Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Другий варіант, вигаданий під час нестримного нічного куріння, був іще марґінальнішим. Ішлося б, власне кажучи не про саму Аліцію, а про її львівського сина, який виявися би працівником історичного музею, куди саме завезли б новий безцінний експонат – шаховий автомат Кемпелена. (Знаменита забавка кінця ХVІІІ століття, андроїд-містифікація, механічний ґроссмейстер, що керувався, річ ясна, ґроссмейстером живим, схованим за хитрою системою дзеркал у ящику стола. Автомат цей у різні часи обслуговували різні шахісти, а віденський маестро Альґаєр навіть, кажуть, обіграв самого Наполеона (пересічного, чесно кажучи, гравця), спровокувавши імператора на привселюдний напад люті. Альґаєр Альґаєром, Наполеон Наполеоном, але автомат свого часу користався шаленою популярністю, і турок-манекен, фігура якого імітувала ґроссмейстера за столом, об'їздив усю Європу, тобто, згідно з тогочасними уявленнями – весь світ). Молодший Бобик, володіючи неабиякими менеджерськими здібностями, надумав відреставрувати автомат, вмонтувати в нього комп'ютер із найновішими шаховими програмами, але йому однаково потрібна була людина, яка керувала б кінцівками манекена, тобто брала і переставляла б фігури, тобто так чи сяк хтось мусив би сидіти за системою дзеркал і, дивлячись на монітор, здійснювати мануальне керування автоматом. Для мого героя, який уже давно мріяв потрапити на Захід, – позаяк легально виїхати не вдавалося, а нелегал повинен би мати трохи більше авантюризму, – це був реальний шанс, сховавшись в ящику стола, перетнути всі потрібні кордони й потрапити на землю обітовану.

Далі повинні були б іти різноманітні пригоди впереміш з описами шахових партій, але не на рівні «е-2, е-4», а як передача певних полів напруги, що виникали б у різних ділянках шахової дошки і, відповідно – в ділянках головного мозку мого літературного двійника. Постійно замкнутий у клаустрофобічних шухлядах, постійно маючи перед очима монітор із статистикою виграшних ходів, Окрю потроху б опановував унікальне мистецтво ґроссмейстерства, починав би відчувати шахові партії як різновид онтологічної стратегії і поза тим сповзав би у латентне божевілля. Випущений на волю в одному з лондонських передмість, він уже не зміг би призвичаїтися до нормального життя, не потрафив би ідентифікувати себе як окрему особистість – автомат-манекен зробився б для нього різновидом протезу, без якого функціонувати було неможливо, а далі… далі я не розробляв цієї фабули, надто відгонила вона надмірною вигадливістю й штучним драматизмом.

Що ж до третього сюжету (бо завжди мусять бути три варіанти), то вважаймо, що оце і є третій варіант: не дочекавшись ані Аліції, ані Фредді (до речі, як він затесався сюди з таким педерастичним ім'ям?), я виходжу з будинку й, ігноруючи просторові характеристики Винників, негайно повертаюся додому.

Там чекатиме на мене новий лист, заадресований з такою ж хвацькою недбалістю: « місто Львів, письменникові Окрю Іржону» і датований сьогоднішнім же днем.

Невгамовна пані Бобик писатиме:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Дуже шкодую, що ви недочекалисьтеся мене; бо я мала повідомити вам щось направду важливого.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Історія Марлен Дітріх, яку ви так легковажно й нашвидкуруч вигадали немає нічого спільного з жечивистістю. Тай ходило мені не про історію, а про пісні, що ви мали би зрозуміти з мого ранішого листа.

Не буду скривати, ви мене дуже розчарували, пане Окрі. Я думала, наші нові письменники мають більшу відповідальність перед нацією і собою. Щож несудилося. Знайдуться запевняю вас достойніші безсмертя.

Без поваги до вас: Аліція Бобик.

P.S. А якшо ти засранцю ще будеш друкувати приватні листи, не змінивши бодай прізвища, то я тобі особисто яйця повідриваю, не дивлячись на свій вік. Maul halten und weiter dienen! Krucifix!»

