Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1

ЗЛесею виявилося все надто легко. Вся її сім’я зачитувалася мною і готова була сплавити Лесю, аби лише мати можливість приймати мене на свої обіди. Я приходив і відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у ліжку, а й в туалеті, і не тільки до, а й після. Її сестра, я певен, мліючи над «Житієм гаремним», мусила себе пестити: у неї такі довгі пальці. Якби мені заманулося розщіпнути ширінку і продемонструвати свого прутня, виклавши його на тарілку зеленої салати, це викликало б лише секундне сум’яття, а далі – захват, суцільний захват. Вони любили при мені розслаблятися, розповідати якісь сороміцькі анекдоти, сипати перчені жарти. Батько Лесі постійно мені підморгував, так, мовби перебував зі мною у якійсь таємній змові та ще й намагаючись із тим підморгуванням не критися, а так, аби всі бачили.

Одна тільки Леся мене не читала. Вона взагалі мало що читала. Позичала в мене розумні книги, щоб підняти свій інтелектуальний рівень, і повертала їх непрочитаними. З чарівною безпосередністю вона не приховувала цього. Якось розповіла мені, чого боїться: мишей, щурів, жаб, собак, раків, мухоморів, оповідей про духів, вогню, потворних калік, циганів, дітей з пробірки, грому і блискавки, граду, злиднів, хвороб, старіння, лікарні, цвинтаря, моргу, глибини і висоти, літаків, ліфтів, іржі й битого скла… Список насправді був утричі довший, але це все, що я запам’ятав.

Леся до сексу мала повну апатію. У неї було прекрасне тіло танцівниці, ніжний щебетливий голос і відсутність найменшого бажання кохатися. Проте вона це робила чарівно. Вона віддавалася покірно і невимушено, рівно стільки, скільки мені це було потрібно.

Коли вона приїжджала до мене і залишалася на кілька днів, я майже не помічав її, вона була тиха, як мишка, заглиблена в себе, у своє вишивання, ми могли годинами не перекидатися жодним словом, і що цікаво це мене задовольняло, це якраз те, що мені тоді було потрібно: мати поруч тепле й покірне тіло і брати його, коли тільки заманеться. І коли я підходив до неї і пригортав до себе, вона відкладала вишивку, мовчки всміхалася, даючи зрозуміти, що знає, чого я хочу, підводилася з фотеля, сонними, але водночас і звабливими рухами скидала халат і лягала на канапу, заклавши руки під голову. Її довге худе тіло не потребувало жодних прелюдій, обмацувань, погладжувань, пестощів, Леся розкидала ноги, зігнуті в колінах, так, щоб я побачив її чорнявку у всій красі, і я входив у неї відразу, бо вона в будь-який момент була тепла й волога – така, мовби хтось уже за мене все проробив, завів її, розбудив у ній пристрасть, а тому Леся приймала мене із усмішкою, і ця незмінна усмішка не сходила з її обличчя упродовж всього акту любощів, аж до самого кінця. Леся не знала, що таке оргазм, і всі мої спроби вичавити з неї щось більше, крім меланхолійної усмішки, закінчувалися нічим. Врешті-решт я припинив ці намагання розворушити її, я змирився з тим, що вона не буде піді мною зойкати і стогнати, вигукувати звабливі слова, підбадьорювати мене, пропонувати ті чи інші пози, і брав її, зосереджуючись лише на своїх відчуттях і своєму задоволенні.

Леся переважно мовчала. Інколи, лежачи в причаєній тиші великого будинку, вона запитувала мене:

– Про що ти думаєш?

Зазвичай я не відповідав на це запитання, а вона й не наполягала. Коли Леся робила порядки, то все клала на свої місця. Вона була настільки наївна, що думала, буцім книги й рукописи теж мають своє місце, і вона його знаходила там, де підказувала їй інтуїція. Шкода, що підказки ці завше були помилкові. Увесь мій гардероб вона старанно розвішувала. Я мав таке враження, що якби в мене була дерев’яна нога, то й та акуратно висіла б на вішалці.

