Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Ще й місяць не минув.

– Підвищення?

– Так.

Олена посміхнулася:

– Я рада, хоча й не пам’ятаю вас, та мені приємно зустріти людину, що знає моє село, мій район.

– Ще б не знав... – Віктор

Сергійович дивився Олені в обличчя зовсім по-іншому, ніж тоді, коли голова підвів її до нього. Очі не приховували несподіваної радості. – Я через ваше село до батьків їжджу. Можу й вас коли завезти – у мене є машина.

– Дякую. – Олена замовкла, байдуже глянула на стіл, на якому стояли наїдки й напої. Чомусь подумала, що дуже близько сидить біля цього чоловіка і їй приємно відчувати тепло його тіла. Зніяковіла від такої думки й трохи винувато промовила: – Я мало їжджу до батьків, зовсім мало.

– Чому? – здивувався Віктор Сергійович. – Адже це не тисяча

кілометрів?

– Так. – Здвигнула плечима, потім додала: – У мене ще донька мала. З нею важко їздити.

– Тим більше, Олено Миколаївно, – промовив трохи жартома. – Я беру над вами шефство. Наступного разу, коли їхатиму, передзвоню і заберу.

Олена засміялася:

– А в мене телефону немає, так що...

Віктор Сергійович і собі засміявся, потім подивився на голову колгоспу й докірливо похитав головою:

– Бачу, Петре Семеновичу, ти мою землячку не жалуєш.

Червоне й до того обличчя голови, на якому виступили дрібні крапельки поту, ще більше почервоніло.

– Нікак нєт, – відповів по-військовому, жартівливим тоном. – Ми всі її любимо, вона це добре знає,

– багатозначно глянув на Олену, яка при цих словах трохи змінилася на обличчі, але того ніхто не помітив. – Телефон – справа кількох днів, було б бажання.

Сутеніло. Біля Будинку культури лишилася тільки молодь, тож і музика звучала молодіжна. Застілля потро^ розходилося, Олена й собі підвелася. За нею підвівся і сусід, промовив притишено:

– Я не проти танців, але... – розвів руками, немов вибачався.

Олена нічого не відповіла, тільки посміхнулася:

– До побачення, – подала руку, навіщось відвела очі, щоб уникнути його погляду. Швидко висмикнула руку з широкої м’якої долоні й пішла до дверей. Дві пари очей провели її: одні – несподівано збентежені, інші

– з ледь прихованою досадою.

– Гарна у мене агрономша, правда? – Петро Семенович по-панібратськи обняв за плечі секретаря. – І спеціаліст непоганий, от тільки... Давайте ще по одній – за дружбу.

Сіли за уже спорожнілий стіл.

Петро Семенович налив гостю й собі, підняв чарку і першим випив. Потягнувся рукою за розрізаним, трохи прив’ялим помідором і ніби між іншим промовив:

– Коли вона до нас приїхала, я й не знав, що робити, – двоє малих дітей, без чоловіка, якась така, ну, не можу сказати – яка. Я її тут до однієї баби поселив, з житлом, самі розумієте – скрутно, – плямкнув, розжовуючи помідор, і потягнувся за другим. – А та баба... Одне слово – справжня відьма. Ну, не те щоб, але... Чорт його знає – я на цьому не розуміюся, та щось таке уміла, ну, шептати, травами лікувала. Олена Миколаївна з нею душею зрослася, наче з рідною, замість того щоб свідомо над цим усім піднятися. Вища освіта, могла б і в партію вступити – я б їй сам рекомендацію дав. Так ні, і вона у те вдарилася, чим стара Степанида займалася. Така молода – самі бачили, а до неї вся Вербівка ворожити бігає, ще й з інших сіл їдуть. Ні щоб там про особисте життя подумати, скільки у селі самотніх чоловіків! Живе – не розбери як. Люди он кажуть – уночі гола по двору ходить. Я, звичайно, не вірю, але ж диму без вогню не буває. Ну, й діти невідомо від кого – ні аліментів, ні батька, – замовк, подивився на Віктора Сергійовича – той як поставив чарку, так і сидів мовчки, тільки дивився кудись поперед себе. – Ще по одній? – запропонував голова.

– Ні, досить. Ми вже їдемо. Дякую за гостинність, – секретар райкому підвівся, офіційно потис руку господарю свята, вийшов на вулицю й пішов до автомобіля.

