Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Як це? – не зрозуміла Наталка. – У чужі люди з оцією крихіткою?

– У чужі, мамо. До вас я завжди зможу вернутися, якщо у мене не вистачить ні сили, ні розуму прожити самій.

– І куди ж це ти надумала їхати? – злякалася мати. – У які світи?

– Які там світи, – посміхнулася Олена. – Буду проситися десь на роботу у свою область. Оце і всі мої світи.

– А як же ми з батьком? – не здавалася Наталка. – Ми отако й будемо виглядати тебе в усі вікна до самої смерті?

– Не одну мене, а ось Івана і Марійку

– Марійку? То ти вже й ім’я дала? – Наталка зазирнула в личко немовляти. – А як же тато – не йде на доню подивитися? – І сама відповіла: – Не йде. Щоб він так по світу ходив...

– Мамо! – обірвала її Олена.

– Не мамкай. Як мені важко дивитися на цих дітей, а у них, таких клятих батьків, душа й не теленькне. Ну, нічого, – трохи заспокоїлася, – Бог із ними, як вони такі.

Другого дня Олена залишила дітей на матір, а сама пішла до районного РАЦСу взяти на доньку свідоцтво про народження. Декілька зупинок проїхала тролейбусом, потім вийшла. По дорозі купила собі темно-червоні троянди, які дуже любила. Подумала про те, що у її житті сьогоднішній день – свято, адже Марія стане повноправною громадянкою. Прізвище доньці вирішила дати своє, щоб коли підростуть з Іваном, то не чужинилися через таку різницю. У РАЦСі сказала, що хоче оформити дитину як мати-одиначка. Привітна жінка з карими уважними очима взяла в Олени документи, якийсь час вивчала. Потім подала назад.

– Ми не можемо так оформити вашу дитину, бо вона народжена у шлюбі.

– Але ж ми розлучені, – здивувалася Олена.

– Так, розлучені, – підтвердила жінка, – та дитина, народжена навіть через одинадцять місяців після розлучення, вважається шлюбною, а ваша – тим більше.

– Як же мені бути? – розгубилася Олена.

– Приходьте разом із батьком дівчинки, і ми її зареєструємо, як положено.

– З батьком? – перепитала, мало не з відчаєм у голосі. – Але ж... – Деякий час мовчки сиділа біля столу й дивилася на телефон, потім наважилася. – Можна від вас зателефонувати?

– Будь ласка, – жінка підсунула їй телефонний апарат.

Хвилюючись, Олена набрала робочий номер Володимира. Привіталася, потім неголосно промовила:

– Я дзвоню тобі з РАЦСу. Приїдь, будь ласка, бо без тебе не можна зареєструвати дитину.

По той бік проводу мовчали. Вона вже подумала, що роз’єдналися телефони, й хотіла передзвонити заново, коли почула глухе й вороже:

– У мене поки що немає дітей, а твої мені не цікаві. І більше не дзвони.

– Як це? – промовила пошепки, коли у трубці почулося часте пілікання. Широко розкритими очима глянула на працівницю РАЦСу, що сиділа навпроти за столом. Підвелася зі стільця, але хитнулася.

– Ви сядьте, – заспівчувала жінка. – А то на вас лиця немає.

Олена слухняно сіла, піднесла руку до грудей, мов намагалася затамувати несподіваний різкий біль у серці.

– Як же мені тепер бути? – промовила враз ослаблим голосом.

– Треба звертатися до суду, – пояснила жінка. Олена підвела на неї повні муки очі. – Так, до суду. Не ви перша, й не ви остання. Напишете заяву на встановлення батьківства. Встановлять – у дитини буде батько, хоч на папері. Відмовлять – ми зареєструємо вас як матір-одиначку.

У суді заяву на встановлення батьківства прийняли, розповіли, що робити далі, й порадили найняти адвоката. Але вона не хотіла наймати, адже сама думка про те, що Володимир насильно буде визнаний батьком її доньки, здавалася принизливою.

Наталка пожила в гуртожитку кілька днів, звиклася з онучкою і ще кілька разів намагалася умовити дочку повернутися додому. А коли зрозуміла, що не вмовить, довго плакала і, плачучи, пішла на вокзал.

Якось Олену покликали до телефону на перший поверх до

вахтової. Голос був незнайомий.

– Це ти, царівна із Задрипанців? – почула грубе. – Забери заяву із суду – інакше буде погано. Шукай в іншому місці батька для своїх байстрюків.

