Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося – бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду.

– Агов, принце, у мене ідея, – сказав я. – Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки.

– О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь.

Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але…

– Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, – продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав:

– Засранцю.

Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно.

– Ти краще ляж.

– Як то «ляж»? Тут же брудно!

– Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні?

Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання.

Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.

Летілося не так уже й довго,

але перед тим, як бебехнути головою об каміння,

я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали,

ніякий не димедрол,

ніяка не пачка з пігулками,

а шматок мапи,

чи радше плану міста,

причому, чим ближче ми підлітали,

тим помітніше було,

що це дуже детальний план,

та навіть і не план,

а справжнісінький макет,

макет міста,

міста над затокою,

макет,

виконаний із невірогідною прецизією,

усе було, мов справжнє, —

будинки, тротуари, світлофори;

пролітаючи повз якийсь хмарочос,

я навіть помітив у вікні жінку,

що обирала з шкірки останній помідор,

було надто мало часу,

щоб розгледіти її обличчя,

тим більше, що вона

мешкала на п'ятому, здається, поверсі,

й летіти залишалося яких пару секунд,

але блиск ножа я ще встиг помітити,

і запам'ятав табличку на будинку,

тож можу правдиво свідчити,

що камінь,

по якому розпляцкалися мої мізки,

цей камінь… цим каменем… цією бруківкою… була… вистелена… вулиця… святого… гм… Петра…

От і вір після цього цейсівській оптиці.

Приватний переслідувач

За Окрю Іржоном я почав стежити, відколи ми познайомилися. Напочатку оте «стежити» було не більше ніж лексичною фігурою: я слідкував радше за його публікаціями – ми обидвоє належали до т.зв. «s-феномену», і я розцінював його як колегу й можливого конкурента.

Ми почали писати й друкуватися майже одночасно. Та попри позірну стилістичну й тематичну подібність, я відчував у творах Окрю якусь таємничу глибину, якусь не притаманну мені настроєвість, якийсь відблиск знання, хоча, на перший погляд, усе там було просто: абсурдистські пригоди диваків-марґіналів, таких собі strangers, наскрізна любовна лінія з неприхованою байдужістю, щоб не сказати холодністю, до описуваної жінки, естетизований еґоцентризм і непередбачуваність фіналів. Єдиною насправді оригінальною рисою Іржонових писань була надмірна увага до деталей, причому ці деталі громадились у вигадливі конструкції, а конструкції пов'язували між собою структурна винахідливість і сюжетна елегантність.

Окрю навдивовижу швидко здобув відданих прихильників у молодіжних колах, а за якийсь рік за ним уже волочилося ціле кодло фанів, які вбачали в ньому вчителя, просвітленого й гуру. І хоч офіційна літературна критика ставила нас більш-менш на той же рівень, я, позбавлений подібних виявів усенародної любові – всіх цих прихіпованих студенточок, рокерів, які йменували свої групи назвами його оповідань, і самодіяльних режисерів, що безконечно награвали фільми й ставили вистави за мотивами Іржонових книжок, – починав усе більше заздрити Окрю й ревнувати його до всіх цих почвар.

А коли він випустив у світ свій третій роман і фани разом із критиками буквально захлинулися від захвату, я почав стежити за Окрю по-справжньому. Спочатку вирішив дізнатись якомога більше про його дитинство.

Виявилось, Окрю був сином угорського комуніста, який емігрував до Союзу після відомих заворушень 1956 року. Одружившись із якоюсь секретаркою райкому партії, він надзвичай швидко призвичаївся до місцевої горілки, і, коли народився Окрю, секретарка вже мала під боком закінченого алкоголіка, хоча й іноземця, що тоді було дивовижею. Тому виростав малий Іржон практично без батька. Його напівугорське походження не виказували ні зовнішність, ні мова, та однокласники, ці жорстокі тварюки, безпомилково вирахували в ньому stranger'a й цькували від першого дзвоника мало не до випускного вечора. Вистачало, зрештою, дивного імені. Знайомий художник, який учився з Окрю в одній школі, розповідав, що той був усезагальним посміховиськом, але й сам відповідав колегам звірячою ненавистю. Така от, скажімо, картинка:

Іржон повертається зі школи. Жовта батькова партійна течка. Картате кепі на кучерявій голові. За ним біжать однокласники й верещать: «Мадяр, мадяр, підарас, переходь у інший клас!» Окрю зупиняється, підбирає із землі найбільші камені й жбурляє у кривдників. Подейкують, одного разу він розбив голову синові завуча, розбив дуже серйозно, – той місяць пролежав у шпиталі зі струсом мозку, – але справу якось зам'яли. В ім'я пролетарського інтернаціоналізму, чи що.

