Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Отож, мамо, – губи хлопця насмішкувато скривилися. – Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, – промовив твердо. – Я хочу жити інакше.

Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила:

– Однак треба трудитися, а щоб трудитися – потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра?

– Туди, де люди гроші заробляють, – у голосі Івана звучала самовпевненість.

Мати сумно посміхнулася:

– Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо – великі. Без таких грошей краще обійтися.

– У тебе без усього можна обійтися! – несподівано юнак зірвався на крик. – Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала – ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла – у тебе не виходило? – відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине.

– Могла б, ти правий, – голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати не тільки образу, а й гнів, що наростав і не давав спокійно говорити. – Але коли ви вже народилися, то не потрібно за це мене робити злочинницею. Я жила, як уміла, як у мене виходило...

– Хто з тебе робить? – Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. – Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, – глянув Олені прямо в очі. – Сама. Бо скажи: хіба не злочин – народжувати байстрюка? – Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. – Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова – незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, – з гіркотою торкнув себе в груди, – наче з космосу

з’явився.

Хотів іти, ступив до дверей, та Олена зупинила. Дивилася на нього широко розкритими очима, але не могла вимовити й слова. По її обличчю пробігла судома:

– Ти назвав мене злочинницею? Це за те, що я... За те, що я... Тоді ти достойний син... – і замовкла.

– Кого, мамо? – відверто знущався хлопець. – Може, ти нарешті назвеш мені ім’я мого батька?

– Ні! – крикнула Олена. – Я назву тобі... Я назву тобі.. Іди геть. Іди геть!

Увечері обізвалася до нього сухо,

немов до стороннього:

– Якщо не збираєшся вчитися, то восени підеш в армію, а я переїду до своїх батьків. Немає мені потреби жити й справді в оцих злиднях.

– А хто тебе до цього часу тут тримав? – в’їдливо спитав хлопець.

– Ти, – відповіла різко, немов хльоснула юнака по обличчю. – Ти.

Вчитися Іван нікуди не поїхав, першим його «вузом» стала тракторна бригада і робота «старшим куди пошлють». Через кілька тижнів хлопцю набридли засмальцьована спецівка, гайки й мастило, жалкував, що не послухався матір, та вголос нічого не казав, тільки заздрісно дивився на однокласників, які вступили до інститутів і, щасливі, чекали від’їзду на навчання. Часто думав про матір. Вона, на перший погляд, поводилася з ним, як і раніше, але щось у їхніх взаєминах було не так. Іван боявся того «щось», інтуїтивно відчуваючи за ним значно більше, ніж звичайну образу. Думав, щоб вибачитися, та не знаходив підходящого моменту, надіявся, що, може, само все стане на своє місце, але мати з кожним днем віддалялася від нього, часом ходила замислена, немов її мучила якась нав’язлива думка. Не раз намагався завести розмову про те, що скоро піде в армію, та вона відповідала байдуже: «Підеш». Або й зовсім мовчала. І лише тоді, коли з військкомату прийшла повістка, він наважився і попросив:

– Прости мені, мамо. Я образив тебе. Прости. Бо мені важко буде думати, що я тебе образив, а ти не простила. Як же мені с лужитим еться?

Замість відповіді Олена пішла в другу кімнату, уткнулася обличчям у подушку на ліжку й заплакала. Іван підійшов і сів коло неї.

– Мамо, не плач, – торкнув рукою уже сивіюче волосся і схвильовано забрав руку, немов тільки зараз побачив материну сивину. – Нехай усе знову буде, як раніше. Добре? А вчитися я обов’язково поїду, коли відслужу Атестат у мене непоганий. Після армії легше вступити до інституту, правда ж? – хотів почути материну відповідь, але та не озивалася. – Мамо, ти не їдь поки що жити до діда, дочекайся мене тут – разом поїдемо. Півтора року – це ж небагато. Бо мені хочеться приїхати сюди ще раз, хочеться повернутися сюди, мамо. Чи ти як? – голос його був розгублений і винуватий, а підборіддя зрадливо затремтіло.

– Добре, – промовила тихо Олена. – Я проведу тебе і чекатиму отут. І... прощаю.

