Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

САМОГУБСТВО ЗАКОХАНИХ НА ОСТРОВІ НЕБЕСНИХ МЕРЕЖ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

Мої зустрічі з Мар’яною відбувалися тільки в місті. Ми гуляли, сиділи на лавках і не заходили до кнайп, замкнутий простір, здавалося, її дратував, і в ті рідкісні випадки, коли мені таки вдавалося її затягнути до каварні, ми перебували там не більше як півгодини, а коли нам хотілося випити, то пили вино з пляшки на лавці. Якось вона поцікавилась:

– А чому б вам не запросити мене до себе додому?

Я подумав, що вона жартує або бере на понт, просто аби покепкувати, бо досі, коли я намагався її заманити до хати, тільки відмахувалася: ой, це так далеко! – а тому відповів якомога байдужішим тоном, вдаючи, наче ця пропозиція мене зовсім не захопила:

– Я ж мешкаю так далеко, аж у Винниках. Я не певен, чи ти отримаєш велике задоволення, помандрувавши туди.

– Мушу ж я колись побачити, як живе герой моїх дівочих снів.

– Перестань кривлятися.

– А я не кривляюся. Ви справді мені кілька разів снилися, до того ж переважно тоді, коли ми ще не були знайомі.

– І яким я був у снах?

– Зануда.

– Тобто майже такий, як у житті?

– Тепер кривляєтесь ви. У снах ви як несподівано з’являлися, так само несподівано і щезали, нічого не пояснивши, і тоді я вас шукала, але намарне. Що б це могло означати?

– Я не розуміюсь на снах і не надаю їм особливої ваги.

– Одного разу мені приснилося, що ви мене везете в Америку, але, коли ми сходимо з літака, я вже вас не бачу, натомість мене обступили якісь люди… під'їжджає авто і забирає мене… я опиняюся у лікарні, і там я вас бачу знову вже в зеленому одязі… і всі лікарі в зеленому… світло-зеленому… вони спрямовують на мене яскраве світло, і я прокидаюсь… але прокидаюся у сні, продовжуючи спати, і тоді мене охоплює страх, бо насправді я прокинутися не можу, я скрикую, зриваюся і тоді нарешті прокидаюся… і мене заливають сльози, що все це був тільки сон…

– Що ж там, у тому сні було такого, за чим ти могла плакати?

– Не знаю… інколи так буває, що сон розчулить, і в перші хвилини після пробудження тебе огортає лагідний смуток, а потім усе минає… потім уже й не згадуєш те, що наснилося… Хіба з вами таке не було?

– Було. Я навіть якийсь час клав біля ліжка папір і олівець, бо в снах я бачив чудові сюжети для творів, але коли я їх уночі записував, то вранці виявлялося, що це абсолютне безглуздя, і тоді я перестав класти біля ліжка папір і олівець.

– А я записую сни. Звичайно, не всі, а лише найцікавіші. У мене вже їх назбиралося кілька сотень. Недавно мені наснилося, що я комаха… яка саме, не скажу, але з барвистими крилами… літаю собі над квітучим лугом – сонце, медом пахне, аж дух забиває, а я пурхаю з квітки на квітку, тішуся… потім, коли прокинулася, то розплакалася… мені так шкода стало, що я не безтурботна комашка…

– Так ніби в тебе життя складається із самих турбот.

Вона зиркнула на мене з деяким роздратуванням, мовби я її чимось образив, засумнівавшись, що вона може мати якісь проблеми, і тоді мене вперше навідала думка, що не все так гладко в її житті, як це виглядає на перший погляд, щось є, що її турбує і від чого вона б радо заховалася, вибравши долю безтурботної комашки.

– Я приїду до вас… – Вона хвильку подумала і додала: – Завтра… пополудні…

2

Перед першою гостиною будь-якої панни мене завше охоплювало нестримне бажання справити на неї позитивне враження, яке виливалося у гарячкове прибирання і затирання слідів попередніх візитів. Я бігав з пилосмоком, тріпав, згрібав папери, піднімав з підлоги книги і розставляв на поличках, мив посуд на кухні, викидав порожні пляшки у смітник, шукав місце для безлічі різноманітних предметів, ховав або знищував милі дрібнички, які забула в мене інша панна, але все одно мені не вдавалося домогтися такого порядку, який уміє навести жінка, хоч і як я старався. Чомусь чимало речей уперто відмовлялися займати своє місце, їм більше подобалося опинятися на видноті і при першій-ліпшій нагоді радісно гукати: «Ми тут! Ми тут!» Особисто мені нелад нічим не дошкуляв, принаймні я в ньому ніколи не блудив, але тільки вдавалося навести сякий-такий лад, як відразу виникали поважні проблеми – я не міг нічого відшукати.

