355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Іздрик » АМтм » Текст книги (страница 4)
АМтм
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 20:24

Текст книги "АМтм"


Автор книги: Юрій Іздрик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ другий. АПАРАТИ І МЕХАНІЗМИ

The discourse has shifted to the extent

where you have to fuck off and die.

Meowth

Шпиталь-transporter

– Це він, це він, – зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

– Хто? Хто?

– Іржон.

– Де?

Ну власне: «де?» – this is the question [2]2
  Оце питання (англ.).


[Закрыть]
.

Шпиталь переміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.

Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні – усвідомлення шпитальних міграцій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».

Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін. Спочатку це були малопомітні трансформації місцевого ландшафту – немовби той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.

Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозволялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапевтичний принцип, скажімо…

Так от: шпитальні міграції напочатку мали суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько-королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). Принаймні я жодного разу не почувся іноземцем, – так… безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінг, не більше, – аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, – щоб не помилитися, – Зондерборґ. Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли – жодної труби чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фрагменти водяної гладі.

Праворуч хідника тягнувся ряд малоцікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет-кафе (таке ж, як і у Львові), нон-стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare [3]3
  Дари моря (італ.).


[Закрыть]
), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нотаріус, кілька засцяних під'їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнес-клуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура: до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи – з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами. Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.

Ліворуч дзеркалилася затока.

Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже доробилися сяких-таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від аборигенів їх вирізняли лише фальшиві ролекси на зап'ястях, голосна російська і вперте ігнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було. Трапилося, щоправда, минулого року пригода, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішавши ред лейбл і геннессі із контрабандним драпом, упав просто під колеса фольксваґена-боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй, бідоласі, й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив до відділку по допомогу, «швидка» примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не приходила до тями, група захвату все не їхала, довкола зібралися роззяви й давали поради безсумнівно корисні, але в силу мовного бар'єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули і який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін, і той був онуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched [4]4
  П'яниця (англ. сленґ.).


[Закрыть]
, ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча, мабуть, децл провини лежав і на самих емігрантах, які ніяк не декларували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрнейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто-блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих роботодавців не сотворив мануального тризуба. Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення ігнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до традиційних свинячих кнедликів.

У Зондерборґу шпиталь затримався на кілька днів.

Це було незвично з огляду на дотихчасові одноденні зупинки, та ще й по той бік шенгенської угоди.

По той бік, чи по сей, але під час моїх вилазок до міста завжди траплялися дрібні непорозуміння. Пригадую, першого разу (а це ще був Львів, хоч дещо й трансформований: смітники в невластивих місцях, пам'ятник кулемету «максим» замість Міцкевича, пасаж Ґартенбергів у підземному переході) мене перепинило посеред вулиці двійко молодих людей (він і вона) і, не показуючи жодних посвідчень, попросили пройти у павільйон їхнього проектного інституту з'ясувати певні подробиці моєї екзистенції. Посвідчення в подібних випадках я ніколи не просив. Не тому, що тобі однаково тицьнуть під ніс засалену книжечку з нерозбірливим підписом і вицвілим штампом, а з тієї простої причини, що в поглядах колаборантів завжди прописана така невимовна світова скорбота, яка сама по собі є найкращим посвідченням. Отож юнак і юнка попросили мене пройти з ними в павільйон проектного інституту. (Ну звісно, що можуть ще проектувати в нашій убогій країні окрім антидержавних змов, політичної непокори й фінансового тероризму!)

З перших же слів я намагався заперечувати кожну їхню тезу, вдаючи забудькуватого шланга, та амнезія моя виступала проти мене («Ви ж пацієнт психіатрії, чи не так?»), а шлангом мені й так ніколи не вдавалося прикинутися – видавала непідробна занепокоєність долею нації, чорт забирай.

Однак тодішнє затримання було радше превентивною мірою: задавши кілька необов'язкових запитань (відповіді на які, без сумніву, вже фігурували в моєму досьє) і, виголосивши кілька застережень («Ви ж уважайте на себе, пане Іржон, самі знаєте, які неспокійні нині часи»), мене відпустили.

Після того випадку в мене залишилася візитка Проектного інституту соціальних алюзій без телефонів і адреси, зате з міні-репродукцією старого радянського плаката: «Не болтай!»

