Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Для цього треба їхати в Індію?

– Звичайно. Без УЧИТЕЛЯ неможливо. Він допоможе відшукати ТВІЙ центр, – пояснила Нана.

– Який центр?

– Центральну точку твого тіла, розумієш?

– А сама ти її не можеш знайти?

– Можу, але не точно. Її слід шукати разом із УЧИТЕЛЕМ.

– І де, ти гадаєш, вона знаходиться?

Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах, відтягнула краєчок майточок і тицьнула пальцем просто в кучеряві хащі джунглів Раджастхану.

– О-о, – втішився я, – власне, я так собі цей центр і уявляв, навіть без учителя, але на біса для цього їхати в Індію?

Нана підсмикнула майточки, затягнула блискавку на шортах, поправила майку і сказала:

– Це дуже приблизно. Точка може знаходитися на міліметр лівіше або правіше. Без УЧИТЕЛЯ її не виявити.

– І що буде, коли ти дізнаєшся розташування свого центру з точністю до мікрона?

Знаєте, що вона відповіла?

– Я буду його знати.

– І все?

– Ні. Я буду медитувати на нього. Я буду думати про нього, торкатися його.

– Тобто клітора.

– Можливо.

– Джаґа, зрозумій одне, – втрутилася Лалла, – центр – це таємниця. Ніхто нікому не має права розкрити цієї таємниці. Інакше капець. Інакше хтось зможе медитувати на твій центр і дізнається про тебе таке, що тобі й не снилось.

– Який жах. Нана, а можна, я доторкнуся до твого приблизного центру?

Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах і відтягнула краєчок майточок. Я погладив спочатку штат Раджастхан, полоскотав Уттар-Прадеш, ковзнув нижче до Магараштри і, подолавши Годаварі, опинився у центрі сепаратистського Тамілнаду, де середній палець потрапив на слизьке узбережжя Тіруванантапурама, а мізинець – у гарячу точку Шрі-Ланки. Нана заплющилася і стала медитувати.

– Ой, і я хочу, – сказала Лалла і підсунулася просто під мою ліву руку, її центр – о диво! – знаходився там само, що і в Нани, вона теж заплющилася і поринула в медитацію.

Хвилин із десять я працював винятково на їхні центри, тоді як мій був залишений на себе самого, але незабаром їхні руки добралися й до нього і, видобувши на свободу, розпочали сеанс тантра-гаршапараштри. Оце, мабуть, і є ашрам, подумалося мені. А коли Нана нахилилася і почала шукати центральну точку вустами, а Лалла перехоплювати у свої вуста, я подумав, що і я вже досяг ТОГО, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ, і радісно випорснув усі свої чакри.

На прощання Нана сказала мені комплімент:

– Чоловіки – як унітази: або зайняті, або засрані. Ти, на жаль, зайнятий.

Лалла в пошуках духовного ашраму перейшла від «травки» до уколів і померла від передозування наркотиків, а мене відтоді не полишає відчуття, що в кожній висмикнутій з грядки моркві, у кожній головці салату може причаїтися її реінкарнована душа, принаймні я напровсяк більше кропиви не вживаю.

4

«Жалюгідний хирляк-богомол тільки й чекає сприятливого моменту, зиркаючи на свою могутню подругу, крутячи головою і напинаючи груди. Його маленький гостренький писочок набирає пристрасного вигляду. В такому стані він довго й непорушно споглядає свою кохану, а та не рухається з місця, вдаючи байдужість. А тим часом закоханий, нарешті вловивши якийсь знак згоди, наближається до самиці й розкриває крильця, які конвульсивно здригаються: таким робом богомол освідчується в коханні. Нарешті його обійми прийняті, і якщо красуня полюбила бідолаху як мужа, то ще більше вона його полюбила як дуже смачну дичину. Впродовж того самого дня або наступного самиця, схопивши богомола, паралізує його в потилицю і поступово маленькими шматочками з’їдає, аж поки не зостаються самі крильця.

