Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.

І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:

– А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?

– Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державна таємниця?

Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її вушка, і я відчув, як вона пригортається ще тісніше. На хвильку я замислився, чи слід мені аж так тісно тулитися до неї, бо ось уже і прутень прокинувся, напнувши мені джинси і вперся їй якраз у низ животика. Вона відчула його і стала злегка потиратися, крутячи стегнами. О блін! Зараз кінчу! Але музика закінчилася раніше. Ми вернулися до столика, розпашілі й заведені. Решта пар теж розійшлися, посередині зосталася лише одна пара: Олюсь і Ліда. Вони застигли у тій самій позі, як танцювали. Олюсь у чомусь дівчину переконував, вона вагалася і зизом зиркала на свого хлопця. Той не спускав з них очей. І раптом: о диво! – Олюсь повів дівчину просто до нашого столу.

– Фантастика! – не втрималася Уляна.

– Олюсь – майстер своєї справи. Він і камінь умовить.

– Бідний хлопець, – кивнула Уляна в бік Лідиного нареченого.

– Ну, Юрцю, наливай! – сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.

– Я тільки на хвилинку, – застерегла Ліда.

– Ми вже домовилися на завтра, – повідомив Олюсь.

– Л-і-і-і-ідка! – втішилася Уляна. – Познайомся, це Юрко.

– Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?

– А мав би?

– Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.

– Це було на презентації «Поступу» у філармонії!

– Ага! – зраділа вона.

– От, а я ж думаю, де вже вас бачив!

Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф – кава. Коли зустрінемось?»

Ми цокнулися, нас пронизував усе той самий спопеляючий погляд покинутого хлопця. Він знервовано засовгався на стільчику, випив спочатку свій лікер, а потім і дівчини. Закурив. Здається, тільки я й стежив за ним упівока.

– Дівчата, а знаєте, куди ми їдемо у наступний вікенд? – спитав Олюсь.

– Ану-ну, цікаво.

– До Кракова.

– Ух ти! – зраділа Уляна. – От тільки закордонних паспортів у нас нема.

– Дурниці. В понеділок дасте мені фотки й українські паспорти, а в четвер отримаєте закордонні.

Хлопець дуже погано реагує на голосний сміх з-за нашого столу. Він гасить цигарку, різким рухом зупиняє офіціанта і тицяє йому гроші. Потім встає, якусь мить вагається, востаннє зиркає на нас і виходить. Я не спускаю з нього погляду, але мовчу. Та, виявляється, Олюсь теж помітив його відхід і моргає мені з задоволеною усмішкою.

– Наливай, Юрцю! Лідусику, а знаєте, Юрко балдіє від імені Христя.

– Справді? Чому?

– Його колишню дружину звали Христею.

– І що з нею?

– Він її втопив у ванні.

– Жартуєте?

– Які жарти? Я йому помагав.

– А труп куди поділи?

– Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.

– Який жах!

Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Ліда нарешті спам’яталася й озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила компанія з «Радіо-Люксу».

– О Боже! А де подівся мій кавалер? – здивувалася вона.

– Відплив у невідомому напрямі, – сказав я. – Хвилин так п’ятнадцять тому.

– А чому ж ви мені не сказали?

– Я думав – у туалет.

– Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, – пригорнув її до себе Олюсь. – А зараз ходімо танцювати.

І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:

– Веди себе пристойно.

– Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.

– Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. – Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. – Не будемо будити звіра. – Потім зазирнула мені в очі й запитала: – І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?

– А ти як думаєш?

– Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.

– Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.

2

Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:

– До завтра!

Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське – воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.

3

Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямі Кам’янки-Бузької. Спереду сиділи Олько з Лідою і без угаву торохтіли, ззаду – ми з Уляною, а за нашими спинами був багажник, заладований наїдками і напоями.

Я почувався чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів. До того ж пишу роман про мітичну поетесу й поволі починаю вірити в її існування і з’яву її переді мною.

Якби не сьогоднішній пікнік, я б знову сів писати. Але писав я не тільки роман, а вимучував на папері ще й повість, яку замовив мені Кривенко для «Поступу».

– Напиши якийсь крутячок, такий, щоб викликав скандал. Щоб під вікна редакції приперлася вся клюмба [4]4
  Так у Львові називають площу перед пам’ятником Т. Шевченкові, де звикли збиратися ортодоксальні патріоти.


