще сильніше, він би не повірив. А тепер думав про свої стосунки з дружиною, порівнював її з Іриною – Олена програвала. Здавалася буденною і надто приземленою зі своїми невдачами, чужою дитиною, наївним бажанням бачити світ іншим, ніж тим, яким він був насправді. Ірина була не такою. Вона добре знала, чого хоче від життя, і брала від нього не тільки те, що їй належало. Маленьке звірятко швидко випустило пазурі й міцно вчепилося ними у Володимира. Не минуло і тижня після їхнього першого побачення, як вона запросила його додому, і в той же вечір сказала, що не уявляє його нічиїм чоловіком, тільки своїм. Володимир спочатку розгубився, але міцне вино й шалені поцілунки змусили забути про все.

Олена зі своїм замисленим обличчям дратувала більше й більше.

Мусив лягати з нею в ліжко – іншого у тісній кімнаті не було, мусив відчувати тепло тіла, тепер чужого і байдужого. Дивитися в очі, розмовляти, брати з її рук їжу. Думав, як швидше покінчити з цим щоденним примусом, і вагався. А одного разу не прийшов з роботи додому. Олена не спала усю ніч, даремно намагаючись умовити себе, що він ночує у батьків, – жіноче серце чітко вистукувало чоловікову зраду, удар за ударом. Ранку чекала, як вироку, та Володимир не прийшов і не подзвонив. Тоді вона сама подзвонила йому на роботу.

– Я поки що поживу у батьків,

– почула у відповідь на своє

вимучене «Що трапилося?».

Через тиждень прийшов, щоб сказати, що не може з нею жити, бо кохає іншу. Чекав сліз, істерики, але дружина лише зблідла і мовчки сиділа на ліжку, навіть не намагалася про щось запитати. Тільки в очах застиг біль, наче від смертельної рани. Володимиру на якусь мить стало жаль її, та він швидко опанував себе і спокійним голосом запитав:

– Ти даси мені розлучення без скандалів? Ми ж цивілізовані люди, і нам нічого з тобою ділити.

Олена мовчки кивнула, і він швидко вийшов з кімнати. Назустріч по східцях біг Іван, який грався десь на вулиці.

– Татку! – зрадів хлопчик і кинувся до Володимира, але той мовчки відсторонив його і пішов.

Перше, що відчула, коли чоловік зачинив двері, – бажання вмерти. Воно було таким гострим, що підійшла до вікна і відчинила, та їхній поверх був тільки другим і під самим вікном, на клумбі, виблискувала проти сонця кучугура снігу. Олена вдихнула морозне повітря і ще більше відчинила вікно. В цей час до кімнати забіг Іван.

– Мамо! – гукнув крізь сльози.

– А татко... – Але не встиг договорити, Олена кинулася до нього, в нестямі ухопила за плечі й міцно стисла.

– Це ти! Це все через тебе! Де ти взявся на мою голову?!

– Мамо! – закричав злякано хлопчик. – Ти задушиш мене!

Деякий час вона дивилася на нього такими очима, немов і справді збиралася задушити. Потім відштовхнула й опустилася на підлогу. Прихилилася до стіни й застогнала вголос.

Володимир не сідав ні в автобус, ні в тролейбус. Навмання йшов містом, нічого не помічаючи навколо. «Я ще її люблю. Боже мій, я ще її люблю! – вигукнув подумки.

– Що я наробив? Неправда, я не люблю, а лише жалію. – Перед очима випливло бліде жіноче обличчя. Хитнув головою, намагаючись відігнати його від себе.

– Я люблю Ірину. Ні, я люблю їх обох». Аж спинився, збентежено обернувся, немов за ним ішли дві тіні. Довго стояв посередині тротуару, ніби розмірковував, куди тепер іти. Нараз побачив, що стоїть неподалік зупинки, до якої наближався тролейбус. Навіть не глянув, за яким маршрутом їздить, швидко заскочив у двері, сів на вільне місце й полегшено зітхнув, коли тролейбус рушив.

За кілька днів Олена стала схожою на хвору людину. Обличчя с^дло, поблідло, під очима з’явилися темні кола. Прибирала в гуртожитку, ходила до магазину, готувала Іванові їсти, жила, як і раніше, та їй здавалося, що життя зупинилося. Зупинилося на тому дні, коли Володимир пішов до іншої жінки. Якої? Олені було однаково. Вона її не уявляла і не намагалася уявити. Годину за годиною чекала, що прокинеться від цього страшного сну і що ось-ось чоловік відчинить двері кімнати. Безсонними ночами відчувала його поруч, здавалося, чула, як він дихає, ходить. Не засинала, а падала у провалля, у якому деякий час спочивав її виснажений мозок. Але наставав ранок, порожній ранок, і схожий на вічність день. Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши на рану цю маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі.