Але наводити порядок для Мар’яни я не мав ані найменшого бажання, мені навпаки хотілося встругнути щось абсолютно протилежне, а що останнім часом порядкували в мене наввипередки Ліда, Віра й Леся, а я у проміжку між їхніми візитами не встигав як слід насвинити, то перед з’явою Мар’яни вчинив із точністю до навпаки. Ніщо не мало носити на собі слідів жіночих рук. І я з великим ентузіазмом скинув гору тарілок в умивальник, накришив хліба на столі, а в кабінеті порозсипав на підлозі рукописи, порозкидав книги – словом, надав помешканню звичного парубоцького затишку. Я навіть видобув зі смітника дві порожні пляшки вина і поклав їх під столом. Потім окинув цей чудовий інтер’єр переможним поглядом і зостався цілком задоволений.

Мар’яна навідріз відмовилася, щоб я її зустрічав на зупинці автобуса, вирішивши втрапити сама. Я накреслив для неї на картці маршрут, і вона, суворо дотримуючись курсу, на мій превеликий подив, таки не збилася з дороги. Зачувши собачий гавкіт, я визирнув з вікна і побачив Мар’яну в тих самих обтислих джинсах, але в коротенькій майці, що не сягала пупа. Сусід, який підправляв свій паркан, застиг у непорушному ошелешенні, достоту пожираючи очима її феноменальну сідничку: куди прямує це диво? А дівчина зупинилася навпроти мого будинку, окинула його вивчаючим поглядом, ще раз зазирнула в картку й підійшла до брами. Сусід продовжував стежити, у його голові, забитій цементом, піском, гравієм і бетоном, мерехтіли розмаїті тлумачення цієї фантастичної з’яви, але одне видавалося найвірогіднішим: візит цей суто службовий, а панна – працівниця газзаводу чи електровні. Однак, коли я вибіг до брами, відчинив і впустив гостю на подвір’я, він мусив зазнати гіркого розчарування, зауваживши мою радісну усмішку: такою усмішкою контролера з електровні не зустрічають.

Мар’яна впурхнула в гніздо розпусти, як невинний метелик до пащі крокодила, і найдивовижніше, що почувалася тут цілком затишно.

– Я все хочу роздивитись сама. Де ваша кухня? Кухня – це обличчя господині. А коли господині нема…

– Тоді це задниця господаря, – довершив я за неї.

– Фі, як некультурно. У вас тут і справді розгардіяш. Але ми ще сюди повернемось. Де ваш кабінет? У кожного справжнього письменника мусить бути кабінет, – повідомила вона мені.

Я кивнув нагору. Мар’яна сміливо рушила по сходах і з першого ж заходу втрапила простісінько в те, що могло б називатися кабінетом, але промовистий жах на її личку свідчив, що побачила вона щось зовсім інше, а не кабінет.

– Це ка-бі-нет? – перепитала вона. Я кивнув. – Гм… Ну, ми в принципі знали, на що йшли. Але як ви тут можете працювати? Хоча, якщо чесно, порядок у помешканні парубка свідчить про те, що з ним щось не в порядку. А ідеальний порядок свідчить про те, що маємо справу з гомосексуалістом.

– Ого! Які глибокі узагальнення!

– Це все наслідки безладного читання. Десь я це вичитала. Не пам’ятаю де. Звідтоді завше з підозрою ставлюся до різних чистюхів. Педанти зазвичай жахливі зануди.

Я спробував глянути на це приміщення її очима і побачив уздовж стін шафи, забиті книгами, а попід вікном довжелезного стола, заваленого паперами та книгами, на підлозі теж лежали папери, книги, часописи, подекуди брудні горнятка, тарілочки, келихи і пляшки. Фактично, якщо дивитися собі під ноги, то пересуватися можна. Здається, я не перестарався.