[Закрыть]з плакатами й прапорами і кричала: «Геть Винничука з нашого цнотливого міста!»

Публікація «Житія гаремного» і «Дів ночі» закінчилася. Знову бракувало скандалу. Але я не знав, що писати. Щоранку, прокидаючись, я думав і думав: що ж то має бути?

Цілий ранок від згадки про Уляну мій прутень ставав на чати, а щойно я переставав про неї думати, падав пляцком. Зараз в авті він знову зайняв стійку. Невже я її сьогодні не вграю? Моя голова ні про що інше й не думала в її присутності, тільки про любощі. Очима я роздягав її, та що там роздягав, я шматував на ній вбрання, рвав зубами ґудзики, тяв бритвою. Боже, я ще ніколи так нікого не прагнув, як її. Це було нестерпно.

Авто заїхало в ліс, кілька хвилин ми трюхикали лісовою дорогою, доки не зупинилися на просторій, осяяній сонцем галявині. Неподалік струменів ручай.

– Ну що, класна місцинка? – тішився Олько.

Ми повитягали з багажника коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:

– Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Лідою в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там дорогою, я думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови ґав. Години тобі вистачить?

– Думаю, що так.

– Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас, бува, не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.

Цього разу ми з дівчатами пили мартіні, мішаючи його із сухим шампанським, а Олько – коньяк. Мартіні з шампанським вставляє нормально, любо було подивитися на справу моїх рук, себто на сп’янілих Уляну й Ліду. Ми голосно репетували й іржали, мов коні. Час минав, я вже неспокійно поглядав на Олька: може, план помінявся? Нарешті він спохопився і сказав, що мусить відлучитися на кілька хвилин, щоб зателефонувати. Але тут стався конфуз: Ліда нізащо не хотіла їхати.

– Я не хочу, мені й тут добре.

Тоді Олько вдався до останнього аргументу:

– Але ти мені потрібна, щоб у машині посидіти, поки я буду дзвонити. Хіба не розумієш? Це ж село. Вкрадуть машину за лічені секунди.

І тут сталося непоправне. Зголосилася Уляна:

– Ну, давайте я поїду. Це ж недовго?

Олько зам’явся, очі його знервовано забігали. Ліда з того тільки тішилася.

– Та їдьте, їдьте, – сміялася вона, – а ми тут ковбаски спечемо.

Олько далі не знав, що робити, і зиркав на мене, я знизував плечима, не знаходячи жодного аргументу, аби змусити їхати саме Ліду. Проте відступати уже нікуди. Уляна підвелася й пішла до авта, пригрозивши нам пальчиком:

– Ви тут пильнуйтеся мені.

За нею почалапав набурмосений Олько. План зазнав фіаско вже на самому початку, отже, слід сподіватися повного провалу і на завершення.

– Ну, що, – сказав я, – вип’ємо з горя? – і наповнив келихи.

– Чому з горя? Ви розчаровані, що не усамітнилися з Уляною?

– Ні, я не себе мав на увазі. А Олька. У нього горе через те, що не усамітнився з вами.

– А що б це йому дало?

– Не знаю. Але йому хотілося саме з вами поїхати на пошту.

– Та я здогадалася, що пошта тільки привід. Тому й вирішила не псувати йому настрою. Натомість, здається, зіпсувала вам. Чи не так?

– Поки що ні. А знаєте, яка доля тієї троянди, яку ви мені подарували?

– А яка? – спитала вона, труснувши своїм довгим волоссям.

– Я зберігаю її в одній книжці. Вона засохла…

– Книжка?

– Ні, троянда. Щоразу, коли я беру цю книгу в руки, я дивлюся на троянду і згадую вас.

– Не вірю.

– Але це правда.

– А що за книжка?

– «Маньйосю». Антологія японської середньовічної лірики.

– Ніколи не читала. А як часто ви зазираєте у цю книжку?

– Щонайменше раз на тиждень.

– І раз на тиждень згадуєте мене?

– Це п’ятдесят два рази на рік.

Вона глянула на мене зі здивуванням і з таким вогником в очах, мовби відкрила мене для себе щойно зараз. У руках ми тримали свої повні келихи і дивилися одне на одного, не мигаючи.

