Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

її набрало суворого вигляду.

– Такі квартирантки мені не потрібні, – промовила сухо. – Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.

Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.

– Зовсім як лялька, – здивувалася вголос, – таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? – глянула зацікавлено на подругу.

– Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки – нехай лежить. – Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.

– Кажу ж тобі, – Оленка почала розмотувати дитину. – Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.

На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.

– А це вже ми знімемо, – легенько розв’язала й почала читати:

– «Хлопчик – Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла – Самойлюк? – Оленка здивовано глянула на Любу.

– Як це – Самойлюк, а не

Карпенко?

Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:

– Потім поясню.

– Ні, поясни тепер, – Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. – Чому дитина записана на моє прізвище?

– Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, – розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. – І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.

– Ти все брешеш, – Оленка пильно глянула подрузі в очі. – Я

зараз поїду в лікарню.

– Нікуди ти не поїдеш, – Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. – Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися – подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш

– Але ж так не можна, – Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. – Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно.

– Що тобі ясно? Що? Те, що мені треба було на вулиці народжувати без документів? – мало не крикнула Люба. – Іди, коли

хочеш, – розказуй.

Оленка нікуди не пішла, а на другий день Люба її попросила:

– Лєнко, відчергуєш, побудеш із малим, а я до матері з’їжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.

Із села приїхала сердита й схвильована.

– Дурепа стара, – промовила ще з порога. – Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очі не показуєшся? А спробувала б я їй за дитину сказати. З’їздила до матері, називається.

– Що ж нам тепер робити? – запитала злякано Оленка.

– Не знаю, – Люба безсило притулилася до дверей. – А ця сліпа курка вже виганяє з хати?

– Ще нічого не казала.

– Ну й добре, – полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.

Немовля спало на ліжку поруч із матір’ю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо – вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався, напоготові була пляшечка з дитячою сумішшю – Люба ще у пологовому будинку відмовилася годувати груддю. Тільки тоді, як подруга йшла на роботу, вона залишалася з дитиною сама. Одного разу Оленка повернулася з чергування і не застала вдома ні Люби, ні дитини, ні їхніх речей. На ліжку побачила записку: «Лєнко, прощай – я їду із сином далеко. Матері нічого не кажи – я ж колись повернуся». Оленка читала ту записку ще і ще, потім пішла до хазяйки квартири:

– Ольго Данилівно, Люба вам нічого не казала?

Жінка ніби аж із жалем подивилася на неї крізь товсті лінзи окулярів:

– Ні, розплатилася й пішла. А ти від мене теж підеш?

– Я не знаю. Я тепер нічого не знаю. А давно Люба поїхала?

Ольга Данилівна здвигнула плечима:

– Може, години дві-три.

Приголомшена Оленка

повернулася у свою кімнату, сіла на ліжко: «Поїхала, наче втекла. Від мене втекла? Чого їй від мене тікати? І куди вона потягла те нещасне дитя у холоднечу?» – при згадці про хлопчика в Оленки на очах навернулися сльози.

На столі лежали розкидані папери, книги, непотрібні Любині речі. Оленка підвелася й почала прибирати. Між паперами, загорнуті у целофан, побачила Любин паспорт і трудову книжку. «Оце поїхала, – подумала схвильовано. – Далеко заїде. А коли вона ще на вокзалі?»

Швидко накинула пальто, взяла сумочку, поклала туди документи. Пошукала свій паспорт, боячись, щоб Люба ненароком не забрала замість свого, – паспорт лежав на місці. Оленка і його поклала в сумку. Не чекала тролейбуса, сіла в таксі й попросила водія їхати на залізничний вокзал.

Коли таксі зупинилося неподалік входу, швидко

розплатилася й хотіла бігти до дверей, але несподівано зупинилася

– назустріч їй ішли лікар у білому халаті й міліціонер. Лікар ніс немовля, загорнуте у знайому Оленці ковдру. Дівчина злякано дивилася, як вони підійшли до автомобіля «швидкої допомоги» і лікар відчинив дверцята, щоб сісти.