Петро Семенович вийшов за ним, а коли машина рушила, промовив:

– Зачепила, і цьому гаплик. А я, дурак, розбалакався, наче совєцьке радіо.

Через два дні телефон Олені провели за ра^нок колгоспу, але ніхто не дзвонив, хіба що Іванові друзі, і то нечасто.

Осінь, неначе стара баба, придибала на землю з дощем, дихнула на сади холодом, і вони посивіли за одну ніч. Лупаті зорі здивовано озирали холонучу землю, яка так швидко перетворилася на сіру й опустілу. Олена пізню осінь не любила. Вона їй здавалася людиною, що готувалася до смерті. Відродила, відлюбила, тепер була порожньою і незатишною. Не могла сама зігрітися і зігріти когось. Додалося роботи у хаті. Треба було щодня топити грубу, виносити попіл, уносити чимало дров і брикету. Іван, який раніше сам брався за цю роботу, тепер нехотя навіть воду вносив, і відра часто стояли порожні, коли стомлена

Олена поверталася з роботи.

– Мені що – за лозину братися? – сердилася на хлопця. – Відра порожні, в хаті холодно, а ти й дров не вніс.

Іван нижче нахилявся над книгою, робив вигляд, що читає, і, здавалося, не чув материних слів.

– Я до тебе чи до стовпа оце говорю? В кого ти тільки й вродилося таке...

– Я б і сам хотів знати, – підвів голову Іван. – І мені цікаво, мамо.

– Що? – Олена розгубилася, збентежено глянула на сина. – Що ти сказав?

– Що ти чула? – відповів затято хлопець і подивився на неї, як здалося, зневажливим поглядом.

Підборіддя матері смикнулося, вона відвернулася від того погляду. Накинула на плечі стару, ще Степанидину, куфайку і взяла порожні відра. На мить їй здалося, що чує за вікном жіночий сміх. Так сміялася лише одна жінка у світі, ім’я якої Олена намагалася не згадувати всі ці роки, але тінь того імені ні-ні та й зринала то в Івановому погляді, то якомусь руху, від якого в Олени починало тривожно битися серце. Вона вийшла у сіни, притулилася спиною до стіни, намагаючись опанувати себе, та сміх звучав то тихіше, ніби віддалік, а то зовсім близько. Нарешті взяла відра і стомлено пішла до колодязя. Принесла воду, поставила в хаті, пішла до повітки по дрова, унесла ще й брикету. Уже поночі мовчазна сиділа біля груби, в якій поволі розгоралося полум’я.

– Мамо, я їсти хочу, – озвалася до неї несміливо донька. – Яв Івана просила дістати мені борщику з печі, а він каже: «Лізь сама і діставай». А я боюся, бо в печі темно і сажа чорна.

– Іван не погодував тебе? – Мати відірвала погляд від полум’я і здивовано подивилася на доньку.

– Ні, – хитнула головою дівчинка і боязко озирнулася на

брата.

Олена підвелася зі стільця, підійшла до сина, промовила тихо, але чітко:

– Я тебе сьогодні не битиму, та коли й завтра таке повториться – шкуру спушу.

– Тоді я з дому втечу, – відповів хлопець нарочито голосно.

– Не думай – утечу.

– Можеш тікати хоч сьогодні, – сказала твердо й пішла до печі. Дістала горщик із борщем, налила дві тарілки – доньці й собі, а на Івана більше не глянула за вечір. А перед тим як лягти, довго стояла на колінах перед старими Степанидиними іконами.

З того дня все частіше відчувала у грудях безпричинну тугу. Хоча розуміла, що глибоко у свідомості носить страх, якого неможливо позбутися. Варто було найменшого поштову, і той страх виповзав, мов отруйний гад, щоб мучити. Чи боялася вона втратити Івана? Коли думала про це, відчувала себе маленькою і безсилою перед чимось дужим і жорстоким, що могло зруйнувати її життя в одну хвилину. То була правда, від якої вона і Люба ховалися ось уже багато років. Чи не передумає Люба? Чи не зажене її життя у такий кут, із якого, щоб вибратися, їй доведеться глянути правді у вічі? І не тільки їй. Що тоді буде з Іваном? Що тоді буде з нею? Бралася то за карти, то за Планетник, але чула тихе: «Я тобі, Олено, казала на своїх дітей не ворожити». Напружений мозок і схвильоване серце не давали відчути хоча б якусь дещицю того дня, від якого вона довго тікала. Тікала і знала, що він обов’язково прийде.