В кожному разі від початку Іржон був марґіналом, як і його майбутні герої. Все це не могло не відбитися на його психічній конституції, однак дорослий Окрю виглядав дуже спокійним, приязним і товариським.

Після школи він цілком успішно закінчив університет, захистив кандидатську й тепер у тому ж університеті викладав прикладну лінгвістику.

Ходили чутки, що він домагався мало не кожної студентки, яка хотіла скласти іспит, але я розвідав – нічим конкретним ці чутки не підтвердилися. Швидше за все, сам Окрю їх і розпускав.

Так чи сяк, але третій роман Іржона наробив галасу в літературних колах. Ясна річ, я читав його ще в рукописі – ми з Окрю приятелювали, і подібна практика була звичайною, – та навіть запідозрити не міг, що ця тоненька книжечка (80 с.) справить таке враження на загальмований здебільшого читацький загал.

Роман (я б уважав його повістю) називався «Ієрархії пташиних зграй» і розповідав про пошуки певним фоторепортером свого двійника в глухому карпатському селі. Деякі сюжетні ходи відгонили кортасаро-антоніонівським «Blow up», але без пафосу, моралізаторства й злободенних спостережень. Що не кажіть, а Іржонове почуття смаку вражало. Пам'ятаю, коли він забирав у мене рукопис, то сказав: «Мушу трохи допрацювати: там забагато прикметників».

(Пошуки фоторепортера виявляються марними, але він врешті залишається в тому селі, й з усього випливає, що він і був тим двійником, якого шукав. Звичайно, в переказі це звучить трохи банально, однак мовна вишуканість, поєднана з містичною орнітологією, робили цю книжечку направду цікавою.)

Цікавою, так.

Але не більше.

Що такого ревеляційного віднайшли в ній критики і фани, я до сьогодні не можу зрозуміти.

Після виходу роману на Окрю посипалися всілякі літературні премії, стипендії, він почав виїжджати на Захід, отримувати запрошення на різноманітні фестивалі, коротше кажучи, дістав додатковий бонус, якого, по правді, я заслуговував не менше від нього. (Довколалітературні недоумки стверджували, ніби Іржон до того ще й вступив у масонську ложу «Нова зоря», однак, на мою думку, це вже повна дурня.) Він перестав писати художню прозу, зійшовши на якусь бездарну белетризовану публіцистику, та на його славу й визнання це вже не могло вплинути.

Не буду приховувати, все це мене страшенно дратувало, навіть не стільки тому, що я так прагнув дармових поїздок до Європи, скільки через те, що втрачав шанс стежити за Іржоном, ходити назирці, вивідувати подробиці щоденного життя, а отже – розгадати принагідно секрет його успіху.

(Шкода й казати, що на тлі загальної істерії мою розкішну поему «Системні вимоги» практично не помітили.)

Врешті-решт, повернувшись із чергової задунайської імпрези, Окрю отримав найвищу національну відзнаку, а разом із нею – стипендію американського наукового товариства. Я вже було поховав свої плани слідкування, та несподівано для всіх (але на радість фанам) він відмовився і від премії, і від стипендії та виїхав у Карпати, чи ж не у вигадане собою село.

Я поїхав слідом.

Варто, мабуть, додати, що Окрю, незважаючи на христовий сливе вік, одружуватися не поспішав. Він, щоправда, таки знайшов серед своїх студенток вродливу й розумну спадкоємицю старовинного галицького роду, котру тягав із собою на всі фуршетні забави (хоча лише раз повіз її за кордон), що викликало додаткові, але в цьому випадку небезпідставні заздрощі нашого товариства. Однак його ставлення до неї важко назвати інакше, ніж дивним. Таку розкішну дівчину, яку кожен уважав би якнайвигіднішою партією, він радше ігнорував і на людях поводився з нею відверто насмішкувато. Чи то наслідував власних героїв, чи то в такий спосіб (що вірогідніше) приховував свої чуттєві комплекси. Однак Вава (так чомусь її звали) зносила все це з дивовижною гідністю, а навіть грацією (якщо доречне тут це слово), хоч, безперечно, теж належала до середовища безрідних фанів, які завжди оточували Окрю.