Для мене Леся так і залишилася загадкою, а точніше не вона, а її піхва, готова в будь-яку хвилину прийняти мого прут-прутня і дістати порцію сперми. Леся була вигідна ще й тим, що завагітніти без втручання медиків і різних процедур не могла, ми не береглися, і я кохався з нею по три-чотири рази на день. Інколи, коли це вже переходило в рутину і я довго не міг кінчити, то уявляв собі когось іншого, яку-небудь панну, яку я бачив на вулиці чи на літературному вечорі, знайому чи незнайому – байдуже. Звичайно, я отримував більше задоволення від активної панни, але активні панни змушували й мене до активного співжиття: вони потребували уваги, їм хотілося лопотіти про щось цікаве лише для них, вони пхали носа в мої справи, у моє писання, лізли в душу і намагалися виловити в ній щось поживне для себе або ж прагнули справжніх, а не сексуальних почуттів, змушуючи брехати, викручуватися, казати «люблю». Однак якраз тоді мені цього найменше хотілося. Леся була щасливим винятком. Принаймні перший місяць.

А коли одного разу, щойно я скотився з неї, Леся спитала мене з тією ж меланхолійною усмішкою: «Ти мене любиш?» – я запідозрив, що винятків не існує, так само як не існує винятків і для відповіді на подібне запитання: «Звичайно, люблю». Проте нічого в її обличчі не змінилося, усмішка не збільшилася і не зменшилася, мовби я й не відповідав, а вона й не питала, мовби все, як учора і цілий місяць поспіль, очі її блукали у білій пустині стелі, проводжаючи за обрій невидимий караван верблюдів. Я думав, що після цього настане черга на інші запитання: «Розкажи, як ти мене любиш?» або «Ти справді мене любиш?», і в моїй голові миттю заблиснули варіанти давно готових відповідей, але її вуста більше не ворухнулися, вона лежала щаслива і замріяна з розкинутими руками і ногами, мов на полі бою. Такою і залишилася вона в моїй пам’яті.

Бо вона була винятком. Проте, коли за тиждень, все у тій же позі й з тією самою усмішкою, вона запитала: «Розкажи, як ти мене любиш?», я остаточно переконався у тому, що винятків і справді не існує, як не існує винятків і для відповіді: «Я люблю тебе над усе на світі». І знову її обличчя нічим себе не зрадило, усмішка не розповзлася, не вигнулася півмісяцем, очі продовжували слідкувати за караваном верблюдів, і подумалося: якщо вона й справді бачить на стелі верблюдів, то одним із тих верблюдів можу бути я, і я таки буду верблюдом, якщо діждуся наступного її запитання: «Як ти вважаєш, нам краще побратися влітку чи восени?»

З Лесею я познайомився там само, де й з Лідою – у «Вавілоні».

2

Коли ми з Ольком заходимо до «Вавілону», наші очі професійних йобарів в одну мить оцінюють панораму потенційного сексу.

– Он ті… зліва… – муркоче Олько крізь зуби, і ми підходимо до столика, за яким сидять дві милі панночки років вісімнадцяти.

В таких випадках, коли ми з Ольком вирушаємо на лови, наші ролі розписані на багато кроків уперед. Першим вступаю я, бо навіть якщо я не знаю цих дівчат, то дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що дівчата, які відвідують «Вавілон», мене прекрасно знають.

– Привіт, – кажу я.

– Привіт, – розпливаються вони у радісних усмішках, а їхні грайливі оченятка метляються зліва направо і справа наліво.

– Ви не бачили Зеника? – кидаю перше ліпше, що крутнулося на язику.

Вони починають ввічливо щось там цвіркотіти про Зеника, який нам насправді на фіґ не потрібен, і якби він сидів тут, я б поцікавився про якогось іншого завсідника «Вавілону». Наступна моя фраза звучить так:

– Познайомтеся: це Олько.

От і все, функція моя виконана, далі черга Олька:

– Дівчата, що ви п’єте?

Що можуть пити дві студентки? Зрозуміло, що каву або соки, і коли Олько пропонує коньяк, то ніхто не відмовляється.

Того разу я не мав жодного настрою на нові знайомства. Ми відразу замовили дві пляшки «Ведмежої крові», аби зайвий раз не смикати бармена і, примостившись за вільним столом, набитим оком озирали залу. Майже всі столики були зайняті, кілька пар вихляло задницями в повільному танці. Не встигли ми випити по келиху, як поруч хляпнув Влодко з чаркою коньяку. Він щойно посварився зі своєю дівчиною і не приховував роздратування.