Побачити, зустрітися ще раз, просто побути з ним поруч... Олена не витримала і подзвонила Володимиру на роботу. Переконувала себе, що має право на зустріч, адже носила під серцем його дитину і мусила розповісти йому про це. Десь у глибині душі жевріла надія, що нове кохання чоловіка – лише тимчасове захоплення і що він отямиться й повернеться до неї. Вона б простила зраду – кохання прозріває лише тоді, коли його остудить час.

Відвела Івана до сусідів і спочатку ходила по кімнаті, марно намагаючись опанувати себе. Боялася, що в якусь хвилину не витримає і перетвориться на жебрачку, яка випрошує любов. Потім зупинилася біля вікна. Довго вдивлялася у ярмарок сіро-жовгих багатоповерхівок, аж поки не почула у коридорі знайомі кроки.

Він прийшов після роботи, як приходив завжди. Трохи невпевнено постукав у двері, прочинив, глянув на Олену, і роблено-веселе «привіт» застигло на вустах. Перед ним була тінь жінки, яку він знав. Захоплений новим почуттям, мало думав про неї. Розумів, що страждає, але ж не так. Вражений, нукав якісь слова і не знаходив, тільки промовив:

– Я прийшов.

Олена з силою стримувала сльози. Мовчки показала на стілець, а сама так і стояла біля вікна. Нарешті спитала, стримуючи зрадливе тремтіння в голосі:

– Ти у батьків живеш?

Він кивнув головою, пройшов і сів на стілець, як сідають чужі —

ненадовго.

– А вона? – сльози таки виступили, і Володимир побачив ті сльози.

– Не муч себе, – озвався винувато. – Тобі б краще було поїхати звідси.

– Куди? Покажи мені те місце, де мене чекають із двома дітьми.

Ще більше зблідла і важко обперлася рукою об підвіконня, немов боялася упасти.

– Чому з двома? Ти ще одного десь підібрала? – пожартував, намагаючись силувано посміхнутися.

– Не підібрала, – глянула йому в обличчя. – Ця дитина наша з тобою.

У кімнаті запала гнітюча мовчанка. Володимир дивився на Олену, й розгубленість поволі переростала в презирство, яке він і не намагався приховати.

– Не думав, що ти на таке здатна, – посміхнувся криво. – І тобі не соромно опускатися до мерзенного шантажу?

– Я не шантажую. – Сльози одна за одною потекли по обличчю.

– Я кажу правду.

Володимир підхопився зі стільця, підійшов до Олени, потім ніби злякався чогось, відступив до столу.

– Ти не смієш, – промовив тихо. – Не смієш, чуєш. Ти хочеш знову мене захомутати, як тоді у своєму задрипаному селі? – у цю мить він ненавидів Олену – Чуєш, забирайся з Києва, забирайся по-хорошому – На його смаглявому обличчі проступали червоні плями.

– Ти й так мені багато чого зіпсувала, більше у тебе не вийде.

Олені здалося, що вікно гойдається. Злякалася, що може впасти, і вже обома руками обіперлася на підвіконня. Але й підвіконня гойдалося. Її занудило. Володимир проступав нечітко, мов із туману, і слова не доходили до свідомості.

– Іди геть, – промовила тихо і так несподівано для чоловіка, що той спочатку и не зрозумів, що його виганяють. – Я дам тобі розлучення, хоч завтра.

Ще вона побачила його збентежений погляд, почула, як за ним м’яко, ніби нехотя, зачинилися двері. Але кроків у коридорі вже не чула. Від підвіконня поволі посунулася униз, опустилася на коліна й уткнулася в ліжко головою.

– Господи! – зойкнула подумки. – Навіщо тепер мені його дитина? Куди я з нею подінуся? Навіщо, Господи? Мені б померти разом із нею, щоб припинились оці муки.

Крізь туман свідомості почула, як тихенько рипнули двері. Підвела голову й побачила перед собою жінку: не стару й не молоду, у довгому полотняному одязі. На голові

– дивний вінок. Жінка опустилася на коліна поруч із Оленою і, ніби крило, поклала їй на плече свою руку.

