Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Мандрівка лісом дещо розвіяла смуток, я не бажав думати, як має скластися моє життя надалі, і не думав – я боявся про це думати. Треба вдавати, наче насправді нічого не сталося, просто жити собі на втіху й мати все в дупі. Я ліг і, задерши голову в небо, провів поглядом на захід якусь розкошлану хмарку з великою круглою задницею. Авжеж, велика кругла задниця – ось що мені зараз потрібно, чудовий засіб від смутку. Ви не повірите, але мій прутень навіть піднявся – чи то на цю думку, чи то на ту хмарку, яка що далі плила, то все більше деформувалася, обм’якала й розповзалася – усе як у житті: кожна кругла і тверда дупця з часом обм’якне й розповзеться.

Я допив вино і з повеселілою головою продовжив свою мандрівку. Пройшовши з півкілометра, я почув якийсь тоненький голосок. Прислухався: голосок линув зовсім поруч, я зробив кілька кроків убік і побачив на галявинці дівчинку років дванадцяти, вона, щось наспівуючи, збирала квіти. Дівчинку була в коротенькій спідничці, і, коли нахилялася, я бачив її круглі стегенця і випуклу сідничку. Я дивився на неї і думав: яка вона щаслива, що натрапив на неї у цьому лісі, на безлюдді, саме я, а не хтось інший, хто, можливо б, її зґвалтував. Я дивився на неї і думав: мабуть, я ще не вкрай зіпсований і не настільки голодний, коли не намагаюся її зґвалтувати. Я дивився на неї і думав: а класно було б із такою німфеткою покатулятися у траві. А потім тихенько, намагаючись не шелестіти, позадкував і зник у гущавині, гордий собою.

На Личаківській сів у автобус і, щойно потрапив до центру, як одразу ж відчув велике бажання опинитися вдома. Я навіть зупинився і замислився, чого насправді хочу: іти в редакцію «Поступу» чи сидіти у кріслі-гойдалці й… ну, власне, що… читати, писати чи забивати собі голову різними гнітючими думками, щоб врешті-решт напитися і вимкнутися? Все ж таки я подався до редакції і критичним оком обстежив усі присутні сіднички, але тієї, з котрою б я прагнув пережити нове велике кохання, не побачив, тобто були панночки, з якими я б радо втамував свою хіть, такий, знаєте, короткий перепихончик – дві-три пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Але я знав, що вони на це не підуть, а заводити новий роман я не мав бажання, а надто ще поки вграю, тусуватися з ними, гаяти час, провадити мудрі бесіди і вдавати, що мені це неймовірно цікаво. Ні-ні, це для мене муки, я не вмію прикидатися аж настільки, я мав змогу в цьому переконатися. Все, більше жодного кохання, жодного прив’язування, пристосування і намагання стати кращим. Я розгорнув свого записника, шукаючи телефони знайомих дівчат. Я ж тепер вільний, подумалося, і можу стрибати у гречку скільки завгодно, я можу чинити все те, в чому мене стільки років підозрювали. І це, мабуть, чудово. Я так захопився цим заняттям, що навіть став виписувати телефони на окрему сторінку, щоб було зручніше обдзвонювати. А чого відкладати? У мене зараз важкий період. Але й у сорок років чоловік усе ще може поміняти у своєму житті. Інша річ, що мало хто на це відважується. Проте я готовий. Мені нема що втрачати.

Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша – в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.

Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднички – то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.

– Ви Юрій Винничук? – прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.

Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.

– Я маю до вас справу.

Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?

– Слухаю.

– Але… не тут… може, десь вийдемо?

Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.

– Я хотіла вам сказати, що захоплююся – вашими творами… – Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. – Я хочу показати вам свої пое-е-езії.

Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу – ось де справжня поезія, а не в її торбинці, яку вона зараз розкрила, щоб вийняти грубого зошита (ну що ж, буває, що й геніальні поети записують свої вірші до ось таких зошитів), і почала читати, ледь завиваючи, чим скидалася на Белу Ахмадуліну, і зупинилася лише тоді, коли я, поклавши руку на її коліно, сказав:

– Цього досить, щоб я зрозумів, що ви талант (повна фіґня, жодної надії), ви тонко розумієте поезію (в поезії ти ні бум-бум, ні кукуріку), але іскру вашого таланту (яка там іскра?) треба ще роздмухувати (це все одно, що роздмухувати сухий пісок), треба його плекати (з таким самим успіхом можна плекати пеньок), – моя рука ковзнула трішки вище, здається, її не тільки тримали в підвалі, а ще й обкладали льодом, – я бачу, що з вас виросте цікава поетеса (блядь з тебе виросте!), але вами треба займатися (грати тебе треба, грати і слухати, чи дихаєш!!!).

