Текст книги "Суча дочка"

Автор книги: Неизвестный автор

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

На продовження семінару в одному з найближчих до райцентру колгоспів їхали автобусом, щоб не гнати туди два десятки машин. Віктор Сергійович і ще кілька чоловіків не сиділи, а стояли біля водія і щось жваво обговорювали. Щоб весь час не дивитися на нього, Олена сіла зручніше й заплющила очі. Відразу ж відчула на своєму обличчі невидимі промені його погляду. Ті промені проникали до самого серця, яке то солодко завмирало, то починало шалено битися. Вона так довго стримувала у собі бажання кохати, що тепер її невилюблене серце бурхливо корилося цьому почуттю, поневолюючи свідомість, душу і тіло.

Ранні зимові сутінки швидко наповнили хату. Олена попоралася і сіла до груби. Поліно за поліном клала дрова, потім поклала кілька трісок. Смолові тріски відразу спалахнули. «Бо вони мусять горіти,

– промовила вголос. – А я хочу любити. Хочу і буду», – хитнула вперто головою, мовби з кимсь сперечалася. Чекала, коли задзвонить телефон, знала, що задзвонить, але так чекала, що тіло почало тремтіти, мов на холоді. І коли пролунав дзвінок, здригнулася, простягла руку до слухавки – та рука тремтіла.

– Алло, – промовила тихо. – Алло, – обізвалася ще раз, бо на іншому кінці проводу мовчали.

– Це я. Добрий вечір, – і голос замовк. Олена теж мовчала, тільки трубку притулила до самого обличчя.

– Ви мене чуєте? – озвалося нарешті з того кінця.

– Чую. Я слухаю, Вікторе Сергійовичу, – опанувала себе Олена.

– Я не спитав вас, коли поїдемо по дітей. Я буду їхати, мені потрібно до батьків, – виправився на ходу, – а вам теж треба... Ви чуєте мене? – він помітно хвилювався.

– Я чую. Поїдемо, може, перед вихідними? – ледь приховувала хвилювання у голосі.

– Добре, тоді я ще раз передзвоню. А як вам сьогоднішній семінар?

Олена посміхнулася.

– Було цікаво. Мені...

Знову обоє замовкли, Олена наважилася і першою промовила:

– До побачення.

– Не кладіть трубку, – несподівано попросив Віктор Сергійович, – зачекайте. – Але нічого не говорив, потім промовив із тугою в голосі: – Ви справжня чаклунка. До побачення, – і поклав слухавку.

Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові.

Вона не дозволила йому заїхати за нею додому, сама вийшла за село на шлях. Вийшла раніше призначеного, щоб прийти першою, не змушувати чекати, але зелений легковик уже стояв на домовленому місці. Олена хотіла сісти на заднє сидіння, та Віктор Сергійович відчинив передні дверцята.

– Сідайте, – запропонував, посміхнувся, глянувши їй в очі.

Від того погляду вона зашарілася, потім засміялася:

– А я замерзла. Бр-р, який вітруган за селом, – поклала сумку на заднє сидіння, сіла зручніше і, коли машина рушила, подумала – добре було б отак їхати цілу вічність поруч із ним.

– А я про вас думав, – першим озвався Віктор Сергійович. Помовчав. – Весь час думав.

В Олени серце закалатало, пурхнуло пташкою з грудей і боляче вдарилося об реальність, ніби об лобове скло, за яким під колеса автомобіля мчала засніжена дорога.

– Не міг дочекатися, коли знову вас побачу. Що ви зі мною зробили?

Вона поволі зняла з голови >утряну шапку, поклала собі на коліна, зазирнула у дзеркальце над склом, посміхнулася.

– Бачите, хочу вам подобатися.

Машина зіскочила зі шля^ і

різко спинилася на узбіччі.

– Ви мені й так подобаєтеся. Дуже. – Віктор Сергійович схилив голову на кермо. – Так подобаєтеся, що... – підняв обличчя, взяв Олену за руки, подивився в очі. – Здається, я захворів вами, а не закохався.

Олена не забрала руки, не сахнулася, коли він торкнувся її вустами, спершу несміливо, потім так шалено, що запаморочилося в голові, але вона не противилася цьому шаленству

– Як ми розминулися з тобою... тоді, вдома? Чому розминулися?

