Текст книги "Суча дочка"
Автор книги: Неизвестный автор
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)
Широко розкритими очима Олена дивилася, як гадюка повернула у їхній бік маленьку голівку, якийсь час дивилася прямо в очі Степаниді, потім, ніби нехотя, поповзла до берега й довгою стрілою пірнула у воду.
– Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить, – промовила Партизанка, дивлячись на те місце, де щойно лежала гадюка.
Ішли додому, не поспішаючи. Олена уважно прислухалася до Степанидиної розповіді про дивовижну силу кореня Петрового Хреста, про те, скільки за свій вік їй доводилося рятувати людей і худоби від укусів гадюк. Розповідала Партизанка поволі, так, як розповідає учитель учневі, коли хоче якнайбільше передати своїх знань. Уже коли підходили до хати, сказала:
– І тебе, Олено, навчу всього, що сама вмію, бо мені не можна його з собою на той світ забирати. Хіба не захочеш? – зупинилася, глянула в очі Олені. – Але це важкий тягар, дитино. Не кожному по силі. Не захочеш, не ображусь.
– Захочу, – відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася.
– Тільки якось воно дивно, не віриться, коли б своїми очима не побачила. Я так не зумію, – запитливо подивилася на Степаниду.
Та й собі посміхнулася:
– У нас ще є час повчитися.
Коли зайшли у двір, почули з хати голосний плач Івана.
– Бабо, я впав, – прикульгав хлопчик до Степаниди, як тільки переступили поріг. – Через неї все,
– показав рукою на ліжко, з-під якого визирало замурзане личко Марійки. Вона мене вкусила, як я...
– І замовк.
– Що ти? – замість Степаниди суворо запитала мати.
Хлопчик не відповів, тільки винувато опустив голову.
– Ну, що ти робив таке, га, Іване? – Але й без відповіді зрозуміла, коли глянула на перевернуті стільці, що лежали по хаті. – Плигав зі стільця на стілець,
чи не так?
– Бабо! – обхопив Іван Степаниду за коліна і знову заплакав.
– Цить, не голоси, – заспокоювала його Степанида. – Я ось зараз роздягнуся й подивлюся твою ногу, тільки сяду, а то натомилась я, внучечок, – подивилася на трохи розпухле коліно, похитала головою. – Буде нам робота на сьогодні.
Закип’ятила воду на
електроплитці, гукнула Олену.
– Дивися. Це – живокіст. Хоч і немає в Івана нічого такого, але попити тиждень цієї трави не завредить, бо з-під удару все може бути, та ще й на коліні. Багато трави не кидай, а потрошку. Влітку я покажу тобі, де вона росте. – Заварила, накрила кришкою. – Нехай настоїться, а на ніч і нап’ється. А тепер іди сюди, внучечок. Сядь біля мене на стільчику. І ти, Олено, теж сядь та візьми дитя на руки, воно зараз і засне, як я почну говорити, – перехрестилася, глянула уважно спочатку на Івана, потім на Олену. – Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся, Пречистая Мати прийде помагати хрещеному молитвенному Івану удару шептати... Ішов сам Ісус Христос ялиновим островом, за ним три брати. Сіклись, рубались... – Олена слухала молитву, мов казку, Іван теж дивився на бабу зачаровано. А Марійка притулилася голівкою до материних грудей, і її оченята поволі почали заплющуватися... – Кров з кров’ю, жила з жилою, кісточка з кісточкою... – молилася Степанида і раз у раз хрестилася, піднімаючи очі на ікони, що стояли над столом, а лівою рукою торкала Івана.
Молитви Олена запам’ятовувала швидко і з часом почала усвідомлювати силу слова, зібраного в окремий текст. Відчувала, як перейняті від Степаниди знання впливають на неї саму. Почала розуміти Партизанку більше і вже не дивувалася, коли вона молилася за всіх «грішних і праведних, стражденних і нужденних». А одного разу та розбудила її опівночі.
– Іди за мною, – наказала тихо. Олена хотіла накинути халат і взути капці, але Степанида не дала.
– Іди, як я. Стань босими ногами на землю, дивися на небо. Тепер підніми руки як можна вище і повторюй за мною: «Я, раба Божа Олена... чую і почую, хто в лісі ночує, хто по воді бродить... стану я орлицею, стану я вовчицею...»
