Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.

– Так, я чув.

– З тобою теж було щось подібне? – він говорив, насторожено озираючись.

– Що саме?

Він стишив голос:

– Чарки наповнюються самі собою… самі собою… Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка… Ти знаєш мою скрипку… Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?

– Не маю зеленого поняття.

– Троцького.

Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троцький недавно помер у молодому віці.

– Отже, ти бачив його духа? – сказав я.

– Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?

– На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.

– Який жах! – він замовк і дивився, як бармен, спритно розставивши замовлення на тацю, несе його до Віриного столика: – Слухай, ти далі з нею? – кивнув на Віру.

– А що?

– Я думав, між вами все скінчено.

– Чому це тебе так хвилює?

– Вона мені подобається.

– Мені теж.

– Але вона мені по-справжньому подобається, розумієш?

Я не мав наміру з ним сперечатися, вловивши у його голосі легкий стан сп’яніння. Він був у постійних пошуках подруги своєї печалі. Від нього тхнуло смертю.

– Так, – кивнув я.

– Для тебе це просто забава, я ж знаю. Ти її трахнеш і покинеш. Хіба ні?

Я стенув плечима:

– Що ти чекаєш від мене?

– Щоб ти лишив її. Тоді вона буде зі мною.

– Хтозна. Почекай трохи.

– Ні, я вже досить чекав. Вона просто дурна. Вона схиблена на відомих людях, особливо на митцях. Ти для неї лише ім’я. І більше нічого. Невже тобі приємно трахати бабу, котра віддалася тобі лише тому, що у Львові так мало відомих людей? І всі зайняті! Я вже її вивчив. Вона просто упивається від таких, як ти. Їй хочеться, аби її всі бачили, яка вона крута. Чувак, це все фіґня. Ти для неї не існуєш. Ти для неї пушинка. Є тільки твоє ім’я і твій писок, який впізнають фани. От від цього вона й кінчає.

Я зиркнув на Віру, вона стежила за нами, але з виразу її обличчя я б не міг сказати, що вона зараз кінчає. Я сказав Зеникові:

– Якби я був на сто відсотків упевнений, що вона піде до тебе, коли я її покину, я б її покинув. Я поважаю високі почуття. Але і ти, і я добре знаємо, що вона після мене з тобою все одно не буде.

– Ну й мудак ти, – процідив він крізь зуби. – Ти просто механічний апельсин, ти вічний трахальщик. Ти не знаєш, що таке любов.

– Мудак ти, а не я, бо, замість того щоб підчепити собі якусь бабу з великою задницею, ти мрієш про Віру і дрочиш перед сном під ковдрою, а потім говориш про любов.

– Я в неї закоханий. Розумієш, що це таке?

– Шкода, що вона про це не підозрює.

– У мене своя тактика. Почуття не обов’язково оформлювати у слова. Думаєш, вона не помітила моїх поглядів? Вона й зараз дивиться в наш бік.

– Я думаю, чому ти стоїш із втягнутим животом, ніби проковтнув жердину.

– Вона не дурна. Вона все аналізує. І зараз, між іншим, думає, чи не зробила вона велику дурницю, зв’язавшись із тобою.

– Ти смішний. Особливо коли вип’єш.

– Я п’ю з розпачу.

Перш ніж рушити до столика, я сказав:

– Потерпи ще з місяць.

– А що має статися за місяць? – пожвавився він.

– Вона буде вільна.

– Ти кинеш її?

– Я всіх кину.

Він завмер із роззявленим ротом, і його мозок почав зосереджено аналізувати мої слова.

– Що він хотів? – спитала Віра.

– Там якась забава має бути, от він і запрошував мене.

– Не бреши. Я ж помітила, що він зиркав на мене.

– Бо він хоче, аби я з тобою прийшов.

– Це ви так довго про забаву домовлялися?

– А ти ніби Зеника не знаєш. Меле, меле…

– Ти відмовився?

– Звичайно.

– Ти збираєшся далі кіряти?

– А хіба я п’яний?

– Ну й не тверезий.

– Пляшка шампана – це якраз те, що треба. Ми ж мусимо вбити зо дві години, поки ти відчуєш себе у формі, чи не так?

– Ти брешеш, що ти її більше не бачив.

Я не відразу второпав:

– Кого?

– Ну, ту, що тобі запропонувала разом померти.

– Ти все ще про неї не забула?

– Я й не забуду про неї ніколи. І не надійся.

