Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Нарешті Джо Дассен заткався, і ми сіли за стіл. Наступна його пісня була занадто ритмічною, і танцювати ніхто не пішов. Леся вибігла на кухню по торт, а я скористався цим, аби підлити Ромі шампана. Ми випили. Коли Леся внесла торт, Рома вже була не в змозі рівно тримати свою голівку. Леся довірила різати торт колєжанкам і потягнула сестру до іншого покою. За хвилю вона повернулася, осудливо зиркнула на мене і запросила танцювати.

– Навіщо ви споїли мою сестру? – прошепотіла вона, усміхаючись.

– Треба було попередити, що вона так швидко п’яніє. Наскільки я пригадую, ми з вами у «Вавілоні» випили куди більше.

– Ну, на мене алкоголь так не діє. Рома завше була трішки відлюдкувата, уникала забав. Вона до міцних напоїв не звична. Але я так зрозуміла, що ви не нудьгували удвох?

– Ні. Ми розмовляли про поезію.

Леся зиркнула на мене здивовано і сказала:

– Можливо, шампанське якраз і стимулює розмови про поезію. Але розмазана помада свідчила про інше.

– Це зовсім не те, що ви подумали. Я сюди прийшов не заради вашої сестри.

– О! Невже заради мене?

– Не робіть із тата вар’ята. Ваша сестра хотіла познайомитися зі мною, а ви їй у цьому сприяли. Ви навмисне водили її до «Вавілону», бо бачили мене там. А потім скористалися нагодою і запросили до себе додому, хоча не могли не помітити, що я залицяюся саме до вас.

– А що Оля? – блиснула вона підступними очками.

– А що Оля?

– Ви хіба її не відпровадили?

– Відпровадив.

– І?

Музика закінчилася, я вивів Лесю на балкон.

– Оля не в моєму смаку.

– Ви їй про це сказали?

– Невже я мушу кожній панні, яку відпроваджую, повідомляти, що я думаю про неї?

– Зовсім ні. Але панні, з якою ви провели ніч, могли б щось і повідомити?

– Яку ніч?

– Ніч із Олею.

– Що за дурня?

– Оля прителіпалася додому на світанку.

– А я до чого? Вона хіба сказала, що була зі мною?

– Ні. Тобто вона не пам’ятає. Вона не знає, що з нею було вночі.

– І ви з цього зробили висновок, що вона була зі мною?

– А хіба щось інше можна подумати в такій ситуації?

– Чому ні?

– Наприклад?

– Наприклад, те, що вона зустріла ще когось.

– Під хатою?

– Я не довів її до самої хати, залишалося метрів сто. Подвір’я було яскраво освітлене, і вона сказала, що далі йти не треба, а я не сперечався. Ми попрощалися. Оце і все.

– Не зовсім. Хтось її запровадив на Кайзервальд і там залишив. Вона отямилася над ранок. Застудилася. Але як вона там опинилася, згадати не може.

– Ви питали її, чи це не міг бути я?

– Вона не знає. Від моменту, як ви вийшли з трамвая і до того, як вона отямилася на траві, усе стерлося.

Я в душі полегшено зітхнув.

– Отже, з Олею ми розібралися, – сказав я. – Перейдемо до вас. Признайтеся, ви привели мене для сестри?

Леся закусила верхню губу, підвела голову і подивилася на зоряне небо. Вона мовчала, мовчав і я. Коли вона заговорила, голос її ледь-ледь тремтів.

– Рома справді хотіла з вами познайомитися. Вона читала ваші твори. Я подумала, що Рома не може не подобатися. Тому і…

– Я не заперечую. Рома – гарна дівчина. Але мені зовсім не хочеться брати участь у сценарії, який ви розробили.

– Це вийшло спонтанно.

Я наблизився до неї, взяв її за талію і притягнув до себе. Вона поклала голову мені на плече і зітхнула:

– Я хотіла як краще.

– Я теж.

По цих словах я почав цілувати її в шию, вона притиснулася щільніше і підставила вуста.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

ЗВірою я познайомився на забаві, яку ми традиційно організовували вже не перший місяць, а суть її в тому, що кожен мав привести з собою якусь бридулю. Перед забавою ми скидалися по п'ять доларів (тоді це були порядні гроші), вигравав той, у кого панночка була найстрашніша. Він забирав усю касу, на половину купував різне вгощення, а другу половину залишав собі. Попри те ставилися деякі умови: щоб панночка вважалася негарною, вона мусила мати не менше п’яти недоліків, але якщо хтось, привівши панну, не зміг переконати присутніх у наявності всіх п’яти недоліків, то платив штраф. Водночас заборонялося приводити панночок із якимись фізичними вадами – калік, горбатих, кривих, сліпих і т. д. То мали бути винятково «кавалерист-дівиці» (ноги колесом), «штахети», «прасувальні дошки», «тумби», «шафи», «жирафи» і т. д.

Кілька разів поспіль вигравав Андрон, який приводив просто таки виняткові сотворіння. Щоразу, обсервуючи нову його пасію, здавалося, що нічого страшнішого вже не існує, але яке ж було наше здивування, коли Андрон наступного разу приводив ще більше пугало. Найцікавіше, що, на відміну від нас, він з тими страхоттями ще якийсь час тусувався, і не раз можна було побачити, як Андрон вишиває у центрі попід руку із черговою «тумбочкою», «бетономішалкою» або двометровою «штахетиною», стаючи об’єктом зацікавлених поглядів перехожих. Власне, ця обставина, що зазвичай вигравав Андрон, сильно порушила всі засади нашої гри, бо окремі з нас, не маючи жодної надії обскакати Андрона, почали приводити на забаву цілком нормальних панночок з якимись малосуттєвими і малопомітними недоліками, аби врешті-решт провести вечір собі на втіху, якщо вже й так приречені на програш.

Чесно кажучи, один-два недоліки можна знайти за бажанням навіть у міс світу, а три-чотири у кожній панні, зате з п’ятим були завше проблеми. До яких тільки хитрощів не вдавалися хлопці, аби переконати компанію у тому п’ятому недолікові! Якось Зеник привів панну, про яку твердив, що вона заїкається, та скільки ми не прислухалися, нічого подібного не помітили, але він стояв на своєму: вона заїкається тільки тоді, коли хвилюється. Ростик брехав, що в його панни одне око скляне. Ми всі по черзі перетанцювали з нею, витріщившись у її очі, і кожен робив той самий комплімент: «Які у вас чудові очі».

Забава, на якій я познайомився з Вірою, відбулася наприкінці квітня. Я, щоб довго не парити собі мізки, запросив знайому журналістку, яка мала двадцять три роки і об’ємне тіло – вражаючу сідницю і груди годувальниці. Насправді ці частини її тіла важко було б потрактувати за недолік, але рятувало ситуацію обличчя – носик бульбою, очка маленькі, волосся пофарбоване у якийсь жахливий ядучо-червоний колір, брови вищипані, а натомість виведений олівцем контур брів, який їй, либонь, подобався більше за природний, можна тільки уявити собі, які ж ті брови були. П’ятим недоліком були її розумові здібності: вона називалася Люся і була дурна, як китайська петарда.

Як і слід було сподіватися, переможцем знову виявився Андрон. Його дама виглядала так, мовби все життя їла тільки самий салат з чорним хлібом, ноги мала не товщі від рук, перса і дупа відсутні, тобто щось, що мало бути там, де у всіх порядних дівчат міститься дупа, було, але штани на тому місці безнадійно обвисали. Коли я вперше її побачив, то не міг собі уявити, якого розміру в неї унітаз. Ми всі розглядали її з неабияким подивом, і кожен собі уявляв, як же оце сотворіння грається? І чи взагалі грається? Бо, може, там і шпарка така, що тільки олівець пролізе.

І тут я помітив панну, яка абсолютно не вписувалася в цю божевільну компанію. Це була висока дівчина з темним кучерявим волоссям, великими персами, ідеальними ногами, що злегенька припухли у стегнах, і випуклою сідничкою, вона не була худа, а скоріше пухкенька, але в міру, і з гарною фігурою.

– Хто її привів? – поцікавився я.

Виявилося, що привів її Ромко. Я тут-таки підсів до нього і спитав:

– А що це ти, голубе, вирішив нас обдурити? Що це ти за кралю привів? Гони штраф.

– Спокійно. Ти просто її не досить уважно роздивився.

– Ти хочеш мене переконати, що вона має всі п’ять недоліків?

– Звичайно. По-перше, зуби.

– Зуби?

– Авжеж, зуби. Ти бачив її зуби? Вони рідкі.

– Ну то й що? Зате які чудові пишні вуста! До них так і хочеться присмоктатися.

– Але за вустами ховаються зуби, і вони рідкі. По-друге, вуха. Зараз вони приховані волоссям, а взагалі вона клаповушка. По-третє, зизоока.

– Та йди! Це ти вже таки справді загнув. Я ж бачу, що це не так.

– Зараз, може, й не так. Вона з тих зизооких, у яких очі міняються. Коли я з нею познайомився, вона була зизоока. Зараз випила – і пройшло. По-четверте, вона інтелектуалка.

– Що ж це за недолік? – не второпав я.

– Ха! Та це просто страшний недолік. Вона не тільки інтелектуалка, а ще й страшна задавака. Вона прочитала Гайдеґґера, розумієш? – Ромко сповістив цю трагічну вістку, вирячивши очі так, мовби йшлося про невиліковну хворобу. – Ось ти… ти прочитав Гайдеґґера?

– Я? Ні, – зізнався я.

– От бачиш. А вона прочитала. І не тільки його. А й купу інших там юмів і попперів. Це просто якийсь жах. Така молода – і така зіпсована! З нею ж ні про що не поговориш. Ти їй про онанізм, а вона тобі про екзистенціалізм.

– Добре. П’ятий недолік.

– П’ятий? П’ятий – найстрашніший. П’ятий такий, що просто капець.

– Ну?

– Тільки голосно не смійся. Вона цілка!

– Цілка? Скільки ж їй років?

– Двадцять два.

– І цілка!

– Інтелектуальна цілка! Повний абзац. Маючи такі циці і таку дупу, бути цілкою – злочин.

– І ти зібрався позбавити її цього останнього недоліку?

– У мене нічого не вийде. Мого інтелекту не вистачить навіть на одну здибанку.

– Як же тобі вдалося приволокти її сюди?

– У неї є сестра. Молодша на два роки. От вона й розповіла мені про старшу сестру, яка цілими днями пропадає над книгами. Світу Божого не бачить, усе читає і читає, навіть телевізора не дивиться. І мала сама попросила, аби я її сестру кудись витяг – на забаву, між люди, щоб із хлопцями познайомилася. А то вже якось незручно малій – вона молодша, і вже не цілка, а ця старша, та ще не грана. Розумієш? Мала повертається пізно, а та починає ґдирати: «Де ти волочишся? Хочеш СНІД підхопити?» Страшна пилка. І весь час її дістає. А одного разу, коли надибала в неї презервативи, обіцяла все батькам розказати. Така стерва. Ну, от я й притарабанив її сюди. Може, хто клюне. Скажи чесно, тобі вона подобається?

– Подобається – не те слово.

– Бери. Даю задурно. Для тебе не шкода, хоч і ти цього Гайдеґґера не читав. Але ти принаймні читав купу всякого іншого, правда? Я думаю, ти баки їй заб’єш.

– А чого це тобі так на тім розходиться? Щоб я скис – ти граєш її сестру!

– Тільки між нами – граю. З її сестрою легко, вона, крім дюдиків, інших книг у руках не тримала. Скоро їхні батьки попруть на море. Сестрички будуть у хаті самі. А там така квартира – атас! А я мушу, блін, по парках затискатися. А якщо ти її закадриш, будемо гратися в сусідніх кімнатах. Там такий бар! Ти пив банановий лікер? Давай, вперед. Даю досьє: вона шаленіє від цього чувака, що «Ім’я троянди» написав з Шоном О’Коннері.

– Умберто Еко.

– Во! А ще від Маркеса, Кортасара – словом, від усіх латиноамериканців разом. А останнє, що її вставило, – Генрі Міллер.

– Фантастика! Там же тільки те й роблять, що граються. І мат на маті.

– О, запам’ятай: не дай Боже тобі в її присутності загнути якесь глупство чи розповісти сороміцький анекдот. Це буде повний гимбель. З анекдотів – тільки абстрактні. Летять два напильники… пливуть три пательні… Попри те можеш ті самі жарти розповідати наступного дня, вона їх забуває за три секунди… Так, що ще?.. Ага! П’є тільки сухі вина, морозива не їсть, кави не вживає, зате ганяє чаї. Цього поки що досить, будеш мати питання – звертайся.

Тут я помітив, що моя дама вже починає нервуватися від нудьги і кидати неспокійні погляди в наш бік.

– Добре, але ти повинен нейтралізувати мою подружку.

– Оцю самохідну гармату?

– Власне, запроси її до танцю. А я піду до твоєї. Як її звати?

– Віра.

Вона крутилася з келихом вина перед якоюсь картиною, що висіла на стіні, і, можливо, намагалася вгадати, що там намальовано. Марна справа – цього не знав навіть автор. Я запросив її танцювати. Вона якось так загадково повела бровами, ніби це її неабияк здивувало, поставила келиха на стіл, і ми затупцяли в меланхолійному хилитанні.

– Якби ми тут влаштовували конкурс краси, вас би обрали королевою, – випалив я для початку.

– Не думаю. Смак більшості тут доволі оригінальний, я геть не вписуюся в їхні ідеали. Це вас Ромко націлив на мене?

– Ні. Я сам його почав розпитувати про вас і раптом дізнався, що ви прочитали Гайдеґґера. Це мене зворушило. Переважно панни у своєму розвитку зупиняються на Франсуазі Саган. А тут – Гайдеґґер.

– Ви хочете поговорити про Гайдеґґера?

– Боже борони. Я не так високо залетів. Волію кайфувати над античними і східними філософами.

– Східними? – перепитала вона. – Якими східними?

– Китайськими, японськими… Лао-Цзи, Чжуань-Цзи… Взагалі я захоплююся і їхньою літературою. Ви читали Акутагаву Рюноске?

– Ні.

Ура! Один – нуль.

– А фільм Акіри Куросави «Расьомон» бачили?

– Звичайно. Я бачила кілька фільмів Куросави. А до чого тут «Расьомон»?

– Він знятий за новелами Акутагави.

– Правда?

В її очах спалахнула непідробна цікавість. Саме така, яка спалахує в очах рибалки, якому повідомляють місце, де клює риба.

– А ще, якби ви прочитали щоденники Сей Сьонагон, Кенко-Хосі чи Басьо або прозу Іхари Сайкаку! Це страшний кайф.

– А ви маєте ці книги?

– Я маю все, що видавалося з давньої східної літератури.

Ми плавно переходили з танцю в танець, не розтискаючи обіймів, а навпаки непомітно притискаючись чимраз тісніше так, що незабаром вона заплела свої руки у мене на шиї, і ми вже перейшли на шепіт. Віра пробувала здивувати мене тими авторами, яких вона прочитала, але це було неможливо. Я знав усе. Інша річ, що міг чимало з того не читати, в чому я чесно признавався, але всі прочитані й непрочитані автори були поскладані в моїй голові в акуратному порядку, я знав, що вони написали, і знав, чому їх не хочу читати. Зате Віру я потряс безліччю нечуваних книг. Вона ковтала інформацію з якоюсь фанатичною ненаситністю, вбирала її, як губка, і в цей час із нею, здавалося, можна було робити все. Принаймні ми не звільняли обіймів навіть у паузах між мелодіями. Врешті я вирішив перевірити, наскільки мені вдалося її причарувати, і виманив із повними келихами вина на балкон. Там я пригорнув її і став цілувати спочатку за вушком, ніби ненароком, потім мій язик легенько пірнув у саме вушко, і я відчув, як тіло її напружилося і вона починає водити голівкою, далі я перебрався до щічки, і знову вона, заплющивши очі, водила голівкою, то наближаючи свої вуста до моїх, то віддаляючи, але вже дозволяючи торкнутися їх насухо. Проте поцілувати себе все ж таки не дала, хоча я вже бачив, що знаходжуся на півшляху.

Отямилася вона о пів на дванадцяту і заявила, що їй час іти. Я пробував намовити її лишитися, але нічого з цього не вийшло. Я сказав, що проведу її, вона не заперечувала, і ми зникли з забави по-англійському. Дорогою продовжили наші інтелектуальні вправи, під брамою я пригорнув її знову, пожував вушко, цьомкнув єдине місце, яке вона мені вділила – щічку, і ми, обмінявшись телефонами, розпрощалися.

З того вечора ми почали стрічатися, але далі цьомчиків у вушко і щічку справа не йшла. Вона охоче поїхала до мене додому, аби насолодитися книгозбірнею, але все, чого я від неї добився – це нарешті поцілунок у вуста. Короткий і без особливого шалу. Вона поступалася, підкорялася, але тільки міліметр за міліметром, і, видається, не мала наміру пришвидшити хід подій. Це мене збуджувало і дратувало водночас, і не знати, як довго б я це терпів, якби не Ліда, яка перейняла на себе повністю всі мої сексуальні потреби. За такої умови приспішувати події з Вірою в мене не було потреби.

2

Кожна з моїх дівчат мала якусь свою неповторну грань, котрої не було в іншої. У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка. Ці тропічні рослини проростають переважно в сакральній тиші покоїв, забитих книгами, яких не читає більше ніхто, крім них. Поволі їм стає не досить того, що вони читають, і вони починають шкрябати щось на папері, роблячи таким чином дві непоправні дурниці: збільшуючи кількість книжок і зменшуючи кількість жінок. Відтоді вони вже перестають бути жінками й перетворюються на чарівниць, фей, небесних сотворінь, у їхніх жилах тече не кров, а нектар. Інтелектуальні панни мовчазні й замислені. Бо й справді, про що можна говорити з дівчиною, яка прочитала Гайдеґґера? З нею можна тільки мовчати. Якщо вам стрілить у голову з такою дівчиною познайомитися і ви почнете розмову про звичні у таких випадках дурниці, вона вас зміряє таким поглядом, що ви на цілих півроку залишитеся імпотентом.

Віра прочитала не лише Гайдеґґера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Стросса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів. Саме лиш усвідомлення того, що переді мною розкинулася така вражаюча скарбниця знань, викликало в мені якусь нестримну жагу, котру доводилось тамувати довго й методично. Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною вся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджінію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінз, Лесю Українку й Оксану Забужко. Вони лопотіли до мене всіма мовами світу, і я почувався поганським жерцем, який мусить безперестанно когось грати, надаючи таким чином руху цій гівняній планеті.

Піхва Віри нагадувала розкішний помаранчевий гай, і коли я прикладав до неї вухо, то ловив шум морського прибою, крики чайок, лопотіння вітрил кораблів, що прибували з Візантії, Ассирії, Єгипту, навантажені слоновою кісткою, імбиром, перцем кайєнським і цинамоном… Там, у її глибинах, билося серце океанів, дивні містичні риби зблискували очима в нетрях червоних коралів, вигиналися хтиво водяні пагони, і коли я занурював свого прутня, то навіть чув, як об нього чиркали риби й слизькі медузи, запліталися водорості й хороводи русалок.

Мені здавалося, що коли я зазирав у її піхву, то бачив усіх тих гайдеґґерів, як вони голі по пояс, засмаглі на шкварку, спливаючи потом, волочать величезні лантухи, розвантажуючи заморські кораблі. Сповзаючи вниз до Віриної піхви, я чув, як уся премудрість світу вливається в мене. І тоді мене охоплював страх. Як я смів проникати сюди своїм тупоголовим прутнем, цим брутальним тараном, який створений для руйнування варварських фортець, пробивання дубових брам, нищення Картагіни – сюди, у цю країну марев, у це тендітне полохливе літепло?!

Мені подобалося запихати носа в її піхву й уявляти себе маленьким пухнастим ведмедиком, а вдивляючись у неї в густій темряві, бачити, як довкола піхви сяє золотий німб, здавалося, от-от з неї зійде вранішнє сонце точнісінько так, як сходить воно з Величезної Піхви Небес і заходить у неї. Спробуйте покохати панну, розвернувши її розкішницею до сонця, мов сонях, – ви відчуєте, як якась сила втягує вас всередину, як піднімаються назустріч хвилі й обволікають прутня. Коли я торкався пальцями її піхви – оживали звуки невидимої таїни, неясні натяки звуків, меланхолія простору з безконечними коридорами лабіринту. Як і в більшості інтелектуальних панночок, піхва Віри була стулена, як черепашка вустриці. Чи смакували ви коли-небудь вустрицями? Вони на смак – як розкішниця Віри. Вустрицю їдять ще живою, присмачивши перцем, сіллю й оцтом, тоді вона починає пульсувати, дрижати, і власне таку оскаженілу вустрицю ковтають, запиваючи білим вином. Я ковтав Вірину розкішницю, нічим не присмачивши, а вона пульсувала, дрижала і скаженіла, засмоктуючи мого язика, засмоктуючи мене з головою, і руками, і ногами, засмоктуючи мене всього, і я перетворювався на безборонну вустрицю в гарячих вустах піхви, я не володів собою, я розчинявся у її соках, стаючи її частиною, малесенькою та непомітною.

3

Взагалі, коли чесно, Віра мала на мене найбільші права – адже це я її позбавив невинності. Живучи в Галичині, ви не можете бути певні того, що, привівши до хати дівчину, ба навіть лишивши її на ніч, ви її вграєте, вона може виявитися цілочкою і говорити щось про чисті почуття. Цілочки бувають різні, одні не дозволять скинути з себе навіть мештів, інші скинуть усе, але до істеричного стану будуть боронити свої майтки.

У жінок будь-якого народу є свої конкретні частини гардеробу, які вони захищають до останку. В галичанок – це майтки. Ви можете все з неї поздирати, гладити всюди, навіть у тих екзотичних місцях, які знаходяться в, – але зняти їх вона вам не дасть, вона вхопиться за них пальцями, аж ті побіліють, вона буде схрещувати ноги в такий замок, що, здається, лише смерть змусить його розімкнутися, буде викручуватися і брикатися, мов дика лошиця. Ціле щастя, що ми живемо в епоху майточок тендітних і тоненьких, які можна просто розірвати. А уявімо собі, як мучилися наші батьки, шарпаючи добротну й міцну фланель?..

Та коли вам нарешті вдасться з неї зірвати цей останній символ незалежності, вона враз опадає знесилено і з якимсь самовдоволеним смутком розсовує ноги. Є такі, що обов’язково запитають, коли будеш намагатися стягнути з них джинси: «А що потім?» Чесно кажучи, у мене від такого запитання все відразу падає. Бувають і такі цілочки, які, не давши з себе зняти майточок, радо приймуть прутня в будь-які інші місця. До них належала й Віра. Піхву вона берегла для чоловіка. І це в свої двадцять два роки! Ледве мені вдалося переконати її, що він того не вартий.

Пробивання цілочки – акт, сповнений драматизму. Є безліч чоловіків, які за все своє життя не зустріли невинної дівчини. Не знаю, за що мене Бог покарав, але доля мене пригощала переважно цілочками. Я зрозумів, що цей хрест я мушу нести з гідністю, і я ніс його, не ремствуючи, але й не мліючи від захоплення. Цнота – це щось таке, що єднає панну з Пречистою Дівою, і, втративши її, вона рве цю сув’язь. Тонесенька пелюсточка цілочки, як мембрана у вусі, чутливо приймає сигнали з космосу і посилає назад, коли ви її пробиваєте, у небесах відбуваються незворотні катаклізми. Тому дівчина, яка пригостила вас своєю цнотою, чомусь вважає, що ви відтоді стаєте мовби вічним сторожем її піхви. І досі я мушу вислуховувати чергові любовні страждання панночок, у чиїх піхвах мене прописано вже навіки.

Тоді як Хмельницький облягав Збараж цілих півроку, Вірину фортецю я взяв за місяць. Перед тим ми справно займалися оральним сексом, і Віра вважала це нормальною річчю.

– Всі ви, чоловіки, однакові, – говорила Віра. – Вам би тільки свого добитися. Поки ти не позбавив мене цноти, я знаю, що ти мене не кинеш. А якщо кинеш, то що я поясню своєму чоловікові?

– Ти гадаєш, він тебе буде допитувати?

– Чому б і ні? Це його право.

– Тоді він дебіл. Ти знайди собі такого чоловіка, аби той не мав комплексів відносно того, хто був у тебе перед ним.

– Хіба такі є?

Я хотів сказати: «Звичайно! Це я!» – але стримався.

– Це дуже боляче? – спитала вона, коли я нарешті вмовив її віддатися по-справжньому.

– Та ні, якщо перед тим добре випити, взагалі нічого не відчуєш.

– Ти мене обманюєш. Мама мені сказала, що це дуже боляче і йде кров.

– Ти б іще бабцю спитала.

– Я питала, але бабця не пам’ятає.

За деякий час вона врешті відважилася.

– Може, ми спробуємо трошки-трошки, добре? Якщо мені заболить, я скажу.

Я погодився, але щойно пригорнув, як вона:

– А що, як піде кров? Треба щось підстелити.

– Підклади під себе книжку. Я потім зберігатиму її як пам’ятку.

– Ти знущаєшся! Книжка мені мулятиме.

– Поліетиленовий кульок підійде? – спитався, втрачаючи терпець.

– Ні-ні, він замалий. Я ж не знаю, скільки крові втрачу.

Я вийшов на кухню, здер зі столу церату і застелив нею постіль.

– Ой, яка вона холодна! – вовтузилась Віра. – І що там таке коле?

– Це кришки хліба, нічого страшного.

– А що там таке мокре?

– Напевно, кава.

– Що ти робиш? Куди ти мене перевертаєш?

– Заспокойся. Пробивати цілку краще ззаду.

– Справді? Я вперше чую.

– Довірся мені.

– Ой, ми забули випити.

Скрегочучи зубами, я налив їй повну склянку вина, і Віра її хильнула, як воду.

– Зачекай, – сказала вона, – я ще не сп’яніла.

Для більшої впевненості я влив у неї ще одну склянку. І лише після цього почав проникати у святая святих. Як і слід було сподіватися, побоювання Віри виявилися марними: болю вона не відчула, а крові було як кіт наплакав.

– Признайся… я в тебе була першою цілкою? – спитала Віра, водячи вказівним пальчиком по моїх волохатих грудях.

Коли збезчещена вами цнота цікавиться, чи була вона для вас першою, не розчаровуйте: все одно вона не повірить. Але мені в моєму віці брехати не личило, і я сказав, що першою цілкою була моя дружина. Це Віру цілком задовольнило.

4

Як я вже казав, Віра не тільки багато читала, але й писала вірші. Окремі з них присвячувала мені й моєму прутневі. Це мене підносило над рештою чоловіків, я пишався собою, своїм прутнем і говорив Вірі слова, яких не говорив жодній іншій дівчині, бо жодна інша дівчина не сприйняла б їх, не зрозуміла б їх таємного прихованого сенсу. Але у всьому іншому Віра, як і більшість жінок, була з дитинства наділена інстинктом власниці: прагнула володіти мною віднині і прісно, пережити мою смерть, а потім ходити на могилку й класти квіти, порпатися у моїх паперах, довершувати недовершене, публікувати неопубліковане, щось сумлінно спалюючи, а щось закреслюючи, і попри те день у день педантично шкрябати спогади. Проте я успішно вислизав з усіх капканів, які вона розставляла, не дозволяючи пригнобити мою незалежність, викликаючи розчарування і гнів, а оскільки спрага заволодіти, якщо вона залишається невтоленою, чинить людину залежною від об’єкту пристрасті, то в результаті Віра перебувала в постійних пошуках якісно нових зневолень, спрямованих на те, аби я частіше думав про неї, жив нею і в ній. З цією світлою метою Віра стала писати мені листи, мовби ми розділені були сотнями кілометрів. Просто у неї була нав’язлива думка, що колись наше листування можна буде видати окремою книгою, і взагалі було б чудово, якби ця книга виявилася товста-претовста. Вона писала листи довгі й плутані, розбираючи по кісточках наші стосунки, аналізуючи окремі фрази, кинуті мною знічев’я, забуті й поховані в глибинах свідомості, але Віра їх витягала, здмухувала пил, обтріпувала, випрасовувала і знову простеляла переді мною, щоб показати, яким я іноді буваю прикрим. Вона змушувала мене відписувати, і я видушував із себе якийсь некерований словесний потік, у якому тонув здоровий глузд. Проте Віра цілком серйозно вважала, що мої листи нагадують Джойсові «Поминки по Фіннегану» – вони наскрізь пронизані підтекстом, який розлузати може тільки космічний розум. Вона настільки перейнялася шляхетною метою мого удосконалення і наближення до свого омріяного ідеалу, який у неї сформувався на підставі прочитаних книг, що я почав відчувати себе інфузорією під недремним оком мікроскопа.