Трохи ошелешений, я підійду до вікна і ніби в напівсні почую знадвору:

– Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Під'юджуваний почуттям нестерпної провини, я жбурну з балкону всі дрібняки, які знайдуться в кишені, і той же голос чи то знизу, чи зі старого Sharpa заведе:

 
Vor der Kaserme vor dem großen Tor
stand eine Laterne, und steht sie noch davor
so woll'n wir uns da wiedersehn,
bei der Laterne woll'n wir stehn
wie einst Lili Marlen,
wie einst Lili Marlen.
Unsre beiden Schatten sahn wie Einer aus
daß wir lieb uns hatten,
daß sah man gleich daraus
und alle Leute soll'n es sehn,
wenn wir bei der Laterne stehn
wie einst Lili Marlen,
wie einst Lili Marlen.
 
 
Schon rief der Posten:
«Sie blasen Zapfenstreich es kann drei Tage kosten!
– Kamrad, ich komm ja gleich!»
da sagten wir auf wiedersehn
wie gerne wollt' ich mit dir gehn
mit dir, Lili Marlen,
mit dir, Lili Marlen.
 
 
Deine Schritte kennt sie, deinen zieren Gang
alle Abend brennt sie,
doch mich vergaß sie lang
und sollte mir ein Leid geschehn,
wer wird bei der Laterne stehn
mit dir Lili Marlen?
Mit dir, Lili Marien?
Aus dem stillen Raume, aus der Erde Grund
hebt mich wie in Traume
dein verliebter Mund
wenn sich die späten Nebel drehn,
werd'ich bei der Laterne stehn
wie einst Lili Marlen…
Wie einst Lili Marlen.
 

І це триватиме, коханий мій читачу, направду вічно.

Арктичні сни

Він часто бачив сни, яких не розумів, ба більше – не розумів суті більшості речей, які у тих снах виникали. Втім, у цьому не було нічого дивного: все своє життя він провів у глухому закутку Заполяр'я, і реалії т.зв. цивілізованого світу були для нього цілком незнайомі.

Після подібних сновидінь почувався збентеженим і здезорієнтованим, та ні порадитися, ані поділитися своїм неспокоєм було ні з ким, тож він намагався відігнати набридливі візії й повернутися до звичного життя.

З часу, відколи це почалося, він уже почав звикати до певних деталей нічних кошмарів. І хоч, як і раніше, не вмів не те що витлумачити, а навіть назвати їх, але вже знав, що дія відбувається зазвичай у просторі, обмеженому стінами (оте «стінами» ми вербалізуємо самодіяльно, бо за своє недовге існування він не бачив жодної стіни), тобто всередині, і там, усередині трапляються люди, незнайомі предмети й відбуваються дивні події.

Деталі, які повторювалися найчастіше, він призвичаївся переносити зі сновидіння до сновидіння й ідентифікувати – бодай візуально, бо в снах – і це дивувало найбільше – були цілком відсутні запахи.

Згодом він майже вільно орієнтувався в тому просторі, між тими стінами, і хоча події іноді переносилися назовні, та довкола однаково були стіни, що їх він сприймав просто як бар'єри, пастки, перешкоди для бігу. Там майже ніколи не бувало снігу, доводилося пересуватися якимись кам'яними стежками, тому він думав, що ночами його заносить на скелястий край світу. Чомусь уявлялося, що за тими скелями не може бути вже нічого.

Кілька разів, аби припинити набридливу повторюваність сюжетів, він намагався ще до пробудження перебратися, втекти в зону вічних снігів, однак це ні разу не вдалося.

Можливо, інший на його місці черпав би із кошмарів ненабутий досвід і вивчав би незнайомий світ, аби пізніше – хтозна – спробувати відвідати його наяву й не виглядати там цілковитим дикуном, але він не мав анінайменшого бажання подорожувати, бо вже переконався, що подорожі нічого не дають, нічого не додають, а тільки збурюють і руйнують звичний триб життя.