– Вона завше буде між нами?

– Напевно.

– Он вона сидить, – кивнув я недбало на столик навпроти.

– Що таке? – Віра не вірила власним вушкам. – Це вона?

– Так. Жива й здорова. Можливо, навіть вдячна мені за те, що й досі живе.

Віра якийсь час уважно розглядала дівчину, яка жваво спілкувалася зі своїм кавалером, і спитала:

– Скільки їй тоді було?

– Сімнадцять.

Віра кивнула. Дівчина якраз на двадцять шість – двадцять сім виглядала.

– Вона досить приваблива.

– Ти б побачила її тоді!

Я випив і, закинувши ногу на ногу, став теж розглядати дівчину, яку бачив уперше, але яка могла бути достеменним портретом Мар’яни років за десять.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Острів починає мені снитися, напливати на мене разом зі своїми вербами, обгортати хвилями і втягувати в себе, наче восьминіг, я борсаюся в ньому, шукаючи рятунку, виплутуюсь із вербових кіс, аж поки не прокидаюся серед ночі зіпрілий, ловлячи себе на тому, що розмахую руками так, мовби намагався в дійсності вивільнитися від його мацаків. Можливо, я ще й кричу. А все ж таки мені хочеться провідати його ще, без Мар’яни, однак сам туди піти я не відважусь, – ні, тільки не це, піти туди самому для мене – все одно що податися на цвинтар опівночі, адже саме острів призначений стати місцем моєї смерті.

Восьме серпня цвяшком увігналося в мозок, мимоволі я став рахувати дні, мені снилося, що я по цілій хаті шукаю календар, але чомусь мені потрапляють на очі календарі минулих років, і тільки після тривалих зусиль я знаходжу той, що треба, але там… там нема місяця серпня, а відразу після липня настає вересень, я намагаюся все ж таки вирахувати, що за день буде восьмого, але календар перетворюється на мурашник, мурашки весело розбігаються, і тоді я прокидаюся й полегшено витираю піт із чола, усвідомивши, що це тільки сон. Смерть мене манить, мов найкраща коханка, і той момент, коли я віддаюся їй, стає моїм нав’язливим маренням, вона хтиво бере мене у безліч способів – отруєного, повішеного, зарізаного, утопленого, розтовченого, застреленого. Останній варіант збуджує найсильніше, принаймні у фільмах коханці зазвичай стрілялися. Постріл у скроню має в собі щось шляхетне, звичайно, якщо не скористатися «береттою» або «люґером», які тобі враз вивалять півчайника, ні-ні, стрілятися слід із чогось делікатнішого, щоб тільки акуратна дірочка, тоненька цівочка крові й більш нічого. Момент, коли я приставляю до скроні пістолета, уявляється аж надто яскраво, поволі я настільки призвичаююся, що мені іноді здається, ніби я ношу пістолета при собі. Водночас оте усвідомлене самогубство мене гнітить, бо коли я починаю по порядку розкладати усі свої негаразди, то з кожним можна дати раду, але всі разом вони кидають мене у паніку, змушують сховатися, забитися у нірку і не висовувати носа. Це ідеальний стан, але не можливий, тому залишається запорпатися в домовину і спати, спати, спати…

Мені подумалося, що для повноти картини я мушу побувати на острові ще й з Лесею. Можливо, вона внесе ясність у мої сумніви, а як ні, то бодай допоможе перемогти вплив острова на мене, щоб я сприймав його саме як клапоть землі й не більше, а не мов якусь живу істоту, здатну гіпнотизувати і підкоряти своїй волі. Врешті-решт, можливо, острів увібрав у себе всі Грицькові сни, його нічні марення і гріхи, а тепер вони атакують мене, мов комарі, дзижчать біля вух і не дають забути, що острів є, острів дихає і острів породжує сни.

Після сесії майже щодня Леся танцювала в нічному клубі, де танцюристки мали свої певні години: одні до опівночі, інші опісля, і щоразу мінялися. За столиками сиділи стрижені бандюки, бізнесмени з-під темної зірки і їхні стильні курви, усіляка шушваль, а вгорі висів тяжкий дим, буяв перегарний штин і скипав п’яний галас. Танцюристки спускалися зі сцени до столиків і своїми привабами, які були ледь прикриті пухнастими кольоровими пір’їнами, звабливо витрясали перед клієнтами, а ті віддячували банкнотами, які недбало запихали їм у щось схоже на бюстгальтери і майточки, інколи хтось із відвідувачів дозволяв собі запхати у майточки й долоню, тоді лунали дівочий писк і сміх, але ніколи ніхто не обурювався. Я милувався струнким тілом Лесі, яка звивалася в іспанських та арабських танцях, обводив очима залу, що жерла її жадібними очима, і жодним порухом не зраджував себе тим, що знайомий з нею, що і цього вечора, і будь-якого наступного я володітиму цим тілом, робитиму, що мені заманеться.

