Текст книги "Суча дочка"
Автор книги: Неизвестный автор
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)
зовсім тихо відповів:
– У мене вже немає часу. Ви...
– але не докінчив, тільки хитнув головою.
– Дурак, – промовив Павло Минович, коли за його найближчим помічником зачинилися двері. – Через бабу квиток втрачати і кар’єру. Це все одно, що самому собі петлю на шию надіти.
Віктор Сергійович не відчиняв кабінету, а відразу вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди свіже повітря й повільно пішов у напрямку свого дому Дружина була на роботі, а донька училася в інституті. Він зайшов до її кімнати, обвів поглядом. На стіні висів невеличкий портрет усміхненої дівчинки з білим бантом на голові. Непоспіхом зняв портрет, погладив рукою, довго дивився на доньчине личко, потім знову повісив фотографію на місце. Вийшов, кілька разів відчиняв двері спальні, але не переступив порога. У письмовому столі, що стояв у його кабінеті, переглянув папки з паперами, потім переодягнувся у святковий костюм, вийшов із будинку і замкнув двері. Всупереч дружині взяв автомобіль і поїхав у Вербівку. Знайшов Олену на колгоспному току, куди звозили з полів зерно нового врожаю. Вона побачила його, зашарілася, а Віктор Сергійович підійшов, привітався і тихо промовив:
– Поїхали. Скажи, що тебе сьогодні вже не буде, і завтра, й післязавтра.
– Чому? – здивувалася Олена.
– Так треба. Я відвезу до дітей, по дорозі все розкажу.
– Я не можу, Вітю, – жнива. Я не можу просто так, серед білого дня кинути роботу. У мене будуть неприємності.
Він сумно посміхнувся:
– Нічого не буде, Оленко. Повір
мені.
– Що з тобою? – запитала стурбовано біля машини, уважно глянула в обличчя. – Щось трапилося?
– Нічого не трапилося, – посміхнувся веселіше, – буду з’ясовувати стосунки з дружиною і партією, тому хочу, щоб ти ці дні побула у батьків. Заїдемо до контори, напишеш заяву на свій ра^нок, і гайда звідси, тільки надягни найкрасивіше плаття, яке у тебе є. Добре?
Легке літнє плаття туго облягло її стан, а босоніжки на каблучку ще більше підкреслювали жіночність. Сідала у машину, посміхнулася, глянула у дзеркальце, потім на коханого, і щось боляче кольнуло біля серця.
– А чому сьогодні ми такі святкові? – показала очима на новий костюм, білосніжну сорочку й краватку.
– Бо ми – закохані, – усміхнувся їй у дзеркальце Віктор Сергійович. – Сьогодні свято закоханих – Віктора й Олени, – промовив урочисто. – І вони його святкуватимуть на всю котушку.
– Тобто як це?
– Як у цивілізованому світі: з шампанським, музикою й квітами.
У місті він купив величезний букет червоних троянд.
– Боже мій! – зойкнула Олена, коли він розсипав їй на руки квіти.
– Що таке? – Віктор Сергійович ніжно дивився на неї, а вона притулила до вуст одну троянду і легенько поцілувала. – Еге, так не піде, – засміявся, сів у машину поруч, – не квіти цілуй, а мене. – Потягнувся до її обличчя, спочатку довго дивився в очі, потім припав до губ.
– Мені ніхто ніколи не дарував таких квітів, – промовила з легким сумом, коли автомобіль зупинився у центрі міста.
– Винен, виправлюсь, – пожартував, притуливши долоню до скроні. – А тепер, пані Олено, запрошую вас до ресторану, кращого, який є у цьому обласному центрі.
Першим вийшов із автомобіля, відчинив дверцята і подав їй руку. Олена ніяково посміхнулася, простягла назустріч свою руку. Він узяв і поцілував, потім притулив до грудей, немов дорогоцінний скарб.
У залі ресторану майже зовсім не було відвідувачів, тільки музиканти знічев’я награвали популярні мелодії. Вони сіли за столик біля вікна. Віктор Сергійович простягнув меню:
– Вибирай.
– Ой, ні, – посміхнулася Олена розгублено. – Я не вмію. Вибирай сам – мені смакуватиме
все, що ти любиш.
– Шампанське – так?