Вона й справді прощала, хоча десь у душі слід від тієї розмови лишився, мов рубець. Як не намагалася стерти його, а він ні-ні й проступав у свідомості, тоді починала думати про своє життя, у якому стільки місця займав Іван. Інколи намагалася глянути на нього, як на чужого, але не виходило. Туга підступала до серця, і вона почувалася зрадницею. Думала про завтрашній день, підходила до сина і, немов маленького, то мовчки гладила по голові, а то пригортала до грудей, тамуючи сльози.

Перед від’їздом на службу Іван поїхав до діда й баби. Наталка часто схлипувала, а Микола раз у раз палив, подовгу дивився на онука і вже кілька разів повторював одне й те ж:

– Ти матері пиши і нам. І дивись там, не нароби дурниць.

– Яких? – перепитав його хлопець, коли вкотре почув настанову.

– Усяких там, – промовив Микола, дивлячись на онука. – Ви ж, хлопці, широкі біля материної спідниці, а в армії соплі розвішуєте.

– Ні, діду, – посміхнувся онук.

– Я не нароблю дурниць, не хвилюйтеся за мене.

– Еге, не хвилюйтеся, – замість чоловіка озвалася Наталка.

– Тепер аби ж армія, як армія, а то дідівщина всяка. Не солдати стали, а босяки.

Проводили до вранішнього автобуса обоє. Дуня стояла у своєму дворі й заздрісно дивилася, як вони йшли дорогою – Іван посередині, а Наталка з Миколою по боках. Зітхнула, коли сховалися за рогом вулиці, і промовила сама до себе: «Нехай би й мені привезла, хоч і байстрюка. Он же бач... Я б теж виростила не гіршого. Була б на старості якась радість, а то сама, як палець. Нікого ні провести, ні стріть. Мотається по світу, як перекотиполе. І доки вона буде мотатися?» – ще раз глянула на дорогу, знову зітхнула і пішла до хати.

Наталка йшла поруч із онуком і часто позирала на нього. Хлопець був високим, стрункии, наче

молоденький дуб. Чорне волосся відтіняло його смагляву шкіру. На верхній губі проступали вуса – хлопець спеціально не голив їх, коли збирався їхати сюди. Брови темні, над однією – родимка. Наталка вже кілька разів думала про те, що вона колись бачила подібну, але ніяк не могла згадати, у кого, бо перебирала у пам’яті чоловіків, ровесників дочки. Хоча тепер то для неї зовсім не мало значення. Вона гордо піднімала голову, коли хтось зустрічався їм на дорозі. Миколині очі теж світилися радістю. Іти отак із дорослим онуком... Усе намагався знайти потрібні напутні слова – і не

знаходив.

– Ми ж, унучечок, день і ніч будемо виглядати, а ти там начальників слухайся, може, і відпустку дадуть. Інші ж он приходять, – чи то повчала, чи просила Наталка, коли підійшов автобус.

Іван слухняно кивнув головою, несподівано обняв їх обох і пригорнув до себе.

– Я люблю вас, – промовив тихо. – Чекайте мене, а я напишу.

Заскочив у автобус, махнув рукою у вікно. Наталка не стримала сліз. І довго ще удвох із Миколою стояли й мовчки дивилися на дорогу.

А через день колгоспний автобус повіз із Вербівки кількох призовників із рідними. Олена сиділа поруч з Іваном, а попереду – сама Марійка. Вона раз у раз оберталася до брата, щось казала. А коли вийшла з автобуса, взяла його за руку, як колись, коли він вів її до школи, закинувши за плечі обидва портфелі. Біля військкомату на них чекав інший автобус. Іван бачив, що мати ледве стримує сльози, хотів їй щось сказати, та не знайшов потрібних слів, попрощався і пішов. Глянув на них із вікна. «Які вони самотні, – подумав несподівано. Поруч купками стояли рідні інших хлопців. – Мамо», – притулився чолом до вікна. В цей час автобус рушив, і він побачив на обличчі матері сльози. Вона теж хотіла йому щось сказати, але тільки підняла руку і кілька разів махнула.

У своєму першому листі Іван писав про те, що буде служити в Криму, у десантних військах. І що усіх новобранців уже підстригли «під нуль» і видали військову форму, чомусь старі «афганки». Писав, що один раз наснилася баба Степанида, яка гладила його по голові й щось говорила. Що? Він не запам’ятав. Просив Олену швидше відповісти на його листа, бо вже дуже скучив.