Мені захотілося дізнатися, як вона прийме другого самця. Результат був той самий. Протягом двох тижнів одна і та ж самиця знищила сімох самців. Зі всіма вона брала шлюб і всіх змусила за це заплатити життям.

А якось я застав таке видовище. Самець, учепившись за спину самиці, міцно тримає її в обіймах, але в нього вже нема голови, шиї і майже всієї передньої частини тулуба. Самиця, повернувши голову через плече, продовжує спокійно ласувати своїм чоловіком, тоді як рештка його тіла продовжує виконувати своє призначення. Кажуть, любов сильніша за смерть. Цей вислів ніколи не знаходив яскравішого підтвердження. З’їсти коханого після шлюбу, коли вже він більш не потрібен, це ще якось можна зрозуміти, але пожирати чоловіка під час шлюбних обіймів – це перевершує найжорстокішу уяву. Я бачив це на власні очі й не можу отямитися від подиву».

Жан-Анрі Фабр (1823–1915), «Життя комах»

5

Мені здавалося, що я, наче нещасний богомол, стаю жертвою самиць, з тією лише різницею, що жодна з них не поїдає мене цілком, а лише маленькими акуратними кусничками, а все ж із кожною здобутою панною я невмолимо малію, якась невидима, але відчутна для мене частка мого «я» щезає, я стаю дедалі незахищенішим, поволі перетворюючись на того богомола, який продовжував механічно гратися, втративши голову. Що буде, коли і я втрачу голову? Небагато лишилося. Дні мої й так минали в гулянках і пиятиках, у суцільному нічогонеробленні, а спроби засісти за роман закінчувалися щораз тим самим: я зривався і мчав до міста, шукаючи нових пригод. Лише величезною силою волі мені вдалося обмежити коло панночок до трьох і блукати уже тільки між цих трьох сосен, а не цілим лісом, перебігаючи від дерева до дерева так, аби це не впадало у вічі, зберігаючи водночас дистанцію і тверезий розум. Ліда, Леся і Віра мали у собі все те, про що можна тільки мріяти, якби їхні кращі риси були втілені в одній особі, але, на превеликий жаль, їх таки було троє, це ускладнювало мою мрію стабілізувати свій побут. Отже, на обрії мала з’явитися четверта особа, яка б і вирішила всі мої вагання. Вона й не забарилася, але тільки для того, аби усе ще більше заплутати й ускладнити.

ЛІДА. ЛЕСЯ. ВІРА

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

У«Вавілоні» [3]3
  «Вавілон» – популярне львівське кафе на початку 1990-х років.


[Закрыть], як завше, висів клаптями сизий тютюновий дим, який туго переплітався із приглушеним гомоном і ненав’язливою музикою. Я сидів за столиком у товаристві пляшки шампанського. Вона в мене була друга, а я в неї – перший. Я люблю бути першим. У голові моїй уже розтікалася солодка благодать; усе, чого я прагнув у цей вечір – напитися і звалити додому. Ніщо не могло мені в цьому завадити. Правда, ще була вірогідність того, що припреться до «Вавілону» Олюсь, але, наскільки мені відомо, він у цей час гнав до Москви чергову крадену машину. Сам він авт не крав, але займався перегоном, співпрацюючи з бригадою Мухи. Однієї-двох машин було достатньо, щоб жити цілий місяць безтурботно.

Додому йти не хотілося. Врешті-решт удома мене б чекало те саме – попивання вина і розмова з самим собою, яка б закінчилася спробою написати якогось шедевра на п’яну голову. Ви ніколи не пробували писати під газом? Ні? То й не пробуйте. Вийде повна фіґня. Хоча в момент, коли ви це писатимете, буде здаватися, ніби з-під вашого пера народжується справжній шедевр, і останнє, що вам зблисне у свідомості, коли нарешті запорпаєтеся у постіль: а я таки талант! Вранці ви думку поміняєте, навіть не сумнівайтеся, а шедевр щезне в смітнику. Куди спокійніше банячити на самоті у кнайпі. Зашиваєшся десь у затишний напівтемний куточок, спершись плечем на стіну, закидаєш ногу на ногу і можеш споглядати всю залу, ковзати очима від столика до столика або тупо дивитися в одну цятку на столі чи в пляму, в оцю ось, що нагадує сову, і думати про все або про ніщо. А можеш фіксувати дівочі сіднички – надзвичайно миле заняття.

