Текст книги "АМтм"
Автор книги: Юрій Іздрик
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
Чути погрозливий гуркіт моря…
Лесь Подерв'янський
Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.
В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.
Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.
Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.
Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.
Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито – кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.
Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.
Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична – пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.
Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.
Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк – образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.
Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.
Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.
Однак як тут потрапиш до авта?
Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян – ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…
Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.
Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт – а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва – камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім – продиратися крізь чагарі до залізничного мосту – нецікава в сумі виходила історія.
Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки – в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, – а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.
На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.
Зате схил був крутий, земля – волога від учорашнього дощу, і – жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто – пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.
Врешті-решт, натрапивши ногою на виступ закопаної бетонної плити, я завис у півметрі від води – зблизька ріка не виглядала мертвою й сталевою, зате у ній відчувалася прихована потуга, що вселяла панічний жах. Згори тимчасом налетів гуркіт металевих конструкцій: по мосту мчав поїзд…
Але – ні. Ні. Кажу вам – ні. Нехай цю фабулу випробовує хтось інший. Я вмиваю руки. Тобто я хочу вимити бодай же руки, а тому краще почну ще раз. Відпочатку. Себто з середини.
Дорогою я фантазував: добре було б ще й випрати білизну, а поки вона висохне, одяг можна натягнути на голе тіло. План мій був простий: поки ще рано і немає людей – пробратися на котрийсь із пляжів і викупатися в морі. Я добирався до санаторної зони.
Подолавши коло перехнябленої сріблястолистої верби дротяний паркан, я рушив набережною, озираючись довкола. Територія була порожньою: п'ята година ранку – всі, у кого о цій порі трапляється тахікардія чи досвітнє безсоння, або повторно заснули, або лише починали готувати каву. Щоправда, можливо, когось просто не було видно через густий туман, який, вочевидь, переповз сюди із попереднього сюжету – це треба було перевірити.
Праворуч білів пунктиром ряд однакових котеджів, ліворуч простягався піщаний берег, поділений щоп'ятдесят метрів на дільниці металевим поруччям та стежками бетонних плит. Тут, звалені у купи, громадилися парасольки, ширми, лежаки та атрибути пляжного спорту. Я намагався пройти якомога далі, туди, де кінчалася забудова і де в мене було більше шансів залишитися непоміченим.
Однак, минувши невеличкий гайок рахітичної південної зелені, я пожалів, що забрів так далеко.
Тут були люди.
Я випустив з уваги тих фанатиків (як вважають вони) здоров'я, що зриваються вдосвіта й займаються (як їм здається) спортом на свіжому (як прийнято вважати) повітрі.
Щоправда, люди ці з'являлися – як вважав я – з туману і зникали в ньому, але тим гірше: я не міг передбачити, які сюрпризи ховаються за зоною видимості.
Декілька чоловік рачкувало на мілині, практикуючи чи то грязетерапію, чи то копрофілію.
Якийсь пан вигулював, ніби пса, ручну сороку (серед морського птаства сорока, вочевидь, почувалася білою вороною, бо навіть пробувала перевальцем іти, немов ворона, а не підстрибувати, як це прийнято в нормальних сорок – давалося їй це нелегко, і вона щоразу тицялася дзьобом у пісок).
Вражаючих розмірів бабця сиділа в складнющій йогівській асані, підстеливши під тілеса ціле татамі і дихаючи за системою Фаркаша Кемплені – її замалим не промислове сопіння переслідувало мене ще добрих півкілометра.
Туман згустився, і на деякий час я цілковито втратив орієнтацію, немов потрапив у якесь метафізичне місце без жодних ознак реальності. Та незабаром – коли крізь імлу почав просвічувати галогенний прожектор сонця – мряка почала танути, і світ проявлявся поволі, ніби на фотографії.
Постатей, на жаль, з'являлося щораз більше. Мене обігнало двійко чоловіків – вочевидь, батько із сином – батько (неголене обличчя, купальний халат, капці на босу ногу) ніс поперед себе в обіймах поліетиленовий пакет BOSS із обірваними ручками, а вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічний юнак (помаранчевий ірокез, окуляри, хіп-хоп-штани) тягнув за собою візок з картатою торбою. Мимоволі я почув уривок їхньої розмови, з якого випливало, що обидва – іноземні туристи:
– Who the fuck are you? – нетерпеливився батько.
