Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Сніг тієї осені випав рано. Потім розтанув, наробивши грязюки на сільських вулицях. Корів на пашу вже не виганяли, а тільки випускали у кошару, щоб менше було гною у сараї. Але у кошарах ^доба по черево ходила у грузькій багнюці, яка потім засихала на вимені, боках і навіть на спині. Доярки лаялися, намагаючись відшкребти засохлу багнюку і бебехи, вимити дійки. Мало не щодня завфермою кричав на них, що корови брудні й молоко брудне і що його не прийме завод. Жінки огризалися у відповідь, часто сварилися між собою, особливо коли ділили корзинами скинуту трактором посеред корівника купу напівгнилої картоплі чи буряків. Правда, швидко забували про сварки. До Оленки звикли, здавалося, що і вона звикла до цієї просмерділої кислим силосом ферми, де гуртом раділи й святкували і гуртом плакали над чиїмось горем.

Одного разу Ольга Чухонька принесла на роботу кошолку з їжею і пляшкою горілки.

– Дівчата, сьогодні швидше ворушіться – замочимо перше моє тридцятиліття, – сказала весело.

Перед цим Оленка і ще дві доярки вибирали у сільмазі для Ольги подарунок. Довго дивилися на вивішений, нікому не потрібний одяг, виробництва власних підприємств, які гнали план і зовсім не замислювалися, чи користується їхня продукція попитом чи роками залежується у магазинах і на складах. Нею завалювали сільські магазини, не даючи селянину іншого вибору. Параска Микитівна вертіла у руках шовкове плаття у великих плямистих квітках.

– їй-бо, дівчата, на мою Рябу^ шилося. Так і на неї надінь – колотися почне.

Повісила назад, взяла інше.

– А це? – подивилася запитливо на Оленку. Та уявила Ольгу Чухоньку в червоній, з глибоким вирізом, сукні й пирснула у кулак. – Ні, ну що воно за життя таке? – уже сердилася Параска Микитівна. – Понашивали, наче на опудало. От би тих і поодягати у це, хто такого навиробляв. Чи його що з посуду узяти?

Та на полицях, де мав продаватися посуд, стояли самі лише горщики під квіти. Тоді Параска Микитівна тихо підгукнула продавщицю й спитала ще тихіше:

– Мо’, у тебе, Ганно, під прилавком що є? Не брати ж усяке гівно – його у нас на фермі й так хватає.

Продавщиця вийшла у підсобку і винесла запакований у картонному ящику чайний сервіз.

– Ось нате, останній.

Параска Микитівна хотіла

розпакувати, щоб подивитися, але жінка гримнула на неї:

– Бери, Параско, мовчки та йди, поки ніхто не бачить. А то буде мені.

Параска Микитівна зняла із себе чорний, з вишиваними квіточками фартух і обгорнула покупку.

– Ну, то дай ще хоч простиню яку чи полотенце, – випрошувала,

– ось гроші залишилися. Не для себе ж прошу.

– Нема, – розвела руками маленька, з ^дорлявим веснянкуватим обличчям продавщиця, Оленчина далека родичка. – Хочеш – забожуся? Он візьміть ляльку чи ось цього ведмедя,

– взяла у руки чималу іграшку.

– Ведмедя? Нащо їй ведмідь?

Дай хоч оту сорочку – Жінки з ніжністю розглядали білосніжну шовкову комбінацію. – А гарна, правда? – Сива доярка ще раз торкнулася зашкарублою рукою білого шовку і сумно посміхнулася.

Іменинниця зраділа сервізу, а коли розгорнула сорочку, охнула.

– Ви б сказали – я б руки з милом вимила, – пожартувала. – Ех, хоч до вінця, і плаття білого не треба.

А потім наливала у грановані чарки міцної домашньої горілки. Налила й Оленці.

– Пий до дна, щоб була думка одна.

Жінки засміялися, й Оленка випила разом з усіма, скривилася, взяла квашеного огірка.