– Чому?

– Ні, ти скажи, ти знаєш.

– Я не знаю, але ж ми зустрілися...

Так зустрічаються двоє на перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На плечі тисне багаж пережитого, у кожного – свій. І от вони зустрічаються. Чому? Навіщо?

Доля зводить їх, немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути обличчям до обов’язку, до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці.

– Говори.

– Мені добре мовчати поруч із тобою.

– А я хочу твій голос чути.

– Чому сьогодні зовсім немає машин на шля^?

– Уявляєш, ми самі у цьому безкінечному білому просторі.

– Ми не самі.

Вона поцілувала його під двором батькової хати, тихо промовила:

– їдь. Я завтра чекатиму.

Хотіла йти, але він притримав її за руку:

– Скажи щось.

– Я люблю тебе.

Його рука здригнулася, мов по ній вдарило струмом. Олена швидко вийшла з машини, відчинила хвіртку, зачинила за собою і прихилилася до неї спиною. Машина різко рушила з місця, і вже за хвилину гуркоту мотора не стало чути. А вона ще стояла і відчувала, як на вустах поволі зачахає поцілунок.

Удома її чекали, бо в хаті спалахнуло світло і батько відчинив двері.

– Це ти, Олено? – запитав у темряву.

– Я, тату, – голос дочки зрадливо тремтів щастям.

– Мамо, – за батьком вигулькнув Іван, – ти бачила, скільки ми з дідом дров напиляли?

– Ще ні, завтра побачу.

Марійка спала, щічки рожевіли

теплом і спокоєм. Олена обережно поцілувала доньку.

– Куди з морозу, – смикнула її за пальто Наталка. – Ще застудиш дитя. Роздягайся, будеш вечеряти.

Олена несподівано обняла матір, тихенько засміялася:

– Я не хочу їсти, мамо.

Лежала у темряві з

розплющеними очима і думала про те, що буде завтра.

«Завтра я знову його побачу. Знову. Ну, й що, що крадене, – повернулася на бік, мов відверталася від нав’язливої думки. – А мене хто пожалів? Хто рахувався з моїм болем? Мене розтоптали. Роздавили й не озирнулися, що там від Олени залишилося. Кохали, як і я? Але ж я нікому не хочу завдавати болю. Боже ж мій, я ще нікого так не любила! – до серця несподівано підкотилася туга, така сильна, що Олена ледь не застогнала. – Степанидо, що ти зі мною наробила? – крикнула подумки. – Я не хочу нічого знати, я хочу бути щасливою! Чуєш, Степанидо? Де ти? Стань ангелом-хранителем мого кохання. Я знаю, ти чуєш мене, знаю, що розумієш Степанидо, тільки ти», – зітхнула так важко, що мати запитала з іншої кімнати:

– У тебе, дочко, щось болить?

– Ні, мамо, так, не спиться.

– А ти «Отче наш» перекажи, може, й заснеш.

– Добре, мамо.

Вона заснула з солодким щемом чекання завтрашнього дня. Коли вже засинала, дві сльози покотилися по скронях на подушку.

Година щастя, дві, три. Олена крала їх в іншої жінки, про яку намагалася не думати. Пізно увечері йшла за село, не спиняючись перед негодою, йшла на зустріч із коханим, коханням. І, здавалося, у цілому світі не було такої сили, яка могла б її спинити.

Весну Олена спочатку відчула душею – бурхливу й неминучу.

«Хіба можна стримати весну? – посміхалася, оглядаючи поля з чорними латочками ріллі між снігом.

– Хіба можна обійти долю? Нехай хтось спробує».

Про людей не думала зовсім, кохала, не озираючись ні на кого, хоча знала, що селом ідуть розмови про неї. Бачила, як не одна жінка зустрічала її настороженим, а то й ненависним поглядом, і знала, що не одна подумки казала: «Суча дочка, відьма».

Але до кого ночами бігає Олена, не могли дізнатися, перебирали сільських чоловіків, губилися у здогадках. А вона світилася щастям. Її обличчя стало ще більш жіночим, а тіло, що лише тепер пізнало до кінця справжню силу любові, розцвіло, мов та квітка, на яку після довгої спеки пішов теплий дощик.