Сидіти під кайфом і нічого не робити – це справді приємно. І бажано водночас нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов докучливих мух, усі слова, які миготять у голові, і залишитись зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у неокреслені звуки, барви й запахи, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану. Я згадав, що в мене вже був такий період, коли я вечорами просиджував по кілька годин у кнайпі. То було 1979 року. Я ніде не працював, але регулярно щонеділі ходив на книжковий базар, де здійснював якісь дрібні оборудки: купував, продавав, перепродував, і цього цілком вистачало на те, аби ввечері посидіти в кнайпі за графинчиком сухого вина. Інколи, підхмелившись, я роззирався залою, виловлював очима якусь панночку і запрошував до танцю, вечір завершувався у мене вдома. Зараз я нікого знімати не збирався, мені просто не хотілося йти додому, де мене ніхто не чекає, де тиша і пустка, темрява і смуток. Час до часу зі мною хтось вітався, кидав кілька слів або запитував, чи я когось чекаю, я кивав, знаючи, що інакше хтось із них міг підсісти до мене і відвертати своїми розмовами, а я часто люблю за вином помовчати.

Але коли з’явилася Марта, я сам її підкликав і запропонував зі мною випити. Мені подобається випивати з дівчатами набагато сильніше, ніж із колєґами. Можливо, тому, що віддаю перевагу вину. Марта – чудова співрозмовниця, чоловіки її не цікавлять, з якогось часу вона розчарувалася в них настільки, що вирішила присвятити себе науці. Якщо вам уже траплялися дівчата, які присвятилися науці, то зможете скласти певне уявлення про Марту. З ким іще, як не з нею, міг я поділитися останньою новиною? Марта враз спалахнула жвавим інтересом.

– Вона так і сказала: «Так буде краще»? Очевидно, мала на увазі себе. Але тобі не слід себе картати і вишукувати в собі причини того, що сталося. Насправді причини не в тобі, а в ній, просто вона не хоче це визнати, набагато легше звинуватити когось. Це її самозахист. Якщо у неї хтось є, а я в цьому не сумніваюся, бо важко собі уявити жінку, яка, потрапивши у чужу країну, раптом вирішує стати вільною, то все, в чому вона тебе звинувачувала по телефону, адресовано зовсім не тобі, а тому, хто стояв поряд. Це нормальна річ. Тому ти не мусиш усі ці слова сприймати серйозно. А натомість я б тобі радила, знаєш, що?

Вона запалила цигарку, з насолодою втягла дим і, випустивши довгий сизий струмінь, глянула на мене з підбадьорливою усмішкою:

– Вибити клин клином. Довкола стільки класних теличок, і всі вони готові пережити з тобою захоплюючий любовний роман.

– Ну, вже таки й всі.

– Яка різниця? Я ж образно. Ну, не всі, половина, четвертина… Але це все одно багато. Ти тільки роззирнись. А про Христю не думай. Переконай себе, що нема за чим шкодувати. Згадай усі її негативні риси. Згадав?

– Отак відразу? Це непросто.

– Їх так багато?

– Не в тому річ, вони не настільки суттєві, щоб надавати їм аж такої ваги.

– Але ж вони є?

– Ну, є.

– Тоді давай по порядку. Що тебе найбільше діставало?

– Ти справді хочеш це почути?

– Вважай, що я твій психотерапевт. Кращого все одно не знайдеш. А я – могила. Ти ж знаєш?

– Знаю.

Марта й справді вміла берегти таємниці й цим відрізнялася від інших жінок, які себе присвятили науці.

– Тоді починай.

Я надпив вина і задумався, про що ж насамперед я мав би розповісти, але слова раптом потекли з мене самі собою, я вже не керував ними і не фільтрував.

