Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Баба таки дістала лозиною по голому заденяті, але тільки зачепила, бо малюк сховався за діда.

– Ви вже тільки що за лозину хапаєтесь, – дорікнув Микола обом.

– Так він же санки утопив, – Наталка невдоволено глянула на чоловіка. – Просилося його – не лізь туди...

– Добре, що сам не втопився,

– перебив її чоловік.

Увечері, перед тим як лягати спати, Олена посадила Івана на ліжко й сама сіла, погладила сина по чорнявій голівці, легенько смикнула за вухо.

– Ти хоч завтра слухайся, коли татко приїде.

– Чий? – не зрозумів хлопчик.

– Твій.

У дитини широко розкрилися

очі.

– Ти ж казала – у мене немає тата, – недовірливо глянув матері в обличчя.

– Тепер є. – Олена посміхнулася, обняла малюка й пригорнула.

Та Іван запручався, скочив із ліжка:

– А який він? Бабо! – закричав на всю хату. – Мій тато завтра приїде! – полопотів босими ногами в іншу кімнату.

Наталка й Микола тільки мовчки перезирнулися між собою, а хлопчик нетерпляче смикнув бабу за

спідницю:

– Ти чула?

Довго не міг заснути.

– Мамо, а він тепер нікуди не поїде? – допитувався в Олени. Не встигала вона відповісти, як знову питав: – А де він так довго був? Мамо...

– Спи вже, а то тата завтра проспиш.

Хлопчик замовк і з головою заліз під ковдру. Вранці схопився, коли Наталка ще тільки розпалювала у печі.

– Приїхав?

– Горе ти моє, – баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула.

– Чого ти, бабо? – здивувався хлопчик.

– Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося.

– Не плач, бабо, – маленькою рукою погладив Наталку по голові. – Я і вас із дідом заберу.

Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни.

– Куди ти? – спинила його баба.

– Тата виглядати.

Володимир приїхав перед

обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й

побіг назустріч.

– Татку! – закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився.

– Ну, здрастуй, – Володимир поставив сумку на сніг і сам підійшов до Івана. – Здрастуй, ого, який ти вже великий, – підняв на руки, а хлопчик обхопив його за шию.

– Татку, – прошепотів у саме вухо. – Я так довго тебе виглядав.

Наталці майбутній зять сподобався відразу, а Микола більше мовчав, подовгу дивився на Володимира, той аж ніяковів під його уважним поглядом. Іван від нього не відходив і ображався, коли мати просила не набридати або йти погуляти на вулицю. У карих оченятах виступали сльози, хлопчик соромливо ховав очі, щоб татко не побачив і не подумав, що він плаче, як маленький.

Наступного дня Олена й Володимир пішли до сільської ради, щоб подати заяву про одруження. Секретар сільради Віра Максимівна, ще молода жінка з привітним обличчям, запросила їх сісти. Новина летіла попереду, і все село вже знало, що Олена виходить заміж.

– Будете весілля справляти чи як? – запитала Віра Максимівна, шукаючи зразок заяви.

– Ні, – Олена зніяковіла. – Розпишемося, і все. Скільки нам місяців потрібно чекати?

– Та як таке діло, то й... не потрібно чекати. Паспорти у вас із собою? Пишіть заяву.

Коли вони написали, уважно перечитала.

– Ви добре обдумали? – спитала обох, але дивилася на Володимира.

– Так, – відповів наречений за себе й за Олену.

– Тоді давайте ваші паспорти.

Поставила штампи, зробила

записи й виписала посвідчення про укладення шлюбу. Встала зі стільця, привітала. Володимиру потисла руку, Оленку ж обняла й поцілувала.

– Ти заслужила щастя, – промовила, несподівано

розхвилювавшись. – Будьте обоє щасливі.

Молодята й собі настільки розхвилювалися, що дорогою не знали, про що говорити: кидали одне на одного здивовані й щасливі погляди. Зайшли до хати, Олена стала біля дверей.

– Привітайте нас, мамо, – промовила до Наталки.

– Ще рано вітати. Чого ви постали у порозі? – мати й батько заради зятя не пішли на роботу.

– Ні, мамо, не рано, – донька дістала з маленької сумочки паспорти. – Ми вже одружені.

