Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

І в ньому, можливо, йшлося про найважливіше.

Він був межово лаконічний. Надто лаконічний і надто маргінальний, аби вціліти у вогні.

Він вартував усієї « Інструкції» і всього монастирського вишколу.

До того ж він простий, як яєчна шкаралупа: « Р.S. Повертатися необов'язково».

Чи в тому, що я його не прочитав, також була незбагненна ідіотичність промислу?

Радіо Ґаґа

…Щось мені недобре…

Том Стоппард. Розенкранц і Ґільденстерн мертві

Він з'явився пізно, коли я вже лягав спати. Однак я зрадів йому – ми не бачилися кільканадцять років і листувалися рідко – ні він, ні я не були фанатиками епістолярного жанру, а якщо й надсилали час від часу якісь раритетні поштівки, то радше задля обміну поліграфічними курйозами, аніж заради примарних повідомлень.

Пам'ятаю, одного разу отримав від нього фото двох самогубців, які взявшись за руки скочили з даху і втелющилися в мікроавтобус Pizza Hut. Однак родзинкою, річ ясна, була не сама фіксація парного суїциду – такі дурниці нас не цікавили, – а його приписка, ніби цей випадок стався «на вулиці… святого… гм… Петра…» (зберігаю стилістику оригіналу). Це й справді здавалося парадоксальним, оскільки всі реклами, афіші й вивіски на поштівці були підписані ієрогліфами.

У відповідь я надіслав йому знимку залізничної катастрофи 1895 року на паризькому вокзалі Монпарнас, коли паротяг, протаранивши станційну стіну, вилетів на перони сабвею. Я не залишився в коментарному боргу і додав до поштівки докладну історичну довідку, згідно з якою той потяг їхав зі Львова (існував свого часу такий славнозвісний Східний експрес), та за всіма реляціями трансагентств таки доїхав до пункту призначення, що ним був ніякий не Париж (Париж – транзит), а невелике містечко на південному узбережжі, де, як подейкують, того ж таки дня злетіла у повітря новозбудована ратуша із колекційним годинником, у якому найбільшою цінністю вважалася фігурка п'кної смртічки. Це дало підстави тодішній жовтій пресі галасувати про т.зв. «галицьких сепаратистів-терористів», та оскільки справа продовження не мала, злі язики змовкли.

Отож я втішився його візитові, не зважаючи навіть на пізню годину.

З несподіванки обійняв його й поплескав по спині, чого колись він страшенно не любив, однак сьогодні зволив не помітити мого промаху.

Привіз мені повну торбу дитячих забавок. Сказав, що його діти вже виросли з такого віку, а мені незабаром усе це добро знадобиться.

– У тебе є діти? – з недовірою запитав я.

– Д-д-ві д-д-дівчинки. А що тут д-д-дивного? – На деяких літерах він затинався.

– Та нічого, просто ти ніколи не говорив про це.

– Т-т-та не б-б-було про що г-г-говорити. Народилися, виросли, і всі д-д-діла. Скоро вже заміж зби-би-биратимуться.

Я не став його розпитувати, як звати дівчат, скільки їм років, де навчаються тощо – між нами таке було не прийняте і, може, навіть неприйнятне. Не став я також розпитувати, звідки він дізнався про вагітність Meowth. Якось там собі дізнався – справа нехитра – та ще й, бач, притарабанив повну торбу іграшок. Усе це було неспроста. Все це означало щось, і то щось неабияке, та я був надто збентежений, аби вдаватися в розмірковування.

Ми перейшли на кухню, я поставив перед ним пляшку коньяку, а собі налив кефіру, з чого він вдавано і коротко реготнув, але розвивати цю тему з делікатності не став. Та за найвищим рахунком нам взагалі не було про що розмовляти! Проте залишалася ще мета його візиту. Навіть якщо до кінця зустрічі вона залишиться у сфері невисловлюваного, однаково це щось та означатиме. А його загадки мені розгадувати не вперше.

