Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

МАР’ЯНА

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Спочатку були листи. Перший лист від неї в саморобному конверті з веселими рожевими квіточками пахнув парфумами на цілу редакцію «Роst-Поступу». Редакційну пошту справно сортували по кишеньках із прізвищами журналістів, і не було дня, щоб моя кишенька не здувалася від листів та записок. Щоправда, сюди вкладали не тільки листи до мене, а й до пані Аліни, яку я описав у «Дівах ночі», вона була саме на піку своєї слави, читачі просили в неї порад і благали записати на навчання до школи кохання. Але такого чудернацького конверта ще не траплялося.

– Хто це тобі пише? – принюхувалися «поступівці», присутні у священній сцені розпечатування, але я, передчуваючи щось таємниче й інтимне, що віяло від цього листа, ушився в тихий куточок, аби прочитати на самоті.

Її листи адресувалися людині, з якою вона знайома не була. Писала про те, як захопилася моїми творами, читає геть усе, що з’являється в друці під моїм ім’ям, і навіть завела спеціальну папочку, куди складає вирізки. Зверху на папці вона вивела великими червоними літерами моє ім’я й оздобила барвистими візерунками. Цією папочкою я був зворушений настільки, що прочитав її вірші, які вона мені надіслала. Вірші виявилися цілком грамотними і, чесно кажучи, мало скидалися на ті римотвори, які зазвичай пишуть у її віці, водночас вони були холодні й рафіновані та мовби писані різними людьми, під впливом яких і перебувала поетеса-початківець. Мені уявлялась панночка з великим бантом, у білому школярському фартушку і з товстими ногами. Здається, я забув сказати, що вона вчилася в десятому класі. Товсті ноги, широка талія, об’ємна дупця й великі перса – такою я її бачив у своїх еротичних мареннях. Пояснювалося це тим, що дві попередні юні поетеси, які потребували моєї консультації, були саме такими. Писали вони потворні вірші й не подавали ані найменших надій на майбутнє як поетки, зате були цілком придатні для того, аби використовувати їх у горизонтальний спосіб. У перервах я давав уроки писання, підсовував книги, щось тлумачив, роблячи видимість, наче насправді до глибини душі перейнятий їхнім небуденним талантом, і не особливо журився, що всі мої спроби роздмухати цей талант виявлялися дедалі мізернішими й мізернішими.

Тривалий час ми писали одне одному листи, сповнені зимової меланхолії й нестримного сентименталізму, які на весну вже просякли здоровою іронією, писали двічі-тричі на тиждень. Стиль її листів дивував своєю еклектичністю, вона намагалася писати аж занадто літературно, вочевидь, наслідуючи різні стилі, та так, що іноді листи скидалися на емоційні вихлюпи душі якоїсь французької панночки позаминулого століття. Водночас вона з легкістю розсипала наліво й направо розмаїті ідеї, зокрема й філософські, наводила численні цитати, викликаючи в мене чималий подив оцим хизуванням ерудицією, яка, проте, зраджувала відсутністю систематичності знань, а навпаки – хаотичність, нахапаність і бажання негайно поділитися щойно прочитаним, а також довідатися й мою думку. Не раз я себе ловив на підозрі, що автором цих листів може бути особа дещо старша, ніж учениця десятого класу, але, з іншого боку, старша особа мусила бути врівноваженішою й стримувати емоції, не стрибати з теми на тему й не пригощати мене чудернацьким варивом із вражень від прочитаного Кафки, побаченого фільму Фелліні, подарованого білого котика, загубленого записника, затяжного дощу, бабусиного торта… До того ж вона любила затівати дискусії, щось мені доводити, переконувати, тоді як я намагався цього уникнути, бо терпіти не можу листовної дискусії, коли вона перетворюється у затяжне занудство. Я волів би сперечатися наживо, але будь-які мої спроби нав’язати інший, не листовний, контакт розбивались, як хвиля об камінь. Це було не зовсім чесно з її боку, бо вона чудово знала, як виглядаю я з тих фотографій, які розтиражувала газета, тоді як я міг покладатися лише на свою уяву. Деколи Мар’яна мені снилась, я чув її голос, брав її за руку і слухав, що кажуть пальчики. Прокинувшись, ніяк не міг пригадати, як вона виглядала в моєму сні, але тепло її пальців, подих вуст залишались ще довго. Чомусь у снах вона була інша, ніж у моїй уяві – висока і струнка, без жодних надмірностей.