– Оце по-нашому, – похвалила її Ольга і ще долила горілки у чарку.

Параска Микитівна уважно подивилася на доярку, але нічого не сказала. Знову випили, повеселішали.

– Ти от що, Олено, – Ольга з апетитом жувала печене домашнє м’ясо, – ти на нас не сердься, коли що не так – ми тут усі свої. Ну, от скажи чесно – хто батько твого Івана?

Оленка знітилася, опустила на стіл руку з огірком.

– Не тушуйся. Ну, чого ти? Випий ще ось. – Ольга хлюпнула у її чарку горілки. Та Оленка не взяла чарки. – Бува, не мій Петро? – Чухонька, здавалося, не бачила, що в Оленки на очах навертілися сльози.

– Бо він у мене така зараза, як ото бугай Мартин, – убачить корову і вмить очі кров’ю наливаються. – Засміялася першою, інші доярки теж засміялися. А Оленка мовчки піднялася з-за столу і вийшла.

– Ну, що я тут сказала? – огризнулася Ольга, коли Параска Микитівна суворо глянула на неї.

– Нащо ти так? Дівці й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?

– Я її під мужика клала, чи що?

– відповіла та нарочито весело. – От тільки б дізнатися – під якого?

Працювати ставало важче. Вдарили морози, а ^доба лежала без соломи, прямо на мокрій долівці. Кормів не вистачало. День починався і закінчувався чиєюсь лайкою.

– Де я вам наберуся тих кормів? – кричав уже й завфермою.

– З дому принесу? Дадуть мені, я їх у кишеню не сховаю. – І чорний, мов ніч, ішов у контору до голови сваритися і вибивати корми та солому. І такий же повертався назад, коли зовсім нічого не вдавалося вибити, – соломи у колгоспі не було, як зерна і зернофуражу. – На чорта тоді стільки ^доби держати, аби мучити невинну тварину? Ну, на чорта? – доводив комусь подумки,

не помічаючи, що говорить уголос.

Перед Новим роком почали телитися корови.

– Помагай! – кричала Параска Микитівна на розгублену Оленку, що стояла біля корови, яка ніяк не могла розтелитися і жалібно мукала на весь сарай.

– Як? Хіба я знаю? – Оленка аж відступила, злякано озираючись на доярку.

– Ть^ на тебе, – Микитівна зняла із себе пояс, яким був підперезаний халат, швидко накинула на маленькі ніжки, що то показувалися, то знову ховалися, зав’язала. – Тягни! Ну!

Оленка ухопилася за поясок, і вони удвох почали витягувати з корови телятко. Корова знову жалібно замукала.

– Терпи, рябенька, терпи, моя голубонько, – умовляла її доярка, немов людину. – Ще раз. Чи ти не снідала сьогодні? – гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж піт на чолі виступив. Телятко було майже все чорне, з білою зірочкою на лобі. – Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, – раділа вголос доярка, – путня виросте корова, хоча й важко на світ з’явилася.

Оленка почала обтирати теля, воно сіпалося і намагалося стати на ноги.

– Зірочка ти моя, – з ніжністю підняла на руки. – Ач, яка бідова.

Голова колгоспу, коли приїжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, більше розмовляв зі старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорній куфайці, старій смушевій шапці й кирзових чоботях. Тільки вже як їхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку і чоботи, сердився:

– Я на роботу йду, як усі люди, а не в театр...

І часто, особливо на полі, коли під’їжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, – казав механізатору, – у чому тут діло?» – і допомагав, аж поки трактор не рушав із місця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за підмогою, вантажив у «бобик» потрібне залізяччя, саджав слюсарів і знову їхав у поле.

Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, більше лаяли. Та, коли на чергові збори з району приїхало начальство і привезло з собою заміну, високого, ще молодого чоловіка у пижиковій шапці й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися між собою. «Що воно таке? – питали один в одного. – За що це Павловича кишкають?»