– А може, нам слід перейти на «ти»? – сказав я. – Вип’ємо на брудершафт?

Ліда усміхнулася з веселими бісиками в очах:

– Це такий ваш тактичний хід, щоби потім поцілуватися?

Я хотів заперечити і навіть хитнув головою, але язик мене не послухався і промовив:

– Так.

Здається, голос у мене цієї миті затремтів. Тоді вона підсунулася ближче й заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи – поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі я розстібнув їй блюзку і, вивільнивши одне персо з ліфчика, узяв його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені й пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, і я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її стегна, ось моя нога між її ногами, і рука вже там само, і я чую жар, який там пашить, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах – жодного опору, – так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає нижче, нижче, і палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікати, я стягую з неї джинси, і все це в тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе і, не відриваючи вуст, лягаю на неї, а вона приймає мене, примруживши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбудженні я ось-ось випорсну всі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму й не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна в неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима в хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці й стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло – молоде й гарне, цілюще тіло, перше тіло, від якого я в захваті після відчайного марафону в пошуках омріяного, тіло, про яке я прагнув, яке нарешті втамувало спрагу і прокинуло бажання знову в когось втелющитися по самі вуха.

– Налий мені, – каже вона.

– У мене теж пересохло в роті, – кажу я, і ми випиваємо.

– Ти в мене кінчив, свинтус… – Її погляд падає на коц – там сліди моєї сперми. – Оба-на!

– Зараз я витру. Це нічого, що я в тебе?

– На щастя, у мене вчора тільки діла закінчилися. Ну, ти тут прибери сліди гріха, а я – в кущики.

Вона прихопила пляшку з водою і, блимаючи білою дупцею, зникла в кущах. Я, не надто мудруючи, перевернув коц другим боком, щоб приховати сліди палких любощів, і знову понакладав на ньому пляшки та келихи. Потім натягнув джинси і видихнув з грудей щастя, яке мене просто розпирало. Але тут згадав Олька й Уляну. Чи не займаються вони тим самим? Ну, зрештою, мені нема різниці, Ліда мені подобається навіть більше, ніж Уляна. Ось вона вертається, гордо несучи свою кучеряву розкішницю на крутих стегнах, крапелинки води виблискують на волосинках діамантами. Ліда витирається серветками і вдягається. Я не зводжу із неї очей. Хтозна, коли я ще побачу таку красу: вона ж бо збирається заміж.

– То правда, що ти збираєшся заміж?

– Хто це тобі сказав? Уляна?

– Умгу.

– На другому курсі? Я що, схожа на дурепу?

– Ну, вона сказала, що то був твій наречений.

– Це він себе таким вважає. Я сказала, якщо вийду заміж, то тільки на п’ятому. Він вирішив, що буде чекати. Ну й чекає.

– Ти з ним спиш?

Вона вмостилася поруч, відгорнула волосся з чола і спитала:

– А що це ти раптом так зацікавився мною?

– Не хочу тебе ні з ким ділити, – сказав я і ліг, заклавши руки за голову.

– О! А я вже належу тобі?

– А хіба ні?

– Ти надто самовпевнений.

– То ти спиш із ним?

– Сплю. Якщо це так називається. Останній раз спала місяців зо три тому. Загалом, може, разів п’ять ми щось там мали, але мені не сподобалося. – Вона нахилилася до мене так, що її волосся звисло наді мною, як гілля плакучої верби. – Ти збираєшся мене відбити?

– Хіба я тебе вже не відбив?

– Ще ні, – прошепотіла вона і поцілувала мене у вуста.

Я пригорнув її, вона лягла на мене, і ми стали цілуватися, а мій прутень знову напучнявів. Вона підвела голову:

– Я відчуваю те, що я відчуваю?

– Еге ж.

– О ні, вдруге у воєнно-польових умовах я тобі не віддамся, – і скотилася з мене.

– Поїдеш до мене?

– А що я вдома скажу?

– Щось вигадаєш.

Вона хвильку подумала.

– А покажеш мені троянду?

– Покажу.