Його цілком влаштовували ті кількасот квадратних кілометрів, які він міг при потребі перетнути, серед яких знав майже кожну виїмку, кожен пагорб, кожну звірячу нору і те, що можна було віднайти під снігом. Він не мав сталого житла, часто перебирався з місця на місце, та однорідність, ба навіть одноманітність ландшафту робили ці переселення майже невідчутними. Вся підвладна йому територія була давно обжита й вивчена, і дивовижні рівновага та баланс поміж ним та іншими нечисленними мешканцями тундри свідчили про досконалість світобудови. Натомість у конструкції нічного світу було стільки надлишкових деталей, що залишалося тільки дивуватись, як цей складний механізм не розлітається від власної надмірності.

(Річ ясна, він не оперував такими поняттями, як «механізм», «деталі» тощо, але безпомилково відчував усе на рівні інтуїції, інтуїції досконало розвинутої, як і в решти полярних мешканців.)

От і сьогодні привиділось ЙОМУ, ніби знайомі з попередніх візій люди (а за дивною логікою снів, ВІН був цілком подібний до них і нічим посеред них не виділявся) намагаються включити ЙОГО в якусь свою, незрозумілу гру. Посеред тісного всередині знаходилася велика, темна, як полярна ніч, річ. Щирилася білими і чорними зубами. ВІН знав, що такий вишкір у ЙОГО світі означає небезпеку, сигнал загрози та агресії. Але річ не ворушилася, не гарчала, а навпаки, видавала мало не пташині звуки, як до тих зубів торкалася людська рука. Чоловік, що відзивався на ім'я Федот, намагався показати ЙОМУ, як по-різному можна видобувати з тієї речі звуки, й запевняв, що він, ВІН, повинен спробувати, в НЬОГО повинно вийти, ВІН повинен разом з ним, Федотом, та іншими видобувати багато звуків з багатьох таких речей на зробленому з дерева помості перед цілою зграєю людей. Інший персонаж ЙОГО сновидінь на ймення Мох переконував, що саме в НЬОГО й повинно вийти найкраще, бо ВІН не зіпсутий якимись «культурою» та «соціумом».

( А зараз змінимо ракурс, аби оповідь була зрозумілою.)

Федот показує ЙОМУ, як грати на роялі. Буквально кілька акордів, простенькі мелодії – як приклад чергування клавіш. ВІН наближається до інструменту і пробує повторити. Із здивуванням відзначає, що і його доторки породжують звуки, ба більше – звуки навдивовижу приємні, хоча й ніколи раніше не чуті. Його кінцівки ще не вловлюють зв'язку між вибором клавіш та характером звуку і працюють зовсім не так, як у Федота, до того ж підсвідомо ВІН намагається натискати лише білі клавіші, а тим незвичніше звучання.

– Старий, – каже Мох, – ти, це саме, не зациклюйся тільки на білих, бо це вже буде галімий концепт.

– Ты просто следи за звуком, – додає Федот…

– Да, – перебиває Мох, – тоїсть, який саме більше подобається, той і старайся злабати.

ВІН слухняно пробує. І хоча й далі не наважується тиснути на чорне, дивні політональні гармонії народжуються все впевненіше і ніби мимохіть.

– С тебя получится хороший музыкант, – запевняє Федот. – Ты быстро учишься.

– Саме головне, шоби тебе самого перло, – уточнює Мох.

Перло. Впирало. Цікаво, як це. Але ЙОМУ подобається. Подобається дедалі більше.

– Ми лишимо його тут на ніч, – звертається Мох до Федота, – хай чувак привикне.

– Ну да, пускай остается, – відповідає той. – И ключ можем оставить.