Данило Павлович був у білій сорочці, сірому, але вже не новому костюмі. Довго звітував про роботу, а коли відзвітував, кашлянув у кулак:

– Я теє... Я тут вам не казав, – подивився у зал, – мені на пенсію скоро, ну і теє, ось, – показав рукою на сцену, де сиділа президія і майбутній новий голова колгоспу. – Прошу любить і жалувать.

У залі спочатку стояла мертва тиша, потім люди зашуміли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, і парторг колгоспу, що сидів у центрі довгого столу, засланого червоною матерією, постукав олівцем по графину з водою.

– Тихіше, товариші! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.

– Не піду я за трибуну, – підвівся уже пенсіонер, конюх Свирид із дивним прізвищем Пронєвський, спересердя кинув свою шапку на стілець, де сидів. – Я і звідси скажу, то почує, хто схоче. Ти, Данило Павлович, – дезертир! – крикнув до сцени. – Мовчав, мовчав, а тоді – здрастє, оставайся лавка з товаром. На пенсію він запросився, бо попросили. То ти так і скажи народу, а не крути. Хіба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.

У залі загули.

– Нащо нам чужий? – кричав із місця літній тракторист Іван Люшня. – У Павловича пуповина у нашому селі закопана, воно йому й болить. Он скільки всього настроїв. І ще по строїть.

– У вас колгосп відсталий, – другий секретар райкому партії підвівся з-за столу і підійшов до трибуни. – Ви, товариші, не галасуйте, справа серйозна, а ви кагалите, наче на базарі. Ваш колгосп у хвості району плентається і район тягне назад. А ви тут демагогію розводите.

Він довго переконував колгоспників, але не переконав. У залі підвівся і вийшов до трибуни червоний від хвилювання завідуючий фермою.

– Ми у хвості, да... – м’яв у руках нову шапку. – Дак, а чого ж ми за весь район план по льону тягнемо? Ви своїм передовикам даєте план на картоплю та на зернові, то вони й герої. А нам на помідори, які ще не зацвіли, а вже одляпалися. Як ще не надумалися довести план на кавуни й дині – ото б понаїдалися! – У залі покотився легенький смішок. – І хіба льоном ^добу нагодуєш? А де тоді солому брати й комбікорми – у сусідів купувати? Так накупуєш чортового батька, як з того льону грошей, як із жаби пу^. Ви нам план, як іншим, дайте, щоб ми й державі хлібця виростили, й собі залишили, тоді побачимо, хто буде у хвості, а хто попереду, – обернувся до президії. Секретар райкому і майбутній голова про щось перешіптувалися. Пилип Сергійович ще більше захвилювався, та не зійшов з трибуни. – Я правду кажу, – промовив тихіше. – І ще. Ми не будемо голосувати за нового голову, може, він і хороший чоловік

– я не знаю, але хай звиняє.

Після зборів начальство не залишилося навіть пообідати. Перед тим як поїхати, секретар райкому підійшов до Данила Павловича, який без шапки стояв на морозі, й

загрозливо промовив:

– У тебе не колгоспники, а саботажники – так і доповім першому. І пощади не жди. Спочатку тебе й парторга заслухаємо на бюро, а потім буде видно, що з вами далі робити.

Данило Павлович мовчав, білий і простоволосий. Нікому нічого не сказав, тільки приречено дивився услід райкомівській «Волзі», аж поки та не зникла за рогом вулиці.

– Що ви наробили? – обернувся до колгоспників, які купками стояли під клубом. – Вони ж тепер ні жити, ні дихати не дадуть.

Він боявся недарма. Виклик його і парторга на бюро райкому партії означав неприємності чималі, але Данило Павлович по дорозі у район думав лише про одне: «Як випустять живих і теплих, то додому доїдемо!» їх випустили з доганами, занесеними в особові справи.

– Дай, Боже, щоб на цьому й окошилось, – говорив удома дружині. – Тільки навряд, здається мені.

