Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Відчувати за спиною ціле це кодло було не надто приємно, робилося гаряче й задушливо, аж раптом хтось почав смоктати і пестити умілим язиком моє ліве вухо, а що воно в мене майже глухе, то перебільшено чутливе, проте я відрухово смикнувся, уявивши, що це могла бути одна із червонохрестних жалібниць, але чергова порція ласк засвідчила, що це була Кока! – лише в неї міг бути пірсинґ на язику.

«Еге! – подумав я собі. – Усе не так безнадійно! Хоча з іншого боку цікаво, чи взяв я у своєму житті бодай одну жінку, а чи завжди брали вони, засовуючи в мене свої пірсинґи, і тільки потім я вже засовував у них все решта?» А вголос сказав:

– А що, поросята, чи не покурити нам сінця? За перемогу лицарів Христових, наприклад.

Товариство заґелґотало, з'явився звідкись похідний бульбулятор, і невдовзі солодкавий аромат ґанджі поповз – вагоном, запахло батьківщиною, кірзаками і КПЗ.

Закурили козаченьки, страшно закурили, і ось уже:

– балачки пішли по другому колу;

– виповнені теплим димом слова, немов репліки-«хмарки» в коміксах, зависали над оповідачем і залишалися до кінця розмови – здавалося, до них можна повернутися будь-коли, гортаючи сторінки вечірки в зворотному порядку;

– і вже не дует, а цілий секстет звучав за столом (хлопчина, попри те, що сестри милосердно вдихали в нього дим методом «рот у рот», так і не очуняв, тому сьомого голосу не було);

– однак, навіть не зважаючи на те, що ми з Кокою вже активно й пристрасно петтінґували («руки на стіл! руки на стіл, сволото!» – кричав безрезультатно невиспаний і голодний внутрішній цензор), я вслухався в голос кореспондента – той оповідав одну із своїх газетярських історій, під впливом трави сподобляючись на таке складне фразування й таку бездоганну пунктуацію, що мене аж завидки брали.

Кореспондент:

– От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немовби це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапяються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…

Кореспондента почало заносити, тому я обмежуся стислим переказом змісту його оповіді (мої пальці ритмічно ворушилися всередині Коки, пальці Коки ритмічно стискали мене, «реальний масаж», – сказала вона іронічно і холодно).

Коротше кажучи, зі слів кореспондента випливало, що ми саме проїжджали місцину, де по серед степу широкогобув розміщений реабілітаційний центр для контужених, хоча терапія (авто психотерапія, уточнимо) стосувалася не так наслідків контузії, як астенічного синдрому – тихої недуги, яка найчастіше супроводжує потрясіння воєнного часу й обов'язково косить ще два-три повоєнні покоління. Так от до центру забрів якось уночі розгублений приблуда і попросився переночувати. Його впустили, та на ранок він нікуди не пішов, прикинувшись хворим, і залишився ще на день, і ще, і так аж поки до нього не звикли й не залишили назовсім, змирившись.

Він, щоправда, хоч і виглядав на астеніка, поводився не завжди адекватно, виказуючи зачатки легкої психопатії і приносячи чимало клопотів реабілітантам – часто бігав із сокирою в руках, і хоч не натворив нічого фатального, але, погодьтеся, якось воно некомфортно (так висловився кореспондент), коли ваш сусіда по палаті забігає зранку з червоним топірцем і рубає щось із меблів, переважно – ялинкові гірлянди, котрі в центрі використовувалися в якості альтернативного, лікувального освітлення.

Принагідно він порубав вазонки в камінній залі, а також ті нечисленні деревця, що росли довкола центру, висаджені пацієнтами на сеансах трудотерапії.

Сокиру він знімав із пожежного щита, тож вирішено було щит закрити ґратами й замкнути на замок (що, як побачимо пізніше, матиме фатальні наслідки).