– Відьма. Наша агрономша – відьма, така ж, як і Степанида, – котилося селом. – Мій Василь раз ішов пізно, аж вони зі Степанидою вдвох у самих сорочках. Дак
Степанида ще нічого, а ця – розпатлана, ручищі довгі, а очі такі страшнючі. Казав, і здалеку видно було, як вони світилися.
Тепер жінки замовкали, тільки-но Олена підходила до них. Увечері Партизанчину хату минали підбіжка, а вдень озиралися, мовби хотіли побачити щось незвичайне.
– Люди будуть говорити, аякже. Але ти, Олено, на їхні балачки не зважай. Вони розумні, коли все добре, а як лихо трапиться, швидко хвоста піджимають. А тобі науки за плечима не носити. І це таке, що не кожному дається. А якщо ти до чогось прийшла, щось вистраждала, то не думай, що тебе всі зрозуміють чи оцінять. Ні. І не прислухайся до людського поговору, прислухайся до себе, тоді почуєш усе. Не я тебе обрала, ти з цим сама у світ прийшла. Я тільки передала, що мусила.
Часто Степанида говорила подовгу, немов боялася щось забути. До дрібниць пояснювала дію на людський організм кожної відомої їй рослини. А інколи просто показувала: «Роби отак».
З кожним днем Олена все більше дивувалася, як легко можна прочитати людську долю по долоні, вгадати по картах, інколи здригалася від того, що відчувала лихо, яке стукало у чиюсь хату. Навколишній світ побачила так, мовби прозріла від довгої сліпоти, і з жалем думала про те, наскільки обмежені людські пізнання і наскільки пізнання безмежні.
Колгоспне поле родило. Олена любила його саме тоді, коли спекотне сонце випивало останню вологу з дозрілих колосків, коли стиха шелестіли сухі стебла на гарячому вітрі, немов питали: «Чи скоро вже?» – «Скоро, скоро», – відповідали синім поглядом волошки. «Скоро», – хитав повними голівками дикий мак, розсіваючи навколо невидимі зернятка. Земля репалась, віддаючи останню силу колосу, і, переповнений, той важко
хилився до неї, прощаючись.
Ще одні жнива минули. За ними другі й треті. Степанида зовсім постаріла.
– Час уже додому збиратися, – казала не раз Олені. – Нажилася, слава Богу за все.
Від цих її слів у Олени починало щеміти біля серця, але вона мовчала. Інколи з докором дивилася на Партизанку, а та тільки хитала головою і говорила, ніби сама до себе:
– Воно, як розібратися, то смерті й немає. Наче стару одіж із себе скинеш, оце старе тіло. Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано. – І, забуваючись, укотре питала: – Я тобі, Олено, казала, щоб на своїх дітей не ворожила? Добре, що казала. Не смикай долю зайвий раз. Хату не жалій кидати, як прийде час. Ну, да ти за мене краще вже все знаєш. Ось тут грамотка на покуті, поминатимеш. Скоро церкви повідкривають, буде тобі куди ходити, ще й нові понабудовують. А скільки всього наруйнують... – важко зітхала і замовкала.
А одного разу Олена накладала у піч дрова, коли Степанида запитала:
– Як ти думаєш – я цю зиму перезимую? – Олена розігнулася від печі, опустила руку з поліном. – До весни б дожити, щоб глянути останній раз...
– Доживете, я постараюся, – відповіла, тамуючи біля серця сльози.
І старалася. Варила трави, розтирала немічне тіло настоями, прислухалася ночами, коли стара жінка стиха стогнала на печі, вставала з ліжка, сідала скраєчку на теплому черені, брала худі руки у свої і так тримала, поки Степанида не казала:
– Годі вже, а то сама вранці не піднімешся. І так усю силу віддала. Хіба мені два віки жити? Два деньки, і то слава Богу.
Весна не забарилася. Розбудила землю і розбудила в душі Олени тугу. Одного разу вранці вона побачила, як на покуті під іконами сама загорілася свічка, почула в хаті тихий спів церковного хору. Злякано кинулася на піч.
– Не бійся, – озвалася Степанида слабим голосом. – Грій воду, помиєш мене й надягнеш чисту сорочку. Я сьогодні вже піду. Не плач,
– побачила на очах в Олени сльози,
– я ж тебе не зовсім покину. Дай мені твою руку.