– Як це? – Наталка глянула на штамп в Олениному паспорті, руки у неї дрібно-дрібно затремтіли. – Миколо! – гукнула чоловіка з подвір’я. – Іди сюди, батьку. – А у самої по обличчю покотилися сльози. Вона відвернулася, витерла їх долонею, потім зняла на покуті ікону.

Зайшов Микола.

– Іди до мене, стань поруч, – попросила його схвильована дружина. – А ви, діти мої, опустіться на коліна. – Олена й Володимир слухняно опустилися перед батьками. – Благословляємо вас... – голос у Наталки зірвався, й Олена відчула, як і в неї зарізало в очах. Але то були сльози щастя.

До Києва Володимир поїхав сам. Домовилися, що він спершу знайде квартиру, а потім забере Олену. Та квартири без господарів здавалися мало, а ті, що здавалися, були дуже дорогі. Ще вчора упевнений у своєму рішенні, тепер жалкував, що спочатку не вирішив питання з житлом. У батьків розкішна трикімнатна квартира, але не могло бути й мови, щоб привести туди Олену. Разом із Володимиром жив менший брат, який працював із батьком на заводі й зі старшим братом спілкувався мало. Коли Володимир збирав у кімнаті свої речі, той запитав насмішкувато:

– Вона у тебе хто – свинарка чи доярка? Мати каже, у неї байстрюк від якогось колгоспного бугая.

Володимир зблід, хотів ударити брата, але тільки штовхнув його на диван. Той швидко схопився на ноги:

– Зараз як умажу, то й із сьомого поверх вилетиш! – замахнувся, та Володимир перехопив його руку.

– Яка ж ти сволота, братику, – промовив тихо, – а ще хочеш до медінституту вступати, людей лікувать. У тебе жодної клепки в голові.

– Тю-тю-тю. Які ми правильні стали, – закривлявся перед ним юнак. – Із клепками, а влізли у колгоспне лайно. А в медицинському я буду наступного року точно – батько вже про все домовився. Так що не дуже дери кирпу, ще побачимо, хто з нас буде вище.

– Ти точно високо залізеш, особливо коли батько буде знизу підпихати, – кинув йому зневажливо Володимир.

– А що тут поганого? – мати підслуховувала під дверима, потім не витримала, зайшла до кімнати. – І тебе б підпихнув, аби не зв’язався з тією повією.

– Вона, мамо, не повія, – промовив син із притиском. – Вона

– моя дружина.

– Аркадій! – гукнула мати до батька, що сидів у залі й не хотів розмовляти з сином, який збирався йти. – Послухай, що він каже.

– Що він хорошого може сказати? – батько таки зайшов до кімнати.

– Каже, що вже розписався з тою... – хапала ротом повітря дружина.

– Покажи паспорт, – батько дивився на сина, немов на ворога.

– Не покажу. – Володимир зібрав речі й закрив чемодан. – Але я справді одружився з жінкою, яку люблю. Що іще?

Аркадій Петрович розгублено глянув на дружину, його смугляве обличчя поволі вкривалося червоними плямами.

– Тоді – геть із мого дому! – крикнув на всю квартиру і вказав рукою на двері.

– Запізнилися, – син криво посміхнувся, – я вже й так іду.

Через кілька днів друзі допомогли йому влаштуватися у гуртожиток, де він згодом домовився про окрему кімнату. Зателефонував Олені, сказав, що приїде за нею. Олена хоча й знала, що скоро доведеться їхати з села, все ж розгубилася і замість радості відчувала несподівану тугу. Принесла у контору заяву на звільнення, віддала голові.

– Я так і знав, що цим закінчиться, – промовив той невесело. – Ростиш вас, ростиш, а ви... ех, – махнув рукою, підписав заяву. – І де він узявся на нашу голову? Із тебе б спеціаліст вийшов

– пошукати треба. І хату б власну через рік мала, таку, як дзвін. Будеш тепер ходити по чужих кутках у тому Києві.