Олена чекала синових листів. Із хвилюванням розкривала кожен конверт, розгортала лист, який завжди починався: «Здрастуйте, мамо і сестричка Марійка». Листи були нарочито бадьорі, заспокійливі. Лише через два місяці прийшов лист, несподіваний за своїм змістом: «... Мамо, я тільки тут зрозумів по-справжньому, що означає слово “мама”. Лише тут починаю відчувати, який я у тебе невдячний син. Прости мені, мамо. Прости, що я колись тебе образив. Тільки на далекій відстані почав розуміти, що у нашому житті щось не так. Правда ж, мамо? Ти тоді сказала, що через мене живеш там. Я спочатку не звернув уваги, а тепер весь час думаю про це. Мамо, невже ти через мене страждала? Я хочу знати. Напиши мені, мамо, правду».

В Олени затремтіли руки. Дочитала листа і довго сиділа на стільці, нерухомо, наче закам’яніла. Потім її обличчя скривилося, немов від болю, і вона застогнала вголос.

– Що таке? – запитала злякано донька. – Іван щось погане написав?

Олена мовчки простягла їй листа, підвелася й пішла до груби, у якій уже перегоріли дрова. Відкрила дверцята, ще вкинула дров. Дивилася, як вони швидко спалахнули й почали горіти. Відчула, що вогонь пече в обличчя, закрила дверцята.

– Мамо, про що це Іван пише?

– Марійка з листом стояла посеред хати й розгублено дивилася на матір.

– У нього що – не всі вдома? – покрутила пальцем коло скроні.

– Не знаю, – відповіла стомлено Олена. – Я вже нічого не знаю.

– Тоді я сама йому напишу. Я ось напишу, – обличчя дівчинки зробилося серйозним. – Йому там в армії погано, то він і пише що попало. Мамо, ти не хвилюйся, ти ж знаєш нашого Івана – у нього ще й досі вітер у голові.

Олена посміхнулася на ці доньчині слова, промовила сумно:

– Не вітер. Просто йому там, мабуть, і справді важко, то й лізуть різні думки у голову. Ти напиши йому, але про щось хороше, і я теж буду писати. У два різні конверти покладемо листи й через день повідправляємо, щоб не відразу обидва отримав. Тоді він аж двічі зрадіє, бо там це дуже потрібно.

Довго сиділа над чистим аркушем паперу, потім нарешті вивела стомленою рукою: «Здрастуй, синок. Так радію кожному твоєму листу, що, здається, живу тільки від листа до листа. Не треба, синок, ні про що думати – ти для мене найкращий і найдорожчий. У нашому житті справді багато запитань, але час дасть відповідь на всі – і твої, і мої – запитання. Я знаю, що тебе цікавить, хто твій батько. Ти малим часто мене запитував про це. Думаю, колись ти дізнаєшся. А поки що спокійно служи, а ми з Марійкою за тобою вже дуже скучили...» Перечитала написане і знову почала писати про сільські новини та свою роботу.

Минув рік. Іван написав, що, можливо, його пустять у відпустку. Олена раділа. Прибирала у хаті, в колгоспі виписала продуктів у рахунок зарплати, що ось уже півроку, як перестали виплачувати, коли одного дня у двері постукали. До Олени приїжджали люди з навколишніх сіл, особливо у вихідні. Вона за звичкою гукнула:

– Заходьте!

Стояла на столі й вішала на вікно занавіску. Обернулася на двері

– уже повішена на кілька гачків занавіска з тріском обірвалася, а сама ледь утрималася на ногах.

– Ти? – запитала тихо. – Ти,

– відповіла сама собі.

Перед нею у коричневій норковій шубі й такій же шапці стояла Люба. Її важко було впізнати й не впізнати. Розповніла, з яскраво розмальованим обличчям, вона мало нагадувала ту Любу, яку знала Олена. В очах здивування і замішання.

– Можна зайти? – спитала в порозі, не наважуючись ступити далі.

Олена випустила з рук шовкову занавіску, і вона ковзнула на підлогу. Мовчки злізла зі столу і мовчки стала перед тією, зустрічі з якою боялася й чекала майже двадцять років.