І коли я вже пальцями ось-ось мав торкнутися її гарячої піпи, коли вже я кінчиками пальців, здавалося, намацав непокірні волосинки, які, мов перші проліски, пробилися крізь (сніжно-білі? блакитні? рожеві? салатові?) майточки, вона раптом шарпнулась, відкинула з гнівом мою руку і зойкнула:

– Перестаньте! Як ви можете?

На її очах з’явилися сльози, я подумав, що це сльози щастя, і пригорнув її. Але помилився: вона рішуче вирвалась і, кинувши на прощання: «Всі ви такі!», зникла за дверима. Я провів голодними очима її опуклу сідничку, яка до болю нагадувала ту апетитну хмарку над Чортовою скелею, і відчув жахливий смуток, у долонях я ще зберігав ніжну прохолоду її білих пухких стегон, і цього було досить, аби продовжити обдзвонювання знайомих панночок, але подумалося, що два таких тяжких обломи за один день – достатня причина, щоб напитися, і звалив додому.

Вдома я згадав, що крім двох канапок не мав більше нічого в писку, але голоду не відчував, проте змусив себе з’їсти шматочок сиру, а потім піднявся в кабінет, упав у крісло-гойдалку й дозволив сутінкам поволі затоплювати себе. Світла я не вмикав, бо й так не збирався читати, але увімкнув музику, націдив із бутля вина й повільно цмулив, ліниво погойдуючись. Випиваючи пляшку доброго домашнього вина, я мовби підкоряюся йому, а воно, вливаючись у мене, відразу б’є в голову, запаморочує, відволікає, вино – найкращий співрозмовник, який вибовкує мені всі свої таємниці, смакує мене, я навіть відчуваю, як вино катуляє мене на своєму язику, перш ніж ковтнути, крапля за краплею я переливаюся в нього і думаю, думаю, а думки мої в міру випитого стають щораз світлішими й світлішими, врешті на високій хвилі щастя я засинаю, хоча вранці чекає мене болісне виринання зі сну й намагання змусити себе бодай щось робити. Замолоду з таких ситуацій виходиш значно легше, але коли тобі сорок, то почуваєшся, як фікус, якого несподівано виставили взимку на балкон.

2

З дитинства я звик до того, що найзатишнішою умовою мого існування є тиша й тінь, мені навіть пишеться значно краще, коли світло не надто яскраве. Бувало, що вдень я навіть зашторював вікна, і, коли я отак нагло втратив і тишу, і затінок водночас, то хоч-не-хоч, а запанікував. Від часу першого дзвінка з Америки мене стали переслідувати безглузді в своїй одноманітності сни, які доводилося щоранку струшувати з себе, мов пожовкле листя, я скидався на дерево, осіннє дерево з гніздами ворон і тривожним каркотом у голові, зі зграєю скулених ворон, що мокнуть під мжичкою випарів учорашнього вина, яке тепер скупчилося червоними хмарами десь між тім’ям та мозком і сіється, сіється на весь мій світ, який умістився в голові, світ, оповитий туманами і мрякою. Сни вимучували мене, зривали серед ночі, і я інколи, навпомацки вмикаючи світло, брав книжку й читав, поки сон мене знову не зморював. Мені снилося, що Христя приїхала і я хочу їй зателефонувати, але не можу пригадати номера телефону, я шукаю, шукаю цей номер, але в записнику чомусь бракує саме тієї найголовнішої сторінки. Я намагаюся його пригадати, дві-три перші цифри навіть досить чітко вимальовуються, і це вже неабиякий поступ, але наступні чомусь мені не даються, вислизають із пам’яті або з’являються у безлічі комбінацій, які я тут-таки й перевіряю, схвильовано прислухаючись до голосів на протилежному кінці дроту, намагаючись уловити щось знайоме. Врешті-решт я йду до її будинку, тиняюся довкола, вичікуючи, може, вона вийде. Чому я не можу просто увійти туди? Тому, що мені скажуть: її нема, вона не приїхала. Я в цьому певен і через те й надіюся тільки на телефонний дзвінок. Удень, коли батьки її на роботі, а вона сама з бабцею, є надія, що вона перша підніме слухавку. Але в мене немає номера. І мене охоплює розпач, жахливий розпач, мені хочеться кричати, і я навіть деколи кричу уві сні, а коли прокидаюся, то цей крик іще бринить мені у вухах. Я повертаюся від її будинку з нічим. І весь час те саме. Воно повторюється і повторюється з різними варіаціями, а вранці, пригадавши сон, я не можу збагнути цих своїх переживань, бо не відчуваю вже до неї нічого, крім образи. Вона мені не потрібна, і якби повернулася не у сні, а на яву, я б ніколи не намагався побачитися з нею, але сни, очевидно, висвітлюють якийсь мій потаємний бік свідомості, десь глибоко в душі залишилося ностальгійне почуття до неї– там, у глибинах пам’яті, мабуть, я все ще її кохав.