– Don't do me any fucking favours, – з безпідставною гідністю власника greencard відповідав син.
– І can't understand this fucking business, – не по-гамлетівськи нервував батько.
– Don't fuck with me – син був безапеляційний.
– You don't fucking me – мляво захищався батько.
– Fuck the world! – узагальнював син.
– ОК. ОК. Fuck me, – принижувався батько.
– І got fucked by my fucking barber, – поров якусь явно субкультурну ахінею син.
– You're a fucking jerk! – не витримував батько.
– You're fucking right, – погоджувався син.
– Go fuck yourself! – не вгавав батько.
– Oh! Fuck it! І guess l'm fucked now – син уже мав досить.
– You're a fuck-up! You're a fuck off! – зациклився батько.
– Who gives a fuck? – по-філософськи відреагував син, і невдовзі обидва зникли в імлі.
Я навіть не намагався зрозуміти, що означала ця розмова, хоча інтонаційно діалог міг би вписатися в таку, скажімо, схему:
– Ну, як тобі тут?
– Та нічого. Повітря свіже, хоч і наповнене несвіжими обіцянками.
– Тобто? До мене не дійшло.
– А з мене вже вийшло. Буває. Слова з когось виходять, але ні до кого не доходять.
– Ну то хрін із ними. А ти орієнтуєшся, де ми?
– Думаю, це велика гульба і жрачка.
– «Гульба» як «прогулянка»? Ок. Але де жрачка? Я від учора ніфіґа не їв.
– Здається, це така жранина, де не ми їмо, а нас їдять.
– Та шо ти гониш, припух, чи шо?
– Нам цього тут не видно, але я переконаний: саме в ці хвилини – там, у світі, який ми покинули, з якого нас викопали в дупу – за нас уже взялося кодло хробаків. У тому світі ми жерли відгодовану на хавку худобу, своєю чергою відгодовуючи себе на хавчик червам. Така бодяга.
– Еге, бачу ти круто вивчився на своєму філфаку, малий гуманітарій. Feel. Fuck. Подкастер, йопть.
– Буває так, що зловиш рибу на черв'яка, котрий жер твого батька, а потім поїдаєш рибу, котра зжерла того черв'яка. Ніштяк!
– І що ти хочеш цим сказати?
– Нічого, любий привиде, крім того, що за сприятливих обставин ти міг би опинитися в моїх кишках. У певному сенсі, ти вже там.
– На щастя, ми вже обидвоє в кишках у хробаків чи Бога, що, зрештою, одне і те ж. Крім того, в цьому морі не водиться риба.
Химерна пара зникла в імлі, а я, захопившись тлумаченням розмови, майже забув, чого сюди прийшов.
Зненацька в мене визрів простий і нахабний план.
Я похлюпаюся в морі, а потім разом із чисельними плавунами спробую пробратися в душ.
Відступати нема як.
Я таки змию із себе бруд, хай би там абищо.
От тільки мило використати поки що не вдасться – мої вроджені екологічні прибамбаси мали виразні ознаки етичного кодексу.
Я швиденько роздягнувся і зайшов у море. У порівнянні з різким ранішнім повітрям вода була тепла і злегка парувала. Не встиг я проплисти й кільканадцяти метрів, як переді мною випірнув середніх років чолов'яга і знаком запропонував відплисти разом з ним подалі. «От чорт, невже він щось запідозрив», – паніка з найменшого приводу давалася мені тепер легко. Я плив попереду і мало не втопився, коли чоловік несподівано обхопив мене ззаду руками. Ми вже були далеченько від берега, та води тут виявилося лише по груди – він напевно знав, куди плисти. Я почав вириватись, як тільки ноги торкнулись дна, але чоловік міцно тримав мене.
– Ну чого ти, дурнику, хіба ти не хочеш просто тут, у воді, – белькотів, важко дихаючи.
– Пусти, собака! – Я пручався, як міг, але той тип був міцніший за мене, і боротьба, вочевидь, лише збуджувала його. Та щоби домогтися свого, йому таки довелося послабити обійми, і мені вдалося вирватись і пірнути, стусонувши його ногами в живіт.
– Підар ти горбатий, – закричав я, випірнувши метрів за десять від нього, – мало тобі голубих на узбережжі?
