Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Чекай, чекай, але яким чином ці LCD-кристали знову збираються в початкову структуру?

– Ну, от у цьому і є, як ти кажеш, фішка. Вони вочевидь мають щось на кшталт генетичної пам'яті, тобто в самій їхній природі прошита здатність утворювати в кінцевому результаті цілісний Trancross.

– Але якщо вся ця фіґня розсиплеться на кульки, чи то пак LCD-кристали, як же тоді вона позбирається докупи? Адже варто кільком кулькам загубитися, закотившись куди– небудь, – і все, капець.

– Ні. Якраз ні. Trancross утвориться лише тоді, коли всі LCD-кристали, всі до єдиного будуть зібрані докупи. Бачиш, вони ніби притягуються один до одного, з них утворюється найменша діюча структура – в інструкції вона названа PJ-drum, – ну от те, що нагадує тобі ґудзики, а потім, розбудовуючись, вони укладаються в різної складності Flash-маніпулятори, і коли маніпулятор досягає критичного рівня автономності, він, як сам бачив, починає продукувати мультикабелі, і ті вже довершують справу збирання кульок і остаточної комплектації Transcross'a.

– Ок, ок, допустимо, все відбувається саме так, як ти кажеш, але ж повинне бути якесь джерело енергії, якась батарейка, я не знаю, ну, і якась кнопка, яка запускає все це в дію.

– Не знаю. Батарейки там ніякої нема. Може, це пов'язано із фактичною нематеріальністю LCD-кристалів – вони не потребують нашої енергії, хоча це й суперечить всім уявленням про фізичний світ. А кнопка… В готовому Transcross'i є щось на кшталт кнопки – варто втиснути один із торцевих виступів, як забавка починає діяти. Але мені здається, що це просто така імітація звичної для нас експлуатаційної зручності. Кнопка, знаєш, як певний технологічний архетип. Сумніваюся, що вона насправді щось вмикає. Просто починається незрозуміла для нас реакція, та й по всьому. Можливо, сила притиску і є отим енергетичним зарядом, якого вистачає, аби Transcross і розростався, і складався назад.

– Блін… Слухай, але те, що ти говориш, якщо це правда, це ж охуєнна технічна новація. Перед цим ховається вся комп'ютерна техніка. Майкрософт відпочиває. НАСА накривається пиздою. Невже ця штуковина використовується лише як іграшка?

– Хрін його знає. Може, це якийсь побічний продукт секретних військових технологій. А оскільки LCD-кристали неможливо піддати жодному хімічному чи фізичному аналізу, вони не побоялися викинути цю забавку на масовий ринок. Можливо, для стимулювання креативності мас, типу, знаєш, народ мізками пошурхоче, дивись, і вигадає щось, а може, це продумана демонстрація сили для втаємничених.

– Уявляєш, скільки наукових лабораторій б'ються над розгадкою цієї фіґні?

– Напевно. Але навряд чи це щось дасть. Сам Transcross можна при бажанні розпиляти, але там нічого цікавого нема всередині. Це все одно що розпилювати ґумовий м'ячик чи ляльку Барбі. А все решта просто неможливо злапати. Сам бачив – мультикабелі розпадаються на кульки, кульки від доторку зникають і знову утворюють кабелі – замкнуте коло.

– Блін… Зачекай, а ти не пробував знайти якесь практичне застосування цьому пиздецю?

– Пробував. Я можу проектувати на LCD-кристали зображення зі своєї відеосистеми. І ще – мені вдалося цілком випадково – можу керувати їхньою розбудовою. Тобто я можу припинити процес формування PJ-drums і змусити кульки або залишатися на місці, або утворювати якісь примітивні форми. Зараз покажу.

Діл витягнув з-під ліжка щось подібне на лептоп, але без мишки і клавіатури – простий плаский рідкокристалічний монітор.

– До речі, ще одна пиздата штука, – сказав він. – Це не лептоп, як ти подумав, це додаткова примочка до All-seeing Eye. Властиво, проста плазмова панель, але з її допомогою я можу, наприклад, верстати свою газетку так само, як на компі. Ну й інтернет, і все інше. Хочеш, я стягну твою пошту?

– Як? У мене скринька на офісному сервері.

– Немає значення. Давай адресу.