Поведінка Івана з кожним днем ставала зухвалішою. Зі школи він не йшов додому, десь байдикував, а коли мати бралася за лозину, кричав:

– Ну, на, бий! Думаєш – допоможе? Бий, чого ти?

Одного разу його не було до пізньої ночі. Олена довго не лягала спати, намагалася щось робити, але робота падала з рук. Хлопець прийшов на світанку, від нього тхнуло горілкою. Мов у німому кіно, мовчки дивилася, як він роздягався, лягав у ліжко. А вранці спочатку розбудила доньку, відправила на піч, потім стягла ковдру з Івана – в її руках була дитяча скакалка.

– Прокинувся? – спитала, коли хлопець розплющив очі. – Тепер я тобі розкажу, як пити й коли приходити додому. – І скакалка свиснула над підлітком.

Той спочатку зарепетував, потім скочив із ліжка, та скакалка діставала його всюди, лишаючи на тілі червоні смуги. Він кинувся до дверей і босоніж вибіг у двір.

Віддалік стояв у самій майці й трусах, злякано дивився на матір.

– Ти казав, що коли я тебе ударю – підеш із дому. Іди. Прямо зараз. – Повернулася й пішла до хати. На печі злякано принишкла донька.

– Мамо, я буду тебе слухатися,

– промовила крізь сльози, коли мати зазирнула на піч і сказала, щоб вона злазила. – Я буду воду носити й дрова.

– Не треба, – усміхнулася сумно Олена, – підрости ще трохи.

Кілька днів Іван зовсім не обзивався до матері, вчасно приходив зі школи, допомагав поратися, а потім попросив:

– Відвези мене до діда. Я хочу жити з дідом і бабою.

– А зі мною чим тобі погано?

– Олена теж ці дні мало говорила до нього.

– Я хочу до діда, – вперто повторив хлопець.

– Я теж хочу додому, – промовила мати з такою тугою, що Іван здивовано запитав:

– Тоді чому ж ми живемо тут? Чому, мамо?

Та глянула йому в обличчя довгим поглядом, посміхнулася.

– Ми поїдемо туди, сину. Обов’язково поїдемо, але не тепер.

За кілька днів до Нового року задзвонив телефон увечері, коли вона вже попоралася й сіла переглядати Іванові зошити. Взяла телефонну слухавку, почула незнайоме:

– Добрий вечір! Не впізнали?

Привіталася стримано й

замовкла. На тому кінці проводу теж мовчали, потім:

– Отакі ви безпам’ятні до земляків. А я оце на днях буду їхати до своїх батьків, думаю, може, й ви захочете заїхати до своїх. Я ж колись обіцяв.

Олена глянула по черзі на Івана і Марійку, які понастовбурчували вуха й прислухалися до материної розмови, посміхнулася:

– Та тут бажаючих хоч відбавляй, усі й у машину не помістяться.

– Помістяться, бо їхатиму сам,

– обізвався у слухавці привітний чоловічий голос. – Нехай готуються. До побачення.

Олена якийсь час розгублено тримала в руках слухавку, потім поклала. Взяла учнівський зошит і почала переглядати.

– Мамо, – смикнув її за рукав Іван, – ти цей зошит уже перевіряла. Ми поїдемо до діда чи ні? Чого ти не кажеш?

– Поїдемо, – промовила тихо.

– Поїдемо.

– І я поїду? – сині оченята доньки світилися радістю.

– Ні, – замість матері відповів їй Іван. – Тебе залишимо на хазяйстві.

– То тебе залишимо, – губи дівчинки скривилися. – А я поїду. Правда ж, мамо?

На другий день, після обіду, діти сиділи одягнуті біля великої сумки, тримали в руках власні торбинки, немов біженці. Дивилися то на годинник, то на матір, яка, здавалося, не помічала їхньої нетерплячки.

– Ну, коли він приїде? – вже вкотре питала донька. – Може, він забувся про нас?

– Не забувся, – заспокоювала мати. – А от ми можемо когось забутися, якщо він буде таким нетерплячим.

Зелені «Жигулі» під’їхали до двору тихо. Марійка вчула першою і першою кинулася до вікна.

