Текст книги "АМтм"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Боро плюс

Боро не пам'ятав моменту своєї появи на світ. Спочатку його органи були розосереджені по різних місцях і багато фахівців працювали над тим, аби довести їх до працездатного стану. Очевидно, така складна операція (а радше така кількість складних операцій) навіть не мислилася раніше, але сучасний розвиток науки й технологій усе зробив можливим, і ось котрогось дня Боро виявився цілком укомплектованим і готовим до життя. Під час останнього тестування він зарекомендував себе цілком позитивно і, ще не знаючи цього, став одним із повноправних членів гігантської родини таких, як і він, творінь людського генія. Річ ясна, мало що в ньому нагадувало того міфічного голема, появу якого давно передрікали фантасти. Він був скроєний уміло, доладно, елегантно, та основною його перевагою справедливо вважалася надійність і функціональність. Однак, можливо, тому, що конструктори його організму заклали не так уже й багато рецепторів, здатних реагувати на зовнішні подразники, він не одразу усвідомив, що народився. До того ж напочатку його тримали в стані глибокого анабіозу. Кілька разів його, щоправда, виривали зі сну, аби продемонструвати потенційним клієнтам, але вражень від цього майже не залишилося – просторий хол з прозорими стінами, де знаходилося ще декілька створінь, подібних на нього, якісь люди, що безпардонно оглядали й перевіряли його, і холод, холод усередині. Властиво перший і яскравий спогад стосувався саме того, що діялося за шибою: строката юрба, різнобарвні світла і безліч братів по крові на вулиці. Мабуть, уже тоді Боро якимось зародковим розумінням передчув, що власне там йому доведеться провести більшість свідомого життя.

Перше повноцінне усвідомлення себе самого прийшло, коли одного дня Боро впустив до себе тендітну енергійну жінку. Вона була приємно збуджена, усміхнена, рухлива, і, мабуть, частина її енергії передалася Боро, бо двигун увімкнувся з першого поворота ключа, загорілося табло, а вмонтований комп'ютер відразу почав накопичувати інформацію.

– Прекрасна модель, – говорив жінці консультант у білому. – Співвідношення ціни і якості майже неймовірне. Ви отримуватиме справжню насолоду, керуючи ним. І безпека! Безпека! Це на сьогодні найбезпечніша модель Фольксваґена.

Так Боро дізнався, що носить горде прізвище Фольксваґен і належить до старовинного роду народних екіпажів.

Після недовгих вагань жінка придбала його в кредит, і, оформивши всі необхідні папери, просто з холу виїхала на вулицю.

Йшов дощ. Потоки авт сунули по шосе, і Боро зупинився на виїзді цілком розгубленим. Однак його нова господиня керувала ним так впевнено і легко, що він облишив сумніви і звернув на широку асфальтову смугу. Краплі застукотіли по даху, водяні потоки почали заливати скло, але жінка увімкнула витирачки, обігрів скла, і Боро, що на мить осліп, знову побачив світ у його первозданній красі. Властиво він дивися на нього очима жінки (ось чому так мало рецепторів заклали конструктори), а вона вміла дивитися і вміла бачити таке, про що більшість людей навіть і не здогадувалася. Тому й Боро відпочатку акцептував довколишнє, як і вона, вимогливо, з педантизмом і трохи поетично. І якщо була в цій поетичності дещиця містики, то містики не окультної, не профанно-спіритичної, а тієї особливої, не зі світу цього містики, яка притаманна лише справжнім невротикам.

Власне кажучи, невротизму жінки Боро майже не помічав: він від початку сприйняв його за свою іманентну якість, і це було так органічно і природно, як струм, що тік дротами, як паливо, що згорало в його нутрі, як злагоджений рух усіх деталей. І коли вона щохвилини поправляла дзеркальце заднього виду, коли раз по раз перемикала режими кондиціонера або піднімала й опускала шибу на дверях, він зовсім не дивувався й не дратувався – він просто не знав, що може бути інакше.

Не знав він і того, що жінка як людина, котра розуміє природу власних неврозів, перетворила своє життя на складну систему контролю та ритуалів, у яких важили кожна хвилина хронометражу, кожен сантиметр відстані, кожен ковток води, і саме тому, ніби компенсуючи цю жахливу регламентованість, час від часу вона зривалася в ризиковані авантюри, потрапляла в майже неймовірні ситуації і дозволяла собі цілком безрозсудні вчинки. Одним із таких вчинків, мабуть, була й купівля авта.

Боро просто не міг цього знати.

Зате йому подобалося, як вона тримає руки на кермі, як делікатно, але вміло тисне на педалі й перемикає швидкості. Він міцно обіймав її пасом безпеки, і це тендітне людське тіло здавалося йому продовженням його самого, продовженням настільки рідним, що неможливо було уявити, як існував він до їхнього знайомства. Та чи й існував узагалі?

Під час тієї пробної поїздки Боро вперше відчув, як організмом розливається тепло, і зрозумів, що означає бути живим насправді. Тому коли вона вперше залишила його самого в темному порожньому гаражі, він не на жарт перелякався й навіть увімкнув сигналізацію. Але жінка заспокоїла його, поплескавши по лискучому боці й прошепотівши кілька пестливих слів. Відтоді він почав довіряти їй безмежно, навіть коли залишався на ніч в непривітних паркінґах, навіть коли чекав по кілька днів на чужих подвір'ях під відкритим небом. Зате якою радістю було вітати її, підморгуючи світлами й подаючи звуковий сигнал, коли після тривалої відсутності вона нарешті з'являлася, витягала з наплічника ключі і натискала кнопку брелока. Тому єдиним страхом для Боро залишився страх підвести свою господиню. Він старався. Як він старався! І коли доводилося збирати всі сили, щоб видиратися крутими схилами гір, і коли траплялося їхати жахливими східними дорогами, позбавленими й натяку на асфальт, а навіть як випадало долати мілководні річки чи болота. У такі хвилини жалкував, що він не з роду Лендроверів, які нахабно обганяли його, розбризкуючи багнюку й ревучи клаксонами. Однак Боро знав – вона любить його таким, яким він є, і тому намагався проявити найкращі свої якості.

Найнеприємнішим для нього були ті часи, коли жінка позичала його іншим – родичам чи знайомим. Бути відданим у чуже керування здавалося таким принизливим! До того ж виявилося, що інші люди просто не розуміють і не відчувають Боро. Їздити з ними було просто нестерпно. Вони або похапливо і грубо тиснули на акселератор (доводилося застосовувати додатковий вприск пального), або різко скидали щеплення, перемкнувши швидкість (аж вищали всередині компенсуючі муфти), або гальмували так ґвалтовно, що Боро доводилося стирати шини об дорожнє покриття. А яку музику вони слухали! Боро звик до ненав'язливого acide-jazz, вишуканого арт-року й рафінованої авторської пісні. Ці ж ідіоти або тримали нон-стоп радіохвилю танцювального диско, або налаштовували приймач на безперервні спортивні новини, або, що гірше, ставили касети зі своїми улюбленими піснями. Особливо запам'ятався один мудак, який мало того, що постійно курив у салоні, струшуючи попіл на підлогу, мало того, що всю дорогу слухав Боба Ділана, то ще й мав звичку (особливо якщо возив одну зі своїх коханок) обганяти всіх підряд. Одного разу він намагався випередити колону TIRів, а коли на зустрічній смузі з'явилася така ж колона, мало не вперіщився у вантажівку попереду. Якби не панічний страх Боро засмутити свою господиню, зіткнення уникнути не вдалося б. Але в останню мить Боро, узявши керування на себе, якимось інстинктивним відрухом вивернув управо й вискочив на ґрунтове узбіччя. Того разу лише полетіла шарова опора переднього колеса й вискочив з гнізда комп'ютерний кулер. На превелике розчарування, мудак не отримав навіть подряпини. До того ж господиня не заборонила йому (як цього сподівався Боро) й надалі користатись автом. Її доброта і щедрість у стосунку до друзів були просто безмежними. Боро довго терпів любителя Ділана, аж поки не навчився невинним маніпуляціям – чадіти, ніби масло потрапило в двигун, подовгу не заводитися і важко чмихати на підйомах. А якось під час нічного перегону він просто вимкнув запалювання, і мудакові довелося до ранку чекати сервісну службу посеред засніженого Шварцвальду. Після цієї пригоди він більше ніколи Боро не позичав.

Згодом виникла ще одна не надто приємна новація: жінка почала все частіше брати із собою в подорож якогось чоловіка. А що кожного разу це був один і той самий чоловік, Боро зрозумів: між цим типом і його, Боро, коханою жінкою зав'язався роман. О ні, він не ревнував – безглуздо автомобілю ревнувати до людини, котра ані не вміє швидко пересуватися, ані захистить від негоди, ані врятує в разі аварії. Однак Боро відчував: у зв'язку жінки з чоловіком було щось таке, про що він не те що мріяти не міг, – не міг навіть уявити. Він довго роздумував над цією загадкою і прийшов до висновку, що справа, мабуть, у конструктивних особливостях – все ж таки люди спроектовані за однією схемою, а він за цілком іншою. Люди не потребували палива і не користалися ключем, аби прокинутись зі сну. Вони не мали коліс, а їхній двигун був таким маленьким і немічним, що годі зрозуміти, як вони взагалі живуть. Та, вочевидь, було в їхній конструкції щось таке, що змушувало їх шукати пари, аби відчути радість існування. Тут Боро губився в здогадах. І все ж він ніяк не міг уявити, як хтось, от хоч би цей тип, може бути ергономічніший за нього, Боро, не маючи ані зручних сидінь, ані педалей, ані пасів безпеки. Як він може, страждаючи на таке каліцтво й недолугість, насмілюватись обіймати цю прекрасну жінку. Адже він не міг впустити її до себе до середини, як це робив Боро. Не міг огорнути всю – від кінчиків волосся до кінчиків нігтів – прихистком, спокоєм і комфортом. Бо ж не людина створена для людини, а машина. Так думав Боро, але попри все йому доводилося миритися із присутністю третього. Жінка дуже змінилася, відтоді як почався цей її роман. Вона вже не так часто поправляла дзеркальце заднього виду й набагато рідше користувалася кондиціонером. Боро почав переживати, що його дедалі більше ігнорують. А коли одного разу на широкій автостраді під звуки енергійного фанку жінка, сміючись і підспівуючи, почала крутити кермо праворуч і ліворуч, метляючи від узбіччя до узбіччя, Боро відчув себе іграшкою, якою просто бавляться, поки не набридне. Однак його прив'язаність до жінки була такою сильною, що по тривалих стражданнях і багатьох безсонних ночах (він стояв у гаражі, увімкнувши двигун і задихаючись чадним газом), прийшло примирення і з такою долею. Боро погодився бути тим, чим були найдавніші його предки – звичайним засобом пересування. (Думки про самогубство він навіть не розглядав – адже тоді могла постраждати й вона!) Але таке смирення не минулося безслідно: Боро почав задумуватися над сенсом буття.

Якби він мислив людськими категоріями, то цілком можливо, прийшов би до висновку, що жінка – це його мандрівна і непостійна душа, а сенс з'являвся лише тоді, коли вони… вона і в-він…Б-б-б-оро… пе…пе…п-пере-б-бували ра-разом…ко-ко-ко-…-ли в-в-вона…б-б-була в… ньому…і-і-і-…і-і-накше…в-він п-п-пере-…твор-р-рювався н-на…к-ку-п-п-у…м-м-ме-…р-р-р-р-…тво-…тно-…го…з-з-залі-…з-з-залі-…зяч-ч-чя…а…а-але…я…як-к-и-ки-ки-…й-й-й…б-був…с-с-сенс…у с-с-спів-…у с-с-пів-…іс-ну-ва-ва-н-н-ні…лю-лю-…ди-…ни…і маш-…ш-ш-шини… Б-б-бо-…р-ро…н-не з-з-з-знав… з-з-з-…ро…з-з-зу-мі-мі-…ти… це б-б-було…сч-сч-сч-ще…ва-ва-ва-…ж-ж-ж-…че…н-н-ніж… ц-ц-ці-…ле…цe…fu-fu-fu-…cking…б-б-бy-…т-т-т-тя… до того ж він не мислив людськими категоріями. А якщо й розумів щось інтуїтивно, то хіба те, що сенс був найбільшою загадкою для себе самого.

Минуло кілька років.

Стосунки жінки й чоловіка все тривали, але з часом і в них почали відбуватися якісь зміни. Чоловік надовго зникав, потім з'являвся знову, але в його інтонаціях усе частіше чулося роздратування, він гостро дискутував із жінкою про їхнє майбутнє, причому чим довше дискутувалося, тим непевніше говорилося вже про саму можливість такого майбутнього.

Якось раз у тракті подібної напруженої розмови вони навіть збилися з дороги, хоч Боро й сигналізував комп'ютером, що коїться щось не те. Однак зарозумілість і неуважність людські не знають меж!

Тоді їм довелося зупинитись на ніч у придорожньому мотелі, і після тієї ночі Боро мусів із прикрістю констатувати, що їхні стосунки знову налагодилися. Та перемир'я тривало недовго. І хоч Боро вже не тішився цьому – він бачив, скільки страждань це приносить його господині – вдіяти нічого не міг. Щоправда, коли чоловік учергове зникав, жінка долала свою вимушену самотність тривалими поїздками, під час яких Боро намагався показати, що він єдиний надійний друг, який ніколи не підведе, ніколи не обдурить, ніколи не злегковажить сподіваннями.

Так вони й жили – Боро, його господиня і чоловік, який з'являвся дедалі рідше.

Аж поки одного погожого пополудня, коли вони всі разом переїжджали через столичний центр, чоловік після гострої суперечки, вигукнувши щось образливе й остаточне, вискочив просто на перехресті, з усієї сили траснувши дверима. Боро аж пересмикнуло від удару, і, як тільки увімкнулося зелене, він з усієї сили рвонув уперед.

Він гнав безперестанку аж до ночі і цілий наступний день, зупиняючись тільки на кордонах і бензинових станціях, аж поки надвечір із пологих пагорбів, з яких він котився, гальмуючи двигуном, не відкрилася панорама північного узбережжя. Раніше Боро ніколи не бачив моря. Якби не шок, в якому він усе ще перебував, така маса води безумовно вразила б його. Та зараз він думав лише про свою (тепер уже свою!) жінку. Він відчував, що вона хоче ще завидна виїхати до берега, тому мчав що було духу.

За вікнами миготіли в пришвидшеному темпі кадри природничого фільму – ряди дерев зливалися в щільний паркан, вирівнювався горизонт і навіть небо летіло назад, унаочнюючи всю безпорадність теорії відносності.

Дорогою майже не траплялося перешкод. Лише в якомусь провінційному підгір'ї Боро змушений був зупинитися. Предивна се була ситуація: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робив своє діло цілком незворушно, сука здивовано прислухалася до несподіваного щастя, а довкола бігла зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавуліли, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Ця оргія цілком перегородила дорогу, але авто слухняно гальмували, водії не сигналили роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджали звіряче збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулив на зустрічну смугу, а зсередини заздрісно виглядали пасажири. Єдиними, кого не захопив кінологічний шал, були, здається, тільки Боро і його жінка.

За пару годин, коли сонце вже почало сідати на водну гладінь, вони, практично на льоту проскочивши з десяток фермерських поселень, увірвалися в портове містечко. Море сховалося за будинками, і Боро майже не скидав газ, навіть на перехрестях. Гальма вищали, колеса залишали на асфальті чорні смуги, але йому це видавалося майже приємним. Усе більше збуджуючись, він натужно гудів двигуном – до берега залишалося кілька кілометрів. Але звертаючи на останньому перехресті, ні Боро, ані Meowth(а це була вона) не могли знати, що у цей момент за поворотом внук поліського партизана Женя Колбасін якраз збирався перейти вулицю.

Meowthрізко натиснула на педалі, і тут із Боро сталося те, чого раніше не траплялося ніколи: завмерши в сантиметрі від тіла, він видихнув усі легені в рятівну подушку, заглох і випорснув на асфальт довго стримуваний струмінь гальмівної рідини.

Надлишкові деталі

Ви знаєте, пане Окрю, коли починається старість? Коли фризьєрка питається, чи не вистригти вам волосся у вухах. То вже є вирок остаточний. І, як не дивно, найкращим ліком проти цего є зеркало. Зеркало, пане Окрю, так. Жінка, яка панує над своїми літами, має клясу і шляхотність, повинна також мати зі собою трохстінне зеркало, щоби могла бачити себе зі всіх сторін. Це є для неї найліпшим і найдешевшим средством до плекання штуки володіння над собою.

Але я не о цім хотіла Вам оповідати, ласкавий пане. Подібно, Вас не інтересує квестія старості, пане Окрю, рівнож як і доля жінки, рівнож, пане Окрю, як в жаден спосіб вас не інтересують инші люде, а тілько Ви самі. Це ще було би зрозуміло, якби Ви були аж так залюбені в себе, але ж Ви, пане Окрю, себе не дуже то й шануєте. А однак волієте нічого довкола не бачити. Що ж – справа Ваша.

Але я Вас закликала зовсім не для того, аби навчати життєвої мудрости. І навіть не для того, аби Ви награли собі пісеньки Марлен Дітріх – уважайте це за мою хитру приманку. Мені ходить про інше. Набагато інтересніше за всякі пісеньки. Хотіла б оповісти Вам, пане Окрю, як своїм часом поспліталися наші з Вами генеальогічні дерева.

Знаєте, що таке генеальогія?

Перепрошую.

Отож, пане Окрю, як я чула, Ви за походженням мадяр. ( Мадяр, мадяр, підарас.) Хоч і не признаєтеся до своїх коренів. А я, ласкавий пане, з дому Воронських. Була така славна польська фамілія, про це пізніше. Так от, один із ваших предків з кінця XVIII століття, Фаркаш Кемплені, більше відомий як Вольфґанґ Кемпелен, був великим штукарем і авантурником. Людина старої дати, що й казати. Не буду Вам переповідати, якими путями пробрався він до Відня і став дорадником імператриці Марії-Терезії, але треба віддати йому належне – він справді був винахідливим пройдисвітом. Бавив цісарову ріжними забавками – сконструював у палаці дивовижний фонтан, у якому механічний дельфін вискакував з басену, пускав струмінь води, що той своєю чергою запускав млин, а млин вмикав карузелю з фігурками, серед яких особливий чуд являла «п'кна смртічка», що, розмахуючи косою, забивала всіх решта, включно з дельфіном. Ще, кажуть, він зробив паровий важіль, який відкривав двері в палаці, вигадав для сліпого племінника Марії-Терезії пишучу машинку, а для малої цісарівни зробив ляльку, яка розповідала їй на ніч казки.

Але до історії він увійшов як винахідник шахового апарата. Механічний ґроссмейстер мав подобу турка, що сидів за великим секретером, на якому стояла шахівниця. 1769 року у Відні турок дав свій перший турнір, на якому обіграв усіх супротивників. А серед них, мушу сказати, були найкращі гравці імперії. То була правдива сенсація. Ніхто не йняв віри. Апарат викликав загальний захват і зачудування, бо ж ніколи раніше машина не грала в шахи, до того ж так добре.

Ви, пане Окрю, людина сучасна і, мабуть, розумієте, в чому справа. Але тодішньому обивателю трудно було зрозуміти загадку.

Тайна апарата ретельно охоронялася. Хоча секрет був очевидний – всередині ящика зі шахівницею, за якою сидів турок, знаходився живий гравець, що управляв хитрим механізмом. Інтересно, що схований живий чоловік не був видочний, навіть як дверці секретера відкривалися. Зеркала, трохстінні дзеркала, ласкавий пане, створювали ілюзію пустоти і маскували перегородки. Але Ваш пращур не був би ґеніяльним штукарем, якби не напхав до ящика цілої машинерії із коліщат, шестерінок, спрунжинок, поршенів, усе це рухалося, крутилося, виглядало на справжній рукотворний мозок. Обдурений відз цілком піддавався магії цього обману і був переконаний, що турок тими коліщатами мислить і тими поршенями грає.

Втім, пане Окрю, Вас як абсольвента Політехніки, певно, зацікавлять справжні технічні деталі.

Що ж, у цьому теж проявилася неабияка вигадливість Фаркаша-Вольфґанґа. Справа в тім, що живий гравець, замкнений у ящику, не міг бачити шахівниці, цілий дотеп полягав на системі сигналізації. Важкі фігури мали з-під споду сильні магніти. Під шахівницею, в ящику, під кожним квадратом були натягнені ниті, а на них нанизані залізні кульки. Коли фігуру піднімали, кулька опускалася й гравець упізнавав хід. Коли ставили на инший квадрат – магніт притягував иншу кульку. Щоправда, живий чоловік мусив тримати розміщення всіх фігур у пам'яті, то значить – грати наосліп, але на то він і був ґроссмейстером. Крім того, мусив керувати цілою системою важелів і передач, аби турок рухав руками, переставляв фігури, а навіть кивав головою. Можна собі тільки виобразити, яка скомплікована то була праця. Тому по кожнім дванадцятім ході Фаркаш великим ключем заводив автомат, аби гравець мав час на роздуми і відпочинок. Адже йому ще й доводилося «оживляти» турка: скажімо, шах той мусів підтвердити киванням голови, неправильний хід сигналізувати, як це тепер прийнято казати, fuck'ом, а в разі перемоги чи поразки – зігнутися в поштивому поклоні. Такі церемонії були важливими для публіки, але додавали клопотів гравцеві, як розумієте.

…були саморобними. Шахівниця, – простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, – давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, певно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята – напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого – фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку – гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…

Розповідь старої точилася справно, наче історична радіоновела, – дати, топоніми, синоніми, омоніми, – однак усе було так нудно й нецікаво… не допомагали ані технічні – воістину надлишкові – деталі; ані зеленкаві томи історії УРСР у неї за спиною; ані власноруч спечене французьке печиво, яке вона перед тим, як розгризти, вмачала у бліде какао; ані те, що її кулінарні книжки були радше не збором рецептів (в народі говорили, що за ними неможливо нічого путнього приготувати), а зразком блискучої, замалим не постмодерної белетристики; ані навіть її лексика, почерпнута не стільки з власного вербального досвіду, скільки з жіночого журналу «Нова хата» зразка 1928 року. Все це виглядало надто демонстративно і манірно, а турок-автомат у викладі старої чомусь нагадував козака Мамая, чий тьмяний портрет висів у тому куті, де в порядної галичанки повинні були б гойдатися задзьобані шибеники українських класиків.

Можливо, саме лексика знеохотила мене до сенсаційної по суті доповіді. Далебі бракувало мені посполитих псевдосполучників, причому не місцевих, вже хрестоматійних – «той-во-во», «прошу пана», «хтілис'те» etc, – а контемпорарних, – усіх цих «тіпа», «це саме», «прікольно», «тоїсть», «сáме цікаво». A propos сáме цікаво те, шо турок-шахматист із Кемпеленом перебодяжили цілу Європу – Германію там, Лондон-Варшаву-Париж і даже Росію. А тіпа десь так в році 1809, кажись у Шенбрунні, в свому штабі, з автоматом сів за шахи, – приколись, – Наполеон. Ну і за пару мінут він поняв, шо програє, і спецом зробив неправильний хід. Турок поправив, переставив фігуру і, карочє, пішов конем. Чувак йому знов обманку підсунув. Турок поняв, вторяком виправив помилку. Но коли імператор третій раз похєрив правила, турок обламався, скинув нафік всі фігури з доски і завис. Наполеон прикайфував від того, що вдалося так напрягти робота, шо той аж вкурвився. Ну і, це сáме, вони потім добили партію, але турок, понятне діло, виграв, бо всередині тоді сидів Альґаєр – офіґенний шахматист.

За сємдесят років публічних геймів в апараті перековбасилася купа кльових шахматистів – тоїсть так вони зривали більше бабла, ніж якби грали самі. А бабок зірвано було нємєряно, бо із трьохсот партій турок завалив лише шість, прикідуєш?

Але кожній халяві приходить кінець. Турок міняв кришу за кришею, аж покá в 1836 році якийсь гоп не відпердолив його в Штати – думав кинути місцевих лохів – но влетів: турка розшифрували. І знаєш хто? Сам Едґар По. Він засвітив у пресі тєлєгу під назвою «Malzels Chess-Player», після чого мєнти просто на турнірі загребли турка разом із живим ґеймером.

Така бодяга. Але знаєш, у чому сам прикол? По врубався в тему апарата, коли на нього біляк напав. Його висадило на ізмєну, тіпа він сам сидить у тому столі і не може в'їхати, як ходить ферзь і як два слони можуть стояти на одному полі, а піхота тим часом чорно квасить і звалює, ну тіпа, дезертирство поголовне, коні ржуть – сушняк конкретний, бо шахматна доска – це тіпа пустиня там, а тури, це сáме, – тіпа вишки дозорні і там уже канібалізм починається з голодухи… Карочє, По програє по всім понятіям і влітає на охірєнну суму, ну і всяка така маєта, приколись. Карочє, коли його попустило, він з бодуна ту тєлєгу пихнув у пресу, й апарат накрився. Там потім ЦРУ вмішалося, бо ґеймер був тіпа руський развєдчик, гопа нашого, понятно, – на зону, шахматиста – в дурку спеціальну, там уже фіґ розбереш, а турка поставили у Філадельфійському музеї, і це сáме, считається, прикінь, шо коли в 1854 році музей згорів нафік, то згорів і апарат, але він ні фіґа не згорів, бо пожар був спецом підстроєний, шоб турка спиздити, а хто його спиздив, так ніхто й не знає точно, тільки різними путями він потім попав… ну, не важно, повернімося, Пане Окрю, до нашої генеальогії.

…дійсно стомився. Останнім часом він грав багато й безладно; особливо його втомила гра наосліп, достатньо прибуткова вистава, на яку він часто погоджувався. Для нього це було велике задоволення: не треба було мати справи із видимими, чутними, намацальними фігурами, котрі своєю вигадливою різьбою, дерев'яною своєю матеріальністю завжди заважали йому, завжди здавалися незграбною земною оболонкою предивних і невидимих шахових сил. Граючи наосліп, він відчував ці різномасті сили в їхній первозданній чистоті. Він не бачив тоді ані здибленої гриви коня, ані лискучих голівок пішаків, – але виразно уявляв, як той чи інший ментальний квадрат займає певна зосереджена сила, так що рухи фігур видавалися йому розрядами, блискавками, – і все шахове поле тіпалося від напруги, і він владарював над цією напругою, тут призбируючи, а там – вивільняючи електричну силу.

Так воював він із п'ятнадцятьома, двадцятьма, тридцятьма супротивниками і, зрозуміло, його вимотувала кількість дощок, щоразу більше часу витрачалося на гру, однак ця фізична втома не йшла в жодне порівняння із втомою думки, – помстою за гостроту й блаженство від самої гри, яку він провадив у неземному вимірі, оперуючи безплотними величинами. Крім того, в грі наосліп і в перемогах він знаходив…

Отже, 1776 року, через чотири роки після переділу Польщі, в Ризі, в одному із полків, де служило багато поляків, піднявся бунт. Повстанці змушені були тікати. Організатора бунту – мого прапрапрадіда офіцера Болеслава Воронського – поранило в обидві ноги, і доктор Ослефф змушений був удатися до ампутації. А доктор, мушу Вам сказати, приятелював із Кемпеленом, який своєю чергою, дізнавшись, що за голову Воронського (голову, голову, пане Окрю, – ноги вже давно зогнили на смітнику) призначена велика винагорода, рішив вивезти революцьонера з Рóсії. Річ ясна – у своєму апараті. Та не бажаючи привертати зайвої уваги, продовжив своє турне москівщиною, демонструючи дорогою турка-ґроссмейстера. Усередині сидів уже каліка-офіцер. Потроху вони наближалися до пруського кордону. Але у Вітебську їх наздогнав указ цариці Катерини, котра на гвалт зах'тіла бачити шаховий автомат у себе в Петерсбурзі. Цариця добре грала в шахи й рішила зітнутися з механічним гравцем. Ну і, – справа зрозуміла, – Воронський чхати хтів на придворний етикет і власну безпеку, а волів бодай на шаховому полі мати перемогу. І переміг. Король Станіслав Понятовський, дізнавшися про це вже після того, як ціла історія виплила догори, нагородив турка (а насправді мого прапрадіда) орденом.

Но це сталося пізніше, а тоді Катерина, не будь дурою, догнала, що її канкрєтно розвів реальний живий чувак, ну і, це сáме, каже Кемпелену – продай, продай шахматиста, бабла нємєряно відвалю, а той – ні фіґа, самому треба, діло, тіпа, не в бабках, а в принципі, карочє, нагнав пурги; тоді, каже Катька, як ти такий крутий, зроби для мене такий самий апарат, токо не для шахмат, а для трахання, і шоби дер, як справжній турок, і член згинався, як у Казанови, і шоби заводити не часто треба було, тоїсть тіпа перпетум-мобіла з болтом, а чувак не вдуплив, шо діло серйозне, залупився, карочє, і попав під каток: царіца видала тєлєгу розстріляти нафік автомат разом із чуваком, який її розвів.

…почалося цікаво, й невдовзі довкола столу утворилося щільне коло глядачів. Напір, цікавість, хрускіт пальців і, найголовніше – шурхіт шепотіння, який переривався голосним і роздратованим «пст!» – вимучували його: він живо уявляв цей хруст, і шелест, і набридливе тепло, якщо не надто глибоко занурювався в шахові безодні. На периферії зору він бачив ноги роззяв, що товпилися довкола, і чомусь його особливо дратувала, посеред усіх цих темних штанів, пара жіночих ніг в лискучих сірих панчохах. Ці ноги вочевидь зовсім не зналися на грі, незрозуміло було, навіщо вони тут. Сизі, з гострими носаками і манірними ремінцями туфлі нехай би цокотіли по бруківці, – подалі, подалі звідсіль. Зупиняючи годинник, записуючи хід або знімаючи виграну фігуру, він скоса поглядав на ці незворушні ноги і лише за півтори години, коли виграв партію і підійнявся, обсмикуючи камізельку, – усвідомив, що ці ноги належали його нарече…

Але треба віддати належне Вашому предкові, пане Окрю, ваш предок Фаркаш Кемплені виявився людиною направду шляхетною: він викрадає мого безногого прадіда, переправляє його за кордон (сконструювавши йому, до речі, знамениті механічні ноги, так що Воронський міг навіть бігати, і ніхто не запідозрив би в ньому ампутованого каліку), а сам замикається в апараті.

Царіца руска, блін, ну, це сáме, карочє тіпа надумала зробити шоу з екзекуції, нагнали масу лохів на стадіон, феєрверки там, хуйо-муйо, дєтки по причасті, шаріки разноцвєтні, сєрпантіни-конфєтті, біґмаки, пиво, всі ділá, по крайній мєрі канало тіпа під чісто карнавал там, танци-шманци, дєвки топлес, клоуни і проча шушваль, всі думали, шо то всьо по пріколу, пальнуть в андроїда холостими і з кінцями, і даже солдати в етіх, в плюманжах, ілі што, не в курсі тіпа були, шо патрони боєвиє, карочє, фішка така, шо ніхто ні хєра не догнав, даже коли по турку дали пару очєрєдєй із калашів і чалму його довбану нафік знесло і кальоса із сундука повикатувалися, но прікінь, зеркала остались целі, такий заєбісь хардяк, покручє майкрософта, і, це сáме, турок тіпа стоїть уже роздовбаний, а вокруг усі пляшуть, народ, карочє, гуляє, кругом бухло, цвєти і бєспрєдєл.