Коли я інколи приходив по неї, то сідав собі десь у кутику, офіціанти мене вже знали і приносили вино, я пив і ні з ким не спілкувався, а лише спостерігав, і тоді, коли я це робив, мені було безмежно цікаво. Здавалося, що я натрапив на справдешню золоту жилу, з якої фонтаном вдарить новий роман, але чомусь наступного дня все це видавалося мені не вартим піщинки. Половина відвідувачів були тут завсідниками, танцюристки мали своїх постійних закоханців, і, хоча це було заборонено адміністрацією закладу, окремі дівчата не відмовлялися переспати за гроші. Леся мене запевняла, що ні з ким тут не спала, я вірив і не вірив, уявляючи себе на її місці й гонорар сто доларів, і дякував Богові, що я не жінка, бо став би курвою. А який письменник з курви? Хоча курва з письменника не таке вже й велике диво. Леся мала теж своїх закоханців. Один у мене викликав дику відразу – малий, але кремезний, з масивним золотим ланцюгом на бичачій шиї і браслетами на зап’ястях. Пальці з перстенцями він у розмові розчепірював і вимахував у повітрі, наче віялом. Щоразу після того, як Леся виконала номер, він підкликав її до свого столика, садив поруч, цікавився, що вона буде пити, і Леся, виконуючи побажання директора, яке стосувалося всіх танцюристок, замовляла неодмінно щось дороге. Вони пили й розмовляли, я не чув ані слова, але бачив його рухи, пальці віялом, несамовиту посмішку, він не дозволяв собі ніколи нічого непристойного, але очі виразно здирали з Лесі рештки її небагатого гардеробу, очі його проникали у всі потаємні місцини витонченого тіла, просвердлювали дірочки і їли поїдом, він точив її, мов шашіль, і мені здавалося, що за кожним разом її стає дедалі менше й менше. А потім він виймав із гаманця кілька доларів, скручував їх у тоненькі рурочки й запихав Лесі у волосся, мов папільотки, від чого вона починала скидатися на японську гейшу. Танцюристки всі ці «чайові» справно здавали в касу, звідки їм виплачували відсотки.

Можна було б сприйняти мої відвідини клубу і споглядання залицянь до Лесі за своєрідний акт мазохізму, якби не те, що подібні заклади мене приваблювали й раніше, світ міського дна лякав і манив, додаючи адреналіну. В клубі аж роїлося від осіб, які займалися рекетом і тримали «дах», переганяли крадені авта і готові були виконати будь-яке криваве замовлення. Бували тут і кримінальні авторитети – Муха, Хімік, Артур, Завіня, Помідор… Усі вони вже покійники. Муха, з яким мене познайомив Олюсь, здивував своєю начитаністю, він прочитав за своє життя дві книжки: «Метелик» Анрі Шар’єра і «Діви ночі». Чи не бажав би я написати книжку про його життя, спитав він, і я погодився. Книга буде називатися «Муха», повідомив я радісно. Ні-ні, заперечив він, ніхто не повинен навіть здогадуватися, про кого мова. Чому? Бо тоді йому гаплик. Гаразд, подумав я, а скільки ж тоді відміряно автору після виходу книжки? Проблема вирішилася сама собою – Муху застрелили в Празі.

Мені чудна була оця вся зграя примітивів, чий інтелектуальний рівень не піднявся вище від горили і які могли отако смітити грошима, гуляючи на широку ногу, ні в чому собі не відмовляючи, адже їхні загравання до танцюристок часто були викликані однією-єдиною метою – подратувати свою супутницю, яка насправді була нічим не гірша, а може, й краща. Ця піна людського непотребу, розпаношілої галайстри перебувала в постійному русі: одні ще замолоду відходили у кращий світ, інші з гонором займали їхнє місце тільки для того, аби за рік-два і собі опинитися на дні піщаного кар’єру чи під асфальтом. Зараз, пригадуючи собі їхні обличчя, я усвідомлюю, що тусувався з покійниками, нікого вже з них нема серед живих – від найбільшого крутелика до найменшого побігунчика – усі вони тлін і гумус, гумус і тлін.

