Текст книги "Весняні ігри в осінніх садах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Скільки б разів Мар’яна в мене не ночувала, то кожного разу ввечері казала «ні», а вночі шептала «так», аби вранці жодним натяком не дати зрозуміти, що вона це робила усвідомлено, а не крізь сон – дивний сон, казковий сон, незабутній сон у сяєві незмінних свічок, про які вона теж нічого не пам’ятала.

У наших стосунках з нею була ще одна особливість, яка навіювала таємничість і загадковість: вона ніколи не дозволяла провести себе додому, ми завше прощалися на зупинці «сьомого» автобуса, з чого можна було здогадатися, що дівчина мешкала на Майорівці. Ані словом вона також не прохопилася про свою сім’ю, і коли якось я запитав, чи думала вона про те, як поставляться рідні до її самогубства, Мар’яна тільки засміялася і перевела розмову на іншу тему. Усе це мене неабияк інтригувало, але я не чинив жодних спроб розкрити таємницю доти, доки не трапилася дивна пригода.

Одного вечора ми забрели до кнайпи на Личаківській. Ніколи раніше я сюди не заходив і не мав зеленого уявлення про тутешню публіку, та щойно ми увійшли всередину, як Мар’яна мене раптово вхопила за руку і потягла геть. Це було настільки не схоже на неї, що я не відразу скорився її волі й намагався з’ясувати, у чому причина, але вона сказала, що пояснить на вулиці, і таки витягла мене звідти, але й на вулиці не припинила волочити за собою, наддаючи ходи так, мовби від когось тікала, не озираючись. Я бачив, яка вона схвильована, і не міг нічого зрозуміти, а на всі мої запитання, відповідала: «Потім». Заспокоїлась тільки, коли ми опинилися на зупинці трамвая, тоді нарешті Мар’яна насмілилась озирнутися і, мовби переконавшись, що ніхто нас не переслідує, усміхнулася.

– Ну, ти мені нарешті щось поясниш? – спитав я.

– Нічого страшного не сталося. Я побачила свого батька.

– Це ти від батька так чкурнула?

– Уяви собі. Він у мене страшенно діставучий, я з жахом собі уявляю, що б то було, якби він нас побачив разом.

– Невже ти гадаєш, що він запрагнув би спілкування, якби побачив тебе зі мною?

– Чому б і ні? Ви з ним майже однолітки. Ти не уявляєш, який він причепа. Він хоче усе знати: де я буваю, з ким, чи не забагато собі дозволяю…

– І що ж ти йому розповідала?

– Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.

– А хто він у тебе?

– Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.

– А мама?

– Ну, мама, інакша… вона мене краще розуміє…

– А чим вона займається?

– А що це тебе раптом так зацікавили мої батьки?

– Ти просто ніколи нічого про них не розповідала. Це виглядало дивно. Ти жодного разу навіть словом про них не прохопилася.

– Я це навмисне робила. Я боялася, що ти мене захочеш розчулити, почнеш заливати: а ти подумала про батьків? а як вони переживуть твоє самогубство? От цього я боялася. А тепер не боюсь, то й розповідаю.

– То чим же займається твоя мама?

– Мама? Мама – лікар. У мене чудова мама.

– І як вона ставиться до того, що татко вечорами засідає у кнайпі?

– Та це дуже рідко буває. Я була просто ошелешена, коли його там побачила. Здається, що він нас таки не помітив. Боже, я й досі вся тремчу.

– Невже це було б так страшно, якби ти нас познайомила?

Мар’яна зиркнула на мене так, мовби я дав їй запитання з тригонометрії.

– Ти забув, скільки мені років? Я, завваж, ще не маю паспорта. Я так думаю, що він зі своїми зв’язками міг би тебе навіть притягнути до відповідальності. За розбещення малолітніх. Теж мені вигадав: познайомити!

Але якась підступна думка мені підказувала, що вона говорить неправду, всі її репліки були надто театралізовані, нещирі, а за кілька хвилин я був уже майже певен, що вона мені крутить юра, бо після того, як ми вийшли з «двійки» на кінцевій зупинці і я рушив звичним напрямом до зупинки її автобуса, Мар’яна наполягла, щоб цього разу провести спочатку мене. Такого ніколи раніше не було, і з огляду на вечірню пору я не погоджувався, але вона стояла на своєму і не заспокоїлася, доки таки не посадила мене на винниківський автобус. Причиною такої незвичної поведінки начебто була моя застуда, я мав якнайскорше потрапити додому і вжити аспірину. Здавалося б, тут не було нічого дивного, жінки люблять інколи проявляти свої материнські інстинкти, до того ж я справді кілька разів пчихнув і скористався хустинкою. Але щось мене продовжувало муляти, і я, не доїхавши до Винників, зійшов з автобуса, пересів на львівський автобус і повернувся до тієї самої кнайпи, звідки ми вилетіли, як кулі.