– Мамо, приїхав! – закричала радісно.

Олена й собі глянула у вікно і відчула хвилювання. Потім, коли виходили з хати, захвилювалася ще більше. Намагалася думати, що хвилюється, бо кидає на сусідів хазяйство, хоча знала – себе не обдуриш.

Іван попросився сісти спереду. Гордий з того, усю дорогу обертався до матері й сестри, щасливо усміхаючись. Захоплено дивився на водія, на дорогу, а коли вже під’їжджали до села, спитав у

Віктора Сергійовича:

– А ви й назад нас заберете?

Мати зніяковіла і штовхнула

його легенько в спину, відповіла замість господаря автомобіля:

– Назад – автобусом, а то звикнете їздити у машині, що я тоді з вами робитиму, – пожартувала, намагаючись сховати ніяковість за сина. Побачила, як Віктор Сергійович посміхнувся, глянув на неї в дзеркальце, що висіло над переднім склом, і ще більше зніяковіла.

– Я завтра вертатимусь – заберу, – промовив до Івана.

Хлопчик розгублено обернувся до матері:

– А ми на скільки днів їдемо до діда?

– На всі канікули, сиди спокійно, лихо ти моє чубате.

– А у вас теж канікули? – Віктор Сергійович знову глянув на Олену в дзеркальце.

– На жаль, ні, – посміхнулася у відповідь.

– Тоді, коли хочете, я за вами заїду, – промовив, дивлячись на дорогу, й Олена відчула, як їй страшно вимовити: «Так».

Повертатися до батькової хати

– чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» – щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова.

Олена з дітьми вийшла з машини, Іван ухопив сумку й потяг у двір. У хаті ще світилося. Хлопець зупинився посередині двору, поставив сумку на сніг і, мов зачарований, дивився на вікна.

– Чого ти став? – підштовхнула мати легенько. – Іди, стукай у двері.

– Хто там такий? – обізвалася у сінях Наталка.

– Це я, бабо! – гукнув Іван. – І мама, й Марійка.

– Господи! – двері швидко відчинилися. – І не думали, й не гадали, – обнімала по черзі онуків, потім глянула на дочку. – І як це ти надумалася? – теж обняла й не стримала сліз.

– Наша баба, видно, плаче з переляку, що завтра снідати доведеться на таку компанію готувати, – у дверях стояв батько.

– Таке скажеш, дурне, – дорікнула йому дружина.

– А чого ж ти кислі попустила, замість того щоб радіти? Іч, які вони у нас великі, іч які... – і замовк.

Сусідка Дуня, якій довго не спалося, позирала на світло у Миколиній хаті й дивувалася:

– Чого це вони роззяпилися на всю ніч? Мо’, що трапилося? Що там у них може трапитися, – ходила по хаті, вслухаючись у тишу, а коли лягла, ліжко рипіло, немов постогнувало під худим кістлявим тілом. – Не спиться їм, бачиш ти...

– Надовго? – спитав батько Олену, коли діти позасинали і в хаті стало тихо.

– Іван із Марійкою нехай побудуть усі канікули, а я, може, завтра й поїду. – Помовчала, потім:

– Тату, хлопець від рук відбивається

– я не знаю, що мені з ним робити. Видно, і справді батьківська рука в такому віці треба, – промовила винувато.

– Батьківська рука ніколи не завадить, – замість Миколи обізвалася мати. – Не бійся, дочко, переросте. Хто не був малим, той не був дурним. Чи, може, вже скоїв що?

– Наче ні. Та горілку спробував і цигарки.

– Ну, то ще невелике горе. Он людські, такі, як наш Іван, уже по хатах лазять, а увечері страшно й по селу пройти...

– Людські нехай як хочуть, – перебив дружину Микола, – а нашого треба в руки брати. Ти, дочко, не бійся. Воно, звичайно, без батька... Але й дід кой-що значить. Добре, що привезла. У мене не закурить. А закурить, то я йому покажу, на чому собака хвоста

носить.

Уранці Наталка прокинулася раніше звичайного. Запалила в печі, подоїла корову. Хотіла розпалити грубу, щоб у хаті стало тепліше, взялася за поліно, друге покотилося.

– Чого ти розходилася ні світ, ні зоря? – тихенько гримнув на неї Микола. Взяв із рук поліно, яке Наталка хотіла покласти в грубу, і легенько поклав на підлогу. – Нехай хоч вдома виспиться. Не бачиш?.. – махнув рукою, немов не знав, що іще сказати, щоб переконати дружину.