Мати часто зітхала, а хлопчик притих, і годинами його не було чути. Олена чекала приїзду чоловіка. Чомусь здавалося, що її кохання наснилося і що реальні тільки син, село й земля, яка не хотіла її відпускати. Олена відчувала. Так відчувала, що часом здавалося: чує у собі її голос. Тоді вона сідала на мотоцикла, який ніби теж розумів зміни у своїй долі и то не заводився, а то рвався з місця на великій швидкості.

– Розбитися хочеш чи застудитися? – дорікала мати. – Хто тепер на мотоциклі їздить?

Івана вирішили забрати пізніше, коли обживуться й Олена знайде роботу. Хлопчик довго плакав і мав найнещасніший у світі вигляд, особливо коли всі речі були запаковані й такий довгожданий татко пішов до автобуса без нього. Не радів ні цукеркам, ні новим іграшкам.

– Значить, він маму любить, а мене – ні, – сказав уголос, коли в хаті зробилося тихо й порожньо.

Наталка лише глянула на нього й нічого не відповіла. Іван знову заплакав:

– Якби він мене любив, то забрав би з собою, а маму тут залишив.

– Годі вже рюмсати, – не витримала баба. – Такий великий, а киснеш, наче дощ набридливий. Заберуть і тебе, почекай трохи. – Але від цієї думки їй і самій захотілося плакати.

Перші дні Олена ні про що не думала, була настільки щасливою, що аж лякалася свого щастя. Поволі почала звикати до великого міста. Вдень залишалася сама, часто блукала вулицями Києва, намагалася відчути себе часточкою цього дива, витвореного людськими руками. Хотіла увібрати у себе його дух, злитися з ним, як зливалася душею з рідним селом. Читала об’яви, шукаючи для себе роботи, але всюди потрібна була київська прописка. Олену в гуртожиток не прописали й навіть не пообіцяли. Після великого навантаження роботою у колгоспі її нинішнє безробіття було надто обтяжливим – однієї любові виявилося мало, щоб заповнити нею все життя. Коли Володимир ішов на роботу, вона ловила себе на думці, що день починається з єдиним бажанням – аби швидше наступив вечір.

Одного разу до неї зайшла комендант гуртожитку літня повновида жінка із суворим обличчям, на якому різко виділялися чорні розкосі очі. Обвела кімнату поглядом, сіла на стілець, що стояв неподалік від столу. Олена трохи розгубилася, адже добре розуміла, що вона з чоловіком тут живе тільки з ласки цієї жінки. Не знала, чи запропонувати їй чаю, чи просто чекати, що скаже. Жінка трохи помовчала, потім запитала:

– Як тобі живеться у цих хоромах?

– Добре, уже звикаю, – Олена взяла стілець і теж сіла. – Але з роботою не виходить – прописки

немає, – додала невесело.

– З пропискою я тобі не допоможу – сама розумієш, що ви тут живете нелегально, а ось із роботою – можу. Але не знаю, чи захочеш. У тебе яка спеціальність?

– Я ще не закінчила академію, але працювала агрономом.

– І все? Не густо. – Жінка хитнула головою, немов хотіла додати більшої ваги сказаному. – З такою професією в Києві навряд чи тобі поталанить десь влаштуватися, хіба у якийсь дослідницький інститут, але то... – безнадійно махнула рукою.

– Я ще прибиральницею в лікарні колись працювала, – промовила Олена, ніяковіючи, – хотіла заробити стаж, щоб вступити до медінституту

– Це вже ближче до справи, хоча... – вона посміхнулася, – саме місце прибиральниці у нас звільнилося. На третьому поверсі.

– Прибиральниці? – у голосі Олени звучала розгубленість.

– Принизливо, чи не так? – комендантша насмішкувато глянула на молоду жінку. – Та ще й коли чоловік – журналіст і ти їхала сюди з рожевими мріями. А я тобі скажу так: знайдеш собі краще – за руки ніхто не триматиме. А там, дивись, як хочеш У мене знаєш, скільки бажаючих?

– А як же я влаштуюся без прописки? – Олена побачила, що обличчя у комендантші не таке вже й суворе, як здавалося з першого погляду.

– Тобі й не потрібно буде влаштовуватися. Оформимо на мою знайому. їй треба стаж, а тобі гроші. Так що недовго думай. Якісь дві години помиєш – і вільна. Я чула – у тебе дитина, повір мені – свій кусень хліба ніколи не зайвий.