Я продиктував свій mail, і за хвилю на подушці, де ще були розсипані кульки, з'явився текст трьох листів. Перший був від Пепи. « Привіт, Дерибас, – писав він, усе ще користаючись моїм давнім студентським прізвиськом. – Десь ти, курва, знову пропав. Бухаєш, мабуть? Такого хуя, як ти, я ще не бачив. У тебе скоро дитина народиться, а ти, срака-дошка, очиська заливаєш. Коротше: я собі подумав, ти вже як знаєш, але Meowth я таки хочу запросити на Різдво до нас, до Вінніпегу – не так давно я прикупив там будинок коло лісу. Малому буде місяців із дев'ять, якщо не помиляюся, думаю, з ним уже можна буде подорожувати. А ти, тварюко, як хочеш, то давай починай виробляти візу. Якщо таких, як ти, взагалі випускають закордон. Оце й усе. Веселої забави. Твій Пепіко». Пепа, як завжди, був у своєму репертуарі. Другий лист цілком логічно виявися від Meowth. « Окрюсику, – зверталася вона зі специфічною іронією вагітної. – Я дуже рада, що саме так усе сталося і ти не прийшов до мене на уродини. Гірше було б, якби, піддавшись хибному почуттю обов'язку, ти б усе-таки приповз і зіпсував нам свято. Позавтра відлітаю. Не пиши. Пий на здоров'я. Ти вже зробив усе найкраще в житті, можеш вбивати себе скільки завгодно. Meowth. P.S. The discourse has shifted to the extent where you have to fuck off and die [12]12
  Дискурс перемістився в точку, звідки тобі доведеться піти нахуй і здохнути (англ.).


[Закрыть]».

Третій лист, точніше цидулка, була від Евки. « Приїжджаю третього, – безапеляційно повідомляла мала. – Дивися мені, не забухай. Твій спанієль». Спанієль, бля, мій спанієль, ще тільки цього не вистачало.

– Слухай, старий, – звернувся я до Бала-Діла. – А ти можеш відповісти на останній месидж?

– Без проблем. Що писати?

– Напиши «Не приїжджай».

– І все?

– І все. Можеш іще підпис поставити.

– Говно вапрос. Окрю? Іржон? Ездра?

– Та як уже напишеш. Не має значення.

Після усієї цієї маячні мені знову нестерпно захотілося випити. До того ж треба було сходити в туалет. Поки тверезий. Оте «поки» мене чомусь безпідставно бадьорило – я був майже впевнений, що алкоголь вдасться дістати.

Піднявшись із ліжка, я виявив, що пересуватися палатою практично неможливо – зі стелі все ще звисали ліани мультикабелів, а по підлозі метушилися LCD-кристали, і коли на них ненароком наступалося, а не наступити було неможливо – вони стріляли тонесенькими нитками, які закручувалися довкола ніг, відразу розсипаючись на кульки і знову проростаючи.

– Слухай, старий, я вийду покурити, а ти збери цей свій сраний трансформер, а то я ще роздавлю що-небудь.

– Не бійся, не роздавиш, – глухо відказав Бал-Діл. Здавалося, він знову цілком поглинутий своїм шоломом, а до мене втратив будь-який інтерес.

Сяк-так добравшись до виходу, я вийшов у коридор. Під туалетом курив якийсь жмурик занедбаного вигляду.

– Тебе як звати? – запитав він.

– Окрі.

– О! І мене Оркі, радісно вигукнув він, не звертаючи уваги на інверсію приголосних. – Значить, тезки. Слухай, тезко, ти можеш зі мною поговорити? Всі сплять, а мені так хріново, нема кому навіть слова сказати. Я мляво кивнув. Завжди мені щастить на комунікабельних сангвініків. Певна річ, навіть тут, у наркології можна натрапити на справжніх психів, але чомусь доля спілкуватися з ними випадає саме мені. Для початку Оркі повідомив, що він усе життя пропрацював даїшником, «тобто мент я, розумієш», додав, безбожно плутаючи два народні архетипи – автоінспектора і міліціонера. Далі він втуляв щось про своє село і схований у стодолі самогонний апарат, який колись конфіскував на трасі Київ-Вроцлав. А потім узагалі видав:

– Ось подивися на мене. Я ще нічого, правда?