Аби чимось зайняти себе і заразом створити видимість нормальної зустрічі старих приятелів, я почав перебирати подаровані забавки. Зрозуміло, весь цей дівочий спадок мав яскраво виражені гендерні ознаки – потвори-Барбі (2 штуки, без партнера); якісь обридливі латексні немовлята, виготовлені з усіма анатомічними подробицями, так, ніби призначалися для педофілійних секс-шопів; не менш збоченський лікарський комплект, до якого окрім шприців із затупленими голками, фонендоскопа й пластикового термометра входили ще й гінекологічні щипці, набір естетських скальпелів і циркулярна пилка для розпилювання черепних кісток; конструктор Lego, тематично пов'язаний із побутом наркодиспансеру; політкоректний Карлсон – з монголоїдними рисами, кульгавий, з кульчиком у правому вусі і написом на футболці «І have AIDS».

Мою увагу привернув було просторовий тривимірний хрест без будь-яких ознак іграшковості, але мій гість швидко відібрав його і кинув у загальну купу.

– Це так з-з-званий Threed-d-deecross t-t-trans-s-s-for-mer, – поспіхом сказав він. – Це р-р-радше для тебе, а не для м-малого.

Я, може, й розпитав би детальніше, що то за трансформер, призначений для мене, але те, що приятель знає навіть стать майбутньої дитини, відбило в мене охоту розпитуватися.

Аби полегшити собі розповідь про безіменного приятеля (бо імені його я називати наміру не маю), мушу бодай коротко описати його. За освітою він був дантистом, однак працював ковалем у декоративно-оздоблювальному цеху. Згідно із своїм дипломом мав чудові білі зуби, а у відповідності до нового фаху – трохи приплюснуте, немов здеформоване зайвим ударом молотка обличчя. Носив бороду, завжди трохи обсмалену на кінцях, і перстень, куплений колись у циганів. Навряд чи я здивувався б, якби виявилося, що тепер він торгує кіньми або грає на тоталізаторі.

Його стоматологічне минуле дивним чином виліковувало карієс і пародонтоз у всіх теперішніх знайомих. З огляду на це я мав би підтримувати з ним тісніші стосунки, однак наш ефемерний зв'язок, що вимагав саме таких, поодиноких контактів, видавався мені важливішим з-з-за г-г-гіґієну jamy ustnej.

Парадонтоз. Пара тон доз.

Я висипав залишки торби просто на стіл. Серед решти забавок знайшлися: зроблений з двох сірникових коробок та кавалка нитки телефон; брязкальце, виготовлене з кавової бляшанки та бобів квасолі; ціла флотилія паперових літачків; військовий кашкет, досить управно складений з пожовклих сторінок журналу «Нова хата» за 1928 рік; жерстяний вітрячок, цілком конкурентоспроможний щодо Карлсонового пропелера; клаптиковий фланелевий заєць з вибалабушеними від постійного здивування ґудзиками очей; скринька для дитячих скарбів, цілком дотепно створена на базі коробки з-під кубинських сигар «Че Ґевара» (впізнаваний фейс революцйонера-оптовика був відтворений у кращих зразках соціалістичної поліграфії); сконструйований зі старих окулярів телескоп та інша самопальна поїбень.

– Твоїх рук діло? – з повагою запитав я.

– Т-т-та, в-в-від нічого робити. Т-т-ти ж бачиш, ц-ц-ці фабричні монстри… – І він знову надовго замовк. Але по якійсь паузі спромігся видушити із себе:

– …тут усе д-д-дівчаче… але я ту-ту-тут з-з-робив… спеціально… п-п-подарунок… – Тут він витягнув з кишені маленьку модель авта, зроблену з тюбика крему «Боро плюс». Я розчулився до глибини душі – такі прояви немудрящої людяності були з його боку рідкістю, – але вдруге плескати по плечах не наважився.

Уже закінчуючи перебирати забавки, я наткнувся на безперечно не фабричну, але й не саморобну річ – мініатюрний шаховий апарат у подобі турка, що сидить за секретером із невеличкою шахівницею. Без додаткових експериментів було видно, що апарат діючий, і навіть на тлі найсучасніших цяцьок він виглядав на справжнє чудо техніки.

– Грає? – з простої ввічливості запитав я.

– Г-г-гірше.

– Тобто?

– 3-з-завжди виг-г-г-рає.

– Здобутки йобаного Майкрософту?

– Г-г-гірше, – коваль-дантист ніколи не грішив багатослівністю.

– Т-т-тобто? – вирішив я підіграти йому.

– Д-д-древні халдейські з-з-заморочки. Цій ма-ма-ма-шинці вже кілька тисяч років.

