Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

Я уявив, як буду їсти зупу, намагаючись не сьорбнути, і відчув у животі спазми.

Моя інтуїція мене не зрадила. Диплом! На Сихові! Все ясно. Не треба бути Фейєрбахом, аби здогадатися, що Лідка поїхала до мене додому. Де лежать ключі, вона знає, і, коли я прийду, мене буде чекати гаряча вечеря і не менш гаряча Лідуня. Життя – це кайф. Я так і сказав:

– Життя – це кайф. Вона поїхала до мене.

– Можливо, це якраз саме те, що вам потрібно, – хіхікнула Мар’яна зловтішно.

Вона знала, що вона гарна, і жодна Лідка не зрівняється з нею.

– Мабуть, я помилилася, – сказала вона, – і ви не той, за кого я вас мала. Чао!

Я хотів її зупинити, спитати, коли побачимось, сказати щось таке… щось приємне… про те, як вона мені подобається… взяти за руку… сказати: «Мар’яно…» – і ще раз: «Мар’яно… Мар’яно…»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

УМарселя Пруста я вичитав: «Якщо ми віримо, що якась істота причетна до не відомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішності, і цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне». Щось подібне відбувається і в ставленні жінок до письменників, творчість яких є чимось на зразок гусарської уніформи, яка приманює до себе і змушує думати, наче серце письменника переповнене емоціями й гаряче, мов жар. Очевидно, Мар’яна теж сподівалася, що я відгукнуся на її пропозицію, зрозумію її, як ніхто, і хоча все те, що наговорила мені вона, скидалося на марення, воно чомусь не відпускало мене, і не було дня, щоб я не згадував цієї дивної розмови. Мені кортіло знову її побачити, я й далі сприймав усе, що вона сказала, за жарт, який не вкладався в моїй голові у жодну логічну сув’язь, але продовжував там крутитися й муляти.

Я спіймав себе на тому, що затримуюсь на роботі довше, ніж зазвичай, а серце моє здригається від кожного телефонного дзвінка, і я з надією прислухаюся до слів секретарки, які вона проказує у слухавку, ба навіть сиджу в неї перед очима, аби вона не подумала, що я вже пішов, знаючи, що так довго я не засиджуюсь.

Так проминув тиждень. У п’ятницю я вирішив написати Мар’яні листа і вже навіть вивів на папері «Дорога Мар’яно!», як вона зателефонувала мені на роботу.

– Привіт, це я.

На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.

– О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.

Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.

– То ви не чекали мого дзвінка?

– Чекав… Але не думав, що ти задзвониш.

– Жінки часто чинять несподівані речі.

– Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.

– А коли ви звільняєтесь?

– Вже.

– Тоді зустрінемося на початку Чайковського.

З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера. Взагалі коли панна вбирає джинси, то мусить усвідомлювати, як вони виглядають на ній ззаду. Мар’янина сідничка звабливо випирала, напинаючи тканину так, що, здавалося, та ось-ось лусне. Вона насмішкувато стежила за моїм вивчаючим поглядом, який ковзав по її спокусливій фігурі.

– Ну що? Ходімо на Погулянку?

– Чому саме туди? – не второпав я.

– Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.

Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.

– То як, ви думали над моїми словами? – спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.

– Я намагався менше про це думати, – збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.

– Ви злякалися?

– Мені чомусь видається все це жартом.

– Я не жартувала, – сказала вона похмуро.

Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.

– Навіщо це тобі? – спитав я.

– Що саме?

– Те, на що ти мене намовляла.

– На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти…

– Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.

– А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?

– Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?

– Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».

– Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» – дешева мелодрама.

– «Ельвіру» я дивилася тричі.

На Митній ми сіли у «сімку».

– В обох фільмах коханці стріляються. А чи ти уявляєш собі, як виглядатиме твоя чудова голівка після пострілу? – спитав я.

Мар’яна притулилась до мене і стиха, так, щоб не почули люди, сказала:

– Я все знаю. Я прочитала книгу про всі види самогубства і дійшла висновку, що найестетичніше було б отруїтися або перетяти собі жили на зап’ястях. Коли я вирішила з цим питанням, то задумалася над іншим. Мені потрібно було знайти людину, яка стала б моїм партнером. Я розглядала кілька кандидатур і зупинилася на вас. Ви ідеально підходите на роль трагічного коханця, якого я запрошу на нашу з вами смерть.