Коли вже всі збираються йти, до помешкання заходить якась усезагальна знайома і з порогу починає вибалакувати свої жіночі і не дуже справи – продюсер, чоловік та інші жлоби, а потім новий диск «Преторії», папса галімая, і рагульський прикид «Сестричок» на останньому концерті, і чорний PR «Отходняка», при чому 333 FM вже зовсім скурвився і радіо Moxa – єдина альтернатива, але бабок нема й доводиться робити остопизділу рекламу, а Джанко вже зовсім охуїв і накурюється на ефірі до чортиків, учора вночі його висадило круто на ізмєну, і він такого нагнав! Добре, що вночі небагато слухачів, а коли ви, хлопці, даєте свіжий live, і що, у вас новий клавішник?…

Навіть уві сні він майже нічого не розуміє, хоч якимось чином відчуває, про що йде мова, бо Мох і Федот часто сняться йому, і в їхні справи він так чи сяк уже заангажований, але цієї жінки він раніше ніколи не бачив і його охоплює злість, навіть не тому, що вона говорить безперестанку і голос її майже заглушує звуки рояля, а тому, що в її незрозумілих словах так багато отих надлишкових деталей, від яких – потерпає він – цей загадковий світ і справді може розлетітися на шматки, а зараз, саме зараз, чи не вперше, йому б цього дуже не хотілося, що більше – він волів би залишитися в цьому світі-сні якомога довше, бо вперше з'явилося щось (ці звуки), що хоч якось компенсує відсутність запахів, і його злість до жінки ґвалтовно перетворюється в ненависть, а далі – в чисту агресію, і йому хочеться не просто прогнати її звідси, надававши ляпасів, а дослівно, буквально – розірвати її на шматки, він уміє це робити перфектно – один стрибок, перегризти шийні хрящі, і здобич готова.

Він прокинувся, все ще трусячись від припливу адреналіну, й довго не міг прийти до тями. Потім виліз із лігва, потягуючись на ходу, обнюхав усе довкола, а потім ретельно, як завжди, помітив територію сечею.

Зовні мело дрібним снігом, і вчорашні запахи майже вивітрилися.

Віяло зі сходу, тому навіть він, досвідчений і хитрий білий арктичний вовк, ніяк не міг почути, як із заходу, і з півдня, і з півночі його вже оточують материкові мисливці, озброєні рушницями, рогачами, капронними сітками і – детальвоістину надлишкова– бутафорським дерев'яним мечем.

П'ятий поверх

Моя сусідка з п'ятого поверху (сам я живу на четвертому) якраз оббирала шкірку з помідорів, коли ті двоє суїцидників пролітали повз наші вікна. Тому вона їх не бачила. Це з'ясувалося, коли поліцейські проводили опитування. Їй пощастило.

Сам я їх теж не встиг зауважити, але… але ці придурки зачепили мою Alcea rosea L. var. nigra Cav., яку я виставляю під сонце на підвіконня. Ідіоти. Напевно – японці: ці полюбляють стрибати з хмарочосів замість того, аби тихо-мирно зробити сеппуку де-небудь у супермаркеті. Я бачив їх. Себто те, що після них залишилося. Після них і після мікроавтобуса з піццою, в який вони вдовбасилися. Pizza Hut! Pizza Hut з японцями, враг його візьми. А може, й не з японцями – яка тепер різниця.

А мій коханий вазонок лежав поруч на тротуарі цілком знищений. І хто мені відшкодує збитки? Страховий інспектор казав, що вони не займаються такими справами. Козел. Я б скинув його слідом, якби не поліція. Стільки поліцейських набігло – жах! Оточили все довкола, розпитували всіх, ніби мешканці могли щось вдіяти. Мабуть, підозрювали, чи хтось не допоміг тим ідіотам. Але це ж очевидний абсурд. Кому б вдалося зіштовхнути двох здорових хлопів з даху? Тим більше, що скочили вони, взявшись за руки. До речі, вихід на дах у нас завжди зачинений, тож невідомо, як вони туди пролізли. Оцим би мали займатися поліцейські, а не випитувати, хто чим займався в той момент, коли…

Цікаво, чи вони хоч дивилися, куди скачуть? Власникам піццерії збитки, звісно, відшкодували. А мені – ні. Де я візьму тепер Alcea rosea L. var. nigra Cav.? Мені колись привіз її з Малої Азії знайомий ботанік. Привіз маленький паросток, і я доглядав його, як дитя, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти (a propos хімічний склад Alcea rosea L. var. nigra Cav. ще й досьогодні маловивчений, відомо тільки, що в ній міститься нешкідливий слиз і дубильні речовини).