– Не плач, – прошелестіло тихе. – Мусиш жити – і ти, і твоя донька – я її уже благословила і дам своє ім’я.

– Ім’я? Доньці? – Олена тільки ворухнула губами, не розуміючи, чи це відбувається уві сні, чи наяву. Відчувала руку на своєму плечі, але не відчувала її ваги, лише незвичайне, заспокійливе тепло розходилося по всьому тілу.

– А тобі віддам свій вінок – носи його, – зняла з голови, й Олена з жахом побачила, що той вінок терновий. Гострі колючки, мов голки, стирчали в усі боки. Зойкнула, коли ті колючки лягли на чоло – біля неї нікого не було. Здивовано озирнулася по кімнаті, перемагаючи слабкість у тілі, підвелася на ноги і враз відчула, як у багатьох місцях на голові заболіла шкіра, ніби покололи чимось гострим.

Іще в тілі була слабкість, але на душі ніби розвиднілося. Відчай поступово змінювався спокоєм. Вона вперше за багато днів посміхнулася: «Донька. Тепер у мене буде син і донька. Але ім’я? Як я дізнаюся?»

За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч.

– Татку, чого ти не живеш із нами? Я дуже-предуже тебе люблю. І мама любить – я знаю.

– Бачиш, – Володимир присів перед хлопчиком, дістав із кишені невеличку шоколадку. – Ми з твоєю мамою розлучаємося. Ти ще маленький і нічого не розумієш, тому рости здоровий.

– Як це – розлучаєтесь? – Іван узяв шоколадку, але й не глянув на неї. – А я? Ви мене теж розлучаєте? – в його очах забриніли сльози.

Володимир мовчки підвівся, відчинив шафу, щоб позбирати свої речі, але їх там не було. Побачив за шафою свій чемодан і сумку. Спочатку відкрив чемодан, передивився все, до шкарпеток, потім переглянув речі у сумці.

– Мені треба йти, – трохи винувато сказав до хлопчика, що розгублено стояв посеред кімнати.

– Ні! – крикнув Іван, підбіг до нього й обхопив за коліна. – Татку, не йди!

Володимир спочатку поклав дитині на голову руку, потім відсторонив і подивився в обличчя.

– Я, Іване, не твій тато, – промовив, ніяковіючи під повним горя поглядом. – Хіба ти не здогадувався – ти ж дорослий хлопчик?

Іванове личко скривилося, маленькі плечі згорбилися, мов у старого діда. Володимир не витримав, відступив і відвернувся до вікна.

– А де тоді мій тато? – спитав Іван боязко.

– Хіба я знаю, – відповів, не повертаючись, щоб не зустрічатися з дитячим поглядом. – То вже нехай тобі мама скаже.

Йому хотілося швидше вийти з цієї кімнати і зовсім нічого не залишити після себе, мовби його тут ніколи й не було. З робленою посмішкою повернувся до Івана.

– Ну, будь здоров, – по-чоловічому подав руку, та хлопчик відступив і сховав свою руку за спину. – Як хочеш. – Узяв чемодан, сумку і вийшов із кімнати, дякуючи долі, що не довелося зустрітися з Оленою.

Коли двері за ним зачинилися, Іван ще довго стояв на одному місці, потім кинув до порогу шоколадку, сів на ліжко, обхопив руками коліна і так сидів, аж поки не прийшла мати. А коли побачив Олену, стиснув кулачки й кинувся до неї:

– Ти надурила мене! Він не мій

тато! Він – не тато!

Через два місяці Олену й Володимира розлучили. На суді вона нічого не сказала про вагітність і не пред’явила до колишнього чоловіка жодних претензій. Чужими прийшли до приміщення суду і ще більш чужими вийшли. Володимир не обізвався до Олени жодним словом, немов боявся, що вона передумає і не дасть йому розлучення. Лише здивувався її спокою, навіть – байдужості, з якою дивилася на нього, відповідала на запитання судді. Полегшено зітхнув, коли сів у тролейбус і подумав про те, що ніколи в житті їхні шляхи уже не перетнуться.

Невдовзі після розлучення в кімнату зайшла комендант гуртожитку Олена здивувалася, бо та завжди при потребі викликала її до себе у кабінет. Комендантша обвела кімнату прискіпливим поглядом і промовила трохи застудженим голосом:

– Непогано живеш Затишно у тебе й чисто. Жаль.