Зайве й казати, що про троянду я все вигадав. Не було в мене між сторінок «Маньйосю» її троянди, її троянда загубилася у вирі юрби. Проте в мене була інша засохла троянда. Вона залишилася після дружини. Колись вона її малювала, засохлу троянду в кришталевому келиху з червоним вином, а потім використала як закладку, і ось минає відтоді кілька років, і її засохла троянда наповнюється іншим змістом, і оживає у ній душа іншої троянди, якій щонайбільше місяців три. Ця засохла троянда єднає тепер нас трьох у якомусь дивному і містичному сплетінні, троянда, про яку відтепер думатиму, як про троянду Ліди.

З далини долинає чмихання мотора, лунає сигнал, а за хвилю авто спиняється і з нього виходять Олько з Уляною. З виразу їхніх облич годі второпати, чи між ними щось відбулося, чи ні. Видно тільки, що Уляна витверезіла.

– Уявляєте? – сплеснула в долоні. – Та пошта виявилася зачинена, ми мусили пиляти ледве не до Львова. А ви тут не занудилися?

– А чого нам нудитися? – відказала Ліда. – Пан Юрко мене веселив різними історіями.

– Пан Юрко? – здивувався Олюсь. – Ви ще досі на «ви»? Ану негайно мені випити на брудершафт! – Він вклав нам у долоні келихи, налив шампанського з мартіні й звелів: – До дна!

– Ану, ану, – не знати чого тішилася Уляна.

Ми випили й поцілувалися. Коротко. Без засмоктування, без язичків, без пристрасті.

– Ну, тепер порядок, – кивнув Олюсь, якось підозріло на мене зиркаючи. – А тепер і нам пора вас наздоганяти.

Наливаючи собі коньяк, Олько на мить зупинив свій погляд на коці – на одну лише мить, але я встиг помітити, як щось промайнуло на його обличчі, і це мене змусило задуматися: що привернуло його увагу? Коц? Ах, я ж його перевернув другим боком, там було інше забарвлення, світліше. Ну і що? Може, мене воно дратувало. Мій коц – що хочу, те й роблю з ним. Але відтак погляд Олька впав на мене. Він не сказав ні слова, проте в мене зародилася підозра, що він щось подумав про той коц.

– Лідусику, – защебетала Уляна, – ти складеш мені компанію? – і кивнула на кущі.

Дівчата зникли. Олюсь узяв коц за край, відгорнув, подивився, хитнув головою і сказав:

– Все ясно.

– Що саме?

– Те, чим ви тут займалися.

– Напевно, тим самим, чим і ви.

– Ми? Та ми, блін, на цю дурнувату пошту вгробили цілу годину!

– Здалася тобі та пошта! Треба було заїхати собі кудись і…

Тут я збагнув, що говорю не те, але вже було пізно.

– Що-що? То виходить, я мав грати твою Уляну? Ні-ічого собі! Оце номер! Але я ще товариських принципів не втратив. Я ще вмію дорожити дружбою. На відміну від декого.

– Ти маєш на увазі мене?

– А кого ж? Ти бач! Він уже не проти, щоб я відфайдолив його Уляну. Та ти, може, мою Ліду вже трахнув?

– Слухай, тобі не все одно? Вони обидві – як писанки.

– Це факт, – погодився він і, відрізавши собі добрий шмат шинки, загорнув її у листок салати. – Але я вчора весь вечір і нині півдня тільки те й робив, що охмуряв Ліду, я вивалив на неї мільйони слів, розповів сто анекдотів і сто випадків із життя. Між нами пробігли іскри. Розумієш, що це таке? Іскри! – потряс він у повітрі тим саморобним голубцем. – Електричні розряди! Я це вже відчув у танці. Залишалося тільки…

– … покласти руку на клямку її тіла, натиснути злегенька й відкрити…

– От-от! Тільки чесно! Вграв?

– Ну… це ти якось вульгарно… не делікатно…

– Та перестань комизитися! Вульгарно! Ти мені чесно скажи: вставив пістон?

– Ну, капєц, вона така гарна дівчина, а ти – «пістон»!

– Добре. Ти покохався з нею?

Я опустив очі. Пошукав очима келих, налив, випив і сказав:

– Покохався.

– Так я і знав! – кинув Олюсь спересердя шинку на серветку. – Поки ми ганяли, як ідіоти, туди й сюди, ви тут зробили свою справу. І це мій колєґа!