Олена подала. Партизанка піднесла її до губ, торкнулася, потім ледь чутно прошепотіла:
– Бачу.
– Що? – Олена нахилилася ближче до ужовклого обличчя.
– Терновий вінок на тобі й
зірку, але вона далеко...
Кілька днів після похорону жила у повній порожнечі. Нічого не відчувала, немов усі почуття умерли в ній разом зі Степанидою. Інколи ловила себе на тому, що вголос вимовляла її ім’я, ніби намагалася повернути для себе хоча б на хвилину.
– Уже нічого, – сказала одного разу, – відпусти мій біль. – І застогнала, ніби від глибокої рани.
Тепер Олена відчувала себе, наче птах, що має потужні крила, та загубив орієнтир і не знає, куди летіти. Світ, відкритий Степанидою, горнув до себе, наче малу дитину. І вона горнулася до нього. Але той світ був недосяжний для інших людей, і вони сторонилися Олени, як Степаниди колись.
Одного разу поверталася з роботи й побачила біля свого двору літню жінку.
– Здрастуйте, – привіталася першою.
– Доброго здоров’я, – відповіла жінка запобігливо. – А я оце до тебе, побачити... – зам’ялася, озирнулася на вулицю, чекаючи, що Олена запросить до хати. Але та не запрошувала. – Наче невдобно на дорозі, – розгубилася жінка, – така розмова...
Олена посміхнулася, махнула рукою і пропустила її поперед себе у хвіртку. В хаті жінка якийсь час боязко мовчала, потім на очі несподівано навернулися сльози.
– Ти не сердься на мене, що я прийшла. Думаю, у лоб не вдариш, як спитаю. Онучка моя колись собаки злякалася. Невістка ж, дурна, нікуди не кинулася тоді, а тепер дитя таке тороплене... І вже чимала дівчинка, а вночі у постіль мочиться. Зі школи прийде – мокра, плаче. Невістка її у лікарню возила, да з тим і привезла. Я на днях до діда одного їздила, то дід той каже, щоб я ніде нікого не шукала, каже: «Чого ти приїхала? У вас у селі своя така є, ще і в сто разів сильніша». Я всіх сільських жінок передумала, більше ніхто, як ти,
Олено... Може б, подивилася мою онучку?
Олена не відповіла, здавалося, думала щось своє або не почула запитання. Потім так уважно подивилася на жінку, що та засовалася на стільці.
– Я дам вам сухі стебельця подорожника, не листя, а кукурузку. Будете самі заварювати й поїти дівчинку чотири рази на день. Через тиждень приведете – я подивлюся.
Жінка довго дякувала, беручи з Олениних рук вузлик із сухим подорожником, а коли вийшла з хати, кинулася до хвіртки, немов за нею хтось гнався.
Якось за колгоспним садом, де жінки сапали городину, зупинився легковик. Петро Семенович вийшов із машини, до нього підійшла Олена.
– Ну, що? – кивнув у бік поля.
– Будуть цей рік огірки?
– Будуть, – відповіла жінка стримано. – Хоча хгозна, яке поліття...
– Таке, – насмішкуваті очі ковзнули по Олені. – А я думав, що ти все знаєш. Чув, що й стару Степаниду переплюнула. Молодця. Я тебе коли перший раз побачив, щось таке у мені ворухнулося – ти справді страшенно схожа на відьму, – засміявся вголос.
Деякі жінки порозгиналися і зацікавлено стежили за ними. Інші вдавано завзято взялися за роботу. На обличчі Олени нічого не відбилося, її погляд блукав десь у полі, байдужий до колючого слова.
– А я оце дивлюся на тебе, – Петро Семенович примружив очі проти сонця, намагаючись перейняти погляд жінки, – і ніяк не зрозумію
– чого ти, Олено, собі ніякого чоловіка не приворожиш, живеш, наче та монашка? Аж жалко...
Несподіваний легкий сміх обірвав його слова. Усміхаючись, Олена глянула в очі голові. Від того погляду у Петра Семеновича тенькнуло біля серця, а по спині забігали великі мурахи. Він аж руку підняв, немов хотів захиститися від двох лазерів, що проникали у його душу.
– Е-е, ти не грайся, – відступив на крок. – я ж не про себе кажу. Когось іншого причаровуй, а я людина сімейна.
