Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

– О Господи! – захлинулася повітрям пані Мирося так, мовби наковталась метеликів.

Тета безгучно розкривала вуста, як риба на суходолі, а її обличчя поволі наливалося бурячковим соком. У повітрі зависла тиша. Вираз обличчя пані Миросі й обличчя тети Роксоляни був у повній гармонії, вони дивилися на мене так, мовби потрапили на демонстрацію вампірів і, оплативши квитки, намагалися тепер за свої гроші отримати якнайбільше видовищ. У їхніх очах було не стільки гніву чи осуду, скільки співчуття до мене. Віднині я для них став людиною, навіки пропащою.

– Що то за запах? – принюхалась пані Мирося і піднесла до носа серветку, якою щойно витирала коліна її сестра.

– А що, вже забула, як то пахне? – залився реготом старий.

– Мерзотники! – дзявкнула матуся і зірвалася з-за столу. – Лідка! Марш до хати! І щоб я тебе з цим… цим… виродком більше не бачила! Щоб я не чула навіть його імені!

Старий тим часом реготав, хапаючись за живіт, а Ліда спокійно поклала в торбинку пляшку вина, пару куснів торта і, взявши мене під руку, сказала:

– Здається, нам пора, Юрчику.

– Лідка! Ти куди?!

– Дякую за гостину, – сказав я, і ми рушили.

– Ти з ним не підеш! – ґелґотіла її матінка.

– Усе було дуже смачне, особливо торт, – кинув я ввічливо через плече.

– Юрцю! – гукнув старий. – Зателефонуй мені днями, підем на пиво. А я ті розкажу, як пройшла операція.

– Яка ще операція? – тряслась усім тілом від обурення його жінка.

– Операція «Дупа»!

4

Лідка була вже достатньо заведена і, коли я спитав, куди їй хочеться піти, відповіла: туди, де ми можемо покохатися. Я вирішив піти з нею на той самий острівець на Погулянці, де перед тим побував із Мар’яною. Якась непоборна сила манила мене туди так само, як манить злочинця місце злочину, і хоча жодного злочину ще скоєно не було, але острівець мені міцно запав у пам’ять, бо, заплющивши очі, я бачив колихання зелених вербових батогів і плюскіт хвильок.

Дорогою Лідка тішилася:

– Ну, як тобі обід?

– Ти звар’ювала. Тепер я ніколи не зможу прийти до тебе у гості.

– Тю, смішний! Куди вони дінуться? Вони тепер у меншості, їх двоє, а нас із татком троє. Ти йому сподобався.

– Тато в тебе муровий. Але ж, по-моєму, мета візиту була в тому, щоб тебе відпустили до мене? Здається, тепер із цієї затії нічого не вийде.

– Чому ні? Я й питати не буду. Мета була інша: познайомити вас і щоб вони не страждали, що я десь пропала невідомо з ким, коли я зникну на канікулах. А так вони будуть знати, що я з тобою. Нічого, змиряться.

Ступивши на острівець, я першим ділом роззирнувся у пошуках Грицька, але його ніде не було. Ані сліду після човника. Ми вмостилися під вербою на тому самому місці, де я сидів із Мар’яною, і трава тут не встигла ще випрямитися. Ми розкоркували шампанське і пили з горлянки, цілуючись і порскаючи вино одне одному у вуста.

На свіжому повітрі вино п’ється дуже легко, і сп’яніння відчувається не так яскраво, як у приміщенні, тому й не дивно, що мене потягнуло на розмову, яку б натверезо я з Лідкою ніколи не вів. Я розповів їй про Мар’яну і про її пропозицію, але так, мовби сталося це давно, років із десять тому. Лідка відразу припустила, що Мар’яна була хвора на голову.

– Вона не виглядала на ідіотку, – сказав я. – Вона була якраз не за віком розвинута, начитана.

