Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Пісочниця

James Lipton: Уяви собі, що Ти потрапив на небо й зустрів Бога. Що б Ти йому сказав?

Jonny Depp: Ну… я сказав би: «Wow!»

Жовтий «катерпіллер» приїжджав іще не раз, до того ж не сам, бо на місці колишнього військового табору (так вдало замаскованого Мурашиним Левом) вирішено було влаштувати дитячий майданчик. І його було влаштовано. І це був чудовий майданчик, адже там, порпаючись у піску, малеча могла знаходити різні цікавинки – артилерійські снаряди, кулі, гранати і гранатомети, уламки гелікоптерів і танків, протипіхотні міни й прилади нічного бачення. А що все воно було несправжнім – виробництва все тієї ж «Тульской фабрики игрушек им. Бой-Желенского», – то забави були цілком безпечними, а в той же час розвивали у дітлахів чуття єдиної родини.

Майданчик користався популярністю. Приходили мами з візочками. Бабусі з більшенькими онуками. Забрідали навіть татусі, щоб одним оком наглядаючи за чадом, іншим почитати газету.

Мирний дух ідилії розливався в повітрі. А оскільки майданчик був віддалений щонайменше на 30 кілометрів від найближчого міста, сюди не добирались агресивні підлітки на своїх гуркотливих «гарлеях», не вештались пияки в пошуках затишної місцинки для пікніку, не пантрували тут загримовані пенсіонерами наркодилери, і що найважливіше – за кілька років у околицях не було помічено жодного маньяка-педофіла.

Зате сюди залітали небаченої вроди птахи, – орнітологи чомусь називають їх грифонами, – й розгрібаючи сильними лапами окультурений ґрунт, витягували з-під землі довжелезні шматки якоїсь своєї поживи.

Зате на газонах мирно паслися зайці, власне кажучи, один заєць, загальний улюбленець; любили його, можливо, за те, що мав шерсть ясно-салатового відтінку.

Зате сюди часто навідувався мандрівний цирк із сіамськими близнюками, ліліпутами, велетнями й бородатими красунями. Вони возили із собою навіть невеличкий зоопарк, та наших знань зоології замало, аби описати предивних екзотичних звірів, які до того ж не утримувалися в клітках і могли вільно гуляти та полювати, приносячи дітлашні невимовну втіху.

Симпатичним видається й те, що тут не прижилася традиція влаштовувати на лавочках шахові турніри, під час яких дорослі зазвичай настільки заглиблюються в свої вигадані світи, що зовсім забувають про малюків.

Словом, прегарна то була місцина.

Годі й говорити, що влаштовано тут було справжнісіньке містечко розваг і атракціонів. Музей медієвістики свого часу подарував для найменшеньких мало не всю свою колекцію, то ж не дивно, що подібними гойдалками, каруселями, гірками та гільотинками не міг похвалитися жоден інший майданчик. Був тут і басейн, до того ж з рибками, аби дітлахи від малого могли знайомитися з особливостями природного відбору.

Однак окрасою, а заразом і центром цього без перебільшення унікального містечка була велика пісочниця. Пісок, який залишився для неї ще із табірних часів, мав особливі властивості, тож марно й уявляти, що деінде могли бути збудовані такі чудові замки, такі просторі гроти, такі досконалі вовківні.

Одного погожого серпневого ранку в пісочниці сиділо двійко хлопчаків приблизно 5-річного віку й гралося в пасочки. Одного звали Стерн, а іншого – Кранц. Все необхідне причандалля було при них – кольорові відерка, лопатки, грабельки і навіть решето. Однак якщо інструментарій Стерна був виготовлений на Дніпропетровському ракетному заводі, т.зв. «Южмаші», то забавки Кранца прикрашала горда лейба NASA, через що Стерн відчував комплекс неповноцінності. Це не була проста дитяча заздрість, просто він як хлопчина кмітливий і меткий знав, що продукція NASA все ще літає, в той час як «Южмаш» давно перекваліфікувався на обладнання для McDonalds. З цієї ж причини Кранц як дитя чутливе й наділене вродженою добротою мучився комплексом провини і навіть якось пробував зішкрябати літери NASA татовим ножичком, але порізав пальчик і, тихо поплакавши, облишив затію. Так чи сяк, але ці два хрестоматійні комплекси – комплекс неповноцінності і комплекс провини – дуже об'єднували хлопчиків, і вони були друзями нерозлийвода.