В Карпати він поїхав без неї.

Ці його виїзди в гори віддавна вже стали частиною Іржонового іміджу, та я вперше зважився поїхати за ним. Вочевидь, десь там на диких перевалах також ховалася таємниця його успіху. Я був далекий від думки, що він просто черпає в лісах натхнення. Але що могло вабити цього півмадяра в наших горах?

Зрозуміло, мені стежити за Окрю було надзвичайно важко. Адже він не тільки досконало знав моє обличчя, а й без труду вирізнив би мою постать у юрбі. Та цього разу я таки вибрався за ним. Жодного гриму, накладних вусів чи окулярів – виглядати сміховинно, найперше перед самим собою, не хотілося. Ба більше – в нападі якогось відчайдушного збайдужіння я взяв квиток у той же вагон, але по недовгих ваганнях перейшов у кінець потяга і там, серед брудних картатих клунків (ідентифікатор нашої нації) й немитих селюків, в атмосфері безперервної пиятики й нестерпно ідіотських балачок перебув подорож до перевалу.

В горах Окрю зупинявся, як правило, в оселі Moxa, що правила за своєрідну туристичну базу для всього нашого артистичного товариства. Я постановив допильнувати кожен його крок, кожен погляд, кожну розмову з місцевими. Однак ще не знав, як зроблю це насправді.

Вийти з потяга непоміченим виявилося доволі просто. А що за крок від станції вже починалися справжні хащі, неважко було й пробиратися слідом за Іржоном до хати.

Не буду переповідати своє скрадання між дерев, продирання крізь колючі чагарі і першу ніч, проведену в лісі. Все це не стосується справи. Та першого ж дня, коли Окрю подався на сусідній хутір по продукти, я вліз до хати й зачаївся на стриху.

Мушу сказати, що тиждень, проведений на горищі, був жахливий. Насамперед тому, що спостерігати за Окрю не було жодної можливості (аж у передостанній день я виявив невелику дірку позаду комина, та було вже запізно). Інша річ – я змушений був справляти там же проктологічні потреби, потерпав без води, достатньої кількості харчів та курива. В ті рідкісні години, коли Іржон вибирався на хутір, я спускався вниз, безглуздо наливався водою з колодязного відра, шукав у хаті бодай шматка хліба й випорпував із попільнички недопалки. Треба віддати Окрю належне – у нього була манера викурювати лише третину сигарети, тож бодай цей голод я сяк-так міг задовольнити.

Зрозуміло, що за таких обставин я навіть гадки не мав перевіряти, чи не пише він випадком чого. Боротьба за елементарне виживання відбирала всі сили. Одного разу, припертий до безвиході сильним шлунковим розладом, я мусив спуститися зі стриха вночі і ледве добіг до кущів, не запаскудивши штанів. Назад вибирався через слухове вікно, приставивши до стіни поламану драбину. Кілька разів зривався й лише чудом не розбудив Окрю. А спав він, до речі, дуже мало й неспокійно – часто виходив уночі курити й подовгу стояв на подвір'ї, дивлячись у бік темного лісу. Бодай на небо дивився б, шукаючи натхнення. Бо що можна було видивитися в тих чорних хащах?

Визнаю, збавляючи годину за годиною, день за днем у мучівній бездіяльності, я мріяв, уявляв, що от якби описати це моє добровільне ув'язнення, цей плин сповільненого часу під дахом старої гуцульської хати, то вийшов би справжній шедевр, з яким не зрівнявся би жоден із опусів Окрю.

Посеред тижня до нього завітало кілька наших спільних знайомих.