– Правда, – неохоче погодився я.

– Мені ще й п'ятдесяти немає. А чого я досяг у житті? Майже нічого. І знаєш, що найгірше? Баби в мене немає. Уявляєш, я молодий, здоровий, палка ще стоїть, а баби немає. Чогось у мене з ними не складається. – І він схопив мене за лікоть, заглядаючи в очі.

«Ну ясно, що не складається, – подумав я видобуваючи руку з його захвату, – підарюга довбаний».

Підозра, що Оркі – гомик, утвердилася, коли я запитав, чи не має він туалетного паперу, – свій я забув удома.

– Та я тут особливо не підтираюся, – довірливо промуркотів підар, – нема після чого, але тобі я зараз принесу газетку.

За хвилю він повернувся із клаптиком «Експресу», на якому виднівся шматок реклами «цілительки Бінґи».

– А можна я посиджу поряд із тобою? Я сам не хочу срати, але можна посидіти коло тебе?

– Ні, – відказав я, усвідомлюючи, що знову втрапив у халепу. – Ні, – повторив ще раз про всяк випадок.

Обламаному Оркі довелося чекати під дверима.

Сяк-так підтершись Бінґою, я помітив, що підлога в туалеті теж засипана LCD-кристалами – певно, якимось чином вони все ж чіплялися за капці, чи що. А може, позалітали сюди, коли Transcross обертався. Врешті-решт, що можна з певністю сказати про нематеріальні об'єкти? Кульок було порівняно небагато, але вони так активно рухалися, що здавалося, ніби вони множаться. Та, вочевидь, їх було замало, щоб створити бодай найпростіший PJ-drum.

– С-с-лухай, тезко, – сказав я, вийшовши до коридору. – А як тут із бухлом? Можна дістати?

– Та є тут один санітар, який має дозвіл виходити на вулицю, але сьогодні не він чергує.

– Ну а запаси? Може, в мужиків щось є?

– В мужиків є, але вони жмоти – ніхто нічого не дасть просто так.

– Та я не просто так. Я б забашляв.

– А маєш бабки? – Тут Оркі пожвавішав. – Тоді давай п'ятюньчик, я спробую розкрутити хлопців із сусідньої палати. А ти приляж, зачекай, попустися, можеш лягти на моє ліжко, як хочеш, – і він огидно підморгнув.

А коли я вже переступав поріг, Оркі раптово смикнув мене за рукав і, притягнувши до себе, зашепотів:

– А з тим типом будь обережний, – кивнув у кут Бала-Діла. – Цей хуй неспроста тут камери порозвішував. Ти розумієш, він же все записує. Без нашої згоди. Вдупляєш, скільки в нього на нас компромату? А на хуя воно йому, якщо він не збирається цим скористатися?

Коли я повернувся до палати, то побачив, що мої мейли проектуються вже на всіх площинах – на підлозі, на стінах, на стелі, навіть на ліжку Оркі.

– Слухай, друже, тобі не здається, що виставляти приватну пошту на загальний огляд не дуже коректно? – сказав я в найближчу камеру.

Зображення зникло, залишився тільки біжучий рядок на подушці мого фіктивного тезки. Я присів на його ліжко й почав перечитувати листи. От халепа так халепа, усе на купу. Пепа зі своїми планами, вагітна Meowth, ще й навіжена Евка до комплекту. І поки я тут їстиму свою кашку, там, у зовнішньому світі, будь-що може статися. Ну й хрін із ним. Зараз трасну собі соточку, то принаймні посплю, а там видно буде. Тим часом Бал почав проектувати архів своєї газетки. Я без особливої цікавості дивився на ці виґлупи самвидаву, і хоча «Ар Кастра» була виданням, без сумніву, вартим уваги, та зараз мені було не до неї.

Педераст Оркі повернувся десь за півгодини і виглядав уже доволі підпитим.

– Чого це ти на моєму ліжку? – запитав він майже жартома, але в той же час агресивно.

– Старий, не вийобуйся, – сказав я. – Пляшку приніс?

Тут він зненацька схопив мене за комір і зірвав із ліжка. – Жартуєш? – прохрипів. – Я тобі зараз покажу жартувати зі мною, – і професійним прийомом заламав мені руку за спину, ще й довбонув ліктем по плечах. – Бачиш, я сильніший від тебе, – просичав мені у вухо.