От і тепер вони мирно гралися в пасочки, причому Кранц намагався непомітно підсунути Стернові власне відерко NASA, а той у свою чергу робив вигляд, ніби надто зайнятий своєю лопаткою «Южмаш».

Світило лагідне і неяскраве серпневе сонце, сардини хмар пливли на південь, і, якось задивившись у небо, Кранц сказав:

– Орел.

На що Стерн, згадавши вчорашню рекламу між мультиками, прорік, непомітно роблячи підкоп під пасочку Кранца:

– Досягти неймовірного – це мистецтво. (Рекламувалася остання модель фольксваґена «Боро-плюс».)

Однак Кранц вперто повторив:

– Орел.

– Або просто талан, – продовжив Стерн слоґан із тієї ж реклами (ця фраза йшла дрібним шрифтом в кутку екрану).

– Орел, – знову сказав Кранц.

– Якщо ти правильно визначив, – засумнівався Стерн і остаточно зруйнував Кранцову пасочку.

– Сімдеят шість орлів, – вирішив зблефувати Кранц, зауваживши краєм ока підступ товариша.

Тут заінтригований Стерн не витримав і теж задер голову до неба.

– Один орел, – радісно захихотів Кранц, помщаючись за пасочку.

– Сам ти орел, – образився Стерн. – У нас не буває орлів, лише грифони, мені дідусь розповідав.

– Не грифони, а грифи. Я по «Діскавері» бачив, – уперся Кранц.

На якийсь час запала мовчанка – «Діскавері» вважався незаперечним авторитетом.

Стерн напружив пам'ять, розтер долонькою потилицю, помасував кінчик носа і випалив:

– А от я… а я от чув… що коли зібрати шість мавп… коли б шість мавп… – Далі він ніяк не міг згадати.

– Граємося далі? – дещо зверхньо запитав Кранц.

– У мавп? – усе ще захоплений безрезультатними спогадами, а тому з надією в голосі запитав Стерн.

– У пасочки, – прозвучала відповідь.

Однак вірус мавпячого сказу вже було запущено, тому за якийсь час Стерн, радше імітуючи будівельну діяльність, аніж насправді формуючи пасочку, наважився продовжити тему:

– Коли шість мавп одночасно підкинути вгору, то здезорієнтований гриф ніколи не зможе…

– Орел. – Кранц був безжальним.

– …правда ж? – У Стерновому голосі вчувалася надія.

– Орел, – дещо стереотипно відказав Кранц, але було зрозуміло, що доля мавп уже вирішена. – Тобі ще не набридло?

Після цієї заяви мовчанка запала надовго. Бо що, власне, мало б набриднути Стернові, коли це саме Кранц товкмачив, як заведений, «орел», «орел».

Чи, може, йшлося про щось інше?

Може, про тих нещасних мавп, дідько б їх узяв, само якось нехотячи прохопилося…

А може, може, про саму гру?

Але що є в цьому світі окрім гри?

Окрім цих лопаток, відерець, піску…

Мама! А може, він мав на увазі саму ПІСОЧНИЦЮ?!

Ні-і-і… Ні-і-і… Не може цього бути. Він мусив би сказати «набридлА». Так-так. Він мусив був сказати «набридлА»…

– Чого ти вмовк? – спитався турботливий Кранц, перервавши панічні Стернові роздуми.

– Га?

– Питаюся, чого мовчиш.

– А-а-а, – промлявлив, гризучи нігті, Стерн, – ось розмірковую: я чув, що нігті ростуть навіть після смерті, можеш собі уявити?

– Звичайно. І волосся росте після смерті.

– Та йди ти…

– Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?

Стерн задумався:

– І нігті…

– І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? – грайливо вимовив підступний Кранц.

Однак сподівання його не виправдалися – Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:

– А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.