Олена погодилася. Спочатку нічого не казала чоловікові. Як тільки той ішов на роботу, піднімалася на третій поверх і починала прибирати. Але Володимир скоро дізнався, і вони вперше посварилися.

– Ти розумієш, що ти робиш?

– чоловік обурено ходив по кімнаті й кидав на Олену презирливі погляди. – Моя дружина за всіма прибирає. Невже тобі самій не гидко? – він аж скривився, уявивши, як Олена прибирає туалети. – Ти подумала про мене? Ти ж мене позориш. Чи тобі наплювати на все?

– Але ж без прописки ніде на роботу не беруть. Думаєш, приємно тягати ганчірку по коридору? Та якщо немає іншого виходу... Це ж тимчасово.

– А що завтра зміниться? Із твоєю професією і прописка не поможе. Не могла щось інше вибрати.

В Олени на очах виступили сльози.

– Це вам отут, у столиці, можна вибирати, та ще й коли татусі впливові, а нам можна вибирати, та тільки з того, що від вас залишиться,

– кинула з болем. – Думаєш, я одна ні з чим повернулася з Києва? Скільки моїх однокласників, які хотіли вчитися у вузах, залишилися без вищої освіти!

– То вони так хотіли, – кинув Володимир зневажливо. – І твої однокласники мене хвилюють менше за все. З роботи тобі доведеться звільнитися, якщо ти ра^єшся з моєю думкою.

– Яз твоєю думкою ранюся і з роботи піду, – промовила дружина тихо. – Але тоді, коли у мене буде інша.

Кілька днів вони жили, ніби чужі. Одного разу Володимир вийшов із редакції і відчув, як йому не хочеться сідати в метро і довго потім добиратися до гуртожитку, де на нього чекала дружина. І чи справді чекала? Адже замкнулася, мовчки подавала вечерю й сама не сідала до столу. Щось робила на кухні, де завжди було гамірно, і він туди майже ніколи не заходив, а то брала в руки книжку й читала, аж поки не лягали спати. Відвернувшись одне від одного, мовчки лежали у ліжку.

Кожен прислухався до своїх думок, до серця, яке суворо стукало у свідомість розчаруванням, спочатку легенько, потім – настирливіше. Володимира потягло додому. Тепер уже не такими образливими здавалися батькові слова, ставало жаль матері – та ледь не щодня дзвонила на роботу, умовляла повернутися, тільки «без селючки». Олена більше не була Польовою царівною. Він здивовано відчував, що жалкує за нею, тією, яку побачив серед квітів і моря колосків, незвичайною ще й тим, що це море було її творінням. У Києві вона йому здавалася звичайною жінкою, настільки звичайною, що Володимир соромився, коли хтось на роботі запитував: «Ну, як дружина?» Інколи хотілося, щоб час повернувся до їхньої першої зустрічі й Олена залишилася у пам’яті тільки згадкою про диво з квіткою дикого маку. Але час не повертався і не зупинявся, а невблаганно відраховував день за днем подружнього життя. І перша сварка розтанула, немов грозова хмара, яка не переросла у зливу, кинула кілька крапель і зникла за горизонтом. Та за нею насунулася друга, більша і загрозливіша. Кожного разу, коли приїжджали у село, Іван плакав і просив забрати його з собою. Олена чекала, що чоловік запропонує забрати хлопчика, але той мовчав. Тоді вона сама зайшла до коменданті й попросила ще одне ліжко, хоча б невеличке. «Хочу забрати сина», – відповіла, коли жінка запитала – навіщо?

І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любов’ю, без якої життя часом здається прісним.

Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти.

– Ти щось хотіла? – підняв на

неї очі Володимир.

– Іван тебе татком зве, – промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина.

– Ну й добре. Хіба я проти, – чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним.

– Розумієш... – голос Олени затремтів. – Я б хотіла... Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько.

– Ну, й що? – незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку.

– Ти міг би його усиновити, – Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам

Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. – Так багато хто робить.