У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивосьмирічна дівчина – а мав я їх всього дві – дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.

Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було – то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла пересвідчитися, що я сяду у винниківський автобус і не повернуся назад. Авжеж, вона відчувала, що я можу це зробити. Мої роздуми перебили дами навпроти:

– Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.

– А то ви п’єте щось несерйозне, – додала її подруга.

– Мені подобається процес пиття, – сказав я, – тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?

– А вгадайте.

– Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.

– А ви спробуйте. Але ми вам наллємо коньяку.

– Боронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.

– Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! – гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.

І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи у Львові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, – жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.

– То була ваша донька? – спитала Галя.

Я подумав, що заперечувати нема сенсу.

– Симпатична, – сказала Оля.

– Та що там – красуня, – уточнила Галя. – Вчиться?

– Закінчила десятий клас.

– О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?

– Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.

– Ви, напевно, живете окремо?

– Так. Ми з її мамою розлучилися.

– Ми так і подумали. – Ну, це ж треба, які провидиці! – Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

– А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

– Практично ні.

– Стривай, здається один пан вийшов.

– Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.

Ну і що? – подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. Їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльозету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є». Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:

– А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?

– Яких саме? Тих? – кивнув я на стіл з дамами.

– Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.

– А в Юрчика така спеціалізація, – сказав Мирон, – самі пацанки. Тобто юні поетеси.

– О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, – сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.

– То ви її знаєте?

Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіжене, – не сказати нічого.

– Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. – Язик у нього заплітався. – Вона моя пацієнтка. От і все.

– У неї щось із мозком? – спитав Мирон.

– Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.

Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки я напився, встиг собі усвідомити одну річ: людина, якої сполохалася Мар’яна, була лікарем… Пиятика затягнулася настільки, що я подався спати до Мирона. Вранці, коли він збирався на роботу, я вирішив вивідати про Мар’яну дещо більше. Мирон запропонував поїхати з ним.

Їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.

– Юрчик хоче знати про Мар’яну, – сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. – Ти ж розумієш, вони зустрічаються.

– Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?

– Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.

– Юна поетеса, розумієш? – підморгнув Мирон.

– Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених… – Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: – Вона хвора. Невиліковно.

Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.

– Знаєте, пане Юрку, то є делікатна ситуація. Я б не повинен вам це говорити. Але Мирон… а ви його колєґа… Тобто якщо ви будували собі якісь плани з нею, то… – Він випустив дим понад моєю головою і продовжив: – …не варто. Вона приречена. Ми зробили магнітно-ядерний резонанс мозкової тканини і виявили неоперабельну пухлину мозку. Мабуть, ви помічали, що в неї бувають різкі зміни настрою, що вона може дивитися в одну точку й не слухати того, що ви їй говорите, а на ваші запитання відповідає з деяким запізненням. Інколи ночами трапляються провали пам’яті й прояви сомнамбулізму, коли вона не усвідомлює своєї поведінки. Скільки разів вона при вас втрачала свідомість?

– Два… ні, три…

– Ну, от… одного разу вона втратить свідомість і більше не отямиться…

– І скільки ти їй даєш? – спитав Мирон.

– Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.

– Вона про це знає? – спитав я.

– Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна… Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.

– І ви їй сказали, що надії нема?

– Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що… інформацію мала… її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.

– Коли то було? Коли виявлено пухлину? – спитав я.

– То було в лютому.

В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.

– А коли вона лягла до вас?

– У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спохопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї… Батько їх покинув, а мати… мати в неї алкоголічка… її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.

– Вона мені розповідала про батька-професора і матір-лікарку.

– Батько-професор… – він гірко усміхнувся, – батько її був простим муляром. Мати кравчиня… у періоди запоїв не раз лупцювала доньку, тому вона перейшла жити до бабці. Десь там на Майорівці є маленька загрузла в землю хатинка, яку дивом не знесли. У ній Мар’яна і живе. Сама. Бабця померла і залишила їй якісь невеличкі заощадження та жменю різних золотих дрібничок. Так, на око, було того добра доларів на двісті. Мар’яна принесла мені їх, висипала на стіл і запитала, чи цього не вистачить на операцію. Але що я міг їй відповісти? Я міг сказати, що не вистачить усіх скарбів світу, але натомість тільки похитав головою.

