Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– їжте, їжте, – припрошував пасічник. – Медок – їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось?

Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед.

– Ваша тітка Христина не хліб,

а паску пече, – промовила згодом.

– Він і без меду смачний.

Пасічник задоволено

посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл.

– І багато здаєте державі? – Мельниченко намагався повернути розмову на своє.

– Та... – зам’явся дядько Кирило. – Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше...

Пасічник із Оленою

переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше:

– Давно коло бджіл?

– А-а, – здавалося, що дядько зрадів запитанню. – Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й... – Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. – Я вам ще наллю.

– Ні-ні, дякую. – Мельниченко відсунув миску. Запитливо подивився на пасічника, чекаючи подальшої розповіді, але той дістав пачку махорки, акуратно згорнуту газету.

Журналіст запобігливо відкрив сумку й дістав пачку цигарок.

– Е, ні – я свою, – відмовився дядько. – То забавка для молодих. А ви ж як, критикувати нас будете чи по-хорошому?

Журналіст зам’явся, глянув на Олену і зрозумів, що не знає, про що писатиме.

– Я вам так скажу, – пасічник не дочекався відповіді й сам продовжив розмову. – Воно як по ділу, то і критика нужна, а, скажімо, аби комусь догодити та зря людей висміяти, уже наче й некрасиво, – густі брови зійшлися на переніссі, м’яке, добродушне обличчя посуворішало, і пасічник глибоко затягнувся самокруткою. – Я колись у війну снаряди підвозив кіньми, – прочинив рукою двері, щоб дим від цигарки ішов на вулицю, – під Харковом це пекло було. Я до батареї везу снаряди, а фашист б’є, а він лупить... Одного коня у мене убило, ледве я його витяг зі збруї. В голоблях слабший кінь залишився. Я і нокаю, і сам позаду воза пхаю, а він стоїть. Солдата нашого стільки набило – вся земля услана: хто ще є і стогне, хто санітарів кличе. Яке тобі... Мучуся я з тим конем, хоч випрягай і сам ставай. А тут лейтенантик сопливий підскакує, ні, щоб допомогти коня з місця зрушити, він до мене: «Я тебе, – кричить, – розстріляю! Чого став, таку твою...» Кажу йому: «Кінь не йде». А він мене по морді, тицяє в лице пістолетом. Коня угрів, той рвонувся і знову став як укопаний. Так він вистрілив у коня. Довелося хлопцям на собі ті ящики носити. Скільки їх через ту падлюку пропало...

– А як же ви вціліли? – журналіст зацікавлено подивився на дядька.

– А я й не вцілів, – посміхнувся той невесело. – У мене ось під лопаткою осколок, – поворухнув плечем, немов хотів показати того осколка, – і дві дірки у нозі. Одна, правда, нічого, а друга й зараз мучить, як на погоду, – замовк, дивився кудись у двері, де у променях сонця снували бджілки.

Олена першою підвелася, подякувала за пригощання й пішла до мотоцикла, а журналіст затримався біля пасічника. Витяг блокнот і знову став швидко записувати. Він не бачив, як Олена щось дивилася у мотоциклі, потім відвела його далі, зірвала трубку, відкрила краник, і бензин потік із бензобака у невеличку ямку. Знову закрила краник, надягла на місце трубку, глянула на курінь і носком черевика засипала вологу ямку. Потім повела мотоцикла на дорогу.

– їдемо? – у журналіста був гарний настрій, і він весело сів на

заднє сидіння.

– Та... – зам’ялася Олена. – Може, їдемо, а може, й ні.

– А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. – Володимир встав із сидіння.

– Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри.

І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.

– Приїхали. – Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав.

– Що тепер? – спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце.

– Якщо не боїтеся – ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться.

– Кілометрів сім-вісім? – перепитав розгублено журналіст. – І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити?

– Буду вести мотоцикла. А як інакше?

Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася:

– Таки справді далекувато.

– Тоді я буду тягти, – журналіст подав Олені свою сумку,

– а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода?

Олена здвигнула плечима:

– У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі – я сама з цим не справлюся.

Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч.

– Вас теж проведу – тут недалеко, – сказала натомленому журналісту.

– А ви хіба мене до себе не заберете? – вдавано образився той.

– Я ж он скільки тяг вашого дурня.