– Ну, ми ж друзі. Що нам ділити?

– Друг? Друг – це той, хто не трахає твою жінку!

– Не перебільшуй. На твою жінку я б ніколи не посягнув.

– А от віднині я в цьому не певен. І що ж тепер? Ти собі пожирував, а я в прольоті, так?

– Ну чому? Візьмися за Уляну. Он вони йдуть, і з їхніх рухів так виглядає, що вони теж усе з’ясували.

Дівчата, наблизившись до нас, вмовкли. Між ними, вочевидь, була якась гаряча розмова, бо обидві мали розпашілі щоки, а Уляна неприховано уникала мого погляду. Ліда ж, перезирнувшись зі мною, по-змовницьки усміхнулася. Я подумав: найкраще, що можна в цій ситуації зробити, почати пити. Непевний стан тривав недовго, а далі знову язики у всіх розв’язалися, і я помітив, як Уляна вже відгукується на кожне Олюсеве слово. А ще за півгодини вона пригорталася до Олька, а Ліда до мене. Почало смеркати, коли ми вирушили додому. У Винниках дівчата зателефонували батькам і кожна повідомила свою версію. Потім ми під’їхали до крамниці й купили їм зубні щіточки.

Олькові й Уляні я відвів перший поверх, а ми отаборилися на другому. Ми з Ольком посиділи трохи біля телевізора, поки дівчата купалися, і подивилися по сателітарці якусь тупу порнуху. Олько нарешті міг розслабитися і випити стільки, скільки душа прагнула.

Ліда, вбравшись у мою довгу сорочку, піднялася нагору.

– Покажи мені троянду, – сказала вона.

Я взяв книжку, і вона сама розкрилася там, де лежала сплюснута й засушена троянда. Ліда піднесла її до носика.

– Дивно, вона ще зберегла запах.

– Це ж було зовсім недавно, – сказав я.

Заки вони купалися, я капнув на квітку трішки трояндової олійки, аби омолодити її, стару, рахітну й немічну, позбавлену запаху, побляклу, схожу на літню пропиту повію, троянду моєї дружини. Ліда поклала її обережно у книжку, обняла мене за шию і поцілувала.

4

Я люблю вбивати час із Ольком, він ніколи не смуріє [5]5
  Смур – депресія, смурити – впадати в депресію.


[Закрыть]і має на кожен випадок сто п’ятдесят дві поради. З ним неможливо перейтися якою-небудь зацофаноною вуличкою, аби не почути чергову історію про те, як він тут когось грав.

– Бачиш цей балкон? Я тут пережив незабутні хвилини. Теличка була – перший клас! І першокласний був трипер, який я від неї підхопив. Цікаво, чи вона ще тут живе? Може, саме в цей час, коли ми зазираємо на її балкон, вона з кимось трахається на столі.

– Чому саме на столі?

– Вона любила цю справу на столі. Інколи просто серед тарілок і склянок, які дзеленчали і підскакували. Вона простягала руку, набирала повну жменю квашеної капусти і жувала, олія скапувала їй із пальців. Брала склянку з вином і пила, вино вихляпувалося їй на груди, текло по столу й по животу. Вона була кацапка. А всі інтелігентні кацапки рано чи пізно спиваються або присідають на наркоту. Боже борони тебе оженитися на кацапці. Вони нікудишні господині. Це у них в крові. Вони не вміють ні варити, ні гратися, у них у хаті вічний бардак. І ціла виварка зупи на тиждень. Щі називається. Ніколи не дозволяй себе пригостити щами. Я люблю наших дівчат. Місцевих. Вони знають, як догодити хлопові.

Інколи його проривало на дидактику:

– Знаєш, чим я подобаюся жінкам у ліжку? Не тим, що трахаюся, як бог, а якраз тим, що роблю це так, мовби не трахався ніколи в житті. Демонструвати з себе секс-монстра може будь-який йолоп, у якого стоїть, і він прочитав кілька відповідних книг. А ти спробуй кохати жінку, як першу в своєму житті! Цього ти ніколи не зможеш зробити, навіть не старайся. Тому я за себе спокійний.