– Вона була жахливо ревнива, хоча я не давав підстав, але їй здавалося, що я тільки й роблю, що стрибаю у гречку. Це справді діставало. У них удома туалет не замикався, і я кілька разів, відчиняючи двері, попадав на її маму, яка сиділа на унітазі. Я поцікавився у Христі, чому на дверях нема навіть примітивного гачка, і почув, що там має бути встановлена фірмова клямка, яка водночас і замикала б двері. І хто її має встановити? Тато. А чому не встановлює? Бо не має часу. А та клямка вже є? Є. Тоді треба викликати майстра. Боже борони! – вжахнулася вона. Тато вижене його в шию. Він хоче сам встановити цю клямку. Але ж він не має часу, так? Так. То чому ж таки не викликати майстра? Бо тато має свій власний проект. Але ж він не має часу. Ну то й що? А те, що я вже кілька разів заставав твою матінку на унітазі з розкаряченими ногами, і повір мені – це не найкращий спогад про відвідини кльозету. І знаєш, що я на це почув? Христя звинуватила мене в тому, що я навмисне підстерігаю її маму в кльозеті, а та навмисне там сидить півгодини, чекаючи на мене, і що взагалі вона має тиху підозру, що я граю її матінку.

– Боже, яка шиза! – похитала головою Марта. – І чим це скінчилося?

– Я взяв і вкрутив на кльозетових дверях гачок. Це викликало великий шок у її татуня, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Але гачка не зняв. І ти уяви собі, що цей гачок продовжує висіти на дверях і досі, хоча вже проминуло шість років, він досі висить, а новісінька клямка з хитромудрим замком так і лежить запакована.

– А мама чула про Христині фантазії?

– Чула. Але, знаєш, вона вже до цього звикла, бо Христя була переповнена фантазіями. Тобто мама поставилася до цієї вигадки, як до дитячої бздури. Перед тим Христя вже встигла звинуватити свого батька, що у нього є коханка, і розповісти, як вона їх вистежувала. Але знаєш, життя ж не складається з подібних дурниць, я собі до голови те все не дуже брав, і хоч воно мене діставало, але я з цим готовий був миритися. У мене не було підстав для розлучання. А тепер виявилося, що саме завдяки цим фантазіям і знайшлася підстава. Вона покинула мене тому, що я гуляв. Але людині, яка звинувачує тебе, що ти грав її маму, неможливо довести, що ти не грав усіх її колєжанок і всіх знайомих.

– У цьому є своя закономірність. Ваш шлюб все одно був приречений. Рано чи пізно вона б тебе довела до ручки. А в міру того, як ти ставав дедалі відомішим, ревнощі її б тільки росли. Тому дякуй долі, що вона виїхала до Америки.

– Я пробую дякувати, але не виходить.

– Це просто звичка, розумієш? Звичка. Ти звик жити з нею, і тут раптом це обривається. Стає незатишно. Але це мине. Думаєш, коли я вирішила, що все – досить із мене любовних романів, шкода на них часу, мені було легко? Я просто вирішила для себе раз і назавжди: у мене є наука. І це найважливіше. У тебе є література. Що може бути важливішим? Безліч письменників обходилися без жінок або принаймні не прив’язували себе до них. Шекспір, Ніцше, Керрол, Борхес… Та їх справді безліч. Ти ж знаєш. Налий мені.

– Але я так не можу. Щоб зовсім без…

– Якщо ти маєш на увазі секс, то в принципі… – Вона випила, – в принципі я можу піти заради тебе на певні жертви. Так би мовити на перехідний період. Я уже себе щодо цього перевірила – жодного прив’язування. Розумієш, про що я? Це для мене як почистити зуби. Інколи я собі це дозволяю. Винятково задля гормонального обміну, щоб прищики не висипали і таке інше. Легкий секс перед сном і жодних почуттів.

