Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

1

«Земляна оса аммофіла полює на гусінь з однією метою: затягнути її до своєї нірки і відкласти в гусеницю яєчко. Але перед тим вона мусить її паралізувати. Тіло гусениці складається з дванадцяти кілець і голови. Центральна нервова система складається з черевного ланцюжка з нервовими вузлами в кожному кільці; в голові міститься великий головний вузол, який можна порівняти з мозком. Замість одного чи трьох нервових осередків гусениця має дванадцять. І всі вони віддалені один від одного. Кожен вузол керує рухами свого кільця, і пошкодження сусіднього кільця відобразяться на його діяльності дуже скоро. Якщо одне кільце гусениці втратить чутливість і здатність рухатися, то інші кільця, які залишаться незачепленими, іще довго будуть зберігати рухливість. Очевидно, двома-трьома заштриками гусеницю не паралізуєш.

На початку моїх дослідів мені здалось, що жало оси спрямовувалось усього один раз: на п’яте або на шосте кільце жертви. Таким чином, аби гусеницю знерухомити, аммофіла робила один заштрик у центральну точку, звідки викликане отрутою заціпеніння може поширитись і на решту кілець.

Аммофіла хапає щелепами гусеницю за загривок. Конвульсивно скручуючись і розкручуючись, гусениця намагається відбитися. Проте це осу не відлякує. Вона тримається збоку, щоб уберегтися від штурханців, і коле гусеницю жалом. Воно потрапляє в місце з’єднання першого грудного кільця з головою. Пронизавши, жало залишається деякий час в рані. Мабуть, це важливий удар, який мусить підкорити гусеницю.

Далі оса хапає гусеницю за шкіру на спині, трохи далі від голови, і коле жалом друге кільце. Після цього вона поступово пересувається по гусениці, хапаючи її щелепами чимраз далі й далі від голови. І щоразу вона занурює жало в наступне кільце. Вона проробляє це так спокійно й акуратно, мовби знімає мірку зі своєї здобичі. Всього дев'ять заштриків. Операція протікає гладко: після першого заштрику гусениця майже не борониться.

Робота хірурга завершена. Після цього оса затягує паралізовану, але живу жертву до своєї нори і відкладає в ній яйце, з якого вилупиться личинка, а гусениця їй служитиме і лігвом, і харчами».

Жан-Анрі Фабр, «Життя комах»

2

Восьме серпня нічим не відрізнялося від інших днів літа. Вранці я вийшов на балкон і уважно подивився в небо, але не помітив там нічого схожого на «вікно», яке, за словами Мар’яни, мало відчинитися для нас. Вона приїхала до мене ополудні, і я помітив її дещо скутий настрій, і хоч як вона намагалася приховати свої нерви, це їй погано вдавалося. Вона не могла довше ніж на дві-три секунди втримати усмішку, але справно засвічувала її, як тільки мій погляд падав у її бік. Рухи її були нескоординовані: вона не знала, що робити зі своїми руками, то заплітаючи їх на грудях, то розплітаючи, то закладаючи за спину, не могла дати ради ногам, коли сідала. Перше, що вона запитала – чи я готовий, я кивнув, тоді вона поцікавилася, чи я не обдурю її, чи готовий іти до кінця, я сказав, що вже все вирішив для себе і відступати не збираюся, однак вона дивилася на мене з підозрою: мабуть, я мало скидався на людину, що зібралася померти. Трагічний актор з мене, вочевидь, нездалий.

– Я хочу випити, – сказала вона.

– На таку святкову подію, як наша смерть, я придбав мартіні, шампан і грузинське вино.

– Для тебе це свято? – здивувалася Мар’яна.

– Якщо день народження свято, то день смерті й поготів.

– У тебе й справді святковий настрій, – промовила вона з сарказмом. – Таке враження, що смерть для тебе забава.

– Прогулянка. Цитую твої слова. Коли я собі це повністю усвідомив, я заспокоївся і перестав нервуватися.