Відразу по цих словах – ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації – хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.

Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів – недарма ж вони були друзями з пелюшок – і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.

Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.

Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.

– I'm Женя. Женя Колбасін, – привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.

– Стерн, – тихо промимрив Стерн.

– Кранц, – ще тихше крякнув Кранц, міцно стиснувши решето в долоньках.

– А що, хлопаки, хочете взяти участь?

– Взяти участь? – видушив із себе Стерн, оскільки Кранц тимчасово втратив дар мови.

– Подивитися, – уточнив дорослий Женя.

– Подивитися що? – спромігся Кранц, оскільки від малого був охочий до всіляких видовищ.

– Виставу для вузького кола.

– Вузького у якому сенсі? – одночасно вигукнули хлопчаки, бо, незважаючи на малий вік, у них уже почала розвиватися майбутня невротична клаустрофобія.

– Ну-у… – протягнув неясно Женя і окреслив рукою простір довкола пісочниці.

– Нас тільки двоє, – знову хором, але вже із полегшенням сказали Стерн і Кранц. – Хіба цього досить?

– У якості публіки – не дуже, але як поціновувачі – зійде. – Не втрачаючи зверхності, Женя намагався виглядати милосердним.

– А яка різниця між першим і другим? – прохопився підприємливий Кранц.

– Двадцять сентаво, – голос Жені прозвучав безапеляційно.

– Двадцять сентаво?! – вигукнув Кранц нажахано, оскільки крім духу підприємництва мав іще й не дуже чисте сумління: учора ввечері він потягнув зі столу монетку, котра тепер лежала в кишеньці його штанят, і це були саме двадцять сентаво, тож хлопчина вирішив, що от тепер у харцизяцькій подобі дяді Колбасіна і зійшла на нього справедлива кара (ну, власне, починаючи з цього випадку і почав розростатися й бентежити його серце побутовий містицизм).

– Я мав на увазі п'ятнадцять. – У свої дев'ять Женя не лише досконало опанував мистецтво торгу, але й знав, як ошелешити супротивника несподіваним маневром.

– За обидвох? – спитався чемно Стерн, про що відразу пошкодував, отримавши від приятеля добрячого стусана.

– З кожного, – моментально скористався промашкою клієнта дядя Колбасін, що зовсім не личило його православному сливе прізвищу. – Я гадав, ви розумієте, – додав він, аби згладити неприємний ефект і в корені задушити нарождающійса антісємітізммалюків, цілком безпідставний, зрештою.

– Що ти кажеш… – мало не випустив решета Кранц (його страх перед евентуальною карою вже відійшов, і він вирішив підійти до справи товарообміну максимально ґрунтовно).

– Я кажу, дванадцять, – упевнено промовив Женя, напружуючи м'язи і ясно даючи зрозуміти, що гра йтиме за правилами якнайдикішого капіталізму.

– А де ти був раніше? – нахабству Кранца вже не було меж, але він знав щось таке, чого Женя знати не міг, а отже, почувався господарем становища.

Женя почав топтатися як кінь:

– Та я, хлопаки, тут неподалік. У нас там (він махнув рукою в безконечність) за гаражами свій театр, декорації, актори, всі діла… бачимо, ви тут нудитеся… ніби маленькі в піску порпаєтеся… от хотіли вас розважити, виставу показати… у нас кльові вистави, не думайте… і про грифонів є, і про зайця… і про катерпіллера… ви ж мабуть, не знаєте, хто такий катерпіллер… ну от ми й хоті…

Белькочучи все це й задкуючи, він потроху бліднув зі страху, бо те, чим займалися малюки, не обіцяло йому нічого доброго.

А тим часом Стерн спритно загрібав лопаткою пісок і висипав у решето, котре вправно підставляв йому Кранц. Операція була відпрацьована до найменших дрібниць, тому він встигав просіювати пісок і діставати чергову кулю ще до того, як товариш набирав чергову порцію. Не встиг наш театрал опам'ятатися, як в решеті, повному куль, вже зблиснув вороненою сталлю New Nambu, і Женя з жахом упізнав п'ятдесят сьому модель того страхітливого калібру, який лише в теорії залишає дірки розміром 7,65, а насправді вириває з тебе половину нутрощів, після чого друга половина вже навряд чи коли-небудь знадобиться.