Не встигла вона отямитися, як трубку поклали. Зі сльозами на очах піднялася сходами, зайшла до кімнати й стала біля дверей – у дитячому ліжку, поруч із донькою, лежав Іван і відданими очима дивився на дівчинку.

– Ти чого туди забрався? – гримнула на сина.

– Того, – відповів хлопчик винувато. – Маня сама боялася лежати й плакала, коли ти пішла.

– Горе ти моє, – Олена взяла його на руки й підняла з ліжка. – А якби перекинув?

– Ні, мамо. Я обережненько. А вона, мамо, уже знає, що я її братик, бо відразу затихла, коли я ліг біля неї, тільки ротиком плямкала.

– Більше так не роби, – Олена пригорнула хлопчика й погладила по голові, – а то ще скалічитесь обоє.

Чекала суду, а сама думала, куди б його подітися від того суду, від зустрічі з людьми, які ненавидять не тільки її, а й дітей, ладні перекреслити їхнє життя, щоб самим почуватися у цьому світі надійно і зручно. Хотілося поїхати світ за очі, туди, де ніхто не дорікне дітьми без батька. Та чи є таке місце? Знала наперед, що немає і що, де б не довелося жити, побачить і почує всього, на що здатна людина у хвилини роздратування, а то й ненависті. Але написала листа в обласне управління сільського господарства, попросилася на роботу, у який завгодно колгосп. Відповідь прийшла швидко – там було декілька пропозицій. Вона трохи повеселішала і, коли б не суд, жодного дня не затримувалася б у місті.

Єдиним її свідком була Анастасія Гнатівна, коли вони удвох зайшли до судового залу засідань. Тут Олена вперше побачила батьків

Володимира і його нову дружину Та була вагітна і, хоча термін вагітності ще малий, нарочито одяглася, щоб живіт якомога більше випинався з вузької сукні. Олена спинилася у дверях і відчула, що не може ступити далі, немов наткнулася на невидиму стіну. Бачила, як зацікавлено-вороже дивилася на неї протилежна сторона, оцінюючи бойові можливості. Потім почула смішок – сміялася Володимирова мати, надто масивна жінка, з широко скулим обличчям, на якому не виділялися ні очі, ні брови, лише нафарбовані яскравою помадою губи. Те обличчя було ніби тінню справжнього обличчя, без виразу, без кольору. Батько ж, навпаки, мав густе чорне волосся, чорні брови, а під ними виразні карі очі – повна протилежність дружині. Тільки рот псував портрет чоловіка, надто жіночий, яскравий, що весь час рухався, смикаючись у посмішці.

Володимир сидів поруч із дружиною і тримав її руку у своїй. Олена побачила, як він нервово перебирав тонкі жіночі пальці. На неї не дивився, тільки змінився на обличчі, коли вона стала у дверях.

– Ну, чого ти? Проходь, – підштовхнула її Гнатівна і сама пройшла слідом.

Перед тим як сісти, Олена ще раз обвела поглядом зал і міцно стисла вуста, намагаючись пересклити у собі огиду до всього, що мусить пережити у цьому залі.

Коли розпочалося засідання, майже спокійно відповідала на запитання судді й адвоката, найнятого Володимиром. Та коли підвівся він сам, знову розхвилювалася, відчула, як важко стримати сльози. Неймовірним зусиллям вона задушила їх у самому серці. Дивилася на колишнього чоловіка й не впізнавала його.

– Я заперечую все, сказане цією громадянкою, – почав свій виступ так, мовби Олена була у цьому залі підсудною, а він звинувачувачем. – Ми й справді були одружені, але разом жили зовсім мало. Я ночував більше у своїх батьків, – навіщось обернувся, показав на них пальцем. – І задовго до розлучення практично сім’ї у нас не було, адже у мене... я... – запнувся, шукаючи потрібні слова. – Ми з моєю нинішньою дружиною фактично мали шлюбні стосунки до укладення офіційного шлюбу. Тому дитина та не моя і не може бути моєю. – Олена не зводила з нього враженого погляду, чула й не вірила почутому. – У неї вже є позашлюбна дитина, тому не дивно, що народилася друга.