А сусідка з п'ятого поверху нічого на підвіконня не виставляє. Їй пощастило.

Вона дуже мила – завжди усміхнена, приязна і ввічлива. Завжди вітається першою. Іноді навіть питає, як мої справи. Я розповів їй про своє нещастя з вазонком, однак вона лише похитала головою – певно, ще мала шок. Ну звісно, кому ж приємно дізнатися, що повз твої вікна оце щойно пролетіло двійко самогубців. Та ще й та піцца…

Мені страшенно цікаво, хто з наших мешканців замовляє піццу. Сам я її ніколи не їм. І сусідка з п'ятого поверху вже напевно – ні. Жінка такого класу не може їсти піцци. Ну, сир там, овочі… Бач, навіть шкірку з помідорів обирала. Ні-ні, не вона, руку на відріз даю. Бо люди, які замовляють піццу, не викликають у мене, чесно кажучи, довіри. І симпатії не викликають.

Майна в мене не так уже й багато, тому я дорожу кожною річчю, якою володію. Тим більше, якщо це вазонок – живе створіння все-таки. Якби це був, скажімо, дідовий годинник, що стоїть у мене на столі, я б не так жалкував. Але де ви бачили, щоб хтось виставляв годинник на підвіконня? От і я про те ж. А знайомий ботанік навряд чи ще колись приїде – він живе в цілком іншій частині світу, та й подорожі до Малої Азії, мабуть, занедбав. Я чув, тепер він майже безвилазно сидить у карпатських горах. Для мене це дивно – уявлення не маю, чим там можна займатись. Я не люблю гір. Щоправда, ніколи там не був, але однаково – що можна там цікавого побачити? Й Alcea rosea L. var. nigra Cav. там не росте. Я намагався розповісти про це сусідці з п'ятого поверху, але вона вибачилась і зачинилася в своєму помешканні. Не інакше, як наслідок шоку. Жінки, вони вразливі. Тим більше жінка такого класу, як ця.

Ще кілька днів подію жваво обговорювали в коридорах і ліфтах, а потім усе вляглося. Чужа смерть якось не дуже вражає. От візьмімо цього… як його… Спінозу, чи як там… Випив, кажуть, цикуту. І що? Тепер це просто історичний факт. А людина ж, мабуть, мучилася, і різь у животі страшенна від цикути, напевно. Ви тільки уявіть, що цю гидоту випив хтось із ваших близьких! Або, не дай Боже, ви самі перехилили келиха з отрутою. Це ж трагедія, справжня трагедія, кажу вам. А двійко мертвих японців (чи не-японців, байдуже) в мікроавтобусі з піццою – так собі, кримінальна хроніка, не більше. Як оті заголовки в «Експресі»: «Тато маму зарубав, на городі закопав», «Відрізав дружині голову й пішов із нею на дискотеку» (з ким, до речі, – з головою чи з дружиною?), «Бабця вчаділа разом із внуками» і те де. Ну, не торкає воно якось, навіть коли намагаєшся уявити собі усі ті жахіття детально. Не торкає. А от загибель простого вазонка, коли він твій – це справа куди серйозніша. Тим більше, якщо це єдине живе створіння, з яким можеш жити. Я намагався пояснити це сусідам, коли ще тривали оті пересуди в коридорах і в ліфтах, але вони лише дивилися на мене дурними поглядами і поспішали до своїх закапелків. Людям нашого часу бракує філософського підходу до життя – усе вони сприймають спрощено і прагматично, не відчуваючи всієї складності світобудови. Ну ні – то й ні. Я не збираюся комусь нав'язуватися. Мені вистачає мовчазного розуміння Alcea rosea L. var. nigra Cav. або приязної посмішки сусідки з п'ятого поверху.