– Здрастуй, – першою озвалася Люба, зняла шкіряні рукавички, немов збиралася подати Олені руку.

– Здрастуй, – та відступила, бо ноги зрадливо затремтіли у колінах, і, щоб не впасти, сіла на стілець.

Люба обвела поглядом хату, посміхнулася.

– Отак ти живеш? – глянула на Олену. – Іван тут виріс?

Олена мовчала, тільки руки, що лежали на колінах, ворушилися. Нарешті промовила холодно:

– Чого ти приїхала?

Люба так і стояла в порозі, озирнулася, чи немає поблизу стільця. Сама, без запрошення, пройшла до столу, взяла стілець і, розстебнувши верхній ґудзик на шубі, сіла. Глянула на Олену, яка, здалося, вже опанувала себе, і відповіла так же холодно:

– Не каятись. А дати сину те, чого ти не зможеш дати.

При слові «сину» Олена здригнулася:

– У тебе є син? – запитала з іронією.

Люба, здалося, не почула іронії.

– У мене немає інших дітей, крім Івана. Не нажила. А ти, я бачу, постаралася, – обернулася до Марійки, що зацікавлено визирала з другої кімнати. – Гарна дівчинка і на тебе схожа. Олено, я хочу поїхати до сина, хочу побачити його.

– Ти хочеш їхати у військову частину? – жахнулася Олена. – Ти хочеш...

– Хочу, – перебила її Люба. – Вибач, Олено, та настав мій час – я мушу повернути сина. Не думай, що все так просто, – я ніколи... Тобі цього не зрозуміти, бо ти весь час була поруч із ним, зі своєю донькою. А я, може, не одну подушку змочила сльозами. Хоча здогадувалася, що Іван у тебе, але ж не була впевнена.

– Ти плакала ночами? А ти знаєш, як я плакала, переносячи твій сором?! А ти знаєш, як він плакав?! Що ти знаєш? Приїхала: «Здрастє – я твоя мати». Не ти його мати, а я, бо це я його підібрала, коли ти викинула, мов щеня. Я вистраждала за тебе, коли він хворів. І на оцих руках він виріс, – підвела руки, тицьнула Любі мало не до обличчя.

– Оці руки його водили, коли він учився ходити. І оці руки, не такі, правда, пещені, як у тебе, вели його по життю. Іван – мій син, і я тобі його не віддам нізащо! Іди, звідки прийшла, – підвелася, даючи зрозуміти непроханій гості, щоб забиралася з хати. Обличчя її в цю хвилину було рішучим, і, коли б Люба продовжувала сидіти, вона могла б силою підняти її і виштовхати на вулицю. Але та

підвелася і стала за спинкою стільця.

– Заспокойся, Олено, – промовила трохи з острахом. – Я тебе добре розумію. Та давай розсудимо по-хорошому. У тебе є ще донька, але, я бачу, за душею – ні копійки. Що ти даси Івану? А в мене інших дітей немає, але є гроші. Я хочу, щоб мій син став людиною.

– Такою, як ти? – Олена насмішкувато глянула в обличчя колишньої подруги. – Уявляю, скільки дітей виросте без батька.

– Кажи, що хочеш, думай, що хочеш, – ти маєш на це право. Але і в мене є права.

Олена, що ступила була до дверей, щоб відчинити їх перед

непроханою гостею, вражено спинилася:

– У тебе є права на мого сина?

– Ти не хочеш мене зрозуміти,

– промовила Люба з жалем. – Даремно. Я говорю не про ті права, що ти подумала. Та я маю право подбати про його майбутнє.

– Це не тобі вирішувати.

За рум’янцем і фарбами Олена побачила вже в’януче обличчя. Такі ж очі, як і в сина, але без виразу, без внутрішньої глибини, немов у розфарбованої ляльки. Лише, як і раніше, часто смикалися кутики вуст не тільки, коли говорила, а й коли мовчала. Через це Олені завжди здавалося, що Люба не закінчила думку і хоче ще щось сказати. І тепер спіймала себе на тому ж.

– Дай мені Іванову адресу, – попросила Люба.

– Якщо ти мати, то не заважай хлопцю дослужити. Приїжджай, коли повернеться. – Олена намагалася говорити спокійно, але голос затремтів.

– Ні, я заберу тепер.