Поволі це мене почало дратувати. Я почувався ображеним. Доки можна гратися у піжмурки? Чому я мушу щодня думати про особу, яка ховається від мене? А що, як вона виявиться якимось страхоттям? Що ж – і таке теж можливе. Розумні дівчата рідко бувають вродливими. Тобто винятки є, але, як відомо, винятки тільки підтверджують правило. Розумні дівчата зазвичай невисокі. Хіба вам колись доводилося бачити розумну жердину? Якщо так, то це було не що інше, як черговий виняток. І нічого дивного – винятки трапляються на кожному кроці й за будь-якої нагоди. Я сам є винятком. Більшість письменників потребують материнської опіки й западають як мінімум на своїх одноліток або навіть на старших кобіт. Але є й винятки. І це я. Мені більше подобається грати роль дбайливого татуська. Якщо я крім цього ще й можу бути коханцем, то це тільки свідчить про мою неабияку поліфункціональність. Людина-оркестр: годує, дбає, грає.

Я не мав навіть її адреси, бо писав на абонентську скриньку. Якось мені спало на гадку, що все це може бути забавою. Хтось вирішив мене розіграти й тепер тішиться моєю наївністю, тихенько спостерігаючи за тим, як я дедалі надійніше втягуюся в нав’язану мені гру. Поступово ця думка чимраз настирливіше і настирливіше переслідувала мене, і врешті я перестав відповідати на її листи, зазначивши в останньому, що надалі спілкуватимуся з нею тільки віч-на-віч.

Минув тиждень, але не було дня, щоб я не зазирав до кишеньки, а коли минав другий тиждень, я став помітно нервуватися й навіть картати себе за таку поспішність. Раптом я усвідомив, що мені бракує цих листів і що необдуманим своїм ультиматумом я все зіпсував, розчавив, хоча разом з тим закрадалася й підозра, що, можливо, хтось таки мене розігрував, і зараз, коли я відмовився підтримувати листування, просто вичікує. Вичікує і стежить. Я став пильніше приглядатися до окремих працівниць газети, ловити на собі їхні погляди, які мені почали видаватися підозрілими й такими, що зачаїли у собі підступність. Я подумав, що вже те, як я, щойно прийшовши на роботу, нетерпляче кидаюся до своєї кишеньки з листами, мусило їх неабияк потішати. Ці підозри загострились, коли одного разу я замість того, щоб рушити до кишеньки, сів собі за стіл і почав розкладати папери. Приходив я на роботу завше по обіді, здавав свої сторінки й о четвертій-п’ятій був вільний. Того разу я віддавався роботі так, як ніколи, намагаючись навіть оком не зиркнути у бік листів. І ось коли я вже здав усі сторінки і сів спокійно переглядати свіжу пресу, то помітив, що трійця дівчат перешіптується, зиркаючи крадькома в мій бік, а коли одна з них поцікавилася, чому я не забираю своєї пошти, яка вже готова вивалитися з розбухлої кишені, я відчув величезне бажання убити їх усіх трьох. Натомість промимрив щось нерозбірливе, продовжуючи ловити на собі їхні зацікавлені погляди. В душі у мене бушував вулкан, і гаряча лава люті вихлюпувала в грудях. Я вже не мав сумніву, що став жертвою їхнього жарту, жорстокого, як на мене, підлого і такого, що вибачити неможливо. Я ледве стримався, щоб не висловити їм усе, що про них думаю, і піти, гучно грюкнувши дверима. Піти геть із газети і більше ніколи сюди не потикатися.

Але я опанував себе і, грайливо всміхаючись, запитав у дівчат, чому це їх так турбує моя пошта.

– Вона б нас ніколи не турбувала, якби ми не побачили, хто тобі вчора ввечері вкинув конверта.

Я отерп: що це має означати? Гра продовжується? А може, це не гра, а все відбувається насправжки? Але ж вона ніколи не приносила листів особисто, а надсилала їх поштою. Сумнівів не було: мене розіграли.

– І хто ж то був? – спитав я байдужим тоном, і на мить не зраджуючи ані свого гніву, ані нестримного бажання чимдуж кинутися до кишеньки.

– Така краля, що закачаєшся, – хіхікнула одна.

– Напевно, юна поетеса, – порснула сміхом друга.