Через кілька днів у село приїхав автобус із міліцією. Пішли по хатах трусити самогон. Перевертали у коморах повні діжки, вивертали у погребах огірки й капусту. Розбивали бідони та сулії прямо на подвір’ях – і повні, й порожні. На дорогах зупиняли колгоспників, що йшли з роботи, витрушували торбинки на сніг, навіть вивертали кишені. А Гната Шмеля, старого механізатора, який не пускав міліціонерів до хати, побили прямо на його подвір’ї, на очах у дружини й вагітної невістки. Закривавленого, повели вулицею до автобуса і забрали у район. Забрали й багатьох із тих, у кош знайшли самогон чи брагу. Село затихло, наче вимерло, а Данило Павлович уночі виїхав до Києва.

– Я до самого Щербицького доб’юся, а ні – то і в Москву поїду. Нехай знають...

Повернувся додому через кілька днів, с^длий і мовчазний. Нічого нікому не розповідав, тільки

попросив у дружини:

– Внеси, Мар’є, там чогось. – Пив сам, поки не захмелів, потім опустив голову на руки й заплакав. – Ніде нема правди селянину, – хлипав голосно. – Живи рабом, рабом і здохнеш, – стукнув кулаком об стіл, аж ложка підскочила. – Нема правди, – стогнав, поки й не заснув.

На другий день по приїзді його знову викликали у райком партії.

– Не поїду, – відрізав він у трубку, – у мене роботи повно. Не поїду, – промовив затято сам до себе, – нехай уже що буде.

Високе начальство змінюється на посадах швидше, ніж дрібне.

Несподівано помінялося керівництво обкому партії, й районне вичікувально принишкло – нова мітла і мете по-новому Більше Данила Павловича ніхто нікуди не викликав, здавалося, що райком забув про це село та про його колгосп. Тільки перед весною прийшла рознарядка на посівну. Там колгоспу був доведений план і на картоплю, і на зернові, й зовсім небагато – на льон.

– Наша взяла! – розчервонілий Данило Павлович ходив по конторі й розмаював аркушами паперу. – А я думав – ми вже пропали, чесне слово.

Коли їй переказали, що викликає до себе голова, Оленка здивувалася.

– Чого б то? – запитувала у доярок.

Ті лише здвигали плечима. Прийшла додому після вранішнього доїння корів, переодяглася. Стала перед дзеркалом – на неї дивилася доросла жінка, аж надто доросла, як на її роки. Юність проходила мимо, лише боляче зачепила крилом, і Оленка з сумом думала, що її ровесниці ще бігають вечорами до клубу, дивляться на цей світ закоханими очима і чекають дива. Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність. Особливо сувору до тих, хто спіткнувся на початку самостійного шля^ або і зовсім заблудився.

– Сідай он, – Данило Павлович показав їй на стілець біля столу. Вона сіла, запитливо подивилася на голову. – Я от про що хотів із тобою поговорити, – уважно глянув на дівчину. – Ти надовго прийшла на ферму чи так тільки, перебути?

– Я не знаю. – Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як він с^д за цей час і став майже весь сивий.

– Ну, ясно, – покрутив у руках олівця, потім поставив у синій пластмасовий стакан. – А в мене до тебе діло. Я чув, ти пробувала до інституту пробитися. – Оленка зніяковіла й опустила голову. – Це таке, що ніколи не пізно. Тебе я знаю і твоїх батька з матір’ю. Направимо вчитися в академію. На стаціонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне... подумай. Вибирай, хоч агрономію, хоч на зоотехніка чи ветеринара, аби вчилася. Мені спеціалісти во як треба, – провів долонею по горлу. – Хлопця здавай у яслі – легше буде. Згоджуйся, Олено, – попросив. – Ми вже старіємо, а ви, молоді, всі із села тікаєте. Воно ж правда – у селі не мед, але ж земелька рук просить і голови розумної.