Мар’яна граційно підступила до книг і, проводячи по них пальчиком, голосно прочитувала імена авторів:

– Томмазо Ландольфі… Хорхе Луїс Борхес… Кутзеє… Орасіо Кірога… Івлін Во… Говард Лавкрафт… Я нічого цього не читала. Дивно, але в мене не виникає враження, ніби я щось втратила.

– Звичайно, якщо не мати зеленого поняття про існування чого-небудь, то звідки може виникнути потреба в ньому?

– Коли ви ці книги купували, то знали, що це якраз те, чого ви потребуєте?

– Як коли. Інколи я купую книги наосліп, хвильку погортавши. Буває, що помиляюся, і книга виявляється непотребом.

– Як мало ще я знаю, – зітхнула вона.

– На що ти натякаєш? Можливо, варто перед самогубством зайнятися самоосвітою?

– Ні, не думаю. Я вважаю себе цілком сформованою особистістю, а зайва інформація уже нічого не змінить. Я хочу кави.

– Зараз приготую.

– Ні-ні, я не це мала на увазі. Я сама приготую каву.

І вона збігла сходами на кухню. Я показав їй, де кава, і поставив воду на вогонь. Мар’яна прискіпливим оком дослідила горнятка, які помила напередодні Ліда, і визнала їх придатними для вживання.

– Може, ти голодна? – спитав я.

– Ще ні. Ваші панни геть вас занехаяли. Чому ви їх не приженете навести порядок?

– Останнім часом я зустрічаюся тільки з тобою.

– Ага, то тепер цей невдячний обов’язок прибирання авгієвої стайні ліг на мене?

– Виходить, так.

– Ну що ж, я готова.

Вона відміряла чотири ложечки кави до окропу, довела до кипіння і, знявши з вогню, з якоюсь загадковою міною накрила тарілочкою. А потім, попиваючи каву, змусила мене читати уривки з «Мальви» з невеликою перервою на пізній обід. Вона слухала значно уважніше, ніж зазвичай слухають жінки, з виразу її обличчя й окремих рухів – обличчя в долонях, сплетені пальці біля грудей, зціплені кулачки на колінах – видно було, що вона всім єством своїм пірнула в текст, у дивовижні лабіринти, і тепер далеко-далеко, поза часом і простором, і повернути її вдасться лише тоді, коли я скінчу читати. Обережно, щоб не сполохати її мерехтливе серце, я підвів читання до кінця, стишуючи голос до напівшепоту, до напівподиху, а сутінки тим часом прикрасили кімнату широкими мазками темно-синього пензля, і тоді я витяг пляшку вина й зиркнув у дзеркало: що вона в мені знайшла? Я запалив свічки і вимкнув світло, у присмерку вона стала виглядати старшою років на п’ять. Це мені додало відваги. Мар’яна сиділа на канапі, я простягнув їй келих вина, вона взяла, навіть на нього не зиркнувши, і промовила:

– Я… я хотіла сказати, як мені подобається те, що ви пишете…

Келих ледь-ледь тремтів у її пальцях, вино погойдувалося, билося об стінки, а вона все ще була далеко, хоч і значно ближче, ніж тоді, коли я читав, а все ж не тут, не поруч, вітер ще тільки ніс її сюди, і коли я побачив, що вона вже тут, то сказав:

– Ти ще нічого не випила.

Я цокнувся з нею, і вона пригубила келих, якусь хвилю повагалася і випила духом, як воду, враз укрившись рум’янцем. Після цього замовкла. Я сів біля неї, обережно, мов біля метелика, якого боявся сполохати. Головне – не нахабніти, тихо, спокійно, ще один келих… Можливо, ще один – і вона буде готова – я це відчував. Але найбільше, що я міг собі зараз дозволити – це бавитися її волоссям. Другий келих вона пила трохи довше, а коли допила, і наступні п’ять років лягли на її обличчя, я пригорнув її до себе, вологі вуста в якомусь напівсонному стані розхилилися, в примружених очах заграло полум’я свічок. Її помада мала смак невинності. Цілувалася вона невміло і сковано, вуста були напружені й прохолодні. За хвилю вона різко відсунулась, стулила долоні й стиснула їх колінами, нахилившись уперед так, мовби вчинила щось заборонене й негідне, і знову помандрувала кудись у темінь, але вже недалеко, на досяг голосу.