Наталка слухняно відійшла від груби, глянула на Івана, що спав, розкидавши руки, на дивані, поправила ковдру й хотіла відійти, але стала и задивилася на його мужніюче обличчя. У сінях тихо зронила до чоловіка:

– Іван наче на когось і схожий із наших, сільських. На кого – не придумаю. Тільки щось знайоме дуже. Видно, весь у батька пішов, бо на наш рід зовсім не схожий.

– Ага, – перебив її сердито Микола. – Тільки вреднющий, як його баба Наталка, та ще клишоногий, як вона. Я бачив його чоботи, то лівий так всередину скривлений, наче то ти носила.

– Уже й сказати нічого не можна, – образилася дружина. – На себе краще подивися – цигарку з рота не випускаєш, то це теж хлопець у мене вдався? Я, як малою була, матір свою з півслова розуміла, а тебе батько не раз віжками вчив. Думаєш, не знаю? У бабу вдався... – перекривила чоловіка. – Наче дід кращий. – Замовкла, підняла відро, щоб винести поросяті, потім поставила, глянула на чоловіка. – Воно ж то так, ми вже, які є, але ж десь живуть й інші дід та баба. Хтозна, що за люди і в кого хлопець удався. Добре ж, коли нормальні. І як це вона надумалася дітей на всі канікули привезти? То ж приїде, переночує й назад, наче тікає від кого. А може, тікає? Як ти думаєш, Миколо?

– Думаю, Наталко, – промовив

чоловік серйозно, – наша дочка знає, що робить. Не лишала дітей, значить, на те була причина. Прийшов час – ось і привезла. Радій, що вони є у нас.

Із самого ранку, як тільки поснідали, Іван одягнувся і вибіг у двір. Якийсь час його не було, а потім зайшов, трохи ображений.

– Діду, а ви що – викинули ту пилочку й сокирку, що мені малому колись зробили? – запитав, не обтрусивши з чобіт снігу, й Олена сердито показала йому на віник, який стояв у кутку. Такий, тільки старіший, стояв і на вулиці, на ґанку.

Хлопець повернувся, щоб іти, але Микола спинив його:

– Десь є точно. Тільки тобі вже велика пила треба. Підемо потягаємо сьогодні трохи, нехай мороз спаде. А сокиру, я наче знав, що ти приїдеш, купив недавно, лише топорище підберем. Будеш, хлопче, помагати. Бо нам з бабою вже ніяк без тебе.

Олена теж намагалася щось робити в хаті, але мати не давала.

– Хіба не наробилася в колгоспі, та ще й вдома з дітьми? Сядь, хоч я на тебе надивлюся. Раз на рік приїдеш, наче з-за кордону. Чого його сидіти у тому селі, у чужій хаті, коли своя є? – Дочка мовчала, ніби думала щось. – І нам самим важко,

– не вгавала мати. – Сьогодні дітей повна хата, а завтра з батьком удвох, як сироти ті. Хоча б іще пару днів побудь та відпочинь удома.

– Ні, мамо, – Олені й самій не хотілося їхати у нетоплену хату. Але та хата була її домівкою. Мов жива істота, потребувала тепла і догляду, сумувала темними вікнами, коли у сусідніх горіло світло. – Як не заїде по мене сьогодні машина, то ще переночую, а завтра вранці вже й поїду.

– Що воно за машина? – зацікавилася Наталка.

– Земляк наш, із Андріївки, у районному начальстві ходить.

– А чий, не знаєш?

– Мамо, я його вдруге бачу. Він каже, що мене знає, – здвигнула плечима, – може, й знає, – замовкла, серце билося рівно, спокійно. Та Олені хотілося заплющити очі й не дивитися на матір, адже відчувала, що не сьогодні-завтра у тих очах спалахне вогонь, у якому горітиме її душа, палатиме, мов страсна свічка у руках грішника. Вона боялася того вогню, бо він завжди приходить незваний, вихором вривається у серце, примушує його заходитися в аритмії, і тоді мозок, переповнений шаленістю серця, п’яніє, безрозсудно спалює вчорашній день і день завтрашній.

– Я, мамо, привезу Марійку вам на літо. Тільки щоб не балували дуже.