– Та йди ти… – мені здалося, що коньяк почав діяти, а мій приятель навіть після невеликої дози алкоголю змінювався до невпізнаності.

– Зуб д-д-даю, – сказав він якось аж гордовито, і з цієї пихи, і з цієї прихованої цитати (наш таємний код передбачав цитування на позір безпритульних фраз, авторство яких тим не менше було нам достеменно відоме), з цієї псевдоцитати, якщо хочете, я зрозумів, що він не жартує і що коньяк тут ні до чого.

– Халдейські заморочки… – протягнув я замислено і зробив хід у вже розпочатій кимось партії.

Турок хитнув маленькою безмозклою голівкою і не вагаючись вліпив мені елегантний орієнтальний мат.

– Ні хуя собі! – вихопилося в мене.

– Л-л-лишися. Цього ч-ч-чорта обіграє л-л-лише о-обра-бр-бр-раний. K-кажу тобі, справа д-давня, непроста і ма-май-же бе-безнадійна. М-м-може, твій м-м-малий…

– Слухай, звідки ти знаєш, що в мене буде син?! – обірвав я його, але відповіді не отримав, бо нагло згасло світло, просто згасло світло, нічого надзвичайного, в нас – це вже майже національна традиція, проте реакція мого приятеля дещо збила мене з пантелику (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о.):

– Denmark's a cunt! [32]32
  Данія – пизда (англ.).


[Закрыть] – вигукнув він, не затинаючись, і перехилив рештки коньяку просто з пляшки.

А потім ні до ладу, ні до прикладу з пияцьким пафосом додав:

– Ш-ш-ша… шанування моє цим колоніям Чорного Лісу!

(Це була одна з наших криптограм, але перебріхана до невпізнанності, що могло означати одне з двох: або алкоголь почав діяти надто швидко, або я проґавив зміну шифру).

– Ти можеш сказати по-людськи, що це все означає? – запитав я, запалюючи недогарок свічки й вставляючи її у відповідний паз конструктора Lego.

– 3-з-з-ро-б-б-би чаю, – попросив він замість відповіді.

– Чаю не буде, – мусив констатувати я за хвилину. – Воду і газ теж відключили. (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о. Г. а. з. в. и. м. к. н. у. л. и. В. о. д. у. п. е. р. е. к. р. и. л. и.) То скажеш, що це все означає?

– Б-б-боюся…

– Я теж.

– …б-б-боюся, сьогодні не твій день.

– Боюся, що саме мій. Але має ж це щось означати…

Він повагався якусь мить, а потім з максимально можливою в його ситуації швидкістю перехопив мою фразу, як добрий сценічний партнер:

– М-м-має ж це означати ще щось, окрім п-п-перерозподілу м-м-майна, так? Список м-м-можливих п-п-пояснень я тобі зараз окреслю. П-пе-перше – ти сам цього хочеш, о-о-орлику. На дні своєї пі-пі-підсвідомості ти сам граєш п-п-проти себе на спокуту власного м-м-минулого, якого не слід згадувати. Друге…

– Старий, тебе заносить, не здається?

Однак він не слухав мене.

– Д-д-друге. Час намертво з-з-зупинився, і 3-з-загір, що випав колись, випадає д-д-дев'яносто разів поспіль. 3-за-загалом, сумнівно.

Мені залишалося лише слухати його п'яну маячню. Може, хоч так вдасться бодай щось довідатися.

– Третє. Бо-божисте втручання, сказати б, не-небесна ласка послана тобі (див. притчу про дітей Ізраїлевих) або на-на-навпаки – вища кара (див. притчу про дружину Лота). Че-че-тверте. У тебе є р-р-радіоприймач?

– Так світла ж немає.

– Я н-н-не п-п-про світло тебе п-п-питаю, я п-п-питаю, чи є в тебе р-р-радіоприймач («Я не про світло питаю…» – хіба може щось звучати безнадійніше?)

– Є. Допотопний, ще батьків.

– Ну т-т-то увімкни.

Я раптом згадав, що в комірці в мене повинні були зберігатися гальванічні елементи від старої армійської батареї. Мене вже не дивувало, що мій гість, вочевидь, знав про них – виглядало на те, що нині він знає все, принаймні найнеобхідніше. Я сумнівався, що акумулятори чогось варті, але моя довіра до цього незбагненного знання вже переростала сумніви.