Останнє сказав поспіхом, не дивлячись ні на кого. Замовк і увібрав голову в плечі, немов чекав удару. А натомість почув приглушений жіночий зойк – Олена зойкнула і вгислася у дерев’яну лаву, ніби хотіла провалитися крізь землю, щоб не бути поруч із людиною, яку, можливо, ще кохала і яка била по ній так підступно, немов по найлютішому ворогу. Методів не вибиралось, тільки б добити. Коли б у цьому залі було дозволено бити не тільки словами, від неї б зараз залишилося саме криваве місиво. Зі страхом обернулася і побачила, як батько Володимира підвівся зі свого місця і впевнено пішов до трибуни. Кашлянув у кулак і почав говорити, мовби стояв не отут, а десь на багатолюдному мітингу і

виголошував промову

– Шановні товариші! Мені, як батькові, боляче дивитися на те, що ця громадянка намагається зробити з моїм сином. Один раз їй уже вдалося заловити його у свої сіті, коли вони за один день розписалися десь у неї в селі. Я вважаю, що той шлюб потрібно взагалі анулювати. Уявіть собі, – махнув рукою, ніби за трибуною, – хлопцю не дали не те що подумати, а й порадитися з батьками, бо, звісно, – ми не вороги своїй дитині, щоб допустити до такого падіння. Я б хотів знати й інше: чому ця, – попукав слово, – особа стільки часу незаконно живе у столичному гуртожитку без прописки, без жодного на те права? Її потрібно не тільки примусово виселити звідти, а й взагалі виселити за межі України. Тепер вона так само незаконно хоче повісити моєму синові на шию ще й свою дитину, невідомо від кого народжену. Ну, знаєте... – це не тільки аморально. За таке потрібно карати з усією суворістю радянського закону.

Олена не слухала, що говорила мати. З жахом думала про те, що у жилах її дитини тече кров цих людей. Вона б дорого заплатила тепер, щоб дитина й справді не була їхньою.

До неї звернулася суддя, літнього віку жінка із втомленим сірим обличчям і грубуватим, схожим

на чоловічий, голосом:

– Скажіть, Самойлюк, у вас перша дитина позашлюбна?

Олена підвелася й неголосно вимовила:

– Так, – побачила, як Володимир переглянувся з батьком і батько задоволено посміхнувся. їх розрахунок на те, що перед судом Олена нічого не скаже про Івана, виправдався. А вона подумала, що свого часу правильно вчинила, не розповівши всього Володимиру. Не розповість і тепер – ці люди надто підлі, щоб перед ними сказати правду.

Підвівся адвокат.

– Я б хотів почути, – звернувся до Олени, – тут свідок мого підзахисного каже, що ваша перша дитина народжена невідомо від кого, а можете ви назвати її батька?

З місця схопилася Анастасія Гнатівна.

– Як ви смієте! – крикнула на весь зал. – Яке вам діло до першої дитини?! От тебе дійсно, – тицьнула рукою в бік Володимира, – такого христопродавця, треба посадити у клітку й показувати людям. Мало, що рідної дитини зрікся, ще й ту зачіпаєш. Брешеш! – посварилася на нього пальцем. – Цей суд до лампочки, бійся, сволото, Божого суду.

– Сядьте! – гримнула на неї суддя. – Вас зараз виведуть із залу, якщо будете себе так вести.

Гнатівна замовкла, але не сіла. Стояла і важко дихала, намагаючись вгамувати обурення.

– Я кажу – сядьте! – наказала ще раз суддя.

Жінка з болем глянула на Олену і сіла.

– Скажіть, – суддя надягла окуляри, які лежали перед нею на столі. – Ви можете відповісти на запитання адвоката?

Олена мовчала.

– Я ще раз повторюю...

– Не треба повторювати. – Олена подивилася в очі судді, та за окулярами не побачила їхнього виразу. – Я не знаю, хто батько моєї першої дитини.

У залі реготали. Особливо голосно сміявся Аркадій Іванович, аж обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Сміявся і Володимир, але тихо, боязко. В цю хвилину бліде його обличчя ще більше зблідло. На мить погляд ковзнув по Олені, яка була зараз посміховиськом для його рідні. Ковзнув – і мов опікся: колишня дружина стояла байдужа і навіть не намагалася сховати свого презирства до того, що відбувалося навколо неї.

– Ти, Олено, програла, – сказала їй Гнатівна, коли суд пішов на нараду.

– Ні, – хитнула та заперечливо головою. – У моєї доньки немає батька, і я більше не зустрінуся з цими людьми.

Вирок дійсно був не на її користь. Вона взяла рішення суду й пішла реєструвати дитину як мати-одиначка.

Не відтягуючи й дня, пакувала речі. На залізничному вокзалі замовила невеликий контейнер і чекала своєї черги.