Володимир поклав ручку, відсунув від себе недописаний матеріал. По його обличчю пробігла тінь, і він неголосно промовив:

– Але ж ти мені про цю дитину нічого не розповіла. Скільки я намагався поговорити з тобою, ти не хочеш розповісти елементарного – звідки взявся Іван у твоєму житті? Схоже, що батьки теж не знають правди. Олено, коли ти хочеш, щоб я його усиновив, розкажи мені все.

– Немає особливо чого розповідати – ця дитина моя, – промовила жінка з ноткою болю в голосі. – Дай ще трохи часу, тоді, можливо, я тобі розповім.

– А зараз мені не довіряєш, так, Оленко? – по обличчю Володимира ковзнула крива посмішка. – Але хочеш, щоб я взяв на себе батьківську відповідальність за хлопця. А ти знаєш, що це таке?

– Знаю. Я знаю, що це таке, – вона глянула йому в очі холодним поглядом. – І дуже жалкую, що затіяла цю розмову, – підвелася, роздягнулася і лягла у ліжко, відвернувшись обличчям до стіни.

– Олено, – Володимир пересів зі стільця на ліжко. – Не ображайся. Та я не хочу всиновити дитину якихось негідників, з якими у тебе невідомо які стосунки.

Олена нічого не відповіла. По її обличчю потекли сльози.

– Олено, – погукав її ще раз, але вона знову не обізвалася.

Тоді він підвівся і пішов дописувати матеріал.

Наступний день був, як інші, тільки Олена почала помічати те, чого не помічала раніше, – чоловік ніколи не грався з Іваном, ніколи ні про що не розпитував, хоча той кожного дня чекав його з роботи чи то на східцях гуртожитку, чи й зовсім біля входу. Інколи йшов аж до тролейбусної зупинки, коли Володимир затримувався на роботі, подовгу вдивлявся у людей, що виходили з тролейбусів. Олена сварила, наказувала не йти від гуртожитку, хлопчик обіцяв, та любов до тата була сильніша від материної заборони. Володимир інколи купував дешеві іграшки чи солодощі, й тоді щасливішої людини, ніж Іван, не було у цілому світі. Хлопчик міг подовгу стояти на одному місці й дивитися, як Володимир працює чи їсть, йому вистачало й того, що у нього був татко.

Весна, здавалося, прийшла у місто, щоб здивувати. Мало не за тиждень сірі вулиці зазеленіли, висохли калюжі, й Олену потягло додому. Ночами снилося, що мчить на мотоциклі полем, без кінця і без краю. Прокидалася з відчуттям провини і порожнечі у душі. Чоловік швидко снідав і йшов із дому, а її чекали засмічені кухні, довгий коридор зі старою підлогою, яка невідомо коли фарбувалася і весь час мала вигляд брудної. Вона скучала за селом, за своїми полями й за мудрим Титом Феодосійовичем. У кінці травня не витримала і з Іваном поїхала на кілька днів додому. Від почутого довго ходила приголомшена

– Данила Павловича таки зняли з голів, а Тит Феодосійович сам написав заяву.

– Добре, що ти не в колгоспі,

– раділа мати. – Там таке робиться... День і ніч їдуть, гребуть, що потягнуть. Бичків почали різати, а половина землі ще не засіяна. Новий голова продав ліс, той, що закупили на будівництво житла, пригнав якусь дорогушу машину й тепер катається щодня із села до райцентру.

Олена слухала матір і відчувала тугу за тими днями, коли її життя було наповнене турботами про посівну, потім – про зазеленілі ниви, які просили то добрив, то вологи, то захисту від бур’янів. Тепер ті поля були не її, на них господарювали інші спеціалісти, які приїхали у село разом із новим головою. Олена здавалася собі зрадницею і довго по тому намагалася зрозуміти, чому доля кидає під ноги одному негідникові село, район, державу Конкретні люди й цілий народ стають заручниками якогось недоумкуватого лідера, якому бракує елементарного відчуття власної нікчемності, через що летять у прірву роки й десятиліття розвитку держави або ж маленького села, безхарактерного, заляканого війнами, голодом, злиденним життям.