Іншого разу, коли я марно намагався віднайти проспект Свободи на розбитій реставраційними екскаваторами жовквівській площі, чарівна чорнявка років тридцяти спинила мене сливе ніжним доторком руки:

– Не хочете пройти зі мною, пане Окрю?

«Не хочу», – подумав я і сказав: «No doubt» [5]5
  Без сумніву (англ.).


[Закрыть]
.

В очах Леббенч (так непатріотично її прозвали) не було номенклатурної скорботи, однак грація її рухів (з якої проглядало ледь стримуване кунґ-фу-ціанство) свідчила не лише про належність до касти тайняків, а й про досить високий щабель агентурної ієрархії.

Її кабінет нагадував приймальню якогось банкіра середньої руки – чорне офісне умеблювання, латексна пальма і концептуальний живопис на стіні.

Леббенч посадила мене за довгий конференційний стіл, а сама кудись зникла. Відомі штучки. Лептоп із секретними даними, розвернутий монітором до відвідувача, приязно помигував у кутку: скрінсейвер був підібраний таким чином, що в підсвідомості мимоволі виникали задзеркальні «з'їж мене», «випий мене», «візьми мене». Та я мужньо витримав відведені мені чверть години, розглядаючи чотири квадратні метри регламентованого концептуалізму. На полотні був зображений велетенський жовтий заєць, який летів у стрибку над стародавнім містом. Місто трохи нагадувало логарифмічну урбаністику Моріса Ешера, а заєць страждав гіпертрофією задніх ніг, від чого скидався на перегодовану капустою сарану. От у такій подобі і з'являється українським патріотам Керролівський кролик, бля.

– Хочете кави? – запитала Леббенч з-за спини.

«No doubt», – подумав я і відказав: «Охоче».

Каву, себто дві кави (окремо господині, окремо мені), принесли дві сестри-по-зброї, принаймні так виглядало: однаковісінькі чорні спіднички й білі блюзки, смугасті хусточки на шиях і значки Ротарі-клубу на грудях. У свою чергу цим двом принесло каву ще двійко співробітниць: дебела жіночка, яка скидалася на завідувачку дитсадка, й худюща каракатиця із зачатками базедової хвороби. Все це починало мене веселити. «Хто ж тепер принесе каву цим двом?» – вимальовувалося нове question, та я не смів піддати сумніву відлагодженість комітетського механізму. І слушно. За хвилю в дверях з'явилася ще одна лесбійська пара, цього разу із тацею, заставленою шклянками так густо, що стало очевидно: гостей очікується багато. «Однако, – подумав я чомусь на якутський манір. – Гендерні штудії проникли і сюди, однако. Цікаво, а як у них із легалізацією одностатевої любові? У службових туалетах тощо. І чи спрацьовує політкоректність у ставленні до нацменшин. У службових туалетах і те де, однако…»– чогось засіли в голові оті службові туалети.

– Куріть, куріть, – сказала Леббенч, помітивши, що я обмацую кишені. – Поспішати нам нікуди, а запитань до Вас, пане Окрю, назбиралося багато.

Запитання, як і буває зазвичай в подібних випадках, мали винятково приватний характер і мало стосувалися суті мого патріотизму. Однак спосіб, у який вони формулювалися, загальна інтонація й скептичне похитування головою на кожну відповідь перфектно відтворювали атмосферу Францового «Процесу».

Винен! Сто тисяч разів винен! І хоч феміністичне оточення спонукало до жартів, а навіть до жартів ризикованих, – від чого усе товариство недобре реготало й під'юджувало до чергових віців, – я мимоволі почав виправдовуватися: і за звичку пити вранці каву з молоком, і за те, що не користуюся туалетним папером, віддаючи перевагу водним процедурам, і за три порножурнали, сховані в папці з рукописами, і за минулорічний коїтус з членкинею «Просвіти», і за забльований готельний покій, і за стипендію американського наукового товариства, і за безквитковий проїзд у трамваї, і за відвідини сайту rotten.com, звідки мною було поцуплено ряд провокативних фотографій… Ет цетера, як то кажуть, ет цетера.

І хоч звинувачення були більш ніж абсурдними, їхня кількість непомітно переходила в якість, а все разом уже тягло на зраду того народу, який я так хворобливо й безперспективно любив. Приходило усвідомлення того, що ці курви, які мене оточують, за найвищим рахунком не лише є тим самим народом, але і його, народу, охоронцем – бойовим загоном берегинь, а я всього лишень – доморослий віровідступник, самопальний єретик, що (передовсім ота самопальність) не зменшує моєї провини, а навпаки, переводить її в розряд соромітної і небезпечної манії, чогось на кшталт педофілійного картезіанства, тьху!