– Ти, Олено, даремно їдеш Бог знає куди. І де житимеш? Може б, і справді поверталася до батьків. Біс із нею, з тією Любою – та лярва, схоже, ще довго буде по світу волочитися. – Останні дні Анастасія

Гнатівна засиджувалася в Олениній кімнаті, брала на руки Марійку, мовби грілася біля теплого дитячого тільця.

– Ні, Гнатівно. Хлопець росте. Зараз якщо придивитися, то видно, що й крихти Любині побрав. Навіть родимка над бровою, як у неї. А що далі буде? Якось житиму. Між людьми не пропаду. А ви приїжджайте, бо для мене ви дуже рідна.

І справді, Гнатівна для Олени була дорогою людиною, єдиною, хто знав про неї всю правду і з ким вона могла говорити, не криючись. Зовні груба, насправді чутлива і нетерпима до несправедливості.

– Приїду. Думаєш – ні? – Жінка змахнула з очей сльози. – Через рік піду на пенсію, і що мені тоді робити у цьому Києві? Буду твою Марію няньчити, город обробляти. Я, Олено, в селі виросла й на фермі колись працювала. Це тепер Анастасія Гнатівна, вдома я була просто Настя. А, бач, доля закинула у місто, і сиджу у цьому гуртожитку, мов курка на сідалі, живу чужим життям, а свого немає. Та що вже тепер жалкувати, як моє згори покотилося. Це тобі жити й жити, а може, доля й посміхнеться...

– Або ще більше насміється, – невесело пожартувала Олена. – Але то вже як буде.

Наближався день від’їзду. Жовтень того року був теплим, без дощів. Бабине літо чіплялося за гілки дерев, сухе бадилля, летіло в обличчя. Олена сиділа на лаві, неподалік гуртожитку, немовля спало у колясці. Замислено дивилася на сонне личко, коли відчула на собі чийсь погляд. Підвела голову, але поблизу нікого не побачила. Обернулася. Володимир стояв біля тролейбусної зупинки й дивився на неї. Мабуть, їхні погляди зустрілися, та через чималу відстань важко було щось помітити в очах Олени. Тільки зрозумів, що жінка його побачила, але нічого не відбилося на її обличчі. Вона відвернулася, як йому здалося, байдуже, поправила щось у колясці й знову сиділа, ніби його і не було зовсім. Якусь мить вагався, чи підійти, натомість повернувся і поволі пішов, шукаючи у своїй душі якогось виправдання тому, чого приходив.

Переїзд на нове місце для Олени був безболісним. Село, не дуже велике, розкидане на околиці й хутори, їй сподобалося. Хати стояли купками, по кілька садиб, і зовсім близько одна від одної. А потім – долини, що навесні наповнювалися водою, влітку заростали травами й квітами, спочатку встилалися жовтим килимом, а далі розцвітали усіма кольорами веселки. За долинами, у вербах, потонула наступна купка хат, потім – іще. Верби росли по боках вулиць, по долинах і видолинках, наче сторожі, стояли при в’їзді у село, що так і називалося – Вербівка.

Коли вперше приїхала сюди, все купалося у жовто-зеленому кольорі листя, яке осипається із верб лише з першими заморозками. Ішла вулицею до колгоспної контори й відчувала несподіване внутрішнє родство з лелечим гніздом, що вже зачахало в осінь без пташиного тепла, з невеличкими вікнами сільських хат, які, наче малі діти, що зустріли чужого, відверто зацікавлено дивилися на неї. Ніби даючи їй дорогу, збоку притулилися колодязі-журавлі. Вдома давно вже не було таких, і Олена спочатку здивувалася, не помічаючи, що й тини тут з лози, і свідчили вони не про заможність вербівчан.

Петро Семенович, років під сорок, голова колгоспу, довго роздивлявся її документи. Сидів над столом замислений, вирішував, що йому робити. Важко зітхнув, пильно глянув на Олену.

– Агрономи позаріз нам потрібні, але ж... – розвів руками,

– у вас дитя зовсім мале й жити ніде. І в мене немає житла.

Олена розгубилася, якийсь час сиділа мовчки, розуміючи, що їй відмовлено, потім простягла руку по документи, але Петро Семенович несподівано накрив їх своєю долонею, глянув на Олену спідлоба й не дуже привітно промовив:

– Бачу, ти гаряча. А тут гарячкувати нічого. Житло знайдемо

– он у старої Партизанки поживеш на квартирі. Вона прийме, ще й за дітьми подивиться. Поїдемо зараз до неї, поговоримо. Ти ж іще сама приїхала? – Олена мовчки кивнула головою. – Тоді поїхали.