А тим часом, поки тривали профілактично-ізоляційні роботи, наш герой встиг набавитися вогнегасником, що входив до комплекту разом із сокирою та повним піску відром і, річ ясна, закінчилося це тим, що мало не весь корпус було залито піною, а також виведено з ладу камін, – у якому горів непогасно вогонь пам'яті жертв весняного призову, – та й сам вогнегасник. Отож, замикання протипожежних аксесуарів хоч і видавалося річчю потрібною, але вкінці виявилося актом згубним, самовбивчим, бо котроїсь липневої ночі наш піроман сигаретним недопалком (« Dunish Error» [33]33
  «Данська помилка» (англ.).


[Закрыть]із ацетатним фільтром) підпалив будинок центру, пустив, так би мовити, червоного півня на шпитальні терени і преспокійно забрався геть.

А нещасні реабілітанти, коли спохопилися зі сну, то було вже пізно, та й гасити полум'я було нічим – відро добірних LCD-кристалів нікого не могло врятувати.

Однак найцікавіше в цій історії (наголосив кореспондент) те, що підпалювач перед тим, як вчинити це нічне, цинічне аутодафе, викрав з бібліотеки книгу, та навіть і не книгу – так, кількасторінкову брошуру, інструкцію якусь – це вдалося встановити військовій поліції, коли розслідувалися причини інциденту, і з'ясувалося, що книгозбірня – єдине вціліле у вогні приміщення – повна слідів життєдіяльності нашого fireman [34]34
  Пожежник (англ.).


[Закрыть]: майже всі книги він проштемпелював власним екслібрисом (єдиноріг, який злягається із сірою в яблуках кобилою, і напис « Identity is pretension» [35]35
  «Ідентифікація – це претензія» (англ.).


[Закрыть]), позалишав купу відбитків пальців, а також записів у журналі реєстрацій, причому, як правило, претензійних сентенцій на кшталт такої:

« Наш досвід показує, що більшість речей закінчується смертю».

А щодо викраденої брошури, то він цілком коректно заповнив графу «видано-коли-кому-з-якою-метою» і лише дописав від себе:

«Полишаючи сей кляштор назавжди, я правом, даним мені праведною спільнотою, відпускаю гріхи братам і сестрам і заодно знімаю із себе відповідальність за блаженні їхні душі, що їх, сподіваюся, не омине ласкою отець наш небесний, прихильний до всіх калік і потопельників, забитих блискавкою чи копитом скаженого мула, до послизельників, порізальників, потру'ників, а так само й погорільців. Блажен, хто перейшов крізь полум'я очищення! До зустрічі в раю! Воздається вам за науку! І дякую за інструкцію».

– Наліцо, – додав закумарений кореспондент рідною, вочевидь, мовою (треба було негайно забирати Коку і валити в якийсь темний куток, бо ми вже були на межі обопільного виснаження) – всє прізнакі мозаічєской псіхопатїї, а псіхопатов ніззя совокуплять с астенікамі, ето даже рібьонок знаєт.

Зненацька з-під стола почувся нескладний чи то спів, чи то стогін забльованого хлопчини (певно, штучне дихання методом «рот у рот» таки дало свої результати): « Не плач, мати, не журися, бо вже син твій оженився, та взяв жінку паняночку, в чистім полі земляночку, і без дверець, без віконець, та вже пісні вийшов кóнець…(а далі в хлопчини, вочевидь, перемкнувся канал, бо закінчив він цілком несподівано) Танцювала риба з раком… А хто мене не полюбить, трясця його матері!»

Загадковість останньої фрази схвилювала навіть червонохресних сестер Полі та Ксену – вони полізли під стіл отирати пацана з блювотиння, мабуть сподіваючись, що він усе ж може ще придатися самотньої новорічної ночі.

– Ще одна версія останньої пісні Лілі Марлен, – прошепотіла Кока, мабуть, маючи на увазі хлопчачі рецитації та принагідно всовуючи мені свій верткий, оздоблений сріблом язичок мало не в мозок, туди, де знаходяться центри, відповідальні за виконання громадських обов'язків та обманних рухів.

Тимчасом конференційна тітка, випавши з течії діалогу, який вона провадила останні півгодини сама із собою, вереснула, розмахуючи паростком цибулі:

– А тепер маскарад! Усі на бал-маскарад! Скоро Новий рік!

Маскарад не забарився.

Переодягання відбувалося тут же за столом і зводилося здебільшого до роздягання.