– А я гадаю, то була панна зі школи кохання пані Аліни, – залилася реготом третя.

Ще мить – і я б, напевно, таки визвірився на них, але несподівано їхні обличчя посерйознішали, а очима вони втупилися у напрямку дверей, до яких я сидів спиною.

– О-ой, – закліпала одна з журналісток, – це вона…

Я рвучко розвернувся і побачив високу панночку з довгим розпущеним волоссям і в коротенькій спідничці, з-під якої виднілися НОГИ (Господи, про що я пишу? Ясно, що ноги, а не колеса спортивного ровера. Але це були дійсно НОГИ, такі, за якими варто озирнутися). Так от, я дивився на її НОГИ в чорних панчохах, бо, власне, НОГИ впадали в очі перш за все, приковували погляд і не давали змоги сприймати нічого іншого поза собою. І треба сказати, що я був не один, хто витріщився на її НОГИ. Половина редакції споглядала це диво з захватом, половина – із заздрістю.

І ось тоді, коли мої очі пестили її кругленькі коліна, намагаючись ковзнути бодай на сантиметр попід краєць її спіднички, вона простягла мені квіти і проказала:

– Це вам.

Я приблизно знаю, як дарувати дівчатам квіти. Але як приймати квіти від дівчат – убийте мене – не знаю досі. Коли це було на сцені в «Не журись!» – там усе ясно: береш букетик, цьомаєш у щічку і шепочеш: «Після концерту зайдіть за лаштунки на каву». Були такі, що приходили. Переважно ті, які в сценічному яскравому освітленні виглядали набагато привабливіше, аніж тоді, коли з’являлися за кулісами.

Вона була значно гарнішою, ніж я уявляв її. Це юне сотворіння випромінювало сяйво розквітаючої краси й свіжої принади, великі чорні очі й здорові рум’янці на ледь припухлих щічках – а я вже, як джміль, замерехтів невидимими крильцями, і душа моя загула від нервового збудження.

Я взяв квіточки з таким виразом, мовби приймав гуманітарну допомогу від Монгольської республіки. Руки тремтіли, я розкрив рота, але збунтовані слова переплелися в суцільний клубок, розмотати якого я мав сили. Мені хотілося запитати її, чи вона і є тією самою дівчиною, що писала мені листи, але раптовий острах, що це не вона, стримав мене. Ні, тут розмовляти я не міг, це було б рівноцінне самогубству. Коли стільки пар очей їсть тебе і з нетерпінням чекає, що далі буде, стає дедалі важче зосередитися, підшукати потрібні слова.

– Ну, чао! – театрально махнув я рукою всім свідкам цієї сцени і, взявши панну попід руку, повів її геть, не забувши вручити квіти секретарці, щоб поставила у вазу на моєму столі: не вистачало ще, аби я з квітами валандався.

В очах панни грали бісики, вона неприховано тішилася з того ефекту, який справила на мене. Її пухкі вишневі вуста здавалися втіленням цноти. Ми вийшли на Академічну, і я врешті видушив із себе:

– Отже, це ти та таємнича Мар’яна.

Не почувши заперечень, я почав щось молоти про її вірші: що вони цілком добрі, навіть дуже добрі, але писати в такому стилі без сенсу, бо так пишуть десятки, та що там – сотні поетів, але мою менторську тираду вона обірвала просто й невимушено:

– А це не мої вірші. Я взагалі віршів не пишу.

Я занімів, не знаючи, обурюватися мені чи сміятися.

– Тоді… тоді чиї це вірші?

– Та так… з якогось журналу переписала.

Тут вона сама засміялась і весело зиркнула на мене.

– Навіщо? – спитав я.

– Щоб познайомитись. Хіба не ясно?

– Ти могла й так познайомитись!

– Так не цікаво. Якби я вам написала листа без віршів, ви б не відповіли.

– Чому? Я обов’язково відповідаю на всі листи, – сказав я першу неправду.

Мар’яна знову зиркнула на мене зі сміхом, і я подумав, що вона, мабуть, не така вже й простенька. Я не знав, про що далі говорити, мені кортіло запитати, навіщо вона хотіла зі мною познайомитись, але стримував себе, боячись почути щось на зразок: «А так – просто. Подивитись, який ви в житті. Ну, чао!» Дивно, чому я відчув тоді цей острах, так, мовби чекав від знайомства з нею чогось особливого і боявся сполохати, хоча по правді нащо вона мені здалася? Шпана пузата. Подумаєш – ноги.