Інколи оглядалася на своє минуле, але безболісно. Здавалося, що саме так і повинна була повестися з нею доля заради того, щоб в оцьому глухому віддаленому селі вона відчула насолоду від життя. Тільки про Любу згадувала з тривогою, адже та не лишилася у минулому.

На початку літніх канікул Іван

став проситися до діда.

– Як ти не розумієш – вони там самі. Нас у тебе аж двоє, а вони самі. Я ж їду не гуляти – я їм допомагати буду, – доводив гарячково, бо мати не казала «так» і не казала «ні», а лише посміхалася у відповідь, немов подразнювала. Та одного разу сказала йому й Марійці:

– Лаштуйте свої речі, завтра до діда поїдемо.

– На все літо? – не повірив хлопець.

– А це вже побачимо, як будете поводитися.

Іван не стримав радості й штовхнув Марійку до матері, показав дівчинці язика і вибіг із відрами до

колодязя.

Люба ще не згадала про сина. На літо Дуня даремно виглядатиме дочку. Олена знала про це, і на якийсь час страх перед колишньою подругою відступив, хоча вона розуміла, що ненадовго, як розуміла і те, що одного разу син стоятиме перед вибором, кому з них сказати «мама». Тільки тепер, коли любов переповнила її життя, вона не так часто думала про це. Не так часто образ Люби проступав у звичках, Івановому обличчі, навіть у голосі. Підліток копіював у всьому діда: як той їсть, ходить, одягається. Як і Микола, носив шапку, застібав комірець на сорочці, а коли приїжджав у село, то й зовсім носив його одяг, ще трохи завеликий.

– Підростеш, вивчишся, – говорив йому Микола, – і ми з тобою почнемо нову хату зводити.

– А де, діду? – хлопець зацікавленим поглядом обводив подвір’я.

– Ну, думаю, у саду. Стару яблуню викорчуємо, однак уже не родить. Тепер он мода двоповерхові виганять, то ми теж такого утнемо. А що? – незадоволено дивився на дружину, яка тільки скептично посміхалася і не підтримувала розмови.

– Хай дитя спочатку виросте.

– А він що робить? Не бачиш, як уже виріс? – замовк, трохи здивовано подивився на дружину, хотів запалити цигарку і передумав.

– Може ж, його літа вгору йдуть, а не так, як наші з тобою. А про хату я серйозно. Треба ворушитися, поки подужаємо, бо хто йому допоможе на ноги звестися?

Наталка, хоча в душі й згоджувалася з чоловіком, уголос заперечувала:

– Ой, Миколо, не пхай воза попереду коней. Може, йому твоя хата у селі й не треба буде. Може, він у місті захоче жити.

– Ну, не йому, так Марійці. Слава Богу, є кому пожити, аби було що. Он бачиш, Дуня скоро віку доживатиме, а онуків і на колінах не тримала. Одне спилося, друге по світах потяглося, а наша Олена хоча й настраждалася, а людина, бо у неї, Наталко, душа в порядку.

Дружина не чекала такого повороту розмови, у свою чергу здивовано глянула на чоловіка, пожартувала:

– Це ти вже, видно, на рік уперед виговорився?

– Ет, – махнув рукою Микола,

– з тобою поговориш

Коли б Олена почула батькові слова, напевно б, знітилася, адже зовсім не відчувала каяття за те, що робилося у неї в душі. Хотіла бути щасливою і була, не думаючи про ціну щастя. Переночувала, а на другий день під вечір за нею заїхав знайомий легковик. Спочатку їхали звичною дорогою, потім... Олена давно мріяла про таку ніч, із коханим і зорями.

Тільки з одного боку до невеличкого, круглого, мов блюдце, озера не підступали дерева. Там і зупинилися. Олена зачаровано дивилася на озеро спочатку крізь скло, потім відчинила дверцята. Туфлі лишила в машині й босими ногами ступила на мокру траву. Повний місяць завис над самим озером, і здавалося, що він проступає з глибини, а не з висоти. Зірки гойдалися на легеньких хвилях, ніби купалися у теплій водиці. Віктор Сергійович теж вийшов з автомобіля, підійшов до Олени.