– Яскрава ознака шизофренії, – зробила висновок Лідка. – Серед шизофреніків інтелектуалів хоч гать гати. Моя ж мама психіатр. Вона мені такого понарозказувала! У неї лікувався чоловік, який знав зо три десятки мов. Інший мав у голові цілий калькулятор і робив із цифрами будь-які комбінації.

– Але вона була геть у всьому нормальна. Одне-єдине, що її вирізняло, це спрага смерті.

– Оце ж воно і є: спрага смерті, манія переслідування… Скажи чесно, вона тобі подобалася?

– Дуже.

– Ага, я навіть знаю, як розвивалися події. Ти вдав, буцім погоджуєшся на самогубство тільки для того, щоб її взути.

– А що потім?

– Неважко здогадатися, бачачи тебе живого і здорового. Ти її використав, а потім сачканув. А тепер я хочу почути деталі.

– Все, як ти й передбачила. Я її взув і кинув.

– Усю в сльозах, в істериці… а вслід тобі летіли прокльони, образливі слова і брутальна лайка…

– Таке враження, що ти була свідком тієї сцени. Але знаєш, минуло стільки часу, а мене не перестає гнітити моя поведінка. Мені здається, що я вчинив непорядно.

– Перестань. Що тут непорядного? Ну, мала вона бзик на пункті самогубства… Подумаєш! Хай би знайшла собі якогось дебіла і звабила до компанії. А намовляти цілком нормальну людину йти з життя – це просто свинство. Я б на твоєму місці зробила так само. Зрештою, може, після цього вона й позбулася тієї спраги смерті. Яка, до речі, її доля?

– Не знаю. Ніколи більше не здибав.

– Ну й викинь її з голови. А чому ти її саме зараз пригадав?

– Тому що це все відбулося тут, на цьому острові. Тут ми мали отруїтися і померти. А натомість покохалися.

– Справді? – Лідка з великим зацікавленням стала роззиратися. – Хто б подумав! Можна сказати, історичне місце. Я навіть підозрюю, що ми й сидимо саме тут, де ти її грав.

По цих словах вона спритно скинула джинси.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1

Віра чудово знає, де я залишаю ключі, тому нічого дивного, що, повернувшись тієї неділі додому, я застав її на канапі, всю розпашілу після ванни, вона дивилася якусь нудоту на відику. Поруч на журнальному столику красувалося розкорковане мартіні, яке я, між нами, приберіг для Леськи.

– Ти де волочишся? – спитала вона, скидаючи з голови закручений чалмою рушник. Вино відчутно впливало на тембр її голосу. Наступна фраза звучала так: – Яка це стерва одягала мій халат?

Дивовижно, як легко жінки вживаються в чужі речі. Халат по черзі вдягали всі панночки, які тут з’являлися, але кожна вважала його своїм, і завше я чув одну й ту саму фразу: «А де мій халат?» Через те я змушений був перед візитом наступної дами виполіскувати цей нещасний халат у пралці, аби вбити запахи їхніх парфумів, дезодорантів та іншого свинства, яким вони успішно задурюють наші очі й носи. Цього разу я не встиг це зробити завчасу – і ось попався.

– Приходила моя сестра поприбирати, – сказав я якомога байдужішим тоном.

Про мою мітичну сестру знали всі мої колєжанки, хоча жодна не могла похвалитися, що її бачила. Я теж її ніколи не бачив, але вона вже стільки разів ставала мені у пригоді, що я перейнявся до неї щирою братньою любов’ю: адже це вона на дзеркалі намалювала серце, пробите стрілою, це вона постійно забувала в мене якісь креми, пудри, лаки, аграфки, напильнички, туші. Та все це ще було півбіди, навіть залишені нею колготи, майтки і бюстгальтери не робили для мене такої проблеми, як щітки для волосся з залишками цього ж волосся, бо я вже сам достобіса не пам’ятав, чи моя сестра білявка, чорнявка чи рудавка. Після того як панна покидала мою оселю, я уважно обстежував усі місця, де вона побувала, аби знищити яку-небудь чергову дрібничку, яку вона цілком невинно могла забути, бо попастися можна навіть на недопалкові цигарки зі слідами помади, якого недбало кинули на балконі. Але волосся! Волосся – то була справжня кара Господня. Неможливо було прибрати все так, щоб якась клята волосина таки потім не вилізла на поверхню.