– Що ж ти мене б'єш? – здавлено запитав я. – Ми ж домовились. Я тобі бабулі дав. Де водяра?

Оркі відразу відпустив мене і знічено прошамкотів:

– А-а-а, водяра… блядь, забув, зараз принесу, там ще повинно було залишитися.

Повинно було залишитися. Повинно було залишитися. Ні, я таки, здається, влип. І це були мої останні гроші.

Оркі вибіг з палати, за хвилю забіг назад і радісно повідомив:

– У мене дві новини, погана і погана, з якої починати?

Довбаний мєнтяра, підар горбатий, випив усе. Говорити з ним далі не мало жодного сенсу. Але він не вмовкав:

– Та ти не переживай, не переживай, тезко, тут у пацанів теж бухло нехіле водиться, от тільки в Міші не бери, – він показав на крайнє ліжко під стіною, – бери в Бориса – (ліжко поруч) – він сьо'дні вижрав майже літру, і так завтра ні хуя не пам'ятатиме. Взагалі Вітьок (мій сусід) має найбільші запаси, він тут приторговує, але він нарваний, з ним краще не зв'язуватися, він навіть продавати не завжди хоче.

Оркі все торохтів і торохтів, потроху западаючи в сон, торохтіння перейшло у белькіт, потім у мурмотіння, і нарешті він заснув і вмовк, а я почав заглядати під ліжка. Справді, майже в кожного стояла пляшка. Я підійшов до ліжка Бориса і став навколішки. Коло самого коліщатка за мінеральною водою стояла майже повна чвертка. Трохи повагавшись, я простягнув руку, і тут просто переді мною загорівся спроектований на розсипані LCD-кристали радянський плакат «Пьянству-бой!».

– Ой бля, Діл, тебе тут тільки бракувало!

«Старий, на хуя тобі пити, подумай, ти ж лікуватися сюди прийшов», – висвітлився черговий напис.

– Та ну тебе на хуй, яке твоє собаче діло. От ще лиш ти не боровся за мою тверезість.

«Пьянство – лишь первый шаг к серьезным преступлениям», – проступило просто на етикетці чвертки. Діл, як досвідчений слідчий, чергував агітацію і психоаналіз.

Я простяг до неї руку, але клятий жартівник Діл щось там покерував своїм плазмовим скріном, кульки обплели пляшку чорними мацаками, і мені не вдалося навіть зрушити її з місця.

– Та старий, май же совість! – мало не закричав я. – Мені треба випити, я хочу хоч трохи поспати.

До мого обличчя під'їхала камера і прожвинділа спотвореним голосом: «Невже в тебе зовсім немає сили волі? Це ж твій реальний шанс вийти із запою».

Але ж і влип я, курва мама. Довкола самі психи. Будь-який алік зрозумів би мене без слів. А ці – довбані психи. Справжні психи. І підараси.

Я продовжував смикати чвертку, але вона не піддавалась ні на йоту, натомість почали з'являтися нові антиалкогольні плакати радянської доби, а пізніше пішли якісь похабні куплети: «Трезвый за щеку дает девкам-второгодкам, а пьянчуга в рот берет за бутылку водки»; «Трезвый девушек ебет во все дыры с руганью – у тебя и не встает, импотент обструганный»; «Трезвый трахнет малолетку, а тебе хоть хуй в розетку»; «Водка-яд, табак-отрава – алкоголику забава».

«Цікаво, яке справжнє прізвище цього ідіота», – чомусь подумав я.

«I'm Влад. Влад Рогожин. Я етнічний москаль, себто глитай або ж павук. Але зауваж: роблю україномовну газету і пишу українські вірші», – з'явилося під останнім куплетом.

– Та подавись ти своїми віршами! – вигукнув я. – І віддай пляшку, скотино!

«Пьянство – лишь первый шаг к серьезным преступлениям», – пішло у відповідь по другому колу.