– Тихше, ідіоте, – сичав він, відпльовуючись, – хіба я тебе силою тягнув за собою?
Що правда, то правда, я просто попався на гачок, як перший-ліпший шмаркач. Зненацька, придивившись уважніше, я зрозумів, що його обличчя мені знайоме.
– Оркі? – запитав я з недовірою.
– Тезка? – Оркі завмер, а потім кинувся мене обіймати, тепер уже цілком по-дружньому, без жодних геївських штучок.
– Тезка! Звідки ти тут узявся? – приязно гарчав він, звично ігноруючи кличний відмінок та інверсію приголосних у наших, як на мене, цілком різних, іменах.
– Безпонтове запитання. Я й сам не знаю, звідки, – чесно відповів я. – От вирішив скупнутися, бо вже давно не мився.
По цих словах Оркі делікатно відпустив мене і відійшов на санітарно безпечну відстань.
– А ти що тут робиш? – у свою чергу запитав я.
– Та я тут неподалік, – махнув він рукою кудись у бік горизонту. – А сюди ходжу, здогадуєшся для чого, – Оркі гірко посміхнувся. – Ти ж знаєш, яке тепер блядство на світі: нема життя здоровій і нормальній білій людині. От я й записався в підараси. Але гади не визнають за мною прав сексуальних меншин, кажуть, ти, бісексуал довбаний, не пхайся в наші чисті анальні ряди. Ну, я і вирішив: виїбу з десяток хлопчиків та й подамся на медичну експертизу як педик-педофіл. Може, пенсію яку на старість дадуть. Або хоча б право на пільговий проїзд у міському транспорті. Ти ж пам'ятаєш, я говорив, усе життя в даїшниках, а яка в мента пенсія (Оркі знову плутав архетипи поліцая та автоінспектора), не хочеться, знаєш, на старість років по смітниках порпатися. Слухай! – раптом вигукнув він із хворобливим ентузіазмом. – А давай одружимося! Фіктивно, звичайно, не переживай. Кажуть, типу, тепер можна. Зате потім жодна курва не зможе до нас вчепитися. Чуть шо – дєвочок-братанів зібрав і на мітинг. Захист прав сексуальних меншин і всьо такоє прочеє. Потім навіть можна політичну кар'єру починати. Тіпа, всю жизнь страдав за свободу еротічєскіх фантазій, гігант духа і анального секса. То як? Вважай, я предложив тобі серце і остальні органи. (Оркі говорив з тим блудливим поетизмом, яким відрядні менеджери зваблюють сорокалітніх неодружених.)
– Та ні, тезко, вибачай. Я ще морально не готовий до шлюбу. Та й тілесно теж. Мені б помитися. Не знаєш, де у цьому довбаному санаторії душові?
– Он там, навпроти, в головному корпусі. – Він знову невизначено махнув рукою і похнюпився. – Тільки вони, гади, без перепусток не пропускають.
– Нічого, якось проберуся, – сказав я по спромозі підбадьорливо. – А з тими хлопчиками ти подумай… може, не варто… може, краще стать змінити… або колір шкіри. – І я погріб до берега.
– Та де ж стільки бабок на операцію візьмеш, – жалібно гукав навздогін Оркі. – Слухай, а ти, як помиєшся, повертайся сюди, побалакаємо, згадаємо старі шпитальні часи, можемо в шахи пограти, в мене є… – Голос його дедалі слабшав і згодом зовсім стих у шелесті припливу.
Я вибрався на берег.
Разом зі мною вийшла огрядна червонотіла тітка в купальнику зразка 1928 року – до уявної талії пришита ніби-спідничка, яка жодним чином не приховувала ані клімаксного целюліту, ані варикозу вен, для маскування яких, утім, придався б хіба камуфляжний боєкомплект. Дорогою між нами зав'язалася необов'язкова розмова, і я з усіх моїх артистичних сил намагався виглядати легітимним елементом санаторної зони.
Та несподівано для самого себе, а може, якраз внаслідок зловживання артистизмом, я почав сповідатися тітці у всіх гріхах, проблемах і комплексах, з якими зіткнувся впродовж останніх ста пятидесяти сторінок. Слухала вона уважно і суворо, час від часу ділячись інтимними подробицями і свого життя, аж раптом промовила:
– Чи знаєш ти (ми вже перейшли на «ти»), як тяжко ти образив Бога?