– Ну, не гнівайтесь, – легенько штурхнула мене і взяла під руку. – Мені хотілося поговорити з вами. Після того, як я прочитала ваші твори.

Не ти перша, кому хочеться зі мною поговорити, подумав я. І вже знаю навіть про що: про пані Аліну, про те, що було насправді, а що ні, про те, чи збираюсь писати третю частину «Дів ночі» і т. д.

– Ну, і про що б ти хотіла поговорити? – спитав я нудьгуючим тоном.

– А так – ні про що. Просто розмовляти.

– То ти не збираєшся розпитувати мене про історію написання «Дів ночі»?

– А навіщо? Правди ви не скажете.

Вона мала рацію. І подобалась мені дедалі більше.

– І тебе не цікавить, чи буду я писати продовження?

– Ні. Мене взагалі нічого не цікавить. Мені хотілося подивитися на вас зблизька…

Ось воно! – і я затамував подих.

– Я відчула, що ви якраз та людина, котра зможе мені допомогти.

Це краще, ніж я передбачав, але гірше, ніж мені б хотілося.

– А в чому я тобі маю допомогти?

– Не все відразу. Вам не здається, що ви занадто форсуєте події? У вас навіть не вистачило терпцю спокійно листуватися зі мною. Вам забаглося мене побачити. Вже! Негайно!

Я почував себе школярем, якого прилапали на бешкеті.

– Ви зруйнували романтичність наших стосунків. Таємничість, загадковість – усе це розвіялось.

– Мені здається, тобі слід би було писати листи не до мене, а до Стендаля. Шкода, що він не дожив до цієї щасливої години.

– Але Стендаля нема. Нема Бальзака. Нема Цвейга. Нема Ремарка… Але ж я мусила комусь писати. Я вибрала вас.

Чи повинен я їй сказати, що вибір невдалий?

– Що було б, якби я не поквапився і листування наше продовжилось?

– Все відбувалося б набагато природніше. Ми б значно більше знали одне про одного. Перша наша зустріч могла б відбутися взагалі без слів. Уявляєте, як це чарівно? Ми пішли б до парку, довкола осінь, листя сиплеться нам під ноги, і ми чуємо тільки його шелестіння.

– Ага, то ти планувала все затягнути до осені.

– Я нічого не планувала, це я образно висловилася. Я, чесно кажучи, настільки образилася на вашого останнього листа, що вирішила вас викреслити з… – Тут вона зробила паузу й виправилась: – Я вирішила про вас забути. Зрештою, вам про це відомо.

– Що саме?

– Хіба ви не прочитали мого вчорашнього листа?

– То ти й справді заходила вчора до редакції? А я гадав, що мене розігрують. Адже ж ти ніколи раніше цього не робила. Чому ти не скористалася поштою?

– Отже, ви не читали мого листа.

– Не прочитав, не встиг.

– Я навмисне зайшла до редакції увечері, коли журналістів уже нема, але ще є всі найбільші пліткарі: секретарка, коректори, реклама. Я хотіла, щоб мене побачили і розповіли вам. І щоб ви потім кусали з розпачу лікті. Бо я написала, що не погоджуюся на ваш ультиматум. То був прощальний лист.

– Он як. І даремно. Я вважаю, ми з тобою достатньо довго листувалися, щоб зрозуміти, що нам буде цікаво разом.

– Отже, це ви будували плани, а не я.

– Нічого подібного.

– Але ж так. Ви потрактували моє бажання листуватися з вами як намір зблизитися. Невже вам не спадало на думку, що листування уже саме собою є цінним. Однак у вас прокинувся власник. Вам стало замало листів і заманулося здобути їхнього автора. Але ж уявім собі таку картину: з’являюсь не я, а панночка, скажімо, не вашого смаку. Тобто якесь миршаве нецікаве сотворіння. І що тоді? Ви так прагнули побачити те, що вимріяли, заволодіти ним, а коли воно з’явилося – ви в ударі! Дорого б я дала, щоб мати змогу поспостерігати за вашою поведінкою у такий момент. Я навіть намагалася вмовити свою подругу піти сьогодні до вас і видати себе за мене. А самій стежити збоку. Я думаю, то був би чудовий атракціон. Авжеж, ви, напевно, задля порядності повели б панну на каву, посиділи б із нею годинку, поспілкувалися, дали б кілька безцінних порад про те, як треба писати вірші, а потім: чао, бамбіно, соррі. Хіба не так?