– Ти що, вже й сестру свою трахати почав? – спитала Віра, і я заціпенів, гарячково роздумуючи, що ж цього разу було забуто і ким.

– Та я б з радістю, – засміявся я, аби якось зм’якшити ситуацію, – але вона вихована трохи ліпше за мене. А що?

– Та нічого. Просто вся подушка тхне її духами та запацькана її помадою. Оскільки це не мої духи і не моя помада, значить – твоєї сестри. А як іще можна заквацяти помадою подушку, як не віддаючись тобі, лежачи на животі?

Віра мені подобалася тим, що багато читала і вміла робити висновки. Ту нещасну подушку вона підмостила собі під спину і тепер мені тицяла пальцем у рожеві плями помади. Ну, все. Більше мені в ліжко жодна дупа не ляже, поки не змиє писка.

– Сволоч ти, – сказала вона, хильнувши добрий ковток мартіні.

В її словах бриніла гірка правда. Я, зітхаючи, подався на кухню, вийняв із холодильника пляшку вишняку і ликнув з горла.

– Чому ти не вечеряєш? – спитала вона з промовистою іронією, несподівано з’явившись на кухні.

Перш ніж відповісти, я почав пригадувати, що я їй брехав про цю неділю. Здається, я мав іти на роботу готувати свої сторінки в газеті. Для нас, журналістів, вихідних нема. Логічно, що я мав бути голодним, як дикий вепр. А Віра знала, що їсти в місті я не люблю. Ну що ж, у мене є ще друзі, які радо нагодують.

– Я у Влодка перекусив. Він передавав тобі привіт.

– Як добре! Дякую… І що ти там їв?

– Картопляні пляцки.

– Я тебе, коханий, сьогодні всюди шукала й обдзвонила все, що можна. В редакції ніхто слухавки не брав, а Влодкова жінка сказала, що її чоловік уже тиждень у Польщі. Це так, між іншим.

– Ну і що це міняє? – не здавався я. – Хіба, коли він у Польщі, я не міг зайти до них на пляцки?

– А як із привітом?

– Нормально. Він якраз подзвонив, почув, що я в них, і передав тобі привіт.

Залізна логіка вбиває жінок наповал. А чому? Бо чоловіки вміють мислити логічно. І це їх рятує. Але не завжди.

Я вже збирався до лазнички, щоб змити останні сліди гріха, коли Віра наблизилася до мене, і вже з її єхидної посмішки можна було передбачити, що готується щось феноменальне. Уже тут я міг би якимсь чином захиститися, не дати себе прилапати так просто і так тупо, але, бігме, я цього не сподівався. Та й взагалі, чи міг я в той момент нормально мислити, коли вона пригорнулася до мене і засмоктала так, що я втратив дар логічного мислення на найближчі півгодини, водночас її лукава рученька розщіпнула мені штани і проникла у звичні для неї місцини. Але це священнодійство тривало лічені секунди. Віра відштовхнула мене і піднесла долоню до свого чутливого носика. Серце моє зупинилось, і я збагнув урешті всю підступність її вчинку, адже вона вдалася до способу відомого, мабуть, ще з часів первіснообщинного ладу. За мить моя щока розквітла неповторною бурячковою барвою від ляпаса її долоні, яка пахла – о рани Господні! – Лідкою.