Олена чекала, поки та скаже, за чим прийшла, потім спохватилася і запропонувала стілець. Жінка сіла, обіперлася ліктем на стіл, на якому стояла дешевенька ваза з весняними квітами.

– Якась падлюка накапала, що ти живеш у гуртожитку незаконно,

ще й працюєш. Не знаєш хто?

– Здогадуюсь, – Олена теж сіла і приречено подивилася на літню жінку. Мусила б сама подумати про те, куди подітися, адже знала, що заважає колишньому чоловікові вже тим, що просто живе у цьому великому місті. Певно, боїться, що десь, колись вона стане йому на перешкоді.

– Добре, що здогадуєшся, – комендантша співчутливо глянула на Олену. – Твої «доброзичливці» хочуть, щоб я тебе виселила за двадцять чотири години. Не самі вони про це мені сказали, а директор заводу. Видно, добре постаралися. У тебе є куди дітися?

– Немає. Хіба до батьків, – відповіла і злякалася самої думки, що з’явиться у село з новим соромом, невдахою, нездатною утвердитися у цьому житті.

– А той твій?..

– Уже розлучилися, – сказала так, мовби йшлося не про неї, а про когось іншого.

– Що ж мені з тобою робити?

– коменданти^ не дуже хотілося виселяти Олену, яка працювала старанно, ні на що не нарікала. Мовчки розписувалася за гроші під чужим прізвищем і навіть не раювала. Анастасія Гнатівна ставилася до Олени з незрозумілою їй самій теплотою. Скільки в гуртожитку жінок і молодих дівчат, та в Олені було щось таке, що змушувало суворе серце лагіднішати навіть тоді, коли та попадала їй під «гарячу руку». – А ти не знаєш?

Олена тільки заперечливо похитала головою, потім стисла долонями скроні й опустила голову.

– Не панікуй, – жінка торкнула її за плече. – Тиждень якось відбрешуся, а там видно буде. Ну, чого ти, наче придуріла! – гримнула на Олену. – Отак і даси себе з’їсти якійсь сволоті. У тебе ж он дитина. Чи ти справді така селючка забита, чи прикидаєшся? Так наче ж диплома про вишу освіту маєш

Олена підвела голову, сумно посміхнулася:

– Селючка. Тут, у Києві я перетворилася на забиту селючку. Тепер ось не знаю, куди себе діти. Чуєте, Гнатівно, а як через тиждень змусять вас мене вигнати?

– Тоді поїдеш додому, раз не можеш за себе постояти.

– Ні, – Олена заперечливо хитнула головою. – Додому я не поїду.

Іван попросився спати, й Олена розстелила йому ліжко.

– Гарний хлопчик, – похвалила комендантша, коли той заліз під ковдру і слухняно повернувся до стіни.

– Гарний, – повторила за нею Олена.

– І не жалко йому?

– Кому?

– Та твоєму ж...

– Він не його батько, – промовила так, немов у цю мить зраділа, що Володимир не батько Івану.

– Он воно що? – гостя зацікавлено подивилася на Олену. – А як же батько?

Олена здвигнула плечима:

– Я не знаю, хто його батько.

– Таке скажеш, – Гнатівна зніяковіла. – У тебе що їх – ціла рота була?

– У мене нікого не було, —

Олена подивилася на сплячого хлопчика й несподівано для себе промовила: – Я його усиновила.

– Це ж як? – не повірила Анастасія Гнатівна. – Ти ж тоді ще дівчам була незаміжнім – хіба не так?

– А, – махнула рукою Олена,

– довго розповідати.

Комендантша підхопилася зі стільця і мало не вибігла з кімнати. Через кілька хвилин повернулася, поставила на стіл пляшку горілки:

– Закуску давай твою, бо у мене в холодильнику так пусто, що й миша повісилася з голоду.

Побачила, як Олена знітилася, глянувши на пляшку.

– Чого ти – наче перший день на світі живеш? Посидимо удвох, поговоримо. Нам тепер ніхто не допоможе, як самі собі не допоможемо, а може, щось та й придумаємо.

Відкрила пляшку, пошукала склянки. Олена приготувала закуску.

– Сідай уже, – запросила її Гнатівна до столу, мовби то не вона, а сама Олена була у неї в гостях.

Випили по чарці й стали мовчки їсти, ніби дуже зголодніли.

– Розповідай, Олено, – обізвалася комендантша після другої чарки. – Мене не бійся, я – могила.