На ці його слова Олена засміялася, повернулася й пішла стежкою навпростець до села. Петро Семенович якийсь час дивився їй услід, потім промовив сам до себе:
– А таки люди не бредуть.
Хотів сісти у машину, та біля
самих дверей згадав, чого сюди приїхав, спересердя плюнув і пішов до жінок, які вже стояли купками і про щось жваво розмовляли.
Уранці на наряді намагався не дивитися на Олену, але щось, сильніше від нього, притягувало погляд, і він раз у раз ловив себе на тому, що бачить перед собою тільки її обличчя.
– Такого не може бути, – переконував себе подумки. – Я не піддамся на ці дурниці. Врешгі-решг, я людина партійна, а не якась там баба забобонна.
Та його ЖЗ усе частіше спинявся там, де працювала Олена. Здалеку пізнавав знайому постать і не знав, чого в його душі більше: ненависті чи якогось іншого почуття, того, що примушувало шукати її очей, плутатися думкам, вносило сум’яття у звичне й давно вже розміряне життя. Ночами лежав поруч із дружиною і мріяв, як володітиме Оленою, бачив її безсилу і покірну, але вранці, коли зустрічався з нею поглядом, скрипів зубами від власного безсилля. Серце потроху починало боліти досі не знаним болем, та він з упертістю приреченої людини подумки повторював:
– Ні, це все дурниці. Я не піддамся якійсь там...
Відчував, що почав боятися. Страх находив на нього, коли треба було думати про щось важливе, а він ловив себе на тому, що думає про Олену. Кілька разів намагався з нею поговорити, але жінка уникала розмови, поки одного разу мало не силоміць посадив її в машину і помчав полем до невеличкого березового гаю, з якого починався старий ліс.
Пригальмував на початку, а потім передумав і повів автомобіль вузенькою дорогою, що губилася між могутніми соснами, плутала у гущавині, мовби нарочито заманювала у самі хатці. Олена ніколи тут не була, і в неї аж подих перехопило, коли нарешті машина зупинилася й вона ступила на м’який килим зеленого мо^.
– Краса яка! – вигукнула захоплено. Деякий час напружено вслухалася у подих лісу, вбираючи у себе його могутню силу.
Петро Семенович теж дивився зачаровано, та не на ліс. Хотів запалити цигарку, але зім’яв у пальцях і кинув собі під ноги. Несподівано ударив кулаком і уткнувся чолом у кору старої сосни. Потім підвів голову і зовсім тихо запитав:
– Навіщо ти мене мучиш? Мстиш? Скажи, Олено? Ні, не кажи нічого, – ступив до неї і з силою обняв, – ти люби мене. Люби, чуєш?! Я для тебе все... – Хотів поцілувати, та Олена відвернулася від його поцілунку, намагаючись звільнитися й від рук. – Не хочеш любити. Тоді чого ти хочеш? – стиснув за плечі ще міцніше. —
Чого? Хочеш, щоб я на коліна став перед тобою? Ну, на! – відпустив плечі жінки й опустився перед нею на коліна.
Олена злякано відступила.
– Не треба, Петре Семеновичу. Встаньте, – ще відійшла, немов боялася цього чоловіка з божевільним поглядом і враз поблідлим обличчям. – Ви все самі придумали. Самі. Я нічого такого не робила. І мені від вас нічого не потрібно.
Петро Семенович поволі підвівся, обтрусив коліна, до яких прилипли голочки глиці, озирнувся, немов злякався, що його хтось міг побачити.
– Ще перед жодною, чуєш! – крикнув, і луна того крику загрозливо покотилася лісом. – Перед жодною, – процідив крізь зуби. – Ти про це ще пожалкуєш.
Сів у машину, завів мотор. Олена так і лишилася стояти на місці.
– Ну, чого вирячилася? Сідай!
– крикнув крізь скло. – Я двічі повторювати не буду.
На другий день, із самого ранку, дзвонив начальнику райвідділу міліції:
– Я не знаю, як там за радянськими законами, тільки наведи у моєму селі порядок, а то обидва будемо стояти на килимі у першого.
Олену забрали наступного дня біля колгоспної контори, відразу після наряду. Два міліціонери вийшли із заґратованого У^Зу, спитали її прізвище і, нічого не пояснюючи, на очах людей заштовхнули в машину. У райвідділі їй теж нічого не пояснили, завели у підвал і там замкнули.