Чи били вас коли-небудь панночки по писку? Це дивне і незрівнянне відчуття. Це сильніше за слова «Я кохаю тебе», бо ляпас означає не просто кохання, а велике кохання, справжнє і до смерті, ляпас – це печать найглибших почуттів, глибшими бувають тільки почуття, припечатані ударом ножа або табуретки. Діставши такого ляпаса, ви можете врешті оцінити всю силу цих почуттів і дівочої пристрасті. Можна, я не буду вживати тих слів, які пролунали з її чарівних уст? Я дозволив їй випустити з себе цей некерований словесний фонтан і налив у склянку вишняку. Вишняк – це найкращі ліки від істерики. Ніщо так не заспокоїть розгнівану жінку, як добрий вишняк.

– Все, це кінець, – цокотіла вона зубчиками по склянці. – Ти для мене вмер. Навіть не пробуй пояснювати, що це запах рідної сестри! Я не хочу нічого чути. Ані слова.

Я мовчав, як риба об лід. Моє обличчя набрало такого виразу, мовби мені повідомили, що всі мої рукописи згоріли. Трагічне обличчя в таких випадках – неодмінна умова успіху.

– Ти не повіриш, але я любила тебе, – проказала вона, шморгаючи носиком. – Це були щирі почуття, і ти вбив їх.

Я вмить прибрав міну розкаяного ката, а про всяк випадок так само шморгнув носом – інколи жінки на це ловляться. Але то був не той випадок. Віра пішла до покою і зачинила за собою двері. Я видихнув наелектризоване повітря і посунув у лазничку. Любощі на природі підносять інколи прикрі подарунки. Лежачи у ванні, я задумався над сьогоднішнім божевільним днем. Він просто не міг закінчитися інакше і закінчився саме так, як цього вимагали таємні приписи долі. І можливо, Мар’яна мала рацію?

2

Коли я виліз із ванни, Віра додивлялася ту саму нудоту.

– Навіть не наближайся до мене, – сказала вона камінним голосом.

– Добре, – відповів я, скидаючи сорочку і лягаючи поруч. Головне жінкам не перечити.

– Навіть не торкайся мене, – сказала вона ще твердіше.

– Боже борони, – відповів я і пригорнув її до себе.

Тіло її випнулося луком, і долоні вперлися в мої груди.

– Перестань, іди від мене, я тебе ненавиджу, ти все, все зруйнував, ти негідник…

Далі вона вже не могла нічого говорити, бо я почав її цілувати, і слова тут просто зайві. Якраз вчасно, бо й із телевізора почулося уривчасте дихання Шерон Стовн.

Я стягнув із Віри халат і відчув, як під моїми руками закипає її гаряче тіло, вона була жагуча, як ніколи, не відриваючись від моїх вуст, перекинула мене на спину, осідлала і почала рухатися із таким завзяттям, мовби збиралася розчавити мене, за хвилю випрямилась і вигнулась дозаду, даючи мені змогу обхопити долонями її перса, вона стогнала і спрагло облизувала вуста, скрикуючи, мов поранена пташка, захлинаючись від надміру повітря, і мчала, мчала, доводячи мене до шалу. Я заплющив очі й почав думати про Мар’яну, щоб не кінчити раніше за Віру, але мої думки про Мар’яну були позбавлені еротики, я думав тільки про те, що вона мені говорила, у чому намагалася переконати, і що більше я про це думав, то все далі відкочувалася хвиля оргазму, так що, коли Віра нарешті почала стогнати щораз голосніше, я мусив подумки відірватися від Мар’яни і зосередитися на Вірі, аж поки вона з диким зойком не звалилася з мене.

Після цього ми випили мартіні, Віра пригорнулася до мене і спитала:

– Признайся, ти був з нею?

Цікаво, кого вона має на думці.

– Так.

– Я так і думала.

– Розумієш…

– Не треба… Не пояснюй. Ти ж казав, що в тебе з нею вже все покінчено.

Боже мій, з ким? Коли я щось подібне казав? Невже в нас була мова про Ліду або Лесю? Ні-ні, це неможливо, вона мене хоче впіймати за язик, але я не мушу піддаватися на провокацію.