Марта була симпатичною дівчиною, хоч і не в моєму смаку. Вона була маленька і тендітна, проте в ліжку могла виявитися справжньою наїзницею. Але що значить дивитися кілька років на панну винятково як на колєжанку, з якою можна видудлити море вина: в один прекрасний момент, коли ти захочеш її вграти, в тебе не встане. Я не мав сумніву, що мене чекав би саме такий конфуз і не став розвивати тему сексуально-оздоровчих стосунків.

Марта, вділивши мені годину свого дорогоцінного часу, пішла додому, а я зостався сам на сам зі своїм шампанським і своїми думками, які щодалі ставали розхлябанішими і не трималися купи, аж поки я взагалі не вимкнувся.

– Можна біля вас? – пролунав чарівний голос десь у небесах, у неозорій блакиті, в магнітній печалі зір і планет, а далі покотився, покотився і завмер у мене над головою.

Я механічно кивнув. Навпроти мене за столик сіла золотоволоса юнка. Вона була симпатична. Та що там – вона була класна. Ці повні жагучі вуста! А перса радісно випиналися з-під блюзки і дражнили мої руки. Все це я оцінив за лічені секунди, аби за мить відвести вдавано байдужий погляд і знову перетворитися на китайського мудреця. Але той стан нічогонедумання мені вже не вдалося повернути: поява панни вибила мене з колії, притягала очі й увагу.

Напевно, вона домовилася тут із кимсь про зустріч, і хоча я зовсім не мав настрою на розмову з невідомою особою, збираючись чесно доцмулити другу пляшку і рушити додому, проте сидіти отак без слів, пестячи очима сіднички або медитувати на пляму, що нагадувала сову, було якось незручно, могла виникнути небезпека самому перетворитися на сову.

Підплив офіціант. Вона замовила каву, а я попросив келих. Офіціант із розумінням підморгнув мені. Панна не звернула жодної уваги на мої слова, мовби їх і не чула. Може, вона думала, що я вирішив пити шампанське з двох келихів по черзі?

Я дочекався, коли офіціант принесе келих і каву, і запитав, чи можу її пригостити шампанським. Вона тріпнула довгими віями, наче метелик крильцями, і погляд її злетів просто на рівень мого носа. Ніс мій не претендував на шедевр архітектури, відколи його перебили, і що вона там роздивлялася, зосталося для мене загадкою. Її вуста-півонії розкрилися рівно настільки, щоб у них змогла поміститися горошинка, і я почув відповідь: «Можете». Після цього вони розхилилися якраз настільки, що у них могла б поміститися вишня. І то був значний поступ. Вона дивилася, як я наливаю шампанське, а в кутиках її вуст світилася усмішка. Я підняв келих і сказав звичний банал:

– Вип’ємо за знайомство?

– А ми знайомі, пане Юрію. Щоправда, в однобічному порядку, – всміхнулася вона. – Мене звати Уляна.

Вона зробила акуратний ковточок і поставила келих на стіл. Авжеж, цього слід було сподіватися, бо до «Вавілону» приходила специфічна публіка, тут переважно всі всіх знали.

– Ага, – кивнув я, – то ви читаєте «Поступ»?

– Звичайно. Це моя улюблена газета. Але я також читала «Діви ночі». Ви справді усе те пережили, що там описано?

Після пляшки шампанського я завше готовий розповідати про все, що пережив. Я підняв усі вітрила і поплив звичним фарватером. Уляна виявилася на диво говіркою, і спілкування з нею виглядало збоку так, мовби ми були знайомі бозна-скільки часу. Вона дізналася від мене все, що її цікавило про редакцію «Поступу», про кожного з журналістів зокрема і про мої творчі плани років на сорок уперед. Про долю України ми не розмовляли. Коли ми допили пляшку, в голосі її забриніла саме та легкість, якої ми завше добиваємося, споюючи панну. Але мене й далі гнітила підозра, що вона когось чекає. Хіба така гарна дівчина може бути сама?