Свічка догоріла й погасла, тож і пошуки, і монтаж довелося робити в цілковитій темряві, час від часу чвиркаючи запальничкою і слухаючи белькотання, що долинало з-за столу, роблячись чимраз нерозбірливішим.

– М-м-ми втрапили в п-п-пастку. Кожен н-н-найменший наш учинок п-п-породжує інший, не знати д-д-де, не знати ч-ч-чий, а той – ще інший і так д-д-далі. Тож роздивляймося і п-п-прислухаймося, маймося на ба-ба-бачності, д-д-додер-жуймося інструкцій і воздасться н-н-нам.

«Ага, – подумав я про себе, – однієї інструкції я вже дотримався собі на голову. А роздивлятися і прислухатися – це зараз якраз дуже актуально – без світла з п'яним співрозмовником, наприкінці чи то світла, чи то світу, чи то, може, чийогось сайту». Та вголос сказав:

– Але як довго?

– П-п-поки все не-не-не скінчиться саме собою. Ту-тут є своя л-л-логіка: все скінчиться саме собою, тож не пе-пе-пе-реймайся. Розслабся. Спробуй одержати м-м-максимум задоволення. Хтось візьме тебе за руку і поведе, наче ди-ди-ди-тину, байдуже, що ти давно вже втратив не-невинність, тобі наче д-д-дарують додаткову пайку д-д-дитинства якраз тоді, коли най-най-найменше цього сподіваєшся, це наче ви-ви-винагорода за добру по-по-поведінку або за те, що дитинства взагалі не було… Я сам собі н-не суперечу?

Мені вже набридло його розпатякування.

– Готово, – сказав я, докручуючи останню клему.

– О д-дай нам д-д-днесь машкару в-в-ідповідну, – протягнув речитативом він.

Це вже було занадто.

– Слухай, старий, ти хотів радіо, ось маєш радіо, що робимо далі?

Він важко підійнявся з-за столу й підійшов до приймача, який я прилаштував просто на газовій плиті (звична архітектура світу втрачала сенс). Натис кнопку, – неймовірно, але запалилося зелене вічко, – і почав крутити коліщатко настройки. Річ ясна, в діапазоні довгих хвиль ловило тільки шепеляве ефірне шамотіння.

– Ось б-б-ачиш, я ж к-к-казав (хоч ніби, що я мав би бачити), ц-ц-це в-в-воно.

Він затинався щораз сильніше.

– Що «воно«?

– По-по-повідомлення. Ме-месидж.

– Ага… – тільки й знайшовся сказати я.

Нарешті він натрапив на якусь хвилю, фрагмент якоїсь передачі:

«…тож тримаймося й рушаймо – поки ще є час. А тепер на заперечення попереднього силогізму, річ тут непроста, стежте уважно, ачей із того вийде щось добре – якщо допустити, що в межах не-, проти– чи надприродних сил є ймовірність того, що теорія ймовірності не діятиме як чинник, тоді мусимо прийняти…»

Якби людина здатна була ідентифікувати свій тембр, довелося б визнати, що радіоголос був дуже схожий на мій власний, але я, звичайно, цього помітити не міг і тому зовсім не здивувався.

– Оце і є твій месидж? – запитав я приятеля, вже дещо нудячись.

– Т-т-та ні, це т-туфта, слухай далі.

«…випадковість і впорядкованість утворюють певну спілку, в якій ми впізнаємо природу. Протягом довшого часу сонце сходило приблизно стільки ж разів, скільки сідало, а орел випадав приблизно стільки ж разів, як і мат. А потім прибув посланець…»

– Ну просто як про тебе мовлено, – зіронізував я, але він тільки засичав, піднявши палець до уст. І справді, передача раптом урвалася, в ефірі щось заскреготіло, зашварготіло, забаламкало, немов хтось бив у табірний рельс, скликаючи зеків на обід, а потім знайомий тенорок сказав:

«Увага! Увага! В ефірі р-р-радіо ґа-Ґаґа. Працюють усі р-р-радіостанції… Передаємо м-м-міжреґіональне оголошення. Увага! Увага! Усім п-полеглим біля п-п-павільйону номер д-два (брутальна лайка)… Повторюю: усім, хто загинув б-б-біля павільйону номер два (нерозбірливі прокльони), наказано з-зібратися біля павільйону номер т-т-три. Повторюю. В ефірі радіо Ґаґа…

Підсвічені зеленим вічком приймача, ми дивилися один на одного й мовчали. Ну бо справді – що тут скажеш. Як тра', то тра'. Солдати наказів не обговорюють.