– Мушу з кимсь випити. Я сильно перенервувався. Вона мене так дістала, так дістала, що я послав її на… Все, що мені від баби потрібно – це її дзюрка. Але якого біса я мушу задля цього себе принижувати? Адже вони так само пищать від захвату, коли я вставляю їм пістона, нє?

Влодко видав кілька віршованих збірок і гнив тепер над якимсь безконечним романом. Вродливі дівчата його сахалися, мабуть, тому, що він їм говорив ті самі речі, що й нам.

– Чому ви посварилися? – спитав я.

– Вона знайшла в моїх паперах віршика, де були такі рядки: «Я люблю твою піхву рожеву, Що цвіте, наче ружа в маю».

– І ці рядки були, ясна річ, присвячено не їй.

– Ні. Вони взагалі не були нікому присвячені.

– То що ж тоді її розлютило?

– Розумієш, у неї піхва не рожева, а червона, як жар. У цьому вся річ.

Влодко з такою рішучістю перехилив у себе коньяк, наче б то була отрута.

– Ось ти, – націлив він у моє чоло свого тлустого вказівного пальця, – навіщо ти оспівуєш їх? Чи ти не розумієш, що чиниш злочин проти людства? Жінки мають знати своє місце, а ти їм даєш місце поруч із собою. Ти – злочинець. Це через таких, як ти, вони знущаються з нас і взагалі мають нас у сраці.

– Маєш рацію, – кивнув Олюсь. – Моя Сянька недавно видала: за останніми дослідженнями жінки не належать мужчинам, а лише Місяцеві. Це Місяць ними керує і вказує, кого любити. Чия це робота? – звернувся він до мене і сам відповів: – Твоя!

– Слухай, хто взагалі навчив жінок читати? – щиро обурювався Влодко. – Хто додумався до такого маразму?

– Якщо тебе цікавить у жінках лише дзюрка, – сказав я, – то чому б тобі не зайнятися козами?

Він подивився на мене таким лютим поглядом, що я подумав: зараз дасть пляшкою по голові.

– Ти це серйозно? – спитав, лискаючи очима.

– Коли ти серйозно, то і я серйозно.

– Тоді ти мудак.

Я чекав гіршого, тому ці слова сприйняв із розумінням. Влодко встав із виразом глибокого обурення і пересів за інший столик.

– Ти його присадив надто жорстоко, – сказав Олько.

– Просто мені нудно з ним спілкуватися.

Несподівано погляд Олюся зупинився на двох дівчатах, що з філософським виглядом цмулили через соломинки якісь смердючі коктейлі. Одна була дуже симпатичною худенькою рудавкою, друга – безнадійною товстулею. Біля дівчат було два вільних крісла. Олюсь, не давши мені щось заперечити, узяв обидві пляшки і, штурхнувши мене під бік (мовляв, прихопи фужери), потеліпав просто до них. Мені нічого не залишалося, як рушити за ним, і поки я дійшов, перший фонтан слів, який Олюсь вихлюпнув на дівчат, вичерпався, і настала черга наступного фонтана. Оскільки тут виявилися вільні місця, ми сіли біля дівчат, і за іронією долі мені випало сидіти поруч із товстулею.

Я вже зрозумів, що Олюсь кинув оком на рудавку, яка звалася Лесею, і йому начхати, якими я почуттями палаю до її подруги, він уже понісся на крилах словоблудства. Товстулю звали Оля. Я навіть подумав, що саме Олюсеві більше пасувала б панна з таким іменем, і коли ми вийшли до кльозету, я йому так і сказав, але він вдав велике здивування:

– Як? Тобі не подобається Оля? Ти не маєш рації. Адже ж я тільки задля тебе підсів до них. Ти подивися, які в неї цицьки. Це ж просто Памела Андерсон. Крім того, в неї чудові губи – великі, пухкі.

– Ага, ти від неї в захваті? Чудово. Я тобі її дарую. Вважай, що вона твоя. Мені зійде і рудавка.

– Та ні, я так не можу. Ти ж мій найкращий колєґа. Я ніколи в житті не посмію відбивати твою даму. Навіщо тобі руда? Вона худа, короткозора…

– Звідки ти взяв, що вона короткозора?

– Хіба ти не помітив, як вона жмуриться? Стопудово, що носить окуляри. Ти подумай: вона в окулярах, ти в окулярах… Штири скельця. Нє, старий, тобі вона не пасує. Та й худих ти не любиш.