Коли він з’явився, я саме сплітав чергову павучу сіть і вже бачив, ясно бачив, як Уляна, розправивши янгольські крильця, летить мені назустріч. І раптом такий облом. Він плюхнувся на крісло біля неї, розвернувшись до мене боком, і сказав: «Привіт!» Він сказав «привіт» не мені, а лише їй і водночас цьомкнув її у розпашілу щічку. То був молодик студентського віку, можливо, її однокурсник, високий, вайлуватий, з прищиками-хотюньчиками на мордяці й нахабним виразом там же. Якщо ви бачили коли-небудь карту Полінезії, всіяну малюсінькими кораловими острівцями червоної барви, то будете мати повне уявлення про те, як виглядала його пика. Зайве казати, що вигляд її мені не сподобався. Манери теж. Таке враження, ніби він і не помітив, що його панна щойно розмовляла зі мною, мене він ігнорував. Ну й хрін із ним.

– Що ти п’єш? – поцікавився Прищик, ніби на столі, крім порожньої пляшки шампанського, стояла ще ціла батарея напоїв, і без жодних церегелів узяв та надпив з її келиха. – Класно, – сказав він, облизуючись.

Він усе ще продовжував сидіти боком до мене, пожираючи очима свою дівчину і не звертаючи уваги на того, хто сидів навпроти.

– Я п’ю шампанське, яким пригостив мене пан Юрко, – промовила Уляна, і тільки тоді увесь той архіпелаг прищиків-хотюньчиків розвернувся по екватору на сорок п’ять градусів. Обличчя його розхмарилося, коли він почув, хто я, після чого він навіть скорчив щось на зразок усмішки і простягнув лапу. Моя долоня втонула в ній, як нога Попелюшки в солдатському кирзаку.

– Бодьо, – сказав Бодьо.

– Ми разом вчимося, – додала Уляна, мовби натякаючи на те, що сіті свої я можу плести й надалі, бо що таке однокурсник? Усі свого часу починають романи з однокурсниками. – Пан Юрко мені розповів стільки цікавого! Він теж ваш фан, – кивнула на Бодя, – читає все, що виходить з-під вашого пера. У них в кімнаті навіть влаштовуються змагання за ваші сторінки: хто перший буде читати, а потім дискутують. Одного разу навіть до бійки дійшло.

Бодьо мотав головою і ласо позирав на шампанське. Я подумав: нехай попросить. Він мене стільки часу не помічав, то чому я маю помічати, куди зиркають його очі? І він попросив. Але не мене, а її.

– Можна я ще надіп’ю? – спитав. – Щось мені в горлі пересохло.

Я на миґах пояснив барменові, чого потребую, і за хвилю офіціант приніс ще одну пляшку шампана та келих.

– О-о! – зраділа Уляна. – Ви хочете нас споїти?

– Боронь Боже, просто в мене такий настрій.

– Який?

– Такий.

– Не може бути. У вас якесь горе?

– Ні, але є бажання випити.

Я наповнив келихи.

– За що вип’ємо? – поцікавився Бодьо.

– За знайомство, – сказав я.

– Правильно, за знайомство, – підтвердила Уляна, і ми цокнулися.

Бодьо на очах розквітав, після першого келиха пика його порожевіла, а коралові острівці вже не так упадали в очі, проте вони свідчили про одне: вона йому не дає. І не тільки вона. Ніхто йому не дає. В душі я розсміявся. Я й сам півроку постив. Півроку? Який жах! Шість місяців без оргазму!

– А все ж таки, яка у вас причина, щоб випити? – доскіпувалася Уляна.

– Причина поважна: сьогодні я отримав свідоцтво про розлучення.

– О-о, – здивувалася вона, – це справді знаменна подія. Але не знаю, чи поздоровити вас, чи поспівчувати.

– Скоріше перше.

– То ви недовго жили разом?

– Як на мене, то довго – сім років.

– Вона була стерва? – спитав Бодьо з розумінням.

– Ні, – відказав я. – Вона була зразкова. Але не для мене.

– І що ж вона робить у цю хвилину? – спитала Уляна. – Теж п’є шампанське?