У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майтки і колготи – все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом. Я виносив їх у садок і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені ввижалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше – тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Мені здавалося, що сам я з кожним таким спаленням стаю дедалі чистішим і чистішим, проходячи чистилище перед тим, як потрапити в рай. Я розтягував це задоволення, хоча міг спалити геть усе одним жужмом, але оця поступовість давала мені змогу мовби й самому з кожною річчю горіти, пригадувати собі щось із нею пов’язане: де вона була куплена, коли була вбрана чи використана востаннє, а коли вперше. Отак поступово я стісував пам’ять про неї – стружка за стружкою, а вогонь реагував по-своєму на кожну річ, одну він хапав пожадливо і хтиво своїми мацаками і вмить ковтав, до іншої приглядався, заходив то з одного, то з іншого боку, облизував і прицьмакував, як справжній гурман, і так поволі відгризав по кавалкові, смакуючи, а потім ще довго танцював на рештках, блимаючи безліччю іскр, а деколи він шипів та лютився і навіть гучно стріляв, збиваючи вгору віяло попелу й диму. Щоб задобрити його, я підкидав гілки і старі газети, але жодного разу він так не тішився, як тоді, коли я жбурляв йому рисунки, ескізи, олійну ляпанину, на яких була зображена її матінка – хижа сова з розчепіреними кігтями, ненаситним кривим дзьобом і пронизливими очима. Христя так часто малювала її зовсім не тому, що з палкої любові намагалася зафіксувати якнайбільше образів у найрозмаїтіших ракурсах, аби потім колись, по смерті старої, милуватися ними, насправді вона просто змушена була використовувала матінку як натурницю, вправляючись у малюванні портретів, бо та її стерегла, як діамант у королівській короні, і нікуди не випускала. На окремих малюнках матінка була зовсім гола, хоча ледве чи вона розбиралася перед донькою, щоб позувати наголяса, як позують фахові натурниці, це вже донька в уяві своїй роздягала матір догола, домислюючи окремі невидимі частини тіла. Цікаво, чи бачила стара ці акти? Гадаю, що ні, бо її могли б збісити такі натуралістичні зображення її потворності – обвислих філейок, випуклих шинок і тлустих полядвиць. Я вдоволено спостерігав за тим, як ці важкі клуби, масивні ляжки, об’ємні обвислі груди деформуються, видозмінюються, всихають від жару, як вони випинаються і надуваються, відтак тріскають, зі щілин вистрибують червоні язики, і тіло матінки чорніє, скручується, розсипається, а вогонь у захваті танцює, танцює, як дикий острів’янин, аж поки не заспокоїться, зосередившись на якомусь шматті, лише час до часу грайливо моргаючи мені своїм червоним оком, щоб я пригостив його ще якимсь мальовидлом. Але ні, я ці малюнки не спалюю за одним разом, я спалюю їх не більше як по одному, я виношу їх у садок урочисто, наче коронну страву, хвильку тримаю в руках, розглядаючи, а потім лагідно, мов паперового човника, опускаю у вогонь, і він якусь мить пливе, гойдається, тремтить на його хвилях, так ніби й вогонь не поспішає, а придивляється і вагається, перш ніж обхопити з усіх боків і знищити дотла.