Однак у той період мого життя, коли, перебуваючи у меланхолійному сум’ятті почуттів, я сахався самотніх вечорів і волів їх убивати у кнайпах, мене цікавили саме ці типи, в яких я спочатку викликав недовіру, які випитували про мене в адміністрації або в когось із авторитетів, а ті запевняли, що я «свій», але відтоді, як Олюсь звів мене з Мухою, я вже не міг сидіти за столиком самотою, мене запрошували до компанії, вгощали, обнімали і не крилися зі своїми балачками, повз мої вуха пролітали інколи страшні речі, але вони не діймали мене, усі їхні голоси я сприймав як читання книжки. Вони й досі бринять у моїй пам’яті, голоси покійників, які говорили про смерть частіше, ніж про життя. А їхні кралі – довгоногі антилопи, фантастичні модельки… Де вони зараз? Окремі з них теж уже на тамтім світі – одні вкоротили собі віку наркотиками, інші потрапили під град куль за компанію, ще інших знищено, щоб не пашталакали. Кожного відвідувача клубу супроводжувала маєстатична пані Смерть, і рідко кому вдалося позбутися цього почесного ескорту.

2

Того вечора виступ Лесі закінчувався о десятій. Я не мав настрою до спілкування з бандитами і вирішив за краще пересидіти у «Вавілоні», а потім зайти по Лесю. Я примостився, як завше, в кутику, але довше як півгодини насолоджуватися самотою не вийшло – до мене підсіла Марта. Я, зрештою, не мав нічого проти, з Мартою я готовий гомоніти о будь-якій порі.

– Ти сама?

– Ні, я прийшла з одним гівнюком. Забудь про нього.

– Я відчуваю дупою, що назріває скандал.

– Звідки ти взяв?

– Якийсь тип з бичачим лобом не спускає з нас очей.

– Ти б бачив його, коли він спускає!

– Ти з ним спиш?

– У мене тимчасовий творчий штиль. На такі періоди я підбираю собі якогось…

– …йобаря.

– Я дівчина вихована і таких слів не вживаю. Хіба що під час любощів.

– Але так виглядає, наче він тобою не на жарт захопився.

– Це його проблема. Замов мені текілу й цитрину.

– Ти будеш зі мною пити, а він – дивитиметься?

– Чому ти так переймаєшся якимсь нещасним… ну, ти сам знаєш… Я й так зробила йому ласку, що пішла з ним сюди. Він же ж чого мене потягнув до «Вавілону»? Щоб похвалитися перед знайомими: ось який бравий козак неприступну Марту захомутав!

– А-а, то ти навмисне вирішила використати мене, аби поставити його на місце? Це з твого боку не зовсім порядно.

– Не сміши. Ти знаєш, що я люблю з тобою посидіти за пляшкою.

Вона сипнула трішки солі на згин між великим і вказівним пальцями, лизнула, надпила текіли і закусила плястерком цитрини.

– Ти читала Малкольма Лаурі?

– Як ти вгадав?

– Він цей спосіб пиття текіли описав з та-аким смаком, з та-акими деталями, що я тільки й мріяв про текілу. Мені здавалося, що текіла – це щось неймовірно вишукане.

– І що?

– Коли попробував, то розчарувався. Звичайна самогонка з кактуса.

– Нічого ти не зрозумів. Текіла – це стиль життя.

– Вірю. Але то в Мексиці.

– Я собі Мексику можу зробити де захочу. Генію досить побачити листочок, щоб уявити дерево, казав Ґьоте. Мені досить ковтка текіли, щоб опинитися в Акапулько. Як твої любовні справи?

– Не жаліюся.

– Ти заспокоївся?

– Звичайно.

– Але щось тебе гнітить.

– Мене стали переслідувати суїцидні марева.

– Справді? Ніколи б не подумала, що ти на щось таке здатний. Хіба що в уяві. Я, зрештою, і сама колись про це думала. Іноді мені спадало на гадку, що одне тільки усвідомлення того, що я можу покінчити з життям будь-коли, тільки-но захочу, й утримувало мене при житті. Особливо коли батьки мене задовбали, щоб я виходила заміж, бо мій священний обов’язок – народити дитину. Цілком можливо, я ще дитину народжу, але заміж… До речі, як ти ставишся до того, щоб зробити мені симпатичного карапузика? З такими синіми очима, як у тебе.