Під час гучної пиятики Окрю повідомив, що в хаті живе привид. Він розповів про шурхіт на горищі (згадав, до речі, й про сморід), рипіння кроков, вичищені попільнички і, вже безсоромно белетризуючи ситуацію, розповів кілька випадків, коли місцеві нібито бачили коло хати темну постать. П'яний Ганушків зголосився негайно перевірити стрих. Ніхто його особливо не зупиняв, і він, голосно сопучи й відригуючи, поліз до мене нагору. Дякувати Богу, було вже зовсім темно, і він, перечепившись коло самої ляди через скриню з лахміттям, брудно вилаявся й спустився додолу. Тема застільної розмови потрохи зійшла на паранормальні явища як такі, і я полегшено зітхнув.

Словом, соромітна була та моя пригода. Соромітна й безглузда.

Після повернення я далі стежив за Окрю в місті. Однак він усе частіше замикався сам удома, рідко з'являвся на люди, перестав відвідувати виставки й імпрези і, здасться, цілком занедбав свою подружку.

Пішов новий поголос, що Іржон безпробудно п'є, а згідно з іншою версією, навіть колеться. І навіть я, професійний окрюзнавець, не міг цих чуток ані спростувати, ані підтвердити. Ніде правди діти, я ніколи не бачив його п'яним чи обковбашеним наркотиками, але що діялося за дверима його помешкання, сказати я, звісно, не міг. Єдине, що вдалося помітити, Окрю почав поводитися дивно. Коли виходив на вулицю, немов відчував, що його переслідують, часто оглядався, ґвалтовно змінював напрям руху, пірнав у якісь темні двори, або годинами крутився на одному місці, курячи сигарету за сигаретою. Кілька разів я змушений був відкритися, легітимізувати, так би мовити, свою присутність поблизу – підходив, розмовляв, але ж вічно так тривати не могло! Та й до того ж я вже звик бути тінню Окрю, більше мені нічим було зайнятися. Наші літературні справи – мої і його – здається, відійшли в минуле, але – повторюся – перестати стежити я вже не міг.

З Окрю справді діялося щось дивне. Попри помітну манію переслідування (цілком небезпідставну, зрештою) він іноді, наприклад, десь із півгодини не міг примусити себе перейти вулицю. Не знаю, може, почав боятися авт. Іноді вибігав із помешкання вночі, летів до найближчого кіоску non stop, але майже ніколи нічого не купував, шугаючись кожного випадкового перехожого. Іноді вранці виходив на балкон, і я бачив, що він боїться навіть наблизитися до поруччя, хоча й мешкав на другому поверсі. Часом я помічав, як він розтуляє планки жалюзі й з острахом виглядає на вулицю.

Його погляд зробився скляним, але водночас зацькованим, ніби Окрю повернувся в жах шкільних років.

За таких обставин я мусив якось змінити тактику, хоча нічого путнього мені на думку й не спадало. Та одного ранку (провівши цілу ніч під Іржоновими вікнами) я, сам не знаю як, опинився в його помешканні (коло ліжка стояла ціла батарея порожніх горілчаних пляшок, отже Окрю справді безпробудно пиячив), але раптом усвідомив, що я лише нічний метелик, який сидить на фіранці. Вочевидь, це вже була моя галюцинація, викликана недосипанням і перевтомою, але Окрю насправді почав ганятися за мною, намагаючись поцілити подушкою, і ця гонитва тривала досить довго, поки він не знайшов в одній із пляшок залишки горілки і не заспокоївся. Іншого разу я йшов за ним по вулиці, та оскільки він раз по раз оглядався, мені довелося постійно думати про конспірацію і, клянуся Богом, я не придумав нічого кращого, як перевтілитися, розділившись на трьох лискучих круків, і злетіти на дерево. Так переслідувати Окрю було набагато зручніше, та він, хитрий, як усі пияки, зауважив мій виверт, побіг до парку, де, втім, з огляду на невелику кількість дерев, шансів заховатися від мене майже не було, а потім – о дитячі травми! – почав підбирати із землі найбільші камені й жбурляти в мене. Вцілити йому було не так уже й просто, тим більше, що я був у трьох екземплярах і легко перелітав із гілки на гілку. Так разом ми просувалися в бік старої забудови, аж поки доведений до відчаю Окрю вхопив якийсь уламок тротуарної плитки і пожбурив ним у вікно найближчого будинку (вочевидь на склі привиділося йому відображення моїх крил). Отут його і пов'язали. Санітари, вочевидь, викликані потерпілими, приїхали навдивовижу швидко і завезли сердегу до наркологічного диспансеру. Якийсь час я летів за автом «швидкої допомоги», поки не зрозумів, що можу переміщатись у просторі, не обов'язково втілюючись – самою силою Іржонової манії. Разом із ним. Аби потім виникнути, де завгодно. Властиво, весь я був лише витвором його хворобливої уяви.