Поїзд втікачів

Он бач, яка кака намальована.

Гоголь. Вечори на хуторі поблизу Диканьки

Збитий з дошок стіл протягнувся через увесь вагон і майже перегородив прохід.

Тепер якби комусь закортіло вийти в тамбур чи до клозету, довелося б перебиратися через верх. Дошки були прикриті святковим випуском газети «Sondenborg Review», кілька пачок якої знайшлося в багажному відділенні, та пропаленими клаптями брезенту.

Лише в нашому кінці панувало відносне благополуччя: край стола застелений медичною цератою кольору вибляклої моркви; за серветки править рулон туалетного паперу – дефіцит не менший, ніж серветки; і звичайно ж, граньоні стакани в залізних підстаканниках – між візерунками дешевого литва можна розгледіти мисливців на снігу, собак, дерево із самотнім щигликом, ковзанку, сцени полювання, на вовків, здається.

Благополуччя це – маю на увазі церату і стакани, а не вовків – пояснювалося близькістю до купе провідників, де ґаздувала Кока – наша благодійниця, гостесса і принцеса. Язик не повертався назвати провідницею цю мініатюрну зграбну молоду жінку, ще не розповнілу, але вже готову до гормональних зрушень, які міняють зовнішність безповоротно. (Якщо її грати, то вже – потім буде пізно: не раз доводилося спостерігати, як міцно збиті сексовні крихітки перетворюються на квадратові тумбочки, в кращому разі, а зазвичай просто розлазяться, як залежані залізничні подушки.)

Отже, провідницею Коку язик не повертався називати, тому поміж собою ми нарекли її стюардесою – ідіоматично словом достатньо вульгарним, зате семантично – на порядок вищим за провідницю. Бо справді, навіть в собачих похідних умовах вона встигала доглядати за собою – не лише за пасажирами – і зараз єдина з-посеред тих, хто зібрався за столом, була вбрана в атласну сукню відтінку вороненої сталі (зверху, щоправда, мала накинутий службовий халат) з лелітками, з розрізом до стегна, сміливо декольтовану; свіжопофарбоване волосся мала заплетене в тисячу дрібних дредів, і пахло від неї не потом і кіптявою, як від більшості, а сортовою казахською травою і спеціями.

А потрібно сказати, що кожен із нас зі шкури пнувся, щоб виглядати відповідно випадкові. Бо випадок був вартий того. Бо отак, сидячи в пошарпаному вагоні, за дерев'яним столом, ми зустрічали Новий Рік. (З моєї нинішньої перспективи важко згадати, який саме – крутиться в голові цілком конкретне число: тисяча вісімсот дев'яносто п'ять, але я не певен, чи насправді йдеться про це століття, та й узагалі, чи про століття йдеться.)

Вагон нам трапився благий, розхитаний, цісарсько-королівський, він підскакував на стиках, як стара курва на клієнті, задихаючись, слинячись, метляючи цицьками, з останніх намагаючись довести, що гроші взяті недарма.

Підскакували і ми, підскакувало все, що стояло на столі. Тим більше, що грошей ніхто не платив.

Стіл був накритий майже розкішно: кілька бляшанок рожевого китайського спаму, проросла фіолетова цибуля, холодна варена картопля, котрою запаслися звечора на зупинках, вдосталь сухарів. Був також спирт і роздобутий Кокою ящик перетермінованого лимонаду, завдяки чому ми мали зухвалі плани зустріти нульову годину із «шампанським» і стрілити корком, бодай лимонадним, у новорічну ніч.

А в якості десерту на одній із газет, просто на шаржованому портреті королеви Англії була насипана добряча купка драпу.

Щоправда, як на такий продукт, компанія підібралася достатньо ліва (не в сенсі політичному) – нема нічого гіршого, як курити ґанджу з лівими, – але в дорозі, як то кажуть, Бог навіть великий піст попускає, не те що галімий прихід.

Тепер про лівих (не в сенсі політичному).