У момент найвищого мого прозріння двері кабінету розчахнулися й на порозі нагло постав мен-ін-блек. Погрожуючи жіночим феном, він гаркнув:

– Всем стоять! Не двигаться!

Вимога не рухатися суперечила вимозі встати, мабуть, тому всі залишилися сидіти. До того ж навряд чи мен міг когось підстрелити тим феном. Я раптом зрозумів, що це черговий психологічний хід спецслужб – от би в кого повчитися нашим шпитальним терапевтам – піймати мене в момент найвищого катарсису й зірвати захисну маску чорного гумору. Настрій мій і справді суттєво погіршився. Адреналінова хвацькість зійшла на пси. І хоча загроза від фена (попри те, що він і нагадував формою пістолет) була сміховинною, жартувати мені чомусь розхотілося. Тому я досить мляво реагував на подальші загравання берегинь.

– Ви ж іще красівий какой, маладой, – протуркотіла одна із сестер-по-зброї. На що друга додала:

– Чи, кажучи улюбленою Вашою мовою, вповні гарний та юний. Так що подумайте…

Мен-ін-блек, поклавши фен на стіл, сів ліворуч мене.

– То що, пане Окрю, візьметеся за розум? – запитала Леббенч.

– Спробую, – тупо відповів я.

– Оце, дєвки, кавалер, бєз лішніх слов, бєз уговоров! – вигукнула завідувачка дитсадка.

– А може, він ва всьом такий? – прохрипіла каракатиця й захихотіла.

Леббенч тим часом дістала із сейфа пляшку зубрівки й пустила її по колу.

– Похмелити тебе, солдатику? – фамільярно звернулася до мене завідувачка, відриваючись від горлечка.

– Єму ніззя, єму ніззя, а мне аставь глаток, – нетерплячись простягала руку сестра № 1.

Мені вже не хотілося ані жартувати, ані демонструвати свою незламність, хотілося лише пошвидше забратися звідси.

– Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? – ентузіастично прорекла сестра № 2, показуючи на віддалі грубезну папку з моїм прізвищем на обкладинці. Вона почала гортати підшиті картки, і я побачив підклеєні між ними фотографії: я купую в гастрономі розчинну каву, я в душі в момент найінтимнішої процедури, я на виході з готелю (крізь шибу видно уважний погляд охоронця), я на кухні розглядаю порножурнали (в кадрі сторінка з анальним сексом), я відкриваю в банку рахунок для стипендії американського наукового товариства, я з членкинею «Просвіти» (її голова, – задля естетики прикрита газетою «Ненаше слово», – у мене між колінами), ну і так далі.

Каракатиця, яка, вочевидь, вдула найбільше зубрівки, почала знічев'я гугнявити під ніс: «Соmе on, соmе on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…» [6]6
  Малозрозумілий набір слів.


[Закрыть]
, тож Леббенч довелося вимкнути диктофон. Це, мабуть, теж не було випадковістю, бо завідувачка дитсадка, нахилившись, почала гаряче шепотіти мені у вухо:

– А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А лошадь Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі зємлі – размажет в пізду!

– Послухайте, я не збираюся стрибати з потяга, – достатньо різко відказав я, – а якщо Ви натякаєте на колаборацію, то знайте, що ніколи…

Я не встиг завершити фразу, бо мен-ін-блек вихопив пістолет (цього разу справжній), втиснув його мені просто в сонну артерію і зашипів:

– Ти, падло, тут не вийобуйся багато, треба буде, і з потяга вискочиш, а треба буде – і з вікна. Все, аудієнція закінчена. Пішов на хуй! – І він грубо зіштовхнув мене з крісла.

Я піднявся й поплентався до виходу.

– Не прощаєтеся? – запитала Леббенч.

– Не прощаюсь.

– І це правильно. Я завжди вважала Вас надзвичайно розумною людиною. Сподіваюся, попереду в нас із вами довге і щасливе життя.

– Сподіваюся, ні, – видушив я із себе й зачинив двері.

Отакі от, з дозволу сказати, непорозуміння траплялися зі мною під час позашпитальних прогулянок.