– Гарно, – обняв за плечі, пригорнув до себе. – Це наша ніч і наше озеро.

– І тут, моє серце, ти тільки мій, – промовила закохано Олена.

– Мабуть, я, Оленко, вже всюди тільки твій.

Вона засміялася щасливо, несподівано прошепотіла:

– Давай купатися.

– Серед ночі? Якось воно... – хотів спинити її Віктор Сергійович, та Олена легенько зняла зі своїх плечей його руки.

– Хочеш відчути цей світ більше, глибше? Хочеш маленького дива? Тоді роздягайся і не бійся іти у воду, – голос Олени звучав загадково. – Роздягайся.

Віктор Сергійович слухняно розстебнув кілька ґудзиків на сорочці й спинився. Олена зняла весь одяг і стояла перед ним у місячному світлі зовсім шла. Підвела обличчя до неба, підійшла майже до самого берега, підняла руки, заплющила очі й так завмерла, тільки обличчя у неї було натхненним.

Йому здалося, що небесний простір над озером став не темно-синім, а рожевим, відчув, яка несподівана тиша наступила навколо, навіть листя на деревах перестало тріпотіти. У нього перехопило подих, коли він побачив, як Олена ступила крок, другий по воді й так дійшла майже до середини. Потім її тіло гойднулося, вона махнула руками, мов крилами, і пірнула, здалося, на самісіньке дно цього зачарованого озера. Якусь мить Олени не було, тільки широкі кола розходилися аж до берега. Потім, наче біла лебідка, вона з’явилася на поверхні й легко попливла до берега.

– Іди до мене, боягузе! – гукнула Віктору Сергійовичу, який так і стояв у сорочці з наполовину розстебнутими ґудзиками. Олена вийшла на берег і закохано подивилася на нього. – Невже боїшся води? – запитала трішечки насмішкувато.

– Скажи мені – ти земна істота? – у голосі Віктора Сергійовича, крім захоплення, звучало і потрясіння, яке відчув хвилину тому.

Олена глянула йому в обличчя, посміхнулася:

– Земна і вже замерзла.

Він швидко зняв із себе сорочку й накинув на її мокре тіло, потім відчинив дверцята автомобіля, взяв із заднього сидіння покривало і, наче малу дитину, загорнув у нього Олену.

– Так тепліше?

– Тепліше, але ж я ніби зв’язана.

– От і добре, – узяв два кінці покривала і жартома зав’язав їх за її спиною великим вузлом. – Тепер ти моя полонянка і повинна признатися

– у що я мушу зараз повірити, у яку надприродну силу?

– Татарине, – промовила Олена жартома, – спочатку повір у мене і в те, що пізнання безмежне, а безмежність непізнанна.

– Звідки це все у тебе – невже від старої баби-селянки?

– Від баби-селянки? – перепитала трохи ображено. – А ти знаєш... Ні, Вітю, ти нічого не знаєш, бо стоїш спиною до світла, як і більшість на цьому світі, і бачиш лише свою тінь. А Степанида дивилася на нього не очима, а серцем. Не треба заперечувати те, чого не можеш зрозуміти. Ти побачив тільки крихточку можливостей людини, але твоя свідомість навіть цю крихточку не сприймає інакше, як щось нереальне.

– Ти хочеш сказати, що кожен може отак пройти по поверхні води, тільки потрібно тих знань, що маєш ти?

– Ні, – Олена замовкла, потім запручалася. – Звільни руки, а то якось...

– Оленко, – промовив Віктор Сергійович з ноткою суму в голосі,

– невже я такий невіглас, що не зможу тебе зрозуміти?

– Зможеш, – вона закохано подивилася йому в очі, – але для цього твоєї вищої партійної школи замало, треба хоча б трішечки тієї мудрості, що мала баба-селянка Степанида. Ти звільниш мене чи ні? Невже ми приїхали сюди, щоб улаштувати дискусію, замість того, замість... Звільни і краще поцілуй мене, – прошепотіла схвильовано.

– Не звільню, нізащо не звільню, – зняв рукою з її чола мокре пасмо, провів пальцями по обличчю. – Хочу мати тебе за свою полонянку хоча б на цю ніч, – пригорнув до грудей так міцно, що Олена зойкнула. – Будеш кричати, гукати на допомогу? – він легенько торкнувся її губ, але не поцілував, а мовби вдихнув жіночі вуста. – Будеш?