Через рік вона отримала диплом, але від того в її житті нічого не змінилося. Батьки Володимира так і не змирилися з його одруженням, хоча той інколи й навідувався до них. Часто їздив у відрядження, подовгу затримувався на роботі. Олена не нарікала. Чекала, що життя зміниться на краще і через якийсь період знайде іншу роботу і власне затишне житло. Тим жила, коли часом хотілося кинути все, забрати сина й повернутися назад, у село.

Найщасливішим почувався Іван. Йому подобався великий гуртожиток, подобалися дорослі, які весь час посміхалися до нього і чимось пригощали. Подобалося жити у маленькій кімнаті, де є тато й мама. Вранці прокидався і, якщо нікого не було поруч, злазив із ліжка, взувався у маленькі капці й виходив у коридор у самих трусиках та майці.

– Мамо! – гукав на весь поверх. – Я вже наспався.

Часто у дворі гуртожитку грався з дітьми, що жили неподалік у багатоповерхових будинках. Одного разу, коли Володимир з Іваном удома був сам, до них постукала незнайома жінка. За руку вона тримала хлопчика, ровесника Івана, а в іншій руці – розірвану куртку. Іван побачив її, злякався і сховався за Володимира.

– Оце ваш син зробив, – простягла жінка через поріг куртку.

– Або ви по-хорошому заплатите мені, або я звернуся до міліції.

Володимир узяв куртку й розгублено подивився на відірвану кишеню і дірки на місці ґудзиків. Потім запитав, скільки коштує така куртка, вийняв гроші й віддав жінці. Вона взяла, перерахувала, кивнула головою.

– Добре, що без скандалу обійшлося, – промовила зраділо, – та вашу дитину треба вчити, бо хіба ж діло, щоб малому отак битися. А що з нього завтра виросте?

Володимир вибачився, закрив за жінкою і її теж переляканим хлопчиком двері. Іван стояв біля столу й винувато дивився на нього.

– Знімай штани, – промовив суворо вітчим і почав витягувати зі своїх штанів шкіряного паска.

Хлопчик злякано позадкував до вікна, але штанів не знімав. – Не чув? Хочеш, щоб я сам зняв?

В Івана на очах виступили сльози.

– Він перший до мене поліз, – схлипнув, не зводячи погляду з паска.

– Я тебе не питаю, хто перший почав бійку, ну!

Хлопчик глянув у суворе чоловіче обличчя й ще більше злякався – на нього ніколи ніхто не дивився таким дивним поглядом, від якого похололо десь усередині, й він швидко почав знімати пгганці. Не встиг покласти їх на стілець, як пасок обпік його нижче спини. Він закричав і скочив на ліжко. Вдруге і втретє заносилася над ним важка вітчимова рука, і хлопчик, мов звірятко у клітці, бігав по ліжку, невміло закриваючись руками, але пасок хльоскав і по руках.

– Що це ти робиш? – Олена зайшла в кімнату, кинула на підлогу сумки з продуктами, підскочила до чоловіка і заступила собою Івана.

– Учу, не бачиш? – Володимир важко дихав і сердито дивився на дружину.

– Мамо! – хлопчик кинувся до Олени, обхопив її за шию. На голому тілі, на руках і навіть на шиї виступили червоні пруги.

Олена обняла дитину й сіла на ліжко.

– Панькайся з ним. А ти знаєш, що він натворив, чи тобі однаково?

– здавалося, у цю хвилину Володимиру хотілося, аби дружина почала сварку. Та Олена тільки мовчки підняла на чоловіка очі, у яких стояли сльози. – Ага, так, – сердито швиргонув пасок на підлогу,

– я вам іще й винен? Тоді роби з ним, що хочеш...

Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Коли пізно увечері повернувся, Іван уже спав. Уві сні часто схлипував і весь час намагався натягнути на голову ковдру.

– Я знаю, що ти скажеш, – першим до Олени заговорив чоловік.

– Я не батько і не маю ніякого права...

– Ти сам не захотів стати йому батьком, – обірвала його дружина.

– І знаєш що? Свого сина ти б не побив так – рука б не піднялася. А може б, і піднялася, але не така звіряча.