Замасковані сестри-жалібниці постягали фартушки й чепці, розпустили волосся – у Полі воно виявилося чорним, з прожилками сивини і від природи крученим, а Ксена мала хлопчаче каре медвяного відтінку, яке їй дуже личило б, якби вона менше розкривала дзьоба ( із закритим ротом вона була така мила дівчинка).

Хлопчина, отертий від стружки, можна вважати, лежав тепер в оновленій подобі, а кореспондент, попорпавшись у наплічнику, дістав і почепив метелика, чомусь у білий горошок.

Я начепив окуляри нічного бачення, в яких ні фіґа крім розмитих зелених плям не було видно.

Кока скинула халат, і сукня заблищала всіма своїми лелітками. Просто. На здоров'я.

Найсміливішою виявилася конференц-пані – наркоманка-неофітка, німфоманка-кармелітка, безнадійна ревнителька кореспондента, вона стягнула через голову свою факультативну сукню (зачепивши й обірвавши при цьому накладну, скручену калачем косу) і залишилася в прозорій комбінації, крізь котру просвічували рожевий бюстгальтер, мережані панталони і плюсклий живіт. Здасться, жінки в літах підсвідомо намагаються використовувати відразу і потяг, і відразу: обидва ці стани, дарма що полярні, мають магнетичну природу. З усього було видно, що нашому бравому журналісту сьогодні не відкрутитися ніяк. Ґвалтований у ворожому полоні, тепер він мусив витримати ще один ґвалт – коаліційний.

Чекати довше не мало сенсу. Я взяв Коку за руку й повів у її купе.

Чекати довше не мало сенсу. Ми лише похапцем обійнялися.

Чекати довше було просто неможливо. Ми роздягнулися миттєво (причому я примудрився залишитися в самій портупеї і, певно, виглядав, як один із ренесансних херувимів, яким тогочасні живописці геть утилітарно прилаштовували крила шкіряними ременями, та я не мав ніяких крил, зате у мене була цілком пристойна альтернатива, що нею я і скористався, обернувши Коку обличчям до вікна й дозволивши спертися на столик, а крім альтернативи я ще мав пару вправних рук, яких було явно замало на всі жіночі принади, та найдорогоціннішими заопікуватися все ж вдалося, і наше легке погойдування, набираючи сили й амплітуди, якось непомітно увійшло в ритм із метлянням роздовбаного вагону, що тепер уже прямо асоціювалося із надсадним підскакуванням старої шльондри, а отже вимальовувався, бодай провізорично, груповий секс: я, Кока, метафорична курва, оперезаний ременями херувим, цісарсько-королівський вагон – ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся… – і стрімко злилися, і кохалися швидко, скоро, хутко, красно, бистро, часто, прудко, шпарко, гінко, щодуху, галопом, невпинно, притьма, прожогом, чимдуж, сторчголов, швидкома, навзаводи, бігцем, ґвалтовно, жваво, енергійно, живо, юродиво, дико, серйозно, сердечно, драстично, фантастично, маніакально, знуджено, вимушено, колоквіально, скептично, механічно, ніжно, сніжно, свіжо, байдуже, але, мій любий друже, я скінчив швидко дуже, надто швидко, непростимо швидко – чи то був так заведений попередніми пестощами, чи то трава із алкоголем так подіяли, а чи то бахкання лимонадних корків, що зненацька почулося, увімкнуло в моїх отруєних спермою мізках рагульський лозунг «Кінчити на сам Новий рік у нуль годин – це круто, це круто, це так круто, що просто кінець…»

Не знаю.

Але я кінчив.

І сказав: «Fuck».

«Перестань, – сказала Кока. – Ти що, маленький?»

Помовчали.

«Палит', – сказав я. – Після ґанджі завжди…

«Сушняк конкретний», – сказала Кока.

Помовчали.

«Хочеш води?» – сказала Кока.

«Яке твоє справжнє ім'я?» – сказав я.

Помовчали.

«Кока, – сказала Кока. – Хоча в інших культурах у мене тисячі імен: Евка, Ґанеша, Синкопа…

«Досить», – сказав я.

У двері загупали. Кока відчинила.