Я налив їй ще. Нас обволікала тиха скрадлива музика, Мар’яна в такт злегка погойдувалася, здавалося, вона вимкнулася, і все, що її оточувало, нараз перестало існувати, але я помітив, що погляд її сумний, вуста напнуті, а стиснуті пальці аж побіліли. Про що вона зараз думає? А може, не думає, а радиться з тими, хто її послав по мене? Вочевидь, вони мали поставити їй якісь умови, а вона бачить, що не може їх дотриматися, і тепер іде торг… Я стежив за нею, не відводячи очей, але їй це не заважало – здавалося, вона взагалі мене не помічає, вуста її ледь помітно здригалися, якісь беззвучні слова спурхували з них і летіли до світла свічки, щоб за мить спалахнути і щезнути, але ще в леті їх встигав перехопити той, кому ті слова адресувалися, і вона злегка кивала головою, мовби вислуховуючи його репліки. Я відчув наплив ревнощів, бо ясно бачив, що цієї хвилини вона не належить мені, а комусь таємничому, комусь, хто, можливо, створив її і на правах творця продовжує провадити у сліпучій пустелі життя.

Я знову пригорнув її, і вона, покірно притулившись до мене, спитала пошепки:

– Ти знаєш, скільки я маю років?

Вона вперше звернулась до мене на «ти», але я помітив це не відразу, і жодним чином не прореагував.

– А хіба це так важливо?

– В листопаді буде шістнадцять.

– Чудово. Ти й тут мене піддурила, сказавши, що закінчуєш школу.

– Ні, я закінчила щойно дев’ятий клас. Такої юної ти ще не мав ніколи, правда?

– Правда, – збрехав я.

– А тоді, коли ти сам мав шістнадцять?

– Ні. Тоді теж не мав, – вдруге збрехав я.

– Тепер будеш мати, – сказала вона якимсь дивним тремтячим голосом з ноткою непевності, а за мить я відчув, що й сама вона тремтить, мов у пропасниці. – Скажи, – промовила, – якби ти мав на вибір: негайну смерть або життя на безлюдному скелястому острові серед океану, де тебе чекатиме голодна смерть, повільна і болісна, однак не цієї хвилини, а за якийсь час – що б ти вибрав?

– Вибрав би острів. Бо залишалась би все-таки надія, що якось врятуюся.

Вона відхилилась від мене і знову скулилася, сховавши долоні між коліна.

– Але як? Довкола самі скелі, жодної рослини, – докинула таким тоном, мовби від моєї відповіді не знати що залежало.

– Можливо, вдалося б піймати якусь рибу чи назбирати водоростей, а ще є надія, що приплине корабель.

– А якби ти знав, що не приплине? – вона говорила, дивлячись не на мене, а кудись уперед, у сутінь, що причаїлася за вікном. – Якби ти знав, що в тих місцях взагалі ніколи не пропливають кораблі? А довкола скелястого острова не водяться риби, і береги такі стрімкі, що хвилі на них нічого не викидають, тоді що?

– Все одно якась надія жевріла б. Скільки б ти не вносила уточнень, навіть якби сказала, що я буду прикутий до скелі ланцюгами, то й тоді б я вибрав острів.

Тепер вона повернула голову до мене і подивилась так, мовби бачила вперше, щось я сказав таке, що її зачепило за живе, але що це було, я не міг зрозуміти, розпитувати ж її цієї миті я вважав за недоречне, бо, обнявши її, відчув, що вона тремтить іще дужче, я зазирнув у її очі й побачив сльози.

– Що сталося? Ти плачеш?

– Ні-ні, нічого, – закліпала вона рясно і, рішуче вхопивши келих, стала пити якось спазматично і нервово, а сльози текли по її личку і мішалися з вином, рука з келихом тремтіла, і я не знав, що маю думати. Потім, відклавши келих, вибігла з покою до лазнички.

Я налив собі вина і теж випив, але зі злості. Чому мені так фортунить на істеричок? Чого вона розплакалася? Може, я поводився нетактовно? Що я вчинив не так? На вулиці захлюпотів дощ, пориви вітру шмагали гілками дерев по шибах – чудова погода, щоб запорпатися у ліжко з книжкою, а ще краще з книжкою і Вірою-Лідою-Лесею, і читати вголос щось стильне, душевне, руками водночас пестячи одне одного, але так злегка, без напруження, ледь-ледь ковзаючи пальцями, щоб за якусь годину, а то й дві, відклавши книжку, сплестися в гарячий клубок і буквально за лічені хвилини отримати одночасний оргазм.