– Підождіть! – голос в Оленки зірвався. Вона розпачливо глянула на двері вокзалу, надіючись побачити там і Любу, та інші люди заходили й виходили, а її не було. Підбігла до машини. – Чому ви його забираєте?

Міліціонер міцно взяв її за лікоть:

– Ти знаєш, чия це дитина?

– Знаю, – і замовкла. Якась іще не усвідомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.

– То ти, може, й знаєш, чому вона дві години сама пролежала на вокзалі? – уважно глянув у розгублене дівоче обличчя. – Одумалась, – похитав докірливо головою і підштовхнув до інших дверцят автомобіля, – доведеться тобі тепер із лікарні забирати, якщо віддадуть.

Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.

– Дайте мені хлопчика, – простягла руки Олена.

– Навіщо ж ти кидала? – запитав суворо лікар і не віддав.

– Кидала? – повторила за ним і замовкла.

Лікар відчинив двері.

– Проходь, – кивнув їй головою.

У приймальному передпокої поклав немовля на кушетку, повернувся до Олени.

– Як же це ти? Спочатку залишаєш, пишеш оце, – тицьнув дівчині в обличчя якийсь папірець,

– потім біжиш забирати. А що буде завтра? У тебе є документи?

Оленка витягла із сумочки паспорт і простягла лікарю.

– Самойлюк Олена? Галино Львівно, – звернувся до чергової медсестри, – передзвоніть, будь ласка, у пологове відділення, спитайте: чи народжувала у них десь три тижні тому хлопчика оця мадам, на прізвище Самойлюк?

Медсестра зневажливо глянула на Оленку й почала набирати якийсь номер. А та, мов уві сні, дивилася на лікаря, дитину й мовчки себе запитувала: «Чому я тут? Чому я все це вислуховую? Це не моя дитина, і нехай розбираються з нею самі. Ну Люба, ну і сволота. “Я їду із сином далеко”, – згадала записку і криво посміхнулася. – Треба нарешті сказати правду».

– Подивіться на неї, – поклала телефонну трубку медсестра, – вона ще й усміхається, замість того щоб отут із сорому згоріти. У відділенні кажуть, що ти й там підозріло поводилася й ту крихіточку нещасну відмовилася годувати груддю.

– Що? – не зрозуміла Оленка.

У цей час немовля знову заплакало. Дівчина підійшла і взяла його на руки. Хлопчик затих, тільки оченятами уп’явся у неї, ніби відчував, що вона може зараз піти й залишити його отут. Оленка глянула у ті оченята, і щось перехопило їй подих. Вона притулила дитину до грудей і несподівано для себе промовила:

– Я забираю його назад. Де та записка?

Лікар мовчки простягнув їй зім’ятий аркуш паперу, потім щось сказав, та вона не почула. Поклала записку до кишені, не читаючи, й вийшла на вулицю. Якусь мить постояла за дверима, намагаючись усвідомити свій вчинок, подивилася на людей, що снували сюди-туди, і невпевнено ступила назустріч новому життю – з чужою дитиною на руках.

Січень того року видався мокрим. Маленькі сірі купки снігу лежали на узбіччях доріг. Він густо кружляв над землею, але швидко танув у великих калюжах. Здавалося, що це зовсім і не зима, а осінь затягнулася надовго. По-осінньому густий морок надвечір’я рано переходив у холодні темні ночі, і лише світло у вікнах розбавляло ту січневу нудьгу. Пізно увечері Оленка ішла сільською вулицею. В одній руці важка сумка, на іншій – дитина. Дівчина часто спинялася, ставила сумку на землю і перекладала дитину на другу руку.

У батьковій хаті світилося, тільки Оленка не відразу пішла до дверей. Стояла, прихилившись до хвіртки, і дивилася на Любину хату, в якій теж іще не спали. На якусь мить їй захотілося піти туди, з усієї сили загупати у двері, але вона не наважувалася ступити хоча б крок ні до чужої, ні до своєї хати.

– Що я наробила? – промовила вголос. – Навіщо, ну навіщо?..

Таки наважилася і боязко постукала у вікно. Відчинила мати.