– Пацани, да ви чьо, – забелькотів він, важко дихаючи, та було вже пізно.

– Стаять, падла! – гаркнув Кранц, тримаючи важку зброю обома руками. – Ми тут тєбє, бля, щас пакажем тєатр. Ти тут у нас щас і петь і плясать будєш! Стаять, я каму сказал! Підар, бля, тєатральний.

А Стерн уже відкопав дві бойові гранати і грався їхніми кільцями, які блищали на сонці.

– В чьом дєло тєбє абясніть? Я тєбє щас абясню, в чьом дєло. Как тачку нашу в Германії папортіл, помніш, сука? Ну ясно, ти же бил п'ян, как авца. А ти знаєш, падла, скока падушка бєзапасності стоіт? Смотрі, бля, знаєт, казьол. Правільно. П'ять штук. А ти гаваріш двадцать сентаво. А скока врємєні прашло помніш? Говорі, помніш, падла? Помніш. Вот і пащітай скока набєжало. Нас нє єбьот, што дєнєг нєт. Нас нє єбьот, што актьори люді бєдниє. Із-за тєбя, казьол, ми тоже люді бєдниє. За лахов нас дєржиш? Стєрнуха, сунь єму в пасть лімонку, штоб нє дьорґалса. Вот. А тєпєр лажись сюда, в пєсочєк і падумай. І сроку тєбє на ета полчаса.

Ми не знаємо, як пояснити таку ґвалтовну зміну ситуації, але тепер у пісочниці сиділо двоє озброєних чоловіків, та ще один лежав із бойовою гранатою в роті замість кляпу. Однак так само лагідно світило сонце і сардини хмар плили на південь, а високо в небі кружляв незідентифікований птах, якого за бажання й справді можна було назвати орлом.

Уся ця мальовнича група, якщо вірити заяві Кранца, збиралася провести на гостинних пісках ПІСОЧНИЦІ щонайменше півгодини, але розверзлася непевна твердь і Мурашиний Лев пожер їх усіх.

Ідіоти

Автобус поламався посеред поля. З тією ж мірою правдивості можна сказати, що він поламався посеред лісу. Бо з одного боку дороги й справді темнів ліс, а з іншого розкинулося безконечне поле. Ну і вже зовсім зайвим буде уточнювати, що поламався він посеред ночі.

Пасажири висипали надвір і оточили шофера, котрий копирсався в двигуні, але той навіть нічого не говорив, а тільки мляво відмугикувався і відмахувався лівою рукою, в якій мав затиснутий розвідний чомусь ключ. Праву натомість по лікоть запхав у тельбухи мотора. Схоже було на те, що виїхати, принаймні до світанку, не вдасться.

Розбрелися хто куди: хто в кущі (шукати ожину), хто в хащі (на полювання), хто в придорожню канаву (збирати колоски). Я ж рушив у напрямку заграви, що пломеніла над полем, не так уже й далеко, зрештою. Йти довелося переораною ріллею, що в темряві зовсім не просто. Але чим ближче я підходив до світла, тим гладшою робилася поверхня, тим зрозуміліше було, що заграва – це подоба алгебраїчної суми безлічі вогнів, які освітлювали щось на кшталт великої річкової пристані, дарма, що до найближчої водойми було, певно, з кількадесят кілометрів.

Підійшовши ближче, я побачив, що будова й справді нагадує річковий вокзал, принаймні його макет: дерев'яний, фарбований на біло будинок, дерев'яний нефарбований причал, фігурні стовпці балюстради, лавки, стенди, рятівні шлюпки і світла, світла, світла – ліхтарі вздовж причалу, фантом маяка на краю поля, рекламні пломені білбордів, підморгування гральних автоматів, люмінесценція, неони, фреони і тисячі гірлянд: ними обвиті були штучні ялинки й нештучні берези, вони звисали, здавалося би, просто з неба, були порозтягувані поміж стовпами ліхтарів і наче павутина обвивали будинок. Усе це мигтіло, блимало, іскрилося, мінилося різнобарвними вогнями і досконало відтворювало концентровану атмосферу несподіваного свята, хоча ніби яке могло бути свято – тут, серед світу, серед ночі, серед степу широкого [31]31
  і Дніпро і кручі…


[Закрыть]…

Загальний настрій підсилювався через чималу, пістряво й різнобарвно – ніби для карнавалу – вбрану юрбу, що заполонила увесь позначений столярними й світляними мітками цивілізації простір.