Мені згадався феноменальний вираз « you think you сап scare me you sick fuck?», де займенник «ти» повторювався аж тричі, але я не наважився на таку відповідь на самому початку знайомства, тому вирішив продовжувати грати вар'ята:
– А чи знаєш, як тяжко ти ображена Богом?
– Твоя відповідь неполіткоректна, – пихато прорекла вона, і крильця її купальника залопотіли на вітрі.
– Та й твоє запитання не політ коректора, – у тон, луною відгукнувся я.
– Ну і що знову? – здається, вона починала дратуватися.
– Що саме?
– Забув, хто я така?
– Аж ніяк. Ти стара целюлітна підошва, з якою я познайомився п'ять хвилин тому і яка на сиву голову стала підстилкою санаторного вахтера. До того ж ти не моя мати, аби мені тут втирати!
– Краще-но я покличу когось, хто зуміє з тобою поговорити, – підозріло тихо сказала підошва й почала роззиратися за охоронцями.
– Ану стояти! Стояти, брудна шмато! Ані руш. Сідай отут на землю, руки за голову, рот на замок і чекай мене, я повернуся й принесу тобі дзеркало, аби ти побачила, ким є насправді.
– Що ти виробляєш? Хочеш мене вбити? – пробурмотіла тітка і, приголомшена моєю брутальністю та своєю блискавичною еволюцією від целюлітної підошви до брудної шмати, заверещала:
– Рятуйте! Убивають! Пробі!
Із корпусу вибіг вахтер, якого, мабуть, і звали Пробі, та й засюрчав у синьо-жовтий поліційний свисток.
Я копнув його в пах і кинувся навтіки.
– Помираю! – захарчав вахтер.
– Коханий, що він тобі зробив? – заскиглила сердобольна коханка, не змінюючи пози й слухняно тримаючи руки за головою. – Як можна так жорстоко, так підступно?! – кинула мені навздогін.
Але я вже ні бачити, ні чути цього не міг, бо, користаючись відсутністю варти, влетів у корпус і погнав коридорами, сподіваючись знайти відразу і прихисток, і душ.
Перестрибуючи по два, по три східці на широчезних мармурових сходах, я складав подумки непридатну в цих умовах репліку, що її мав би виголосити чи то над мертвим, чи то смертельно покаліченим Пробі (хай Бог боронить дістати замість імені якесь із неужиткових слів):
« Падлючий, ниций, вбогий конвоїре, прощавай! Я думав, це хтось важливіший; але саме ти мав нещастя потрапити мені під руку, пак під ногу, зі своїм сюрчком. Завжди можна на щось напоротися, коли пхаєшся куди не слід. А ти, безвстиднице, не лементуй даремно, дозволь пробитися до серця справжнім почуттям, якщо воно не ожиріло так, що вже й до їжі непридатне. А до речі, ти вже впустила Ісуса в своє серце?» – сподобившись на подібний жарт, я зареготав, немов навіжений, саме перебігаючи дзеркальною залою, судячи з усього – танцювальним класом. Коло дверей я на мить зупинився і глянув у скрайнє дзеркало.
Мій відзеркалень, який, щиро кажучи, вже віддавна провадив автономне життя, дивився на мене поблажливо й скептично.
– Ми зайшли надто далеко, чи не так? – промовив пафосно, за звичкою говорячи про себе (чи про мене) в множині (так батьки говорять про маленьких дітей: «ми покакали», «ми захворіли», «ми сказали перше слово»). – Тепер нами рухає лише сила інерції, ми прямуємо просто до вічності, не розраховуючи ані на відстрочку, ані на пояснення.
– Це ще хто куди прямує, сраная уродіна, – захекано промовив я. Може, й не варто було обзивати власне відображення, але їй-бо', я вже мав цього усього досить.
– Ну-ну, нічого, заспокоймося. Ба більше: утішаймося, бо чи варто виживати, коли не вмієш тішитись життю. Вважаймо, що ми просто рухаємося далі, та й усе, – судячи з інтонації, відзеркаленьуявив себе моїм психоаналітиком.
– Це ти рухаєшся просто так, силою інерції, та й то лише в межах автономії дзеркальних рам, самостійний ти наш, а я пливу осмислено й цілеспрямовано.
– «Пливу»? Невже прозвучало «пливу»? Ми відважилися врешті подивитися правді у вічі?