В дверях стояв кореспондент, розкуйовджений, перекошений, з метеликом, який тепер нагадував радше ентомологічний експонат, аніж деталь гардеробу, та розіпнутою ширінкою.

– Блядь! – сказав він. – Самі то в темряві любитеся, а ми що, не люди? Вимкніть же світло!

Можливо, це був саме той момент, коли треба бити чолом у перенісся і казати «Пашол вон», та я лиш витиснув із себе «Добре, іди спи». Якось нечасто вдається мені скористатися непоганим знанням іноземного кіно.

Однак кореспондента, здається, круто висадило на ізмєну, і прийшов він зовсім не за світлом, чи то пак темрявою, бо раптом почав оповідати вже знайому нам історію, але оповідати слово в слово з усіма зворотами, особливостями пунктуації і стилістики, на які сподобився годину тому:

– От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немов би це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапляються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть, якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…

– Старий, у тебе, канєха, невдовбенний прихід і все таке, ми раді за тебе – якомога нейтральніше сказав я, – але, не повіриш, ми цю тєлєгу вже чули. Або розказуй щось нове, або справді вали спати.

Проте зупинити кореспондента, звичайно, не вдалося.

Щоправда, цього разу історія про реабілітаційний центр для астеніків перетворилася на репортаж про концтабір для лунатиків-буддистів, яких спеціальна комісія виловлювала з лав призовників, здійснюючи контрольні рейди нічними казармами. Буддистами лунатики були лише вночі під час сну, однак командування вирішило, що й це достатня загроза для боєздатності.

Чого тільки не наслухалися й не надивилися члени комісії під частих рейдів!

Яких тільки мантр не бурмотілося крізь сон!

Яких лише асан не прибиралося в сомнамбулічному розпруженні!

А які запаморочливі левітації були!

А яке незвикле світіння в темряві!

А прижиттєві аватари!

А виходи в астрал!

Однак найважче виявилося виловити їхнього ватажка, їхнього далай, блядь, ламу(так висловився кореспондент, не певен, чи я правильно записав з його слів – може, повинно бути «далай-блядь-лама»?). Найдивовижніше, що ним і справді виявилася жінка, а вирахували її випадково: в нападі лунатизму вона віддавалася всім без розбору воякам, і навіть примудрялася при цьому щоразу отримувати потрійний оргазм, та якось раз, розбуджена зненацька під час групового зґвалтування, виголосила з переляку таке просте закляття, що дві чоти стали пожиттєвими імпотентами, а голова комісії помер на місці від гострої форми вуаєризму.

Лунатиків вирішено було ізолювати.

Спеціально для них побудували серед поля концтабір, закамуфльований під річковий вокзал – таким чином будова виконувала подвійну функцію: збиті з пантелику ворожі шпигуни безуспішно шукали замасковане русло, що ним, евентуально, могла б здійснюватися мобілізаційна навігація.

Говорилося також про підземну ріку, яка через систему колодязів і шахт мала виходи на стратегічно важливі об'єкти.

Висувалися версії про секретне водосховище, з якого в потрібний момент рине паводком потік, вимиваючи сипкі піщані пласти і укладаючи таким чином передбачене штабними стратегами річище.

Найпросунутіші з аналітиків говорили про ментальну ріку, що витворюється груповим сомнамбулічним досвідом і використовується як альтернативний канал передачі інформації.

В кожному разі було вирішено заслати в табір спеціально підготованого резидента, який під видом лунатика-прозеліта проник би у святая святих клятих буддистів і вивідав би всі їхні таємниці.

Агент був унікальним у своїй справі: шпигун-самоук, нишпорка-харизмат, він завжди працював наодинці, його даних не було в жодній картотеці, він практично не існував як формально сущий, але – де-юре-фантом – досьогодні не завалив жодної операції.