Тому нема нічого дивного, що, коли в Зондерборґу я зупинився на перехресті, очікуючи червоного, а поліцай із протилежного боку поманив мене пальцем, наєвропеїзовані нерви мої не витримали і я побіг геть.

Бігти увечері незнайомим містом – заняття малоприємне. Тим більше, що чим далі було від центрального бульвару, тим заплутаніші робилися вулички, тим менше було асфальту, менше, власне кажучи, вуличок і стежок, а траплялися здебільшого якісь будівельні містки, перекинуті через котловани, чи навіть просто дошки, перекинуті через калюжі, покинуті просто неба труби, трупи і кабелі.

Балансуючи на вузьких дошках, пірнаючи в глухі двори і перелазячи через високі бюргерські паркани, я все повторював на якутський манір: «Однако який-небудь Женя Колбасін може спати під колесами фольксваґена, однако, а я зі своєю бездоганною репутацією й розлогою генеалогією мушу переховуватися, як заразний щур… де справедливість, однако?.. де, курва, ліберальні цінності?.. де, блядь, product placement [7]7
  Мистецтво впровадження (англ.).


[Закрыть]
?.. де, русіш швайне, my sent identity [8]8
  Пияцька ідентифікація (англ.).


[Закрыть]
?.. і де, в пизду, мій funny farm [9]9
  Божевільня (англ. сленґ).


[Закрыть]
?

Отак повторював я собі в такт бігу, аж поки не опинився під якимось освітленим нічним кублом, з якого саме вивалювала група молоді.

– Це він, це він, – зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

– Хто? Хто?

– Іржон.

– Де?

Мене зідентифікували. Це були студенти, які вивчали в місцевому університеті основи риболовлі, чи що. Їхня обізнаність в літературі мене підкупила, і я подався з ними на якийсь флет продовжувати вечірку. Дуже швидко повернувся добрий настрій, а що в найближчому підворітті було пущено по колу чималенький джойнт, за якісь чверть години я вже вважав цих спудеїв своїми найкращими друзями. Від трави мене не лише попустило, а й добряче розвезло, і я почав безсоромно випендрюватися, розповідаючи довколалітературні анекдоти й бувальщини, похваляючись запанібратством із класиками та можновладцями. А коли зазвучав рок-н-рол, я скинув блюзку й подався танцювати з тією самою немитою білявкою. Наскільки все це жалюгідно й смішно виглядало збоку, я не усвідомлював. Окрім того, – від трави чи від чогось іншого, – почалися короткотривалі втрати пам'яті, і коли я вчергове прийшов до тями, виявилося, що ми з кількома хлопцями простуємо нічною вулицею. Йдемо за гашем, як було сказано.

Дорогою я відчував якийсь неспокій, чи, краще сказати, дискомфорт. Довго не міг зрозуміти, в чому справа, поки раптом не усвідомив: я йшов без штанів! Недарма хлопці трималися від мене на дистанції. «Е-е-е, пацани, заждіть, а де мої джинси?» – запанікував я, і аж тут вони зареготали і кинулися навтьоки. Відбігши на безпечну відстань, вони зупинилися й, показуючи на мене пальцями, аж корчилися від сміху. Бісові діти! Вони просто зробили мене в хуй!

Відсміявшись, студенти зникли за рогом, а я залишився на темній вулиці в самих майтках. Що ж, штани штанами, але найвищий час був повертатися до шпиталю. Я й гадки не мав, де саме знаходжуся, тому рушив, керуючись залишками інтуїції.

З моїм топографічним ідіотизмом віднайти шпиталь увечері завжди було складно, та все ж я жодного разу не заблукав, єдиною проблемою було відшукати вхідні двері, які чомусь постійно виявлялися з іншого боку.

За якісь півтора години (а час і відстані безжально розтягувалися – наслідок викуреного драпу) я успішно добрів до парку, в якому зазвичай ховався шпиталь. Якими ж були мої здивування й розгубленість, коли парк виявися порожнім! Я обійшов його з десяток разів вздовж і впоперек (заглядаючи при цьому навіть під кущі), але шпиталю не було! Цей сраний будинок скорботи просто звалив, не дочекавшись мене! Transporter грьобаний! Довбаний катафалк! Де ж тепер я буду лікуватися, їбі його мать?! Де їстиму свою улюблену кашку? Де даватиму свідчення?

«Де?» – this is the question.