– Не буду, – прошепотіла, – тільки звільни руки, бо мені страшенно хочеться тебе обнімати. Чуєш?

Вузол на спині подався, кінці покривала розійшлися в різні боки, оголивши плечі й груди. Олена не закривала їх, навпаки, підвелася, і покривало ковзнуло на землю.

– Обніми, – попросила тихо.

– Нам правда удвох не холодно? – пригорнулася до нього й завмерла, прислухаючись, як солодко забилося серце.

– Удвох не холодно, – мов луна, повторив за нею Віктор Сергійович.

– Удвох, удвох, удвох, – зашепотіло над ними листя, а вітер підхопив той шепіт і поніс над полем і луками, щоб розгубити його маленькими краплинами і напоїти любов’ю завтрашній ранок. Ніч огорнула закоханих темним простирадлом і на сторожі поставила тишу, тільки місяць самотньо блукав по небу, немов і собі шукав пари, але не знаходив.

– Що буде завтра?

– Зійде сонце.

– Я серйозно, – що з нами буде завтра?

– Не знаю.

– Ти ж – чаклунка.

– Хотів сказати – відьма.

– Не хотів.

– Ні – хотів.

– Оленко, я не можу більше без тебе, чому ти уникаєш серйозної розмови?

– Не хочу думати про завтрашній день, хочу жити сьогоднішнім щастям.

– Але ж світає, і нам треба їхати.

Олена не відповіла, тільки ще міцніше пригорнулася.

– Я не можу без тебе жити – нам потрібно бути разом. Чи, може, ти...

– Припини, – лагідно взяла його руку, поклала на своє серце. – Чуєш, як б’ється? Воно любить, де ти, з ким ти – воно любить. І не хоче, щоб ти страждав. Ти все знаєш сам. І знаєш, що для тебе означає бути разом зі мною.

– Мені однаково, Оленко. Я знаю, що буде. Але що буде зі мною, коли у мене не буде тебе?

– Не кажи так. Я тільки тепер полюбила життя, і тільки тому, що у ньому є ти. У нас попереду ще багато...

Віктор Сергійович чекав, що вона скаже щось іще, та Олена мовчала.

– Треба їхати, – промовив із жалем.

– Поцілуй мене.

Він узяв її обличчя у свої долоні, жадібно припав губами до губ, немов і не було цілої ночі кохання.

Увечері Олена чекала дзвінка і хатні двері лишала відчиненими, коли виходила на подвір’я. Але телефон мовчав. Спати не лягала, шукала рукам роботи, щоб і голову задурити, аби не думати весь час про нього. А воно думалося, тривожилося. Глянула на годинник

– за північ. Розстелила ліжко і почала роздягатися. Легенький стукіт у вікно не почула, а відчула ще до того, коли Віктор Сергійович торкнувся пальцями шибки. Вибігла у самій сорочці у сіни, відчинила

двері і впала йому на груди.

– Суча дочка, – вона не чула цих слів, зронених сусідкою у темряві, а коли б і почула, то не впустила б їх до свого серця, у якому не було місця ні для зневаги, ні для ненависті.

– Чому ти приїхав – я чекала тільки телефонного дзвінка? – запитала трохи стурбовано.

– Боявся, що умру до ранку, якщо тебе не побачу, – глянув їй в очі. – Правда. Що воно робиться зі мною, Оленко? Я ніколи навіть не здогадувався, що так буває.

– Не з тобою, а з нами, – посміхнулася у відповідь. – Проходь, бо ти ж уперше в моїй хаті. Бачиш, як живу, – промовила, ніяковіючи. – І ця хата не моя – Степанида залишила.

Віктор Сергійович глянув, здвигнув плечима, взяв обидві жіночі руки й по черзі почав цілувати пальці.

– Не треба, – Олена ще більше зніяковіла. – Мої руки селянські. Грубі.

– Що ти кажеш? Твої руки прекрасні.

– Але як ти? Де твоя машина?

– Олена таки забрала руки й тривожно подивилася йому в обличчя.