– І так, щоб він ріс, не знаючи батька?

– Звичайно. Навіщо мені батько?

– А йому?

– І він обійдеться. Просто, якщо ти відмовишся, я народжу від якогось дебіла. Як он той.

– Якщо я таки відважуся на самогубство, я обов’язково тобі зателефоную, щоб залишити по собі ще один чудовий витвір.

– Це було б ідеально. Ми б приходили на твою могилку, я розповідала б йому про тебе… Авжеж, про такого батька для своєї дитини можна тільки мріяти.

– Батька в могилці?

– А що тут поганого? Я зробила б усе, щоб він тебе полюбив. Рукописи свої можеш теж сміливо нам передати, ми збережемо все до дрібниць і будемо перевидавати, перевидавати… Ой, щось я і справді розмріялась. А ти ж і не покінчиш самогубством.

– Чому так думаєш?

– У тебе нема на це жодних поважних причин.

– У мене депресія. Я не можу писати.

– Пхе! У мене стабільно двічі на рік депресняк. І то такий, що вити хочеться. Одного разу я навіть для цікавості перетяла собі жилу і дивилася, як скрапує кров. Це зачаровує. Мені здавалося, я б могла дивитися на це годинами. Замов мені ще текіли.

– Твій кавалер, по-моєму, психонув.

– Туди йому й дорога. Мудак. Завтра зателефонує. А в мене й так сьогодні зовсім не сексуальний настрій. А точніше, діловий – напевно, завтра діла й почнуться. Ненавиджу всі ці бабські розклади. Усе до найменших дрібниць ненавиджу. Я ненавиджу вишукану білизну. Ненавиджу косметику і парфуми. Ненавиджу нацицьники. Ненавиджу менструації. Ненавиджу бабські теревені. Ненавиджу своїх ровесниць, з якими не знаходжу спільної мови, бо вони або вискочили заміж, або перебувають у шаленій погоні за щастям. А я не вийшла і не перебуваю. Я з жахом думаю про те, що колись у мене з’являться зморшки, тіні під очима, і я змушена буду вдатися до косметики, пофарбувати волосся. Не кінчай самогубством. З ким я ще так душевно розслаблюся?

– Досить важливо мати когось протилежної статі, з ким не граєшся. Правда?

– Сам знаєш, що правда. Хоча інколи… ти тільки не сприйми це надто серйозно… це інколи… в своїх еротичних мареннях я уявляю, як ти мене кохаєш… тобто я уявляю тебе на місці того, хто мене тієї миті кохає… і тоді в мене настає дуже класний оргазм…

– Твій гівнюк повернувся.

– О-о! І що він робить?

– Сів за столик і дивиться на нас.

– Зануда. Ну що ж, я почалапала до нього. Ти з кимось сьогодні кохаєшся? – Я кивнув. – Рівно опівночі я хочу кінчити разом з тобою. Обіцяєш?

– Постараюсь.

3

– Хочеш, я поведу тебе в одне таємниче місце? – спитав я Лесю, навіть не сумніваючись, що вона погодиться, вона ніколи ні від чого не відмовлялася. Навіть якби я запропонував їй спуститися в пекло, вона б поцікавилася лише, чи не варто їй прихопити теплого светрика і пару канапок.

Пертися на Погулянку затемна було, мабуть, дурною затією, в околиці острова жодного освітлення, можна потрапити у прикру ситуацію, якщо наше місце на острові вже кимось зайняте. На щастя, там не було жодної живої душі, гнітюча тиша панувала довкола, вітер ані не шелеснув у гіллі верб, хоча трохи далі в ліску крони дерев тривожно шуміли і зловісно поскрипували.

– Як тут гарно, – втішилася Леся, яка вміла тішитися життям як ніхто.

І знову ані сліду Грицька. Я подивився на мертву похмуру воду, і мені зробилося моторошно, ця вода, вочевидь, ховала якусь таємницю, щось причаїлося у її темних непривітних глибинах, і мене не покидало передчуття, що коли воно випірне, коли воно з’явиться переді мною, то буде останнє, що я побачу в цьому житті.

Лесі ані на грам не передався мій пригнічений настрій, вона щебетала, сміялася, тулила вербові коси до обличчя і звабливо стріляла очима. Ми вмостилися під вербою і пили вино, а потім я розповів їй ту саму історію, що й Ліді та Вірі. Мені хотілося почути її реакцію, бо реакція Віри додала мені ще більше смутку.