Я стояв без штанів, безглуздо вдивляючись у передсвітанкову мряку, що клубочилася між деревами, а десь там над затокою, над щоглами і фанами вже піднімалося бліде алебастрове сонце, і зондер-команди хрестоносців ладувалися на кораблі – розширення Європи потребувало лицарського втручання.

High technology

Я вже почав було дрімати, коли з ліжка в кутку піднялася біла постать (мені привидівся навіть лікарський халат, але це було очевидною аберацією зору) і почала встановлювати по периметру палати якісь металеві штанги – по одній у кожному куті й по дві на стіну. Закінчивши нехитрий монтаж, постать одягла на голову щось на кшталт авіаційного шолому і знову вляглася на ліжко.

«Мабуть, це один із тих підсадних санітарів, яких поміщають у палати під виглядом хворих, аби наглядати за справжніми пацієнтами, – здогадався я. – Але що означають оті штанги? Може, це якась нова електромагнітна терапія, яку проводять уночі, аби не виникало зайвих запитань? Навряд, звичайно, щоби цей старосвітський шпиталь мав до диспозиції такі модерні терапевтичні засоби, але why not, why not».

Я вже почав було уявляти, як таємничі х-хвилі реставрують наші хворі мізки, коли до ліжка чувака в шоломі підійшов ще один тип, і вони почали про щось тихо перемовлятися. З огляду на часткову глухоту мені ніяк не вдавалося почути, про що саме, але моя похмільна свідомість уже почала розплутувати павутину підступної змови: тут, вочевидь, не йшлося про жодну нетрадиційну терапію, а радше про нелегальні експерименти над покидьками суспільства, яким і поскаржитися нікому, бо хто прислухатиметься до алкоголіків і наркоманів, з їхньою деліріумною підозріливістю й відхідняковими ізмєнами. Так! Над нами експериментують! Поки ми спимо, х-промені вбивають у нас залишки людського, перетворюючи на слухняних зомбі, довічних овочів, клонованих почвар. Однак мої страхи спливли так само швидко, як і накотили – надто спокійною була атмосфера. Неможливо було собі уявити, що ніхто ні про що не здогадується, а оскільки я тут новачок, то, певно, просто налякався звиклої, рутинної процедури. Мабуть, це справді звичайні електромагнітні хвилі, можливо навіть, не так терапевтичні, як діагностичні – енцефалограма сну чи щось у тому роді. Та з мене вони навряд чи щось зісканують – я лише виходив із тривалого запою, тож за всіма законами жанру на мене чекали одна-дві безсонні ночі. Цікаво, наскільки вирізнятиметься мапа мого активного мозку на тлі колективного хропіння. Почувався я загалом незле, але думка про рятівні сто грамів почала непомітно заволодівати свідомістю. Це було практично нереально в даній ситуації, але я добре знав, що так чи сяк алкоголь десь фігурує на терені наркологічного диспансеру, а раз він є (бодай теоретично), значить його можна добути. Ця ідея дуже швидко розрослася до ступеню нав'язливої, і я цілком втратив інтерес до штанг, шолома і двох типів, які все ще перемовлялися в кутку. Піти, наприклад до чергового, у нього точно повинна бути заначка, за подвійну ціну він наллє мені стопар. Або підстерегти зграйку змовників, які десь у туалеті збирають копійки на пляшку. Або понишпорити по тумбочках: ці синяки так міцно сплять, що не викликає сумніву – на сон кожен щось собі хильнув, і, може, найзавбачливіші лишили сотку на ніч. А оскільки навряд чи хтось буде впевнений у цьому завтра, тож можна без вагань – не вкрасти, ні – позичити, а завтра я віддам сторицею, тобто цілою пляшкою, а той двома.

Тим часом пара в кутку продовжувала активне спілкування: чувак із шоломом зняв його із себе і дав приятелеві. Той одягнув і за якийсь час вдоволено загудів. «Клас, – сказав він, повертаючи шолом. – Слухай, а тебе голова не болить від нього, ну, коли постійно тримаєш вдягненим?» – «Ні, не болить, тут усе ергономічно продумано», – відказав чувак і знову влігся.

Мабуть, йшлося про щось на зразок авіасимулятора.

Щоб відігнати думки про алкоголь, я встав і підійшов до того другого:

– Слухай, а що це таке? Якась забавка?