– Це ти, Олено? – озвалася у сінях. Увімкнула світло, здивовано подивилася на дочку з дитиною на руках. – А там іще хто? – зазирнула їй через плече.

– Немає нікого, мамо. Я сама. Заберіть у дворі сумку.

Але Наталка не рухалася, стояла немов закам’яніла, потім ухопила ротом повітря.

– А це ж чиє? – спитала так тихо, наче боялася почути відповідь.

– Моє, мамо. Пустите в хату? – Оленка обминула матір і сама відчинила двері.

На дивані у спідньому сидів батько й дивився телевізор.

– Здрастуйте, тату, – переступила поріг і стала біля дверей. За нею увійшла і Наталка.

Обидві, ніби чужі тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посміхнулася і, тамуючи сльози, промовила:

– Пустите... нас двох?

Батько підхопився на ноги й, наче гості, подав їй стільця. Донька не сіла, а пройшла в іншу кімнату й поклала дитину на своє ліжко. Зняла мокре пальто і розвісила на спинці стільця. Озирнулася на двері – батько й мати мовчки стояли посеред хати.

– Мамо, я їсти хочу, – озвалася Оленка першою.

Мати вхопила рогача і кинулася

до печі, потім опустила:

– Воно ж усе на столі. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, – розвела руками і схлипнула вголос. – Що ж це воно таке на наші бідні голівоньки?

Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.

– Ви, мамо, не плачте, – промовила тихо. – Якщо скажете – я зараз піду.

Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.

– Ти чого? – Микола з силою смикнув дружину за рукав. – У нас хтось помер? – крикнув у скривлене плакати обличчя. – Хтось на лавці лежить?

– Лежить, хіба не бачиш? – Наталка вказала на двері, де спала дитина.

– Дурепа! Сядь краще! – Микола штовхнув її на диван. – То ж

– дитя. Унук твій, чи, – глянув на дочку, – унучка?

– Хлопчик, тату, Іван, – подивилася батькові в очі, – Іван Миколайович, – і дві крупні сльози покотилися по дівочому обличчю.

– Ти чула?! – гримнув Микола на дружину. – Іван! – І високо підняв руку, наче вимірював висоту почутого імені.

– Чого ти розверещався? – Наталка потроху отямлювалася. – Краще спитай у неї, – кивнула на дочку, – сватів ждати у цій хаті й... батька дитяти?

Оленка мовчала, тільки низько опустила голову.

– А йди ти під дурного хату зі своїми сватами, – замість неї відповів батько, – дай дитині спокійно поїсти.

Уночі хлопчик плакав. Оленка по черзі перебирала пляшечки, що приготувала ще у місті. Взяла одну, збовтала, наділа соску. Почула, як мати підвелася з ліжка й мовчки

зайшла до кімнати.

– Чого ти цицьку не даєш? – запитала неголосно.

Оленка обернулася до матері й побачила наплакані очі.

– Чого з пляшечки, а не годуєш груддю? – допитувалася та.

Донька на ці материні слова зніяковіла.

– Молока немає чи чого? – не вгавала Наталка.

– Немає, – відповіла, не підводячи погляду.

– А-а, – протягла мати. – А я думала – не хочеш, бо тепер узяли моду.

– Ви, мамо, йдіть, – попросила її донька. – Ідіть,

лягайте.

– Аби ж лягти та вже й не встать, – важко зітхнула Наталка. – А мені ж завтра між люди.

Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.

– Що це ти робиш? – запитала, озирнувшись на сусідський двір.

– Колиску Івану, – відповів чоловік, не відриваючись від роботи.

– Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, – сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.

– То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, – Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.

– Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, – зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.

Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.

– Як же це ти зуміла? – запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.

– Що? – Оленка теж цілий

ранок намагалася щось робити.

– Скрить од усіх. Я б вік не подумала. Зовсім нічого ж не було видно.

Донька здвигнула плечима:

– Перев’язувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?

– Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам. Признайся ж хоч, хто батько?

Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.

– Наш чи чужий? – допитувалася Наталка. – Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? – кричала уже крізь сльози.