Несподівано двері кабінету мало не злетіли з петель, і зайшов блідий голова сільради.

– Павлович! – зробив кілька кроків, став розгублено посеред кабінету.

– Чого це ти? – Данило Павлович аж зі стільця підхопився.

– Ну, що таке – кажи? Чого ти хавкаєщ наче рибина на березі?

– У Параски Микитівни меншого сина вбито, тільки що із військкомату подзвонили. – І сів на один зі стільців, що у ряд стояли попід стіною.

– Де? – Павлович ковзнув рукою по столу і скинув на підлогу

папери.

– Ну де? Де служив. На китайському кордоні. Будуть везти ось із солдатським супроводом. Готуйся зустрічати, і треба організувати похорон. Діждалася з армії сина, от...

Оленка затулила обличчя руками й заплакала.

– Цить. Йди поки. – Данило Павлович поклав їй на плече важку руку. – Тільки нікому – я сам, – додав тихо.

Оленка вийшла з контори і відчула у грудях нестерпну тугу. Дійшла до фельдшерського пункту і ледь не зойкнула вголос.

– Чого це ти, дівко, така страшна? – Параска Микитівна стояла у хвірточці й тримала у руці пляшечку з ліками. Оленка хапала ротом повітря й мовчала. – Знову хтось допік? – жінка дивилася на неї співчутливо. – Не звертай уваги

– люди, вони всякі бувають, само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки – спасибі їй, наділила, – показала на пляшечку. – Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.

Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна

стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не під’їхав машиною голова.

– Сідай, Микитівно, – вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.

– Що таке? – жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.

Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога – забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на

землі виділити одну муку.

– Пустіть мене, – попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під двором. – Я свого синочка сама стріну.

Заточилася у дверях, її підхопили під руки й вивели з хати. Молоденькі солдати й офіцер уже посплигували з машини і з болем дивилися на матір.

Після похорону сина Параска Микитівна на роботу не ходила. Згорьовану жінку забирали у лікарню, та вона не поїхала.

– Померти хочу, – сказала затято. – Не чіпайте мене.

Доярки гуртом чистили й доїли її корів. Між собою майже не розмовляли, тільки схлипували часто, особливо ті, у кош підростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитівни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.

– Виходьте, тітко, на роботу, – сказала одного разу Оленка.

Та, здавалося, не почула її, ледве йшла від печі до ліжка.

– Виходьте, – наполягала. – Ольга захворіла, Уляна Трохимівна руку скалічила – корови днями недоєні стоять. Між люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, – підійшла до жінки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.

Поруч зі справжнім горем Оленка відчула всю дріб’язковість своїх переживань, дріб’язковість розмов, які раніше дошкуляли. Несподівано відчула у собі внутрішню силу і впевненість, навіть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших

випробуваннях долі. Побачила голову на колгоспному дворі, підійшла:

– Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.

– Дак, а... як – на заочне, чи... ? – зрадів голова.

– На заочне, – посміхнулася Оленка, – ще ж Івана ростити треба.

А Іван ріс, як з води.

– Бабо, дай, – випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.

– Не можна, онучку, – то не цяцька, – намагалася пояснити Наталка. – То дід буде сваритися.

– Бабо, дай, – стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.

– Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.

– Баба – кака, – сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими оченятами, вишукуючи ще щось.

– Ось я тобі дам – кака. Грамотний який! – сварилася Наталка, але Іван прудко заліз на стілець, потім – на стіл, вхопив ніж.

– Ой, лишенько! Віддай ножик, бо вава буде. Чи тобі іграшок немає? На косю, сідай, – витягла на середину кімнати великого дерев’яного коня на колесах.

Малюк якийсь час дивився на нього, навіть пробував сісти, та потім закопилив губу і пішов нукати іншу забавку.

Вступні екзамени до Київської сільськогосподарської академії

Оленка склала легко. Хоча й не дуже раділа, та відчувала, що отримала невеличку перемогу над

безпросвітком сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.