Мабуть, і вогонь відчував, що то була рідкісна мегера, яка могла щодня влаштовувати скандали і своєму чоловікові, і його матері, і доньці, і ніколи не втомлювалася дзявкати, цвіркаючи слиною і вибухаючи лементом. Чоловік, звикнувши споживати лише обіди, зготовані його матір’ю, ніколи не їв того, що виварювала його жінка, і це викликало невмолиму образу, яка виливалася у неабияку істерику: з виховною метою вона театрально виливала зупи через вікно, жбурляла шніцелі в унітаз, а кашу висипала йому на ліжко, водночас з усієї своєї зміїної душі знущалася зі старенької бабці, навмисне підкручуючи газ під її баняками, аби страва пригоріла, а коли її на тім було прилапано, то просто вимикала газ, підсипала солі чи перцю, доливала води до зупи або кидала кавальчик гнилого м’ясця, яке завше на такий випадок зберігала в холодильнику, акуратно загорнувши у кілька шарів целофану, а потім усе списувала на те, що бабця змаразміла і нічого не пам’ятає, не керує собою, але чоловік усе одно вперто не їв її обідів, бо варити вона так ніколи й не навчилася, і гадаю, у пеклі, куди вона конче мусила потрапити, варять на смолі смачніші страви. Вона не заспокоїлася доти, доки не загнала свекруху в могилу й чоловік нарешті не потрапив з головою і ногами у її цупкі павучі сіті. Звідтоді він уже так ніколи і не виборсався з них, надійно обплутаний, скручений і зневолений, змушений доживати віку в парі зі старою павучихою, трухлявіючи разом із нею, обростаючи мохом і лишаєм, ніколи не гадаючи, що будь-якої хвилі може настати той час, коли не буде кому й ложки води подати, не буде кому поховати, і тільки вітер і ніч прийдуть до них на могилу…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Яніколи не задумувався, чому мені подобається читати біографії великих людей, і тільки недавно спало на думку: причина в тому, що все їхнє життя було сповнене страждань, мук і втрат, а ніщо так не здатне заспокоїти власний розпач, як чужі страждання. Я подумав, що клин слід вибивати тільки клином, а ще краще кількома, тож став заводити романи на кожному кроці, потрапляючи в пригоди, далекі від моєї спокійної патріархальної натури, мене підхопила бурхлива течія і закрутила у своєму вирі з такою силою, що опиратися вже було неможливо, а що мені рідко траплялися панни, з якими хотілося б після сексу поніжитись у ліжку, кайфуючи від пристрасної симфонії, яку щойно зіграли два інструменти, то я міняв їх, як міняють шкарпетки. Інколи короткозорість підсовувала мені свиню: привівши ввечері додому панну, вранці я готовий був тікати з власної хати якнайдалі. Коли вони набридали мені, я їх знищував, топив у ванні, в озері, в тарілці борщу, розчиняв у каві, спалював разом із їхніми речами, якими вони захаращували мій побут, я спалював їх, обклавши газетами і віршами, що присвятив їм у хвилини малодухості, я краяв їх на локшину і підсипав ними яблуні, а вони родили, мов скажені. Я розбивав серця за те, що хтось розбив моє, я поводився, як браконьєр у заповіднику, я не мав ані совісті, ані жалю, для мене не існувало різниці між добром і злом, я жив, як метелик-одноденка: без жодних планів, без перспективи, типовий партач життя… Я сміливо приходив на сімейні обіди, знайомився з батьками, провадив мудрі бесіди, будував спільні плани на майбутнє, а найгірше те, що я водночас грав роль порядної людини, мені довіряли, зі мною розмовляли виховано і з цікавістю, тоді як мене особисто цікавила тільки піхва їхньої доньки.

Я спробував задуматися над своєю поведінкою. Це було складно. Я відчув себе негідником, постійно вигадував якісь подвійні ігри, від яких мені ставало на душі гидко, і винним у всьому був безперечно мій прутень, це він рухав моїми намірами, смаками й ідеями. Мій прутень слабував на тяжку форму клаустрофобії: тільки потрапляв у темне закрите середовище, то відразу входив у рух. Не раз і не два я уявляв собі, як беру бритву – стару розкладну татову бритву, гостру таку, що розтинає волосину – і одним різким рухом відрубую його, потім дивлюся на нього, щойно налитого силою і кров’ю, як він вихлюпує із себе цю силу та кров і опадає, маліє, стає безпомічним і слабим.