Важко було зрозуміти, хто саме переді мною, – не тому, що обличчя ховалися за масками, а вбрання прикривали справжню сутність персонажів: якраз масок і костюмів було не так уже й багато, а може, їх і зовсім не було, просто строкатість тканин, замалим не ритуальна експресивність рухів, та ще кокаїновий сливе полиск очей досконало маскували справжню сутність справ, якщо така існувала. Хоча зазвичай завжди буває якась там сутність – а вже справжня вона чи не справжня – не нам судити.

Чоловіки й жінки, здебільшого молоді, хоч іноді – за гримом – невизначеного віку; тінейджери й студенти, квітникарки й пожежники, гусари й феміністки, свинарки й пастухи, модельки й альфонси, бездомні й бюрократи, яппі, хіппі, зрідка діти, а передовсім – працівники соціальної служби – таким, здається, був соціальний же зріз усієї компанії.

Не те, щоби мені хотілося відразу включитися в загальні веселощі (хтозна, чи то були веселощі), але триматися осторонь загального дійства тут було просто неможливо: як тільки я ступив на причал, мені одразу хтось всучив у руки величезну запалену петарду, і я хоч і переживав, що вона може от-от вибухнути, та позбутися її мені не дозволяли, причому роблено це було без примусу і натиску, просто ситуація постійно викомбіновувалася в такий спосіб, що мені насправді ніде було приткнути кляту петарду і ніяк було її викинути.

Отож я тримав у руках смугастий, готовий розірватися циліндр, а приязні, але й заповзятливі господарі не давали мені його здихатися, та навіть і залишити де-небудь я його не міг з огляду на гіпотетичну присутність дітей, тому, коли запал вже майже догорів до кінця, я просто схопив зі стенду сокиру, що висіла обабіч вогнегасника, і рубанув петардин хвіст коло самого крупа.

За якоюсь невловимою зміною у блищанні зіниць (воно змістилося з кокаїнової в амфетамінну частину спектра), я зрозумів, що це саме те, чого від мене чекали – і йшлося передовсім не про ампутаційні порахунки з петардою, а про те, аби в моїх руках опинилася сокира.

Ну і найголовніше: я зрозумів, що так буде й надалі – від мене очікуватимуть правильної, відповідної, адекватної (на думку загалу) реакції на кожну ситуацію – соціальне замовлення, чи радше б сказати, суспільне очікування складало квінтесенцію карнавалу, крізь призму мого суб'єктивного бачення, річ ясна.

Поточна ж хвиля вимагала віднайти призначення сокирі.

Я був далекий від думки, що в цьому приязному товаристві хтось виношує щодо мене раскольниковські плани, а все ж топір у руках непокоїв куди більше за петарду. Тим більше, що один раз я його вже використав не за прямим призначенням. А навряд чи стилістика цього вишуканого карнавалу допускала повтори.

На пробу я кинувся в бік неосвітленого поля – там під покровом темряви було б простіше будь-що розрубати. Однак мене м'яко підштовхнули до центру – довкола заґелґотало циганське кодло, а від циган відбитися – відомо, як непросто. Я спробував зрубати одну із штучних ялинок, та мені прозоро натякнули, що новорічна пора ще не надійшла.

Довкола мене постійно вертілися люди, тож зі зброєю в руках я почувався не надто комфортно, а коли в якийсь момент довкола мене закружляли у фольклорному танку дітлахи, я визнав ситуацію за драстичну.

Треба було якнайшвидше збутитися сокири.