– Ні. Шампанське вона серед дня не п’є ніколи. Вона в Америці. А там зараз обідня пора.

– І давно вона в Америці?

– Півроку.

– А чому ви не поїхали до неї?

– Мені й тут добре.

– Здорова думка, – кивнув Бодьо, – нікому ми там на фіґ не потрібні.

Я підливав йому й підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу й зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися, і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Бодя, котрий уже був такий, як мені треба, – ніякий. Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:

– Давай вип’ємо на брудершафт.

Їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння язичка, п’яну вишню налитих соком вуст, і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав, либонь, із півхвилини, і цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки, а в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабості, Уляна після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола й почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Бодьо і впав на крісло, як лантух бульби.

– То шо? Шось п’єм?

– По-моєму, з тебе досить, – сказала Уляна в стіл.

– А по-моєму, ні, – заперечив він і потягнувся по пляшку.

– Може, ти не будеш хаміти? – перепинила його руку Уляна. – Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.

– А давайте всі разом і вип’ємо, – сказав я добродушно і розлив вино у келихи.

– Бодик пити не буде, – проказала твердо дівчина.

– А чо’ це не буду? – обурився він.

– Бо я так сказала.

– А чо’ це ти мною командуєш?

Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.

– Спробуй випий, – сказала вона.

– І спробую.

Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.

– Ти випив, – констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.

– Випив. І ще вип’ю.

– Ні. Ти зараз підеш звідси.

– Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?

– Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! – процідила крізь зуби.

– Я гидкий? А він який? – тицьнув на мене пальцем.

Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.

– Так, – сказала вона, – встав і пішов. Вже.

– Нічо’ собі! Ти шо – оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?

– Не твоє діло.

– Ах, не моє? Ну, блін… – Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.

Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар – це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.

І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:

– Щезни! В цю хвилину.

– Що? – набичився Бодьо і зробив крок до Олька.

– О-о-ой! – простогнала Уляна.

– Я сказав: щезни! Вже! – І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.

Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.

– Не бійся, – сказав я Уляні, – нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.

– Він ніколи такий не був. Який жах!

Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.

– Це Олюсь, – сказав я. – Мій кумпель. А це Уляна.

Олюсь розплився в усмішці:

– Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?

– І не одну.

– Познайомите?

– Звичайно. Правда, вони всі зайняті.

– Це не проблема. Я поза конкуренцією.

– Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.

– Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.

Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.

– Ми з Уляною щойно зазнайомилися, – сказав я.

– Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?

– Це мій однокурсник, – пояснила Уляна. – Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався…

– Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.

– Гм… Пропозиція цікава.

– Тоді домовилися, – констатував Олько. – Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і – вперед.

Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:

– Чому ти не в Москві?

– Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?

– Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

– З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

– Але ж є ризик.

– Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

– Його вже свиснули?

– Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

– А назад як?

– Назад на «фольксваґені».

– І його так само ще тільки пасуть?

– Напевно.

– А як із кордоном?

– Митники теж мусять собі на хліб заробляти, – засміявся він. – Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? – він плеснув мене по спині.

– Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

– А що?

– Уляну і її подругу?

– Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

– А запрошення?

– Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

– Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

– Де? Покажіть.

– Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.

– Як її звати? – поцікавився Олюсь.

– У неї два імені: Лідія-Христина.

Олюсь засміявся:

– Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

– Ні, вже пройшло, – сказав я.

– Ага, твоя дружина називалася Христя? – кивнула голівкою Уляна.

– Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.

– Вона мені сподобалася, – сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. – А цей кєнт що за пташка?

– Наречений, – сказала Уляна. – Закінчує медичний.

– Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

– От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

– А коли станеться ця знаменна подія?

– Очевидно, завтра.

– Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?

– Ми називаємо її Лідою.

Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.

– Ми цього пропустити не можемо, – сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути й бачити. А сцена і справді коштувала цього.

Олюсь: Чи можна вас запросити?

Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.

Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе (дівчина розсміялася). Панно Лідусю, невже ви мені відмовите?

Ліда: Звідки ви мене знаєте?