– Так, – погодилася жінка, – але ж ти за кермом.
– Нічого, – махнув рукою, – сьогодні всі ДАІшники – мої друзі.
Швидко принесли шампанське і набір із кількох страв.
– Я сам, – Віктор Сергійович зупинив офіціанта, який хотів налити вино у фужери. Налив по самі вінця. Вино пінилося через край, а він намагався ще долити.
– Годі, – зупинила його Олена.
– Вип’ємо, кохана, за нас, за те, що ти подарувала мені таке щастя.
– Яке? – на очі Олени несподівано навернулися сльози.
Він відповів не відразу, а якусь хвилину вдивлявся в обличчя.
– Велике щастя, Оленко. Та воно, на жаль, називається одним словом, ні, двома – справжнє кохання. Справжнє, чарівнице моя.
– Ти сьогодні дивний, Вітю, – Олена проковтнула сльози, що підкотилися до горла. – Я боюся за тебе.
– Дурненька, – посміхнувся.
– Я тобі про неземне кохання, а ти... За нас, – і першим підніс до губ келиха.
Олена теж випила. Відчула, як її тривоги кудись зникають, простягла свій фужер:
– Давай вип’ємо ще.
– Давай, – Віктор Сергійович знову першим випив. Потім підвівся, підійшов до музикантів, щось їм сказав, витяг із кишені гроші й поклав одному в долоню. У залі відразу повеселішало – музиканти заграли так, мовби до них несподівано прийшло натхнення.
– Дозволь запросити тебе на танець, – галантно уклонився і подав їй руку.
Тільки для них звучала музика, тільки вони танцювали. Віктор Сергійович нахилився до самого обличчя Олени й прошепотів:
– Знаєш, чого мені найбільше хочеться?
Олена запитливо глянула на
нього.
– Чого?
– Щоб ми не тільки у цьому залі, а і в цілому світі були самі, – легенько притулив її до грудей, потім
– міцніше.
– Тільки ж ми не самі, – зашарілася вона. – І мені тут з тобою так хороше.
– Правда? – зрадів. – Але ж ти дозволиш мені цілувати кохані очі, оці губи, – й несподівано для жінки поцілував її довгим поцілунком. Провів до столу і знову налив у фужери.
Олена тонула в чоловічій любові й ніжності, такій відвертій і такій відкритій.
Він ніколи так багато не посміхався, ніколи так часто і подовгу не зупиняв на Олені свій погляд. Запрошував на танець ще і ще, обнімав і цілував прямо на людях, яких із кожною годиною ставало більше.
– Поїдемо вже? – запитав, коли за вікном повністю стемніло. – Тільки давай купимо дітям гостинців.
Виїхали за місто, несподівано Віктор Сергійович зупинив автомобіль.
– Оленко, я хочу любити тебе. Ще хоча б годину.
Захмеліла, вона сама потяглася назустріч його бажанню. Сама зняла з нього піджак, розстебнула ґудзики на сорочці й почала цілувати. З чоловічих грудей вирвався приглушений стогін, і він обняв її так міцно, немов хотів задушити у своїх обіймах. Олена не зойкнула, тільки відчула, як боїться відірватися від оцих грудей, тіла, поди^. Мов плющ, обвила руками шию, знайшла гарячими губами його губи.
Коли вже під’їжджали до села, він знову зупинив авго.
– Оленко, – промовив тихо. – Я до тебе через два дні приїду, а коли не приїду, повертайся сама – значить, мені добре перепало від моїх босів, – пожартував невесело.
– Тобі справді було зі мною сьогодні добре?
– І вчора, і тоді, й тоді... – відповіла закохано. – Я люблю тебе, Вітю, і я така щаслива з тобою. Я буду думати про тебе.
– Не треба про мене думати, кохана. Обіцяй, хоча б ці два дні.
– Смішний ти, – Олена взяла його руку в свою. – Як я можу не думати про тебе, коли воно само думається? Хіба ти не відчуваєш, що ми навіть на відстані одне ціле?
– Як ти сказала? – перепитав.
– Одне ціле? – Взяв її долоні й закрив своє обличчя.
Біля будинку Олениних батьків подав пакунок із гостинцями.