– Лаєтеся чи що? – двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.

Наталка розгубилася:

– Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.

– Та я, кахи, – Дуня зацікавлено провела очима по хаті,

– це ось хлібинка і коржики як положено, – підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. – Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре.

Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.

– Казала, своїми очима бачила вчора, – продовжувала Дуня, – то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй – де б воно узялося, а вона хреститься, божиться.

Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.

– Ідіть, тітко, – сказала так тихо, що й мати ледве почула. – Ідіть, – промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.

Та злякано позадкувала до дверей:

– А я хіба що – люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? – У цей час у кімнаті запручалася дитина. – О, бач, – посміхнулася радісно Дуня, – хе, а вона на людей кидається, – відступила до дверей.

– Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.

– Не принесла, бо. – зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть – це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом – про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?

– Ну, чого ти кричиш? – нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. – Хіба я винна, що твоя мати – сучка? – промовила і злякано озирнулася на двері.

Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.

– Де це ти набрався? – Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.

– Із хлопцями унука замочили, Івана, – посміхнувся широко, – щоб ріс здоровий.

– Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він – замо-о-чили,

– перекривила чоловіка.

– Що ти все – плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я не буду, – надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. – Дурна гуска, – промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.

На вихідні молодь з’їжджається у село – хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися не тільки з відстані багатьох кілометрів, а й з відстані цілого життя, коли вже і повертатися немає до кого. Оленка з болем думала, що у клубі зараз усі тільки й говорять про неї. Забігали подруги, та більше з цікавості, роблено дивувалися дитині й намагалися випитати подробиці її несподіваної появи. Не допитавшись, починали переповідати останні новини, не забували обмовитися, як із Андрія тепер сміються хлопці. Краще б не заходили. Після їхніх відвідин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надією і страхом думала про зустріч із Андрієм, і, коли він прийшов, серце забилося так, ніби хотіло першим вискочити з грудей і кинутися на вулицю, де чекав на неї коханий.

Пальці тремтіли, й Оленка ледве застібнула ґудзики на пальті, потім надягнула білу шапочку, яка пасувала їй. Ще раз глянула у дзеркало і вийшла на подвір’я. Андрій стояв біля хвіртки й далі не проходив. У темряві побачила знайомий силует і ще більше захвилювалася.

– Здрастуй, Андрію, – промовила першою.

– Привіт, незаймана, – відповів той глузливо і надто голосно, мовби хотів, щоб його почув іще хтось, а не тільки сама дівчина. Оленку ніби хто в груди штовхнув.

– Ти за цим прийшов? – голос у дівчини затремтів, вона з усієї сили намагалася не заплакати.

– Я ж думав – ти справді... А ти. – Нотки болю юнак ховав за грубістю слова. – Шльондра, від мене пручалася, а сама з іншими.

– Ступив до Оленки, схопив її рукою за плече і боляче стиснув. – Мене за ніс водила – з мене ж сміються тепер усі...

– Пусти, – Оленка вперлася руками Андрієві в груди. – Пусти, боляче.

– Невже? А тепер? – хлопець розмахнувся і вдарив її долонею по обличчю.

– За що?! За що?! Будьте ви всі прокляті! – крикнула, відштовхнула від себе і побігла в хату. Не роздягаючись, упала на ліжко, обличчям у подушку.

Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила,

як донька збирає речі.

– Куди це ти? – запитала тривожно.

– Поїду, мамо. – Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах – відчай пораненого птаха.

– Куди? – Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.

– Не знаю, мамо, – голос доньки зривався на плач, – десь знайду місце, ніж отут, – схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.

– А ти ж як думала? – у Наталки самої навернулися сльози.

– Було тоді шануватися. Було тоді.

– І теж схлипнула. – Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?

– От я й поїду.

– Їдь. – Наталка висмикнула з її рук пелюшку. – А онука я не дам.

Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.

– Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану – так, мій маленький? – повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. – Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший – він любить Іванчика. А мама – кака. Нехай їде, – вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. – Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.

Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.