Я проковтнув її слова, як гірку пігулку, не запиваючи. Все, що вона спрогнозувала до йоти збігалося з тим, що могло б відбутися насправді.

– На жаль, подруга від такої ролі відмовилася. А шкода.

– І ти передумала зі мною прощатись.

– Передумала. І знаєте чому? Я згадала одну істину, яку чула ще від своєї бабці: усі чоловіки однакові. Я подумала, що ви вчинили так, як вчинив би на вашому місці кожен чоловік. І я зрозуміла, що даремно на вас розгнівалась. Це все одно, що розгніватися на холодний сніг – теплим він ніколи не стане.

З Академічної ми завернули на Чайковського і вийшли на Стефаника. Перехожі кидали на нас свої зацікавлені погляди: сорокарічний пан із сімнадцятилітньою панною попід руку – не надто звична картина для Львова. Можливо, десь у Парижі чи на Гаваях це було б нормою, але тут викликало роздуми. Дехто навіть озирався. І було чого: на татуся з коханою донечкою ми мало скидалися. Зустрічалися й знайомі, вони особливо прискіпливо озирали мою супутницю, а мені кидали підбадьорливі погляди. Мар’яна від того всього тільки виразно кайфувала. Я спробував змінити тему розмови:

– Ти справді не пишеш віршів?

– Я відчуваю поезію. Хіба цього не досить?

Мені не сподобалася її відповідь. Я стенув плечима і промовчав. Кілька хвилин ми йшли мовчки, аж поки не опинилися в парку навпроти університету. Боже мій, як давно я не прогулювався з панночкою вечірніми алеями! Все по кнайпах та по кнайпах. А скільки часу минуло, відколи я востаннє цілувався на лавочках? Тепер це все можна робити просто на вулиці.

– Скажіть, ви в кого-небудь зараз закохані? – спитала вона ні сіло ні впало.

«Я закоханий в тебе», – крутнулось на думці, але шосте чуття підказало, що цей варіант пролітає. А що, коли я скажу правду? Кажуть, правда людину ушляхетнює.

– Закоханий.

– По-справжньому?

«А я інакше не вмію». Хе-хе, це ми також прибережемо для когось іншого. Якась диявольська сила спокушала мене знову говорити правду.

– Ледве чи це по-справжньому. Просто мені потрібен цей стан закоханості. От я його й створюю собі. А минає якийсь час, і не лишається від кохання навіть запаху. Потім, бувало, згадуєш ту, яку кохав, про кого думав, і дивуєшся – як я міг взагалі її любити?

– Але ж вам хочеться закохатись по-справжньому, так?

– Знаєш, по-справжньому я вже давно закоханий в істоту, якої зустріти не можу. Можливо, її й не існує в природі. А можливо, вона десь є, але ми не можемо зустрітися. Не перетинаємося.

– Хто вона? Як вона виглядає?

– Вигляд її не має суттєвого значення. Щось мусить бути внутрішнє, що поєднає нас. Щось таке, для чого слова будуть зайві.

Якби вона в цю хвилю сказала: «Ви зустріли її. Це я!» – гадаю, мурашки б мені побігли по спині. Відтепер я перестав її сприймати як щось реальне, щось, що живе і належить цьому світові. Мені здалось, що я розмовляю з кимсь, кого невідомі сили навмисне послали до мене на розвідку.

– А вам не здається, що ви граєте переді мною роль ідеального письменника? Ви ж не такий насправді. Це для вас вигляд не має суттєвого значення? Ніколи не повірю.

– Ти даремно кпиш. Коли я кажу, що вигляд не має значення, то це означає, що для мене не має значення колір волосся або очей, величина бюсту чи сідниці, ноги худі чи припухлі й таке інше. Безліч інших чоловіків тобі точно визначать, хто їм найбільше подобається: брюнетки чи блондинки. А я – ні. Я ніколи не марив такою, як Клавдія Шифер, бо всі модельки дурні, як корки від шампана. Я в цьому мав змогу не раз переконатися, беручи участь у журі на конкурсі місок. Дівчина, яка має ідеальну фігуру, уже не здатна злетіти вище своєї дупи. Може, вона й хоче це зробити, але дупа не пускає.