– Я за те вам казки розказувала,

– засміялася Олена.

– Теж мені – Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? – сказав уже серйозніше. – Не колгосп, а якийсь партизанський загін – ні в кого нічого допитатися не можна.

– Було у конторі лишатися – я вас із собою не кликала, – відрізала йому Олена. – У мене теж день пропав.

Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося.

– Тут, у тітки Дусі, переночуєте. Всі приїжджі у неї ночують, бо готелю у селі немає, – сказала холодно й відчинила хвіртку. Постукала у двері.

– Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, – зраділа тітка.

Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», – і пішла. Зайшла до контори – там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері.

– Проходь, а де?.. – голова поглянув на двері.

Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася.

– Ти, – посміхнувся й собі голова, – ти що, його у житі загубила?

– Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх ніг. Він у мене, Даниле Павловичу, майже від самої пасіки мотоцикла тяг на собі.

– Чого? – здивувався той.

– А, бензин закінчився – я краник відкрила. Ну, просився чоловік, щоб помилуватися нашими полями. Не могла ж я йому відмовити.

Голова дивився на Олену й не знав, що сказати.

– Чортова дівка, – почухав потилицю. – Тож і додумалася. Хай йому що... Виручила.

Та Володимир Аркадійович не спав. Сидів за столом і їв зварений у печі борщ. Перед ним стояли смажена курка, вареники із сиром і миска густої сметани.

– Ну, хоч одну чарочку, – підносила тітка гостю чарку «казьонної», яку Данило Павлович завіз іще раніше.

– Гляди ж, Дусьо, щоб усе було на вищому рівні. Догоди йому, Степанівно, – попросив, як виходив із хати, – бо осоромить на старості літ на всю Україну.

Тепер жінка стояла за столом навпроти журналіста й умовляла:

– Ну, давай, синок, зі мною вип’ємо? Га, давай.

Той глянув у благальне обличчя жінки, потім – на чарку, взяв і швидко випив.

– От молодець, – зраділа тітка й сама пригубила. – І добренна ж, зараза.

Журналіст тільки посміхнувся, а

Степанівна швиденько знову наповнила чарку:

– Це щоб удома не журилися. Батько ж і мати є?

Володимир ствердно кивнув головою.

– От і вип’ємо за них.

Гість поглянув на неї повеселілими очима, випив і поставив чарку трохи далі від себе. Доїв борщ узяв вареника і вмочив у сметану.

– А ця ваша агрономша, вона місцева?

– Аякже, – тітка ще долила горілки. – Своя. І батьки її тут живуть. Хороша людина, та доля у неї нехороша.

Молодий чоловік перестав жувати, втупився поглядом у тітку Уже сам, без запрошення потягнувся за чаркою.

– Бачиш, – зраділа та, що він випив іще, але м’ялася з розповіддю.

– Ну, як його сказати. Хлопчика вона собі знайшла по молодості літ, ну, у нас, по-сільському, кажуть – байстрючка. Хто ж його знає, чиє воно. Заміж не виходить, а на неї багато находилося непоганих хлопців. І вивчитись, на кого хотіла, не вдалося, так ото у колгоспі й залишилася. А у вас же є жінка, діти?

– Немає. – Гість відчув, що добре сп’янів, і попросив: – Я б уже спати ліг, стомився дуже.

Тітка відвела його у другу кімнату, до розстеленого високого ліжка. Він роздягнувся, ліг і потонув у м’яких подушках.

Олена довго не могла заснути. Перебирала в пам’яті минулий день і то посміхалася, то супилась. Потім розсердилася на себе, повернулася на бік і заснула. Прокинулася рано, але з ліжка не вставала. Лежала із заплющеними очима, поки мати не прочинила тихенько двері.

– Чи ти сьогодні йдеш на роботу, чи ні?

Вона підвелася і в сорочці підійшла до великого дзеркала, довго розчісувала волосся, заплела косу, закрутила на голові й приколола шпильками. Поснідала неквапно й пішла за мотоциклом.

«Якась сьогодні не така, – подумала Наталка про дочку. – Може, що на роботі?»

На тракторному стані Олена залила у мотоцикл бензину і довго стояла, роздумуючи, куди їхати. На наряд запізнилася, але все ж поїхала до контори. У кабінеті голови сиділи спеціалісти й журналіст. Олена привіталася, сіла на крайнього стільця.