– Таке, – розсердилася Наталка, – поклав лапище на животик – задавиш.

Микола забрав руку.

– А як упаде? – спитав винувато.

– Не впаде, як не зіпхнеш, – озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.

Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла осягнути, що відбувається з нею. Дивилася, ніби збоку, на себе й на людей і намагалася зрозуміти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя підказувало протилежні відповіді. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тільки тому, що так потрібно робити. А коли по кілька ночей маля не давало заснути, докоряла собі, що забрала, і ненавиділа Любу. Інколи відкривала паспорт, дивилася на запис «діти». Син. Посміхалася гірко й подовгу стояла біля вікна, у яке було видно

Любину хату. Спочатку жевріла надія, що та одумається, повернеться й тоді для неї закінчиться ця добровільно взята на себе ганьба. Але по весні перестала надіятися, коли тітка Дуня зайшла до хати усміхнена, у руці тримаючи листа.

– Я тобі привіт несу. Ось, – підняла конверт над головою, – Люба прислала.

В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.

– Де вона? – запитала тихо.

– На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, – переможно тицьнула конверта дівчині.

Оленка взяла, і руки у неї затремтіли. Перескакувала очима з рядка на рядок, шукаючи для себе чогось головного. Та Люба писала лише про те, що на БАМі добрі заробітки й вона не скоро приїде. Просила не хвилюватися – у неї все добре. Передавала їй привіт і більше нічого. Зворотної адреси не вказала, тільки дописала: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз. Мені не пишіть, бо ваші листи загубляться тут. Я сьогодні в одному місці, а завтра за триста кілометрів».

– Бреше, – промовила вголос Оленка.

– Що бреше? – тітка обурено вихопила у неї з рук листа. – Ось подивися, – вказала пальцем на штамп, – БАМ і ще щось, хто його тут розбере. Скажи, що завидно. Гибієш тут, он... – кивнула на ліжко, де, обкладений подушками, сидів маленький Івась.

Оленка якось дивно подивилася на тітку, перевела погляд на дитину, потім знову на тітку. Так пильно глянула їй в очі, що Дуня не витримала того погляду:

– Чого вирячаєшся? Сердишся на мою Любу, що не обісралася дитям у вісімнадцять років, як оце ти? Дак хто ж тобі винен? А я, дурна, листа їй принесла – нехай, думаю, порадіє, а вона...

У відповідь Оленка криво

посміхнулася:

– А як умрете?

– Що? Що це ти мелеш? – тітка оторопіло подивилася на Оленку

– Куди тоді телеграму слати, щоб Люба вас ховати приїхала? – злі вогники насмішкувато танцювали у дівочих очах.

– Тю-ю, сказилася, – у Дуні аж слина бризнула з рота. – Моя Люба...

– Ваша Люба – падлюка, – перебила її Оленка. – Так і передасте їй від мене... Як буде куди.

– Нога моя більше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона і мою Любу гудить! – тітка так хряснула дверима, що аж вікна жалібно дзенькнули, й навіть на вулиці було чути: – Повна хата байстрюків, а вона мою Любу зачіпає!

Після того як Дуня пішла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на ліжку

– Ба-ба-ба, – хлопчик намагався уже щось говорити.

Оленка підійшла до нього:

– Бабу, мій маленький, упізнав, а вона тебе от ніяк не впізнає.

Іван кинув цяцьку і радісно простяг назустріч їй рученята.

У травні одружувався Андрій.

Привіз дівчину з іншого села, і вся молодь гуляла на його весіллі, тільки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворі й чула, як голосно сигналили біля клубу легковики.

Іван заковзався на руках і несподівано голосно заплакав, немов хотів комусь на тому весіллі нагадати про себе.

– Не плач, – погладила його по голівці Оленка, – сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усім оцим світом.

З її очей покотилися сльози, і вона уткнулася обличчям у крихітне дитяче плічко.

З часом про Оленку почали забувати, ніби її й не було у селі. А вона вдень працювала на городі, допомагала матері, а увечері сідала за книги.

– Таки думаєш поступати? – спитала якось мати.