– Як забереш – із армії? – Олена розгубилася, очі її наповнилися страхом, немов уже втрачала сина.

– Я ж тобі сказала: у мене є гроші, а гроші сьогодні роблять усе,

– промовила Люба упевненіше. – Гроші, подруго. Гроші.

– То ти за гроші хочеш купити сина? – Олена ледве стримувала сльози, і Люба відчула свою перевагу над нею. Ще як переступила поріг, вразило змарніле, зі слідами внутрішньої скорботи обличчя, бідний одяг, бідна хата. Що ця старчиха має ще? Навіть чоловіка собі не нажила.

І вона промовила зверхньо:

– Побачимо. Йому вирішувати

– жити в оцих злиднях чи мати красиве життя.

Олена, здавалося, не слухала, думала про щось своє. Несподівано запитала:

– Любо, мене Іван часто запитував – хто його батько. Я не знала, що йому відповісти, – глянула в Любині очі. – Хто його батько?

Люба не чекала такого повороту розмови, відвела погляд, покрутила рукавички, потім знову глянула на Олену, трохи ніяково посміхнулася:

– А ти не здогадувалася?

Олена заперечливо хитнула

головою.

– Віслюкуватий Андрій, за якого ти колись так чіплялася.

– Андрій? – перепитала недовірливо Олена. – Андрій? – засміялася вголос, немов заридала.

Люба знітилася від того сміщ на якусь мить їй стало жаль колишню подругу. Але на мить. У наступну хвилину захотілося додати

ще болю до того, що бачила в її очах.

– Він не любив мене, хоча то не так було й важливо у наших стосунках, коли б ти не вплуталася. Ти була настільки дурна, що не хотіла нічого помічати...

– Боже мій! – Олена закрила обличчя руками. – Як ви обоє познущалися над моїм життям! І він... він ще мене й звинувачував, зневажав, коли я підібрала його дитину. Мерзота. Тільки тепер я до кінця розумію, яка він мерзота.

– Він не знав, – перебила її Люба. – Правда, тепер знає.

– Знає? А хто ще знає?! – очі Олени наповнилися жахом. – Хто в селі ще знає? – підскочила до Люби, ухопила її за комір дорогої шуби й так трусонула, що шуба затріщала на швах. – І мої батьки знають?!

Люба з силою відірвала від коміра Оленині руки, відштовхнула її від себе і відступила до дверей.

– Дай мені адресу сина, і я

піду.

– Не дам! Іди геть! – крикнула Олена і ступила крок до неї. – Я не віддам тобі сина, ти прийшла по нього дуже пізно!

– Помиляєшся, – Люба взялася за ручку дверей. – Я прийшла саме вчасно. У мене є що дати сину, не те що у тебе. Я маю власну справу і навчу його заробляти гроші. А що можеш дати йому ти – оце? – зневажливо повела очима по хаті.

– Ні, я дам йому оце, – Олена підняла і притулила до серця обидві руки.

Люба засміялася:

– Господи, Олено! Ти така ж наївна, як і була колись. Кому вони потрібні, твої почуття? Подивися навколо – глянь, у який час ми живемо. Про почуття сьогодні говорять ті, хто не здатен пристосуватися до нового життя. Не чіпляйся за Івана, краще подумай про свою дочку. У тебе є заради чого жити. Я вдячна тобі за сина, – промовила так, мов офіційно виносила подяку. – Вдячна, що виріс

не у дитячому будинку

Вийшла, зачинила двері й, не обертаючись, пішла з двору на дорогу, де її чекала розкішна іномарка, за кермом якої сидів іще досить молодий чоловік у шкіряній куртці й без шапки. Олена у вікно бачила, як Люба сіла в авто, сказала щось водієві і машина рушила з місця. Довго ще стояла біля вікна, поки не почула, як голосно схлипує у другій кімнаті донька.

– Не плач, – Олена хотіла погладити доньку по голові, але та відхилилася. Мати з болем глянула на неї. – Ну, чого ти?

Дівчинка ще кілька разів схлипнула, потім промовила крізь

сльози:

– Мамо, скажи правду – я твоя чи ти мене теж, як Івана, десь підібрала?

Олена обняла доньку і пригорнула до себе.

– Моя, доню. Ти – моя! Іван теж наш, – замовкла, відчуваючи, як морозом потягло біля серця.