Хлюпання води у лазничці припинилося, і Мар’яна з’явилася знову свіжа й усміхнена.

– І що це з тобою було? – поцікавився я.

– Нічого особливого. У мене закрутилася голова… я забагато випила… з незвички.

– Але я б не сказав, що ти п’яна.

– Ні, але я трішки сп’яніла. Не звертай уваги. Краще поцілуй мене.

Цього разу поцілунок вийшов пристраснішим, а коли моя рука ковзнула під майку і торкнулася перса, вона вже не опиралася. Всі її рухи були, мовби у сні, вона дозволяла себе роздягати з якоюсь приреченою покірністю, усміхаючись комусь невидимому, але не мені, вона в цей час дивилася кудись убік, але не на мене, а я стягав із неї усе за порядком, не кваплячись, а так, ніби роздягав заснулу дитину, яку нізащо не хотів розбурхати, і, коли вона залишилася зовсім гола, очі її заплющилися, і вона, здавалося, дозволила себе затопити справжньому сну. Тіло її було покірне і тепле, я пригортав її без зусиль, і вона тулилася до мене з радісною усмішкою, але жодних зустрічних рухів не робила. Я гладив її невеликі круглі й налиті перса, відчуваючи, як під пальцями бубнявіють пуп’янки, а далі… далі, скажу вам, той, хто не гладив живіт юнки, ніколи не збагне дивовижного відчуття і насолоди від доторку до цієї ніжної шовкової шкіри, просяклої якоюсь особливою теплотою і свіжістю, я відчував таке ж сп’яніння, яке відчуває мандрівник, проникаючи у місцини, в які досі не потрапляла жодна людська душа, і хоч зовсім недавно та сама долоня досліджувала екваторіальну частину тіла Віри з не меншим захватом першопрохідця, а все ж різниця була велика, бо Віра вже дозріла була для любощів, тіло її налите було сексом по самі вінця і спрагло приймало мій дослідницький порив, тоді як тут мене чекала настороженість, подив і вдавана апатія, а непокірні кучерики, в яких заплутувалися пальці, кучерики не підстрижені і їжакуваті, а пружні й гойдливі, наче хвилі морські, з яких так легко зісковзнути у літепло вологого раю, ще й досі сняться моїм пальцям. Покірність Мар’яни незабаром виявилася оманливою, вона хоч і лежала із заплющеними очима і без опору підкорялася моїм рукам, проте ноги тримала вкупі, і мій палець даремно ковзав, стараючись дістатися глибше. А коли я ліг на неї, у мене виникло відчуття, що я спробував проникнути в неї, мов святотатець у храм, якого має намір осквернити, принаймні рухався я так само скрадливо й обережно, боячись, що мене ось-ось сполохають, викриють і заарештують. Я кохав її лише самим кінчиком, бо ніг вона не розводила, і тільки-но я починав напирати, ураз стискала м’язи. Врешті я змирився з цим і, завершивши справу в простирадло, ліг поруч. Вона зробила вигляд, ніби мені віддалася, а я зробив вигляд, ніби її взяв.

Якийсь час ми лежали мовчки, я думав про змарнований день, а за вікном періщив дощ, кілька разів із гучним лускотом торорохнув грім, і світло в будинку згасло, світили лише свічки.

– Я боюся грому, – прошепотіла Мар’яна і, пригорнувшись, подивилась мені в очі: – Я погана, так?

– Чому ти так вирішила?

– Тому, що не віддалася тобі. Хоча я хотіла…

– І що ж тобі завадило?

– Ти… ти сам… ти все зіпсував.

– Я? Коли? І чим?

– Не скажу. Сам подумай.

– Ну, знаєш, це вже занадто. По-моєму, ти з мене знущаєшся. Навіщо ти говориш загадками?

– Нема жодних загадок. Усе як на долоні. Ти сам коли-небудь здивуєшся, що відразу не здогадався. Ой, що це? – вона підняла руку і показала свої пальці. – Це твоя сперма?

– Ні, це мармуляда.