Коли він хоче познайомитися з дівчиною, то може почати з будь-якої теми, а все одно вийде на ту, що його цікавить: «Але погодка, правда?! Дощ, зимно, мряка… Але якби ми переспали, відразу стало б сонячно. Як ти ставишся до сонячної погоди?» Коли він обіцяє, що привезе до мене дівчат, то треба знати його смаки. Наскільки я втямив, обличчя його взагалі не цікавило, а те, чим набита її голова, ще менше. «Для трахання потрібна дупа і великі груди, – казав Олюсь. – Цього досить. А чи читала вона Пруста – мені начхати». Ті, кого він приводив до мене, не читали і Майна Ріда…

Ми таки махнули з ним до Кракова, прихопивши Ліду з Уляною, і дуже славно погуляли, зупинившись у «Мальтійському готелі» неподалік від центру. Ми тинялися по кнайпах до пізнього вечора, потім пили в готелі й борюкалися з дівчатами в номерах, а спали до обіду. Останнього дня, коли ми ввечері вийшли до міста, Ліда шепнула мені, що вони змовилися з Уляною і не надягли майток. Була весна, і грайливий вітерець, зазираючи дівчатам під спіднички, раз по раз оголював стегна ледь не до сідничок. У кнайпі то в мене, то в Олька падали на підлогу виделки, і ми нагиналися, аби помилуватися відразу на дві чудові шовкові розкішниці.

Так проминуло чотири дні, і ввечері на вже іншому краденому «фольксваґені» помчали ми додому, і тут, власне, трапилася з нами пригода, якої я забути не можу. Відразу за Ряшевом я помітив, що за нами весь час їде чорний джип, тобто я його помічав і раніше, але тільки зараз мені це видалося дивним і я запитав Олька, чи він також звернув увагу на джип.

– Звернув, звернув, – буркнув Олько, і я відчув у його голосі роздратування.

– Який? Який джип? – відразу пожвавішали дівчата і стали озиратися.

Було темно, і яскраві фари джипа били нам просто у спину. Олюсь дав газу, але джип не відставав.

– Ну, от, – зітхнув я. – Чи не мав я рації, коли казав, що не варто їхати проти ночі?

– Заткайся, – обірвав мене Олько. – Мудрий дуже.

– І справді, чому б і не заткатися?

Я витяг пляшку вина, розкоркував і зробив великий ковток.

– Це те іспанське вино, яке ми вирішили приберегти на пікнік? – обурилася Ліда.

– Тепер це вже не має жодного значення, – сказав я. – Волію посмакувати ним зараз.

– Е, на що ти натякаєш? – спитала Уляна і, вихопивши в мене пляшку, теж надпила. Після неї пляшка перекочувала до Ліди.

Нам було чого нервуватися. Мало того, що їдемо на краденій машині, та ще й веземо порядну суму грошей за попереднє авто.

– Блін, – процідив крізь зуби Олько, – він не відстає ні на метр.

Джип ішов за нами, витримуючи весь час однакову дистанцію, а довкола панувала пустка: жодного населеного пункту, ані живої душі, тільки дерева, дерева, дерева.

– Ой, здається, ми вляпалися, – зойкнула жалібно Уляна. – Дайте сюди вино, я мушу зняти стрес.

– А що, коли зупинитися? – запропонувала Лідка. – Може, він просто проїде повз нас?

– Ні, краще тримати його позаду, – не погодився Олько. – Боюся, що попереду нас може чекати засідка.

Я відкоркував ще одну пляшку.

– Ну, ви даєте, – сказав Олько. – Відкрий мені коньяк. Най і я собі ґольну.

– А тобі не можна, – зауважила Уляна. – Хочеш мати справи з польською поліцією?

– О-о, дорого б я дав зараз за зустріч із нею. Агов, поліціє! Рятуй наші душі!

Я подав йому коньяк, і він, набравши повен рот рідини, хвильку потримав, немов вагаючись, і ковтнув, із задоволенням видихаючи повітря.

Добру годину ми їхали з таємничим джипом на хвості, видудливши за цей час три пляшки вина і півпляшки коньяку, аж поки несподівано не вигулькнуло за рогом світло бензозаправної станції. Радісний вигук племені ірокезів струсонув авто. Ми в’їхали на терен заправки і зупинилися поруч із фурами. За мить до нас приєднався і чорний джип.