В шпиталі черговий лікар, оглянувши Окрю, сказав:

– Ну що ж, типовий деліріум. Прив'яжіть його до ліжка. І вколіть сибазон. Як то скінчився? Ну то вколіть хоча б що-небудь. Магнезію, я не знаю, абощо.

Бідний Окрю виривався, коли санітари в'язали його, і, показуючи на мене пальцем, кричав:

– Ловіть черепаху, ловіть черепаху!

Ніхто, крім нього, на мене не зважав.

З огляду на відсутність ліків у диспансері ми не розлучалися з Іржоном чотири дні. Впродовж них він топтав мурашок, відбивався від пораненого лилика й виганяв із палати білого вужа (отак я еволюціонував). Потім його завезли в реанімацію, і я мусив відступити.

Тепер мене непокоїть одна думка: «А що, як його вилікують? Шансів, звісно, небагато, але все-таки. Що, як його вилікують? Адже я тоді просто перестану існувати… То хто ж тоді слідкуватиме за творчістю Окрю Іржона?»

Анатомія Марлен

Після того як з'явилася моя третя книга, почалося якесь колоквіальне пекло – презентації/поїздки/інтерв'ю. Щоби відбитися від журналістів, я навіть підготував стандартні, з дозволу сказати, тези, котрі роздавав бажаючим, але це не допомогло. Моя коротка популярність була такою всеохопною, що навіть бульварна і медична преса не гребувала мною. Я перестав слідкувати за публікаціями, як і за тим, що відповідаю на дурнуваті запитання. І, як виявилося, дарма. Слово не варабєй і не синиця в руках, а радше гордий буревісник, котрий літає… і так далі.

Читачі реагували на всі ці бздури дещо стереотипно: доводилося вигрібати з поштової скриньки купи кореспонденції. Як правило, я викидав листи, не читаючи, але іноді (з нудьги, знічев'я або коли конверт привертав увагу – маркою, каліграфією чи штампом благодійної фундації) дозволяв собі невинні розваги.

Лист, із якого почалися пригоди, виділявся з решти лаконічністю адреси: « місто Львів, письменникові Окрю Іржону».

Дивно, але він дійшов. Чи то поштаркам вже намозолило очі моє нетутешнє ім'я, чи то всезнаючі нишпорки із секретної контори слідкували за моєю перепискою, та факт залишається фактом: я отримав це.

Щиро кажучи, напочатку я був переконаний, що маю справу з розіграшем – багато колег, трохи ревнуючи мене до успіху, були б не від того, аби помститися бодай невинним жартом. Однак уважно прочитавши листа, я зрозумів, що такої перфектної стилізації не втяв би жоден із знайомих. Навіть Чемодан, – на що вже геніальний імітатор – не спромігся б на таке (це вже поминаючи той нюанс, що Чемоданові цілком вистачало власного успіху і він навряд чи бавився б у такі дешеві розваги).

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум'яття. Отже:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Я мала приємність читати зустрічі з вами у газеті „Експрес“ від 6-13 липня, мушу зізнатись що ви мене зацікавили особливо це що спокусили би Мерилін Монро, я бачила з ней декілька кінофільмів у Польщі коли я була у 70-х роках у рідної сестри у м. Щецін один з них пригадую під назвою „Książe і aktoreczka“.

Трохе пишу віршики, які друкуються у газеті „Винниківський вісник“ незнаю чи ви читали це правда ще у 1996 році був надрукований мій віршик у газеті „Нескорена нація“ № 9 (77) під назвою з любов'ю до України, підписаний м. Винники Аліція Бобик.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкав у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Колись працювала в Політехнічному інституті можливо і тоді коли ви навчались.