Вона все ще дивилася на мене з деякою недовірою, врешті поцікавилася, чи написав я поему про самогубство.

– Ні. Я вирішив бути банальним. Я написав звичайного примітивного передсмертного листа.

– Чи можу я на нього глянути?

– Взагалі він призначений для читання після моєї смерті. Але, враховуючи той сумний факт, що ти не зможеш з ним ознайомитися, я дозволю тобі його прочитати.

Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! – писалося там. – Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.

Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.

Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте – наш дім за третьою зорею».

У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:

– Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.

– Ніхто так не подумає, – буркнула вона і ручки не взяла. – Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно…

– Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.

– Той, хто так подумає, – дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.

Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.

Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.

Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що цілочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?

3

Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:

 
Ось і Сливовий Міст.
Тут Сугавара-но Мітідзане
Спинивсь, пливучи у вигнання
У провінцію Цукусі, тут
Він пісню журливу склав:
«Не забувай мене, квітучий саде!»
А слива та, яку любив, у тузі
За ним услід перенеслась
Одним стрибком в Дадзайфу.
Зелений Міст.
Покинута вигнанцем і поетом,
Тужила тут сосна зелена.
А потім, як і слива та, помчала
У слід за ним, не годна
Розлуку пережити.
І третій міст —
Вишневий.
Та вишня сил не мала
Вирвати міцний свій корінь
І відлетіти вслід учителю,
Відтак в гіркавій тузі всохла.
 

Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.

Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.

Я розкоркував другу пляшку і сказав:

– Не спіши. Ми ще маємо покохатися.

– Ми вже покохалися.

– Хіба ти забула, що ми це мали зробити на острові?

– Я просто подумала, що вдома буде зручніше.

– Одне другому не заважає. Я хочу тебе ще.

– Але я не хочу.

– Ну, тоді…

– Що тоді? – спитала вона з острахом.

– Тоді я тобі не складу компанії.

– Ти не можеш так зі мною вчинити!

– Я хочу кохатися з тобою тут, на острові. Я про це надто довго мріяв.

Вона поклала флакон поруч, якусь мить повагалася і врешті мовчки скорилася, але, щоб підкреслити свою незалежність, лягла на бік спиною до мене. Флакон лежав перед її очима.

– Ні, не так, – сказав я. – Я хочу, щоб ти стала на коліна.

– Ні.

– Що значить «ні»?

– Ні – значить «ні».

– Отже, ти мене обдурила.

– Нічого я тебе не дурила. Ти мене мав.

– Я хочу ще. Ти не можеш мені відмовляти.

Вона підвелася і якусь хвилю сиділа непорушно, потім випила мартіні, і я побачив у її очах сльози. Мені стало її шкода, але, з іншого боку, я не бачив причини, чому мав би відмовити собі в цьому скромному бажанні. Вона стала на коліна й нагнулася, спершись на лікті. Я підняв спідничку, стягнув майточки і замилувався видовищем, яке, щоправда, вже оглядав у себе вдома, але за кожним разом завмирав, наче перед витвором Праксителя, бо нічого досконалішого за формою і змістом мені не доводилося раніше оглядати. Я ковтав очима ці стиглі півкулі, як голодний ковтає очима хліб, я вбирав їх на повні груди, щоб бодай у моїй пам’яті зосталося це сніжно-біле диво, оточене пастелями засмаги, диво, до якого ідеально прилягали мої долоні, диво, в яке я жадібно занурював нігті, і тільки на одну мить правиця моя відволіклася від цього шляхетного заняття – коли я спритно витяг з кишені пігулку, яку отримав від Ростислава, і запив її вином. Я подумав, що зашкодити вона мені вже не зашкодить, а можливо, що й допоможе. Я рухався повільно, неймовірно повільно, час до часу пригублюючи з пляшки вино, я кохався собі на втіху, закидаючи голову до неба, що яскріло зорями, і чекав, коли вони почнуть падати, бо в серпні зорі падають, але зорі не падали, і місяць ковзав у сизих пасмугах, мов у цигарковому димі, а я насувався і відсувався, насувався і відсувався, насувався і відсувався, напливав і відпливав, вдаряв хвилями і відскакував у такт із місяцем, і здавалося мені, що ми з ним у цей мент поріднилися, і якщо в нього є серце, то воно мусить стукати в такт із моїм. Я не мав куди квапитися, я гойдався собі разом із місяцем і нам було добре, коли раптом побачив, як малесенька зірочка починає котитися вниз, і тут Мар’яна застогнала, але цей стогін зовсім не скидався на стогін жінки, яка ось-ось відчує оргазм, він скидався на хлипання немовляти крізь сон, хлипання наростало, і я зарухався швидше, місяць так само наліг на весла, а зірочка котилася і котилася, а Мар’яна щораз голосніше зойкала і врешті застогнала й замовкла, я випорснувся в неї так інтенсивно, що аж мені заболіло, хвильку її ще потримав, стискаючи в долонях, а потім опав зіпрілий на траву. Мар’яна підвелася і мовчки попростувала до води.