– О, як цікаво! А я ж усе думаю: яка сила несе мене все вгору і вгору, а то, виявляється, неідеальна фігура. Отже, ви не розчарували мене. Я склала собі таке уявлення про вас, що ви здатні на великі почуття… Я не знаю, як це сказати… але ви не той, за кого намагаєтесь себе видати… Ви інакший. Мені здається, вам краще залишитись самому. Як Ніцше.

– Я не можу бути сам. Мене це гнітить.

– Але ви мусите писати, а не гаяти свій час на жінок. Вони ж не коштують цього. Та, яку ви кохаєте, або з’явиться, або не з’явиться. Пошуки її – марнування часу. А більшість жінок – потвори.

Ці слова різонули мене так гостро, що я спалахнув.

– Що ти кажеш? Ти ж сама – жінка!

– Так. І я потвора. Тільки я усвідомлюю це, а всі інші – ні.

Чогось подібного з жіночих вуст мені чути не доводилось. Скільки їй років? Сімнадцять? Сорок? Сто? Триста? Чи тисяча?

– Я потвора, і ви це зрозумієте. Згодом.

Сутінки заволікали все довкола, і слова її звучали моторошно. Я не знав, що маю далі з нею чинити. Взяти пляшку шампанського і сісти на лавці? Далі запропонувати брудершафт і цьомка в бузю? Потім обняти, другою рукою погладити волосся, ковзнути нижче – до персів. Все це було, було… Чомусь мені не хотілося проробляти всю цю бліц-програму саме з нею. Але й розмова починала гнітити, бо ні до чого не вела. Я з жалем подумав про дівчину, яка зараз чекала мого дзвінка. Ми мали зустрітись, щоб разом їхати до мене. А там усе просто і звично. Вона вбере халатик, ми повечеряємо, подивимось якийсь детективчик і спалахнемо любов’ю на годинку-півтори. Вона спитає: «Любиш мене?» Я відповім: «Люблю». Вона скаже: «Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що з собою зроблю». Я відповім: «Я ніколи тебе не кину». Бо слова нічого не коштують – це як гра в карти: кладеш відповідне слово саме на те місце, де воно очікувалося співрозмовником. Слів так багато, що на всіх вистачить. «Мої батьки запросили тебе до нас в неділю на обід», – скаже вона. «Добре», – зітхну я. Скільки вже тих обідів було з різними батьками, що й цей переживу. «Вони так хвилюються», – скаже вона і з надією подивиться в мої очі. Але тут я змовчу. Деколи слід робити пас. Коли не йде карта.

– Ви думали зараз про неї?

Я знервовано засміявся. Тільки цього ще бракувало, щоб вона читала мої думки.

– Я маю на увазі ту дівчину, з якою ви зараз бавитесь у кохання.

– Ти вгадала. Як це тобі вдалось?

– Я помітила збайдужілий вираз вашого обличчя. Я зіпсувала вам вечір?

– Ти зіпсуєш його ще більше, якщо не скажеш, що ти від мене хочеш.

– Хіба я не казала? Я хочу спілкування.

– Чому саме зі мною?

– І це я пояснила. Ви неуважно слухали?

– Уважність – не найкраща моя риса. Я мав би тобі в чомусь допомогти. Але ти сказала, що я форсую події.

– Так, це правда. Я відчуваю, що вас дратує. Досі ви спілкувались із жінками, маючи перед собою кінцеву мету – ліжко. Хіба не так? Тоді ви не стримували свого красномовства, сипали перлами, розпускали пишного хвоста, мов павич. Вам було цікаво: здобути або не бути! І ви здобували, бо жінки люблять вухами, а не очима, на відміну від вас, чоловіків. А кому, як не письменникові, відомо тисяча й один спосіб, як полонити жінку? Ви успішно цим користались. Тоді вам нудно не було.

Звідки вона про це знає?

– Але потім… Що потім, коли ви її врешті здобули?

– Ти надто все ускладнюєш, – сказав я. – Справді, процес здобування захоплює. Це як лови. Але ж не тільки я здобуваю її, бо ж і вона здобуває мене. Це правда, що потім може настати пустка і нудьга. Але не завше. Є жінки, з якими цікаво незалежно від того, чи ти її вже здобув, чи тільки збираєшся. Зрештою, з деякими паннами, з якими я колись кохався, я підтримую дружні стосунки.