– Це було прощання.

– Прощання?

– Останній раз на прощання.

– Це вона тебе попросила?

– Якоюсь мірою.

– Обіцяй, що це більше не повториться.

– Воно й не може повторитися, бо ми вже попрощалися.

– Де це було?

– На Погулянці… Там є такий ставок і острівець.

– Ми завтра ж туди підемо.

– Навіщо?

– Я так хочу.

Я волів не сперечатися. Все ж таки я почувався винним.

– Ти любиш мене? – спитала Віра.

– Люблю.

– Якщо ти кинеш мене, я тебе вб’ю.

– Я ніколи тебе не кину.

– В неділю ти приходиш до нас на обід.

Я завмер і спробував зосередитися. В моїй цілковито порожній голові гуляв вітер. Який обід? Вперше чую.

– Е-е… – промимрив я, – йдеться про обід із твоїми батьками?

– Звичайно. З батьками і сестрою, а ще з дідусем і бабусею.

– Нагадай мені, будь ласка, що там має відбуватися… в загальних рисах…

Віра подивилася на мене з неабиякою цікавістю. Таке враження, що вона вже мені колись це детально оповідала.

– То це я тобі маю нагадувати? По-моєму, це була твоя ідея, аби я переїхала в червні до тебе.

Деколи в мене бувають провали в пам’яті: я починаю плутати дівчат, забувати, що їм говорив, обіцяв, пропонував, не раз постановляв собі все це записувати, але ніколи цього не робив, бо записи могли потрапити комусь із них на очі. Отак і живу, носячи у голові купу невпорядкованої інформації. Виявляється, я не лише Ліду, а й Віру запросив до себе і даю голову на відсіч, що те саме я вчинив і з Лесею. От тільки чи додумався розвести їх у часі? Якщо Віра мала жити у мене в червні, то хто – в липні? Ліда чи Леся? А в серпні? А що, як котрась захоче пожити довше і не вкладеться у виділений термін?

– Я пригадав, – сказав я.

– Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

3

Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? – замислився я. – Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»

– Де це було? – перебила мої роздуми Віра.

Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.

– Чудово, – сказала вона і вмостилася саме на те місце. – Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задниці. – Потім принюхалася і додала: – Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча… ти ж, напевно, кінчав не в траву?

Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роззирнувся в пошуках Грицька, але намарне.

– Чого ти крутишся?

– Просто роздивляюся.

– А вчора ти не мав змоги роздивитися? – спитала з сарказмом.

– Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався…

– Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?

– Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.

– Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?

– М-м-м…

– Боже, яка ти скотина! – Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: – Але чому саме тут?

Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся – по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав – весло.

– Тут затишно, ніхто не підгляне… – пояснював я. – Верби творять природне шатро.

– Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?

– О-о, то було надто давно.

– Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?

– То було понад десять років тому.

– Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?

– Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.

– І всіх ти грав на цьому самому місці? – показала пальцем у траву.

– Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.

– А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.

Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект – це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелектуалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.

– Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.

– Вона була наркоманка?

– Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.

– Вона була цілка?

– Так. Але я її всіляко намагався спокусити.

– Вона прагнула самогубства на повному серйозі?

– Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих…

– …на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?

Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.

– Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план… Це якось не вкладалося мені до голови.

– А може, вона була хвора… невиліковно хвора… Розумієш?

– Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.

– А з психікою у неї було все в нормі?

– І тут я не помітив нічого такого… Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю…

– І чим завершилася ця історія?

– Вона мене переконала, що смерть – це найкращий для мене вихід, бо й так уже не створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.

– Справді? І що було далі?

Віра погасила недокурену цигарку в траву.

– Ми… померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди…

– Ти збожеволів! – обурилася вона. – Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?

– Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.

– О Боже! – вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. – І що… що ти зробив?

– Я закопав її тут під вербою.