Він легко пробрався у табір, легко увійшов у довіру і майже без проблем залишився, однак щоденна (щонічна, вірніше) практика лунатизму в поєднанні зі нелюдськими ініціаціями хоч і вивели його на найвищі щаблі втаємничення (вже за тиждень він ходив уві сні по карнизі будинку), та відбилися фатальним чином на психіці – його сомнамбулічне alter ego прийняло подобу однієї із тотемних комах, він сам натомість вибрав за фетиш саперну лопатку, за допомогою якої котроїсь ночі самотужки підкопав табір по периметру і вглиб у такий спосіб, що той запався під землю саме в той момент, коли лунатики-буддисти збиралися синхронно левітувати у бойовому порядку льотної ескадрильї.

Як з'ясувалося потім на допиті (за участю психіатра, професора-орієнталіста та лектора-пропагандиста з відділку паранормальних явищ), метою нашого резидента було не знищення табору, а лише переорієнтація лунатиків із військово-повітряних сил у секретні підрозділи андеґраунду.

Однак така мотивація, хоч і виглядала переконливо з точки зору згаданих експертів, не мала нічого спільного з реальністю – навіть під детектором брехні аґент-самородок не признався, що він лише хотів забезпечити заплідненій ним далай-матці найбезпечніші умови для відкладання яєць.

Кореспондент замовк і, злегка погойдуючись, здійнявся в повітря.

– Третя версія «Ідіотів» – шепнув я Евці.

– Альтернативний варіант «Пісочниці», – конфіденційно уточнила Ґанеша.

– Повний текст «Інструкції повернення», – додав жару я.

Однак Синкопа не відповіла.

А Кока показала мені язика (пірсинґ виявився у формі мишоловки) і вимкнула світло.

Чесно кажучи, не пам'ятаю, як я перелазив по столі через увесь вагон – було темно, а час і відстані, як це буває після викуреної з «лівими» трави, розтягувалися в безконечність.

Вочевидь, мені доводилося долати якісь перешкоди, можливо, я проповзав по чиїхось тілах, можливо, зупинявся пообдирати із себе налиплі сторінки «Sondenborg Review», мабуть, частину шляху я плазував під столом, хоча, без сумніву, шматок дороги подолав, перебираючись верхніми полицями – придалася не так йога, як досвід життя в гуртожитку – тривало це страшенно довго, тому я мусив перепочивати, час від часу підкріпляючись недоїдками, допиваючи залишки спиртного і засинаючи.

Пригадую, десь у районі шийки залізничної матки хтось сплутав мене зі своїм сексуальним партнером, але після Коки мені вже було не до сексу.

Що далі я повз, то вужчим робився прохід – тут усе, і стіл, і під столом, і на полицях було заставлене поклажею: клунки, коробки, торби, чемодани, наплічники, сакви і бесаги, тайстри і портфелі, кейси й ридикюлі, ну, коротше, всі можливі синоніми з підрозділу «багаж».

Мені доводилося протискуватися поміж усім цим дрантям, розсуваючи, як тільки можна, в різні боки. Щось падало на мене зверху, щось я підминав під себе, зачепився мені за портупею якийсь шнурок, що його не в змозі ані відчепити, ані перегризти, я волочив за собою, далі вже було так, що ані рукою, ані ногою попхати перешкоду не вдавалося, то я просто впершись головою вперто повз уперед, аж поки по якомусь остаточному зусиллі не заревів натужно паротяг і родові води не викинули мене в освітлений тамбур.

– Шанування моє… – в запалі вдячного полегшення почав було я, але дешевий символізм цілої ситуації остудив мій захват.

Перерізавши бритвою набридливий шнурок, я рушив уздовж потягу. Решта вагонів були майже порожніми.

Я йшов до вагону-ресторану. Він виявився в самому кінці ешелону і теж був пустий.

Тут треба було платити валютою, а рупій ні в кого не було. Не було їх і в мене, але я виклав перед старим індусом, що стояв за шинквасом, Загір і запитально подивився у його очі кольору випаленого піску. Індус простягнув руку, жестом попросив у мене окуляри нічного бачення, начепив їх на носа, немов лихвар пенсне, огледів монету з усіх боків і, кинувши її до шухляди, мовчки налив мені склянку води. Осмілівши, я поклав перед ним нотатник і бритву. Він заперечно похитав головою, проте випробував гостроту леза і погортав нотатник, зупинившись на сторінці, де я виписував собі цитати з улюблених книжок. Потім відсунув мої скарби набік і, зітхнувши, кинув мені до склянки шматочок льоду.