Виступаю на радіо Незалежність мене записують а в дому себе слухаю, но а коли виступаю для польської передачи, w języku polskim, то безпосередньо у мікрофон.

Знайома багато років з Миколою Філаретовичем Колессою.

Ми спілкуємося польською бо у мене відчувається акцент, а потім переходимо на німецьку – професор студіював у Відні.

Мій чоловік був родом з Рожнятівського району, там багато мешканців по фамілії Бобик.

Написала пару пісень правда котрі проспівала вперше у Миколи Філаретовича і він казав мені записати на касету. Касета була у пана Ігора Білозіра він люб'язно згодився написати музику але на жаль не суділось. На днях я була у пані Ольгі Білозір, вона мені дуже сподобалась звернулась до мене з проханням записати її пісню яку я виконую під назвою „найдорожчий мій“.

Пане Окрі якщо час вам дозволить і ви будете у Львові прошу вас мене відвідати я мешкаю дуже скромно, маю пів дому по вул. Херненського 10/2 якщо ви приїдете у Винники якщо будете їхати маршруткою з вул. Валової то № 36А, ви доїдете до Магазину Винничанка потім спитаєте де молочарня за молочарнею перша вулиця на право і по правій стороні п'ятий дім.

Я хотіла би щоб ви записали собі декілька пісень які своїм часом співала Марлен Дітріх. На жаль я немаю магнітофону вам необхідно буде привезти з собою, також мікрофон і касету. Я буваю часто на дачі так що прошу вас повідомити мене коли ви зможете мене відвідати, листом або по телефону (це номер моїх сусідів) 99-00-99 або до моїх друзів у редакцію „Винниківський вісник“ № 96-66-69, і я буду вже вас у цей день чекати.

З повагою до вас: Аліція Бобик».

Я не все зрозумів у цьому листі.

По-перше, що означало оте «якщо будете у Львові»; по-друге, що має спільного моя любов до Мерилін із піснями Марлен Дітріх (які, до речі за бажання я міг би легко стягнути з інтернету). Ну, але все це я списав на старечу дивакуватість бабці Аліції і на деякий час цілком забув про лист, ув'язнувши в черговій круговерті поїздок.

Повернувшись десь за місяць, абсолютно висотаний спілкуванням із столичними мешканцями, цими позбавленими самоідентифікації київськими овечками Доллі, я замкнувся в хаті і від нічого робити гортав старі журнали та переглядав неактуальну вже пошту.

Лист пані Бобик знову не залишив мене байдужим.

Я вирішив, аніж тупо переховуватися в помешканні від приятелів, може, краще таки з'їздити в ті довбані Винники – сяка-така розвага.

І наступного дня, взявши під пахву старенький Sharp із касетою Боба Ділана, на яку мені не шкода було б переписати навіть винниківські коломийки, я поперся на маршрутку № 36А.

До Валової треба було проїхати кілька зупинок трамваєм, і я вважаю, що несподіванки почалися вже тоді.

Розчовгана червона двійка, підреставрована рекламою прокладок «П'ять крапель» (судячи з назви, вони призначалися для останніх днів менструації), з розгону в'їхала на перехрестя, коли вже запалилося червоне. А далі сталося те, чого я ніколи раніше не бачив: трамвай дав задній хід! Зрозуміло, такого маневру ніхто не сподівався, й за хвилину позаду двійки утворилося ціле звалище побитих авт.

Я не став дочікуватися, поки власники джипів і бумерів поставлять водія на лічильник (попередньо збивши на квасне ябко), і подався на Валову пішки.

Незважаючи на неділю, маршрутка виявилася порожньою, і я цілком успішно гасив Бобом Діланом блатну попсню, яка лунала з радіо. Протистояння тривало хвилин п'ятнадцять, а потім водій не витримав і висадив мене посеред дороги. Я не протестував, бо й справді не був певен, що Ділан кращий за «прасті-пращай-нє-жді-радная». В результаті до Винників добрався вже десь коло полудня. На додаток через того Боба (Ціммермана) мені скінчилися батарейки, а отже шансів отримати на халяву співи Дітріх майже не було. Та я не дуже цим журився й пробував, не питаючи дороги, знайти якщо не молочарню, то бодай магазин «Винничанка» – не в мегаполіс ж бо потрапив.