Вона піднесла пальці до носика і принюхалася:

– Як дивно пахне… – Потім лизнула, поплямкала й додала: – Не сказала б, що це аж такий делікатес. Хоча коли-небудь, якщо ти будеш чемний, я спробую зробити тобі те, що всі ви так любите.

Вона витерла пальці об простирадло й подалася знову до лазнички, прихопивши одну зі свічок. Я налив вина і похапцем випив. Власне кажучи, нічого страшного не сталося, мені не раз уже доводилося саме таким чином кохатися з цілочками, аж поки вони врешті не віддавалися по-справжньому, головне тут терпіння. Але, маючи на вибір трьох готових до вжитку панночок, я зовсім не мусив ще й бавитися в цюцю-бабки з четвертою. Коли Мар’яна повернулася, тримаючи свічку перед собою, я мимоволі замилувався її досконалим тілом.

– Зрештою, ми ж домовилися, що це відбудеться на острові, – констатувала вона, мовби виправдовуючись.

На ніч вона залишилася у мене, повідомивши, що батьки її поїхали відпочивати, я постелив їй у сусідній кімнаті, але вона там витримала не більше п’яти хвилин, сказавши, що їй страшно спати в чужій хаті самій та ще й у таку негоду.

– Я хроплю, – попередив я.

– Не страшно. Мене не розбудять навіть гармати.

Ми заснули, пригорнувшись одне до одного.

Серед ночі я прокинувся, оплутаний павутиною снів, і, виборсуючись із них, побачив, що вона сидить у ліжку, загорнувшись у ковдру, і тупо дивиться в темне вікно. На столі знову палали свічки, хоча я чудово пам’ятав, як їх гасив пальцем. Картина була дивна і дещо моторошна, тим паче, що я озвався до неї, але не помітив жодної реакції. Вона мене не чула. Кілька хвилин я терпляче спостерігав за нею, врешті підвівся і зазирнув у її обличчя. Очі мала розплющені, але мене не бачила, вона дивилася у вікно, за яким виднілися лише темні силуети дерев, краєчок місяця і світляні цятки зір. Дерева погойдувалися під легенький акомпанемент дощу, місяць і зорі то зникали за напливами хмар, то виринали знову, – і це все, що було цікавого за вікном. Може, вона угледіла там ще щось недоступне мені? Може, приймала сигнали з космосу? Навіть якщо й так, то жодним порухом себе не зраджувала, сиділа, мов скам’яніла. Я підійшов до столу, налив вина і став пити. Мар’яна й бровою не повела.

– Як ти себе почуваєш? – спитав я. – Хочеш вина?

Жоден нерв на її обличчі не здригнувся. Невже вона й справді мене не чує і не бачить? Я наблизився й обняв її, вона здригнулася, наче прокидаючись від глибокого сну, і раптом обвила мою шию руками:

– Що? Що ти сказав?

– Нічого.

– Мені почулося?

– Напевно.

– Навіщо ти запалив свічки?

– Мені захотілося пити. Загасити?

– Ні… потім…

У мене склалося враження, що вона все ще перебуває у напівпритомному стані й говорить крізь сон ледь не пошепки. Ми знову лягли, вона обняла мене і поклала голову на груди, якусь хвилю ми лежали мовчки, я вдихав п’янливий запах волосся і думав про її дивну поведінку. Можливо, вона сновида? Ніколи не мав справи зі сновидами і не уявляв, чим це мені може загрожувати, особливо якщо панна має неусвідомлену схильність запалювати в хаті свічки.

Мар’яна підвела голову і подивилася мені в очі, її вуста були напіврозкриті, я не стримався й поцілував їх, і тоді вона з дитячою безпосередністю прошептала: «Я хочу… хочу це зробити сьогодні…» – і ми зімкнулись, мов дві половинки дверей, за якими зосталась уся решта світу, усе наше попереднє життя, я чув з-за дверей приглушені ридання покинутих коханок, чув, як їхні нігті з пронизливим скрипом роздряпують поверхню, і сміх когось невідомого, а Мар’яна припала до мене всім тілом, і тіло її гаряче, розпашіле, немов усе ще перебувало у сні, і я був її сном у її сні, і поцілунок її був таким жадібним і палким, що я не пізнавав її, чи справді то вона біля мене, а чи це мені теж сниться. Я не питав її, чому вона передумала, чому віддалася раніше, мені здавалося, що я можу сполохати цей її настрій, що вона прокинеться і буде по всьому. Тепер вона не боронила жодної клітинки свого тіла, але твердити, що робила це свідомо, я б не міг, вона мала примружені очі, голос її сильно відрізнявся від того, до якого я звик, розмовляла дуже тихо, меланхолійним, замріяним тоном, розтягуючи слова і роблячи між ними паузи, вона була не схожа на себе, я ловив себе на думці, що зараз у її тіло вселився хтось інший, а я, кого вона й так не називала на ім’я, був невідомо ким, але не собою.