– А потім напружено вслухалася у кожне слово, піддакувала, супила брови, обурюючись, і часто подивлялася на сплячого Івана. – То ти й батькам нічого не сказала? Треба було сказати, – осудливо похитала головою.

– Тепер уже пізно, – згоджувалася з нею Олена.

– І піжону своєму не розповіла?

– посоловілими очима, у яких була не тільки відверта зацікавленість, а й співчуття, комендантша дивилася на Олену.

– Боялася. У колгосп на мене його батько написав анонімку – більше нікому. Такі люди здатні на все. Він і Любу знайде, щоб Івана відняти. Думаєте – ні? – запитливо глянула на Гнатівну.

– Правильно зробила. Вони такі, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. А хлопчика жалко, хоча я б ніколи й не здогадалася, що він тобі не рідний. Це ж добре, що своїх іще немає.

– Ох! – зойкнула Олена. – Коли б то! Невже ви по мені нічого не бачите?

– Та, – розгубилася комендантша, – хіба я до тебе придивлялася? Вагітна? От пришелепкувата, і мовчить вона. Я тепер їм швидко пельки заткну. Тю-ю, дурна. Я б на твоєму місці не їх боялася, а зробила б так, щоб вони мене боялися. Не тільки б синочку, а і його батечку руки вкоротила, – жінка повеселішала, налила собі чарку. Олені сказала: – Тобі годі, а то доп’єшся. Треба було з цього й починати, а не панікувать. Чесне слово, я їм покажу тепер...

Опівночі в Олениній кімнаті почулася пісня. Обнявшись, обидві у сльозах, жінки тужливо виводили «Цвіте терен». Сусіди обурливо загрюкали у стіну, хтось зазирнув у кімнату, але побачив там комендантшу і швидко зачинив двері.

Днів через два Анастасія Гнатівна покликала до себе Олену і з лукавинкою в голосі повідомила:

– Живи спокійно поки що, а далі побачимо. І не бійся за те, що мені розповіла, – я тебе не підведу,

а помогти – поможу.

І справді допомогала. Брала до себе Івана, коли потрібно було піти кудись Олені, дібрала в кімнату кращі гуртожитські меблі, навіть десь узяла плетене з лози дитяче ліжечко.

Олена прибирала до останнього

дня.

– Слухай, – сердилася Гнатівна, – яка комісія – мене за тебе не тільки з роботи попруть, а ще і в тюрму посадять.

Олена тільки посміхалася:

– Не посадять. Я ж у вас ніде не числюся. А що днями робитиму? Помаленьку помию, і нічого зі мною не трапиться. Мені так легше, – умовляла комендантшу коли та забороняла працювати.

Того дня Олена прокинулася рано. У кімнаті було душно, і вона відчинила вікно. Довго дивилася на сонне місто, оповите серпанком.

«Це вдома вже жнива почалися,

– подумала з тугою. – А я отут онучу по коридору тягаю».

їй нестерпно захотілося у поле, туди, де для її серця воля. Уявила, як мчить на мотоциклі між високими хлібами, що аж дзвенять достиглим колосом. Глянула на свій живіт і сумно посміхнулася. Хотіла раненько, поки всі у гуртожитку сплять, піти й прибрати, щоб ніхто не заважав, але почула у животі легкий біль. Чомусь розхвилювалася і заплакала.

«Доню моя, це ти вже на світ просишся, – промовила подумки, – яким він буде для тебе, цей світ, без батька? – глянула на Івана і розсердилася на себе. – Діточки мої, не бійтеся – у вас є мати, а я нікому не дам скривдити вас».

Пізніше, коли перейми почастішали, постукала у кімнату до комендантші, яка більше жила у гуртожитку, ніж у власній квартирі, десь далеко на околиці міста.

– Гнатівно, ходіть до мене – я вам покажу пелюшки дитячі і все... там у мене готове.

– Що, вже? – комендантша схвильовано шукала ключа зачинити кімнату, не знайшла, махнула рукою і пішла за Оленою. – Іван буде в порядку, – говорила заспокійливо.

– Нічим не переймайся – я сама приїду й заберу тебе.

Уже в кімнаті запитала:

– А може, тому... твоєму подзвонити?

– Не треба, Гнатівно, – Олена аж заперечливо хитнула головою, – у нього тепер своє життя.

– Ага, – комендантша розв’язала вузлик, перебрала малесенькі сорочечки. – А то ти, – показала на великий живіт, – сама нажила?