– За одного вченого десять невчених дають, – говорила мати. —

І ніхто не бере.

Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.

– Ти, брат, у мене герой. – Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.

Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межі спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки.

Другого дня тільки під’їхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:

– Нє!

Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:

– І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?

Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.

– Може, тебе хто зурочив? – питала не раз. – Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.

– Ні, мамо, ніхто не зурочив, – Оленка сумними очима дивилася на матір. – Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно...

– Заміж тобі треба, – перебила її мати. – Онде ж находиться людина.

Оленка ніяковіла:

– Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.

– А що там розуміти? – сердилася Наталка. – Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана – тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі – це коли ще в старій хаті жили – і все щось сам у себе допитується, немов божевільний.

Добрі люди про хліб дбали та про сім’ю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відма^єшся, – переводила розмову на інше. – Хороший хлопець, і сім’я у них хороша.

Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.

– Олени ж немає? – озирнулася по хаті.

– Ще не прийшла, – Наталка подала гості стільця.

– То й добре. – Дядичка важко сіла на стілець. – А я, Наталко, до тебе у такій справі, – подивилася на неї, витерла ^сточкою спітніле від хвилювання обличчя. – Мій Сергій

– хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи

– техніка у нього в руках. І Олена у тебе – слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? – запитливо глянула на

Наталку. Та мовчки хитнула головою.

– Поговори з дочкою, та й благословим.

Наталка розгубилася, чомусь заплакала.

– Я щось не так сказала? – Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.

– Ні, Ходоро, – Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. – То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.

Тепер ось напо сі далася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:

– Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.

– І що з твоєї любові? Он, – кивнула на онука, – вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася – хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.

– Відчепіться, мамо, – в Оленки на очах виступили сльози. – Чого ви мене мучите?

На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.

– Я ж не подужаю, – опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. – Хто мене буде слухатися?

– Не святі горшки ліплять, – Данило Павлович сердито дивився на

Олену. – Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш

Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.

– Краще б ти не йшла з ферми,

– жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: – Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.

– Як воно – навчання? – запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.

А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку

– Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.

– Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, – переводив голова розмову на жарт.

– Ага, – сумно посміхалася Оленка, – скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом...

– Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, – перебив її Данило Павлович.

– Вона мені й не треба, – огризнулася дівчина. – Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви – ячмінь, наче на зло.

– Це вже я з Тита спитаю.

Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці – просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.

Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».

– А якщо мотоцикла? – обернувся біля дверцят машини.

– Що – мотоцикла? – не зрозуміла Олена.

– У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?

Оленка посміхнулася:

– Незручно наче.

– Буде зручно, коли для діла, – голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. – Ну, Тит, ну...

Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:

– Ти чого свого коня не забираєш?

– Якого коня? – здивувалася

та.

– Павлович сказав – для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.

– Ой, Тихоновичу, – замахала руками Олена. – Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.

– Та... які там права, – Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. – У нас що – на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.

Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.

– Із тебе могорич, Миколаївно,

– озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. – Хлопці на совість постаралися. Гришо! – гукнув кудись, за розібраного, без коліс трактора. – Бригадирша прийшла.

– Ну що, будемо вчитися? – молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. – Не бійсь – він не брикається, – реготнув юнак. – Оце ось дивись, отак умикається, заводимо. Сідай. Ну, чого ти?

– Не дурій, – осмикнув його Європжо. – Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой...

– Уже й пожартувати не можна,

– хлопець сам сів на мотоцикла. – Сідай позаду, – обернувся до Олени.

Із колгоспного двору виїхали потихеньку, і Григорій пояснював Олені, як перемикаються швидкості.

– Хочеш з вітерцем? – спитав, коли виїхали за село. И, не чекаючи відповіді, газонув, аж синя смуга лягла. В Оленки свистіло у вухах, вітер бив по обличчю, здавалося, що мотоцикл ось-ось відірветься від землі. Вона аж очі заплющила, уявивши політ.