– Я пишаюся твоїм вибором. Але чим я заслужив таке щастя?

– У вас здорове почуття чорного гумору. Я подумала, що кому, як не вам, сподобається ідея піти з життя красиво. Так, щоб усім перехопило подих. У товаристві гарної дівчини, зовсім юної… Всі будуть дошукуватися одного: що їх змусило це зробити?

– А передсмертний лист, у якому б тлумачилися причини, твій сценарій передбачає?

– Передбачає. Але цей лист має стати вашим найкращим твором… Може, то буде поема… Однак це послання не має тлумачити причини. Це так банально. До того ж… причин особливих і нема, – вона засміялася. – Правди ніхто не повинен дізнатися. Нехай будують свої версії, хай приходять до нас на могилу і запитують: навіщо? У цьому весь сенс. Розумієте? Ми залишимось для всіх недосяжним ідеалом. Адже кожна людина в той чи інший момент свого життя уявляла собі самогубство. І хтозна, якби тієї хвилі з’явився хтось і сказав: давай це здійснимо разом, – чи довго та людина вагалася б?

– Що ти собі вбила до голови? Що я буду нетямитися від щастя, почувши твою пропозицію?

– Ви маєте почуватися щасливим, що вам доля послала саме мене. Я ж казала, що вивчала вас і зрозуміла, що ви є приречений на самогубство. До церкви ви не вчащаєте, і віра вас не спинить. Ви класичний тип заблукалої душі, котра хоче вирватися на волю. Питання тільки – коли. От я й з’явилася, аби скласти вам компанію.

На останній зупинці ми зійшли з трамвая і попрямували у бік Погулянки. Несподівано Мар’яна почала декламувати:

 
Коли ти прокидаєшся
а в днях твоїх і снах вже нічого нічого
і коли все вже тобі відоме а серце зморене
виповзаєш зі шкаралупи на цей світ
шукаєш трав літа води
занурюєшся в них по очі
й не хочеш більше нічого знати
на дні лежить якась розгадка
і щоб сягнути її – треба втопитись…
 

Тоді лукаво зиркнула на мене:

– Може, це не ви писали?

– Ну, я.

– От бачите. Розгадка лежить на дні. І ви її знаєте, хоча цього й не усвідомлюєте, бо вам страшно це усвідомити. Розгадка – в тому, що смерть стане вашим найбільшим злетом. Ви нічого не створите величнішого за свою смерть, а все, що ви написали, буде осяяне ореолом цієї смерті. Величним ореолом. Люди стануть оцінювати вашу творчість винятково крізь призму романтичного самогубства. Вони почнуть складати про нас балади, писати романи і знімати фільми. Українська література не знала нічого подібного.

Вона торкалася якихось глибинних струн у моїй свідомості, до яких я сам не відважувався торкнутися, ба навіть боявся думати про те, що вони в мені можуть колись озватися, і ось зараз вона проникла сюди – у ці таємні щілини моїх сутінків, розгорнула здичавілу рослинність, і під доторками її пальців я почав відчувати пекло у своїх нутрощах, від чого до горла підкочувався клубок зневіри й розпачу. Я сприймав її як посланця потойбічного світу, якого вирядили по мене, бо ТАМ усі вже зачекалися на мене для якоїсь таємної вечері. Я навіть уявляв собі те очікування зі зціпленими вустами і розкритими очима в пронизливій тиші за довжелезним столом, над яким розлилася присмеркова сизь, де з маленького вікна вгорі сотається трохи світла, якраз щоби висвітлити одне вільне крісло, за яким маю сидіти я. З моєю появою щось мало початися, та я не мав відваги запитати її про це, бо цілком можливо, що вона й не належить до посвячених, а є тільки їхнім посланцем. Може, вона й не людина, а, скажімо, метелик, якого тимчасово перетворено на дівчину і який, виконавши своє покликання, знову пурхатиме над загуслими чарами потойбічних лугів.

– Здається, ми переплюнемо навіть Абеляра й Елоїзу, – сказав я.

– Хто це?

– Вони жили у Франції в середньовіччі. Якось батько Елоїзи застукав її в ліжку з Абеляром, якого найняв учити його доньку, і звелів хлопцям відрізати йому прутня. Однак це не зруйнувало їхніх почуттів, які вилилися у листування. Ці листи вважаються зразком любовної літератури. Абеляр став ченцем, а Елоїза черницею.