– Марійку? А Івана? Ти ж бачиш, як він до діда горнеться. Хлопець батька не знає, то хай хоч коло діда погріється. Ти, дочко, не права. За дітей не права, наче ховаєш від нас чи від людей. Чого ховатися, як вони є? Он які рідні та дорогі.

Зелений легковик під’їхав до двору, коли вже почало сутеніти. Микола, що ніс воду з колодязя, поставив на сніг відра, привітався.

– Заходьте до хати, – запросив водія ввічливо.

– Та ні – я тільки-но з хати. Я в машині почекаю, – Віктор Сергійович прочинив трохи дверцята.

Із хати вийшли Олена з

Наталкою. Іван теж вибіг, на ходу застібаючи ґудзики дідової куфайки, перший підійшов до автомобіля.

– Мамо, сідай спереду – там краще, – обернувся до матері. – Я, бабо, всю дорогу їхав спереду, – похвалився Наталці, глянув на діда й відступив від автомобіля, даючи матері дорогу.

Вже коли машина рушила, на вулицю вибігла напівроздягнута Марійка.

– Мамо! – гукнула вслід машині й заплакала.

– Чого ти, внучечко моя? – притулила її до себе Наталка. – Ходімо в хату, а то застудишся. Хіба можна роздягнутою на вулицю вибігати? А мама скоро приїде, не плач.

Дівчинка, схлипуючи, ще раз обернулася на дорогу, але автомобіль зник за рогом вулиці.

Виїжджали з села, коли у вікнах подекуди вже світилося. Олені було сумно й самотньо. Хотілося повернутися до хатнього тепла, до дітей. Та засніжена дорога з кожною хвилиною віддаляла її від батьківського дому.

– Вам не холодно? – запитав Віктор Сергійович, аби порушити мовчанку.

– Ні. – Олена дивилася на дорогу, але раз у раз відчувала на собі його погляд.

– Треба було мені раніше виїжджати, тепер приїдемо пізно, – сказав трохи винувато, а вона подумала про те, що їй однаково, коли приїжджати.

Віктор Сергійович ще обізвався, потім і собі замовк. Через якийсь час попросив:

– Олено Миколаївно, говоріть зі мною, а то я засну за кермом, – посміхнувся ніяково. – Натомився дуже.

Олена заговорила не відразу, вдивляючись крізь скло на дорогу, де у світлі фар мерехтіли сніжинки. Здавалося, ніби думає, про що саме говорити, та несподівано промовила:

– Зупиніть машину.

– Що? – водій з’їхав на узбіччя й зупинив автомобіль. Увімкнув у салоні світло, здивовано подивився на Олену. По її обличчю ковзнула посмішка.

– Вимкніть світло, – сказала тихо і, як здалося Віктору Сергійовичу, ніяково. Світло потухло.

– Поверніться до мене, – попросила з відчутним внутрішнім хвилюванням. Чоловік повернувся, глянув на Олену, але у темряві не міг нічого побачити на її обличчі. – А тепер покладіть руки собі на коліна, долонями вгору, і заплющіть очі, – уже впевненіше промовила вона.

– Що ви хочете? – Віктор Сергійович трохи розгубився, та слухняно робив усе, про що просила, тільки очей не заплющував, дивився на жінку й посміхався. – Ви будете чаклувати? – запитав несподівано весело.

Олена засміялася вголос:

– Зараз оберну вас на сірого вовка, а сама сяду на мітлу й полечу над лісом.

– Чому ви мене обернете на вовка, невже я такий страшний? – голос Віктора Сергійовича звучав нарочито ображено. – Краще – на орла, щоб і я полетів. Серйозно.

– Коли серйозно, то заплющіть очі й сидіть тихенько, поки я не скажу, – промовила і замовкла.

Він заплющив очі й через якийсь час відчув, як у кінчики пальців поколює невидимими голками, а в центр обох долонь, мовби ЗЗОВНІ, струменіє тепло. Не спав, та коли почув: «Розплющіть очі», – здалося, що добре виспався, – від сонливості не залишилося й сліду.

– Що ви зі мною зробили? – запитав здивовано й увімкнув у салоні автомобіля світло.

Обличчя Олени було ще зосередженим. Погляду не відвела і дивилася на нього так, мовби думками ще була не тут. Нарешті посміхнулася самими лише куточками вуст і промовила трохи стомлено:

– Тепер можна їхати, навіть

мовчки.