– Залишив під селом, у якійсь балці. Може ж, виїду вранці.

– Вранці?

– Так, дружина здогадується, – посміхнувся винувато. – Вірніше, про все знає. Хтось її добре проінформував. Що буде? Щось буде. Вона рішуча, хоча, мабуть, страждає. Але я їй нічого ще не казав про розлучення.

– Розлучення? – промовила, відчуваючи, як давній біль ворухнувся у ній, нагадав про дні приниження і страждання.

– А невже ти хочеш, щоб я все життя ночами крався до тебе, наче злодій? – У його голосі прозвучав неприхований докір. – Мусиш сказати сьогодні – «так» чи «ні».

Олена нічого не відповіла, надягла домашній халат, мовчки сіла на краєчок ліжка, підняла на коханого очі:

– Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш...

– Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, – посміхнувся, глянув їй в обличчя, – на край світу?

– Поїду. Тільки... – підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. – Вітю, край світу скоро може бути отут.

– Що ти кажеш? – Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася.

– Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті.

Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену.

– То – Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. – Олена й собі задивилася на фотографію. – Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені – повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни – розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато...

– Оленко, – перебив її Віктор Сергійович, – ти щось не те кажеш. Такого не може бути. У нас відпрацьована десятиліттями система, економіка, ідеологія. Я б радий повірити тобі і їй, – показав поглядом на фотографію Степаниди,

– але такого не може бути.

– Через якихось п’ять-шість років, – промовила Олена з болем, мов і не чула його слів, – наша земля почне заростати бур’яном.

Віктор Сергійович схопився з місця.

– Ти при своєму глузді? – взяв її за плечі. – Такого не може бути!

Олена тільки похилила голову, ніби відчувала вину за те, що сказала. Якийсь час мовчали обоє. Потім підвела на нього погляд:

– Ти хочеш бути зі мною разом, але ж ти не знаєш, як я живу і як у мені болить увесь оцей світ. Інколи здається, що мозок відчуває все, що робиться від землі до неба, переповнюється людською мукою. Я не живу своїми почуттями, бо інколи не можу зрозуміти, де мої, а де чужі.

Ні, – побачила здивування у його очах, – моє кохання – тільки моє. І воно справжнє. Коли я з тобою, все це відступає, мовби відпускає мене. Та часом нестерпно жити серед людей, які страшні невігласи у ставленні до себе, до інших. Приходять у життя і не живуть, а до самої смерті лише збираються жити. Зі мною буде важко, – додала з ноткою вини у голосі.

– Я не боюся бути з тобою, я боюся бути без тебе. – Віктор Сергійович знову сів на стілець, прихилився до спинки. – Олено, – пильно глянув їй в очі, – ти знаєш, що буде з нами завтра, але весь час уникаєш про це говорити.

– Завтрашній день принесе нам багато болю. – Вона сама взяла його руки у свої і притулила до грудей.

– Я це відчуваю, – посміхнувся сумно. – Ми надто були щасливі.

– Ми ще будемо щасливі, Вітю,

– зазирнула йому в очі, немов хотіла переконатися, чи він їй вірить. – Тільки треба знайти сили пережити те, що доведеться переживати. Все минає, вір мені.

– Ти сильна, Оленко? – Віктор Сергійович нахилився до неї, щоб поцілувати.

– Сильна, сильна, – несподівано засміялася, обняла його й почала цілувати обличчя. – Ти теж

сильнии, наисильнішии у світі...

Літні ночі короткі, особливо для закоханих. Віктор Сергійович виїхав на дорогу, коли на сході починав тремтіти ранок. Зупинив автомобіль на узбіччі й дивився, як поволі, одна за одною, на горизонті гаснули зорі. Потім поклав голову на кермо, заплющив очі й відчув у грудях несподівану тугу. Треба увімкнути мотор і їхати далі, а він не міг. Якби ж то можна ні про що не думати, а жити лише серцем, не відчувати себе негідником перед дружиною, не відвертатися від її погляду, в якому останнім часом проступало щось незнайоме досі. Як їй сказати? Боявся сліз, боявся завдати болю, але несила була зректися кохання. Несила, бо серце ладне було розірватися від самої думки, що цей день проживе без Олени, без її голосу й очей. «Що ти зробила зі мною, Оленко? – підвів голову – переднє скло густо вкрилося росою. Поклав долоню зліва на груди, посміхнувся: – Злодійко, ти вкрала моє серце». Увімкнув мотор, і машина плавно рушила з місця. Дивився на дорогу й подумки переконував себе поговорити з дружиною сьогодні, нехай що вже там не буде.