Намбер ван:

Військовий кореспондент, інтелігент, розумник, нервус, відчайдух – свого часу здався в полон під виглядом офіцера, був ув'язнений, ґвалтований, катований, ледве вижив і втік, зате його репортаж спричинив перегляд міжнародних норм поводження з полоненими. Зараз він був у чорному діловому костюмі, котрий невідомо для чого завжди возив за собою разом із чохлом та вішаком – мабуть, сподівався дочекатися урочистої прес-конференції з приводу закінчення бойових дій.

Секонд:

Особа невизначеного віку, подруга кореспондента, в цивільному житті – незмінна конференційна тітка, вічна стипендіатка. Мала бзіка на пункті Лілі Марлен і з цією тєлєгою примудрялася потрапляти всюди – на семінари феміністок, постколоніальні студії, кінофестивалі, тендерні дебати, факультативи геїв і лесбійок, збори ветеранів SS-Галичина, вечори пам'яті жертв голокосту, поетичні гепенінги, артистичні дискотеки і те пе, і тепер була представником якоїсь гуманітарної місії, я б не здивувався, якби – товариства захисту домашніх тварин в умовах громадянської війни (… на притулок пожалуйте, для бездомних котів-собак…)

Позиції третя й четверта:

Дві сестри милосердя, немовби з червоного хреста зняті, в однакових строях, що нагадували шкільну форму, та кокетливих чепцях готельних покоївок. Виглядало на те, що ціле їхнє милосердя полягає в лікуванні захисників батьківщини від автоспермотоксикозу, хоча, можливо, дівчата тільки хотіли, щоб виглядало саме так, але від цього чомусь втрачали всі ознаки статі і скидалися на знеможених гермафродитів.

Номер п'ять:

Худий прищавий хлопчина, дискваліфікований з лав охотників за те, що в нападі блокадного психозу перестріляв половину своєї чоти – ввижалися йому монголоїдні в'єтконгівські карлсони («І have AIDS»), що атакували його, немов гелікоптери Копполи (щоправда, без Ваґнера), та й сам Коппола неодноразово ввижався йому в димах і випарах внутрішніх контратак. Медична комісія визнала за пацаном невинність і непридатність до військової служби, тепер він утікав разом із нами в напрямку, абсолютно протилежному до того, який вів додому.

Ну і ми з Кокою – навіть у цьому переліку мене чомусь підмиває поставити наші імена поруч.

Решту персонажів можна безболісно злегковажити, бодай тому, що сиділи вони надто далеко, аби дотягнутися до нашої трави.

Отже, ми почали зі спирту.

Суміш його з лимонадом мало того, що нагрівалася, то ще й робилася мутною і не пінилася, тому ми вирішили змішувати ці рідини безпосередньо в шлунку, тим більше що гойдання вагону діяло як шекер – і спрацьовувало це, як розумієте, швидко й безвідмовно, вже за яких десять-п'ятнадцять хвилин почалися розмови, анекдоти, бла-бла-бла, що дуже нагадувало всезагальний шлюбний танок у зграї дискримінованих пінгвінів, бо і свідомість, і підсвідомість у такт перестуку коліс торочили одне і те ж: «ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися…», – я з таким запалом повторюю це, бо мене завжди захоплювала лапідарність і влучність, з якими мозок вербалізує наші проблеми, натомість як тільки вмикається вокабулярний апарат – починається замилювання очей, т.зв. образне мислення, метафори та інша поїбень, яку навіть цим словом назвати ніхто не наважується.

А події тим часом окупували авансцену.

Одна із сестер милосердя: Вік живи, вік учися. На власній шкурі. А ми, сестри-жалібниці, все вчимося на чомусь. Знаєте, що трапляється із сестрою-жалібницею на старість? ( Хихоче.)

Кореспондент: А що?

Сестра ( хихоче): А нічого. Жалобиться собі. Дивно, правда?

Друга сестра ( хихоче): А сестри милосердя все милосердяться і милосердяться, ги-ги-ги.

Перша сестра ( наполегливо): Дивно, правда ж?

Кореспондент: Що?

Перша сестра ( майже на автопілоті, з явними ознаками сп'яніння): Бачити вас.

Кореспондент ( звертаючись до мене, як до тверезішого спільника): Я знав, що це не кінець.

Сестра ( продовжуючи своє): Бачити вас живих та здорових. І що ви про це все думаєте?