– Де саме? – істерично завищала Віра.

– Тут, де ми сидимо.

– Ідіот! – вона зірвалася на ноги. – Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!

– Ну, добре, заспокойся, я пожартував, – я впіймав її за руку і потягнув до себе. – Просто я безліч разів саме так собі уявляв цю сцену.

– Ти скажеш нарешті, що було далі? – вона сіла біля мене, але роздратовано відпихала мої руки. Натомість налила собі шампанського і випила.

– Я обдурив її. Вона мені віддалася, а я відмовився вмирати з нею.

– Ти так вчинив?! – Віра, вочевидь, була обурена до глибини душі і, коли я наповнив її спорожнілий келих, випила без вагань. Потім запалила сірника і стала дивитися, як він горить, коли полум’я добралося до її пальців, кинула сірника в траву і запалила другого.

– Я знаю, це підло, я й досі караюся цим…

– І це сталося тут? – голос її тремтів, вона й далі не дивилася на мене, а палила сірник за сірником і кидала в траву.

– Так.

– А потім ти встав, підтягнув штани і сказав «па-па»?

– Ну, щось у цьому стилі.

– Тоді ти негідник, – сказала вона крижаним голосом. Сірники вона нарешті залишила в спокої і, схиливши голову на зігнуті коліна, повторила: – Ти не-гід-ник.

– Я знаю, – сказав я похнюплено і знову спробував її обняти.

– Ти жахливий негідник. І забери свої довбані руки. Налий мені. Який жах!

Вона сп’яніла і погойдувалася тепер усім тілом у такт музики, яка бриніла в ній, і я бачив, що то була музика розпачу. Чому вона так близько до серця сприйняла вигадану мною історію? Може, приміряла її до себе? Тепер, мабуть, думала про те, що я виявився найбільшим розчаруванням у її житті. Ну що ж, вона недалека від правди. Те, що я їй розповів, не раз мені прокручувалося в голові, я все ще метався між спокусою красиво померти чи некрасиво злиняти, скориставшись перед тим правом першої ночі. Можливість чесно Мар’яні сказати: ні, я не той, на кого ти розраховувала – до уваги не бралася. Мені здавалося, що я вже достатньо глибоко загруз у цій історії, щоб не завершити її настільки примітивно. Все ще думалося, що Мар’яна в якийсь момент поміняє плани і до самогубства не дійде.

– Знаєш, – сказав я, – все це виглядає негарно з відстані часу, але тоді я не сприймав її наміри серйозно, я вважав їх за гру. Ти не повинна думати про мене погано. Відтоді я сильно змінився. І уяви собі – на краще.

Віра з недовірою подивилася на мене.

– Ти перестав брехати?

– Ні, але я перестав обманювати дівчат, вішаючи їм клюски про свої почуття, тоді як насправді я жодних почуттів, крім бажання трахнути, не відчував.

– О, це цікаво. Ти перестав обманювати… але твоя вчорашня вилазка на острів свідчить протилежне. Ти безсовісний брехун. Мало того, що, зустрічаючись зі мною, ти граєш когось у себе вдома, про що свідчить подушка, запацькана помадою, то ще й займаєшся сексом на свіжому повітрі, начебто на прощання. Зі скількома ти ще мусиш розпрощатися, не скажеш? Кому ти розповідатимеш про сьогоднішній вечір, як про акт чергового прощання? Схоже, це вже в тебе традиція: влаштовувати прощальні вечори на цьому острові.

– Ти сама наполягла прийти сюди. Я все тобі чесно розповів, а в нагороду отримав звинувачення в підлості. Я брехун! Як ти можеш таке говорити? Я брехун! – Я відкоркував наступну пляшку і налив у келихи. – Так, я брехун. Але не для тебе. У мене нема перед тобою таємниць. І взагалі, я саме з тобою відчув своєрідне очищення… Так-так, не смійся, я біля тебе роблюся інакшим, мій негативний бік забивається у глухий кут і носа не показує… Ну, хіба інколи… Але те, що було вчора… це був виняток… Я твердо вирішив зі всіма розпрощатися, крім тебе. Щоб тільки ти і я, розумієш? І нікого між нами.