Цього разу не боявся зустрічі з Тетяною, не думав про те, що може зіштовхнутися з нею, коли зайде до хати. Але не зіштовхнувся, пройшов до свого кабінету, ліг на диван і став чекати, поки вона прокинеться, хоча був упевнений, що не спала й чула, як він повернувся.

Висока повновида жінка, з коротко стриженим волоссям, в елегантному костюмі, грубо обірвала його, коли він, хвилюючись, почав розмову.

– Я не дам тобі розлучення, можеш і не розраховувати, – сказала затято. – Я чекала, чи вистачить у тебе мужності сказати, чи ти ще довго будеш тремтіти переді мною, як заєць. Це вже їй прикортіло, тій, твоїй...

– Таню...

– Що – Таню? Мало їй коханця, захотілося чоловіка, але вона його не матиме, бо я просто так не здамся, і не думайте. Я вже була у Павла Миновича.

– Ти ходила у райком? – Віктор Сергійович вражено глянув на дружину. – Ти ходила у райком? Таню...

– Ходила, і не тільки ходила. Він тебе поставить на місце, а не те

– попрощаєшся з партквитком. Це не я кажу, це він сказав, – говорила твердо, та підборіддя зрадливо тремтіло. – Не думай, я ту лярву теж на місце поставлю. Я батькові й брату подзвонила – вони приїдуть на днях, – глянула у поблідле чоловікове обличчя, – а ти думав як? Думав, я просто так тій відьмі віддам свого чоловіка? Вона матиме справу не тільки зі мною, а й з моїм братом, а той потягає по селу за довгі патли.

– Тетяно, ти при своєму розумі? – Віктор Сергійович підвівся з дивана, підійшов до дружини. – Ти думаєш, про що говориш? Я тобі не дозволю зачіпати її, не дозволю, – промовив, іще більше змінившись на обличчі. – І не варто переступати межу...

– Ніби я у тебе питатиму, – дружина засміялася йому в обличчя, недобре засміялася. – Ти у мене питаєшся, коли їздиш до неї ночами? До речі, машину більше не тронь, то мій батько купував, і не для того, щоб його дорогий ЗЯТЬОК ПО б... X їздив.

Він ударив її. По обличчю. Уперше в житті. Потім із жахом дивився в очі, повні ненависті, й відчував себе злочинцем.

– Таню, пробач, я не хотів. Давай з тобою поговоримо, по-людськи, – взяв її за руку, але дружина з силою вирвала.

– Я тобі цього ніколи не подарую! І їй! Та не надійся, що відступлюсь.

– Таню, я не зможу з тобою жити, – Віктор Сергійович дивився на дружину винувато. – Я іншу люблю.

– Люби кого хочеш, але живи вдома! – закричала, та голос зрадив її, і вона заплакала, безсило опустилася на диван. – Я, може, теж люблю тебе. А ви удвох топчете мою любов, дев’ятнадцять років подружнього життя. Як ти думаєш – спиться мені, коли ти з нею любишся? Ти не думав, як воно мені? Не думав? А як буде нашій дитині, коли її татко рідну доньку на байстрюків, невідомо чиїх, проміняє?!

– Тетяно...

– Що – Тетяно? Може, я неправду кажу? Ти цікавився, від кого у неї діти? Отож. Увесь район знає, одному тобі повилазило. Отямся, Вітю. То – не любов, то її відьомські штучки. Заморочила тобі голову і водить, мов бичка на мотузці. Нічого, не на ту натрапила

– вона у мене ще пожаліє, що на світ народилася.

Віктор Сергійович слухав дружину і думав про те, що не знає цієї жінки. На ще й досі гарне обличчя мовби хто надів чужу маску. Та маска плакала, говорила, кривилася, але не викликала у нього ніяких почуттів. Навіть голос був чужий: то жалісливий, а то холодно-мстивий.