– Тут ми без тебе говорили, Олено Миколаївно, – підвів на неї очі Данило Павлович. – Учора трапилася неприємність – і все через твою халатність. – Олена почервоніла й опустила голову – Так от, сьогодні треба показати товаришу журналісту все. Хочете, – звернувся до нього, – я сам покажу господарство?

– Звичайно, – кивнув той головою, – я б хотів якомога більше напрацювати матеріалу. У мене є ряд запитань і до вас, і до спеціалістів,

– говорив офіційно, натягнуто й ні на кого не дивився. А коли вийшли з контори, відразу пішов до автомобіля голови колгоспу, що вимитий, як ніколи, виблискував склом, мов новенький. Зачинив дверцята й ніби ненароком наткнувся поглядом на Олену, яка стояла біля свого мотоцикла й насмішкувато дивилася

у його бік.

Данило Павлович сам сів за кермо, а позаду – головний агроном і завідуючий фермою. Ті перезирнулися між собою, ховаючи посмішки, коли автомобіль поїхав не прямою дорогою, а Вівчарівкою – там уже стояли зруби нових хат для колгоспників.

На ферму приїхали майже по обіді, там було чисто й пахло ще свіжою крейдою. Із тракторного стану прогуркотіли на дорогу два комбайни, Мельниченко побачив їх, зацікавився:

– Жнивувати починаєте?

– Та ні, сьогодні обкосять поля, які через пару днів будемо убирати.

Хочете, ось подивимося ферму й туди проїдемо? – запропонував Данило Павлович.

– Я вже вчора бачив, – посміхнувся ніяково журналіст. – Але... можна проїхати.

Здалеку здавалося, що комбайни пливуть по хлібному полю, один за одним. Володимиру Аркадійовичу хотілося думати про велич картини, яка відкривалася перед ним, але він глянув на червоного мотоцикла, що самотньо стояв на узбіччі, й зовсім збився з думок. Самої Олени не було видно. Перший комбайн наближався, і журналіст побачив, що вона стоїть за кабіною комбайна і про щось перегукується з механізатором. Коли комбайн зупинився, швидко зійшла по східцях униз.

– Добра пшениця. їй-богу, добра, Даниле Павловичу. Коли б така вся, то... – глянула на Мельниченка й замовкла.

– Ет, Олено Миколаївно, не забігай наперед із висновками, – промовив голова байдуже, – ще ж яка погода...

– Поїдемо далі? – запитав у Мельниченка.

– А куди? – журналіст тримав у руках блокнота й ручку.

– Взагалі-то, я б хотів побачити, як комбайни жнуть і чи багато втрат. Тут п’ять хвилин об’їхати.

– Тоді я краще занотую дещо у блокнот і почекаю вас.

Він швидко писав, раз у раз кидаючи погляд на лан, що поволі хитався на вітрі. Бачив Олену, яка вбрела у пшеницю і щось там роздивлялася. Нараз перестав записувати, зірвав яскраву квітку дикого маку, підійшов до неї, мовчки витяг шпильки з волосся, і воно хвилями розсипалося на плечах. Олена розгубилася, а він устромив квітку у волосся й відійшов. Стояв і дивився на неї, спантеличену, потім посміхнувся:

– Польова царівна. Ви справжня Польова царівна.

Олена мовчки витягла квітку, зібрала волосся у вузол, повернулася й повільно побрела жовтими хвилями. Він не бачив, як під темними віями блиснули сльози, й не міг зрозуміти, чому вона бреде так далеко, немов хоче загубитися у цьому колосковому царстві, що горнулося до неї, хилило повний колос, злітало з-під ніг сполоханим жайворонком.

Коли під’їхали голова колгоспу і Тит Феодосійович, він сів у машину і попросив:

– Розкажіть мені про вашого спеціаліста, що так захоплюється оцими полями й зовсім не здається на виробничі розмови.

– Про Олену? – перепитав Тит

Феодосійович. – Так, щоб ви знали

– вона оцю пшеницю виняньчила. І не тільки оцю. Вона землю відчуває не так, як ви думаєте – земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило.

На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл.

Олену ж у селі почали звати – Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів...»

Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина.

– Всю, до останнього зерняти, на насіння, – розпорядився Тит Феодосійович.

Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії:

– Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш?