А потім ми заснули і спали до пізнього ранку, хоча я прокинувся дещо раніше і став готувати сніданок. Ні, то не були груші в тісті, я потер яблука з морквою, дав ложечку меду і велику ложку сметани. Заки запарив зелений чай, Мар’яна прокинулася. Є жінки, які вдень виглядають на двадцять два, а вранці на тридцять, але щоб виглядати вдень на сімнадцять, а вранці на дванадцять – такого дива я ще не зустрічав. Однак саме це я й бачив зараз перед собою – невинне янголятко з розчухраним волоссям, надутими губками і великими здивованими очима. Здавалося, вона не може зрозуміти, як тут опинилася і чому вона гола в моєму ліжку. Я не став із вродженого почуття делікатності нагадувати їй нічний фільм, а натомість поцікавився, чи подати їй сніданок у ліжко. Вона кивнула так, як, мабуть, кивала королева Констанція, дружина короля Лева, коли її запитували, чи час подавати нічного горщика. Ну і я подав оте своє пюре із зеленим чаєм, а сам сів на краєчок ліжка і спитав, як спалося, а королева відповіла, що добре, але не може зрозуміти, чому я не постелив їй на іншому ліжку, а я, винятково з почуття знову ж таки вродженої делікатності, не нагадав їй про те, що таки постелив, але вона сама лягла біля мене, і сказав тільки, що, мабуть, гроза її змусила перебратися сюди, і тоді вона пригадала собі: ах, та гроза, гроза її повністю вибила з колії, гроза її зневолила і підкорила, бо вона боїться грому і блискавки, грому і блискавки, вона боїться грози…

Потім підвелася в ліжку, і тут я помітив дивну річ: вона поводилася так, мовби я її голою не бачив і не досліджував, снідала, намагаючись дбайливо прикритися ковдрою, і коли та ковдра з неї сповзала, вона щоразу її підсмикувала і поправляла, винувато усміхаючись до мене, а скінчивши снідати, попросила мене вийти з покою, щоб вона могла вбратися. Тут, правда, вийшов невеличкий конфуз, бо виявилося, що, крім моєї сорочки, жодної іншої одежі в цьому покої нема, і це викликало в неї немалий подив, але вроджена делікатність не дозволила мені нагадати, що роздягалася вона там, де я їй постелив, сюди ж вона прийшла в моїй сорочці, а тому я обмежився лише несміливою заувагою, що її одяг знаходиться у сусідній кімнаті і, якщо треба, я принесу. Ця вістка викликала в неї немале здивування, і вона поцікавилася, чому я виніс її вбрання до сусіднього покою. Я міг сказати, що про це думаю, але стримався і сказав, що не пам’ятаю. Провали у пам’яті, очевидно, їй були близькі, й вона сприйняла моє пояснення з великим розумінням, потім попросила, щоб я відвернувся, а сама подалася до сусіднього покою, звідки з’явилася вже при повному параді.

Я так і не зрозумів, що це було: гра, стьоб чи справді втрата пам’яті. Коли я її спробував пригорнути і відновити нічний контакт, вона викрутилася і сказала:

– Ми ж домовилися – не форсувати події.

Я запропонував піти на озеро, ранок був сонячний, а вода після грози, мабуть, тепла.

– Чудова пропозиція, – засміялась вона, – але в мене нема купальника.

– Я маю для тебе купальника, – повідомив я, згадавши, що запасний і зовсім новенький купальник залишила в мене Лідка. Коли вона про нього спімнеться, я скажу, що спалив, гадаючи, що то рештки гардеробу моєї дружини. Авжеж, Лідка обуриться, але я їй куплю іншого.

– Купальник? – здивувалася Мар’яна. – Котра з твоїх коханок його залишила?