Умовляла себе, що Іван не відмовиться від неї, що її материнська любов дорожча за гроші, та, коли лягала спати, промовила сама до себе: «Він не повернеться. Він завжди хотів більшого, ніж я могла дати. Звісно ж, що я можу дати тепер? Тепер є вона, з грошима і рожевою перспективою».

Перед очима знову і знову спливало Любине обличчя. Розплющувала очі, щоб прогнати його, або ж намагалася міцно заплющити. Обличчя справді на деякий час зникало, потім знову проступало у свідомості. «Вона – рідна кров, ще Степанида казала. А хто я? Чужа тітка. Як він переживе, коли дізнається? Хоч би була почекала... – важко зітхала, ворочалася з боку на бік, але не могла заснути. – Треба повертатися додому, нема чого мені уже ховатися».

Згадка про батьків боляче кольнула серце. Вони любили онука, чи простять тепер обман? «Вітя! – погукала подумки. – Як мені важко! Тебе відняли у мене, а тепер віднімають і сина». Повернулася обличчям у подушку і заплакала тихо, щоб не розбудити доньку.

Через кілька днів біля її будинку знову зупинилася машина, звичайна сіра колгоспна «Волга». Олена побачила, як із «Волги» вийшли батько і ще двоє літніх людей, яких вона не відразу й пізнала, – за батьком до хати йшла у чорній плюшці й нових бурках Параска Микитівна, за нею – колишній головний агроном Тит Феодосійович, теж у новій куфайці й такій же кролячій шапці, як ходив і раніше. Олена пройшла кілька кроків

назустріч і спинилася.

– Ну здрастуй, дочко, – першим обізвався батько.

– Здрастуйте, тату, – Олена впала батькові на груди й заплакала.

– Цить, цить, не плач, – розгубився Микола. – Ось ми тут до тебе цілою делегацією, а ти нас сльозами зустрічаєш, ще й на мороз вибігла роздягнута.

У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку «Столичної», а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці.

– Не йти ж перший раз у хату з порожніми руками, – промовила до розгубленої Олени. – Дай, Боже, щоб і останній раз у цю хату прийшли.

– Чого це ви так? – Олена намагалася вгадати, з чим приїхали ці дорогі її серцю люди.

– Так, а чого ж, – не стала тягнути Параска Микитівна. – Ми, Олено, по тебе. Оце ось посидимо, поговоримо. Сідайте, хлопці, за стіл,

– розпоряджалася, мов у себе вдома.

– І ти, Олено, теж сідай. Кому говорити – мені чи ти будеш, Тите Феодосійовичу?

– Вже, Микитівно, як узялася командувать, то спершу по чарці налий, – зауважив їй колишній агроном, – а то добряче перемерзли за дорогу. Миколо, ти менший, сходи за шофером, гукни, чого він так довго колупається?

Микола слухняно надягнув шапку й пішов за шофером.

– Дак, Іван пише? – спитала тим часом Параска Микитівна.

Олена глянула їй в обличчя і тихо промовила:

– Пише. Писав...

– Да, наробила Люба дєлов, – зітхнула сива жінка. – Там Дуня, мо’, стеряється. Проклинає дочку день і ніч, із хати вигнала й сама на люди очей не показує. Мати твоя теж плаче, боїться, що Люба Івана відніме, – замовкла, бо зайшли Микола з шофером. – Ну, сідайте, будемо тепер говорити. А ти, Олено, чарки дай, а то стоїш, наче не в своїй хаті.

– Тут же он і мати передала, – Микола заніс важку, накриту рушником кошолку.

Випили по чарці, і Тит Феодосійович заговорив першим.

– Справа така, Олено Миколаївно, – помовчав, кахикнув у кулак. – Уже немає чого тобі отут жити – Люба всіх просвітила. Е-е-ех, дура, – махнув рукою. – Ладно. Ми тут усі свої – як воно з Іваном буде, так і буде, а ти повертайся у село. Причина не тільки у твоєму особистому, а і... – попукав потрібне слово і не знайшов. – Отут,

Миколаївно, я, батько твій і ще багато нас таких, не думай, що самих стариків, а й молодших – із колгоспу виходимо. – Олена здивовано глянула спочатку на батька, потім на Тита Феодосійовича. – Да, виходимо, – продовжував той. – Не можемо дивитися, як воно все валиться, все, що руками оцими зводилося, – поклав на стіл дві великі долоні. – По цеглині, по досточці. Після війни жінки собою землю орали, щоб тільки не запустіла. А тепер он трактори які, техніка, а земелька...