– Як цікаво, – сказала Леся, вислухавши мене, потім лягла на траву, заклала руки за голову, усміхнулася й додала: – Якби ти захотів… якби ти тільки цього захотів, я б, не роздумуючи, покінчила разом з тобою самогубством…

Я подивися на неї зі здивуванням: чесно кажучи, такого я від неї не чекав. Усі свої емоції вона настільки вміло приховувала, що в мене з’явилися сумніви, чи має вона взагалі якісь емоції, а тому її готовність піти за компанію з життя мене невимовно зворушила.

– А тобі не видається, що я вчинив непорядно, коли обдурив її? – спитав я.

– Ні. Інакше б ми не зустрілися, правда? – відказала вона настільки щиро, що я відчув: було щось таке в мені колись, вже безнадійно втрачене, щось таке, чим володіють діти, оте радісне і світле світовідчуття та розуміння триваючого моменту – тут і зараз, – яке вже ніколи не відновиться, але за яким я інколи тужитиму, а тому я без роздумів погодився:

– Правда.

– Ти ж її не кохав так, як мене.

– Ні. Я її взагалі не кохав. Тільки прагнув.

– А якби кохав?

– Тоді інша річ.

– Тоді б ти погодився померти разом із нею?

– Для цього принаймні мусила б бути якась поважна причина.

– А я б померла з тобою хоч зараз… просто так… від надміру щастя.

– Для чого ж тоді вмирати?

– Щоб зупинити мить. І зі страху, що наступна мить вже не буде така прекрасна.

О Господи! Мені стало на душі так важко, що я ледь не скрикнув: ну чому, чому я не можу покохати ту, що кохає мене понад життя, ту, що, ніколи не читавши «Фауста», сама дійшла до розуміння найчудовішого сенсу життя?! Чому я метаюся, мов загнаний вовк?! Що шукаю в пустелі часу, множачи прикрощі, смутки й жалі?! Я ступаю по душах і серцях, як по стерні, що цвіркає росою, долаю перепони, будую нові, вмираю і народжуюсь, в’яну й розквітаю, і все це – у пошуках втраченої піхви. Кожен із нас скидається на місяць, повернутий до оточуючих лише своїм світлим боком, а темний – залишається невидимим, недослідженим і засекреченим, та інколи трапляється, що темний бік нашого «я» не настільки невидимий, як того хотілося б, і невмолимо пробивається крізь світлий. Чому мені здається, що в мене все з точністю до навпаки: не темний пробивається крізь світлий, а світлий крізь темний?

Мені хотілося впасти Лесі на груди і розплакатися, як малому збитошному хлопчакові, який вирішив нарешті розкаятися у всіх своїх витівках, і обіцяти виправитися, запевнити у своїх щирих почуттях і, сьорбаючи носом, нарешті видушити із себе: «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною». Зрештою, я так і вчинив, я впав їй на груди, але вона не дала мені ані розплакатися, ані розкаятися, ані зробити пропозицію, вона пригорнула мене і віддалася з якимсь дивовижним запамороченням, мовби то була й не вона, а Мар’яна, роль якої вона вирішила зіграти, або, можливо, вона уявила себе напередодні самогубства, бо ми кохалися так, ніби востаннє, довго і терпляче, ми кохалися, катуляючись у траві і вишіптуючи слова, яких ніколи раніше не проказували, і Леся – Леся!!! – мені говорила слова брутальні і хтиві, Леся, з вуст якої ще не злетіло жодне нецензурне слово, Леся казала мені: виїби мене, виїби мене, виїби мене… і запитувала: що ти робиш зі мною? – і я відповідав: я їбу тебе… я їбу тебе… я їбу тебе… а вона: їби мене, їби мене, їби мене… Вона проказувала це так, що мені не хотілося кінчати, мені хотілося їбати її безконечно, безкрайньо, безмежно, захлинаючись повітрям, темрявою, запахом трав, ми мокрі були від поту, ми липнули одне до одного, і тіла наші ляскали, відлипаючи, і острів гойдався, і верби підскакували, і хвилі билися в берег, бризкаючи слиною, лускою і чайками, а рівно опівночі я виконав прохання Марти й відчув, як від цього находить на мене якесь неймовірне прояснення, тверда упевненість, що днями все вирішиться, усе вляжеться і я розпочну нове життя. Але човен з Грицьком так і не виплив з туману.