– Можна й так сказати. Це система відеоспостереження. Он бачиш, там на штангах міні-камери закріплені, а в шоломі все видно – вибираєш будь-яку точку, будь-який ракурс, панорама, зум, фокус, дистанційне керування і те де. Дивишся свій приватний фільм у ріел-тайм. Можна побачити все, що завгодно, включно з процесом перетравлювання їжі в твоєму шлунку. Правда, для цього тобі б довелося запхати одну із камер собі до писка.

– Справді клас, – сказав я. – А на хріна воно йому?

– Та так, просто розважається. Більше тут однаково нічим зайнятися.

Це було правдою – шпитальний побут не грішив різноманітністю: аналіз сечі, ранкова кашка, крапельниця, заштрик, обідня кашка, заштрик, вечірня кашка, аналіз сечі. Я навіть плеєра не здогадався взяти із собою, а цей, бач – цілу відеосистему притарабанив, завбачливий. Я підійшов до однієї із штанг. На ній і справді була закріплена невеличка – не більше запальнички – камера із чорним вічком об'єктива і жовтою лейбою «All-seeing Eye» [10]10
  Всевидящеє око (англ.).


[Закрыть]
. Пригледівшись, я побачив і назву фірми: «Eyewash [11]11
  1. Обман, показуха. 2. Спиртне (англ. сленґ.).


[Закрыть]
Co», made in Thailand.

– Ласкаво просимо у Дизнейленд, – сказав чувак у шоломі.

Я вищирив у камеру кислу міну.

– Можна подивитися? – запитав, обернувшись до нього.

Він не відповів.

– Можна мені подивитися? – повторив я, запалившись раптовою цікавістю.

– Ні, – чомусь відказав він.

Але його приятель заспокоїв мене:

– Не хвилюйся, це ще не все. Зараз він покаже ще одну іграшку. Це справжній пиздець.

Побачити справжній пиздець видавалося заманливим.

Минуло, може, зо чверть години, поки чувак устав із ліжка і, не знімаючи шолома, почав монтувати посеред палати чергову конструкцію. Це було щось на кшталт високої триноги, до якої він підвісив по центру якийсь невеликий предмет, віддалено схожий на кубик Рубика. Попри всю мою вербальну вправність описати його стисло й зрозуміло навряд чи вдасться, тому я долучаю зроблений по пам'яті малюнок. Отож фіґня на тринозі нагадувала щось таке (мал. 1):


мал. 1

Нічого надзвичайного я не спостеріг, але наш відеоспостережник щось там натиснув, і з торців фіґовини по всіх трьох осях координат, у всіх шести напрямах почали виростати, переплітаючись, багатожильні кабелі чорного й червоного кольорів, кабелі у свою чергу випускали тонші ізольовані дроти, а ті – ще тонші, так продовжувалось у кілька етапів, аж поки не почали сукатися майже невидимі ниті, все це клубочилося, перепліталося, – не як клубок змій, ні, радше як вітамінізоване волосся модельки, розвіяне рекламним вітром, – а в той же час помітна була в цьому сплітанні якась внутрішня логіка, зрозуміло було, що в разі чого всі ці пасма не складе труду розплутати, бо не утворювалося жодного вузла, хоч на позір усе виглядало максимально хаотично, кабелі росли і в боки і у висоту, чіпляючись за стелю і звисаючи із неї, випускаючи все нові паростки, які звивалися, мов виноградні вусики чи мацаки квасолі, потроху утворюючи справжні зарості ліан, що опускалися над ліжками, нависали над сплячими, здавалося, ось-ось почнуть обплутувати шиї, перетискатимуть горлянки, давитимуть на груди, та ні: технологічна дисципліна переважувала ботанічні алюзії та змушувала зупинятися в сантиметрі від облич, а подекуди відступати, стріляючи новими пагонами, і хоч виглядало, ніби товщина ниток уже досягла свого фізичного мінімуму, дивним чином пасма скручувалися у нові сталки і знов утворювали багатожильні кабелі, канати, шнури, жмути цих шнурів зросталися, склеювалися й уже нагадували штучну павутину, яку так люблять у дешевих горрорах, а із згустків тієї павутини знову сукалися калібровані дроти, гофровані шланги і нові партії звивистих пагонів. Під дією відцентрових сил, які спричинив ріст кабелів, фіґовина почала обертатися, намотуючи ціле плетиво саме на себе, проте не утворюючи при цьому клубка, а лише динамізуючи увесь процес. Однак невдовзі конструкція завмерла, ріст зупинився, і зафіксувався дивний стоп-кадр: палата нагадувала непролазні тропічні джунглі, освітлені сливе повним місяцем з-за ґрат, стояла мертва тиша, лиш у кутку тихо й хитро хихотів відеоспостережник (мал. 2).