– Товстуль я теж не люблю.

– А хіба ж вона товстуля? Хіба ж вона товстуля? Ото загнув! У неї чудова фігура, вона далеко не тумбочка. У неї є талія. Ти бачив, яка в неї талія? А нижче? Та там просто європейський дизайн. Ти уяви, як вона стане до тебе задом. Уявив? Ти захлинешся від щастя. Там є над чим працювати. Послухай мене, я дурного тобі не раджу.

З тим ми й повернулися. Дівчата з нами випили, і язички їм розв’язалися. Роздивляючись підхмеленими очима Олю, я намагався побачити все те, що так миттєво помітив Олюсь, і поволі почав схилятися до того, що він таки має рацію. Худою, звичайно, її не назвеш, але й не була вона занадто товстою. Відхилившись назад, я роздивився її гепу і визнав, що й тут Олюсь не помилився. Вона пахнула, як яєчня на ковбасі. Я обняв Олю за широку талію і запропонував випити на брудершафт, після чого рішуче зжував з її вуст усю помаду. Моя рука опустилася нижче і спинилася на випираючій сідниці: вона була тверда, як камінь. Це мене заводило.

Але навпроти мене сиділа Леся і вона мені подобалася більше. Вона мені сподобалася ще більше, коли Олесеві так і не вдалося поцілуватися з нею як слід – після брудершафту вона тільки грайливо підставила йому щічку. Тоді він запросив її танцювати. Я запросив Олю. Вона пригорнулася до мене всім своїм бурхливим тілом, дозволяючи відчути, як його багато і яке воно пружне й зовсім не розм’якле. Вона діловито обхопила мою шию і, запорпавшись носиком під вухо, стала лоскотати шию язичком. Я пересунув руку, яка досі спочивала на її спині, ближче до грудей так, аби великий палець ліг на персо. Воно було теж тверде. Я намацав пальцем пиптик і погладив його, Оля тихо застогнала і вкусила мене за вухо, тісно притиснувшись своїм животиком до мого настовбурченого прутня. Уся наступна програма сьогоднішнього вечора постала переді мною як на долоні: таксі – Винники – вино – по кімнатах. В принципі я був не проти. Але мені подобалася Леся і, що більше я з нею спілкувався, то дедалі сильніше вона мені подобалася.

І, знаючи, що роблю свинство, я запросив її на танець. Олюсь навіть спробував запротестувати, але Леся уже піднялася і пішла. В танці вона притулилася до мене так, мовби танцюємо не вперше, а бозна-відколи, її тіло покірно піддавалося моїм рукам, вона не танцювала, а плила в танці, як пушинка, а її чарівне мовчання, її тоненькі пальчики, які реагують на кожен порух моїх, її скрадливий погляд з-під вій – усе це свідчило, що я її цікавив більше, ніж Олько. Усвідомлюючи те, що пізніше я можу й не мати такої щасливої нагоди, я спитав:

– Знаєте, Лесю, я б хотів з вами зустрітися окремо. Де б я міг вас побачити найближчим часом?

– Це дуже просто. У неділю в мене уродини, і я вас запрошую.

О ні! Отак відразу і в сім’ю? Помітивши моє ошелешення, додала:

– Не бійтеся. Ви будете чутися як в родині.

– Там буде й Оля?

– Ні. То моя шкільна подружка. Ми бачимося рідко.

Після цього вона назвала свою адресу на Новому Львові. Ми чулися як шпигуни, ані найменшим натяком не видавши за столом своєї змови, і Олько продовжував залицятися до Лесі, а я до Олі. Леся пила мало, Оля ж добряче захмеліла і використовувала мене як вішалку.

Коли ми розходилися, кожен пішов проводжати свою панну. Оля мешкала на Мучній. Я піймав таксі, ми сіли ззаду і всю дорогу цілувалися. Біля її дому продовжили це приємне заняття, але тут уже я увійшов в екстаз і потягнув Олю на Кайзервальд. Там я спер Олю на дерево, здер з неї джинси і взяв її навстоячки, п’яну і дурну. Місяць угорі радісно освітлював її білу широку дупу. Оля тихенько покувікувала, але жодним іншим звуком не сигналізувала наближення оргазму. Хвилин за двадцять оця гімнастика мені надокучила, я був п’яний і мав притуплені відчуття. Але Оля й не думала кінчати. Вона ритмічно підмахувала і, щоб я скис, могла махати так до самого ранку. Але я хотів спати і – додому. На думці мені крутилася Леся – ніжне сотворіння, з якою секс мав би перетворитися на свято, а крім того, я був спраглий не стільки сексу, як кохання, я хотів знову пережити цей чудовий стан закоханості, коли все довкола тебе цвіте і вибухає пристрастю…

– Я кінчаю, – сказав я.