– Ти куди? – спитав я.

Вона не відповіла. Підняла спідницю, зайшла у воду, присіла і стала митися.

І тут пролунав голос Чубая, що цитував мою поему «Ілаялі»:

 
Ось біжить моя сестра
                       сльозою з ока сумного спраги моєї
притискаючи к серцю осиротіле каміння
Вилітають ластів'ята з-поміж стегон її —
                     сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага
І пісня їхня терпкіша від терну ягід
                              і не знаходять вони притулку навіть під власною тінню
 
 
Ось та річка у якій ще ніхто не втонув
                                                    і вона висихає
Ось тії хвилі в які сестра моя увійшла
Ось тії води в яких мертве сім’я
                                               вона виполіскувала
Ось та ріка що наповнилася до краю
Ось ті хвилі з яких не вийшла моя сестра
Ось ті води в яких ожило мертве сімя
Ось той місяць що в гурт його тихо скликає
                                                     і навчає азбуки
 

Усе повторюється, усе повторюється, усе вже написане, нічого нового, нічого нового, навіщо вона миється, який у цьому сенс, якщо зібралася померти, я згадав, що милася вона щоразу, навіть тоді, коли чинила це у сновидному стані, рухаючись, як манекен, сьогодні вдень вона милася вже цілком свідомо, але зараз, навіщо зараз, коли жити зосталося лічені хвилини, вимивати з себе моє сім'я, адже коли робитимуть розтин, то й так виявлять, що перед смертю ми… ми… вона кохалася… що тут такого поганого, усі це робили, ось вона виходить із води, і Грицько дивиться на неї зачаровано, та він не зводив з неї ока увесь час, скільки вона була у воді, але мовчав, а тепер вона наближається босоніж по траві, виймає з кулька светр, яким так і не скористалася, бо надто тепло, і витирається, і мовчить, потім розвішує светр на гіллі – що за безглуздя? – вбирає майточки, поправляє спідничку, сідає поруч і виймає з кишені флакона – коли вона встигла його туди сховати? – вона з ним не розлучалася, миючись, отже, не довіряє мені, і тут я нарешті усвідомлюю весь свій жах, бо я так і не зумів нічого розумного вигадати, я просто забув, що маю знайти вихід. Виходу нема. Вона розкручує накривку і, висипавши на долоню дві пігулки, простягає мені. Я чую, як б’ється моє серце – від хвилювання чи від випитого? Я вже достатньо п’яний. Я вже такий, що можу й проковтнути цю пігулку. Мені вже все по цимбалах. Я беру пігулку і дивлюся на неї, а вона двоїться мені в очах і пливе, пливе, Мар’яна усміхається через силу, бере келиха з вином, і я помічаю, що рука її тремтить, вона випиває до дна і просить наповнити ще, потім кладе пігулку на язик так, аби я бачив, клятий місяць усе старанно фіксує (небесний папараці, кому ти продаси ці світлини?), як назло, він уже випірнув із димових сувоїв; довкола так ясно, Мар’яна дивиться на мене очікувальним поглядом, і я роблю те саме – кладу пігулку на язик, перед тим встигнувши заковтнути слину і провести по його поверхні зубами, щоб він не був надто мокрим, і пігулка завчасу не розпустилася, а тоді одночасно ми запиваємо нашу смерть вином з тією лише різницею, що свою я ховаю під язик і не ковтаю, а непомітно впускаю назад у келих з вином. Хоча ні, це неправда, що непомітно, Мар’яна просто в цей момент відвертається і не дивиться на мене, вона дивиться кудись просто поперед себе, туди, де вигойдується човник Чубая, так, мовби бачить його насправді, вона не дивиться на мене, можливо, щоб не розчаруватись у мені, щоб дати мені змогу проробити всі мої маніпуляції… А місяць, врешті збагнувши свою підлу роль, пірнає у хмарки, і темрява нас радісно пеленає.