У маленькій порожній камері зовсім не було сонячного світла. Підсліпувата лампочка горіла під сірою цементною стелею, освітлюючи такі ж сірі стіни, кілька збитих докупи дошок, які служили за ліжко, угвинчену в підлогу дерев’яну табуретку. Олена спочатку приголомшено стояла посеред камери, потім сіла на табуретку й заплющила очі. Думала про дітей. Іван забере доньку з дитячого садка, потім вони удвох виглядатимуть її з роботи. До самої ночі. І ніхто не зайде в хату, хоча була впевнена, що село уже гуло новиною. Але ж діти... У легкому літньому платті їй стало холодно. Вона зіщулилася, потерла голі руки, намагаючись зігрітися, потім підвелася з табуретки й почала повільно ходити по камері. Через кілька годин зазирнув черговий, якось дивно посміхнувся, нічого не сказав, тільки покрутив на пальці ключа і замкнув двері.
У неї не було годинника, але вона відчула, що день минув. А через
якийсь час погасло світло і камеру заповнив густий морок. Ще у порожньому коридорі не чулися кроки, та жінка знала, що за хвилину-другу їх почує. Знала, що знову спалахне під стелею світло і незнайоме обличчя нахабно обдивиться її з ніг до голови й накаже вийти з камери.
Олену завели на другий поверх. У вузькому коридорі стояла напівтемрява, вона навіть не розгледіла напису на табличці, що висіла на дверях, у які підштовхнув черговий міліціонер. У кабінеті за столом сидів чоловік у цивільному одязі, розглядав перед собою папери. Кивком голови наказав черговому виити и мовчки втупився поглядом у жінку Олена теж мовчала, намагаючись не дивитися у круглі совині очі, які ніби щойно вийняли з птаха, поставили людині й вони не встигли адаптуватися на обличчі, виглядали чужими й безтямними.
– Отут, – чоловік нарешті підвів погляд і тицьнув пальцем у папери, – про тебе все. Добра штучка. Ще й вишу освіту маєш – радянська влада тобі дала безплатно. Добра вона, наша влада, тільки ж не терпить тих, хто підриває її, – лупнув очима на Олену й замовк, ніби переконувався, яке враження справили його слова. Але на трохи зблідлому обличчі жінки не відбилося нічого, що б говорило про її душевний стан, тільки очі дивилися насторожено і холодно. – Значить, так – займаєшся шарлатанством, замість того щоб вирощувати високі врожаї у колгоспі й приносити державі користь. Негативно впливаєш на психологічну атмосферу в селі, займаєшся... Чим ти там займаєшся? На відьму щось мало схожа, надто молода... – Примружив очі. – Невже й справді умієш щось таке? – Олена мовчала, тільки відступила ближче до дверей. Господар кабінету це помітив і підвівся з-за столу. – Двері ми, наприклад, замкнемо, – повернув двічі ключем, – щоб менше було різних спокус. Ти завжди така мовчазна? А тут потрібно говорити.
– Навіщо мене забрали? Що я зробила протизаконного? – нарешті промовила, дивлячись у совині очі.
– Що зробила – будемо виясняти. У нас із тобою часу багато. Ти ж не хочеш, щоб я тебе відправив на ніч у холодну камеру? Не хочеш?
– підійшов, узяв Олену за підборіддя. – Зі мною краще – правда? – Вона відштовхнула руку, відступила до стіни.
– Ви... – і приречено замовкла. Нараз у її погляді майнула несподівана тінь, яка змусила совині очі насторожитися, а тонкі губи скривилися у посмішці.
– Так-так, ану, почаклуй. А ми отак, – удар долонею в обличчя відкинув Олену на середину кабінету, потім – ще удар. Жінка хитнулась і схилилася на спинку стільця, що стояв біля столу. – То чиї чари сильніші? – почула над собою.
Волохата рука спочатку лягла на плече, потім, мов гадюка, поповзла до грудей. Олена рвонулася, та сильний удар по голові збив її з ніг. Вона скрикнула, але та ж рука затулила їй рота, потім ковзнула по нозі вище коліна, нетерпляча й огидно спітніла. Важке тіло придавило до підлоги, шматуючи душу так, як голодний хижак шматує свою здобич, не відчуваючи при цьому нічого, окрім тваринного бажання насититися.