Вона слухняно підвелася і слухняно пішла за майбутнім своїм начальником, якому хотілося, щоб ця блакитноока агрономша просилася до нього у колгосп, адже, з усього видно, дітися їй ніде, бо чого б ото вона з Києва забивалася у цю Богом забуту Вербівку. Та Олена не просилася, і він розсердився не так на неї, як на себе, що мусить брати те, що дають, а не сам вибирати спеціалістів, як це роблять інші, у кого є що їм запропонувати.

Партизанка жила у старій, ще довоєнній хаті. Зовні обмазана глиною і побілена невеличка хата весело дивилася на світ маленькими вікнами, а всередині дихала теплом велика піч, на портретах висіли старовинні рушники, на покуті – у два ряди ікони. У світлиці стояло велике дерев’яне ліжко, зроблене на совість сільським умільцем, стіл, накритий полотняною вишиваною скатертиною.

– Будеш із дітьми отут жити, – Партизанка провела Олену у світлицю. – Маленькій повісимо колиску – на горищі лежить іще синова. – Висока, не згорблена літами жінка сумно посміхнулася. – Ти, головне, нічого не бійся і нікого не слухай – будемо жити, як Бог дасть.

Погляд у баби такий глибокий, що глянула на Олену, і тій здалося, що пронизала її наскрізь, але вона не злякалася бабиних очей. Відчувала затишок не тільки у цій хаті, а і в душі її господині. І від того самій робилося упевненіше, мовби й не

була тут чужою.

Баба говорила небагато, все придивлялася. Перші дні Олена ловила на собі вивчаючий погляд, та через деякий час чи звикла, чи Партизанка роздивилася у ній усе, що хотіла, але перестала відчувати на собі рентген бабиних очей. Стара жінка тулилася не так до Олени, як до дітей. Коли немовля вночі плакало, злазила з печі й ішла до колиски.

– Не вставай, – казала тихо, – тобі вранці на роботу, а я ще за день вилежуся, – брала дитину на руки й несла до себе, на піч.

Олена прислухалася і чула, як баба щось говорила до дитини і як та потім швидко засинала. А вранці, коли йшла на роботу, Партизанка залишалася з дітьми.

– Роби спокійно, – в перший день сказала Олені. – Вони у мене будуть нагодовані й доглянуті. Не дивися, що я стара.

Але сам колгосп не був для неї таким привітним, як баба Степанида, що пригріла її у своїй хаті. На першому ж наряді голова представив її спеціалістам і додав: «Конечно, який із неї спрос – дитя у люльці. Ну, поживемо, побачимо. Гроші даром платити не будемо».

Хоча на поля зайшов листопад, частина колгоспного врожаю лишилася незібраною: гектари картоплі й буряка, а слабенька кукурудза і не починала збиратися. Уже через тиждень голова кричав на Олену:

– Чого баб немає на буряках – я, чи що, їх буду копати?

– Людей не вистачає, – Олена, хоча й не почувалася винною, відповідала, мов школярка.

– Мене те не цікавить! Постягуй пенсіонерок із печі, у школу йди, що хочеш, те й роби, але щоб мені за тиждень буряк лежав у буртах!

Селяни насторожено

придивлялися до Олени, особливо – жінки.

– Чи тебе ніхто більше в хату не пустив, що у неї живеш? – запитала одного разу недалека Партизанчина сусідка, яку Олена зустрічала біля колодязя.

– А що таке? – перепитала, хоча й поспішала.

– Та це ж відьма, яку добрі люди десятою дорогою обходять.

– Як це? – Олена набрала у відра води й недовірливо подивилася на сусідку.

– Наче не знаєш? – жінка зазирнула Олені в обличчя і таємниче посміхнулася. – А як не знаєш, то скоро узнаєш Я сама була молода, глупа. До неї бігала, ще й дітей водила шептати. Тільки ж аби вона добре знала, а як вона усе знає

– такої ведюжищи треба ще пошукати. Я через неї три корови у дворі поміняла. Не віриш? – побачила в Олени на обличчі посмішку. – Даремно. Ти он теж подивитися – молода, гарна, діток двоє. Як таку чоловік не пожалів?

Олена не чекала подібного повороту розмови й розгубилася.

– Може, який п’яниця? – допитувалася жінка далі. – Так вони тепер усі п’ють.