– Дак а скільки її там – жменя, – упалим голосом промовив той. – Хотіли розвести, щоб...

– А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, – голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано.

– А мені до них не звикати, – відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. – Сучий син, – промовив, дивлячись на телефонний апарат. – Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він...

Уперше за роки навчання в академії Олена хвилювалася, збираючись на чергову сесію. Намагалася обдурити себе, що їй байдуже, зустрінеться чи ні у Києві з Мельниченком, але серце починало схвильовано битися, коли уявляла ту зустріч. Подовгу розглядала одяг, що брала з собою, міряла, прискіпливо роздивляючись у дзеркалі.

– Мамо, і мене візьми, – просився Іван, дивлячись, як материні речі одна за одною лягають у невеличкий чемодан. – Я теж хочу до Києва.

– Лягай і ти в чемодан, – жартувала з нього Олена.

– Ага, – знічувався хлопчик,

– я ж не спідниця. Я хочу ногами. Візьми, мамо, – благально дивився їй в очі. А коли зрозумів, що не допроситься, заплакав і пішов шукати діда, щоб той пожалів.

Перші дні Олена підходила з надією до академічного корпусу, вдивлялася у студентів, але знайомого обличчя не було. Хоча й чекала, все ж розгубилася, коли почула знайоме:

– Привіт, Шахразада! Я тебе ледь розшукав у цій альма-матері майбутніх голів колгоспів.

Він був зовсім іншим, ніж тоді, влітку. Вишуканий одяг,

насмішкуватий погляд, упевненість у кожному русі. Побачив розгубленість Олени, спитав:

– Ви, здається, зовсім не чекали бідного журналіста?

– А чому я мусила вас чекати?

– вона трохи оговталась, і його самовпевненість здалася неприємною. Хотіла йти, та він заступив дорогу.

– Ого, які ми. Але повинен вам нагадати, що ви не на своєму полі й отой тролейбус – не ваш мотоцикл, який ви змусили мене, мов ішака, тягнути на собі стільки кілометрів.

Олена засміялася.

– Хто ж вам винен? Надіюсь, ви не прийшли мститися і змушувати мене упрягатися в тролейбусні голоблі?

– Ні, – відповів Володимир без усмішки. – Я просто скучив. Давайте вашу сумку. – Він простягнув руку за сумкою, у якій лежали конспекти і книги. – Я пропоную, – перейшов знову на жартівливий тон, – для ближчого знайомства поблукати трохи містом.

– Скажіть, – запитала, коли сиділи за столиком маленької кав’ярні, – чому ви написали інший матеріал, а не той, за яким приїхали?

Володимир відповів не відразу Кілька разів відпив гарячої кави, потім поставив чашечку на стіл.

– Я мало розуміюся на сільському господарстві, та дещо побачив за вашими побрехеньками. В газеті я ще недавно, небагато їздив, але село ваше якесь особливе. – Помовчав, знову відпив каву, глянув Олені в очі. – Може, тому, що в ньому живете ви?

Олена зашарілася.

– Мене просили у райкомі розкритикувати ваш колгосп, – продовжував дивитися Олені в обличчя, – але, як бачите, не зміг. А вам сподобався мій матеріал?

– Він не про мене, – сумно посміхнулася Олена. – Я інша. Ви побачили тільки красиве поле й мене на ньому, а скільки всього... – Замовкла, подивилася за вікно кав’ярні, за яким сюди-туди снували перехожі. – Там важка праця. І жити у селі важко. Хліб ростимо, а до нас його завозять раз на тиждень, і хто не хоче день стояти у черзі, ніби після війни, той пече свій. Ковбасою та маслом у Києві завалені магазини, а що бачать селяни? Ржаві оселедці, старі консерви, залежалий товар. Ви були у наших магазинах? —

Володимир заперечливо хитнув головою. – Отож. Після столичного багатства не завадило б зайти та подивитися, що від того багатства залишається селу. Та про це чомусь не прийнято писати.

Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував:

– Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати.

Розмова не в’язалася. Олена подумки картала себе за відвертість.

Потім подивилася на годинник:

– Мені час, а то не пустять у гуртожиток.

Ішли теж мовчки – хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна:

– Я ніколи не жив у гуртожитку

– там, мабуть, весело? Звичайно, весело, – відповів замість Олени. – Давайте зустрінемося завтра, – запропонував несподівано.

Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула:

– До побачення, – і пішла до дверей.

Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою.

На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а коли підходили ближче до трибуни, Володимир показав туди рукою:

– Дивися, у третьому ряду, неподалік від Щербицького, мій батько.

– Як? – Олена розгубилася. – Ти ж казав, що він робітник?

– Не зовсім. Он отой, у пижиковій шапці. Бачиш?

Олена віддалік не могла роздивитися, тим більше що майже всі, хто стояв на трибуні, були у таких шапках. Але вона кивнула головою. На площі закричали: «Ура!» Володимир теж закричав. Високо підняв руку й махав, повернувши обличчя до трибуни. Коли минули

плошу, гордо пояснив:

– Мій батько – передовик. Знаменитий. Його фотографія не сходить із міської Дошки пошани.

Потік людей розкочувався по вулицях і провулках. Вони теж пройшли пішки кілька кварталів і на якійсь зупинці стали чекати тролейбуса.

– А куди ми їдемо? – Олена відчувала свято не тільки навколо, а й у собі.

– Секрет, – Володимир загадково посміхнувся і міцно стиснув її руку у своїй долоні.

їхали довго, майже на околицю міста. На п’ятому поверсі якогось висотного будинку він дістав із кишені ключа й відімкнув квартиру Взяв Олену за плечі, легенько підштовхнув у двері. У квартирі нікого не було.

– Це твоя? – спитала, розгублено озираючись.

Юнак засміявся:

– Коли б моя. На жаль, позичена. – Зняв із неї пальто, повісив неподалік дверей. Узяв за руку й провів до кімнати, де на журнальному столику стояла пляшка вина, цукерки і ще щось у маленьких паперових пакетах. – Не соромся, господарюй, бо я голодний, наче вовк. Візьму і з’їм тебе.

Він жартівливо клацнув зубами, взяв Олену за плечі й притягнув до себе. Цілував жадібно вуста, шию – нетерплячі губи обпікали. В Олени запаморочилося в голові, й вона легенько відштовхнула його:

– Годі, а то й справді з’їси.

Випите вино ще більше

запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир – перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати?

– Про що ти думаєш? – юнак узяв дівочі руки у свої долоні, зазирнув їй в очі. Оленка почервоніла, відвела погляд, немов боялася, що він прочитає думки. – Не хочеш казати? Але ж ти думаєш про мене? Оленко, кохана, скажи, що ти думаєш про мене, а не про когось іншого. – Замість ніжності в голосі несподівано прозвучали нотки ревнощів.

Олена посміхнулася:

– Про тебе. Я думаю тільки про

тебе.

Вона мріяла про таку любов. Зневірювалася й часто подовгу лежала без сну, з болючим відчуттям самотності. И тепер молоде дівоче тіло, що не знало любовної жаги і пристрасті, спалахнуло гарячою хвилею, відгукуючись на кожний

поцілунок, кожний дотик.

Довго не розплющувала очей. Лежала і вслухалася у себе, аж поки не почула несміливе:

– Чому ти мені нічого не сказала?

Вона не знала, що відповісти, ще міцніше стулила повіки, та Володимир підвівся на лікоть і нахилився над її обличчям, легенько торкнувся губ, провів гарячими пальцями по чолу, заплющених очах.

– Царівно ти моя польова, я люблю тебе, а ти соромишся своєї чистоти. Я не... – Він замовк і жадібно припав до її вуст.

Вечоріло. Молода жінка підвелася на ліжку, хотіла встати, але гарячі руки обхопили її:

– Не пушу. Я тебе нікуди не відпущу від себе. Не йди. Оленко, не йди. Будь моєю... Не тільки сьогодні.

Вона поїхала додому наступного дня, а Володимир сказав батькам, що хоче одружитися.

– Не рано? – батько сидів перед телевізором, а мати неподалік

– у м’якому кріслі – й гортала журнал. – Торік лише з університету, про кар’єру треба думати, а не про одруження.

– Що ти кажеш? – мати докірливо подивилася на батька. – Хоч би розпитав спочатку – хто вона і що за людина? Одне другому не завадить, а може, ще й допоможе.

Хто вона, синок? Звідки – киянка?

– Ні, мамо, – Володимир сів навпроти матері. – Може, я трохи тебе розчарую...