Я безсило розпластався на підлозі. Враг візьми! Невже секретні служби розробляли свої високі технології лише для того, щоб якийсь долбойоб не давав мені зробити рятівного ковтка? Буває ж таке. «Халепа, халепа, – вертілось у хворій голові. – Але як з неї виплутатися?» Почувався я дедалі гірше. Чи то справді рівень алкоголю в крові впав до небезпечної поділки, чи то події останніх годин так на мене вплинули – несуттєво. Головне зараз було добути бодай кілька грамів горілки.

Повзучи навкарачки, я заглядав попід ліжками, і хоча пляшок було вдосталь, чомусь усі варіанти видавалися мені непевними, аж поки я не доповз до лігва Вітька. У нього справді виявився цілий склад – дві трилітрові банки «Спирту споживчого» і повна півлітра «Володара». Однак усе це було закоркованим, а зчиняти зайвого шуму мені не хотілося, тому я вирішив перевірити ще й тумбочку. У тумбочці був зразковий порядок, що видавав у Вітькові колишнього зека. За шклянкою з фломастерами й зубною щіткою стояла подарункова фляга «Троіцкославской особой», яка саме в силу своєї «особості» й подарунковості не надавалася до конфіскації. Від усього цього я сповз у стан паралізуючого ступору і знову розпластався на підлозі. Долілиць. LCD-ки, на які проектувалися найконтроверзійніші сторінки «Ар Кастри», збиралися в купку довкола «Володара». Коли їх назбиралося жмені три, вони замість того, аби утворити PJ-drum, полізли пляшкою вгору, і, проникаючи під корок (відсутність реальних розмірів, вочевидь, дозволяла їм проникати в найменші шпарини), почали виповнювати посудину. Всупереч логіці (адже об'єму в LCD-ках теж не було) рівень горілки почав підніматися, і невдовзі омріяна мною рідина потекла на підлогу (хоч корок і не летів).

– Гей ти, садюго! – крикнув я Ділові, ледь пересилюючи бажання вилизати паркет, – зав'язуй свої ідіотські штучки, ти ж бачиш, я нічого не роблю!

Однак Діл не обізвався. На паркеті розлазилася мокра пляма. Я схопив пляшку, але рука моя відразу виявилася обплутана чорними нитками, і хоч я не відчув жодного доторку, з відрази відпустив півлітру. Втім, від півлітри вже залишилася ледве половина. Кульки, назбиравши якусь критичну масу, перестали лізти під корок, а лише вирували за склом, від чого горілка набувала кольору мутного чаю і напевне вже не надавалася до пиття. Незважаючи на драматизм ситуації, мене зацікавив фізичний аспект справи: якщо горілка забарвлюється, значить утворюється розчин, нехай навіть колоїдний, а раз так, то LCD-ки все таки не є неподільними атомами Transcross'a, а, отже, структура не є аж такою незнищенною. Цікаво, як вони збираються видобутися зсередини і влитися у свій первісний хрест. Про те, щоб у пляшці утворився бодай один PJ-drum, не могло бути й мови. Висотаний усім пережитим, я сяк-так виповз на ліжко і завмер. Зненацька мене схопив гострий біль у попереку – я навіть не міг перевернутися на другий бік – доводилося лежати непорушно й дивитися на відеопроекцію «Ар кастри». Тим часом Transcross продовжував збирати себе по контрольних сумах файдів. Під триногою знову утворилося щось на кшталт мотальної машини, і кабелі та дроти потроху скручувалися у великий жмут, з якого час від часу з'являлися механічні пальці маніпуляторів, загрібаючи до середини сформовані деталі.

Вочевидь, я таки задрімав, а коли прийшов до тями, то ані триноги, ані штанг із All-seeing Eyes, ані самого відеопірата вже не було, лише на стінах, вкритих шаром чорного пилу (вочевидь, кристали таки втрачали частину своєї неіснуючої маси), продовжував іти відеоряд із «Ар Кастри». Цілий день я розважався тим, що оглядав порнографічні мультики і маргінальні відеокліпи, вивчав телехроніку контркультурних антиглобалістських рухів, читав трешову рекламу, похабні віршики й оповідання Хармса в неможливому перекладі. Найвикличнішими були витівки «антибуржуазних» групок, які свою ідеологію, вочевидь, витворили, погано, по-фастфудівськи законспектувавши «Ідіотів» фон Трієра. Вони світили голими задами на вулицях, копулювалися з тваринами на фермерських угіддях та знущалися над продукцією Макдональдса, і без того вже забороненою міністерством охорони здоров'я. Дивно, але більш ніхто з пацієнтів не виявив інтересу до безкоштовного кіна – певно, вже звикли і всі сюжети знали напам'ять. Мені воно теж швидко набридло, і я продовжував думати над незвичайним технологічним артефактом. Судячи з того, що трансляція продовжувалася за відсутності Діла – він міг передавати зображення на значну відстань. А те, що не припинив її по виході зі шпиталю, свідчило, мабуть, про комплекс провини за нічну поведінку. А може, хотів, аби я таки ознайомився з його пиздуватою газеткою. Чому, скажіть, найцікавіші речі потрапляють до рук таким кончєним рагулям? Мені б таку систему, та я б…