– Не знаю, мамо. Та хрест на собі я не поставлю. Я, мамо, – спіткнулася і замовкла. Потім посміхнулася. – Ось нехай тільки Іван підросте трохи.

– А ти не бійсь нічого, – озвався батько. – Ми допоможемо. Хлопець із нами буде. У дитсадок піде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, – і замовк.

Оленка з якоюсь несподіваною тривогою подивилася на батька, але той зосередився на кінчику самокрутки, де тлів гіркий домашній самосад.

Та до медичного інституту вона знову не вступила. На другому екзамені «заробила» трійку з хімії, складати іспити далі не було сенсу. «Значить, мені тільки одна дорога, – думала приречено, – на ферму, у гній. Тоді навіщо мене десять років учили? “Без блату, без хабара... ”» – випливло у пам’яті сказане Любою. І вона зацьковано дивилася у завтрашній день, у якому тепер не було місця наївним дівочим мріям. Оленка ще більше змарніла і якось враз подорослішала.

Одного разу Наталка сіпнула чоловіка за рукав, коли самі були на подвір’ї:

– Треба щось робити, батьку, бо пропаде наше дитя.

– Не пропаде, – озвався той.

– Ага, що я, не бачу? – промовила засмучено. – Ні друзів, ні роботи, ні... Чого ти на мене так дивишся? Може, вона ще й за тим негідником сохне, від кого дитятко,

– ми ж з тобою нічого не знаємо.

– Нехай на роботу йде. Поки що підмінною на ферму. І хлопчик у порядку буде, – сказав розважливо й замовк.

Наталка теж мовчала деякий час, потім зазирнула чоловікові в очі:

– Чуй, Миколо. Я оце думаю – ми з тобою і самі б дитятко виростили, а вона нехай би їхала кудись, мо’, на отой БАМ, як Люба. А то ж дивитися на неї важко – ще й не цвіла, а уже в’яне.

– За яким чортом їй на той БАМ їхати? – Микола докірливо похитав головою. – Не чіпай її, Наташо, – назвав дружину лагідно, як колись. – Життя само виведе нашу дочку куди треба.

– Виведе, – схлипнула дружина. – Уже бач куди завело.

На роботу Оленка підвелася о четвертій ранку. Подивилася на дитину, легенько накрила ковдрою. Розчесалася у темряві, затягла волосся у товстий вузол і запнула

білу материну ^стку.

– Тебе провести чи сама? – запитав неголосно батько.

– Я не боюся, тату, – відповіла так же тихо і вийшла з хати.

Спершу йшла дорогою, потім – стежкою, навпростець. Роса була холодною, густою, й Оленка швидко намочила ноги. Спинилася, зовсім зняла старі туфлі й далі пішла босоніж, відчуваючи приємну свіжість росяної прохолоди.

На фермі було сонно, й у приміщеннях не світилося, тільки у корівнику горіло світло. Дівчина зайшла, неголосно привіталася і ніяково стала біля вхідних дверей.

– Здорова була, – озвалася неподалік немолода вже доярка Параска Микитівна. – Сергійовичу!

– гукнула кудись у глибину сараю.

– Миколина дочка прийшла! – Оленка побачила, як то в одному, то в іншому місці вигулькнули з-за корів зацікавлені жіночі обличчя.

Високий літній чоловік підійшов до неї, привітався й аж зрадів.

– Добре, що прийшла, а то немає кого сьогодні на дві групи поставити. Хоч сам ставай. Ходімо, покажу тобі корів, дам бідони й доїльні апарати. Не бійся, – побачив, як дівчина знітилася, – я навчу ними доїти. Головне, щоб руками уміла, бо тут попривчали, що через одну вручну доїться. Умієш? – Оленка ствердно кивнула головою.