Вона навмисно промовила це слово, хоча й знала, як відреагує на нього чоловік. А той змінився на обличчі, перевів погляд із дружини на сплячого хлопчика і промовив зовсім тихо:

– Ці звірячі руки його поки що годують, хоча я ніяк не можу зрозуміти, чому ти раніше про це не думала, а тільки заговорила тоді, коли хлопця потрібно учити, щоб у нього справді не виросли звірячі руки, судячи З ТОШ, що він сьогодні зробив.

– Так, Володю, учити, а не прибивати, – її очі були вже сухі, але якісь... Володимир намагався у них не дивитися. – А ти... Скажи, невже Іван тобі зовсім чужий? – говорила спокійно, та голос звучав ніби надламаний.

– Ну, чого? – ковзнув очима по стіні. – Я ж люблю тебе й Івана...

Замовк, Олена теж мовчала, і та мовчанка була красномовнішою за всі слова. Полягли спати чужими, а над ними весь час звучала музика і сміх сусідського свята. Олена довго вслухалася у шаркання, веселі голоси, немов хотіла увібрати у себе якусь його часточку, аби не думати про власні будні, що нагадували сірі негожі дні, які нічого вже не обіцяли.

Діти швидко забувають образи на дорослих. Зійшли сліди від паска, й Іван, як і раніше, радів, коли Володимир приходив із роботи. Його серце пробачило пережитий біль і страх – він вірив у татка і любив так, як люблять сироти вимріяних батьків. Тільки Олена дивилась без ілюзій на стосунки між чоловіком і сином. Часто ловила себе на тому, що слідкує за Володимиром, за його словами, рухами, коли був поруч із Іваном. Тепер помічала й дрібниці. У тих дрібницях танули надії на завтрашній день. Для Володимира батьківська роль виявилася обтяжливою, і він часто відшгов^вав дитину від себе, коли та намагалася заволодіти його увагою, сердився, що Іван заважає працювати, чи не дає відпочити, або просто є у кімнаті і в його житті. Хоча інколи ловив себе на думці, що несправедливий із хлопчиком, якому так хотілося батьківського тепла. Тоді купував цукерки, іграшки, наперед знаючи, як засяють щастям дитячі очі, як вдячно дивитиметься на нього дружина. Тільки тепер Олена, здавалося, байдуже ставилася до його намагання показати свою любов Іванові. Все частіше думала про себе,

про те, що нічого в її житті не

змінюється.

прибиральницею

Працювати

було

безперспективно й дешево. У чоловіка ж – престижна робота, коло друзів і знайомих, з якими він спілкувався сам, а її туди не вводив. Жінка розуміла, що Володимир соромиться такої дружини. Прописка у Києві змінила б її стан, та дати прописку могли Володимирові батьки або ж гроші. Але гроші великі. Таких грошей в Олени не було, не було їх і в чоловіка.

Володимир і сам відчував себе винним, що Польова царівна перетворилася на прибиральницю старого гуртожитку, не маючи ні

власного житла, ні надії на нього. Гуртожиток вечорами ставав гомінким вуликом, у якому сміялися, сварилися, вмикали голосно музику, заважали не тільки працювати, а й просто відпочивати. Іван теж давав спокій тільки тоді, коли засинав. Одного разу Володимир сказав, що піде до батька і спробує умовити прописати її.

– Може, підемо удвох? – несміливо запропонувала дружина.

– Візьмемо щось. Вони ж мене зовсім не знають...

Володимир сумно посміхнувся:

– Не будь дитиною. Це добре, що так обійшлося... – Замовк і винувато відвів погляд.

– Про що ти? – не зрозуміла Олена.

– Про те, що ми живемо тут нелегально і нас ніхто не зачіпає. Запам’ятай: мій батько нічого не прощає.

Аркадій Іванович завжди радів синові, коли той заходив додому, але робив нарочито байдужий вигляд. І зараз надто уважно дивився телевізор, прислухаючись до розмови сина з дружиною.

– Здрастуй, тату, – обізвався син і до нього.

– Здоров, – відповів, не повертаючи від телевізора голови.

Син також присів на стілець неподалік батька.

– Я не хочу, – відмовився від обіду, яким намагалася нагодувати його мати.