Олена зніяковіла, нічого не сказала, взяла відра й пішла від колодязя. Молодиця незадоволено подивилася їй услід і неголосно промовила:

– Скриває вона. Знаємо таких.

Сама, видно, добра штучка.

Тієї ночі дитина знову плакала. Степанида, важко зітхаючи, злізла з печі, та Олена взяла немовля на руки й почала носити по хаті.

– Ви лягайте, – сказала бабі.

– Я сама.

Степанида не лягла. Відійшла від печі, сіла на полику у полотняній сорочці й скорботно склала руки перед собою. Немовля ще більше зайшлося плачем і розбудило Івана. Партизанка не витримала:

– Давай дитя. Сама вона, – кинула докірливо. – Накричить пупову грижу, тоді узнаєш

Олена віддала дитину, лягла і прислухалася.

– І першим разом, Господнім часом, – почула на печі тихий шепіт

– Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся...

Дитина ще трохи поплакала й затихла. Олена не спала, з тривогою прислухалася до хатньої тиші, намагаючись у ній щось зрозуміти, аж поки не заспівали перші півні.

Вранці Партизанка тільки подивилася на неї і нічого не сказала. Увечері обидві теж мало розмовляли. Олена сиділа на стільчику біля груби й накладала туди дрова, щоб розпалити, коли несподівано почула:

– Ти, Олено, людям повірила, а не мені. І я, стара, дурна, треба самій було знати... – замовкла, погладила по голівці Івана, що крутився поряд.

– Боятися мене нічого, я твоїм дітям лихого не думаю і тобі. А що там щось знаю, то кому від того вред?

Олена здивовано повернулася від груби – Степанида трохи насмішкувато дивилася на неї.

– Боїшся, чи, бува, не визирне у баби з-під спідниці хвіст? – неголосно засміялася. – Так хвоста немає, і на мітлі не літаю.

Олена ніяково здвигнула плечима:

– Я і не думала нічого такого...

– Ну, що ти думала – я знаю, а тобі б треба знати, що думаю я.

Потріскували у грубі сухі дрова. Мала донька гралася у колисці своїми пальчиками, тягла їх до рота, агукала. Олена сиділа на тому ж маленькому стільчику біля груби, дивилася на стару Партизанку і слухала її розповідь. Іван примостився у неї на руках і швидко заснув. Степанида розповідала повільно, немов сама вслухалася у свої слова. Часто зупиняла замислений погляд то на Олені, то на хлопчику, потім переводила кудись убік, здавалося, намагалася побачити те, про що говорила.

– Ну от, моя тітка, батькова рідна сестра, жила тоді у Реготні, хутір такий колись був. Тепер від нього й сліду не лишилося, одна назва. Тітка причепилася до батька

– віддай мені котру з дочок, а нас у нього аж шість, і тільки один син. Батько не дуже хотів віддавати, бо знав, нащо та просить. Вона ж мало не щонеділі у село з гостинцями ходить. Своїх дітей у неї не було, а жили з чоловіком заможно, як на ті часи. Ходила-ходила, поки батько не погодився мене віддати. «Бери, – каже, – Степаниду, як не вмре, то матимеш забавку». А я з маленьких важкою хворобою мучилася. Так мучилася, що ой-ой-йой, – Партизанка скорботно похитала головою. – Ноги у мене були, мов соломини. І вся кість так боліла, що покладуть на піч, а я соваюсь по черені, тихенько стогну, а потім починаю вголос плакати. Наша баба, покійниця, Царство їй Небесне, дивиться на мене і не витерпить: «Господи, – просить, – ніж так страждати безневинній душечці, то забери її зовсім». Було, й попускало трохи, особливо влітку. Я і в двір сама виходила, на травичку подивитися та на світ Божий. Коли батько отаке сказав, тітка йому нічого не відповіла, на другу неділю приїхала на возі й забрала мене. Дядько на неї кричав: «Нащо ти каліку в хату привезла?» А вона йому ні слова, тільки мені тихенько шепоче: «Не бійся, то він для виду сердиться. А я твої ноги вилікую. Треба мені було давно за тебе взятися, та я все боялася». У ту ж ніч запалила свічки коло моєї постелі, сама стала на коліна й почала молитися. Я тоді вперше заснула, наче після маківки. А тітка, як не натомиться за день, а щовечора піч топить, зілля у чугунах для мене варить. Наварить, дасть встоятися, а потім позливає у великі ночви й мене туди покладе. Я спочатку боялася, бо таке з ногами робилося: то наче вже й не болять, а то замруть, і я їх зовсім не відчуваю. А вона: «Не бійся, Степанидко, на той рік ти у мене на ноги як слід станеш». І я стала. Через рік, на Великдень, своїми ногами до церкви у село ходила. Так за все життя мене ніхто не любив, як тітка.