– Як класно, – розмріялася вона, а мені в уяві з’явилася її рука із бритвою, приставлена до мого прутня. – У мене теж був намір податися в монастир. Але я православна, а на Львівщині жіночних православних монастирів нема.

– Ти кидаєшся із крайності у крайність. Від самогубства до монастирського життя, хоча християнство засуджує самогубство.

– Я знаю. Але нам вибачать. Багатьом уже вибачили.

Я уважно глянув на неї, все ще не вірячи в її реальність, і навіть узяв за руку, нібито щоб затримати біля крамниці, а насправді тільки для того, щоб торкнутися живої плоті, а не марева. Я відчув тепло її руки й заспокоївся. Ми зайшли до крамниці, я купив літрову пляшку сангрії, поклав до кулька, і ми рушили далі. Увесь той час, поки я роздумував, Мар’яна спостерігала за мною, чарівно заломивши вуста в посмішці.

– Ти мені збираєшся показати те місце? – спитав я.

– Вам же ж цікаво, правда, де це відбудеться?

– Ти говориш так, мовби я вже все вирішив.

– Все вирішується само собою. Мені й не треба, аби ви вчинили це, довівши себе до стану розпачу. Я хочу, аби це сталося добровільно, з великої любові.

Там і справді був невеликий острівець із вербами, я його чудово знав, колись ми тут із Грицьком Чубаєм не раз влаштовували вечорові пиятики та нічні купелі при свічках. Чубая вже нема, але, може, дух його ще тут гуляє, на своїй рідній Погулянці, бо щоразу, проходячи попри його будинок, я відчуваю, як спогади миттю обліплюють мене, а ноги в уяві несуть на його подвір’я, руки розгортають віття винограду, з розчиненого вікна лине фантастичний спів Чеслава Нємена, а потім голос Грицька – без «привіт», «сервус», «честь» чи «здоров» – а просто з мосту: «О, зараз він буде співати на слова Норвіда. Ти чув коли-небудь баладу про генерала Бема?» – і я завмираю у своєму маренні в нього під вікном і слухаю Норвіда, а кінь генерала Бема нетерпляче форкає та ірже у мряці, вибиваючи іскри з-під копит.

– Хто тут живе? – отямила мене із задуми Мар’яна.

– Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особливому.

– Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.

До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.

– Правда, тут гарно? – спитала Мар’яна.

– Тут фантастично, – пролунав голос Грицька Чубая.

Я роззирнувся і побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.

– Що таке? Куди ви дивитесь? – поцікавилася Мар’яна.

– Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.

– Тут є риба?

– Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.

– Попадалися й лини, – сказав Грицько. – Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.

Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого, діла не буде», – зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знову почув голос Грицька:

 
Вибігає на море човен —
Такі вигинисті груди.
На човні капелюх, як сито,
Попід тим капелюхом люди.
 
 
Небагато – один китаєць.
В руках вудочка тростинова.
Віють пальми, шугають баклани,
На горах снігу обнова.
 
 
А чомусь він сумний, китаєць,
Загадався, забув про вудку.
Виринає дельфін із моря:
– Китайцю, не треба смутку.
 
 
– Ну як же «не треба смутку»!
Мій кораблик такий пасматий,
сам я юний, тоненькі вуса,
ще й червоні на мені шати.
 
 
А поглянь же ти – я невільний,
І з такою вродою пишною
Примальований до фаянсу
Чиєюсь рукою зловтішною!
 

– Свідзинський, – промовив я.

– Ви про що?

– Згадалося… Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.

– Ніколи не чула.

– Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.

– Прочитайте що-небудь.

Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:

 
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.
 
 
Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь —
Колють і ранять, ладо моє.
 
 
Стало тяжко нести мені час,
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук,
Стало тяжко нести мені час.
 
 
Я п’ю полин, ладо моє,
Ввечері і вранці
Я п’ю полин.
Та багато полину в степах,
Не спити його, не вигубити.
 
 
Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті,
Усе вмирає, ладо моє.
 
 
Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.
 

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.

– А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондзаемона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? – спитала вона.

– А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!

– Так. Я закохана в японську літературу.

– Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.

– Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше – це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!

– Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.

– Справді? – здивувалася вона.

– А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.

– Я вже думала. Але нас не зрозуміють. Справжніх поціновувачів самурайських ритуалів надто мало. Зрештою, Дзіхей і Кохару не вчинили харакірі… «Так, ми помрем В один і той же час, Та смертю не одною. Ти від меча, Я від петлі…» – зацитувала вона. – Пам’ятаєте?

– Дзіхей двічі пробив їй груди мечем, а сам повісився на її рожевому поясі. Як на мене, надто страшна смерть.

– «Занурює меча він по саме руків’я, Відтак прокручує його насилу. Життя Кохару відлітає, мов сон на ранішній зорі…»

– Проте «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж» – не єдина п’єса Тікамацу про самогубців. Перед нею 1703 року він написав ще «Самогубство закоханих у Сонедзакі».

– Я її не читала.

– Жартуєш? Тоді це дивовижний збіг обставин. У тій п’єсі саме коханка пропонує коханцеві разом піти з життя.

– Як цікаво! Про що ця п’єса?

– Там ідеться про такого собі нерозважливого парубка Токубея, який закохався в куртизанку О-Хацу. Зрозуміла річ, це не сподобалося його дядькові, і він вирішив оженити Токубея на своячці. З цією світлою метою він таємно вирушив на село до парубкової матері й вручив їй гроші на весілля. Токубей, дізнавшись про це, відібрав гроші, аби повернути дядькові, але дорогою зустрів товариша, який попросив позичити йому гроші. Ну і Токубей, добра душа, погодився, але коли в умовлений день нагадав про них, товариш зробив здивовану міну і сказав, що жодних грошей не брав. Тоді Токубей продемонстрував при свідках розписку з печаткою боржника, але той звинуватив Токубея в крадіжці, бо він свою печатку начебто давно загубив. Коханці в розпачі. Гроші пропали, Токубею доведеться одружитися з нелюбою дівчиною. І тут О-Хацу каже Токубею, що вона цього не переживе. І якщо Токубей згоден, вона готова вчинити разом із ним самогубство.

– І довго вона його вмовляє?

– Значно коротше, ніж ти мене. Між іншим, бідному хлопцеві таке й на гадку не спадало, але вона поставила його перед цим вибором і він мусив скоритися. Вони залишили у тій кнайпі, де вона працювала, записку про намір покінчити життя самогубством і зникли. А тим часом з’ясувалося, що печатка боржника знайшлася у міській канцелярії. Всім стало ясно, що Токубей казав правду, і боржник таки змушений повернути гроші. А тут і дядько нарешті зрозумів, що силою Токубея не оженити, і змирився з його вибором та вирішив готувати весілля Токубея і О-Хацу.

– Здається, Котляревський тут би влаштував чудовий хепіенд.

– Але не Тікамацу. Дядько послав по небожа, щоб повідомити йому радісну вістку, а натомість отримав їхню прощальну записку. Він зібрав людей і кинувся на пошуки закоханих. А вони у цей час уже в лісі Сонедзакі вибирали затишне місце для смерті. Токубей спочатку заколов кинджалом О-Хацу, а потім і себе.

– Він справді японський Шекспір.

– А загалом у Тікамацу щонайменше півтора десятка п’єс, які побудовано на самогубстві закоханих. Ці п’єси в Японії спричинили таку саму хвилю самогубств, як і «Вертер» Ґьоте в Європі.

– Одне для мене зрозуміло: все, що будь-коли написане, збувається. Якщо не з автором, то з читачами. Ніщо, жоден рядок не пропадає намарне. Все збувається. І якщо за життя Толстого жодна Кареніна не клала голову на рейки, то десятки кареніних зробили це пізніше. Я впевнена в цьому. Хіба ви не помічали за собою: все, що ви пишете, згодом збувається?

Звідки їй і про це відомо? Ще в ранній юності я написав оповідання про молодого поета, який шукає смерті і врешті з’їдає якогось отруйного гриба. А мав цей персонаж моє юнацьке псевдо – Богуслав Ольгерд. Дивно, але в юності про смерть думалося й уявлялося більше, ніж у зрілому віці, коли про неї замислюватися, а надто уявляти, не хочеться взагалі. Невже оце і надійшов час, аби збутися наївному оповіданню, яке ніколи не було й не буде опубліковане? Здається, я давно спалив його разом з іншими пробами пера.