– Так ми з тобою далеко зайдемо, – перервав її. – Звідки уже вороття не буде.

– Я дійду, куди зможу! – крикнула затято дружина. – Хоч до самого Горбачова.

Віктор Сергійович сумно посміхнувся на ці її слова:

– І що, Горбачов примусить мене тебе любити?

– Може, любити й не примусить, але покарає, скрутить роги й тобі, і їй. Не думай, я не тільки тебе, а й її на весь район, на весь світ знеславлю. Я не дам вам жити, от побачиш! – сльози давно уже висохли, та білки очей були червоними, що додавало її погляду ненависті.

– Ти хочеш моєї смерті? – запитав тихо, дивлячись прямо у ті очі.

Жінка не відвела погляду, відповіла майже спокійно:

– Мені легше побачити тебе в труні, ніж віддати тій сучці.

На роботу Віктор Сергійович не поспішав, хоча секретарка першого вже двічі дзвонила йому, нагадувала, що той чекає. Байдуже зайшов у двоповерхове чимале приміщення. З правого боку, за дверима, на стіні висіло велике, на весь зріст, дзеркало. Глянув на себе, провів долонею по обличчю, чомусь посміхнувся, кивнув, мовби привітався сам із собою. Потім якийсь час вдивлявся у відображення, наче щось шукав у ньому. Втупився очима у свої очі й не помічав, як ті, що проходили по коридору, кидали на нього здивовані погляди.

Перший секретар райкому партії не запропонував йому сісти, а змусив стояти перед масивним полірованим столом, немов школяра, котрий провинився. Це була людина з крупними рисами обличчя, на якому особливо виділявся м’язистий, у червоних прожилках, ніс.

Надмірність у їжі й малорухомий спосіб життя зробили його тіло важким і неповоротким. І він усе більше керував районом із кабінету, сидячи у м’якому шкіряному кріслі. Любив викликати «на килим» керівників, які чимось провинилися, і замість вітання у нього все частіше звучало:

– Я сімнадцятий рік сиджу в цьому кріслі, і ще не було такого... – Але сьогодні замість звичної фрази прозвучало: – За тобою що, літака треба висилати? Довго спиш. А-а, я й забувся – це ж ти у нас погано висипаєшся, по бабах бігаєш ночами,

– витягнув шию, яка обвисла на білий комірець, і аж вивищився над столом. – Ну й бігай, чорт з тобою, як воно тобі бігається. Не ти перший і не ти останній. Але роби так, щоб не йшли розмови по району і твоя жінка не голосила отут переді мною й не писала отакі петиції, – ляснув великою долонею по столу, на якому лежали папери. – А не вмієш, то підкрути хвоста і сядь, бо я за такі речі по голівці не погладжу Тебе прислали у мій район не для того, щоб авторитет партії підривав. Зв’язався з ким? Тобі що – інших баб мало? Хочеш, щоб про наш район Америка заговорила чи Європа? Другий секретар райкому, партійний ідеолог зв’язався з якоюсь шептухою, чи відьмою, чи чорт її тобі нехай знає з ким.

Віктор Сергійович несподівано посміхнувся, Павло Минович побачив ту посмішку, і його обличчя побуряковіло.

– Тобі смішно? Я тобі щось смішне кажу?

– Ні, – ще раз посміхнувся

Віктор Сергійович, – просто я не думав, що ви вірите у відьом і чортів.

– Що-о? Ти ще й знущатися? – він знову витягнув шию і знову трохи підвівся за столом. – Я думав з тобою по-хорошому. Аж так... Завтра на бюро партійний квиток покладеш

– я сьогодні в область доповім. У мене на це є всі підстави. За таке при Сталіні стріляли, а не те що з партії гнали, і я з тобою панькатися не буду. І її, твоє стерво, теж викличем. А там побачимо, що з нею робити.

Бліде і без того обличчя Віктора Сергійовича ще більше зблідло, він аж хитнувся, наче від удару. Павло Минович побачив це, якусь мить вдивлявся у його обличчя, ніби намагався щось зрозуміти, та метал в очах не пом’якшав, і він суворо кинув, коли Віктор Сергійович пішов до дверей:

– У тебе ще є час для роздумів.

Той відчинив двері, обернувся і