Олена не пам’ятала, скільки часу минуло, сиділа на підлозі, прихилившись спиною до стіни. Її нудило, хотілося пити. На вікні стояв графин із водою і склянка. Вона дивилася на ту воду, намагаючись пере сил ити спрагу. Поволі почала підводитися, в голові
запаморочилося, та вона ступила крок до вікна.
– Сядь! – її кривдник щось писав за столом, швидко схопився зі стільця і крикнув іще раз: – Сядь, я сказав!
– Мені води. Я хочу пити, – попросила ослаблим голосом.
– До стіни! Обличчям до стіни! І не смій, суко, поворухнутися, поки я не скажу
Від такого стояння почали тремтіти коліна. Олена відчувала, що ось-ось не витримає і впаде, коли почула:
– Іди й розпишися.
Вона мовчки підійшла, взяла на столі ручку.
– Що це? – спитала, намагаючись прочитати списану кострубатим, нерозбірливим почерком сторінку.
– Протокол. Підписуй, і ось що я тобі скажу: мотай у село й сиди тихо, як миша під віником, коли не хочеш опинитися там, де Макар телят не пас, а твої байстрюки щоб не виросли в інтернаті.
Коли її виводили з кабінету, Олена зупинилася і в мороку прочитала табличку на дверях: «Начальник відділу по політроботі».
Кілька днів боялася виходити з хати. Боялася не людей – себе. Розуміла, що мусить щось робити, аби знову повернутися до звичного життя, а що – не знала. Вечорами ставала на коліна молитися, але тільки мовчки дивилася на ікони, шукаючи в суворих поглядах тієї сили, яка б допомогла їй прокинутися завтра вранці і з жахом не думати, що мусить прожити ще день.
Іван майстрував із проводів і старих схем якийсь радіоприймач, донька сама гралася з ляльками. Вона сказала, що скоро прийде, і вийшла з хати. Відчула, як нестерпно хочеться кудись іти, тільки б іти. Йшла навмання, не розбираючи стежки, йшла по землі й не відчувала землі, лише прохолодний вітер, що, здавалося, намагався остудити її біль.
Зайшла далеко від села, коли побачила, що небо затягло хмарами й десь віддалік покотилося відлуння грози, яка з кожним наступним ударом наближалася до неї. Олена спинилася і зрозуміла, що стоїть на полі, чомусь недавно зораному.
Навколо все зеленіло, п’ялося до сонця, тільки ця невеличка нива, ніби рана, чорніла голою ріллею. Вона присіла, торкнулася рукою землі й нараз відчула, як хочеться злитися з нею, увійти у цей ґрунт маленькою грудочкою, щоб нікого і нічого навкруги, тільки небо та оця земля. Заплющила очі й лягла грудьми прямо на ріллю, широко розкинувши руки, немов хотіла обняти всю землю. Небо довго плакало разом із нею, погрожуючи комусь громовими ударами. Аж поки не виплакалися обоє.
У розпал жнив за нею знову приїхала машина, але не до контори, а додому. Низенький літній чоловік виишов із райвиконкомівської «Волги», зайшов до хати, коли вона збиралася на роботу. Чемно привітався. В Олени похололо в грудях, і жінка тільки мовчки кивнула головою. Незнайомець побачив Марійку, мацнув рукою по кишенях і розгублено мовив:
– Не знав, що така гарна дівчинка тут живе, без гостинця приїхав. А ну ж, як тебе звати?
Марійка засоромилася, глянула на матір, відповіла боязко:
– Маня, а це мій братик, – показала пальчиком на високого ^дорлявого хлопця, який чомусь насупився і спідлоба глянув на незнайомця.
– І братик у тебе гарний, – посміхнувся чоловік, потім сказав до Олени: – Я за вами. Поїдемо у райцентр, ненадовго. Я і назад привезу, – побачив, як жінка нервово поправила на столі скатертину й тривожно глянула на дітей. – Не бійтеся – вас ніхто не скривдить.
– А чого ми їдемо? – спитала, і голос зрадливо затремтів.
– Якщо чесно, то я толком і не знаю – я тільки водій, – помовчав, ніяково посміхнувся, – але, думаю, до хворої дитини.