– Оскільки я пишу про все на світі, то цілком природно, що щось таки збудеться, – відказав я, не маючи жодного бажання ділитися своїми підозрами про затаєний профетизм у своїх писаннях.

– Ви просто боїтеся собі в цьому зізнатися. Насправді все ваше життя до найдрібніших деталей зафіксоване в паперах. І код вашої смерті давно причаївся в котромусь вірші.

– Що там точно не зафіксовано, то це смерть у товаристві прекрасної дами.

– Якби ви колись дозволили мені переглянути ваші рукописи, я б відшукала натяк і на це. Поети – приховані нострадамуси. Якщо уважніше вчитатися, то у їхніх рядках можна натрапити і на глобальні пророцтва, передбачення війн і катаклізмів.

– Але, мабуть, не кожному дано такий дар.

– Вам дано… саме тому я і хочу вас звідси забрати… туди… у той інший світ… бо тут ви не будете пророком… а там… – вона замріяно поглянула в небо, наче лелека з пораненим крилом услід своїм товаришам, і вмовкла, хоча вуста її ще продовжували ледь-ледь ворушитися, ніби проказуючи якусь молитву.

І знову мені подумалося, що вона не проста собі дівчина, а ПОСЛАНЕЦЬ, і що мені подаровано шанс, який більше ніколи не повториться, мені прочиняють вікно, але один лише раз, і я або встигну вискочити в нього, або не встигну.

Я спробував її пригорнути, але вона випручалась.

– Ні-ні, не варто форсувати події.

Врешті її поведінка почала мене дратувати. Вона воліла мирно лопотіти про літературу, але я весь час ловив себе на думці, що таке проводження часу з нею мене мало цікавить, я змушений підтримувати розмову лише тому, що хочу цю панну. Я дивився, як човник сам собою пропливає довкола острівця, скулена постать Чубая ніби застигла, жодного поруху, тільки червоний поплавок нервово тремтить на плесі, розганяючи водою ліниві кола. Я подумав, що коли-небудь і я ось так ввижатимуся комусь – може, в човні, а може, у вікні, у снігових заметах чи в келиху вина, у палахкотінні багаття чи в хмарах, і голос мій тремтітиме одиноким листочком, скидаючись на шелест трави.

– Про що ви думаєте? А, я знаю. Ви думаєте про те, яка я погана. Морочу вам голову, не дозволяю навіть поцілувати себе. Правда?

Я мовчав.

– Правда, – відповіла вона за мене. – Але я хочу, щоб у нас із вами було все інакше. Не так, як ви звикли. Нічого тваринного. Жодних інстинктів. Тільки чисті почуття. Я хочу, щоб ви мене покохали.

– У нас мають бути односторонні почуття?

– Ні. Що вам спало на думку? Я теж закохаюсь у вас. Але я ще не готова. Мені потрібен час. Це ж цілком зрозуміло.

– Отже, самогубство відкладається на невизначений період. Що ж, це мене влаштовує. Мені ще треба впорядкувати чимало своїх справ, завершити недописані твори, спалити юнацьку базгранину і, одне слово, замести сліди.

– Насправді часу не так уже й багато. Це має статися наприкінці літа.

– Тоді нам слід поквапитися.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі наші інтимні стосунки. Інакше вийде так, що не встигнемо покохатися, а вже настане час покидати цей світ. Це мені не подобається. Хотілося б ще насолодитися всіма привабами великого й непідробного кохання.

– Не вийде. Ми можемо розм’якнути і взагалі змінити свій намір. Я віддамся вам тут, на цьому острові в день самогубства і ні на день раніше.

Я витріщився на неї, як на божевільну. Мені хотілося цієї миті сказати їй усе, що я про неї думаю, але я стримався, глянувши на її витончене янгольське личко. О Боже, вибач мені, але я прагну це диво вграти. Навіть якщо то буде один-єдиний раз. Хоча в підсвідомості жевріла надія, що не все аж так трагічно, і гра, яка розпочалася так серйозно, врешті втратить свій драматизм, а потім нас чекають любощі, любощі, любощі… Вона мала вуста, як у немовляти, чисті й гладенькі, вуста, які ще ніхто не цілував, і мені здавалося, що заволодіння цими вустами перетворилося у сенс мого життя, я мусив напитися з них, мов із Кастальського джерела. Це вже ставало питанням життя і смерті. Закралася підозра, що коли я не встигну це зробити, то втрачу можливість писати, щось у мені незворотно зруйнується і не відновиться ніколи. Ще ніколи нікого я так не прагнув, як Мар’яни. І для цього готовий був іти до кінця.