Це означало не що інше, як відпущення усіх гріхів, можливо, включно з первородним, тож я, зробивши індусові блазенський кніксен і вихлюпнувши воду на долівку, залишивши, втім, і вклавши до рота лід, як того вимагав звичай, вийшов у тамбур.

Бритва, нотатник, Загір – невже мені справді вдалося позбутися їх?

За вікном, де вже починало сірітися, – Новий рік припадав тепер на іншу пору року, – бігли неозорі поля. Я закурив (« Dunish Error» з ментолом) і згадав панегірик кореспондента:…шкода, що… темно… побачити… відображення… яким Бог… відгородив нас від… ночі… ми власне проїжджаємо славною місциною… трапилася макабрична історія… подібно Духу… супроводжує… де вона… перебуває… наша внутрішня пітьма… тисяча сонць… нашої душі… наших зіниць…»

Я, звісно, не міг відтворити в пам'яті усієї блискучої конструкції кореспондентового спічу, але позбавлений третини слів зміст від цього не постраждав, а навіть набрав, як видавалося, метафоричної прозорості і сповідальницького шарму. Тож у якомусь змаразмінні духовного очищення мені забаглося раптом пом'янути погиблих тут чи то ченців, чи то лунатиків, чи просто ідіотів, а може, навіть віддати шану загадковому аґенту-пацієнтові-послушнику, який пустив за вітром увесь вокзал-концтабір-монастир.

Я відчинив двері, спустився на підніжку, дістав із планшетки ракетницю і випустив у досвіткове небо густо-малинову зорю. Потік повітря відразу збив її назад, вона недовго яріла, віддаляючись і випускаючи пасма ягідного диму, а потім згасла. Я проводжав її поглядом так, ніби вона була астрономічним, а не піротехнічним явищем.

Раптом хтось ухопив мене за ремені і втягнув у тамбур.

Я різко обернувся.

То був військовий кореспондент. Він штовхнув ногою двері, схопив мене за вилоги й заверещав:

– Ти що собі дозволяєш, сволото?! Ти ідіот чи зрадник?! Сигнальна ракета вночі! Ти знаєш, чим це може скінчитися? Ілі ти савсєм мудак?

« Савсєм мудак», – подумки відповів я на пароль, а вголос сказав:

– Чого ти? Чого ти стрімаєшся? Попустися. Ішов би краще бавитися із своєю дівчинкою.

Зненацька – я навіть подивувався такій різкій метаморфозі – він якось знітився, обм'як і відпустив мене. Потім відійшов у інший кут тамбура і там, відвернувшись до вікна, закурив. Декілька разів глибоко затягнувся, випускаючи дим на скло.

Я вже хотів відчалювати, коли він прохрипів якось криво, не обертаючись, напевне, витягаючи зубами сигаретний фільтр:

– Знаєш, найсмішніше те, що вона і справді виявилася незайманою.

– Ет, – сказав я, відчиняючи заново двері, – не гризися. Чого тільки не трапляється в житті.

І вже опускаючись на підніжку, додав якомога веселіше:

– Та ще й в новорічну ніч!

Тримаючись за поручень і видивляючись, як з-під вагону вибігає – немов конвеєрна стрічка хлібокомбінату – колія, я намагався загадати, як потрібно згрупуватися, які м'язи розслабити, а які напружити перед стрибком. Однак пригадав небагато. Доводилося покладатися на пам'ять тіла. Тож коли після розвилки понеслися вздовж рейок пласти низькокристалічного пилу, я відокремився від материнського організму потяга і скочив задом і назад, задом і назад, ще в польоті починаючи бігти й відхиляючись якомога більше на спину, як учили мене численні інструктори; і, на моє притлумлене падінням здивування, все справді вдалося – мене не розмазало в пизду й не покалічило, я лише примудрився відірвати підошву від лівого черевика і роздерти до крові коліно, але то було пусте: до станції Монмантр залишалося яких шістдесят кілометрів, а до павільйону #3 – я дійду, навіть накульгуючи, щонайбільше за півгодини.