– Ну, чого ж не хочеш? – та докірливо дивилася на свого старшого сина, який, на відміну від меншого, був у всьому поступливим, мало засмучував її хлопчачими витівками і от... утнув. Вона ніколи й подумки не вживала слова «одружився», а завжди говорила й думала про синове одруження як про непорозуміння, у якому звинувачувала тільки Олену. – Батько он купив торт «Київський», а я курку засмажила. Мабуть, уже й відвик від нормальної їжі.

– Ні, мамо, Олена непогано готує.

Мати при цих словах злякано глянула на чоловіка і швиденько вийшла на кухню.

– А як у тебе, тату, на роботі?

– син намагався зав’язати з батьком розмову, відчуваючи при цьому себе приниженим, але відступати уже не хотів.

– Нормально.

Несподівано Аркадій Іванович підвівся і вимкнув телевізор.

– Ну, а ти як? – сів навпроти.

– Ще не одумався?

Володимир нічого не відповів, тільки опустив голову. Зрозумів, що батько не поступиться, й пожалкував, що зіпсував собі вихідний. Хотів підвестися й піти, а натомість запитав:

– Навіщо ти так? Ти ж її зовсім не знаєш

– Чому? – Аркадій Іванович закинув ногу на ногу, а руки склав на животі. – Я її бачив.

Володимир здивовано глянув йому в очі.

– Здається, я вас не знайомив.

– Наче це мені потрібно, – батько насмішкувато дивився на сина. – Мати он твоя просить інколи прогулятися до гуртожитку, хоча й дорогувата прогулянка, та на таксі ми поки що заробляємо, – промовив, хизуючись. – Бачили твою кралю, й не раз. Нічого особливого – жінка, як жінка, таких у Києві тисячі, й без причепів. А хлопець на неї зовсім не схожий. Мабуть, у свого батька вдався, – слово «свого» промовив із притиском і, не встиг Володимир щось відповісти, швидко перевів розмову на інше. – Читав твій останній матеріал – непогано, але по-дурному. Ти що, синок, у правдолюбці поліз? Не знаєш, чим це може обернутися не тільки для тебе, а й для мене? А я все життя горбом добивався того, що сьогодні маю. І не тільки горбом. Я знав, де треба було вкусити, а де лизнути. А ти ще у пір’я не вбився, а вже починаєш кукурікати. Проти кого кукурікаєш?

Невже хочеш дописатися, щоб разом зі своєю... отією туалети чистить?

При цих батькових словах Володимир несподівано почервонів і опустив очі. Потім підвівся:

– Я піду, – промовив тихо до матері, що вийшла з кухні й стала у дверях.

– Да ти сядь, – зупинив його батько. – Ти ж не просто так прийшов.

Володимир відвів очі й стиха промовив:

– Скучив, от і прийшов. Ви теж он ходите коло гуртожитку...

– Наробив ти, синок, і собі, й нам, – заплакала вголос мати. – Треба слухатися батька – може, вона й хороша людина, тільки ж не пара тобі.

– Чого ти вищиш, як сучка в ступі, – розсердився на неї чоловік,

– наче воно поможеться.

Дружина закліпала мокрими віями й злякано затихла, тільки витерла долонею на обличчі сліди від сліз. Аркадій Іванович підвівся і несподівано дістав пляшку колекційного вина та святкові кришталеві келихи. Сіли за стіл, і Володимир побачив, як батько з особливою гордістю розливає вино, немов збирається пити його за чиїсь успіхи. Не чекав від нього такого жесту і мовчки спостерігав.

– Ну, за тебе, синок, – промовив із робленим пафосом, – щоб ти не забував нас, батьків своїх.

Першим випив, за ним випила й дружина, тільки Володимир довго смакував. Вино було добрим, а материна їжа – смачною, як у дитинстві, коли приходив зі школи зголоднілий, наче те вовченя. По тілу покотилася легенька хвиля приємного тепла, відчув, що й на душі потепліло, ніби вино розтопило у ньому щось холодне й тривожне.

– Я тобі, синок, не ворог. – Аркадій Іванович знову наповнив келихи. – Думаєш, батько поганий, що дибки стає? Ні, батько добра тобі хоче. Хіба я оце для себе наживав? – повів рукою по кімнаті, де стояли дорогі меблі з кришталевим і фарфоровим начинням. – Для вас із Олегом старався, а не для чужих дітей.