Вона з недовірою зиркнула на мене, але не здалася:

– А все ж признайтеся, що для ще нездобутої жінки ви переціджуєте слова, як крізь сито. Ви ДУМАЄТЕ, що сказати, що вчинити. Це як прем’єра в театрі. Зате згодом усе котиться й без напруження. Вам уже не конче грати роль лицаря. І ви її перестаєте грати.

– Вона так само перестає бути принцесою.

– Якби ви її кохали, вона не перестала б нею бути.

– Що ти знаєш про життя? Життя – це гра без правил. Усі твої стендалі, бальзаки і цвейги писали романи, а не підручники з фізики, де діють точні закони. У стосунках між чоловіком і жінкою діють закони джунглів. Знаєш, що сказав про жінку Гельвецій?

– «Жінка нагадує обідній стіл. Одними очима дивишся на нього перед обідом і зовсім іншими після». Скількох жінок ви зробили нещасними?

– Гадаю, їхня кількість буде відповідати кількості тих жінок, через яких і я почувався нещасним. Усе в світі зрівноважене. Крім того, що таке нещастя з погляду часу? Років п’ятнадцять тому я був закоханий у дівчину, яка бавилась мною, мов кицька клубочком: то притягне, то відпустить. Я страждав, я був нещасним. Я мучився, я не спав. Я писав вірші, від яких у мене на очах проступали сльози… Це було довгоноге створіння з пишним попелястим волоссям. Недавно я зустрів її. Вона пройшла повз мене, не помітивши. Вела за руки двох дітей. Я пішов услід. Навіщо – і сам не знаю. Я йшов за нею і дивився на її розпухлу сідницю, яка за кожним кроком підстрибувала, наче драглі на тарілці. Вся вона розповзлась, і видно було, як бюстгальтер втискається у її тіло, окреслюючи широкі складки сала. На голові вітерець розвівав несміливі пір’їнки колишньої пишноти… Я зрозумів, що це саме та нагода, коли я можу розплатитись за все. Я знаю, що вчинив жорстоко. І мені навіть соромно…

– Ну, і що ж це було?

– Я наздогнав її, плеснув рукою по сідниці й сказав: «Привіт, зозулько! Як ся маєш?» – і пішов далі. Це все.

– Це все?

– А хіба треба більше? Досить, що вона теж мене впізнала… Здається, я забув сказати, що я тоді йшов під руку з одною чарівною особою.

Мар’яна розсміялась:

– Та ви справжній садист.

– А, до речі, ті сльозливі вірші, коли я їх тепер переглянув, видалися мені такими смішними, що я їх спалив.

– Отже, я в вас не помилилася. Ви – цинік. Тому я і вибрала вас. Ви – цинік, але тільки тому, що цинізм – ваш панцир. Ви вдягаєте його тоді, коли боїтеся, що вас боляче поранять. А в душі ви не такий. Вам слід було народитися жінкою.

– Тільки не це! Я б тоді працював на самі аборти.

Вона, здавалось, на мої кпини не звертала ані найменшої уваги.

– Якби ви були жінкою, ви змогли б подолати самотність. Ви б не перебували в постійних ловах примарної істоти. Яка, можливо, взагалі не існує. Все, що вам зараз лишилося, – це красиво піти.

– Піти? Чому піти?

– Щоб лишитись легендою. Піти й розвіятись у просторі. Невже вам конче пережити повне зібрання ваших творів?

Слова ці лунали в затінених алеях парку, де вже не було перехожих, і тільки подекуди на лавках виднілися невиразні постаті. Мені ставало зимно, і я з тугою думав про ту, що чекала мого дзвінка. Цієї хвилини я справді її любив, мені праглося пригорнутись до неї і лопотіти якісь звичні дурниці, які б не напружували мозок.

– Ви не слухаєте мене?

– Ні, чому ж… Слухаю. Ти підсовуєш мені думку про самогубство?

– Про красиве самогубство. Про щось таке, щоб вам позаздрив кожен. Це було б щось величне й захоплююче. Варте романів, фільмів, пісень…

– Ти серйозно?

– Невже ви не відчуваєте, як це потрібно нам?

– Що саме – моя смерть? І кому це – нам?

– Нам – це моєму поколінню.

Я втягнув повітря крізь зціплені зуби і подумав: чому ти такий йолоп? Навіщо ти слухаєш оці бздури, тоді як міг би зараз валятися в теплому ліжку й дивитися гарний американський фільм із Робертом де Ніро?