А потім після неодноразових, але марних спроб використати інструмент для декоративно-оздоблювальних робіт (обтесати стовпці візерунками, скажімо), в нападі раптового гніву я замахнувся на – як мені зненацька видалося – режисера всього цього хепенінґу, і… не знаю, що сталося: чи то він використав якийсь блискавичний прийом кунґ-фу, і мене на хвилю було знейтралізовано, а відтак я знову опинився озброєний посеред тлуму; чи то просто кінематографічний час повернувся назад… словом, мені недвозначно дали зрозуміти, що імпровізація тут недоречна і що я змушений буду шукати правильної відповіді.

Довший час я вештався, ніби перебраний Робін Ґудом невдаха, який прийшов на костюмований бал для «просунутих», зодягнутий настільки невлад, що відразу виказав у собі «лоха» й «рагуля». Він радісно вітається, намагається жартувати, береться до танцю, але загальні іґнорація й погорда підказують йому, що щось негаразд, щось не грає, та годі зрозуміти, що саме, і він тиняється з тим своїм дурнуватим топірцем поміж тлумами танцюючих, непотрібний, зневажений, осміяний. Усе це дедалі більше дратувало.

Нагло щось замкнуло в мене в голові, і червоне руків'я пожежної сокири – власне, не саме руків'я, а призначення сокири як протипожежного знаряддя, – засоціювалося мені із замиканням електричного кола, тому я рубанув найближчу гірлянду, порснули іскри, на щитку вибило пробки, світло довкола заблимало, частина лампочок погасла, зате вся братія з полегшенням видихнула «Ом-м-м!».

«Отже далі доведеться діяти в півтемряві», – лишень подумав я, як тут же дістав добрячого стусана під бік і замалим не полетів додолу, але в останній момент схопився за сукенку дівчини, яка стояла поруч, і мимоволі відірвав цілий рукав такого ж кривавого кольору, що і держак сокири. І що би я мав робити з тим рукавом? Найлогічнішим було би пришити назад, та це навряд чи можливо у загальній товкотнечі. Тому, діючи, може, дещо імпульсивно, я наздогнав дівчину і рвонув на ній і другий рукав, аби бути принаймні послідовним. На мить запала тиша, я навіть встиг подумати, що мене, мабуть, битимуть, можливо навіть ногами, та карнавал раптово вибухнув аплодисментами – вочевидь ніхто не сподівався вже від мене подібної кмітливості. Я й сам не сподівався, тим більше, що мені тепер доведеться думати, що робити відразу з двома рукавами – адже відривати ще щось було б ознакою явного несмаку.

Однак дух спротиву оволодів зненацька мною (нема нічого гіршого, як грати в чужу гру, до того ж незрозумілу), і я, схопивши за ліф червоної сукенки, здер її з дівчини, а потім пішов колом, здираючи одяг з усіх жінок, які траплялися під руку.

Дивно, замість обструкції й протесту це викликало лише нову хвилю пожвавлених оплесків і танців, а напівоголені молодиці поглядали на мене з неприховано гендерною прихильністю – так дивиться жінка, яку вже знаєш достатньо близько, аби не виходити з кімнати, коли вона переодягається, а водночас яку ще не встиг розчарувати тілесною близькістю.

Здається, дух показної інтимності запанував довкола після цих моїх галантерейних вибриків, бо дійство перемістилося до будинку, де в просторій залі палахкотів величний (дещо стереотипно невідповідний до скромності й масштабів покою) камін, отже штучного світла таки було забагато, і розрубування гірлянди мало попри ритуальний ще й практичний сенс.

Хоча ці мої намагання щось раціоналізувати, звичайно, гівна варті, бо я і далі поняття не мав, у яку халепу вляпався і чого так направду від мене очікують. Однак дурнувата свідомість відмовляється брати участь у справах, яких не розуміє, і замість того, щоб насолоджуватися естетикою чистого абсурду, підсовує непізнаваному зовнішньому недолугі і фальшиві мотиви.

Тепер уже навряд чи згадаю усі завдання, які мені довелося вирішувати тієї ночі.