– голос його затремтів. – Такого ще не було, скільки себе пам’ятаю, щоб кращі поля бур’янами заростали. Що наш народ їсти буде – німецький чи американський хліб? Так ті нагодують, що і в горлі стане. Уже бачили ми їхній хліб, – замовк, глянув на Параску Микитівну. – Налий іще по одній, чи що. Думаєш, легко воно ото...

Жінка слухняно налила всім у чарки, тільки водій свою відсунув убік.

– Правда, тобі не положено, Хведя, а то не подовозиш нас додому, їж ось, – ближче підсунула тарілку зі смаженим м’ясом.

Тит Феодосійович випив чарку, взяв шматочок хліба, подивився на нього, похитав головою і надкусив. Прожував, поклав на стіл.

– Свій хлібець, і сила в ньому своя, бо вона під нашим сонцем визріла і зі своєї земельки взята. Чортового батька, чужого хліба наїмося. Душа не витримує більше такої наруги. Будемо, Олено Миколаївно, ділитися з колгоспом. От, – рубонув рукою повітря.

– Хто ж вам дозволить, Тите Феодосійовичу? – недовірливо запитала Олена.

– А ми ні в кого й питатися не будемо. Не треба нам нічий дозвіл – паї маємо? Маємо. Думаєш, ми одні на таке підемо – більша половина села. Уже загальні збори пройшли. Є, правда, й такі, кого влаштовує нинішній розгардіяш, – крадуть і п’ють, п’ють і крадуть. Такі були й будуть, але вони погоди не роблять. А ми як не заберемо зараз самі свою землю, то завтра її від нас заберуть

– швидко знайдуться спритники з товстими гаманцями. Спеціалісти нам треба, Олено Миколаївно, поки нових виростимо, світлі голови. Ми, старики, теж не станемо осторонь – є ще порох у порохівниці, рано нас іще списувати з рахунку. Техніку поділимо, поки всю ще не пропили й не розікрали, ^добу – все. Головне

– до весни встигнути.

Замовк, глянув на Олену. Вона теж мовчала. Параска Микитівна ковзнула поглядом на пляшку, але не взяла, перевела погляд на Миколу, що сидів за доньчиним столом невеселий і мовчазний, сама почала говорити:

– Не думай, Олено, що це тільки розмови. Уже створили комісію – я, ось Тит Феодосійович, батько твій теж у комісії. Поділимо, як положено, а то люди уже зневірилися, село вимирає, бо нікому не потрібне, тільки кров із нас п’ють кровопивці прокляті. Розорили таку державу, і ми, наче овечки ті, – женуть на заріз, слухняно йдемо, хоча й кричимо. Що толку з того крику – справу потрібно робити. А ти ж як тут живеш? – ніби схаменулася. – А то ми, бач, усе тільки про своє.

– Не бачиш, як живе? – відповів за неї Тит Феодосійович. – Колгосп хороми збудував спеціалісту, зарплату добру щомісяця платить. Давно, Миколаївно, гроші в руках тримала?

– Давно, – сумно посміхнулася Олена.

– Отож-то й воно. А літечко від зорі до зорі на роботі. Я, Олено, оце не раз думав – навіщо такі люди, як ти, я ось, приходять у цей світ, у якому вони мусять тяжко заробляти собі шмат хліба і ще потім совіститися його з’їсти? Чи ми народ якийсь ненормальний, чи нас такими зробили?

Замовк, чекаючи відповіді на свої слова, та всі теж мовчали, тільки Олена уважно подивилася на старого агронома і посміхнулася. Потім промовила з теплотою в голосі:

– Щоб зрозуміти, що воно таке

– світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені.

– Воно ж то так, – погодився агроном. – Та скільки його вже блукати у тій темряві, посліпнемо скоро або ще гірше – звикнемо до такого болота і будемо думати, що ми у Царстві Небесному живемо.