Мати голосила на всю хату, а батько нервово ходив по кімнаті.

– Я не допущу такого. Знай, не допущу. Поріг мого дому не переступить те бидло. – Зупинився перед сином, втупився у нього очима.

– Ти подумав про нас із матір’ю? Я що, на роботі жили рву, кожному чортові догоджаю – для себе? А ти знаєш, як на тебе дивитимуться твої колеги? Я тебе в університет упхнув хіба для того, щоб ти потім голову втопив у багнюці? Ні, я не допущу. Ти забув, що ти член партії, і я завтра подзвоню у партком. Чого ти мовчиш? Думаєш, я жартую?

– Робіть, що хочете, – Володимир підвівся й пішов до своєї кімнати. – А я йду з дому. І дружину, тату, буду вибирати собі сам, а не ти й партком.

– Сопляк! – крикнув батько.

– Писни мені ще щось подібне, я тебе сам у порошок зітру. Іди, йди, – гукав услід, коли за сином зачинилися двері, – ти ще до батька на колінах приповзеш!

Жнива давно закінчилися, але з райкому майже щодня йшли указівки

– план вимагав здати все, що зібрали на полях. Данило Павлович повертався з району злии на весь світ. «Знову буде, хоч сам лягай худобі в ясла. Не дам, – вирішив для себе ще тоді, коли отримав телефонограму

– негайно приїхати до райкому партії. – Нехай викручують руки, але більше не вивезу з колгоспу й тонни». Мовчав у приймальні, мовчки зайшов до кабінету першого. Був не сам – із інших колгоспів теж приїхали керівники, такі ж похмурі і злі.

Нараз його думки обірвалися. На стерні, де вже зібрали жито, стояла заскиртована солома. Крізь ще негусті вечірні сутінки Данило Павлович побачив, як кілька копичок сунулися від стогу в бік села. Він звернув із дороги й поїхав по полю. Жінки покидали в’язки з плечей, важко дихаючи, перелякані стояли посеред поля. Маринка Цвірина стріляла на голову злими чорними очима, а стара Пріся Сотничка заплакала вголос. Данило Павлович нічого не сказав, повернувся й пішов до машини. А вранці викликав Олену і наказав, щоб прийшли всі чотири жінки, що вчора крали солому. Жінки прийшли, боязко стояли у коридорі, мовчки переглядаючись між собою, їм було чути, як у кабінеті голова лаяв бригадиршу.

– Чого в тебе люди солому крадуть?!

– А що я їм зроблю? Може,

мені ще й солому стерегти? – сердилася й собі Олена.

– Нащо її стерегти? – Данило Павлович докірливо подивився на дівчину. – Я думав, ти розумніша. Щоб я цього більше не бачив. Клич жінок у кабінет.

Олена відчинила двері, сказала, щоб заходили. Ті несміливо, одна за одною, зайшли й стали біля дверей.

– Сідайте, – кивнув голова на стільці, що стояли під стіною. – А ти, Олено Миколаївно, поклич головного бухгалтера.

Жінки сиділи рядочком, поскладавши натруджені руки на коліна. Раз викликає бухгалтера, та ще й головного, значить, оштрафує, думала кожна, і складочки в куточках вуст гірко опускалися. Данило Павлович по черзі глянув на одну, на другу – перед ним сиділо четверо вдів. У Прісі чоловік з війни не прийшов, у моложавої на вигляд Вусті Колодочки тільки й того, що прийшов у сорок шостому на милицях. Два роки пожив, дитину нажив та й помер. У Маринки недавно розбився на мотоциклі, а Тетяна Білочка й досі ходить у чорній щетині, хоча вже роки минули, як поховала чоловіка. Важко зітхнув, перевів погляд на папери, що лежали на столі, але нічого не читав, тільки заховав туди винуваті очі. У двері зайшов головний бухгалтер, за ним

– бригадирша. Жінки й зовсім розгубилися, а стара Сотничка почала витирати очі краєчком темної ^стки.

– Семеновичу, почім солома у нас? – запитав бухгалтера, як тільки той переступив поріг кабінету

– Так ціна різна... – бухгалтер глянув на жінок, потім – на свого керівника, що сидів темний, як ніч.

– Самі ж знаєте, для колгоспників

– одна, а для...

– Яка найнижча? – перебив його голова.