– Ні, – сказала Оля.

Ще десять хвилин проминули з незмінним наслідком.

– Я кінчаю, – повторив я.

– Ні, – сказала Оля.

Її дупця працювала в тому самому ритмі, я навмисне завмер і не рухався, а вона сама насувалася на мене і відсувалася, як паровий молот. Власне, я можу під час цього думати щось своє і, відволікаючись таким чином, перебувати у процесі досить довго, але то був не той випадок, я не мав жодного бажання викладатися для першої-ліпшої Олі.

– Можна в тебе? – спитав я.

– Ні, – сказала Оля.

Здавалося, вона, крім «ні», жодного слова уже вимовити не спроможна.

– Я кінчаю.

– Ні, – сказала Оля.

Я посадив її на траву. Оля була така п’яна, що відразу повалилася навзнак, як була, зі спущеними джинсами. Я спробував її підняти, очуняти, але вона захропіла й не реагувала ані на мої слова, ані на ляпаси. Що було робити? Нести її я не міг. Не та вагова категорія. Все, що я зробив, – це заледве натягнув на неї джинси, застібнув і, наламавши липових гілок, прикрив її, щоб не замерзла. Все це, мабуть, збоку скидалося на дії маніяка: задушив – трахнув – замаскував. Ні, на прощання я ще цьомкнув її у вуста і подався додому.

3

Прокинувся я з важкою головою. Вчорашня п’янка вибила мене з колії. Здавалося, я поклав під язик здохлу жабу, яка за ніч розклалася. Я навіть для певності поплямкав. Я виліз із ліжка, позбирав із підлоги манатки, вбрався і посунув до ванної. Прополоскавши горло, я вихаркав разом з водою темно-червоні згустки. І жодних решток жаби. Просто темно-червоні згустки. Як у туберкульозника. Але то не була кров. То було вино. Те, яке я пив учора. Скільки я його вдув? Я чистив зуби і без кінця спльовував. Врешті знову прополоскав горло і виплюнув. Цього разу те, що вилетіло з мого писка, було прозорим.

У роті стояла спека пустелі, з піднебіння сіялося гаряче світло і спалювало все, що бачило на язику, я видихав безнадійну пустелю, на зубах хрускотів пісок – пити, пити, пити… Чи випити? О Боже, ні, тільки не це. Я запарив зеленого чаю і відчув, як з кожним ковтком у голові сходить сонце, проміння зблискує, розсіваючи тепло і радість, розганяючи смуток. На гілках затьохкали птахи, запах розквітлого бузку вдарив у ніздрі, а посеред пустелі розквітла оаза. Це все наслідки чаю.

4

Дорогою до Лесі я купив парфуми, букет троянд і поїхав на Новий Львів. У новобудовах я чуюся як зацькований щур, мені там незатишно і боязко: ці висотні будинки діють на мене з якоюсь агресією, мовби я чимось перед ними завинив. Ніби змовившись, вони роблять усе, аби заплутати мене, не дати знайти потрібне помешкання, навмисне повертаючись до мене не тим, що мені потрібно, боком, а інколи взагалі зникаючи з поля зору. Цього разу я блукав добрих півгодини, а коли нарешті потрапив до Лесі, там уже всі гості зібралися.

Леся нас познайомила, і я з радістю дізнався, що вона, крім мами, тата й сестри, має ще бабцю, хрещену маму, двох шкільних колєжанок, які вже встигли щасливо віддатися і прийшли з чоловіками, двох неодружених однокурсниць і аж трьох кавалерів, які на мене дивилися з промовистим почуттям невдоволення. Мабуть, кожен з них мав свої плани щодо Лесі, але самій Лесі це не заважало, і вона посадила мене між собою і сестрою. Сестра Лесі називалася Рома. Вона була старша за Лесю років на два-три. Рома була вища, Роми було більше. Вона дуже втішилася, отримавши таку гарну забавку, як я, на якій можна з успіхом проекспериментувати всі салати й закуски та домашні наливки. Вона повністю заволоділа моєю тарілкою, і я не встигав дожувати, як підкидала щось нове.