Дарма, що жила на хуторі, але світ знала, не кожен нинішній професор так знає. Якось посадила мене коло себе і каже: «Ти, Степанидко, вже чимала дівчинка і розумієш, яка твоя тітка. На людей не озирайся, а добре затям – хто напився живої води, сам стає її джерелом. Тому пий, моя дівчинко, і напувай інших. Буду тебе вчити усього, що сама вмію».

Партизанка замовкла, глянула на Олену.

– Підкинь дровець ще в грубу, а то вже вигоріло, – попросила неголосно.

Олена вкинула у грубу кілька смолових полін, полум’я лизнуло їх спочатку несміливо, потім запалахкотіло, аж загуло. Обидві якийсь час сиділи мовчки, немов прислухалися до гомону вогню.

– Якось привели до тітки корову прямо з паші – гадюка вкусила, – продовжувала Степанида, знову дивлячись кудись убік. – Тітка усіх відправила, а мене лишила – учися.

Потім воно само переймалося, так, наче я все знала з народження, тільки забулася, а тепер згадувала. Не думай, люди за очі тітку відьмою називали, як оце й мене тепер, а самі йшли до неї і з лихим, і з добрим – не було від них відбою. Така вже людська натура.

Років шістнадцять мені виповнилося, коли одного разу прийшов чоловік просити тітку, щоб пішла його жінку подивилася, бо з тією лихо трапилося. А я стою поруч і кажу до тітки: «Не треба йти – вона вже померла». Чоловік давай на мене кричати, мало не битися кидається, а тітка нічого не сказала, пішла з ним. Коли повернулася, похитала головою і важко зітхнула: «Видно, не одна я тебе учила – та жінка померла, коли ти казала».

– Невже це правда? – Олена недовірливо дивилася в очі Степаниді. – Це ж щось фантастичне. Хіба ви могли отак просто відчути на відстані, що відбувається з людиною?

– Отак просто? Ні, Олено, не просто. Кожна людина приходить у цей світ зі своїм поводирем, і він веде її по тій стежці, яку Господь указав. Камінчик за камінчиком на своєму шляху збирає знання, пізнаючи життя, або ж іде, нічого не помічаючи побіля себе. І часто заходить у такий глухий ліс, звідки вже не вибереться. Моя тітка правду казала – не одна вона учила. У мене був і ще Учитель, невидимий, але про таке словами не розкажеш, таке або дається людині, або ж – ні за які гроші його не купиш. Але вже коли дається, то ти все життя мусиш іти з терновим вінком на голові.

– Що? – несподівано Олена

зблідла. – Як ви сказали?

– Отак і сказала, – Степанида ніби не бачила, як вона змінилася на обличчі. – Той, хто йде попереду, несе на собі вінок страждання. І дарма, що ти пасеш невеличку отару. А то й ідеш сам.

– Я вас не розумію, – Олена розгублено дивилася на бабу, відчуваючи у душі несподіваний страх.

– Нічого, – посміхнулася Партизанка. – Учитель приходить, коли учень готовий. Віднеси хлопчика у ліжко, а то він розіспався,

– промовила несподівано.

Олена підвелася й понесла Івана у ліжко. Обережно роздягла, накрила ковдрою і знову повернулася. Її вразили очі, якими Степанида подивилася на неї, немов від них ішли якісь невидимі промені, які вона відчула фізично.

– Іван – не твоя кров, – сказала неголосно, коли Олена трохи відсунула від груби стільчика, щоб не було жарко, і хотіла сісти. Але так і залишилася стояти, ніби вражена громом. – Донька твоя, а хлопчик

– ні.

В Олени затремтіли ноги, вона розпачливо обвела поглядом хату, немов шукаючи, куди можна в цю хвилину подітися.

– Да ти сядь, не бійся, а то ще впадеш, – Степанида дивилася на неї співчутливо. – Я ж просила – не бійся старої Степаниди.

– Як же це? – Олені забракло повітря. – Звідки ви знаєте? – і на очах виступили сльози.

– Звідти, звідки і все. Я ж тобі ось розповідала, а ти наче й не чула.