До речі, після того випадку я ще ні разу не зустрічав її, і навіть було подумав, що вона кудись виїхала (було б шкода), аж поки одного ранку мене не розбудив стукіт молотка. Прислухався – стукали нагорі. Я зрадів. Отже, сусідка не виїхала, а навіть почала робити ремонт, що виразно свідчить про її душевне здоров'я. Дякувати Богу, шок минувся.

Стукіт тривав, поки я мився, снідав, і супроводжував мене, коли я виходив на роботу.

Весь день я чувся підбадьорений, а навіть трохи збуджений.

Мушу признатися, ця жінка, що мешкала наді мною, інспірувала мене. В години бездіяльності й скорботи я прислухався до її кроків, уявляв, як вона проходжається кімнатами, прибирає чи дивиться телевізор (усі звуки долинали до мене майже неспотвореними, і я добре уявляв, чим вона займається), мені подобалося думати, що я знаю майже все про її приватне, приховане від чужого ока життя, зовсім не знаючи її самої. В мене навіть визрів план (я бачив подібне в одному фільмі) намалювати собі на стелі обриси всіх її меблів (не важко було вирахувати розташування) і позначати різними кольорами маршрути її переходів – так за якийсь час утворилися б мапи чужого життя, що протікало всього якихось два метри наді мною. Пізніше я відмовився від цього плану – набагато складніше й вишуканіше було накреслювати все це подумки, запам'ятовувати, тримати в уяві.

Іноді вона грала на фортепіано – грала дуже гарно, але завжди самі сумні мелодії, навіть коли тональність була мажорною, виходило якось майже траурно, так, ніби це були самі Gimnopédie.

Втім, грала вона рідко. А от працювати молотком почала регулярно – назавтра мене знову розбудив стукіт.

І наступного ранку теж. Оскільки це було щось цілком нове в житті моєї сусідки з п'ятого поверху, я мусив якось ідентифікувати, що саме відбувається. Спробував згадати, які роботи проводяться за допомогою молотка, і уявити, що ж можна так довго клепати. Допасування дощечок паркету? Вирівнювання плитки? Заміна плінтусів? Ну бо ж не картинки прибивала вона цілий тиждень.

У суботу я прокинувся, як звикло, від глухого гупання в стелю. Цілком спокійно помився й поснідав під ці звуки, а що до праці не треба було йти, то взявся за писання давно відкладених листів. Однак робота не йшла. Стук молотка нав'язував свій ритм, і я збивався на якісь неприродні словосполучення, створював абзаци в невластивих місцях, а про пунктуацію вже годі й говорити – крапки і коми немов би хтось надиктовував згори. Таки докладно – згори. З п'ятого поверху.

Коротше кажучи, не йшло мені писання. Я знову почав дослухатися, намагаючись визначити характер робіт, як раптом усвідомив, що цей гуркіт мене страшенно дратує. Не так, може, сам гуркіт, скільки його невизначеність, а навіть таємничість. Ну нема такого ремонту, для якого цілий тиждень потрібний молоток – нема! Що вона там, до холери, може робити, моя улюблена сусідка з п'ятого поверху? Я пробував читати, але виходило не краще, ніж із листами: я перескакував зі сторінки на сторінку, змінював книжки, а стукіт не стихав. Ритм його теж був цілком неможливим – спочатку take five, потім 25 оr 64, потім пауза, а далі, як із кулемета – стук, стук, стук, стук, стук. У поєднанні з читанням це перетворювалося на епілептичну синкопію:

Стук-стук,-хуяк-хуяк-хуяк—…у-Буенос-Айресі-Загіром-була-звичайна-монета-вартістю-в-двадцять-сентаво…– грюк-грюк,-rat-tat,-knack-knack—…я-подумав-про-те,-що-немає-такої-монети,-яка-не-була-б-символом-безлічі-інших-монет,-що-виблискують-в-історії-та-в-казках…– трах-гуп-блись!-(і-в-гаманцях)—…в-кінці-дванадцятого-сторіччя-Загіром-називали-тигра!..– бах-бах-бах,-їбак-їбак—(у-Персії—астролябію)—…сьогодні-тринадцяте-листопада…– трах-трах-бемсь!—(в-юдейському-кварталі-Тетуана-дно-колодязя)—…сьомого-червня,-вдосвіта,-мені-до-рук-потрапив-Загір…– трах-трах-йопсь!—…тепер-я-вже-не-той…– wow-oops!-гах-гах!—…яким-був-раніше…– трах-бах-трах—…спроможний-пригадати-все…– бум-бум—…мені-приснилося,-що-я—монети…– пиздик-пиздик-бу-бух—…які-стереже-грифон…– гу-гуп-гуп—…на-здачу-мені-дали-Загір– їбанах!—…мені-дали-Загір…– стук-грюк-тара-бум-тара-бум-стук-стук-тр-р-р-рах!—…на-здачу-мені-дали…– йопть-йопть-бемц!—…я-гадки-не-мав,-що-всі-ці-думки-снувалися-з-метою-якось-захиститися-від-Загіра…– хрясь!—…і-були-першим-виявом…– блямц!—його-демонічного-впливу…– хуїсь-хуїсь—…того-ранку-я-не-пішов-ані-до-церкви…– їблик-їблик-хуяк—…ані-на-кладовище…– стук-стук-гуп-стук-грим-гуп-гуп-гуп-стук—…я-вирішив-позбутися-монети…– заїбах-пиздяк-бемц!—…натомість-поїхав-на-метро-до-площі-Конституції…– пиздюляк-наїбак…-к…-k…nack—…до-кінця-червня-я-розважався-тим,-що-писав-фантастичну-новелу…– трах-тарарах-роз'їбумць—…у-серпні-я-вирішив-проконсультуватися-з-психіатром…– а-а-а-хряп-п-п-п!—…зайшов-до-першої-ліпшої-кнайпи…– наїбусь!-наїбнусь!-стук-грюк-пук—…попросив-порцію-каньї…– блямц-блямц-бух-бом—…і-розплатився-Загіром…– б-бух—…в-той-вечір-я-прийняв-таблетку-димедролу…– хуяк-хуяк-хуяк—…пачку-димедролу…– х-у-у-у-як!—…і-заснув-спокійно…– трах-трах-йопсь—…писав-фантастичну-новелу…– га-гах!—…я-вставив-у-неї-кілька-загадкових-фраз…– стук-грюк-пук-блямц-бух-гоп—…я-розважався-тим…-що…– пиздяк-к-к!—…оповідач-аскет…– трах-трах-йопсь!—…видіння-одного-предмета…– геп!—…чи-то-монети,-чи-то-жетона…– бах-бах,-їблись-їблись!!!—…жетон-кидати-правою,-тільки-правою…– грим-м-м!—…на-лицьовій-стороні-була…– бу-бух-х-х!!!..—…цифра-2…– шва-ах!—…віра-в-Загір-ісламського-походження…– блямц-блямц-пу-пух!—…немає-такої-монети…– грюк!—…я-довго-роздивлявся-його…– гу-гуп—…його-під…– хрясь!—…під-світлом…– пиздик-пиздик—…електричної-лампочки…– oops—…були-першим…– геп-п-п!—…виявом…– хуяк-хуяк—…ісламського…– стук-стук-тара-бум-тара-бум-стук-стук-тр-р-р-рах!—…на-аверсі…– пиздяк-пиздяк-бу-бух—…викарбуваний-рік…– ба-бах—…1929…– шуга-а-ась!—…підкреслені-літери…– йопть-йопть-трах—…літери-N-і-Т…– гуп!—…дали-Загір…– хря-я-я-п!—…гроші—це-те,-що-буде…– їблись!—…я-спробував…– бух-бух—…думати…– трах-бах—…про-якусь-іншу…– стук-стук-стук—…монету…– йопть-йопть—…немає-такої-монети…– гу-гуп—…немає-такої– трах!—…Lullaby…– бах!—…немає…– бемц!—…desperato…– хуяк-хуяк-хуяк-м-м-м-хуяк-хуяк-хуяк—…я-й-гадки…– геп!—…не-мав…– ге-геп!-Ге-Гех! ГУ-У-П!..