Кореспондент ( знизує плечима): Ми ще далеко не все знаємо ( вихиляє, не запиваючи, порцію спирту, видихає повітря і, ніби отримавши цим легітимну мотивацію, вмовкає).

Я ( трохи панікуючи, що тепер мені доведеться бавити товариство): Порозмовляйте з ними!

Кореспондент ( таки запиваючи і відригуючи): Можна й поговорити…

Хлопчина ( зненацька приходячи до тями після початкової коми): Хоча користі й не буде жодної.

Кореспондент ( з упертістю зачепленого за живе першого актора): Але поговорити можна.

Хлопчина ( в короткотривалому нападі зв'язного мовлення): Можна. Ми не в тюрмі. Немає жодних заборон чи обмежень… Ми що… забезпечили себе… чи прирекли себе на… певну незалежність… ( Потроху втрачає нитку розмови, забуває і плутає текст.) Випадок, примха – все в порядку речей. Інші колеса, звісно, крутяться в інший бік, але це нас не стосується. Чужі колеса нас не вставляють. ( Голосно гикає, але не замовкає, а навіть, підбадьорившись, починає чіткіше артикулювати.) Ми можемо дихати. Ми можемо відітхнути. Можемо робити й казати що хочемо й кому хочемо, без обмежень.

– Звичайно, але в певних межах, – намагався відстояти свою першість кореспондент, однак хлопчина, виговорившись і починаючи клювати носом, погодився без опору:

– Саме в межах.

Видно було, що кореспондента образила така легка капітуляція суперника, якого він трактував поважно. Назрівав конфлікт, тому, аби розрядити ситуацію, я розпочав свій улюблений монолог:

– Потреба філософського погляду всередину себе… – Але зненацька втрутилася конференційна тітка:

– А ви знаєте, як загинула Лілі Марлен?

– Лілька загинула?! – вигукнула (чи вигикала) на видиху одна із сестер. – Не може бути! Ще тиждень тому ми були на її концерті для поранених, правда, Полі?

– Це було в четвер, Ксюха, – уточнила друга, що називалась, як виявилося, Полі.

– Ага, минулого четверга, – погодилася та, котру звали Ксюхою (тобто Ксеною, відмітив я про себе), – вона ще читала цей прикольний вірш, зараз, зараз, згадаю, блін, як там було, щось там про чорний день, мій чорний день ху-ху… sorry, хитнувся і розтанув, гарячим сонцем спалений згори, це знову ти, ніколи не коханий і завжди близький, спогадом гориш, ти диви, пам'ятаю, блін, офіґєнний вірш, мені аж плакати хотілося.

І вона, мабуть, продемонструвала б, як їй хотілося плакати, але обурена подруга кореспондента перервала її екзерсиси, і то досить брутально:

– Шо ви, блядь, пиздите, мокрощьолкі грьобані, Лілі вже хуй зна' скіки років, як не живе. – Та раптом повернувшись до мене, вона цілком змінила лексику. – Я бачу, ласкавий пане, Ви людина інтелігентна, то я Вам так скажу: з цими молодими по-іншому не можна, традицій вони не знають, історії не шанують і навіть свій всеохопний цинізм не мають чим підкріпити, ото тільки й можуть, що свідчити неправдиво та цитувати неточно, а цей вірш неперевершеної Марії Маґдалини фон Лош – ви ж, сподіваюся, знаєте справжнє прізвище Лілі – зовсім не про чорний день, а про білий саван, і ці рядки стали вже майже народними, Ви мабуть не раз їх чули: «Саван чистий, ніби сніг… квіти світять біло, та ніхто не впав до ніг, не оплакав тіло».

– А загинула вона по-дурному, – втрутився кореспондент. – У сам розпал воєнних дій поперлася на батьківщину, де від дитинства не була, – трапляється такий різновид патріотизму, що загострюється з настанням менопаузи, – і там її кокнули, чи то свої, чи то чужі, значення вже не має, найголовніше, що вона свідомо йшла на смерть, навіть чути не хотіла про евакуацію, ну і дістала то, шо х'тіла, хоча, як на мене, це – найпідліший різновид суїциду.