– Півтора карбованця за центнер.

Уже пенсійного віку бухгалтер намагався зрозуміти, куди гне

Данило Павлович.

– Так, оцим жінкам, – кивнув той на стільці, де сиділи вдови, – випиши по три центнери кожній, – подумав трохи, – по карбованцю, а то ще урвуться, кравши. А так, може, ще котра й дитя приведе.

Жінки не відійшли від переляку й не посміхнулися на жарт, бо знали, що за крадіжки голова не попускав нікому. Тільки Маринка задиристо повела очима й підштовхнула до дверей Тетяну, яка хотіла чи щось сказати, чи спитати, але подруга їй не дала.

– Дають – бери, а б’ють – тікай, – промовила за дверима неголосно. – Дивак наш Данило, ніколи не знаєш, що у нього на думці. І правда, від таких в’язок можна урватися.

У кабінеті голова зупинив Олену, яка теж хотіла йти.

– Ти поки що сядь. На ось, почитай, – і подав їй списаний аркуш паперу.

– Що це? – Олена взяла, глянула на незнайомий почерк.

– Що, що? Анонімка, не знаєш що. Можеш не читати, але я думаю – для тебе краще буде, коли знатимеш.

Олена здивовано глянула на папір і почала читати. Там йшлося про те, що студентка-заочниця сільськогосподарської академії під час сесій займається не навчанням, а розпустою. Олена прочитала раз, вдруге, потім підвела на Данила Павловича повні сліз очі.

– Ти чого? – розсердився той.

– Мало життя било, що через якусь паскуду плачеш? Я міг би порвати й тобі не показувати, тільки ж мусиш знати, що хтось уже випустив пазурі, аби добряче пошкрябати. Хоча й анонімка, але ти подумай, чия то робота, бо через таких «доброзичливців» іще заплачеш не раз.

Подзвонив Володимир, сказав, що приїде познайомитися з батьками й Іваном.

– Ти ж хоч гарбуза не піднеси,

– попросив жартома. – А то як я

його понесу через село?

Випав сніг Іван побачив у вікно біле подвір’я і попросив дістати санки. Олена дістала, одягла хлопчика й відпустила на вулицю.

– Далеко не йди! – гукнула вслід. – І дивися мені там...

– А ти йому сказала про дитя?

– допитувалася мати.

– І без мене сказали, коли приїжджав у село.

– А батьки, видно, проти, бо не Їдуть. – Наталці дуже хотілося, щоб усе було як у людей: і свати, й весілля. Та вона розуміла, що доньці не судилося ні біле вбрання, ні бояри з дружками. Добре ж, коли київські свати захочуть прийняти її дитину. —

Нічого він тобі не говорив за своїх батьків?

– Не говорив, – Олена згадала про анонімку, й біля серця ворухнулася підозра. «Вони не можуть, – намагалася переконати себе подумки. – Тоді хто, якщо на конверті стоїть київський штамп? Він же сказав їм, не міг не сказати».

Через якийсь час Іван боязко просунув у двері голову.

– Бабо, – покликав жалібно.

– Що таке? – Наталка глянула на онука й сплеснула долонями. – Боже мій, куди це ти вліз?

У хлопчика навіть із шапки капала вода. Баба роздягала біля печі й сварила:

– Куди тебе нечиста сила оце внесла?

– У Галузцину копанку санками в’їхав, – схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину

– Чого ж ти туди поїхав? – Наталка виливала з нових чобіток воду. – Утопився б, і ніхто не почув би й не побачив.

– Там гора. – Хлопчику здалося, що лозину не діставатимуть, і він посміливішав, тільки скоса позирав на матір, бо та могла й без лозини вибити бубна.

– А де санки? – Олена суворо дивилася на хлопця, хоча самій хотілося посміхнутися з кумедного шибеника, який намагався уникнути покарання. Іван опустив голову. – Я тебе питаю чи кого?

– У копа-анці, – потяг хлопчик жалісливо.

– Утопив? – Наталка все ж полізла рукою під припічок.

– Трохи! – заревів Іван на всю хату, побачивши у бабиних руках лозину.

– Чого це ви наробили плачу, аж на вулиці чути? – До хати зайшов Микола, заніс дрова, які ще пахли свіжою хвоєю.

– Діду! – зрадів хлопчик і без штанців кинувся до нього.