– Поцілуй мене, – каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

– Поцілуй мене, – повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

– Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

– Поцілуй мене, – проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.

– Що, перебздів? – питає Грицько, весь закутаний мрякою, наче грецький бог на Олімпі. – Еге, це справді страшно. Знаю по собі. Ти повівся по-свинськи.

– А вона? Вона повелася не по-свинськи, затаївши невиліковну хворобу? Вона знала, що дні її й так полічені, й не хотіла чекати передсмертних мук. Я це зрозуміти можу… Але не можу зрозуміти, чому вона вирішила втягнути у це й мене?

– Задля товариства. Але в одному вона таки мала рацію: завше варто вчасно піти. Вклонитися, подякувати і піти. Так, як це зробив я.

– Ти ж не покінчив самогубством.

– Ні, звісно, то не було самогубство таке, яким його прийнято вважати. Але я таки пішов сам. Це все одно, що взяти і перестати дихати. Або перестати їсти. Або перестати писати. Або перестати гратися. Усе це – смерть.

– Але я не поспішаю на той світ. Мені здається, я ще не все зробив.

– Це облуда. Усього зробити й так неможливо. Але мені дуже шкода твою панну. Ти її використав так примітивно…

– А хіба її можна було використати якось інакше? То підкажи.

– Ти просто не зрозумів… нічого не зрозумів… вона вибрала тебе… панна, про яку мріють, – юна, красива… ти уявляєш ваші фото поруч після того, як стане відомо про самогубство? Ти не збагнув, що ти ОБРАНИЙ! Вона запропонувала тобі з тисяч і тисяч чоловіків приєднатися до неї. А ти її взяв… як хусточку до носа… Ти отримав найвищий дар, який тільки можна отримати: розкішну смерть, якій можна заздрити, про яку могли складати пісні й легенди. А що ти вибрав натомість? Повільне вмирання, змагання з хворобами, аж поки не впадеш пляцком у кращому випадку, а в гіршому не заляжеш у лікарняне ліжко, як я, і будуть довкола тебе снувати родичі, і будуть вдавати, що все чудово, ти видужаєш і буквально завтра пострибаєш додому, хоча ти помічатимеш їхні вимушені усмішки, їхні награні репліки… аж врешті ти вмреш – старий, зморщений, сірий… і вгаратають тобі на могилі якусь бандуру чи зарюмсану музу…

– Але ж ти перебільшуєш. Вона мене вибрала не тому, що в мене закохалася. Вона брехала і тільки вдавала закоханість. Вона не сказала правди, у неї поважна причина піти з життя, а в мене такої нема. Виходить, вона вибрала для мене роль супровідника, пажа її королівської милості. Я був лише милостиво допущений для того, аби підтримувати шлейф її смерті. І я купився на це.

– Ти хочеш сказати, що обдумував самогубство?

– Так. Я багато про це думав.

– А ти знаєш, що людина, якій ніколи самогубство не спадало на думку, вчинить його скоріше, аніж той, хто це обдумує. Фатальний вчинок легше здійснити необдумано, аніж зважено. Здоровому глузду, далекому від ідеї самогубства, нічим від неї захиститися, і якщо вона раптом навідає його, він буде вражений, засліплений можливістю радикального скону, про який досі й не думав. Той же, для кого ця думка не нова, буде зволікати, зважуючи й уявляючи собі останній крок, який він досконало вивчив і який зробить із зимною кров’ю, якщо тільки коли-небудь зробить. Хіба не так?

– Це правда, я уявляв собі це не раз.

– Ми відучилися розлучатися з життям стримано. Цим мистецтвом досконало володіли древні. Для нас самогубство – завжди пристрасть, екстаз, імпет. Те, що колись чинилося врівноважено, тепер схоже на хворобливу конвульсію. Античні й східні мудреці уміли розлучатися з життям і підкорятися йому без трагедій і завивань. Нині загублена і ця незворушність, і сама її основа, бо Провидіння захопило місце античного Фатуму. Що ти п’єш?

– Як завше, шампан.

– Скільки можна дудлити цю шипучку? Горілка й досі не йде?

– І ніколи не йшла. Ти ж знаєш.

– Ну, дай мені ковток.

– А тобі можна?

– Шампан можна.

Він підплив до самого бережка, я подав йому пляшку, він зробив великий ковток, а коли повернув, то я ледь не обпік пальці об закрижанілу пляшку й мусив покласти її на траву.

– Зимно в нас, – сказав Грицько. – Розумієш, коли ти збагнув, що вона не жартує, то не мусив розігрувати цю комедію. Але ти хотів її вграти. І то була єдина можливість. І ти нею скористався.

– Не зовсім так. Я спав з нею і раніше, хоч і не можу збагнути, як воно так виходило, що віддавалася вона у сновидному стані. Спочатку я мав надію, що вона передумає, що все це якась шизуха. Я не сприймав серйозно її теревені про смерть. Але коли дізнався про хворобу, то зрозумів, що вона просто вирішила театралізувати свою смерть, яка так чи інак неминуча. І я тоді зрозумів, що я її жертва, яку вона вирішила потягнути із собою у прірву. Власне, так, як ти і сказав: для товариства. Але ж це нечесно. Я ж не смертельно хворий. Тому вона вирішила підкрастися з іншого боку: переконати мене, що я вже все здійснив, що попереду в мене й так нічого цікавого. І мушу сказати, що їй це фактично вдалося. Деякі ситуації в моєму житті схиляли мене до самогубства. Я б і справді не розігрував тут цієї сцени, якби мене не попросив лікар. Але він мав дати їй не отруту, а снодійне. Звідки вона взяла отруту? Я нічого не розумію. Вона хотіла померти, і вона померла.

– Дай пляшку. – Він знову зробив ковток, заплющив очі, замислився ще раз ковтнув і сказав: – А пам’ятаєш, як ми тут влаштували купіль при свічках?

– На жаль, з кретинами.

– Ну, і що? Головне – забавитися.

Він знову повернув крижану пляшку, і я поклав її у траву.

– Слухай, – озвався я, – а чому ти з’являвся тільки тоді, коли я бував тут з Мар’яною? Чому тебе не було, коли я бував з іншими дівчатами?

– А ти не зрозумів?

– Ні.