Пам'ятаю лише, що шалений рух не припинявся ні на мить (пилося через медичні трубки химерні коктейлі, розвішувалося ялинкові прикраси, – бо в міжчасі прийшло і проминуло місцеве різдво, – пеленалося немовлят, розставлялося пастки на миші, крохмалилося і прасувалося старосвітські сорочки, милося й билося вікна, розкладалося пасьянси, гралося на семплерах, читалося вголос анархістські вірші, бавилося в революцію, бавилося в хованки, влаштовувалося конкурси на найкращий малюнок і найбільший бюст, складалося буріме і пазли, імітувалося оргію, оглядалося телевізійні серіали, влаштовувалося домашні спектаклі, знімалося візіонерське відео, викликалося духів живих журналістів, пеленалося немовлят, пеленалося немовлят і знову пеленалося немовлят, немов то була школа молодих батьків, і ще багато всілякої всячини робилося, wherever); що ані хвилини спокою, – аж поки над переліском не показалася аплікація сонця, – мені даровано не було; і що головоломки робилися все складніші й складніші, аж до тієї вишуканої простоти, коли врешті-решт у моїй руці опинилася запалена сиґарета, і правильним розв'язанням було не що інше, як на позір банальний перекур, який тут означав перший ступінь утаємниченості.

Одразу потому мене (попід руки) вивели на причал, і за всією логікою, – якщо лише хтось зауважив тут бодай якусь логіку, – довкола вже мало бути би не поле, а потайне лісове озеро, яке поночі я нібито сплутав із ріллею. На жаль, ні, жодних чудес не сталося, і зусібіч – куди лише сягав погляд – зеленів і колосився лан, тобто теоретично я міг би піти собі геть, шукати автобуса, наприклад; але чи то внаслідок викуреної сиґарети (до якої щось підмішали, безсумнівно), чи то в результаті пережитих пригод, чи то під впливом втаємничення, я відчував, що навіть подумки не можу залишити цей дивний осередок неадекватності, цей прихисток для дурисвітства, котрий до того ж, за якимось там черговим ініціаційним щаблем, відкрив мені своє справжнє обличчя (чи, мо', одне із них), виявившись славнозвісним, легендарним і напівміфічним Монастирем Ідіотів, потрапити до якого мріє в глибині серця кожен адепт суспільної адаптації, а заразом симпатик Доґми.

Отож я залишився.

Ба більше – я залишився на невизначений термін.

Однак помилявся б той, хто уявив би, ніби тут щоночі відбувалися подібні профанні містерії, або що мене, скажімо, звели гвинтовими сходамидо пивниці, облаштованої під шпитальний покій, аби схилити до примусового схимництва.

Не було жодної подібної маячні.

Як не було й задекларованих обмежень чи табу.

І можна було б усе це потрактувати як відпустку в колі нововіднайдених приятелів, якби не майстерне, замалим не віртуозне моделювання братами й сестрами щоденних ситуацій у такий спосіб, що, попри позірну свободу вибору, я постійно опинявся в становищі жорсткої детермінації і вихід щоразу мусив шукати сам.

За час мого перебування в монастирі я з багатьма заприязнився, але дивна то була дружба – так можна було би приятелювати з персонажами власних снів. Я навіть мав кілька недовгих інтрижок із кількома сестрами, та знову ж таки це були зв'язки, немовби вичитані з позичених книжок.

І дивним чином я майже нічого не пам'ятаю із свого чернечого життя. Можливо, найяскравішим (бо найвиразнішим) спогадом є щоденна ранкова кава з молоком, яку я пив, сидячи в шезлонгу на пристані.

Пам'ятаю також, що перша, «карнавальна» ніч час від часу повторювалася, та дарма я тішив себе сподіваннями, що вже досконало знаю порядок церемоніалу – кожного разу один або кілька елементів змінювалося, і таким чином змінювався весь сценарій, так, ніби за час мого монастирського перебування ми мусили перепробувати всі можливі варіанти розвитку подій, перейтися усіма шляхами цього саду розгалужених стежок, простежити увесь комбінаторний потенціал ритуалу.