Я кохався й кохався, я кінчав і кінчав, я кінчав у піхви й вуста, в простирадла й подушки, в долоні й перса, в листя і квіти, в хустинки і серветки, в майтки й сорочки, у вуха і волосся, в повітря і небеса, у ріки й моря, у пісок і траву, в газети і рукописи. Секс дозволяв мені втекти від самого себе. Убивши сотні й сотні мільярдів сперматозоїдів, я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.

Блукання в безмежному лісі жінок, що виростають на кожному кроці й манять тебе очима й вустами, блукання їхніми розкішницями схоже на переліт джмеля від квітки до квітки, монотонне збирання нектару, всотування запахів, поцілунків, пестощів, вишептаних слів, шелесту вуст. Жінки створені для любові й зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літературу, проте підсвідомо я все ж таки страшенно хотів закохатися, навіть відчував уже ознаки великої закоханості, але не до реальної особи, а до чогось імлистого й мерехтливого, до чогось, що я досі ще не зустрів. Поволі оці блукання перетворилися на гонитву за щастям, яке причаїлося невідомо де. Я немов опинився у казковому палаці з безліччю кімнат, кожна з яких вела до щастя, і тільки одна, заходити в яку суворо заборонено, вела в сліпу вулицю, в ніщо, але за якоюсь дивовижною закономірністю я прочиняв двері саме до цієї кімнати. Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням – його визначатимеш не ти.

Одне я знав, що мушу в якийсь момент зупинитися, вибрати одну панну і впорядкувати своє занадто бурхливе життя. Для цього навіть не конче одружуватися, головне усвідомити, що вона в тебе є і ти можеш будь-коли її видзвонити, запросити на вікенд, а решту часу присвятити писанню. Але хвиля безумства котила мене, мов безвольну тріску, кидаючи то вгору, то вниз, а часом закручуючи в шаленому вирі, з якого я мусив рятуватися, докладаючи всіх зусиль. Я не міг зупинитися, бо кожна наступна панна була краща за попередню, я не знаю, яким чином вдалося їм отак вишикуватися в суворій послідовності, але мені здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю.

2

Перші мої еротичні пригоди від моменту, коли я подав на розлучення, не додали мені оптимізму, а навпаки – викликали ще більшу ностальгію за втраченим. Здавалося, що якийсь фатум висить наді мною. Спочатку я переспав з однією знайомою, яка займалася танцями й була значно вища за мене. Ніколи не доводилося спати з тичками? То й не пробуйте. Надія на те, що в горизонтальній позиції її зріст не буде домінувати над вами, – марна. Тичка і в ліжку тичка. Особливо, якщо цій тичці двадцять вісім років. Славка мала перса, як у третьокласниці, я не знаю, навіщо вона взагалі надягала нацицьника, і була така худа, що я її заочно прозвав «Привіт із Бухенвальду». А я якось звик, що під час поцілунку спочатку підкрадаюся до грудей, проте у випадку зі Славкою ця тактика зазнала повного фіаско, мої інтенсивні потирання в тих місцях, де мали причаїтися перса, не викликали в неї ані найменшого ентузіазму. Вона дивилася на мене, як страус на фіалку: згори вдолину. Це жахливе відчуття, коли на тебе кобіта дивиться згори, а ти копошишся, мерехтиш, стараєшся, аж поки не починаєш розуміти, що всі твої маніпуляції схожі на залицяння ховраха до жирафи. Врешті я вирішив, що завів її достатньо і повалив на ліжко. Але я помилився, бо Славка сказала зимним тоном (щонайменше градусів 30 у мінусі): вона ще не готова. Вона так і сказала:

– Я не готова.