мал. 2

Я зауважив, що одна із камер «All-seeing Eye» наблизилася до мого обличчя, я боявся поворухнутися, але вирішив принаймні познайомитися.

– Мене звати Окрю Іржон, а тебе?

– Діл Дзюпін, – сказав відеопірат. – Хоча це псевдо.

– За що тут?

– Я божевільний. Витратив усі гроші на відеосистему.

– Що ж, діагноз сумнівів не викликає, але ти принаймні можеш цим заробляти.

– Я не заробляю, я випускаю самвидавівську газету.

– Значить, невиліковний. А яку?

– «Ар Кастра». Українське порно.

– А-а-а, щось таке я бачив. Це ти мені її надсилав?

– Я.

– Але я не пригадую твого прізвища.

– У мене тоді було інше псевдо. Бал Горищ.

– А справжнє ім'я в тебе є?

– Нащо воно тобі?

– Ні на що. Просто так. Зрештою, як хочеш. То ти мене знаєш?

– Хто ж тебе не знає. Я навіть газету напочатку думав назвати «Не четвер». Але потім вирвався, так би мовити, з-під твого впливу. А от віршів моїх ти так і не надрукував.

– Для «Четверга» вони мені видалися заслабкими. Та, зрештою, ти й сам можеш себе друкувати.

– Час від часу я так і роблю. Але це клопітно, бо доводиться часто змінювати псевдоніми.

– Природна скромність?

– Тіпа того.

– Ну добре. А тепер скажи, що це за фіґовина? Що за шмарки ти порозвішував по всій палаті?

– Це така модна зараз на Заході забавка. Називається Threedeecross transformer. Або скорочено Transcross.

– І для чого вона?

– Ні для чого. Просто забавка. Як тамагочі там, я не знаю.

– А в чому фішка? Що отак просто випускає з себе дроти, і з кінцями?

– Ні. Спробуй доторкнися.

Я простягнув руку і хотів схопити найближчий паросток, як він у момент розлетівся на маленькі чорні кульки (мал. 3), що порозсипалися по ліжку, але не залишилися


мал. 3

там лежати, а почали рухатися, ніби притягуючись одна до одної, утворюючи невеличкі скупчення, які формувалися в дрібні деталі на кшталт ґудзиків, чи що, а ґудзики своєю чергою притягуючи нові кульки, трансформувалися в деталі вигадливішої будови й складнішої структури – в них почали з'являтися рухомі з'єднання, котрі складалися в компактні форми, випускаючи щось на зразок мініманіпуляторів, а ті поглинали дрібніші елементи, нарощуючи загальний об'єм і самовдосконалюючись. Досягнувши певної критичної маси, конструкція, подібно до материнського Transcross'a, почала снувати ниті, які згрібали залишки кульок до однієї купи, а далі з ними коїлося все те саме – ущільнення, ускладнення, нагромадження, розбудова, аж поки не утворився достатньо автономний механізм, виплюнувши із себе довгого гнучкого мацака, не влився в основну конструкцію (мал. 4).


мал. 4

Від здивування й несподіванки мені відібрало мову.

– Ну як? – запитав Бал, чи то пак Діл.

– Потужно, – промимрив я. – Але як… як це все відбувається?

– Назагал це важко пояснити, я й сам не до кінця все розумію, але основне як людина з технічною освітою ти повинен збагнути. Ось ці ось кульки – це так звані LCD-кристали. Фактично вони позбавлені звичних фізичних параметрів. Вони не мають ані маси, ані об'єму у звичному розумінні, їх не можна виміряти, не можна зважити, не можна взяти до рук так само, як і ті дроти. Тобто за найвищим рахунком те, що ми бачимо – це ілюзія. А в той же час вони існують і навіть здатні творити цілком матеріальну структуру, я маю на увазі цілий Transcross. Його вже можна помацати чи сховати до кишені. Все інше – практично нематеріальне. Принаймні в нашому звичному розумінні. Звичайно, це матерія, або точніше – якийсь її різновид, але поводиться вона так, ніби вона ніщо.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю