Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

ОСТРІВ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

1

– Ти мене любиш? – вуркоче на вухо Лідка, пригортаючись до мене всім своїм розпашілим тілом.

– Люблю, – відказую я.

– Я теж тебе люблю, – шепоче вона, лоскочучи вухо язичком, і її гаряче дихання проникає у найпотаємніші глибини мого мозку, обволікаючи кожну найменшу закутину.

Коли мені дівчина освідчується в коханні, у мене на очах з’являються сльози, я хочу плакати й ридати, падати перед нею на коліна і просити пробачення за все, все, все. Мені хочеться сказати: я не вартий тебе, я позбавлений усіх можливих цнот, я переповнений гріхом, я блукаючий гріх, я упир, що висмоктує життєві соки з вродливих панночок, я диявол, що спокушає, і Господь послав мене на цю землю, аби піддати випробовуванню чесноти таких невинних сотворінь, як ти. Але я, звичайно, нічого такого не кажу, бо мить освідчення в коханні прекрасна і хочеться її зупинити.

– Коли ти покинеш мене, я не знаю, що з собою зроблю, – шепоче вона.

– Я ніколи тебе не кину.

І мені хочеться вірити, що це правда, я щиро хочу, аби так і було, бо коли ми лежимо в ліжку, то все проказане пошепки під ковдрою набирає якогось особливого значення, мовби то є дивні магічні заклинання. Я починаю думати над тим, що б такого приємного сказати Ліді, я підбираю слова, заплутуюся в них, як у сітях, і в цих роздумах провалююсь у дрімоту, але голос її знову повертає мене до дійсності.

– В неділю ти приходиш до нас на обід.

– Я знаю.

– Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

– Таке враження, мовби я запрошений на прийом до англійської королеви.

– Це ще гірше. Якщо ти хочеш, аби я переїхала до тебе, мусиш сподобатися їм.

– А що б ти сказала, якби я покінчив самогубством?

– Через мене? Ой, я не тямилася б від щастя!

Врешті я засинаю і мені сниться недільний обід. Лежу голий на столі, а вся її родина з білими серветками на грудях обступила мене з усіх боків і штрикає ножами й виделками, хтось сипле сіль і перець, хтось мастить гірчицею, поливає кетчупом, а хижі їхні зуби старанно перемелюють моє м’ясо, випльовують кістки і сміються, цвіркаючи червоною слиною.

2

Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вона готова віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху, в ліфті, в останньому ряді кінотеатру і навіть у кабіні кльозету. Якось, перебуваючи на забаві, де панували напівтемрява і гойдлива музика, вона сіла мені на коліна в сукенці без майток, і я кохав її, а вона реготала, лопотіла, розмахувала руками, щось розповідаючи, мовби навмисне привертаючи увагу до себе, а насправді рухаючись усім тілом, а в мить оргазму забрала від вуст келих з мартіні й застогнала: «Який кайффффф!» Потім їй уже стало подобатися робити це ледь не на очах у публіки. Якщо в трамваї був тлум, вона розщіпала мені штани, витягала прутня і так тримала аж до нашої зупинки, наче віслюка на повідку.

Вона спалахує з півоберта, просто треба знати місця, до яких слід торкнутися. Торкаєшся – і вона горить, як Жанна д’Арк. Її руки не знають спокою. Де б ви з нею не перебували, рука її постійно намагається пірнути вам до кишені і, намацавши дозріваючий овоч, м’яти його в якомусь солодійному самозабутті, котре, на диво, ані на хвилю не відображається на її обличчі. Кожен, хто б глянув у такий момент на неї, подумав би, що вона слухає Брамса. І тільки я, я один добре знаю, що вона не слухає Брамса, а слухає мого прутня. Вона грає на ньому, як на кларнеті. Інколи я думаю, чи можливо написати ноти спеціально для її жвавих пальчиків. Я б назвав цей твір «Вечірня рапсодія для збудженого прутня». Цікаво, що я тут взагалі ніби й ні до чого, можливо, і зайвий. Ліді вдалося знайти з моїм прутнем настільки спільну мову, що я вже абсолютно ним не керую. Часом мене охоплює страх, що вони змовляться і втечуть, вона виведе мого прутня, мов коня зі стайні, сяде верхи й чкурне, лишивши мені лише калитку з яйцями, щоб я калатав ними, скликаючи правовірних на вечірню службу. Мій прутень реагує на Ліду відразу, як тільки я її бачу, – це вже не просто умовний рефлекс, це правило етикету. Вона хитро усміхається, і я вже знаю, що за секунду настане, і, коли рука її шмигне до кишені, там уже все готове – прутень ірже від збудження, б’є копитом і закидає голову. А при наближенні тієї тріумфальної хвилини, коли я готовий влаштувати безкоштовний феєрверк, Ліда затягує мене в якийсь темний куточок, добуває зі штанів моїх гарячого револьвера і приречено вистрілює собі в уста. В цю хвилю звучать литаври, спалахує світло, Брамс встає і скидає капелюха. І якби мені хто-небудь запхав у дупу пір’їнку, я б полетів.

Ви не повірите, але вона з ним розмовляє, я маю на увазі прутня, вона з ним розмовляє, як от я з вами, деколи мені здається, що вона з ним розмовляє більше, ніж зі мною. Коли вона вітається зі мною, то лише після того, як привіталася з прутнем.

– Хай, Івасику! – гукає вона до нього, а коли це не надто людне місце, то й дає йому пальцем щигля, а вже після того цьомкає мене.

Вона придумувала йому ім’я зо два тижні, так, мовби це ім’я мало слугувати моєму прутневі все його свідоме життя, врешті зупинилася на Івасикові й влаштувала хрещення, поливаючи нещасного Івасика холодним шампанським, а потім мартіні й помаранчевим лікером.

– Івасю, Івасю, я твоя хрещена мама.

– Тобі доведеться дати йому ще одне ім’я, бо ж він не православний, а католик, – засміявся я.

– Тоді я назву його Івасиком-Телесиком. Звучить?

– Ще й як!

Я міг дивитися, лежачи в ліжку, телевізор, тоді як Лідка собі любенько пліткувала з прутнем, вона говорила в нього, як у мікрофон, раз по раз зволожуючи язиком, аби звучання було чистим і дзвінким. Коли б хтось ненароком почув це, то подумав би, що вона сюсюкає з малою дитиною. Лідка освідчувалась йому в коханні значно частіше, ніж мені, інколи здавалось, що вона мене просто терпить і сприймає виключно як носія цього розкішного прутня. Вона вимащувала його кремами зі збитих вершків, джемами, мармулядами, поливала лікерами, коньяками, вином, вставляла в Івасика тоненьку соломинку, набирала в рот шампанське і, впустивши його в середину, потім висмоктувала, та, коли вона обклала його морозивом, він просто звалився з копит.

– Ах, це йому не сподобалось! – скрикнула Лідка і кинулася злизувати морозиво.

Завважте, вона сказала, що це ЙОМУ не сподобалось. Мене до уваги просто не бралося. Хто я такий? Вона дійшла до того, що читала над моїм прутнем заклинання.

 
Івасику-Телесику, приплинь до бережка,
я дам тобі, Телесику, смачного пиріжка.
 

А коли він довірливо відгукувався, провадила далі:

 
Любий мій Івасику,
розкажи мені, де ти бував, що чував,
у якій піхвочці ночував.
 

– Що, ніде, крім мене, не ночував? Так я тобі й повірила.

 
Заклинаю тебе, Івасику, щоб ти вірним був тільки мені.
Щоб, коли тебе господар в чужу піхвочку пхав,
ти сили не мав і, як сніп, лежав.
Заклинаю тебе сонцем і місяцем,
землею і водою,
всіма силами небесними: слухай лише мене.
А на чужий голос не відкликайся,
чужої піхви лякайся,
і хто б тебе, любий мій, не заклинав,
хто б тебе у вустонька не брав,
хто б тебе язичком не лизав,
аби ти не стояв.
 

Бувало, я пригадував Лідині слова і мене охоплювало побоювання, що колись вона доб’ється свого, як добиваються в цирку, дресуючи різних цуциків: ляж, встань, ляж, встань. Якщо якийсь дурний песик піддається дресуванню, то чого б такому розумному інтелігентному прутневі, як мій, не попасти під владу Лідиних чарів? А коли вона сказала мені: «Ти знаєш, він такий смачнющий, що я готова його з’їсти», – я зрозумів, що добром це не скінчиться, коли-небудь вона і справді встругне такий номер. Жінка від великого кохання готова навіть знищити цей об’єкт кохання, аби він нікому вже не дістався.

Не забувала Ліда і про свою піхву: вона її то стригла під їжачка, то виголювала так, аж вона виблискувала, і тоді стулені вуста виражали філософську задуму Мони Лізи, а то запускала такі кучері, що долоня на піхві пружинила. Кілька разів фарбувала волосся в різні барви, найбільше мені сподобалась ядучо-червона – це було щось неймовірне, я глянув і побачив палаючі джунглі, почув вереск наляканих орангутангів, розпач папужок і сичання удавів. Я навіть приклав вухо, щоб краще чути, як стогне земля і бадьоро горять мирні в’єтнамські села. Тоді я негайно кидався гасити пожежу.

Виголена піхва натомість нагадує пустелю з великою дюною посередині, і коли вдивляєшся так близько, що вії чиркають об неї, то ввижається мерехтливе марево туарегів на верблюдах, і їхня пісня тужлива і безмежна, як та пустеля.

Якось вона покрила свою розкішницю збитими вершками, які нагадували снігові замети, а зверху червоним кремом вивела «З днем ангела!». Я дивився на її піхву, як на американську листівку. Інколи писала якісь дурниці на зразок «Тут був Івасик». Коли їй цього було замало, то всередину піхви накладала мармуляди з червоних порічок і, коли я проникав туди, незвична прохолода охоплювала мене, і з кожним поштовхом чулося цявкання, мовби там хтось сидів і жадібно жвакуляв. Могла залити сметану, і тоді я збивав масло. Масло, збите в розкішниці, має незрівнянний смак, його можна їсти з самим хлібом, не накладаючи ані ковбаси, ані сиру, часом ми його стільки збивали, що я смажив на ньому грінки, яєчню, картопляні пляцки і нічого не пригорало. Ми могли відкрити з Лідкою цілий масляний завод, якби не відсутність практичності. Взагалі піхва з прутнем становлять ідеальний міксер. Особливо цікаво збивати білки з цукровою пудрою. Збита білкова піна пушилася і розросталася в об’ємах, незабаром наші животи вкривалися білою пухкою масою. Збивання вершків давало не менше задоволення.

Лідчині фантазії щодо художнього оформлення піхви, здавалося, не мали меж, і я з жахом чекав того дня, коли вона насипле собі всередину битого скла і запропонує Івасикові стати йогом. Може, вона собі вважає, що мене ніщо так не цікавить на білому світі, як її розкішниця. У снах мені ввижалося, що вона мене втягує у себе, наче удав кролика, тільки булькає, і непоспішно перетравлює.

Усе наше спілкування завершується сексом, поза цим я її не цікавлю. Їй абсолютно начхати на всю мою писанину, і я з розчуленням дивлюся, як вона з гордою поставою рожевого фламінго ходить по рукописах, розкиданих по підлозі, я милуюся її довгими стрункими ногами, і мені цієї хвилини абсолютно байдуже, що станеться з моєю писаниною. Вона може вилізти на стіл, за яким я пишу, сісти гола на папери, спершись спиною на вікно, і гіпнотизувати мене своєю розкішницею. У тісно стуленій щілині ввижалося недремне око засвітів, яке просвічує мене рентгеном наскрізь, до мозку кісток. Свідомість моя здатна опиратися не довше п’яти хвилин, лише раз я побив рекорд і продовжував писати, пронизуваний містичним поглядом її піхви, щедро наквацяної кремом. На дванадцятій хвилині я висолопив язика і почав ласувати десертом.

Інколи вона сідала гола на канапі за моєю спиною, і цього було достатньо, щоб у голові моїй зійшло ясне сонце її розкішниці, котру вона пестила пальчиком. І коли озирався, то бачив саме це. Попри те вона на мене зовсім не дивилася, очі її були звернені до стелі і, здавалося, думками була далеко-далеко.

Лідка ніколи не цікавилася тим, що я зараз пишу, зате її цікавило, що ми будемо сьогодні їсти, вона могла довго обговорювати зі мною кулінарні секрети, сперечатися про ту чи іншу страву. Перед тим як готувати обід, вона лягала на канапу і вголос вирішувала, що саме буде варити. На щастя, я до цього всього звик, як до цвірінькання горобців за вікном. Інша річ, що її піклування про мене мали перед собою одну світлу мету: нагодувавши мене, налити новою силою мого прутня. Прутень був цар і бог, а всі інші частини тіла складали тільки вимушений додаток. Виходило, що я писав і заробляв гроші лише для того, аби мій прутень міг жити, як сибарит.

Довідавшись, що червоний перець чудовий афродизіак, Лідка відтоді сипала до кожної страви стільки червоного перцю, що писок мій пашів, мов кратер Везувію. Одного разу я наперченими вустами і язиком припав до її розкішниці, і вона в один мент спалахнула таким шаленим, таким всепоглинаючим полум’ям, що Лідка почала кидатися, мов у пропасниці, і верещати, що вона всередині вся аж горить. Коли я відірвав свої вуста від цього життєдайного джерела, то аж скрикнув із захвату: її ніжна світло-рожева піхва перетворилася на яскраво-червону, і, здавалося, досить піднести до неї сірника – він в одну мить спалахне. Лідка перекинула мене на спину, скочила верхи й почала так гарцювати, що за кілька хвилин канапа під нами розвалилася і ми гепнули на підлогу. Дивним чином їй вдалося втриматися на моєму мустангові й продовжити ковбойські скачки. Це було незабутнє видовище. Ніколи в житті ніхто мене так не ґвалтував, як того дня вона. Весь будинок ішов ходором, дзвеніли шиби, склянки, келихи, люстри, тарілки, сипалися книги з полиць, розліталися рукописи, торохтіли столи і підстрибували крісла, спалахували і, мов насінини, лускали від перенапруги жарівки, а на вулиці вили сусідські собаки, налякано кудкудакали кури, ґелґали гуси, мурашки хапали свої подушечки і запорпувалися в глибини землі. Розпашіла Лідка стрибала, як механічна іграшка, а перець із її розкішниці перейшов на мій прутень, і він теж спалахнув, як Джордано Бруно, – так само гордий і випростаний, твердий і незламний. Я відчув таку печію, що засичав, і став сам підкидатися, чим прискорив Лідчин оргазм, який вилився у несамовитий зойк. Всі пси Винників заніміли, кури й гуси завмерли, мурашки пірнули ще глибше, й зависла мертва тиша, мов після землетрусу. Лідка знесилено сповзла з мене і вустами своїми заковтнула прутня. Бідолаха недовго боронився і миттю випустив увесь нектар. Якраз вчасно, бо Лідка зірвалася на ноги і замахала долонями коло вуст. Тепер у нас обох усе горіло, пашіло і клекотіло.

– А-а-ай! – верещала вона. – Я горю! Рятуйте!

Я перелякався, підхопив її на руки і заніс до лазнички, а то хтозна, чи не спалахне від неї хата. У лазничці я став гасити пожежу всім, що на око попало: вином, кислим молоком, малиновим сиропом, кока-колою, горілкою, кавою… Я залив у її піхву літру меду, жбурляв туди цілими жменями суниці, полуниці, порічки, яблука, сливи, груші, абрикоси і помідори, й не було цьому ні кінця ні краю. Лідка лежала в цьому неймовірному десерті вся червона від ягідних соків і сама як десерт.

3

Вони накривають на стіл у садку під розлогими вишнями, у яких достигають наші шлюбні ночі, серйозно думаючи, що ми поберемось, і вдають, що сьогоднішній обід – це звична щоденна їжа, нічого особливого, але ж я бачу, що це не так: їхній обід має остаточно полонити моє серце свою вишуканістю. Хтозна, чи сюди не підсипано якого-небудь чар-зілля: висушених і потовчених крилець кажана, язика ропухи, павучої лапки, мурашиної кислоти з краплею менструальної крові, які з відповідними замовляннями можуть зробити свою темну справу. Усвідомивши це, я відчув, як мене проймає страх і багнеться негайно вирватися з їхнього полону, злетіти хрущем над вишнями і зникнути, загубитися в хмарах.

У її мами грудний голос, і, здається, вона не розмовляє, а квокче над своїм єдиним курчатком, щось із цього квоктання я вже спостерігав і в голосі Ліди, воно пробивалося інколи, наче відлуння блукаючої радіостанції. Тепер я знаю, яким стане її голос років за десять: вона теж почне квоктати, розкошуючи життям добропорядної квочки.

Колись, либонь, і її батька отаким ось робом заманили на недільний обід, і він, невільник шлунка, напівголодний студент із глухого села, дозволив себе спеленати їхніми сітями і лише згодом спостеріг, що й обіди ці театральні, і голоси, і розмови, і вбрання… З його замріяного погляду, яким він озирає вишні, розвалившись у кріслі-гойдалці, можна здогадатися, що і він тут самісінько обідав уперше, а може, і вишні отако достигали і рожевіли на сонці, а панна Мирося, майбутня його жінка, вигідний пухкенький матрацик з пульсуючим підгорлям, сиділа навпроти і носиком чорного мештика чиркала по травичці, як це робить тепер її донька.

За столом, крім батьків і нас із Лідою, квітне потахла анемона, сестра пані Миросі – тета Роксоляна, на голові старіючої дівиці ковбасились неймовірні кренделі з густого світлого волосся, обличчя, густо напацькане кремами й пудрами, скидалося на незворушну японську маску. Усвідомлення того, що за столом разом з тобою обідає покійниця, – не найкраще. Теті Роксолані під п’ятдесятку, і, як мені шепнула Ліда, вона ще не грана. Ну що ж, її невинність повністю на совісті Лідиного батька.

– Вона тебе ненавидить, – попередила мене Ліда.

– За що?

– За Роксоляну.

Цього слід було сподіватися від дами з таким іменем.

Лідина мама їсть зупу, манірно тримаючи ложку лише двома пальцями, інші три настовбурчені, наче хвіст павича, вона обережно втягує в себе рідину і ще обережніше ковтає, так, мовби її попередили, що разом із зупою може проковтнути чортика, тому набирає лише по півложки. Деколи тільки батько, захопившись, може сьорбнути надто голосно, але це вмить викликає знервовану реакцію матінки і її сестри: обидві, мов на команду, стріляють очима і недвозначно покахикують, від чого старий здригається і сполохано стріляє очима на мене, аж давлячись. Я вдаю, що нічого не помічаю. Лідуня, вочевидь, встигла перекусити перед обідом, це схоже на неї, особливо, якщо вона брала участь у приготуванні обіду, то не могла відмовити собі у задоволенні покуштувати кожної страви потроху, тепер вона не так їсть, як бавиться, набираючи чверть ложки і делікатно вливаючи у розтулені вуста. Тета Роксоляна дозволяє собі більше: вона, зачерпнувши зупу, повільно підносить ложку до вуст, на хвильку притримує, мовби прицілюючись, а тоді різко перекидає її кудись аж за нижню щелепу, де, певно, розмістився відстійник, бо вона весь час жвакуляє, мовби то не зупа, а каша. З таким самим успіхом могла б, либонь, перехилити одним махом і повну миску.

За качкою Лідин батько починає щось молоти про політику, про майбутні вибори, але розмова не клеїться, у мене нема настрою провадити політичні дебати. І даремно: якби я знав, що відбудеться далі, то волів би за краще зупинитися на політиці. Врешті тета Роксоляна, кахикнувши, випускає давно тамовану пару:

– Пане Юрку, Лідуня вихована в давніх галицьких традиціях. Вона не якась там вертихвістка. До нас тут приходили цілком порядні хлопці, але вона їх не хотіла: берегла себе, як ніхто. А по нинішніх часах, ви самі знаєте, що то значить, коли в дев’ятому класі роблять аборти. Лідуня не така. Вона в п’ять літ читала напам’ять Шевченка.

Що ти, дурепо, знаєш про неї? Та я з вашою Лідуньою кохався простісінько на даху того самого будинку, під яким височить пам’ятник Кобзареві, і, бігме, він своєю правицею благословляв нас: «Давай, хлопче, грай і слухай, чи дихає!», і Лідуня дихала так, що я мусив їй затуляти вуста, аби вечірнім перехожим не зіпсувати святої неділі.

– Вона багато читала. Ми водили її до театру, в оперу…

Кохалися ми і в опері. Там такі чудові закапелки, де тебе жива душа не знайде. В театрі Заньковецької, щоправда, можуть сполохати, там надто голосна акустика і кроки відлунюють так, мовби хтось іде зовсім поруч, тому доводилося часто спинятися, наставляти вуха і прислухатися. Одного разу неподалік від майстерні головного художника Ліда забула на підвіконні свої майточки. Яким же було наше здивування, коли наступного дня, знову пройнявшись палким потягом до театрального мистецтва, ми їх виявили на тому самому місці.

– …у філармонію…

І там теж під час симфонічного концерту ми забивалися за якісь штори і в суцільній темряві кохалися, як дикі звірі, а вкінці, коли я відгорнув штору і світло проникло у той закуток, то ми ледь не луснули від реготу, бо виявилося, що Ліда спиралася руками на лису голову вождя революції, котру тут сховали від національно свідомих очей, і по ідеально білій лисині стікала моя живиця.

– Саме тому, пане Юрку, ми просили б вас припинити писати всі ті обридливства, всі ті плюгавства, які ви друкуєте в тій вашій газеті.

Нарешті вона видушила з себе те, що обтяжувало її непорочну душу.

Зависла тривожна тиша. Лідуня несміливо хихикнула і закусила нижню губу, спідлоба стежачи за мною. Батько про всяк випадок перестав жувати і з повним писком завмер, вибалушивши стривожені очі. Матуся робила розумну міну, мовби це зовсім не тета Роксоляна винесла остаточний вирок, а сама Богородиця. Стара діва ще якусь хвилю пронизувала мене своїми совиними очима і, переконавшись, що я проковтнув першу пігулку, почастувала другою:

– Ви собі не уявляєте, що ми пережили, коли Лідуня повідомила, що зустрічається з вами. Я ще її перепитала, чи це той самий, що так гидко спаплюжив нашу Роксоляну… Чи ви собі усвідомлюєте, на що підняли руку? Адже наша Лідуня виховувалася на ідеалі Роксоляни.

«Візьми мене, як султан свою рабиню! Трахни мене! Я твоя невільниця, роби зі мною, що хочеш! Скажи мені: Роксоляна! Обізви мене! Ні, не так… брутальніше… так… так…»

– Моя мама назвала мене Роксоляною в ті часи, коли це було як виклик! Людина з таким іменем була приречена. Навіть мови нема, щоб я могла вибитися нагору. Ви розумієте? Ми читали про Роксоляну з-під поли…

Я знаю. Я теж читав з-під поли. Але вже вилікувався. Я вже не хворий на принизливу хворобу невільництва і далі молитися на ваші рабські ідеали не хочу.

– І раптом це ваше «Житіє гаремноє»… Я не вірила своїм очам. Я питала знайомих, чи це справжнє ваше прізвище. Я певна була, що насправді ви який-небудь Кох або Кауфман. І врешті я знаходжу людей, котрі знають вашу родину. Виявляється, ви – галичанин! Ви є наш! І ваш батько був в УПА! Правда, не в бандерівцях, а в мельниківцях, але то ще можна яко-тако витримати. Принаймні я певна, що не він вас так виховав. Я довго думала над цим. Я прочитала всі ваші книжки, всі публікації, щоб розгадати цю загадку. І я збагнула. Вас зробила таким система. Ви є жертвою комуністичної системи. І мені стало вас шкода.

Я зиркнув на неї і побачив, що її очі блищать від сліз. Чого вона чекає від мене? Щоб я розкаявся і впав до її невинних стіп, заламуючи руки? Але ж я міг і відповісти. Так, міг би. Я міг би сказати: «Бабо! Чи ти знаєш, що таке кохання? Що це таке, коли двоє спраглих тіл якась божевільна сила притягує і сплітає в один клубок? Коли все, що було досі й буде пізніше, розпливається в драглистім тумані, а лишається тільки те, що є: шалена пісня тіла, танець вогню, буря і натиск, виверження вулкана, всесвітній потоп! Що ти знаєш? Ти, котра жодного разу не захлиналася хмільним вином сперми? Що знає твій язик, який лизав тільки морозиво? Що знає твоя задниця, крім медитацій на унітазі?.. Навіть твоя сестра не зможе тобі чогось більшого оповісти, бо я певен, що кохалась вона лише в темряві під ковдрою і не частіше, як раз на тиждень».

Я міг це сказати, але змовчав.

Тим часом ми з Лідиним батьком лишилися самі, жіноцтво подалося готувати десерт. Ми випили, і він знову щось молов про політику, я не слухав, та коли він спитав, що я про це думаю, я пальнув:

– Гівно!

І, виявляється, влучив, не цілячись.

– Власне! Гівно! – враз ожив старий. – Я одразу відчув, жи ви файний хлоп. І скажете якраз так, як я думаю. І так сталося! Я подумав: гівно. І ви сказали: гівно! Хоча могли робити з себе культурала. А я, скажу вам, всіх тих жевжиків – «прошу, перепрошую» – на нюх не терплю! Моя жінка мені за те слово не знати яку проповідь вичитала б.

– За яке слово?

– Та ж за «гівно»! Бо ж мені не вільно таких слів уживати. А так деколи хочеться! Знаєте, що я вам скажу: не слухайте тої пришелепуватої Роксоляни. Баба без хлопа робиться свіркувата. Раніше мене виховувала тільки моя жінка, а тепер, коли та поселилася в нас, обидві. Деколи вже собі думаю: може, якої трутки підсипати?

– А чому б вам її не вграти?

– Кого? Ту вар’ятку?

– А чому ні? Задниця в неї аж проситься.

– Ви гадаєте, поможе?

– Самі ж кажете, що баба без хлопа дуріє.

– Але ж вона ще цілка!

– Ну то й що? Хоча я дуже сумніваюся. Може, хлопа вона й не мала, але за стільки часу могла давно собі той скарб пробити – як не пальчиком, то огірком.

– Що ви кажете? Гадаєте, вона собі могла зараджувати огірком?

– А чим огірок нездалий? Одним словом, зґвалтуйте її так, аби аж на стіну дерлася. В міліцію вона не піде. Побачите – їй це сподобається.

– Думаєте?

– Гарантую! Ще захоче.

Очі в нього загорілися, і я вже бачив, як мозок почав шалено розробляти замах на невинність швагрової. Шкода, що я не побачу цієї екзотичної сцени. Із задоволенням тримав би за ноги.

– Але скажіть мені… чи перед тим, як її ґвалтувати, я мав би щось до неї промовити?.. Щось таке, знаєте, приємне… може, поцілювати?

– Не той випадок. Мусите обійтися без слів. Якщо ви почнете говорити, зм’якнете, а вона вас викпить – і по всьому. А так підкрадіться без слів, поваліть її на підлогу…

– Може, ліпше на ліжко?

– Слухайте, пане Ромцю, чи ви кого-небудь у житті ґвалтували?

– Ні, або що?

– Ну, то слухайте і запам’ятовуйте. Ґвалтувати на ліжку набагато важче, бо ліжко пружинить, а кобіта може підкидатися, і тоді дуже тяжко втримати рівновагу. Натомість підлога – ідеальне місце для ґвалту. Руки її сплітаєте їй під спиною і тримаєте лівою рукою обидва її зап’ястя. Таким чином правиця ваша вільна. Що ви робите нею?

Пан Ромко стріпнув головою і мужньо прорік:

– Буду крутив цицьки.

– Так от: правою рукою здираєте майтки. Одним різким рухом. Р-раз – і нема. Кобіти без майток втрачають запал до оборони. Їхня сила вся в майтках. Ваша швагрова – це такий тип баби, котра хоче, аби її взяли силою. Можете навіть дати по писку.

– Перед тим собі всмалю десять дека…

– І все зіпсуєте. Як дихнете на неї, то вона вирішить, що то не хіть вас опанувала, а горілка. Тоді вона буде боронитися до останку. І нізащо не піддасться. Раджу не тільки не пити, але й не наїдатися.

– Ага, то я маю її ґвалтувати натще?

– Звичайно. З повним животом таку важливу справу можете й завалити.

Він знову замислився, а я тішився, що мені вдалося його зворохобити, пробудити в ньому справжній азарт, розпалити пристрасть, тамовану стільки часу.

– А бігме, протру їй сажу! – потер долоні. – Жалітися не буде. Слухайте, а скажіть мені так, по правді, ви вже мою Лідку теє? – Я всміхнувся. – Е-е, та що я питаю! – махнув рукою. – Ясно, що за пальчики вже давно не тримаєтесь. А мені не шкода. Бігме, не шкода.

Врешті з’явились жінки з полуничним тортом і кавою. Старий уже був добряче підпилий і грайливо скалив око на швагрову. Та копилила губу і, либонь, збиралася з думками, аби розродитися новою тирадою. Ліда сіла біля мене, і її рука лягла мені на коліно.

– Пане Юрку, – озвалася тета Роксоляна, – наш нарід багато терпів, хто тільки його не плюндрував, хто тільки не знущався… він то все пережив. І от тепер, коли можна про те все писати, ви пишете про… про… про той ваш…

– Прутень і розкішницю! – реготнув старий. – О-о, я пам’ятаю.

Гнівні очі обох сестер пронизали старого, і він опустив голову.

– Власне! – продовжила тета. – Ви пишете такі свинства, яких наша література ніколи не знала. І не тільки література. Наш нарід вихований у традиціях чистої любові. В його мові навіть не існує нецензурних слів.

– Гівно! – сказав старий.

– Ромку, перестань! – сполохано кудкудакнула пані Мирося.

– А чо’ перестань? – не здавався він. – Якщо це слово нецензурне, то мусите визнати, що воно таки є. А коли воно цензурне, то не бороніть мені його вживати.

– Я маю на увазі інші слова, – сказала тета.

Лідина рука гладила мені ногу.

– Є дуже багато важливих тем. Наприклад, голод… – нудила вона мене далі, нарізаючи полуничний торт, і полуниці чвиркали червоним соком, – … репресії… коли людей вночі витягали з теплих ліжок… (Лідина рука розщіпнула мені штани і витягла з теплого лігва прутня.) Наш народ не раз повставав проти гнобителів… (І мій прутень повстав під її пальцями, а тілом розлився жар.) Чому ви не пишете про наших героїв? (Мій прутень героїчно пульсував у Лідиній долоні, відчуваючи те саме, що відчуває курча, коли йому скручують шию.) Про вас говорять страшні речі… Я, звичайно, не вірю, але ж подумайте: про інших такого не кажуть!

Лідині пальчики бігали так спритно, що я почав уже закушувати вуста.

Пані Мирося поклала нам по кавалкові торта і налила каву. На хвильку Ліда залишила мого прутня, щоб надкусити торт і надпити кави.

– Ви впали в моїх очах…

Покинутий напризволяще прутень відразу ж опав. Та неможливо впасти в пальцях Ліди, і за хвилю вони, вимащені кремом, заковзали вгору і вниз, і прутень знову виструнчився.

– Ви свідомо себе протиставили суспільству. Я навіть чула, що вас хотіли відлучити від церкви.

– Від православної, – сказав я. – Але виявилося, що це неможливо, бо я греко-католик. А жаль…

– Не блюзнірте!

– Чому? Я поповнив би чудову компанію: Мазепа, Толстой, Джордано Бруно, Жанна д’Арк, Савонарола, Ян Гус…

Вона дивилась на мене так, мовби я щойно кинув їй у тарілку здохлу мишу, потім перевела погляд на свою сестру, і та врешті прорекла, карбуючи кожне слово:

– З такими поглядами ви ніколи не отримаєте нашої доньки.

Цієї миті мій прутень забився в конвульсіях, вистрілюючи живицю туди, куди його спрямувала Лідина рука: просто на коліна теті Роксоляні, яка сиділа навпроти мене. Бідоласі перехопило подих, і її вирячені очі повільно опустилися, щоб побачити це жахіття. Матуся нічого не помітила, вона дивилася на Ліду, яка, витягши руку з-під столу, з насолодою облизувала пальці.

– Лідуню! Та ж на столі лежать серветки!

– Ах, цей крем такий смачнющий! З вершками… Якраз такий я люблю.

Я тихенько затягнув замок на штанях і видихнув повітря. В голові грали скрипки і віолончелі. Перестрашені очі тети Роксоляни врешті піднялися над столом, і вона, втупивши в нас свій звіріючий погляд, взяла зі столу серветку й витерла коліна. Пан Ромцьо лукаво мені підморгнув. Невже він щось помітив? Байдуже.

– Щось капнуло, Ляню? – спитала пані Мирося.

– Кава… – відказала тета, а на її напудрованих щоках розплився здоровий жіночий рум’янець.

– А давай, Юрцю, вріжемо, – сказав пан Ромцьо, наливаючи мені вино. – Шо ви слухаєте тих дурних бабів? Ви мені подобаєтесь. А знаєте чому? В здоровім тілі – здоровий бздух.

– Ромку! – прошипіла його жінка. – Чи ти здурів?

– Він вже і його нам зіпсував! – зойкнула тета. – За якихось чверть години, поки ми їх лишили на самоті, цей збоченець і його заразив! Це жахіття! З цим треба боротися, як з інфекцією.

– Пані Роксоляно, – сказав я. – Я пропоную вам усамітнитися зі мною хвилин на п’ятнадцять. Адже ви така стійка – вам нічого боятися.