Олена полегшено зітхнула:
– Тоді я перевдягнуся, а то ніби незручно у робочому їхати до людей.
Автомобіль зупинився недалеко від центру міста, біля високого, пофарбованого у зелений колір паркану, за яким стояв добротний, не схожий на інші, будинок. Трохи старша від Олени жінка вийшла на ґанок, привіталася першою і запросила Олену до хати. У якійсь маленькій кімнатці подала стільця й сама сіла навпроти.
– У нас хлопчик... – запнулася, мовби не з того почала, глянула на Олену. – У нього на оці щось росте. Уже й до Києва возили, а там кажуть – операцію потрібно робити, але гарантії не дають. Мабуть, іще й до Одеси повеземо, в інститут Філатова, та... чули про вас... – зніяковіла і на якусь хвилину замовкла, тільки запитливо вивчала Олену, – подивіться, будь ласка, мого сина. Діма, Діма, йди сюди, синок! – гукнула у прочинені двері.
Хлопчик років тринадцяти, в імпортному спортивному костюмі, видно, чекав, швидко зайшов до кімнати. Недовірливо глянув на Олену і криво посміхнувся.
– Сядь сюди, синок, – показала мати на стілець поруч із собою, – нехай тьотя тебе подивиться.
– Так, сядь, – промовила й Олена до підлітка, що безцеремонно оглядав її з ніг до голови.
Хлопець сів, трохи насмішкувато глянув їй в обличчя. Вона теж довго і мовчки дивилася на нього.
– Тобі в око щось ударило, – промовила ніби сама до себе, – навіть не вдарило, а встромилося.
– Так, так, – заговорила замість хлопця мати. – Ми його відразу відвезли до лікарні, але там подивилися, закапали й сказали, що немає нічого страшного. А тепер от...
– Я спробую, – промовила Олена заспокійливо. – Тільки треба, щоб він мене слухався. І щоб ви теж робили, що скажу. Зараз принесіть сюди, якщо у вас є, ікону Божої Матері.
Жінка зніяковіла:
– Бачите – ми атеїсти, мій чоловік, – наткнулася на Оленин заглиблений у себе погляд і підхопилася зі стільця. – Я зараз подивлюся, десь повинна бути.
Але шукала недовго. За кілька хвилин принесла невеличку ікону. Олена взяла, поставила перед собою на столику.
– Тепер поки що вийдіть, – попросила. – Ні, почекайте. Ваш син хрещений?
– Хрещений, – зніяковіла мати, глянула на сина. – Але у нас не прийнято про це говорити.
– Я вас потім покличу, – сказала їй Олена. – А ти, Дмитре,
дивися на мене и нічого не ошся.
По неї приїжджали щодня. Зранку й увечері промивали сину очі травами, які привозила Олена. Хлопчик не розумів, що з ним відбувається, коли ця жінка клала йому на голову руку, від якої йшло незвичайне тепло. На якийсь час у ньому щось заспокоювалося, мовби засинало, а потім він відчував бадьорість у всьому тілі й питав у матері:
– А вона що – чаклунка? Де вона живе – у лісі?
– Не в лісі, а в селі, – відповідала мати. – А чаклунка чи ні – не знаю. Головне, щоб вилікувала тобі око, а яка нам
різниця, хто вона.
Через два тижні, на третій, око хлопчика перестало боліти і велика, схожа на більмо, пухлина, що вже розрослася на добру частину білка, почала зменшуватися.
Щодня на наряді Петро Семенович з тривогою дивився на Олену, мовби чогось чекав. Потім, коли її поїздки до районного начальства припинилися, полегшено зітхнув. Намагався зайве не зачіпати, навіть інколи хвалив, на що Олена відповідала похмурим, непривітним поглядом. Тепер її часто почали посилати на різні наради й семінари у район, навіть нагородили почесною грамотою, коли святкували в колгоспі обжинки. На те свято приїхали й гості. Олена трималася осторонь, хоча її душа раділа і веселій музиці, й урочистим обличчям, і цьому лагідному дню, який підсумовував тривоги й надії ще одного хліборобського року. Чи не останнього для українського селянина відносно спокійного і благополучного. Далі, рік за роком, власна держава, псевдовожді штовхатимуть його до прірви, знедолюючи і знекровлюючи свого годувальника.