Ні, так жити далі неможливо. З розуму зійти. Що вона там, у біса, робить?! Та це ж уже можна було поприпиздячувати всі наявні в природі плінтуси, розхуярити всю місцеву плитку, поперейобувати всі можливі картини разом із фотографіями всіх пиздуватих родичів усіх мешканців нашого кварталу… Піду-но я подивлюся, що там таке. Божевілля якесь.

Піднімався я на п'ятий поверх страшно довго, супроводжуваний усе тим же стуком-грюком, підсиленим резонаторними можливостями сходової клітки. Здавалося, весь будинок заселили залізні дятли, які, пробивши дупла в стінах, обов'язково переселяться в голову. Від такого не те що з даху скочиш – сусідці з п'ятого поверху фейс натовчеш. Гу-гуп!

Замість номеру помешкання на дверях сусідки висіла табличка «Ритуальні послуги специфічні». Що, дідько його візьми, це означає? Невже вона?.. Як бідний Йорик?..

«Бідний Йорик», що відчинив двері, виявився селюцького вигляду роботягою в комбінезоні і з молотком у руках.

– Що ви… що ви тут робите?

– Працюю. У нас тут фірма.

– А де… де сусідка?

– Яка сусідка? Нічого не знаю. У нас тут фірма.

– Яка, в сраку, фірма? Що ви мені тут…

– Ритуальні послуги. Специфічні.

– Які послуги? І що значить «специфічні»?

– Послуги ритуальні, там написано. А «специфічні» тому, що ми обслуговуємо тільки самогубців.

– ?..

– Ну тих, хто там повісився, вени втяв, труйку випив…

– З даху скочив…

– Ага, і цих теж.

– Ну добре, допустимо, все це правда. Але що це за грюкіт? Якщо ви домовини забиваєте, то за тиждень можна було вже забити всіх – і мертвих, і живих, і ненароджених.

– Ви майже вгадали. Але домовини я не забиваю, хоч і готуюся до цього. Тут – інше.

– Себто?

– Ну, себто, ви, мабуть, знаєте, до самогубців підхід особливий. У церкві їх не відспівують. І ховають за цвинтарною огорожею…

– Ну?

– Ну і не можна їм домовини новими цвяхами забивати.

– Справді?!

– Угу. Тільки вживаними, вирівняними. От я тут цвяхи й вирівнюю.

– То що, бля, тепер ти весь час будеш довбойобити мені над головою?

– У нас є дозвіл і сертифікат, не хвилюйтеся, усе цілком легально, можу показати…

– Запхай собі в дупу свій сертифікат разом із вирівняним цвяхом…

Від усієї цієї бридні мене проплющило, і я вирішив піднятися на дах, подихати свіжим повітрям.

Ляда чомусь виявилася відкритою.

І дах виявився відразу над п'ятим поверхом – я завжди думав, наш будинок набагато вищий.

Проходжаючись поміж вентиляційних коминів, я вирішив зазирнути вниз, чи не приїхала вже замовлена мною піцца. Я перехилився через поруччя… і…

Усюди довкола будинку, по цілому периметру були наскладані подушки, надувні матраци, амортизаційні мати, натягнуті пожежні тенти й навалені гори каскадерських пінопластових блоків. Мікроавтобусу Pizza Hut просто ніяк було під'їхати.

Вдивляючись у все це антисуїцидне причандалля, я раптом помітив між шматками пористого поліпропілену маленький паросток. Сумнівів бути не могло – з якогось випадкового зернятка ( коли ж люди спали, прийшов ворог його і – хуяк! – посіяв поміж пшеницею бур'ян та й відійшов) проросла моя Alcea rosea L. var. nigra Cav.! Однозначно! Руку на відріз… Тепер, якщо найближчим часом ніяка курва не надумає стрибати з нашого не такого вже й висотного будинку, за пару тижнів на стеблі з'являться пуп'янки, а ще за кілька днів розпустяться темно-червоні, майже чорні квіти.

От тільки за піццою доведеться ходити самому.