Олена обережно, мов боялася упасти, сіла на стільчик, підвела очі на жінку.

– Але ж воно у голові не вкладається, наче казка яка, – промовила ослаблим голосом.

– Аби ж у ваші голови менше сміття всякого вкладалося, а більше істинного, тоді б і на світ дивилися по-іншому. Та ти заспокойся. Що я знаю, про те ніхто не дізнається.

– А як ви самі дізналися? – в Олени від хвилювання тремтів голос.

– Думаєш, я нарошне цікавилася? Ні, – промовила жінка розважливо. – Торкну твою руку і хлопчика – чужа між вами кров, а з донькою – рідна. По крові багато чого можна дізнатися, якщо захотіти.

– То ви про мене все знаєте? – Олена відійшла трохи, але ще дивилася на бабу наляканими очима.

– Нащо воно мені? – Партизанка сумно похитала головою.

– У чужому житті не вельми цікаво порпатися. Це вже так, як хто просить. Та я відчувала, що ти десь є. Знала, що твоя стежка колись приведе до мене – нам потрібно

було у цьому світі зустрітися.

– Але – чому? – мало не закричала Олена.

– Пізніше зрозумієш, а зараз іще рано, – промовила несподівано суворо. – А то за один вечір ти хочеш надто багато, а у нас таких вечорів попереду ще ого... – махнула рукою, знову глянула на Олену привітно.

– А ви тоді, ну, тоді, коли навчилися відчувати людську долю наперед, ви й про себе знали? – запитала несміливо, боячись, що Степанида розсердиться.

Але та лише важко зітхнула й не відразу промовила:

– Знала. І не хотіла знати. Такі,

Олено, знання – безкінечна мука для твого серця, колись ти сама зрозумієш. – Молода жінка на ці бабині слова тільки часто закліпала віями, але вголос нічого не сказала.

– Зайшли якось на ^тір цигани. Серед них старший – красивий такий, високий, широкоплечий, очі не очі – іскри, хоч водою заливай. Думаю, не одна жінка об ті очі обпеклася. Ну, зайшли, що перше? Давай (на мене), молода хазяюшко, поворожимо. Розкинула старіша циганка карти, а я на неї дивлюся і тільки посміхаюся. Тітка зрозуміла, смикає за рукав, а мене годі спинити. Кажу циганці: «Помовч, я сама тобі поворожу». Дивлюся на її карти й ніби по книзі читаю. Вона злякалася і з хати, до того цигана. Він увійшов, очима грає. «І мені поворожи», – каже. Я і йому дещо розказала. Він довго мовчав, дивився то на карти, то на мене, потім дістав пачку грошей із-за пазухи, кинув на стіл: «Пішли з нами – царицею зроблю». До вечора біля хутора табором стояли, дядька і тітку умовляли, а в мене серце умирало від болю – тому цигану два тижні життя було. Украли десь коней, то на них усе село пішло. Його зловили й забили до смерті.

Посватався до мене хлопець із чужого села – свої десятою дорогою обходили. Отоді я і прокляла тітку. Хлопець хороший і з сім’ї хорошої. Я й не хотіла нічого, щоб наперед знати, а воно наче за плечима хто стоїть, мою долю розповідає. Облилася сльозами, та рушники подавала – що судилося, і конем не об’їдеш. Жили ми добре, і хлопчик у нас народився, уже такий, як Іван, виріс, коли війна почалася. Йосипа мого на фронт не взяли – у нього пучок на правій руці не було і саму руку в колгоспній молотарці перем’яло. Попомучилася я з ним, але нічого, загоїлось. А тут партизани у лісах об’явилися. Село помагало і харчами, й одягом, бо у тому загоні наших людей чимало було. Йосип коней по селах напитував, тоді ж колгоспи замерли, а худобу по дворах розібрали, яку не встигли погнати у тил. А разом із кіньми і про німців, що чув, партизанам розказував. Тільки ж хтось доніс на село. Німці, як налетіли, людей позганяли у школу й замкнули. Думаємо – палити будуть, бо тоді уже не одне село згоріло разом із людьми. І ми з Йосипом тут, і синок наш. Люди кричать, плачуть, страх що робиться, а я бачу – немає нам смерті. Отак стою і бачу. Людей умовляю, заспокоюю – де там. Мій Йосип... – Степанида замовкла, подивилася на Олену, і в очах старої жінки заблищали сльози, але вона пересилила їх– дивлюся на нього, а він... Питаю: «Що ти надумав,