Та що ти б?.. Що ти вже можеш, бовдуре? Як там писало на зоряних кристалах твоєї недо-транс-крос-пере-транс-манси-шманси-свідомості – «импотент обструганный»? Ото ж бо й воно… Але яким чином… якщо… якщо залишився пил від кульок, значить не вся первісна «маса» неіснуючої речовини була зібрана… яким же… яким же чином реанімувався Transcross?

Пізніше виявилося, що пил покриває стіни не лише нашої палати – він був і в ординаторській, і в маніпуляційній, і в сестринській, а в туалеті… в туалеті незібрані LCD позабивали унітази, вируючи в потоках сечі і обплутуючи дротами шматки лайна – черговий санітар матюкався і довго викликав по телефону сантехніків, ті приїхали, але нічого з клятими кульками вдіяти не змогли: неіснуюча матерія виявилася незнищенною (мал. 5).

мал. 5

– Бачиш, що той козел наробив, – сказав я Оркі під час чергового перекуру.

– Ти про що?

– Ну, Діл зі своїм трансформером. Бачиш, усі сральники позабивав. Усе ці кляті кульки.

Оркі сахнувся від мене, як від навіженого.

– Не хочу нічого про це знати, – вигукнув він і зник.

Тим часом пил зі стін потроху осипався (зображення робилося все блідішим), і щокілька годин доводилося обтрушувати його з постелі й вимивати з горнятка.

Ми ж, курва, ще й дихали цим пилом, він набивався у вуха й ніс. «А що, як він токсичний?» – думав я, сякаючись чорним. Однак нікого, крім мене, це, здавалося, не обходило.

Наступного дня, лягаючи під крапельницю в маніпуляційній, я запитав сестри:

– А що, скажіть, ви справді нічого не зауважуєте?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну… ці зображення на стінах…

– Які зображення?

– Ну он там… придивіться… над дверима. – Я показав вільною від голки рукою.

Сестра перелякалася й побігла за лікарем (зображення справді виглядало вже дуже блідим, немов вибілене часом (часу, який ми проводимо в delirium, цілком достатньо, аби вибілити пам'ять, та замало, щоб відбити біль), але якщо сфокусувати погляд на ділянках, де не було плям від сонця – плями на сонці, плями під сонцем, рожевому довіряй, плям більше не май! – можна було побачити все ту ж галіму «Ар Кастра» з її сонцекльошними сюжетами і рекламою золотого дощу).

– Ось цьому щось увижається, – сказала сестра лікарці.

– Що ви бачите? – запитала та. – Комах? Звірята шастають під ліжком? Лилики? Ні? А що?

– Та це залишилося від того хлопчини, що лежав у кутку. Він мав відеосистему і зараз продовжує транслювати зображення. Це дуже просунута технологія. Цифра плюс.

Лікарка знизала плечима й вийшла.

– А справді, що ви бачите? – поцікавилася сестра.

Я пригледівся.

– Ну, зараз мультики якісь ідуть. От придивіться, там під стелею.

Сестра напружила зір, але вочевидь нічого помітити їй не вдалося.

– Певно, ви інакше дивитеся, – сказала примирливо.

Певна річ, вона мала рацію: усі ми дивимося інакше.

Цікаво лиш, а як усе це бачить All-seeing Eye? [13]13
  (адже Воно повинно знати, що в розсипаних по світу LCD-кристалах уже почалися генетичні мутації).


[Закрыть]