– Шкода. Бо я з’являюся лише тоді, коли ти є ти, а не жалюгідна підробка, з Мар’яною ти хоч і лукавив, але все ж таки намагався пірнути у своє «я», збагнути себе, ти тоді ДУМАВ, розмірковував, ти боровся зі своїми почуттями, розважував, що робити далі… Коли ж ти з іншими, то нагадуєш мені бульбашку на воді, яка пливе за течією, мені нецікаво тоді спілкуватися з тобою. Хоча це не означає, що я не спостерігав збоку. Я дивився і думав: яка ж марнота марнот…

– Хто б казав…

– Але я таки збагнув це…

– Ціною смерті?

– Нехай і так. Я бачив, як ти немилосердно марнуєш ЧАС, очевидно, думаючи, що все ще попереду, і не підозрюючи, що це не так, усе вже позаду. Навіщо тобі всі ці панни на порі? Хіба ти їх кохаєш?

– Ні, – відказав я, не замислюючись.

– То чому не лишиш?

– Не можу!

– Як то не можеш? Візьми й лиши.

– Мені з ними добре.

– Тобі зі всіма добре.

– Але вони мені подобаються найбільше.

– Ти просто бик. Ти граєш, і в цьому суть твого існування.

– Не тільки. Є ще література.

– Література? Та ти пишеш тільки для того, щоб тобою захоплювалися і віддавалися. Ти пишеш для грання. Хіба не так?

– Я пишу для грання?

– А ти спробуй замислитися. І сам дійдеш такого висновку.

– Я пишу для грання, – повторив я, прокручуючи у голові, що я написав не для грання, а для вічності. Фактично – все. Хоча… водночас воно сприяло і гранню. Це все взаємозв’язане. Але ж не можна сказати, що писання спонукалося спрагою грання.

– Коли я зустріну її і перевезу на той берег, – сказав Грицько, – то знаєш, що їй скажу? Я скажу їй: не май на нього зла. Врешті-решт він вчинив, як і кожен хлоп: він хотів тебе трахнути і трахнув, а якою ціною – вже несуттєво. Ти хотіла його обдурити, але не вийшло, бо він обдурив тебе. А хоча… – Він випростався і змахнув веслом, човен відбився від берега і знову поплив у туман… – Хоча навіщо я буду все це їй говорити? Ти сам їй це розповіси… коли-небудь… пізніше… сам… – його голос бринів у мряці, а він уже зник, розчинився в імлі, тільки легенькі хвильки буцалися з берегом, причісуючи траву… – сам їй і розкажеш…

Я розкрив Мар’янину торбинку, добув ключа і сховав до кишені, потім підвівся, згріб до кулька порожні пляшки, поглянув востаннє на ту, що мене запросила на смерть, і рушив геть. З найближчої телефонної будки я зателефонував до Ростислава, як і було між нами домовлено, і сказав, що вийшло трохи інакше. Мар’яна десь роздобула справжню отруту і випила її.

– То був білий флакончик з черепом? – перепитав Ростислав.

– Так, – здивувався я.

– То була не отрута, а снодійне. Я дав їй одне снодійне під виглядом отрути, але задля більшої гарантії залишив її на кілька хвилин у своєму кабінеті. На видному місці стояв флакон з черепом, але там теж було снодійне. Цей флакон зник.

– То вона не вмерла? – не вірив я його словам.

– Ні. Зараз я приїду. Ви там покрутіться поки що…

Я повісив слухавку і, повернувшись до ставка, став чекати. На острівець я ступити не відважився. Я відчував жах, прислухаючись до кожного звуку, що долинав з острова. А що, як Ростислав затримається, а вона очуняє? Як я подивлюся в її очі? Я ходив туди-сюди, наставляючи вуха на кожен шерех, в одну мить мені навіть здалося, що Мар’яна поворушилася, щось хруснуло, серце моє зупинилося, я затамував подих і сторожко вдивлявся в темряву, щось темне почало наближатися до місточка, я готовий був тікати, коли нарешті збагнув, що це вітер війнув оберемком вербового галуззя.