Я цокнувся з нею. Авжеж, сп’яніння – це найкращий спосіб притлумити психоаналітичні здібності інтелектуальної панни. Віра віддалася із якимсь приреченим смутком в обличчі, не проронивши ані слова.

4

Я б із великим задоволенням подався додому, але Віра поволокла мене до «Вавілону», щоб за кавою витверезитись: не могла ж вона в такому стані заявитися вдома.

– Навіщо ти напоїв мене? – дорікала мені, а я ввічливо відповідав, що це їй тільки здається, що вона зовсім не п’яна, а насправді твереза, про що свідчать правильно побудовані складні речення і вживання іншомовних слів, значення яких я не знаю і знати не хочу.

Щойно ми сіли за столик, як до нас приєднався Андрон з черговою кралею і радісно повідомив, що вони женяться. Краля серця була худа, як трясця, мала лисячий писочок і на диво вузькі вуста. Я хотів, було, поцікавитися, невже він втратив надію знайти ще щось страшніше, але стримався.

– Ти знову виграв, – сказав я.

Андрон розсміявся, підморгуючи мені по-змовницькому, а краля здивовано запитала, що саме він виграв.

– П’ять баксів, – пояснив я.

– За що?

– Ми заклалися, хто скоріше одружиться.

Андрон знову втішено засміявся, не перестаючи мені моргати і корчити кумедні гримаси. Віра з філософським виглядом водила пальчиком по столу, аж врешті перепросилася, повідомивши, що їй треба вийти. Краля згадала теж про свої потреби і набилася їй у товариство.

– Класна теличка, – сказав я якомога серйозніше.

– Перестань. Ти нічого не розумієш. Вона донька ректора.

– А-а…

– От тобі й «а-а». Там такі бабулі, що хо-хо. А з мармизи нам воду не пити.

– Тоді зрозуміло.

– Між іншим, у неї є старша сестра. Неодружена.

– Невже й цілка?

– Мурово.

– І така сама красуня?

– Я б сказав, навіть трішки симпатичніша. На фіґа тобі ці писані сикси? Щоб потім гарувати на неї все життя? Я тебе познайомлю з її сестрою. Татуньо вже кожній з них подарував по кам’яниці з усіма прибамбасами і з «опелем» на додачу. Будеш жити в мармуляді.

– Можливо, це якраз те, про що я мрію.

– Ну, ти ж не дурень. Ти ж розумієш. Тобі ж, як письменникові, хочеться чого? Ідеальних умов для творчості, так? Ну, от. Про кращі умови для творчості, ніж бути зятем ректора, нема чого й мріяти. У шлюбну подорож їдемо на Кіпр. Отже, якщо швиденько її обкрутиш, поїдемо разом. Давай, вирішуй.

– Скільки її сестрі років?

– Двадцять п’ять. Чудовий вік для того, щоб заарканити. З такими дівицями все дуже просто. У них усі антени вже працюють в одному-єдиному напрямку – негайно вийти заміж. Бо коли гепне двадцять шість, планка падає. Починається депресія, з’являються ідеї заглибитися в науку, у бізнес, робити кар’єру і т. д. Завернути їх назад до ідеї затишного сімейного кубельця і щасливого материнства з кожним наступним роком уже надто важко. Але в оцей період можна брати їх голими руками. Отак підходиш і береш. Я не розумію, що ти знаходиш у тих пацанках. Я давно вже в них розчарувався.

В цей момент повернулися наші панни, вони, вочевидь, теж знайшли якусь тему для розмови і втаємничено хіхікали. Ми ще перекинулися кількома пустопорожніми фразами, і Андрон відвалив, пригортаючи кралю. Віра провела їх таким сміхотливим поглядом, що я запитав:

– Чого ти тішишся?