– Ви щось не про те заговорили, – устряла в розмову

Параска Микитівна. – Краще скажи, Олено, поїдеш додому чи як? Ти не думай – приженемо КамАЗа з нашими хлопцями, все забереш, хоч і оці стіни.

– Не треба КамАЗа, – посміхнулася Олена. – Немає чого на ньому перевозити, вистачить звичайного грузовика. Хата нехай селу залишиться. Тільки ж я поки що нікуди не поїду.

– Це чому, дочко? Чого ти не хочеш додому? – чи запитав, чи дорікнув Микола.

– Я, тату, – Олена замовкла, обвела всіх поглядом, – я Івана буду чекати. Він просив, щоб тут...

У хаті запала мовчанка, і ніхто

не наважувався першим заговорити.

– Так йому ж іще до весни служити, – нарешті озвався батько.

– До весни, тату, служити, а у відпустку не сьогодні-завтра пустять.

– А як не приїде?

На ці батькові слова обличчя в Олени потемніло, і вона зіщулилася.

– Олено, – Микола встав із-за столу, підійшов до неї, поклав руки на плечі. – Подивися правді в очі. Думаєш, у нас із матір’ю душа не болить? Ще й як болить. Наче розумом і знаємо, що чужий, а серце не вірить, не хоче чужиниться, болить за ним, як і боліло. Нехай уже що буде, а тобі потрібно до домівки прибиватися.

– Тут іще таке діло, – обізвався Тит Феодосійович. – Ми збори свої провели, ну, нового колгоспу. Обговорюємо, що треба, думаємо, кого керівником обрати, так люди, Олено Миколаївно, тебе хочуть. Молода ще, спеціаліст, ну і, бачиш, з довірою до тебе люди.

– Як це? Я ж уже стільки років не в селі, а якщо не повернуся? – голос Олени схвильовано затремтів.

– От ми й приїхали умовити, – вперше за час зустрічі посміхнувся Тит Феодосійович. – Тиждень-два, як треба, побудь тут, а потім уже разом із нами починатимемо нове життя. Ну, чого ти? – помітив посмішку на обличчі Параски

Микитівни. – Да, нове. А як тобі не хочеться, то чого ти у «Волгу» попереду всіх пхалася, аби тільки покататися? Іще, Миколаївно. Ця машина, що ми до тебе приїхали, можна сказати, вже наша. Не бійся, буде тобі на чому в люди виїхати, а може, з часом і краще наживемо. Наживемо, не таке бачили на своєму віку, аби тільки чорт поснідав розорителів наших – і чужих, і домашніх.

З дня на день Іван чекав відпустки. Нестерпно хотілося додому. Зайти отак у хату, зненацька, щоб мати щось робила, підкрастися... Посміхнувся подумки, уявляючи, як вона зойкне, кинеться до нього. Серце солодко завмирало від тієї материнської любові, від майбутньої радості зустрічі з домівкою. Думав, що його купити на ті солдатські копійки, які вдалося зекономити. «Куплю квітів, – нарешті вирішив. – Бо хто їй іще купить? А Марійці?» На подарунок сестрі грошей не вистачало, і він сумно зітхав.

Одного разу, під час розводу, командир роти сказав йому, щоб ішов на КІШ, бо приїхала мати. Іван нерозуміюче дивився на командира, потім перепитав:

– Моя мати приїхала?

– Твоя. Що тобі не ясно? Іди,

вона чекає.

Іван приклав руку до шапки, промовив: «Єсть» – і пішов. Потім побіг, задихаючись від того, як шалено билося від хвилювання серце. Добіг до КПП, на ходу поправив шапку, шинелю, зайшов. Біля дверей стояла жінка у розкішній шубі. Він озирнувся, виглянув за двері – Олени ніде не було. Іван розчаровано повернувся, щоб іти назад, але незнайома жінка, що надто уважно придивлялася до нього, несміливо обізвалася, коли він узявся за ручку дверей:

– Іван?

Він зупинився, здивовано глянув на незнайомку:

– Так.

Люба якийсь час мовчки дивилася на сина. По-солдатському підтягнутий, з відкритим обличчям, на якому різко виділялися карі очі, в цю хвилину схвильовані. Високий, широкоплечий. Вона уявляла його таким і не таким... дорослим. Треба було говорити, і Люба шукала слова.