– Наразі я дивлюся в твої червоні вибалабушені баньки, сподіваюся, це не те саме, що дивитися правді у вічі.
– Як коли, брате, як коли. То куди ж ми пливемо?
– Якщо йдеться про мене, то я збираюся прийняти душ.
– Ов-ва! Обмити тіло? – Треба віддати відзеркаленевіналежне: він розумів, що тіло в нас лише одне.
– Помити, бовдуре, а не обмити. На відміну від тебе я досі ще живий.
– А хто з нас хто? – Сучий син, він ще потрафив загнати мене в пастку.
– Ну, я – це я… а це – ми… – Я відчував, що заплутався.
– Отож-то: ми! А що привело нас сюди? – Сраная уродіна відзеркаленьвідчутно тріумфував.
Я знітився. Бо й справді… Невже йому відомо більше, ніж мені… Але ж мені нічого невідомо…
– Не можу втямити. Звідки усі ці історії, чиї це слова, хто всі ці люди?.. – Я не впізнавав власного голосу.
– Їх нема… – урочисто промовив мій дзеркальний візаві, – можливо, ми зробили помилку, сівши на пором, купивши потяг на квиток, злетівши з даху. Звичайно, і тут можна пересуватися, змінюючи напрям, але це не впливає на ту основну рушійну силу, котра невідворотно, як вітер, чи двигун, чи течія несе нас…
– То за нами полюють? Від самого початку? Хто б міг подумати, що ми такі значні особи…
– Та їм на нас плювати, а не полювати. Це ми самі втрапляємо до пасток, а вони лише переносять їх з місця на місце.
(Блукаючі пастки, різоматичні змови, омоніми, ампліфікації, коменти – оце і є твоя біографія?)
– Але навіщо? Навіщо це все? Хто ми такі, аби отаке влаштовувати заради двох маленьких… – Я не міг підібрати потрібного слова. – Хто ми такі?
– Ну-у-у… Подібні запитання могли б завести нас надто далеко.
– Надто далеко? А що, в твоїй довбаній безконечній вічності теж є такі поняття, як далеко чи близько? – Мене це починало дратувати. Коли нічого не можна довідатися у власного відображення, найкраще розбити свічадо.
– У нашій довбаній вічності є всілякі поняття, навіть такі, які тобій не снилися…
– Мені… Отже, потворо зі скла, ти визнаєш, що я – окремо, що я – не ти, а ти – не ми, то, може, досить?
– Ні. Ні, не досить… Нічого не відаючи… ніяк не діючи… ні на що не чекаючи… і такий кінець… і не одержати ніякого пояснення… і жодних оплесків… бо тамнемає оплесків… лише тиша і якісь прілі речі… прілі, бля, речі… ну його на хуй, це смерть…
Раптом я зрозумів, що він просто п'яний. Скотина! Набухатися в такий день! П'яне бидло! І я ще з ним розмовляв, я ще сподівався від нього якихось пояснень!..
Зі злості я жбурнув у віддзеркалення кавалком мила, але вцілив чомусь у сусіднє люстро, порожнє. Посипалося бите скло, заблискотіла амальгама, це вивело мене із заціпеніння, і я знову погнав уперед.
А навздогін мені лунало:
– Зеркала, пане Окрю, трохстінні зеркала… це є найліпше й найдешевше средство до плекання штуки володіння над собою.
За танцювальною залою зненацька відкрилася простора анфілада з'єднаних арками кімнат, яку годі було собі уявити навіть у найпафоснішому корпусі найблатнішого санаторію – уся ця розкіш заледве помістилася б у якомусь велетенському палаці. Все тут випромінювало велич і пишноту – золото, ліпнина, скульптури, вітрини, вікна, шик і глянс. Фальшиві колони, нашвидкуруч збиті з дощок, виглядали на правдивий мармур; картонні фігури лицарів вражали подобизною і вселяли непідробний ляк; ліпнина з пластиліну нічим не програвала гіпсовим оригіналам; підробна позолота блищала на зразок найвищої проби; полотна старих майстрів, разом із рамами наквецькані просто на стінах, відповідали першотворам до найменших дрібниць (особливо вражала велетенська «Битва Олександра»); зелений латекс штучних оаз, здавалося дихав киснем; а бутафорське умеблювання, вочевидь притягнуте з театру, обіцяло комфорт і старосвітську ергономічність. Єдине, чого тут не було – це жодних засобів для гігієни (не враховуючи нічних горшків попід ліжками), отже мені тут було нічого робити. Ковзаючись на слизькому паркеті, я підтюпцем побіг далі. Анфілада вивела мене до темного вузького коридору із помальованими олійною фарбою стінами, аварійними червоними ліхтарями під стелею та рядом дверей по обидва боки. Двері були без табличок, але різнилися і розмірами, і фактурою, і клямками. Одвірки місцями були пообписувані чи то графітті, чи то підказками, подекуди виднілися бейджіз проханнями не турбувати, стукати тричі або ж входити без попередження. Десь тут – підказувало мені чуття – могли б ховатися душові. Та щоб знайти їх, мабуть, потрібно було перевірити кожен вхід. Цим я і вирішив зайнятися.