Він увімкнув мотор, і машина повільно рушила з місця. Коли трохи проїхали, запитав ображено:

– Не хочете розмовляти – чому? Хоча б розкажіть, що ви зі мною тільки-но зробили.

– Нічого особливого я з вами не зробила, – голос Олени звучав розважливо, та Віктору Сергійовичу здалося, що вона й справді уникає розмови з ним. – Ви були стомлені, я вас трохи підтримала, і все.

– Не хочете, то й не розповідайте. Тоді я буду думати про вас так, як... як чув. Тільки ж ви зовсім не схожа на відьму. Ще проблема у тому, що я в них не вірю,

– намагався жартувати, але збивався на докір. – Невже ваші знання – такий великий секрет, що ви мовчите, мов партизан на допиті? Он Кашпіровський на екранах усіх телевізорів, дивіться, як пропагує себе.

– То – Кашпіровський, – озвалася Олена. – Він і справді працює на рівні своєї агітації і ще невідомо, чого там більше... А я вам просто дала власної енергії і все.

– І все... – повторив за нею Віктор Сергійович. – А де ви самі її берете?

– Думайте про мене так, як вам понарозказували. Наш голова, напевне, виклав про мене всю інформацію, – промовила трохи роздратовано. Потім спохватилася. – Ми з вами так і посваримося, а я хотіла, як краще. Ну, не можу ж я ось так просто викласти те, що ваш мозок зовсім не готовий сприйняти. І не маю права, – додала тихіше.

Замовкла. Віктор Сергійович теж більше не озивався, здавалося, що він дійсно образився, й Олені хотілося щось змінити у цій неприємній мовчанці, коли обом кортіло пізнати більше одне одного. «І ближче», – подумала, крадькома глянула на зосереджене обличчя, відчула, як хочеться дивитися на нього знову і знову.

З кожним кілометром дорога ставала складнішою, в деяких місцях її зовсім перемело снігом. До того ж і транспорту їхало мало – дві чи три машини зустрілися за кілька годин, на якісь хвилини прорізуючи білу стіну заметілі жовтими променями.

По обидва боки шля^ починалися старі ліси. Великі сосни засніженим гіллям спала^вали у світлі фар, ніби казкові чудовиська. Гілля звисало над самим шляхом, немов намагалося перехопити автомобіль. Вітер гойдав його, шарпав снігові шапки верхівок, від того здавалося, що й самі дерева ідуть на шлях і ніяк не вийдуть.

– Краса яка! – захоплено вигукнула Олена. – Уявляєте, як

зараз у лісі?

– Думаю – страшно. У цих краях вовки водяться і, можливо, лісовики. – Віктор Сергійович промовив нарочито серйозно, як лякають малих дітей. Додав, посміхнувшись: – А вам не страшно?

– Я ніколи не була у такому лісі зачарованому, – у її голосі несподівано прозвучав смуток. – Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо.

«Ти сама диво», – промайнуло в голові Віктора Сергійовича, і, посміхнувшись цій думці, він несподівано запитав:

– Хочете, я зупиню машину? —

не чекаючи відповіді, загальмував.

Вітер ударив снігом в обличчя, коли вона відчинила дверцята і вийшла з машини. Ліс і справді ворушився, немов жива істота. Гомонів сотнями голосів. Ні – тисячами. Олена чула ті голоси, відчувала цього велетня всім своїм єством і ставала його крихітною часточкою. Ступила кілька кроків, немов назустріч, і спинилася. Стояла нерухомо із заплющеними очима, потім повернулася до свого супутника і промовила з жалем:

– Треба їхати?

Той мовчки кивнув головою.

Не обертаючись, підійшла до автомобіля, а коли він рушив, їй здалося, що дерева біжать за ними, потім спиняються по коліна в снігу, а маленькі сосонки грузнуть по пояс, здивовані й ображені її втечею.

Село зустріло сонною тишею і поодинокими вогнями у вікнах. Коли під’їжджали до її будинку, Олена відчула жаль, що ця подорож скінчилася, можливо, єдина така за багато років.

«Дякую, до побачення» прозвучало трохи офіційно. Швидко відчинила дверцята, мов тікала. Не обертаючись, слухала, як машина рушила з місця, і звук мотора поволі розтанув у заметілі.