– Дівчата, закрийтеся і носа не висовуйте, – звелів Олько, а мені кивнув: – Ходімо до крамниці.

З джипа ніхто не виходив. Ми зайшли в яскраво освітлену крамницю, де були також столики, за якими водії пили каву, і стали вибирати газовану воду, не спускаючи ока з джипа. Нарешті звідти вийшов якийсь чоловік, запалив цигарку, хвильку потупцяв біля авта і попрямував до кльозету.

– Розрахуйся, – сказав Олько, а сам вийшов з крамниці.

За хвилю я побачив, що Олько причаївся в тіні так, аби той чоловік не міг його обминути. Фури затуляли його від вікон крамниці. Я подивився у бік джипа, там сидів ще хтось, з-за опущеної шиби долинала приглушена музика. Скільки їх? Двоє? Троє? Заскрипів гравій, з’явився незнайомець, він ішов повагом, попихкуючи цигаркою, і ось у мить, коли він минав Олька, дістав різкий удар по голові. Чоловік заточився і впав. Олько навалився зверху і притис йому до щоки револьвера:

– Co pan… со pan… (Що ви… що ви…) – лопотів перелякано чоловік.

– Якого хєра ти за нами слідкуєш? Хто тебе послав? – шипів Олько.

– Nie… nie sledziliśmy… mam słaby wzrok… zawsze nocą jadę za kimś… tak jest tatwiej… (Hi… ми не слідкували… я маю слабкий зір… тому завше уночі їду за кимось… так мені легше…)

Я раніше від Олька второпав, що то помилка, бо якби нас і справді хтось переслідував, то хіба наша мафія, а тут – поляк. Та не встиг я гукнути йому, щоб відпустив чоловіка, як із джипа вибігла жінка:

– Krzysiu! Со oni chcą od ciebie? Ratunku! (Кшисю! Що вони хочуть від тебе? Рятуйте!)

Тут вже й Олько зрозумів, що це випадкові люди, він поміг чоловікові піднятися, сховав револьвера і став вибачатися, але жінка рвалася до крамниці, погрожуючи поліцією. Чоловік враз теж осмілів і голосно обурювався, розтираючи потилицю.

– Bandyci! Zapisz jego numer rejestracyjny! (Бандити! Запиши номер авта!)

Олько висмикнув із кишені стодоларову банкноту і простягнув жінці:

– Nie jesteśmy bandytami. То nieporozumienie, myśleliśmy, że nas sledzicie… Proszę przebaczenia… Wlaśnie odjeżdżamy, pan może jechać za nami… (Ми не бандити. Це непорозуміння, ми подумали, що ви за нами слідкуєте. Але ми вже їдемо, можете їхати за нами…)

– No nie! Dosta tego! – обурився чоловік. – Niech pan zjeżdża. (Ні! Досить того! Забирайтеся!)

– Dziękuję. Nie zawiadamiajcie policji, to przykre nieporozumienie. (Дякую. Не повідомляйте поліцію, це прикре непорозуміння.)

Ми поквапилися до авта і за лічені секунди вискочили на трасу.

– А все ти! – бурчав Олько.

– Чому я? – не розумів я.

– Ти перший звернув увагу на джипа.

– Ти ж казав, що теж на нього звернув увагу.

– Але я сумнівався, а після твоїх слів я вже ні про що не думав, як тільки про цього дурного джипа.

Дівчата нічого не зрозуміли з того, що відбулося, і я їм пояснив. Вони довго реготали, чим бісили Олька ще дужче.

– Смійтеся, смійтеся, а якщо вони таки подзвонять у поліцію? Що тоді? Як візьмуть нас за сраки, то ого-го скільки це нам буде коштувати.

– Є ідея, – сказав я. – Звернімо з траси. Не їдьмо на Медику, а на Раву-Руську.

– То буде добрячий гак, – вагався Олько.

– Я думаю, нам взагалі варто спинитися на ніч у якомусь мотелі й перекімарити стрес.

Дівчатам ідея сподобалася, і ми повернули на Томашів. У мотелі ми влаштували таку пиятику, що на ранок я ні в зуб ногою не пам’ятав, що робив із Лідою вночі. До Львова ми прибули наступного дня під обід.