Тут хлопчина, якого вже всі списали з рахунку співрозмовників, знову заговорив:

– …якщо гинуть із власної волі, це називається самогубство, а самогубство має три різновиди: можна його вчинити, можна до нього спричинитися, можна мати його на совісті…

Однак тітка-стипендіатка не слухала його, знову обурившись, але цього разу якось по-материнськи:

– Неправда, неправда, і хоч народні легенди заслуговують на увагу і повагу, ми мусимо знати факти, аби не забувати своєї минувшини, а факти кажуть, гейби в бабиному яру росла верба, росла на березі потічка, в якому і п'яний, впавши мармизою донизу, не втопився би, верба, кохані мої, верба, ви знаєте ті верби над річками, що в дзеркалі води відсвічують сизою листвою…

– Гик! – сказав хлопчина, а кореспондент розлив залишки спирту.

– …Лілі сплітала дивнії гірлянди із лілій та стокроток, із первісток та пустоцвіту, з амелій і омели, а ще з тих дивних квітів, які простий люд називає таким вульгарним словом, що годі й повторити, навіть цнотливі українські дівчата воліють називати їх бодай же «перстом мертвяка», аби не тією огидною лексемою…

– Гик! – сказав цим разом кореспондент, а хлопчина по слові «лексема» (насправді ж – після чергової порції спирту) виблював під стіл і тут-таки заснув.

Мене теж почала непокоїти і дратувати якась особлива, як мені здавалося, абсурдність цієї, нехай п'яної, бесіди, до того ж від усього випитого мені почало раптом здаватися, що дух покійного Вільяма вже надто довго і без сенсу переслідує мене, помщаючись за надмір перебреханих цитат та нестачу криміналістичної експертизи тим особливим несмаком окремих своїх актів, сторінок і п'ятистопних ямбів, який з невідомих причин досьогодні викликає захват посполитої еліти. Тому я втрутився й почав викладати власну версію загибелі Лілі, що, зрештою, не перешкоджало вічній стипендіатці правити своєї, таким чином виникла якась пекельна контамінація:

– Та шо ти гониш пургу, стара підошво, – таким був мій вступ, – я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…

– …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип'ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

– …Лілі приймала душ…

– …як раптом зрадливе віття надламалося…

– …і мила ноги тим особливим невротичним робом, аби не торкатися руками стоп…

– …і з тріском полетіло у ріку…

– …для цього виливала спеціальний плин просто на дно ванни…

– …а як назло там був чорторий і води нуртували, єдине глибоке місце на цілому руслі…

– …і злегка танцювала в ньому…

– …і Лілі бовтнула у хвилі разом з омелою й стокротками…

– …Лілі просто послизнулася…

– …і захлинулася зненацька у потічковій бистрині…

– …і вдарилася головою до недавно купленого крану фірми Hansa…

– …і потонула…

– …і потонула…

– …і сукня її біла, обтяжена вагою диких квітів, потягла на дно…

– …так по-дурному…

– …перелом основи черепа, миттєва смерть…

– …знайшли її гробарі, бо тіло прибило до берега просто під цвинтарем…

– …знайшли її сусіди, яких затопила вода з горішнього поверху…

– …і поховали по-християнськи, хоч було багато пересудів…

– …і поховали по-християнськи, та я на похорон не поїхав…

– …отак…

– …отак…

– …на жаль…

– …на жаль…

– …однак…

– …однак…

Не знаю, скільки б ще продовжувався цей ідіотський дует, що до кінця трансформувався у фальшивий унісон – непомітно для себе я й сам утягнувся в скандинавську бридню, яка мене так дратувала й непокоїла, – та ситуацію раптом врятувала Кока, що не зронила до цього моменту ані слова: вона раптом пішла до себе в купе і за хвилю повернулася із розкішно виданим альбомом репродукцій Альбрехта Альтдорфера. Властиво альбом містив репродукцію лише однієї картини – «Перемога Олександра», зате крім загального вигляду чималого полотна там подавалися безліч збільшених фрагментів, і можна було у всіх деталях поліграфічного кольороподілу роздивитися з німецьким педантизмом виписаних лицарів Христових.

Чесно кажучи, усього цього з мене вже було досить, забагато, курва мама, явний перебор, зайвина, надмір, тим більше що Кока поклала альбом просто переді мною (вияв симпатії?), і ціла решта (за винятком хлопчини і подруги кореспондента) зібралася позад мене і, схилившись та дихаючи випарами, розглядала репродукції.