– Я колись купив на подарунок для одної панни, але ми незабаром розбіглися. Тепер він лежить у шафі без діла. Зовсім новенький. Зараз принесу.

Мар’яна прискіпливо дослідила його, обмацавши кожен рубчик.

– Перса твоєї панни були значно більші. Тобі подобаються великі перса?

– Не конче. Єдине, що мені не подобається, – це їхня відсутність.

– А ще що?

– Вузькі стегна.

– Ну, це нам не загрожує. Можна приміряти?

Я кивнув, і вона вийшла до лазнички, а за хвилю покликала, купальник сидів на ній як улитий завдяки тому, що бюстгальтер не запинався, а зав’язувався, і вона його тугіше стягнула.

– Вмієш їздити на ровері? – спитав я.

– Ми поїдемо на озеро на ровері?

– Я маю два ровери.

– Я колись їздила. Це далеко?

– Кілометрів п’ять. Там мальовнича околиця.

Я хутенько спакував коц, вино і їжу в наплічник, і ми рушили. Мар’яна дала собі раду з ровером цілком добре, а що я їй виділив крутішого французького ровера, то вона ще й мене обганяла. В будній день людей на озері було обмаль, ми зайняли вигідну місцинку поруч із кущами, аби мати в потребі і сонце, і тінь. Вода була тепла на поверхні, але глибше огортала холодом, бо з дна били джерела. Потім, лежачи на березі, я запитав, чому вона сказала, що я сам усе зіпсував, коли вона хотіла зі мною кохатися. Мар’яна здивовано зиркнула на мене:

– Я таке говорила?

– Ти й цього не пам’ятаєш? – обурився я, готовий уже сказати їй кілька теплих слів.

– А хіба є ще щось, чого я не пам’ятаю? – здивувалася вона настільки щиро, що я ображено замовк.

– Тільки не ображайся, – пригорнулася вона, – я могла й забути. А до чого я це сказала?

– Ти сказала (цитую дослівно), що не віддалася мені, хоча й хотіла…

– А-а… А ти що на це?

– Я спитав: що тобі завадило?

– А я?

– А ти сказала, що я сам усе й зіпсував. А коли я здивувався, то порадила подумати, бо все дуже просто, і я сам колись здивуюся, що не здогадався. Ну що, згадала?

– Згадала. Це через той острів.

– Який острів?

– Скелястий острів в океані. Ти вибрав острів.

– То це був тест?

– Щось таке… Я засумнівалася, чи готовий ти покінчити самогубством. Ти вибрав мученицьку смерть замість негайної. І я зрозуміла, що ти будеш чіплятися за життя до останнього.

Вона враз посумніла і дрібно закліпала, мов проганяючи сльозу. Я взяв її за руку.

– Знаєш, якщо серйозно, то я думав про твою пропозицію, я мучився нею… Я згадував твої слова, деякі з них мене вражали в саме серце. Коли ти спитала про скелю, то йшлося про вибір, який мушу зробити зараз. Але ти ж мені насправді запропонувала інший вибір: смерть у твоєму товаристві незабаром або смерть від хвороб у похилому віці. Тут обидва варіанти суттєво роз’єднані в часі. Якщо я виберу останнє, то втрачу перший варіант, який ніколи більше не повториться. Ледве чи в похилому віці, передчуваючи наближення смерті, я зустріну юну красиву панну, яка запропонує те, що й ти. І я став думати про смерть як про щось таке, з чим я змирився, я став готуватися до неї, але… Але не все мені грає… Мені бракує однієї дрібнички: справжньої причини твого бажання піти з життя. Я думав про це не раз і не знаходив логічного тлумачення. Небажання старіти, хворіти – це мало схоже на правду. На таке зважуються хіба що у зрілому віці, але щоб юнка воліла вмерти у віці, коли до старості ще ого-го як далеко – це неймовірне… Тобто, як бачиш, зосталося одне: переконати мене, що ти маєш і справді поважну причину для того, аби не жити.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками, і була в цей момент дещо спантеличена… А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись і прислуховуючись до нових підказок:

– У мене таке враження, що Бог помилився… помилився, коли давав мені життя… щось Йому пішло не так… і я хочу дати Йому змогу виправитися… Ти не бійся, ми тільки туди й назад… я хочу сказати, що це мов пірнання під воду… ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом… і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим… Я хочу випити… – Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. – Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.