Проминаючи церкву й подивувавшись, що прихожани гуртуються назовні, побачив на церковних дверях табличку «Перезмінка». Враховуючи трамвай, це був уже другий приклад небаченого раніше. «Перезмінка, – думав я про себе, – гм, перезмінка, цікаво, чи переривають для такого відправу, чи відкладають хрещення і шлюби». Чомусь уявився священик, що наминає чебурек на захристі.

«Винничанка» виявилася магазином канцтоварів, де на вітрині серед зошитів та олівців стояв гіпсовий Христос, розмальований у брудно-бордові кольори. Що ж – хоч якась компенсація за невідбуту службу Божу. Під канцтоварами стояла беззуба стара в кокетливому капелюшку й цілком індиферентно повторювала:

– Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Оригінальність слоґану потішила мене. За весь час пересування Винниками я перестрів лише одного котяру, та й той був відгодований неначе на забій і йшов перевальцем, важко хекаючи. «Ти б, бабусенько, до Львова поїхала, – подумав я. Там на твій перформенс знайшлися б поціновувачі».

Молочарні ніде не було видно, а ззаду ще довго долинало шамкотіння: «Притулок. Для бездомних котів-собак. Пожалуйте». Втім, я без вагань звернув у першу вулицю направо й відрахував п'ятий справа дім. Двері відчинив приязний миловидний хлопчина, чиї приязність та миловидність мали відверто єговістський характер. «От чорт, – налякався я. – Може, вони тепер і таким робом заманюють неофітів». Настрою для теологічної дискусії не було зовсім. Перезмінка в церкві, Христос у канцтоварах, невже ці Винники – резиденція Свідків? Хлопчина запросив мене до хати (це таки виявився дім Бобиків), і традиційні ікони у кутку мене трохи заспокоїли.

– А пані Аліція?

– Вона зараз буде. Зачекайте поки що тут.

Хлопчина вийшов.

Я роззирався по кімнаті, та нічого екстраординарного не зауважив. Прості радянські меблі, на тлі яких дубовим дисидентом виглядав старий креденс, вишивані рушники, фото на стіні. Цілком можливо, це й була Марлен Дітріх (обіймала якусь жінку), чому б ні, але оскільки знимка була любительською, ідентифікувати «біляву бестію» мені не вдалося. Набір книжок на полиці теж видався нічим непримітним: «Гомін, гомін по діброві», «Енциклопедія Української РСР», «Історія запорізького козацтва», «Роксоляна» Загребельного, віртуальна кулінарія Дарії Цвек у кількох примірниках, «Анатомия и физиология» Попова та підшивка окупаційного варшавського часопису «Fala». Я витягнув перший-ліпший журнальчик, розгорнув, і тут, мушу визнати, моя оповідь заходить в глухий кут.

Зовсім не знаю, що мало б відбуватися далі. В мене є, звичайно, пара ідей, але всі вони видаються мені безглуздими й провальними. Посудіть самі:

Згідно із першим сюжетом хлопчина мав би вивезти на інвалідському візочку древню, як історія козацтва, стареньку, почалася б розмова, що плавно б перейшла в старечий монолог, радше автобіографію, з якої випливало б, що пані Аліція – ровесниця Марлен, ба більше – її вічна суперниця й дублерка (так, так, пане Окрю, я супроводжувала її всюди, без мене вона не награла б жодного фільму, не заспівала б жодної пісні, навіть «Лілі Марлен»), а сама Дітріх в Бобиківській інтерпретації виявилася би бездарною почварою, закомплексованою ревнивицею, що завше відбивала в Аліції чоловіків, включно з легендарними Жаном Габеном та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв'язки «блакитного ангела», хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в «ангела» від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все, що ще могла робити німецька нездара – це вештатися ресторанами, вбрана в «мужеські строї», і це зовсім не від вишуканої стильності, як доносила преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, – продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, – Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово «безсмертний»? Люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою – вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та незважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних – це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам гарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.

Отакий був мій перший сюжетець, і я гадаю, всім зрозуміло, чому я не можу продовжити ним цю так безвідповідально розпочату історію.