Уперше у Степанидиній хаті їй було так самотньо. До болю захотілося відчинити двері й побачити стару Партизанку на звичному місці – маленькому стільчику біля груби, відчути запах трав, які вона завжди готувала для неї, коли поверталася з роботи натомленою, перемерзлою на холоді. Зустрітися з мудрим поглядом і почути заспокійливе: «То – сьогодні. Завтра розвидніється, не печи свою душу». Як нестерпно хотілося, щоб глянула у її душу й побачила, що там діється тепер. Що там діється? Увімкнула світло, зняла пальто й надягла стару куфайку – в хаті було холодно. Присіла на стільчик коло груби й почала накладати дрова. Підпалила старою газетою. Треба було зачекати, поки ці дрова перегорять, вкинути брикету. Олена прихилилася спиною до полика і заплющила очі. Відразу перед очима зринуло чоловіче обличчя. Вона аж головою хитнула, немов хотіла відігнати, та обличчя не зникало. Якийсь час дивилася перед собою, але у себе. Стомлене тіло просило відпочинку. Вона ще підкинула у грубу дров, наверх поклала кілька брикетин, потім зняла куфайку і полізла на піч – черінь під великою Степанидиною подушкою ще не вичахла, і приємне тепло м’яко огорнуло все тіло. За якусь мить перед очима захиталося лапате гілля сосон, і вона ступила у зачарований ліс. Ішла прямо по верху наметеного снігу і зовсім не грузла. Щось кликало її далі й далі, у самі хащі. Спочатку то була ніби тінь, потім дивне світло, потім... Олена вдивлялася у птаха, у якого замість пір’я переливалися різнокольорові язички полум’я. Здавалося, що коли розгорне крила, все спалахне у вогні, але птах крила не розгортав, тільки дивився на Олену звичайними людськими очима і поглядом кликав за собою. Сніг не танув навколо нього, та Олена відчувала і віддалік його незвичайне тепло. Коли наблизився, той дивний вогонь охопив усе єство жінки. Вона спинилася і крикнула:

– Ні! Я пізнала тебе. Це ти! Це

ти!

– Я дам тобі крила, – зринули тихо слова. – І ти полетиш. Не борися зі мною, бо я уже у твоєму серці.

– Ні! – крикнула Олена й прокинулася.

Боячись знову заснути, поволі злізла з печі. У грубі ще тліло вугілля, треба було підкинути дров і брикету, та вона ніби не наважувалася, вдивлялася в іскорки вогню, що ні-ні й спалахували, часто востаннє, і гасли. Нарешті поклала трохи дров, більше – брикету, підвелася, вимкнула світло, постояла у темряві, притуливши обидві руки до грудей,

потім промовила тихо:

– Ти справді уже в моєму серці. Але не думай, не думай...

Кохання буває перше й останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку – бути переможеним чи переможцем?

Уранці Олена піймала себе на думці, що чогось чекає. Глянула на телефон, посміхнулася. Увечері взяла карти, не ті нові, що сама купила у райцентрі, а потерті Степанидині. Перетасувала й поволі почала розкладати. Потім довго дивилася, згребла рукою докупи, знову перетасувала і ще раз розклала.

– Від долі не втечеш, – промовила вголос. – І не треба тікати – я й так скільки років ховаюся, наче злодійка.

Через кілька днів на нараді голова попередив її:

– Там телефонограма – завтра районний семінар, поїдеш замість головного агронома, – чекав, що Олена про щось запитає, та вона лише промовила: «Добре».

Біля будинку РАПО уже стояло чимало легкових автомобілів, коли під’їхала колгоспна «Нива», у якій сиділа Олена. Під’їжджали ще «Волги», УАЗи, «Ниви» зі спеціалістами. Вони весело віталися між собою, радіючи, що хоч на день вирвалися із сірих буднів. У коридорі, біля актової зали, Олена побачила знайоме обличчя. Розмовляючи з начальником РАПО, Віктор Сергійович обводив поглядом тих, хто заходив. Побачив її, посміхнувся і привітався кивком голови. Під час семінару сидів на сцені за довгим столом, кілька разів Олена ловила на собі його погляд, серйозний, що швидко ковзав на інші обличчя, зустрівшись із її поглядом. А коли став за трибуну, захвилювалася й опустила голову Не чула, про що говорив, просто слухала голос.