До пологового будинку приїхали, коли вже Олена почала від болю кусати губи.

– Треба було довше вдома сидіти, – дорікнула їй акушерка. – Може б, тоді й на вулиці народила.

Ще сонце не піднялося й до полудня, як в Олени знайшлася дівчинка.

– Тобі можна хоч десятеро народжувати, – сказала лікар, розповніла жінка з сивим волоссям, яке ледь вибивалося з-під білої шапочки. – Перша дитина, а так легко обійшлося. Ач, яка гарна дівчинка, – вправно оглянула немовля, – наче на замовлення.

– І в день хороший, – додала санітарка, що прибирала навколо

пологового столу.

– Який? – Олена повернула голову до санітарки, що чимось нагадувала черницю: запнута по самі очі хустка, високий комірець виднівся з-під халата, і смиренність не тільки на обличчі, а і в голосі, рухах, усій її худенькій постаті.

– Сьогодні ж четверте серпня, день Марії-Магдалини, – промовила жінка з лагідною посмішкою.

– Марії? – перепитала схвильовано Олена. «Значить, он хто дав моїй доньці своє ім’я», – подумала, але вголос нічого не сказала.

У палаті уже лежало п’ять породіль, і в усіх народилися

хлопчики.

– Ех, дівчата, – жартувала сусідка по палаті, – з невісточками нам буде сутужно. Одна на п’ятьох, а в мене ще й удома два луцмани. Думали, хоч третю купимо дівчинку, аж воно як не везе, то не везе.

Попід вікнами ходили чоловіки й родичі жінок, які вже стали мамами, і тих, що збиралися ось-не-ось. Тільки за Олену ніхто не хвилювався і не гукав під вікном. Анастас ія Гнатівна принесла передачу й написала записку, що з Іваном усе добре. Олена на якийсь час повеселішала, потім знову відчула, як до серця підступає туга. Десь у глибині душі ворушилася надія, що Володимир дізнається про доньку, прийде по-людськи, адже вона йому не ворог. Та він не прийшов, ні до пологового будинку, ні до гуртожитку.

Іван гуляв у сусідів, коли йому сказали, що приїхала мама з сестричкою. Прибіг, несміливо просунув голову у двері, подивився на жінок, що стояли біля дитячого ліжечка.

– Синку, – Олена підійшла до хлопчика, обняла, потім взяла за руку й підвела до ліжечка. – Ось твоя сестричка. Поглянь, яка лялечка.

Іван вчепився за материну руку, подивився на маленьке зморщене личко немовляти й голосно заплакав:

– Я не хочу такої. Вона мала й негарна. Віднеси її назад – я ж у тебе вже є.

– Дурненький ти, – погладила його Олена по голові. – Через рік вона тебе за чуба смикатиме, а потім буде бігати, що й не здоженеш. Жалій її, синок, бо ти старший брат, мусиш захищати й не кривдити.

Але Іван насупився, відійшов і дістав із ящика свої іграшки. Тільки коли мати розповила дівчинку, щоб поміняти мокрі пелюшки, зацікавлено став збоку. Потім попросив:

– Мамо, дай я її потримаю.

Олена поклала немовля йому на

руки, він завмер і так стояв, поки

мати не забрала сестричку. Деякий час дивився, як дитина спить, і запитав:

– А вона знає, що я її брат?

– Ні, ще не знає, – посміхнулася Олена. – Але скоро узнає.

Приїхала Наталка з села. Довго і мовчки стояла біля дитячого ліжка, потім сіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала.

– Де він узявся на нашу голову? Жила собі, й добре було. А тепер знову лупай очима перед людьми, знову стидайся по селу пройти.

– Мамо, – Олена сіла біля Наталки, відняла від обличчя руки.

– Мамо, не плачте. Буду якось жити.

Я, мамо, не пропаду, – умовляла матір, а сама ледве стримувала сльози.

Наталка зняла зі спинки дитячого ліжка пелюшку, витерла обличчя.

– Батько казав, щоб я тебе з дітьми додому забрала. Нічого жити по чужих кутках. Уже нажилася у цьому Києві. Вчилася, вчилась, а тепер наче остання яка. Лаштуйся додому.

Олена мовчала, потім підвелася, взяла маленьку доньку на руки.

– Ще мені документи на неї потрібно оформити. І не поїду я, мамо, додому. Мушу пошукати себе в іншому місці.