– Оце твої поки, – легенько ляснув долонею по крайній корові. – Двадцять шість доїться, і три в запуску. Пішли, ще халат видам і чоботи, – глянув на Оленчине мокре взуття, – бо в цьому багато не наробиш. И кажу тобі – не бійся, то спершу важко, а потім втягнешся. – Дістав ключі, відчинив двері маленької комірчини. – Оце тобі, – поклав на стільчик марлю, синій халат, поставив двоє новеньких відер. А потім підгукнув до столу. – Порозписуйся за все й бережи, бо тут може корова язиком злизати. Знаєш сама, які у нас люди.

– Щось ти довгенько, Сергійович, у коморі порався! – вигукнула на весь корівник молода червонощока доярка. Оленка знала її в обличчя і знала, що ту звати Ольгою, але невідомо чому позаочі жінку називали Чухонькою. Ольга примружилася на Оленку і знову на весь корівник: – Дивись, бо вона дівка бита. Будеш тоді лупать очима перед жінкою.

Оленка почервоніла, розгублено глянула на завфермою. Сергійович докірливо похитав головою, суворо глянув у бік доярки:

– Ти б, Ольго, посовістилася – мелеш дурним язиком, наче корова хвостом. Не слухай її, Олено, роби своє діло, і край. Ходімо, я покажу тобі, як апарат підключати.

Вранці, коли поверталася з ферми, мати вже витоплювала у печі, попоралася і собі збиралася у ланку. Батько йшов на роботу раніше, й вона знову мало не до самого вечора залишалася з Іваном сама. Стомлено сідала на саморобний стільчик і довго сиділа мовчазна й байдужа до всього. Руки боліли й пухли, бо чимало корів у кожній групі не хотіли віддавати молоко в апарат.

– Це чепуха, – говорили доярки. – Поки тепло й корови на пашу ходять – робити можна. А от взимку, коли корми на пузі попоносиш і повен хлів гною, от тоді ручки не тільки попухнуть, а ще й порепаються.

Оленка, здавалося, байдуже слухала ці розмови, лише одного разу, коли мати винесла її робочий одяг у сіни й при цьому сказала: «Клади його десь подалі, бо так смердить фермою, що й дихати у хаті немає чим», боляче посміхнулася і промовила:

– Мені б, мамо, і самій кудись дітися, бо я вже теж засмерділася.

Наталка з сумом глянула на дочку, похитала головою:

– У житті, Олено, всього доводиться спробувати – не тільки гною і не тільки одній тобі, але все воно переживається.

Якось прийшла увечері з роботи, почала перевдягатися у сінях. Чує, мати з хлопчиком у хаті грається:

– Ану, Іванька, скажи – мама. Не бабкай, а скажи – ма-ма.

Оленка, ніби ошпарена, вскочила до хати:

– Мамо, нащо це ви учите?!

– Що? – Наталка здивовано подивилася на дочку. – Що я такого учу? Не матюки ж гнути, а «мамо» казати. Чого це ти сердишся?

Оленка опустила голову і стомлено сіла на стільчик:

– Робіть, що хочете.

А малюк угледів її, запручався від Наталки, щоб Оленка взяла на руки.

– Ану цить. Мама стомилася, не бачиш? – Наталка посадила Іванчика собі на коліна. – Ач, який луцман, уже баба у руках не вдержить.

– Ма-ма-ма, – залопотів хлопчик і голосно заплакав.

– О! – вигукнула Наталка, – випросили-таки. На твоє золото, – і подала дитину Оленці.

До року Іван бігав по хаті, перевертав горщики на лаві біля печі, але найбільше йому подобалося стати до рогачів, пхнути їх, щоб вони з гуркотом падали на підлогу.

– Бах, – говорив тоді він радісно.

– Я ось тобі дам «бах» по одному місцю, – сердилася Наталка.

– Чорний весь, наче сажу трусив. – Замурзаний хлопчик тікав до діда, хапав його за пггани й голосно кричав, вимагаючи швидше брати на руки. – Я і в діда знайду, розбишака малий, – сварилася Наталка пальцем. – Тільки посмій мені ще робити шкоду.

Лише Оленка ніяк не могла звикнути до дитячого «баба», «мама». Іноді їй здавалося, що хлопчик озивається до її матері. Думала про те, що не може вимовити «син», «синок» навіть подумки.