Шкода й говорити, що фінальна сиґарета, наприклад, відігравала попри свою позірну реквізитну обмеженість, найрізноманітніші функції:

– я пропалював нею фіранки й надувні кульки, застосовував у виготовленні домашнього бульбулятора, пускав дим кільцями і давав прикурювати пахітоску перебраній на Марлен Дітріх сестрі-повії;

– одного разу мені довелося підпалити нею петарду з першої дії, іншого – струшувати попіл у спеціальну мисочку для гадання;

– котрогось дня я мусив, не випускаючи її з рота, немов якийсь босяк, читати довжелезний монолог, аж поки сиґарета не догоріла до фільтра, і так, з приклееним до нижньої губи бичком, я відтворював якісь нордичні пристрасті;

– кілька тижнів поспіль я удобрював попелом ґрунт вазонка, в якому жила Alcea rosea L. var. nigra Cav., удобрював, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти;

– під час безсонної ночі присипляв сигаретним димом нічного метелика, що збився з курсу і спокусився на світло гірлянд;

– я випускав пасма сивого чаду в промені діапроектора під час демонстрації слайдів із життя арктичних вовків – безбарвні простори тундри немовби оживали, і заметіль курилася поміж кучугур;

– залишав докурити чи то братові по зброї, чи ворогові номер один, демонструючи щедрість воєнної дружби та мирної ненависті;

– пускав по колу, наражаючись на небезпеку найневинніших захворювань слизової;

– розкришував, висипаючи тютюн в ароматичні суміші різнотрав'я, перемішував, міксував, накурював самодіяльних вакханок;

– вчився розрубувати навпіл саперною лопаткою (лопатка, до речі, швидко стала практично невід'ємним атрибутом більшості забав);

– якось мені навіть довелося гасити недопалки об шкіру одного з братів, який із праскою на животі та паяльником у дупі відбував посвячення в одну з найвищих каст, т.зв. «тєрпіл»;

– а в самому фіналі ця сиґарета, зрозуміло, мусила відіграти і ключову нарешті роль, бо саме нею мені належалося підпалити Монастир Ідіотів перед відходом у світ.

Мушу визнати, що майже до самого кінця я не усвідомлював мети мого чернечого буття. Той безлік дрібних речей, яких мені випало несамохіть навчитися, в раціональному світобаченні не знаходив жодного, ані практичного, ані містичного застосування. Я просто покладався на незбагненність ідіотського промислу. А той і справді виявився незбагненним.

До того ж, признаюся відверто, ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою (кажеш: «Від мене нічого не залежить, хвала Господу», – і пензлюєш по трупах), але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу Чий.

Отож з огляду на все сказане, не варто дивуватися, що, навіть підпаливши сигаретою монастир і спостерігаючи, як стоїчно, без звуку згорають у його вогні брати і сестри, я ще зовсім не орієнтувався в суті своєї місії (хоча те, що мене готували тут до місії, і то до місії особливої, не викликало навіть секундного сумніву).

І аж у найостаннішу мить, коли вже готовий був завалитися дах «річкового вокзалу», а стовпи ліхтарів палали, наче факели, із самого серця полум'я вилетіла і впала мені до ніг невелика книжечка. « Інструкція Повернення» – було написано на обгорілій обкладинці.

Подивувавшись мужності й дисциплінованості того з монахів, хто в останню і не найприємнішу мить свого життя зумів все ж виконати передсмертний обов'язок, я зрозумів, що тут мені робити більше нічого і побрів геть від згарища, що вже проростало чорними ребрами на місці, де лежав раніше монастир.

Я повертався полем, яке виявилося направду безконечним, живлячись злаками і коренеплодами, полюючи іноді на ласок та кротів, п'ючи росу й дощівку і читав, вивчав, запам'ятовував «Інструкцію». Я визубрив і розтлумачив її всю, від корінця до корінця, від титулу до кінцевих приміток, поданих петитом; я міг би повторити її слово в слово навіть розбуджений посеред ночі; я, зрештою, міг би навіть наосліп переписати її при потребі.

Одного я знати не міг: на останній сторінці, яка обгоріла трохи більше за інші, був постскриптум.