Я чувся не дуже добре у чужому товаристві й подумав, що вино мені додасть гумору, але вино там було жахливе. Краще б я замість тих парфумів подарував їй кілька пляшок шампана, тоді б і мені щось перепало. Наливки були надто солодкі й нудотні, а горілки я не п’ю. То були муки. Я сидів тверезий і зацькований. А тут ще Рома весь час щось мені лопотіла біля вуха, і я мав одне-єдине бажання: убити Рому, відкланятися й піти додому. Проблема була тільки в тому, що, убивши Рому, додому б я уже не попав. Живи, Ромо.

Найбільшою незручністю, коли я потрапляв у нове товариство, завше було те, що я неодмінно опинявся у центрі уваги. Будь-яка тема, що зачіпалася за столом, обов’язково викликала апелювання до мене: а яка ваша думка? Хотілося гаркнути: а ніяка! Дайте поїсти. Ну, власне, і це теж було проблемою. Мені не дають спокійно їсти, мене весь час смикають. У Лесі мене питали, чому я нічого не п’ю. Так, я міг пояснити, що не можу пити тої люри, якої вони сотворили, а горілка їхня – підробка, яку випродукували закарпатські цигани.

Після години сидіння за столом усі зарухалися. Хтось пішов на балкон курити, хтось – на кухню, за столом лишилися тільки Рома і я. У Роми виявився один суттєвий недолік. Вона торохтіла без угаву, рот у неї не замикався. Краще б вона виклала все на папері, слухати її теревені я не мав сили. Вона на все мала свій погляд. Люди, які на все мають свій погляд, мене завше відлякували через те, що я таким даром не володію. Я вибрав єдино можливу тактику: кивав головою і казав раз на півхвилини «угу». Цього було досить, щоб підтримувати розмову.

Коли ми залишилися самі, Рома почала мені пояснювати, які великі проблеми постають перед дітьми у школах. Рома була вчителькою. Нас ріднило те, що я за освітою педагог. Але була й суттєва відмінність: я жодного дня не працював за фахом. Мені начхати було на шкільні проблеми на сто років уперед, але я мусив слухати і кивати, слухати і кивати. Я відчув, що коли не вип’ю, то в якийсь момент зірвуся і завию. Може, навіть стану навкарачки задля більшого ефекту і когось покусаю. Але тих їхніх напоїв я пити не міг. У мене є принцип: сцяків не п’ю.

Порятунок заблиснув несподівано. Матуся попрохала Рому вибігти до крамниці по воду і дуже перепрошувала мене, що перериває таку цікаву розмову. Я зголосився супроводжувати Рому, мене відмовляли, але я наполіг. Надворі вечоріло, в повітрі розливалися пахощі розквітлих кущів. Рома змінила тему і торохтіла про погоду, яка останнім часом абсолютно не передбачувана. Як і наша влада, сказав я, очевидячки, не подумавши. Вмить Рома перескочила на політику і почала дерти владу у хвіст і в гриву. Я кивав.

Дорогою до гастроному я запропонував Ромі на хвильку усамітнитися, озброївшись пляшкою шампанського. Вона трішки завагалася, мовби роздумуючи, навіщо це я пропоную, але таки погодилася. Поки вона купувала воду, я взяв дві пляшки шампанського і сховав у кульок. Ми забрели у скверик, де не було жодної живої душі, й сіли на лавку. Я розкоркував шампанське, але пити довелося з горла. Пластикових стаканчиків у гастрономі не виявилося. Після кількох добрих ковтків я відчув і силу, і настрій на продовження застілля, але мені не квапилося. Мені було добре. Рома була симпатичною дівчиною з довгими ногами й великим ротом. Я обняв її за плечі й притулив до себе. Рома продовжувала торохтіти. Вона розповідала і розповідала, а я просто вимикався і думав про своє. Але під хмелем хочеться уже не вимикання, а спілкування. Я не знайшов іншого способу закрити їй рота, як притягнути за голову і поцілувати. Я засмоктав її так несподівано й агресивно, що це її паралізувало, вона зненацька перетворилася на єгипетську мумію: очі не кліпали, рука з розчепіреними пальчиками зависла в повітрі, а вуста жодним порухом не відповідали на мій поцілунок. Я цілував мумію і насолоджувався тишею, насолоджувався пахощами квітів і меду, ніжним сюркотом цвіркунів і далеким кумканням жаб. Коли я врешті відірвав свої вуста від її вуст, щоб освіжити горлянку, тишу – о диво! – ніщо не порушило. Рома мовчала з розкритими вустами і розчепіреними пальчиками. Я дав їй пляшку, вона ковтнула і далі мовчала. Я не мав нічого проти. Я люблю помовчати. Але це тривало недовго. За хвилю Рома сказала таке, від чого мені перехопило подих:

– Ось ми й поцілувалися.

Я подумав, що це мені почулося, й перепитав:

– Що?

Вона повторила все тим же відсутнім тоном. Це звучало так, мовби наше цілування було заплановане.

– А я думала, що це станеться пізніше, – додала вона.

Тут я вже й зовсім отетерів. Чого це вона вибудовує якісь плани?

– Не зрозумів, – сказав я. – Невже такі речі плануються?

– А що тут поганого? Я думала, що сьогодні ми тільки познайомимося і домовимося про зустріч. А потім зустрінемося, підемо гуляти… І тоді… тоді це станеться…

– А звідки ти мала певність, що ми домовимося про зустріч?

– А хіба ти цього не хотів?

– Е-е… я… звісно, хотів… але ми могли так відразу й не домовитися, правда?

– Правда. Але я рада, що сталося саме так. Якщо ти й справді мною захопився, то нема сенсу все це розтягувати.

Здорова думка. Але звідки вона взяла, що я нею захопився?

– Я давно хотіла з тобою зазнайомитися, але я така несмілива. Леся не раз тягнула мене у «Вавілон», переконуючи, що ти там буваєш щовечора, але тих кілька разів, що ми ходили, тебе не було. А коли Леся розповіла, що запросила тебе на свої уродини, я так зраділа!

Тут вона пригорнулася до мене ще тісніше, але я відчув лише, як наростає в мені гнів. Виходить, що Леся все підлаштувала навмисне і запросила мене для своєї сестри? Ну, не свиня? Авжеж, вона хотіла як краще, всі жінки прагнуть вчинити як краще, але часто виходить чомусь навпаки. Рома була симпатична дівчина, але не викликала в мене жодного спалаху почуттів. Я допив шампанське й витяг другу пляшку. Це Рому дуже здивувало, вона почала переконувати, що не варто, бо ми й так уже достатньо затрималися, до того ж вона більше пити не буде, але я її не слухав. Я вже захмелів якраз настільки, що міг їй сказати все, що думаю, про їхні напої. Невже вона не помітила, що я нічого, крім води, не пив? Невже вона не помітила, що тверезому перебувати у незнайомому товаристві важко? Я просто мушу зараз надолужити те, що проґавив за столом. Тепер настав час кивати їй, на очах у неї забриніли слізки, вона закліпала і – о диво! – цього разу не висловлювала жодної своєї думки, вона не тільки визнала мою рацію, але й зробила сама кілька великих ковтків. Я з утіхою помітив, що вона теж захмеліла і, цілуючи її знову, уже сміливо поклав руку на перса. Рома застогнала, вкусила мене за вухо і пересіла мені на коліна. Я погладив її стегна спочатку поверх сукні, а потім почав гладити під сукнею, поволі добираючись дедалі вище й вище, вона пробувала, не відриваючись від моїх вуст, перешкодити цьому, але я не збавив своєї наполегливості і моя рука розсунула її стегна та проникла до розпашілої розкішниці, Рома затріпотіла, як спіймана в сіть русалка.