Швидка прибула десь за півгодини, я провів поглядом лікарів, які попростували на острів, і подався на трамвай. Вже коли їхав, повз нас промчала швидка з Мар’яною. Я відчув, як у мені щось надірвалося, я ледве стримався, щоб не заплакати, але непокірна сльоза таки викотилася з ока.

4

Вуличка була маленька, вузенька і досить дивна, як на вуличку великого міста, бо забудована старими допотопними будиночками в оточенні кущів і дерев. Я вийняв з кишені картку, де рукою Ростислава була написана адреса Мар’яни. Її хатинка і справді скидалась на розвалюху з дахом, порослим мохом. Хвіртка злегка скавульнула, а з квітника шугонув наляканий кіт. Я подумав, що варто перестрахуватися і перевірити, чи не зоставила вона вдома якоїсь писульки, і саме з тієї причини поцупив у неї ключа. Замок якусь мить опирався руці незнайомця, та врешті піддався, і я опинився у просторій кухні, посередині якої стояв стіл, а в куті була старенька кахлева піч. Біля неї – газова плита. Усі баняки, чистенько вишурувані, висіли, почеплені за вуха над плитою. Ще там був старий буфет із ажурними білими фіраночками, з-за яких визирали горнятка й тарілки. Двері у протилежній стіні вели в єдину кімнату. Тут вона спала. Ліжко акуратно застелене, книжки в шафі стояли рівними рядами за склом, на нічному столику у вазі – букет дзвіночків, у кутку, накрита вишиваною серветкою, стояла швацька машинка. Таке враження, що це не звичний інтер’єр її помешкання, а суттєво підчищений, безліч милих дрібничок, які скрашують наш побут, мусили зникнути, і вони зникли. Нічого з того, що їй було дороге або чим вона користувалася щодень, не мало зостатися. Нічого, що я міг би взяти собі на згадку. Я повернувся на кухню і тільки зараз звернув увагу на ледь вловимий запах паленого. Коли ж відкрив дверцята печі, побачив сувої спопелілих паперів, не всі вони згоріли дотла, на окремих зосталися білі острівці, списані каліграфічним дрібним почерком, який належав Мар’яні. Траплялися й скручені почорнілі світлини, на яких уже неможливо було що-небудь розгледіти, мої листи, писані до нашої першої зустрічі, вирізки з «Post-Поступу» з моїми публікаціями. А ось і шмат інтерв’ю зі мною, і слова «зараз я живу сам», підкреслені червоним, слова, які привернули її увагу і, можливо, спонукали написати мені листа. Я пригадав собі доскіпливу журналістку, яка конче намагалася витягти з мене щось особисте, найбільше її цікавило, чи я одружений. І після тривалої розмови, коли я детально її роздивився та подумав собі «а чому ні?», запідозривши, що вона має до мене значно глибший інтерес, врешті видушив «зараз я живу сам» і побачив, як радісно зблисли її очка, бо через тиждень ми вже з нею лежали в ліжку, розглядаючи в газеті її інтерв’ю зі мною. А десь на Майорівці у цей самий час невідома мені дівчина підкреслювала червоним окремі рядочки.

Я обережно витяг один із клаптів і розпізнав свого листа. Вона вирішила затерти всі сліди, але терпіння простежити, аби все згоріло як слід, не вистачило. Я добув уцілілі папірці з її нотатками, склав на купку, а потім, підійшовши до вікна, почав читати…

«…цей будинок мене манить, я не можу опертися його силі й прочиняю двері, там у просторій залі безліч дверей, і проти кожної стоять люди, вони чогось чекають, не звертають уваги на мене, а я не знаю, куди мені стати, бо всі двері вже зайняті…»

«…а ріка несе і несе, а лози з берега боляче хльоскають, вислизають із рук, жодної надії на порятунок, вода заливає вуста…»

«…і так багато світла, що я примружую очі…»

То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «…серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого…» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?

Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:

«…кожна смерть, яку я побачила, – моїх рідних чи знайомих, – була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім – і поготів…»

«…той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить…»