#1: За першими дверима виявилася комірчина, заставлена восковими фігурами. Серед облич історичних знаменитостей та кунсткамерних почвар траплялися зовсім пересічні, і я із здивуванням впізнав у одній парі манекени моїх давніх знайомих – Пáвла і Пéтру. «Невже вони також померли?» – подумав я, і не на жарт злякавшись (ні, не припущення, що вони могли б уже бути мертвими, а отого також, що пролізло в свідомість з якогось чужого тексту), з розмаху затраснув двері і якусь хвилину стояв нерухомо.
#2: Наступні двері – дубові, подвійні – вели до передпокою Ростикової хати. Ростик з Наталкою натирали паркет – розлитої мною в «Гвинтових сходах» олії вистачило надовго. Христинка бавилася в кутку, сидячи на опудалі якогось білого пса.
– Привіт, – сказав Ростик.
– Привіт, – сказала Наталка.
– Вибач, що не запрошуємо до хати, – сказала Христинка.
Опудало і я промовчали.
– У нас тут після дезинсекції повна стерильність, – сказав Ростик.
– Аж Гуру не хоче в хату заходити, – сказала Наталка.
– Одне чучело залишилося, – сказала Христинка.
«Вже зовсім доросла дівчинка», – подумав я.
«Навіть мене по-дорослому назвала: Люґал-Ана-Мунду», – подумало опудало.
– Я тут чистилище шукаю, – пожартував я. – Себто душові.
– Так, я чув до большевиків тут були душові, – пожартував Ростик.
– Як помиєшся, заходь на каву, – пожартувала Наталка.
Люґал-Ана-Мунду і Христинці було не до жартів.
Олія всотувалася в дубове дерево паркету, немов у пісок.
#3: …посеред невеликої кімнати в надувному басейні сиділо двійко хлопчаків років п'яти, пляцкали по воді ручками і дивилися по телевізору «Діскавері» чотирнадцятим буддійським способом. Спосіб цей, без огляду на невисокий ініціаційний ступінь, потребував значних технічних засобів: кожна наступна програма демонструвалася під саундтрек із попередньої. Коли я зайшов, саме закінчувалася передача про життя комах: лицарські поєдинки жуків-рогачів, самка богомола, що відгризає нареченому голову в нападі копуляційного ентузіазму, мурашиний лев, який чигає у піщаній пастці на заблудлі душі. Натомість диктор завершував читання якогось окультного тексту:
– Наш досвід показує, що більшість речей закінчується смертю… Однак в а ш досвід… Досвід персонажів… Я кажу про смерть – такого досвіду ви не маєте. І це неможливо відтворити. Ви вмираєте тисячами випадкових смертей, але в них немає сили, що витісняє життя – ані подих не забиває, ані кров не холоне в жилах. Бо навіть умираючи, ви знаєте, що повернетеся, хіба що перемінивши ім'я. Після справжньої ж смерті ніхто не повертається – там немає жодних оплесків, жодних рецензій і слави – лише тиша і якісь прілі речі… це смерть…
Відразу по цьому почався науково-популярний порнофільм, знятий за допомогою томографа і внутрішніх міні-камер. На екрані розповзалися й миготіли кольорові плями, що являли собою або мапу збудженого мозку, або органи людського тіла, обсервовані зсередини. Увімкнувся, річ ясна, і звуковий супровід із попередньої, ентомологічної програми:
– …Чи пов'язано одне з одним? …І хто він насправді? Мабуть, уже найвищий час відповісти на це запитання. З-посеред безлічі комах, які живуть на просторах нашої неозорої вітчизни, є і така – мурашиний лев. Під час першої фази свого життя це обридливе створіння, схоже на безхвостого скорпіона, сидить на дні піщаної пастки-лійки і поїдає мурах, які туди потрапляють– через необережність, депресію, закоханість, по п'яні, з цікавості, з дурного дива чи жаги до пригод. – Потім щось відбувається, і потвора зі страхітливими клешнями покривається оболонкою, з якої за тиждень-два вилуплюється дивовижної краси бабка – чотири широкі крила й вузьке зеленувате черевце. І коли вона відлітає в напрямку багряного вечірнього сонця, що на нього в минулому житті могла лише зизувати з дна своєї вирви, вона, мабуть, уже не пам'ятає пожертих колись мурах. Так, може… сняться іноді. Тай чи з нею це було?