І крапка. І думай, що хочеш. Вона лежить переді мною напівгола, але ще не готова, а я готовий, але ще не в ділі. Жінка про свою неготовність може повідомити тисяча й одним способом, але крижаний тон – це вже явно щось таке, чого не чекаєш і з чим собі ради не даси. Коли тобі панна шепоче на вушко так ніжно й жагуче: «Не поспішай» – це одне, але коли тебе ставлять на місце, то відчуваєш, ніби ти в сьомому класі намагаєшся вграти вчительку математики. Ще трішки – і вона з указкою в руках почне пояснювати, де в неї ерогенні зони. У Славки ерогенні зони знаходилися явно не там, де я звик. На грудях, чи то пак на місці їхньої відсутності, ерогенними зонами й не пахло. Тоді я переключився на ноги, точніше на внутрішній бік стегон. Ноги у Славки були кілометрові, але й тут я не добився жодного інтимного звуку з її вуст, вона лежала, як колія Львів – Перемишль, така ж довга і хвиляста, з тією суттєвою відмінністю, що жоден клятий семафор не підказував мені наближення станції. Я блудив наосліп, я промацав усе її тіло від стіп до голови, дослідив його краще, ніж Амундсен Антарктиду, але від цього вона не перестала бути Антарктидою. В якийсь момент мені захотілося сказати їй пару теплих слів і чкурнути подалі, коли вона врешті сама не скинула з себе залишки вбрання і, схопивши мене за прутня, не вставила собі куди треба. Далі я тільки рухався, як автомат, але відчуття, що все одно роблю щось не так, не полишало. Я був уже добряче вимучений тією безкінечною прелюдією, ми сп’яніли, і було досить пізно, я хотів спати, різні дурниці лізли у голову, а Славка навіть не намагалася ворухнутися. Здавалося, я грав снігову бабу, і щойно це мені спало на думку, як мій прутень брик – і звалився. Десь у душі я був навіть вдячний йому за це. Я сповз зі Славки і сказав: «Давай спати», вона мовчки повернулася до мене спиною і захропіла. Над ранок я реабілітував себе, але це не дало мені жодного задоволення. Більше зі Славкою я не бажав мати стосунків. Я спалив її і попіл розвіяв за вітром.

Інші враження залишила по собі оперна співачка, яку я прозвав Аїдою. Вона не була надто високою, але вся її поведінка говорила, що вона старша за мене років на двадцять, хоча була молодша на п’ятнадцять. От є такі кобіти, які просто приречені бути матінками і тільки й чекають, коли їм вдасться захомутати об’єкт, який вони почнуть з особливим задоволенням виховувати і напучувати на істинний шлях. Аїда першого ж дня, потрапивши до мене в гості, висловила сто одну пораду про те, як слід робити ремонт, куди переставити меблі й таким чином перетворити хату на затишне родинне кубельце. Секс із нею був таким, що нічим не запам’ятався, зате запам’яталося дещо інше: Аїда була ранньою пташкою, і тоді, як я ще спав без задніх ніг, вона виймала з холодильника сире яйце, виходила на світанку з ним на балкон, робила акуратну дзюрку, випивала одним духом, а після цього співала на цілі Винники арію Аїди. Тихі затишні Винники, загрузлі в мряці й дрімоті, умить прокидалися – пси починали валувати, наче божевільні, хряскали вікна і двері, чулися здивовані голоси й лайка, скрикували гуси і півні, вмикалася сигналізація… а над дахами і деревами линула прощальна пісня Аїди. Я з жахом уявив собі ці щоденні ранки і, розчинивши Аїду в горнятку з кавою, випив її за сніданком.

3

Валерія виявилася буддисткою і щовечора бубоніла мантри. Кожну мантру було виписано на окремій смужці паперу, смужки висіли по цілій хаті так, аби потрапляти на очі всюди, куди лише не поткнешся. Ті кляті мантри висіли навіть у туалеті над унітазом. З абажура звисала ціла гірлянда мантр, і, коли ми кохалися, вона промовляла їх упереміш зі стогоном, цьмаканням та сопінням. Їла вона тільки рослинну їжу, та й ту перед тим скрупульозно поділила на інь і ян. Їстівною була тільки ян: терта морква, бульба в мундирах, салат із кульбаби і лободи, зупа з кропиви, розмочена сира гречка без солі та інші такі ж вишукані делікатеси, долучаючи й сперму. Фактично вона була дуже вигідна жінка. Прогодувати її було не важче, ніж канарейку. Моя хата для неї виявилася справжнім раєм: кропива, лобода і кульбаба родили у мене, як у знатної ланкової, я завиграшки міг утримати ще з десяток подібних буддисток, за умови, що вони не будуть засирати мою хату мантрами. Як вона примудрилася водночас не скидатися на жертву голодомору – для мене загадка.