– Добре, – сказав я. – Ця думка цікава. А зараз я посаджу тебе на трамвай і поїду додому.

– Справді? Вам сподобалась моя думка? – пригорнулась вона до мене з якимсь дитячим ентузіазмом.

– Так, але такі рішення не приймаються раз-два. Я мушу все зважити.

– Куди ви мене ведете?

– Я ж сказав: на трамвай.

– Ви ж не знаєте, де я живу.

– Яке це має значення?

Вона засміялась:

– І справді. Тоді я сяду у ваш трамвай.

Я сприйняв це за жарт, але коли вона сіла зі мною у «двійку», я спитав:

– Тобі справді в цей бік?

Вона подивилась мені в очі якимсь насмішкуватим поглядом, і сказала:

– Признайтесь, ви хочете мене. І ви тепер злі, бо змарнували час.

Я промовчав. Але вона не вгавала:

– Ви хочете мене. Ви від самого початку мене хотіли. Від найпершого листа. Я не помилилась у вас. Вам цікаво з жінкою лише доти, доки ви її хочете. – Вона була недалека від правди. – Я впевнена, що іноді, кохаючись з іншими, ви уявляли мене.

І тут вона теж не помилилася, але мені ліньки стало сперечатися. Вона грала в якусь гру, і гра тривала доти, доки я покірно відбивав її м’ячі, але коли я опустив руки, вона почала бити в одне й те саме місце.

– Наскільки далеко ви здатні зайти у своєму прагненні здобути жінку? Ви могли б заради мене вбити людину?

Чи давно її випустили з божевільні на Кульпаркові?

– Ні, я не божевільна. Я просто відчула, що ви на це здатні. Ви здатні вбити. Ви це можете. Тільки боїтеся зізнатися… А я б могла вам допомогти.

Трамвай завищав на закруті. То була остання зупинка.

– У чому?

– У режисурі самогубства. Я знаю, що я здатна поставити одну-єдину п’єсу під назвою «Самогубство закоханих у парку на Погулянці».

– Ти пропонуєш мені самогубство в компанії з тобою?

– Браво! Ви вражаєте своєю здогадливістю.

Мабуть, вона ще божевільніша, ніж я думав. Ми вийшли з трамвая.

– Отже, я повинен піти з життя, бо виписався. А ти – за компанію?

– Ні, не все так просто. Про мої причини поговоримо згодом. Я знаю на Погулянці одне озерце з острівцем. Ось там у затінку верб і буде розіграно останній акт.

– І ти вибрала для цього мене?

– Так. Але ми ще маємо одне в одного закохатись. Зараз ви тільки хочете мене. Це звичайний тваринний інстинкт. Але ви в мене закохаєтесь, я вірю в це. На смерть.

Її слова проникали в мою свідомість без жодного опору, так, мовби саме їх я чекав ціле життя, але боявся зізнатися собі в цьому. Я не мушу їх слухати! Я взагалі не мушу з нею панькатися. Ось заведу її зараз у темряву скверика і трахну на лавці. Та цей намір був лише миттєвою бравадою, яку б вона відразу розкусила. Вона знає щось про мене таке, чого я ще сам до кінця не усвідомив. І вона покірно піде за мною у скверик, бо знає, що я її не трахну. Саме її.

– Ну що? – озвалась вона. – Тепер ви підбираєте слова, щоб запросити мене до себе? Ви ж мусите чимось компенсувати ваш зіпсований вечір.

Я мовчав.

– Не прикидайтесь. Ви саме цього й хочете. Але боїтеся. Ви хочете мене, але не впевнені, що стане відваги взяти.

Я подивився на неї і відчув, що справді можу закохатись у цю чортицю з лукавими насмішкуватими очима. Але не повинен… У чоловіків деколи так само спрацьовує інтуїція, і вона мені підказувала: перш ніж запросити Мар’яну до себе, варто зателефонувати Лідці.

– Я мушу подзвонити, – промимрив я.

– До неї?

– Вона чекає.

Я підійшов до автомата й набрав номер.

– Ой, пане Юрцю! – заквоктала її матінка. – Лідуся чекала вас до восьмої, а тоді поїхала писати диплом до Нусі. І вже там лишиться на ніч, бо то аж на Сихові. І телефону в них нема… А в неділю ми вас чекаємо на обід!