Але того вересневого дня біля сільського Будинку культури зібралася чи не вся Вербівка: співала, пила казенну горілку, закуплену колгоспом у магазині, їла запашний хліб із нового врожаю. Серед підлітків, що стояли окремою купкою, Олена помітила Івана з цигаркою в руці. Хлопець не побачив, коли вона підійшла, й від несподіванки розгубився.
– Що це таке? – материн голос звучав суворо, незважаючи ні на кого.
– Зараз же кинь. Я про це з тобою вдома поговорю.
Іван кинув цигарку й затоптав черевиком, боязко поглядаючи на матір, а та повернулася йти і відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до Будинку культури стояло колгоспне начальство і гості, що обідали окремо, десь у приміщенні. Вони жваво розмовляли, неголосно сміялися. Олена озирнулася і наштовхнулась на зацікавлений погляд. Швидко відвернулася, хотіла йти додому, але почула:
– Олено Миколаївно, – гукав захмелілий голова, – ти куди? Тобі честь і шана сьогодні, а ти нас цураєшся. Негарно так.
Вона зупинилася. Її очі не ховали зневаги, та Петро Семенович удавав, що цього не бачить, чи то хміль ударив у голову, підійшов, обняв жінку за плечі й підвів до гурту.
– Люди, Олено Миколаївно, цікавляться, чого така гарна агрономша нехтує товариством, поважним товариством? Ось Віктор Сергійович каже, що тобі за пшеницю не грамоту, а орден потрібно давати. Над цим подумаємо. Ти знайома з Віктором Сергійовичем? – Олена заперечливо хитнула головою. – Таке, – голова міцніше стиснув її за плечі, – начальство треба знати. Хоча ти у нас людина безпартійна – який із тебе спрос? А, до речі, Віктор Сергійович, наш новий другий секретар райкому партії, каже, що він твій земляк.
– Не пригадую, – усміхнулася Олена високому, на вигляд трохи старшому від неї чоловікові, карі, трохи суворі очі якого глянули їй кудись глибоко в душу, куди вона давно вже нікого не пускала. Розгубилася, відчуваючи, як тенькнуло серце, потім завмерло, немов зовсім перестало битися. Несвідомо повела плечем, на якому ще й досі лежала спітніла чоловіча рука.
– А я вас пригадую, – він теж посміхнувся, але стримано, і ковзнув поглядом по руці на її плечі. Петро Семенович перехопив той погляд і швидко забрав руку. – Я тоді у райкомі комсомолу працював, комсомольську характеристику в академію вам готував. Ви – Польова царівна, я не забув.
Посмішка зникла з обличчя Олени, вона розгублено кивнула «так», якийсь час постояла мовчки, потім вибачилася й хотіла йти, та голова знову зупинив її, нагнувся до самого обличчя і тихо промовив:
– Так ти – царівна? А я все думаю – звідки у тебе стільки гонору? Думав, у Степаниди набралася, аж ти з цим приїхала... Додому не тікай, – додав голосніше.
– Зараз ось підемо, ще за стіл сядемо, молодість згадаємо. Так, Вікторе Сергійовичу? Забирайте вашу землячку, а то вона трохи дивакувата – начальство не поважає. А ну, Олено Миколаївно, доведи, що я брешу, – і підштовхнув її до дверей поперед себе.
За столом секретаря райкому й
Олену посадив поруч, а сам усівся навпроти, із усієї сили намагався догодити начальству, а разом годив і Олені: то наливав горілку в її чарку, то припрошував до їжі, жартував, часто невдало, але більшість за столом сміялася, бо насправді було весело від самого відчуття свята, якого кожна людина прагне хоча б іноді.
Олені теж передавався цей настрій, і вона більше не хотіла помічати на собі посоловілий погляд голови, не хотіла насторожено вслухатися у свою душу, яка, мов індикатор, реагувала на все й на всіх, однаково відчуваючи добре й лихе. Сміялася з іншими, разом з іншими піднімала чарку за те, щоб і далі ростити на своїй землі хліб.
– Я ще мало знаю район, – нагнувся до її обличчя Віктор Сергійович, – але мені тут уже подобається, може, тому, що зустрів вас? Ви давно сюди приїхали?
– Давно. – Олена поклала виделку, зацікавлено глянула на сусіда. – А ви коли з рідних країв?