Довкола вже запанували сутінки, людей не було, і я спробував скинути з неї трулі, аби довести справу до кінця. І тут Рома, захищаючи свою останню фортецю, простогнала, що вона ще дівчина. Гарний номер! Гіршої свині мені Леся не могла підсунути. Так виглядає, що сьогодні не той день і сквер не те місце, де Рома була б готова розпрощатися із цнотою. Я не наполягав. Може, хтось інший, шокований такою звісткою, хутенько доцмулив би пляшку і повернувся з панною на гостину, але я ж джентльмен. Я розстібнув ширінку, витяг свого прутня і вклав їй у руку. Вона була, мов сомнамбула, і, вочевидь, не знала, що з цим скарбом робити, але є така гарна штука, як інстинкт, і він робить чудеса – за хвилю вона таки оволоділа мистецтвом гри на такому примхливому інструменті. А я продовжив її пестити пальцями, доки не довів до такого вибухового оргазму, що мусив вільною рукою затуляти їй рота, хоча вона вкінці таки прокусила мої пальці. Все ще перебуваючи у напівпритомному стані, простогнала: «Що це було?» Я вирішив не гаяти час на пояснення, а, пересадивши її на лавку поруч себе, нахилив голову до прутня. Вона спочатку відверталась, зціпивши вуста, але пручання її тривало недовго, і врешті вуста розкрилися. Я був уже достатньо збуджений і, відчувши, як раптово злітаю, мов Ікар, до сонця, дуже швидко виладувався, змусивши її закашлятися й захлинутися. Після цього напоїв шампанським і сам допив решту. Вона знову спитала:

– Що це було?

– Орально-інструментальний секс, – відказав я, підвівшись з лавки. – Час іти.

– Я ніколи цим не займалась, – сказала вона, зазираючи у мої невинні очі.

– Вірю, але колись усі починають.

– З цього?

– Із цього теж.

Я подав їй руку, вона піднялася, я взяв торбинку з водою, і ми подалися на гостину. Але перед тим я купив ще дві пляшки шампанського. Я зиркнув на годинник – ми були відсутні понад годину. Ну, нормально. Я себе чудово почуваю після шампанського. Ми прийшли саме під час перекуру, Ромина мама дуже зраділа:

– Ой, пропажа з’явилася! Ви, напевно, прогулювалися? Чудово. Якраз гаряче подаю.

Ромині щічки пашіли, вона погано приховувала своє сп’яніння, і я хутенько поволік її до столу. За столом сиділо кілька дівчат і Леся.

– А де це ми блукали? – поцікавилася її сестра. – Ми вже тут переживати стали. Ромуууся! А ти п’яненька? – І зі сміхом до мене: – Ви навіщо Рому споїли?

– Я ж не знав її можливостей. Ми випили всього лише пляшку шампана, – сказав я і виклав шампанське на стіл.

– Всього лише! Та моя сестра за вечір якщо вип’є півкелиха, то вже великий прогрес. Ромусь, ану закушуй скоренько. Що ви там з нею робили, що в неї вся помада зникла?

– Морозиво їли, – сказав я, а Рома почервоніла ще дужче і, взявши запропоновану Лесею помаду, вийшла до лазнички.

На гаряче збіглися всі гості, і знову за столом запанував гамір. Опісля старші нарешті ушилися. Леся увімкнула гучніше музику, вимкнула світло, залишивши тільки ввімкненою одну настільну лампу, і потягла одного кавалера танцювати. Два інші провели пару награно-радісними очима, потім перезирнулися і запросили Лесиних колєжанок, за ними пішли до танцю й інші. Рома усміхнулася до мене спідлоба і спитала:

– А ми?

Я подумав: яке нахабство! «А ми!» – це ж треба! Вона вже бачить нас разом. Ніколи не думав, що оральний секс – привід для тривалих стосунків. А саме це й забриніло у тому її «ми», яке об’єднало нас в одне ціле. Ми що тепер – пара? Я взяв її до танцю, щоб надто не виділятися від загального тла, але тут мені подумалося, що все це не так просто і що я опинився тут не тому, що так хотіла Леся, а тому, що так хотіла Рома, яка віддавна мене вистежувала у «Вавілоні». Леся навмисне мене заманила для своєї сестри. Розуміння цього мене неабияк вкурвило. Я зиркнув на Лесю – вона танцювала так, як танцюють із першим-ліпшим, жодного інтиму. Зате Рому так і горнула якась сила до мене, вона напирала своїми персами й животиком, очка її добряче посоловіли, а на вустах приліпилася незмінна радісна усмішка. Усе йде за планом? Авжеж, ось і її матінка вигулькує з-за одвірка і, виловивши очима нас із Ромою, задоволено всміхається і зникає, щоб, очевидно, розповісти на кухні родині, що тут відбувається. Я помітив, що дивилася вона тільки на нас, ніхто інший її не цікавив.