Малюки майже не реагували на телевізійні одкровення, здіймали хвилі й бризки і заворожено дивилися на іграшковий потяг, який кружляв довкола їхнього басейну. Вилізти з води і перейти через колію жоден із них не наважувався.
#4: …шпитальна палата. Клаптиковий фланелевий заєць з вибалабушеними від постійного здивування ґудзиками очейлежав за балдахіном під крапельницею. Його привезли сюди після тривалого запою і за давньою наркологічною традицією відразу почали крапати глюкозу й гемодез. Я вже сто разів бачив, чим закінчуються подібні експерименти: за моїми підрахунками, хвилин за п'ять-десять у нього почнеться біла гарячка, тобто деліріум. Як правило, йому ввижається, ніби він летить у гігантському стрибку над розпростертим долі містом. Тому ґрати на вікнах тут дуже доречні.
Жодного бажання бути присутнім при цій виставі в мене не було. Чого, чого, а цього добра…
#5: …в каміні догорав вогонь. За довжелезним конференційним столом пріснопам'ятна винниківська бабця Аліція Бобик грала в карти з ідіотами – визнаними майстрами блефу й флеш-роялу. Вона одна знала, як їх обіграти. Для цього в неї були власноруч виготовлені карти, особливість яких полягала не в тому, що всі вони були краплені, а в тому, що колода з тридцяти двох карт мала лише дві масті, чорну і червону, дві королеви, два короля та шістнадцять шестьорок. Решта дванадцять бійців не піддавалися ідентифікації. Ідіоти дарма застосовували перевірені часом прийоми – переморгування, підглядання, гра на руку, використання приладів нічного бачення та цейсівських біноклів, медитації та викликання духів не давали жодного результату: пані Бобик крила всі карти добірним галицьким матом і щоразу влаштовувала переконливий ендшпіль. Однак специфіка партії полягала ще й на тому, що свого часу, в години перезмінки у винниківському костелі, бабця Аліція ( одна із небагатьох безсмертних) провела над саморобною колодою сеанс безколірної магії, і тепер вони, ці позірно бездушні шматки картону, могли вести ще й власну гру, невидиму для гравців живих. І поки на поверхні ідіоти відволікалися партією екзотичного бриджу, в містичних глибинах андеграунду плелися інтриги чотирьох уцілілих можновладців.
– Послухайте, ці зітхання, ці репліки і зойки мусять щось означати, – занепокоєно говорив чорний король, поправляючи перехняблену корону. – Хтось може перекласти їх на людську мову?
– Та, блядь, шо тут на хуй перекладати. Замочити підараса і з кінцями, – безапеляційно відрік червоний.
– Замочити? Ви маєте на увазі втопити? Але як? – Озвалася чорна королева.
– Та яка хуй різниця, втопити, задушити, зарізати, на крайняк скинути в пизду зі східної вежі, – сказав червоний.
– А як же тіло? Що робити з тілом? – Почала було чорна, але червона її обірвала:
– Ні хуя собі! А чого це зі східної? Бо в мене там спальня, бля?! Ні хуя собі розклади! Підставити мене захотіли?
– Ніхто вас не підставляє, шановна. – Примирливо сказав чорний, якому план зі східною вежою видався вповні симпатичним. – А надати свій покій для добра спільної справи, вчинок гідний вашого благородства і вашої подиву вартої практичності.