– Оленко, – зупинив її, коли вона уже хотіла вийти з машини. – Ні, нічого, йди. Йди, – повторив нетерпляче.
Він повертався додому на найнижчій швидкості. Часом на кілька хвилин зупиняв автомобіль, потім знову рушав. У райцентр приїхав, коли вже на сході починала бліднути ніч. Як тільки зайшов у свій будинок, дружина увімкнула світло, вийшла до нього у нічній сорочці.
– Я тобі казала не чіпати машину. Завтра приїде мій батько...
– Добре, Тетяно, – перебив її.
– Я більше не візьму машину... твою. І добре, що батько приїде. А тепер дай мені спокій.
Пройшов до себе, зачинив двері й увімкнув світло. Довго щось писав, потім склав написане, заклеїв у конверт і знову вийшов із будинку. Повернувся, коли дружина почала збиратися на роботу. Бачив, як вона кілька разів запитливо глянула на нього, але не озвався. Знову зайшов до себе, стоячи написав на аркуші: «Ти цього хотіла». Дочекався, коли за дружиною зачинилися двері, взяв аркуш, відніс у спальню й поклав на її ліжко. З шафи свого кабінету дістав мисливську рушницю, витяг із чохла, обдивився. Пошукав патронташ, узяв патрон, зарядив рушницю. Коли пролунав постріл, нікого поблизу будинку не було, тільки невпинно дзвонив телефон.
Захмеліла від вина і любові, Олена заснула швидко. Вранці Наталка не будила її і дітям наказала, щоб у хаті поводилися тихенько. Розбудив Олену різкий поштовх у серце. Вона злякано розплющила очі, але від болю у грудях не могла поворухнутися. Перед очима попливли жовті кола. «Мабуть, учорашнє вино», – подумала, намагаючись обдурити себе, щоб не думати про інше. Прислухалася до того болю і подумки запитала себе: «Що з ним?» Та несподівано серце перестало боліти, й вона відчула у грудях і у свідомості порожнечу. «Може, то справді було вино? Не вино! Не вино!»
У цей час двері кімнати тихенько відчинилися і в них просунулася доньчина голівка.
– Мамо, ти вже не спиш? – запитала пошепки.
– Не сплю, доню, біжи до мене.
Дівчинка зраділо кинулася до
матері, обняла її за шию, пригорнулася.
– А ти будеш з нами чи ми вже поїдемо?
– Поїдемо, – Олена погладила доньку по голові. – Через два дні.
– А я бабі картоплю помагала вибирати, – похвалилася дівчинка.
– А ти будеш помагати?
– Буду, хороша моя. Ось зараз встанемо, умиємося, спитаємо, чи баба дасть снідати. Як ти думаєш – дасть? – посміхнулася доньці.
– Дам, дам, – до кімнати зайшла Наталка. – А ти, безсовісна, уже тут, – докірливо глянула на онучку. – Нехай би мати поспала, так за вами, видно, поспиш.
– Ні, мамо, годі лежати. Марійка права – будемо картоплю копати.
– Мало тобі своєї роботи. Там тієї картоплі лишилося... Відпочинь трохи.
Але дочка вже підвелася з ліжка, накинула старенький халат, що завжди висів на спинці ліжка, мовби чекав на неї.
Копати картоплю Олена любила.
Ніколи не надягала гумових рукавичок – хотіла відчувати землю руками. Любила стомлено нести з городу повні корзини. Ще коли й сонечко лагідне, передосіннє, тоді й зовсім відчуваєш, як земля дихає до тебе теплом. Перший день вона і справді ні про що не думала, розмовляла з матір’ю, батьком та дітьми. Неподалік самотньо працювала Дуня, вона часто розгиналася, клала руку на спину і подовгу дивилася на дорогу.
– Любу виглядає. Про неї вже давно ні слуху ні духу. Раніше хоча б раз на три роки приїжджала, а тепер зовсім не їде і не пише. Може, у щось вляпалася, бо то така, – у голосі матері Олена вловила співчуття до сусідки, але сама не співчувала.
– Явиться, – сказала байдуже.
– Як життя трохи притисне, про матір швидко згадає.
– Може, й так, – погодилася Наталка. – Але Дуні голову ні до кого прихилити, а воно нам, старим, слово добре, і то дорого стоїть.
На другий день Олена теж часто розгиналася, дивилася на дорогу, коли чула, як вулицею проїжджала машина. І кожного разу серце завмирало, потім починало потихеньку щеміти. Під вечір вона зробилася мовчазною, і мати стурбовано запитала:
– Стомилася, дочко?
– Ні, мамо, – заспокоїла матір.
– Просто їхати треба...
– Що – автобусом? – Наталка розігнулася, подивилася на дочку. – А хіба Віктор Сергійович не заїде за вами?
– Ні, мамо, не заїде, – промовила спокійно, а у самої сльози здавили горло.
– А наче ж позавчора він тебе підвозив?
– Він, – Олена замовкла.
Мати побачила, що далі
розпитувати не слід, і собі замовкла.
Відчуття порожнечі не відпускало Олену, і коли пізно увечері повернулася у Вербівку. Щось не так стало у цьому світі, вона боялася думати – що? Часто підходила до телефону, але подзвонити не наважилася. Всю ніч намагалася заснути, дурила себе, що нічого особливого не трапилося і зранку в телефонній трубці почує рідний голос. У пам’яті перебирала кожну дрібницю останньої зустрічі.
– Боже мій! – нараз скрикнула вголос. – Тож він зі мною прощався.
Схопилася з ліжка, босоніж вибігла на вулицю, відчула, як, мов у лихоманці, тремтить усе тіло. Намагалася заспокоїтися,
перехрестилася на чотири сторони й підняла над головою руки. Але в цю мить у хаті голосно заплакала донька.
– Мамо, де ти? Мені страшно.
Олена опустила руки, зайшла до
хати.
– Я тут, – обізвалася неголосно, – спи, – і сама лягла поруч.
«Степанидо – це ти? Я відчуваю тебе, – промовила подумки. – Від чого ти мене оберігаєш? Невже все так страшно? Ти блокуєш мене, але я однак відчуваю біду, а ти не даєш мені дізнатися – яку?» Думки поволі почали плутатися, і на світанку Олена заснула.
На роботу йшла, як завжди. У кабінеті голови колгоспу вже зібралися спеціалісти й керівники на наряд. Про щось жваво говорили, та коли зайшла Олена, там запала мовчанка. Всі чомусь дивилися на неї, мов на прибульця з космосу.
– Чого це ви? – Олена привіталася й сіла на своє звичне місце неподалік від дверей. Ніхто не відповів, і голова сидів, немов чимось вражений. – Щось трапилося? – знову запитала жінка.
– Ти що – з місяця впала? – у голосі Петра Семеновича була не тільки зневага, а й слабо прихована зловтіха. – Через тебе люди стріляються, а вона робить вигляд, що нічого не знає.
– Що? – Олена повільно підвелася зі стільця. У мить її обличчя зробилося білим. – Хто стріляється? – запитала майже пошепки.
– Той, кому ти заморочила голову своїми штучками. С-сука, ти справжня сука. Мотай із нашого села туди, звідки приїхала, поки люди не забили тебе палками.
Нічого не кажучи, вона вийшла з контори. Земля гойдалася під ногами, а сонце боляче різало в очі. Ішла вулицею, нічого не помічала навколо, немов осліпла й оглухла в одну хвилину.
– Олено Миколаївно, – гукнула її майже біля самого дому листоноша. – Зачекайте, ось вам лист. Я з учорашнього дня ношу...
Олена автоматично простягла руку, взяла. І закричала. Закричала так боляче, що листоноша злякалася і відступила від неї. А вона упала на коліна прямо на дорозі, притуливши лист до грудей.
– Встаньте, Олено Миколаївно, встаньте, – намагалася підвести її жінка. – Люди он дивляться. Встаньте, я вас до хати проведу. Ви нічого не знали? Кажуть, вас у селі не було, коли він застрелився. Його вчора ховали, але не в райцентрі, а батьки забрали додому. Там таке робилося... Ідіть у хату, – завела, підтримуючи під руку, посадила на стілець. – Ось, водички...
– Що? – глянула на неї
безтямними очима Олена.
– Нічого. Я кажу – піду. – Вийшла, зачинила за собою двері. «Отак побиватися за чужим чоловіком, – подумала за порогом.
– Видно, велика там любов була».
– То ти, Павлівно, чого з нашою відьмачкою панькалася? Довела чоловіка до ями, а тепер ще й голосить, – уже немолода Оленина сусідка з гострим довгуватим носом, маленькими, мов у тхора, очима, придивлялася за Оленою день і ніч і довго аж сердилася на неї, що не могла дізнатися, до кого вона бігала ночами і хто приходив до неї. Тепер жаліла, що так пізно дізналася. – Ні стиду, ні сорому... – Та листоноша
не дослухала, швидко пішла далі.
Олена піднесла конверта до обличчя і знову закричала. Щось рвалося у ній, рвалося живцем. Вона сповзла зі стільця і лягла грудьми на підлогу.
– Мамо, вставай, – зайшов до хати Іван. В очах хлопчика стояли сльози. – Дядя Вітя застрелився? Мамо, – витер сльози, – мамо, це правда? Всі у селі говорять. Чого ти лягла тут? – мало не силоміць підняв її з підлоги й провів до ліжка.
Олена безтямно дивилася на сина, а в руках був затиснутий конверт. Іван хотів узяти його, але вона з жахом крикнула:
– Ні!
Кілька годин лежала нерухомо, потім з очей потекли сльози. Іван заборонив Марійці чіпати матір, сам попорався, нагодував сестру. Вже коли о смеркло, підійшов до ліжка.
– Мамо, може, що з’їси?
Олена тільки заперечливо хитнула головою.
Хлопець рано поклав дівчинку спати, наказав лежати тихенько, бо мама захворіла. Сам спати не ліг, вийшов на вулицю і довго блукав по подвір’ю, немов охороняв його від чужих людей.
Уночі Олена підвелася з ліжка, тихо пройшла в кімнату, де стояла піч. Зачинила за собою двері й увімкнула світло. Пошукала у шухляді стола ножиці, щоб розрізати конверт, і передумала. Взяла олівця й обережно відкрила там, де був заклеєний. Довго не наважувалася дістати листа, нарешті тремтячою рукою дістала, розгорнула, та літери стрибали перед очима і вона не могла нічого прочитати.
Прихилилася до спинки стільця і довго так сиділа. Нарешті почала читати: «Кохана, прости. Ще раз прости. Я цілую твої заплакані очі. Не плач, – лист знову затремтів у руках, сльози застелили очі, Олена приглушено заридала. Вона тримала в руках часточку його і свого життя, його душі, наповненої мукою останніх хвилин. Це були його слова, його думки, його любов. І все це належало тільки їй одній. Витираючи сльози, щоб не заважали бачити літери, знову почала читати.
– У мене не було вибору, адже я б не зміг тебе захистити і розлюбити теж не зміг. Розумнице моя, ти ж усе чудово розумієш – вони б не лишили нас, цькували б і переслідували, немов диких звірів. А я не міг допустити, щоб ти страждала через мене, не міг навіть уявити, що тебе привезуть у цей триклятий райком і почнуть судити, немов злочинницю. Я люблю тебе на цьому світі і любитиму на тому. Добре, що ти послухалася мене і найстрашніші для тебе дні будеш далеко звідси, серед рідних людей. Пробач, що підпоїв тебе. Ти була прекрасна. За той прощальний день і вечір я віддав би й друге своє життя, коли б воно у мене було. Оленко, кохана, я не хочу, щоб хтось бачив твоє страждання, не хочу, щоб на тебе показували пальцем, – кидай це село і повертайся додому. Ти будеш зовсім близько від мене – я написав, щоб поховали у рідному селі. Будеш у тих краях – заходь. Жартую. Бачиш, я жартую і не боюся ранку. Тільки так хочеться ще хоч раз доторкнутися до тебе, дивитися у твої прекрасні очі, чарівнице ти моя кохана. Не плач, ще раз прошу тебе – я пізнав на цьому світі щастя, яке варте, щоб за нього віддати життя. Признайся: жоден чоловік не любив тебе так, як я. Може, ще любитиме – ти варта того, кохана. Хочу, щоб ти знала – я ні про що не жалкую, благословляю кожну хвилину, що був поруч із тобою. А ти помолися за мою грішну душу. Помолись, Оленко. А ще – я призначаю тобі побачення, адже колись ми знову будемо разом. Я вірю в це. З цією вірою і йду з життя, і прошу тебе – будь сильною, Оленко. Прощай і прости. Твій Віктор». Слово «твій» було підкреслене двічі.
Олена перечитала листа ще раз, потім – ще. Встала, вимкнула світло і вийшла на вулицю – небо було усіяне зорями. Вона підвела голову і довго дивилася у небесну глибочінь, ніби намагалася щось побачити. Нараз відчула, як їй страшенно хочеться бути зараз там, де він: хоч на небі, хоч під землею, хоч у самому пеклі, аби з ним. Посміхнулася думці, що якихось кілька хвилин – і їхні душі можуть зустрітися, відчинила двері в повітку, навпомацки пошукала мотузку. Не знайшла, повернулася до хати, взяла сірники. Виходила, зачепила порожнє відро біля дверей. Відро загриміло, й Олена постояла, прислухаючись, чи не розбудила дітей.
Із сірниками знайшла мотузку.
Присвітила, щоб побачити, куди її можна зачепити, і світло сірника вихопило у дверях синове обличчя.
– Мамо, що це ти робиш? – спитав хлопець злякано. – Нащо тобі мотузка зараз?
– Іди спати, синок, – попросила Олена. – Іди! – крикнула нервово.
– Мамо! Мамо, не роби нічого!
– Іван підбіг до неї, обхопив руками.
– Мамко, не роби нічого, бо ти ж у мене одна. Мамко...
Олена кинула мотузку на дрова, погладила сина по голові.
– Який ти у мене дорослий, скоро вже мене переростеш, – і її плечі знову здригнулися від ридання.
На роботу більше не пішла, хоча й заяви про звільнення не носила у контору Знала, що можуть звільнити за прогули, та їй було однаково. Все, що існувало поза домівкою, Олену не цікавило. Серйозно думала над тим, щоб повернутися жити до батьків, написала їм листа. І скоро отримала відповідь від матері. Та раділа, що вона повернеться. А в кінці ділилася новиною: «...Дуніна Люба озвалася нарешті, написала, що теж скоро приїде. Надовго чи накоротко – не знаю, але Дуня ніби заново на світ народилася і носиться з тим листом по вулиці, наче дурень зі ступою». Олена прочитала і голосно засміялася.
– Дочекалася: і тут життя немає, і додому зась. Господи! Чим я у тебе так завинила? – глянула на старі Степанидині ікони. – Ні жити не даєш, ні вмерти.
Одного разу почула, що у райцентрі Народний Рух організовує мітинг. На власні очі їй хотілося побачити, як захитається, а потім і провалиться земля під тими, хто знищив її кохання. Хотіла стояти близько і бачити переляк на самовпевнених обличчях. Що так буде – не сумнівалася. Івану сказала, що приїде додому пізно, тепло одяглася і пішла на шлях.
До початку мітингу було ще далеко, але у містечку відчувалося щось схоже на беззбройну революцію. То там, то там чималими купками стояли люди. По площі ходили міліціонери з гумовими киями і кобурами. Під вечір площа була переповнена народом, не вміщала всіх бажаючих, і вони стояли у найближчих вулицях і провулках. Нараз її освітили потужні прожектори, й люди побачили, що оточені щільним міліцейським ланцюгом.
– Не бійтеся, нічого не бійтеся,
– біля мікрофона, на високому ґанку районного Будинку культури стояв інтелігентного вигляду чоловік без шапки. – Дотримуйтеся порядку і не піддавайтеся на можливі провокації. Шановні громадяни! – пролунав упевнений голос, і майдан затих, заспокоєний його
впевненістю. – Сьогодні для нас важливий день – запам’ятайте його. Цього дня ми нарешті усвідомили, що ми – люди, ми – українці. І не тільки ми, а й вони, – показав рукою на невеличку купку райкомівців, що стояли між засніженими ялинами неподалік приміщення райкому партії. – Вони теж усвідомлять, що ми великий народ, коли об’єднаємося. Єднаймося, браття! Нехай живе вільна незалежна Україна! – підняв руку, і над його головою у світлі прожекторів замайоріло жовго-блакитне полотнище. Площа завмерла. Міліцейське кільце напружилося, чекаючи якоїсь команди. Та команда не надходила.
Один за одним до мікрофона йшли люди. Кожен розповідав про безчинства районної верхівки. І в кінці мітингу могутньою хвилею над майданом пролунало:
– Геть!
У цю хвилину Олена хотіла ближче підійти до тих, кому народ кричав: «Геть!» Здалеку бачила їхні темні постаті – прожектори не освітлювали місце, де вони стояли,
– але підійти не могла. Все ж поверталася додому із забутим почуттям піднесення у змученій
душі.
Другого дня знову поїхала до райцентру, адже там знову мав відбутися мітинг. І знову майдан був переповнений. Народ вимагав відставки названих учора, що зранку зайняли свої робочі крісла, ніби нічого не трапилося. Коли розпочався мітинг, вони, як і вчора, стояли між райкомівських ялин. Тепер Олена була неподалік і бачила розгубленість, погано прихований переляк на їхніх обличчях. Задивившись, прослухала останні слова виступаючого на мітингу сивого чоловіка. Він зааплодував, за ним зааплодував увесь майдан.
Олена дивилася, як площа, де не було місця яблуку впасти, розступилася і по тому живому коридору інша середнього зросту жінка, ще молода, але з суворими складками на високому чолі. Олена впізнала її – то була журналістка місцевої районки. Жінка йшла, ніяковіючи від аплодисментів і тисяч поглядів, посміхалася тим, хто вигукував її ім’я. Поблизу східців, де стояв мікрофон, було зовсім тісно, але й тут люди розступилися. Жінка легко піднялася на ґанок і стала перед мікрофоном. Перше, що сказала: «Дякую», – і люди знову зааплодували. А вона посміхнулася, підвела руку, просячи уваги. Олена на собі відчула магнетизм того голосу На відміну від попередніх ораторів, слова її були виваженими, без емоцій, а звинувачення місцевої влади у корумповано сті – аргументованими. Діяльність
райкому партії вона назвала злочинною, заплямованою кров’ю. При цих словах Олена здригнулася, на очах виступили сльози. Крізь сльози вона дивилася на ораторку і несподівано відчула нестримне бажання підійти ближче, вдивитися в обличчя. Те, що побачила, змусило ще раз здригнутися – замість берета увидівся терновий вінок на голові жінки, що впинався колючками у чоло. Позаду стояв великий не струганий хрест. Олена голосно зойкнула – і видіння щезло. Разом щезла й ейфорія, викликана мітингами, цим несподіваним протестом, що, подібно до вулкана, вирвався нагору лавою народного обурення, зривав одну маску за одною з бездарних акторів лицемірної п’єси, гаслом якої було
– рівність, братерство, свобода. Перелякані піднесенням народного ду^, вони на деякий час притихнуть, зникнуть із політичної арени, аби потім вийти на сцену під новими масками демократів. І ці новоявлені демократи знову стануть біля влади, щоб зруйнувати не тільки систему, яка їх зростила. Багатство цілої держави розповзеться по їхніх кишенях, а що не вміститься, проковтнуть бездонні пельки закордонних глитаїв, які з часом ковтатимуть усе більше й більше, аж поки не зазіхнуть на святая святих кожного народу – його землю. Олена боялася думати, що буде далі. Вона протиснулася з натовпу, ще раз із болем глянула на жінку, на її натхненне обличчя, на якому світилася безмежна віра у народ, перед яким вона стояла сьогодні і який завтра розіпне її на не струганому хресті, нацькований тими, хто і в останні хвилини свого життя не простить їй цього прилюдного викриття їхньої
злочинності.
Наступний мітинг був організований тими, що вийшли з тіней райкомівських ялин. Вони били себе в груди, запевняючи людей у самовідданій любові, переконуючи у своїй безгрішності, нагадуючи власні заслуги, й не тільки свої, а й батьків та дідів. І народ прощав, віруючи невірним, добровільно віддаючи себе на поталу новітнім іудам, можливо, найстрашнішим за всю історію, яких уже вкотре народжував для себе сам.
Ще мітинги не затихли, а голова колгоспу викликав Олену в контору. Він довго не бачив її, з того самого дня, коли, помертвіла від почутого, покинула його кабінет Петра Семеновича вразило змарніле обличчя, потухлі очі, в яких не відбивалося жодне почуття. Байдуже глянула на нього, сіла віддалік на стілець, втупилась кудись у стіну.
– На роботу виходь, – сказав нарочито грубо. – Напишеш на ті місяці, що прогуляла, заяву за власний рахунок, і все. На ось ручку і папір, – поклав на край столу аркуш паперу і ручку, – сідай, пиши.
Олена мовчки підійшла, мовчки сіла за стіл, мовчки написала і так же мовчки підвелася.
– Щоб завтра мені була на роботі.
На ці слова вона глянула йому уважно в очі, так глянула, що Петро Семенович засовався на стільці.
– Ну, чого ти? Іди вже й менше тиняйся по тих мітингах, а то ще в політику попхаєшся, мало тобі... – і замовк, бо Олена посміхнулася. Посміхнулася презирливо, самим лише ротом, який більше скривився, ніж видобув посмішку.
То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі – ще не весна у душі. Жила мовби осторонь від життя. Читала людям їхні долі по долонях та по картах, інколи відкривала Степанидин Планетник, але у свою долю не заглядала – їй було однаково, що принесе завтрашній день, наступний рік. Тільки останніх днів серпня чекала. В один із таких днів надягла своє найкрасивіше плаття, босоніжки й пішла на шлях, за село. У місті найняла машину. До батьків не заїжджала, навіть сіла на заднє сидіння, щоб у селі ніхто її не впізнав, і закрила обличчя величезним букетом червоних троянд.
Приїхала у невеличке сусіднє село, розпитала, де кладовище. Зайшла за огорожу і спинилася. Віддалік побачила чорний мармуровий пам’ятник і несміливо ступила до нього. З пам’ятника до неї усміхалися до болю рідні очі. Здалеку вони здалися Олені не викарбуваними у камені, а живими, і вона аж спинилася, щоб довше не розвіювати те враження. Потім пройшла ще кілька кроків, зняла взуття і босими ногами стала на покошену траву.
– Здрастуй, – зупинилася біля могили, на якій росли кущик барвінку і півонії. – Здрастуй, коханий. Я приїхала до тебе на побачення, адже сьогодні день закоханих Олени й Віктора, наш із тобою день, – в одній руці тримала вазу з водою, в іншій – квіти. —
Такі? Пізнав? Казав, мені даруватимеш, а виходить – навпаки.
– Голос її надломився, вона опустилася на коліна й обняла руками нагрітий на сонці мармур. Приглушене ридання раз у раз виривалося з грудей, гарячі сльози капали на камінь, і сонце відразу випивало їх, немов хотіло відчути на смак таке кохання.
Вона плакала і говорила. Дорікала і знову плакала, аж поки не стомилася й не затихла. Віддалік нетерпляче засигналила машина. Олена чула, але у неї не вистачало сили підвестися. Підвестися й піти звідси. їй хотілося прожити безодню відпущених днів без коханого отут,
поруч із ним.
– Я знову приїду до тебе, – нарешті підвелася. – Я приїду в цей день, Вітя, бо я люблю тебе. Ти знаєш це? Ти знаєш.
Того дня до матері Віктора Сергійовича зайшла сусідка і переповіла новину:
– Кажуть, якась жінка на кладовище приїжджала до твого Віті. Улянчин Степан траву косив – на власні очі бачив. Казав – може, невістка твоя? Так плакала, так побивалася... А троянди привезла, що він таких вік не бачив.
– Невістка? – здвигнула плечима сива, передчасно постаріла жінка. – Невістка не приїде: у неї кожен місяць новий чоловік – унучка приїжджає, розказує. То, може, та? – запитала сама себе. – А кому ж іще сюди забиватися? – і на її очі навернулися сльози. – Припекло душечку, видно, як оце й мою.
Наступного року в той самий день Олена знову приїхала на кладовище, у тому самому платті й босоніжках. У руках у неї був такий же розкішний букет троянд, а в очах
– та ж сама мука. Тихе «здрастуй» промовила з такою ніжністю, мовби обізвалася не до портрета на мармурі, а до нього живого.
Бачитимуть Олену в тому селі і ще через рік, і ще... Звикнуть і не
дивуватимуться.
Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув:
– Що ти від мене хочеш – щоб я в інститут пішов? Для чого – аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть!
Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина:
– Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.