– Мені смішно з Андрона.

– І що ж там смішного?

– А нікому не скажеш?

– Ні.

– Ну, він же ж думає, що вона від нього в захваті.

– А хіба ні?

– Вона й не збирається за нього виходити. Вона не така дурна, щоб не розуміти, що саме Андрона в ній цікавить.

– Он як?

– Він тобі часом не розповідав про її сестру?

– М-м… щось там розповідав…

– Про те, що вона аж пищить, так хоче заміж?

– Так.

– Про кам’яницю і «опель»?

– Умгу.

– Може, навіть пропонував познайомити?

– Ну, пропонував.

– А ти що?

– Нічого.

– Не вірю.

– Не вір.

– Ну, гаразд. У неї нема сестри. Вона її вигадала. Показала йому фотографію своєї подруги. І спитала, чи в нього нема для неї кавалера.

– Навіщо це їй?

– Щоб самій познайомитися. Невже незрозуміло? Вона Андрона використовує винятково з однією метою – мати когось, хто буде виводити її в люди. Сам розумієш, дівчина після закінчення навчання випадає з тусівки. Хата – робота, хата – робота.

– І це вона тобі, першій зустрічній, усе отак вибовкала?

– По-перше, ми з нею зналися й раніше. Наші батьки давно товаришують.

– Стривай-стривай, ти кажеш, що ви зналися раніше… Але ж коли вони підсіли і Андрон нас знайомив…

– …ми вдали, що вперше бачимося. Це тому, що вона встигла мені підморгнути. Ну, от. А по-друге, вона почала розмову з того, що поцікавилася, які в нас із тобою стосунки.

– І що ти їй сказала?

– Те, що чула від тебе.

– Що саме?

– Що в нас палке кохання. Щось не так?

– Ні, все нормально. Тобто якого дідька їй знати про наші стосунки?

– Можливо, вона хотіла знати, чи не можна тебе закадрити.

Бідний Андрон! Я відчув, що мушу конче випити. Я підійшов до бару, зробив замовлення і, роззираючись, помітив Зеника. Він сидів за столиком, втупившись у порожню чарку так, мовби ось-ось мало статися чудо, і чарка сама собою наповниться горілкою, я знічев’я дивився на нього і не міг второпати, чому на його обличчі відбився такий вселенський смуток, ніби його щойно звільнили з китайської тюрми. Я вирішив його розвеселити і кивнув одному знайомому, а коли той підійшов, попрохав його сісти у Зеника за спиною і затіяти з ним коротку розмову: мовляв, як справи і таке інше, а я за той час підміняю порожню чарку на повну. Знайомий охоче погодився на мою затію, а я замовив у бармена повну чарку горілки. Як тільки Зеник відвернувся, я тихенько замінив чарки, потім сперся на шинквас, чекаючи, поки бармен приготує морозиво, каву і відкоркує шампанське. Упівока я стежив за Зеником. О-о, треба було бачити його обличчя, коли він помітив повну чарку. Він навіть струснув головою, а потім знаєте, що зробив? Нахилився до чарки так, що мало носом не черкнув, і уважно її обстежив, після цього встромив у неї пальця й облизав: «Горілка!» – радість осяяла його обличчя. Виявляється, чуда таки бувають. Він узяв чарку, вихилив її з проникливим почуттям самоповаги, а тоді переможним поглядом обвів усю залу. Коли він побачив самотню Віру за столиком, його лікті на мить піднялися і він уже мав намір встати, але якесь внутрішнє чуття підказало, що поспішати не варто і краще завершити повний огляд кнайпи. Це було слушно, бо, помітивши біля бару мене, він знову опустив лікті на стіл. Але тільки на хвильку, наступної миті він уже прямував до мене з таким самим похоронним виглядом, як і раніше.