Заповітною мрією Валерії було потрапити у Тибет або в Непал. Вона марила тими краями і читала тільки буддистські твори. Віддавалася вона з таким запалом, ніби робила це востаннє у теперішній інкарнації, бо в наступній, вочевидь, вона мала стати якою-небудь рослиною, бажано корисною.

Після любощів вона в позі лотос завмирала на дві-три години, і це мені дуже подобалося – набагато гірше, коли коханка після цього намагається поговорити про мої творчі плани або розповісти про своє дитинство. Із вдячності я вислуховував ще й не те, але попри це мене не покидав сумнів: чи варто було взагалі отримувати такою жахливою ціною кількахвилинне задоволення. Після медитації Валерія повідомляла мене, що її карму повністю оновлено, і якщо я захочу, то можу її трахнути ще раз. Вона вважала, що ми з нею зустрілися тільки тому, що так забажав Крішна, і намагалася мені підсовувати якісь кольорові брахмапутри, але я виявився надто стійким католиком. Якось приперлася до мене з такою ж прибацаною, як і вона, подругою, яка повідомила, що звати її Нанмуллей, це ім’я вона прибрала на честь древньої індійської поетеси, але відразу втішила, що я її можу кликати просто Нана. Валерія, яка знала її під іншим іменем, так само загорілася ідеєю поміняти собі ім’я і, вишпортавши в мене антологію давньоіндійської лірики, сповістила:

– Юрасику, віднині можеш називати мене Лалла. Це скорочено, а повністю – Лалла-дед. А тобі я, щоб не вирізнявся, вибрала ім’я Джаґанатха. Скорочено Джаґа.

Я не заперечував, і тепер вони удвох взялися просмерджувати мою хату «травою», ведучи глибокодумні діалоги:

– Я досягла, – говорила Лалла.

– Ооой, праааавда? Ти досягла? – тішилася, як дурний цвяшком, Нана.

– Так, тепер я знаю, що це таке.

– Те, що ми називаємо ЧИМСЬ, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ?

– Саме так. Я його досягла. Я відчула, що моє тіло саме собою, а я сама собою, тіло моє – це мов сорочка, у яку я на певний час вбралася, сама ж я лише гість у власній голові… я, мов пташка, залетіла в клітку тіла і живу тут… Я повністю відірвалася…

– О Крішна! Тобі вдалося те, чого я так прагнула.

І вони кинулися одна одній в обійми.

– Лаааалла!

– Наааана!

– Ти не уявляєш, яка я за тебе рада!

– Правда?

– Мені це ніколи не вдавалося. Ти піднялася значно вище, ніж я. Ти на істинному шляху.

– А головне – моя карма… вона тепер зовсім інша… Я це зрозуміла…

– Клаааас! Я пишаюся тобою!

– Я тепер як у царстві світла. Мої чакри світлі-світлі, я вся – мов промінь сонця.

– Лааааллаааа! Ти проооосто диво.

Я сидів і слухав цю маячню, п’ючи вино, від «травки» я відмовився навідріз, хоча вони не відмовилися від вина і що далі, то мололи чимраз більші нісенітниці.

– А знаєш, Рона і Ден поїхали в Індію.

– Ой, прааавда? Яким чином?

– Автостопом.

– На фіґа вам та Індія? – спитав я.

– Джаґа, ти не шариш – це ашрам. Ми хочемо в ашрам.

– Що воно таке?

– Це місце для медитації й духовного оновлення. А ще ми хочемо пізнати, що таке тантричний секс. Розумієш?

– Ні.

– Це секс без проникнення, – сказала Нана.

– Який жах! Зовсім без проникнення?

– Зовсім. Це, зрештою, й зайве, бо отримуєш оргазм від чогось іншого.

– Наприклад?

– Наприклад, від медитації через секс, – вставила Лалла.

– А-а, це коли я, щоб не кінчити раніше від тебе, думаю про неоплачений газ.

– От якби ти, Джаґа, думав про Крішну або про щось інше високе, тоді б це було воно.