Виїхали на поле, на ґрунтову дорогу, і хлопець спинив мотоцикла.

– Сподобалося? – Оленка мовчки кивнула головою. – Ну, тоді сама сідай, не бійся. Мотоцикл – як велосипед, тільки швидкість інша.

Дівчина зі страхом пересіла наперед і міцно вчепилася в руль.

Наступного дня, після обіду, знову прийшла на тракторний стан.

– Ти диви, – почула віддалік у гаражі насмішкуватий голос, – знову бригадирша прийшла. Видно, добре вчора з Гришкою покаталися, і сьогодні хочеться, – по голосу впізнала Андрія, відчула, як спалахнуло обличчя. Хтось цитьнув за трактором, хтось засміявся. А той вийшов із гаража, витираючи ганчіркою на руках мастило.

– Може, сьогодні зі мною покатаємося? – на обличчі грала зневажлива посмішка. – Я не гірше від Грицька об’їжджаю.

Оленка болюче закусила губу і пішла до мотоцикла.

– Я сама, – сказала хлопцю, коли той дістав із кишені ключа і поклав руки на руль.

– Е, ні. Щоб убилася? – заперечив юнак. – А ти, Андрію, об’їжджай вдома свою жінку та дивись, щоб не скинула з ліжка. Чого ти? – глянув на Олену. – Хочеш сама – пробуй, на. – Подав їй ключа і сів на заднє сидіння.

Ще вчора їй здавалося, що ніколи не навчиться рушати з місця, додавати й зменшувати газ, а сьогодні мотоцикл слухався, і дівчина щасливо посміхалася.

– Навчилася трохи, – на ходу обернулася до Григорія.

– Молодець, – гаряче дихнув юнак біля вуха, і його руки, що обережно трималися за куртку, міцно обняли її вище талії, потім боляче стисли груди.

Вона рвонулася, випустила руля, і мотоцикл влетів прямо у жито, що росло обабіч дороги. Постояв, ніби подумав, і похилився на жито. Оленка зіскочила із сидіння, а Григорій уперся ногами в землю, утримав мотоцикла, встав і вивів його на дорогу. Винувато глянув на дівчину:

– Чого ти наїжачилася, наче я вкусив тебе? Ну, що я такого зробив?

Оленка мовчала, дивилася кудись у поле, потім перевела погляд на хлопця – в очах стояли сльози.

– Поїхали до села, – промовила тихо.

– Чому, Оленко? Хіба я щось погане хотів? Я... – Шукав якісь потрібні у цю хвилину слова, бо не вірило ся, що вона відштовхне його, хіба не знала, чим катання закінчуються? Просто набиває собі ціну Посміхнувся. – Не спіши, село від нас нікуди не дінеться, – підійшов, не обняв, а згріб її в оберемок, уп’явся в губи.

– Пусти мене! Пусти, кажу! Сопляк! – Олена з силою відштовхнула від себе хлопця.

Ображений, той стояв і дивився, як вона підійшла до мотоцикла, з силою ударила по «лапці» й сіла. Мотоцикл рвонувся з місця, обдавши його курявою.

– От, чорт, – розгубився Григорій. – Ні, ну ти глянь – сама поїхала, а ти тьопай сім кілометрів пішки, мов дурень той, – стояв на дорозі й дивився, як за мотоциклом здіймався довгий хвіст куряви. – Ну, почекай, прийдеш ти в гараж – я тебе повчу тепер. Я тебе навчу...

Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома і їздила до пізньої осені, аж поки й випав сніг.

Після Нового року їй іще додалося роботи. Вона сиділа у кабінеті голови колгоспу і мало не плакала.

– Даниле Павловичу, я й третій курс не закінчила – який із мене агроном?

– А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.

– Та ви що? – дівчина аж зі стільця схопилася. – Хочете, щоб я на вашій роботі ноги вистягла? В інших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку півколгоспу вішаєте.