– Ти сказала про кінець літа… Може, ти знаєш і точну дату?

– Восьме серпня.

– Восьме серпня, – повторив я. – Чому саме восьме, а не дев’яте або десяте?

– Цього дня буде прочинено вхід…

– Що за вхід?

– Вузенький вхід. Лише для нас двох. Мусимо встигнути.

Згадалося вікно, яке мені сплило в уяві кілька хвилин тому. Я повернув її личко до себе й уважно подивився в очі. То були звичайні людські очі, карі, великі, з віями ляльки, нічого надприродного, нічого, що дало б підстави сприймати її за ПОСЛАНЦЯ.

– Кого ви хотіли побачити в моїх очах? – спитала вона, і я знову засумнівався в її реальності, адже вона не спитала «ЩО», а «КОГО», мовби здогадуючись, що я і справді намагався прозирнути в глиб її очей, щоб виявити там ще когось, хто причаївся у ній на самому дні, в глибинах єства, на берегах крові.

– Себе, – відказав я.

Вона усміхнулася і заплющила очі:

– Тепер я ув’язнила вас за ґратами вій…

Я знову пригорнув її до себе, тепер вона не пручалася і, як покірне кошенятко, поклала голівку мені на плече, все ще не розплющуючи очей. Таке враження, що після того, як вона мені повідомила дату нашої смерті, нас поєднали невидимі струни, і вона нарешті може мені довіритися чи то пак отримала ЗВІДТИ дозвіл на легенькі обійми. «Бовдуре, – сказав я собі, – тобі за сорок, а ти поводишся, як у сімнадцять років, коли вперше закохався і мав за щастя вперше пригорнути панну, взяти її за руку, бавитися пальчиками…» І тут я нарешті усвідомлюю, що саме це й роблю – бавлюся пальчиками, пружними і непокірними, теплими і лагідними.

– Випусти мене, – проказав я, майже доторкаючись вустами її вуст, – там темно і страшно…

– У-у… – хитнула головою.

– …там зимно і вогко…

– У-у…

Тоді я припав до її вуст, які тільки ледь-ледь здригнулися, і став пити з них спрагло й ласо, і тут трапилася дивна річ: вона раптом розплющила злякано очі, мовби випускаючи мене з полону, рвучко відштовхнула мене і, жадібно заковтнувши повітря, зойкнула пораненою сойкою – так скрикують маленькі діти у сні, а тоді знеможено опала в моїх обіймах і знепритомніла. Мені здалося, що своїм поцілунком я випив з неї життєві сили, і страх охопив мене, я підхопив її на руки, метнувся до води і став хлюпати їй в обличчя повні жмені.

– Сміливіше, сміливіше, – почувся голос Грицька з човника, він сидів знову спиною до нас і, мабуть, стежив за поплавком, що танцював на дрібненьких хвильках, – вона ще тут… вона ще не там…

– Вона тільки втратила свідомість.

– Вона вже на півдорозі.

– Про що ти?

– Гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка…

Мені по шкірі побігли мурашки, і я прокричав:

– Але ж нічого страшного не сталося! Зараз вона очуняє! Хіба не так?

– Куди пливе рибка-цитринка? Вона пливе в ніч, – то було останнє, що я почув, перш ніж він розтанув у повітрі.

Мар’яна розплющила очі й хвильку дивилася на мене здивованим поглядом, мов не впізнаючи, потім узяла мою долоню, стиснула і сказала:

– Нічого страшного… це по жіночому… – спробувала усміхнутись і пригорнулася до мене, але вже інакше, ніж раніше, не так, як до коханця, а мовби шукаючи захисту, і була якась в’яла й ослаблена, а найдивніше – ще й чимось настрашена! Невже ТАМ, де вона щойно побувала, так страшно? Натяк на місячні – звичайна відмазка, бо звідки ж цей страх, звідки це тремтіння, мов од холоду, у теплий вечір?