– Тобто ви залишили їй надію на те, що операція взагалі можлива, якби роздобути кошти?

– Тоді я просто не міг… не міг із себе видушити, що надій нема жодних… Дивлячись на цю юну чисту вроду… Я відтягував як міг цей присуд… Але врешті змушений був сказати як є. Від неї важко щось затаїти. Вона вмить розрізняє неправду.

– Це страшна смерть?

– У такому віці будь-яка смерть страшна.

– А смерть від пухлини мозку?

– Вона може померти з жахливими болями, а може одного дня просто не прокинутися… Заснути і не прокинутися…

– І це вона теж знає?

– Так.

– Відколи?

– Наприкінці травня я врешті сказав правду.

Саме наприкінці травня ми вперше зустрілися.

– Відтоді в неї з’явився страх перед сном, особливо вночі… – продовжив Ростислав. – Вона інколи цілу ніч не спить, читає, і лише на світанку засинає, коли вже настільки втомлена, що все стає байдужим. Думаю, що задля її спокою цього не слід було казати.

– Що було потім?

– Вона… тільки між нами… попросила в мене отруту.

– Ви дали?

– Я лікар, а не кат.

– У вас не було відчуття, що було б гуманніше позбавити її зайвих мук?

– Я запропонував їй госпіталізуватися, коли… коли їй стане гірше… принаймні знеболюючі засоби я гарантував. Але мені здається, манія самогубства міцно засіла в її голівці. На мою пропозицію госпіталізуватися вона відповіла істерикою. Я ледве її заспокоїв. Удруге вона побувала в мене на минулому тижні. Сказала, що ніколи більше не ляже в лікарню і не буде терпляче чекати смерті. І знаєте… я їй вірю… але я тут безсилий…

– Вона ще має до вас прийти?

– Зараз… – він погортав блокнот, – у мене записано… восьмого серпня… о десятій…

2

Я брів з відчуттям, мовби мені на голову звалився цілий Львів, я відчував найменший звук, кожен ледь чутний порух повітря, голоси і гуркоти стрясали мною, сплітаючись у дику какофонію, мені хотілося затулити вуха долонями і бігти навмання, аби якнайдалі від цього гамору, вищання трамваїв, смороду бензину, газів, розпеченого асфальту. Всю дорогу додому я думав лише про Мар’яну. Усе те, що мені раніше в її поведінці видавалося божевіллям, незрозумілою примхою, тепер уклалося в цілком зрозумілу схему. Вона вирішила покінчити самогубством не тому, що їй нецікаве життя, а тому, що боялася очікувати свого жахливого кінця, але, маючи поетичну натуру, забагла все театралізувати. Намовити свого ровесника видавалося їй нереальним, зате я, на її погляд, для цього цілком підходив. Зупинившись на моїй кандидатурі, вона затіяла зі мною листування з однією метою: захопити собою, звабити і зневолити почуттями настільки, аби я заради неї став готовим на все. Однак вона полювала не на мене, а на те, що я намагався оберегти і захистити від будь-якого зовнішнього втручання – на письменника в мені, щоб, пришпиливши собі на комірець мою смерть, увійти разом зі мною у вічність. Інакше смерть її була приречена на буденну подію, звичайну і не цікаву, а я скрашував цей перехід, робив його романтичним і вартим легенди, гарантував, що ім’я її залишиться, як залишилися імена всіх інших жінок, що склали компанію відомим самогубцям.

І що більше я про це роздумував, то сильнішим ставав розпач. Як жорстоко вона мене обдурила! Потвора. Справді потвора. Як вона ще при першій зустрічі назвала себе. Подумати тільки – я вже майже схилився до самогубства. Ні про що інше останні дні я не думав, шукаючи логічних підстав для цього акту, – і ось, коли їх уже знайшов, раптом такий удар.

Вдома я постелив у садку коц, вмостився із незмінною пляшкою вина і, похапцем перехиливши один за одним два келихи, нарешті втамував розбурхані нерви та став розмірковувати спокійніше. Тепер мені було ясно, що Мар’яна до самогубства готувалася серйозно, настільки серйозно, що навіть цілком вдало зіграла своє кохання до мене. Але не тільки безславне канення у забуття спонукало її на цей крок, смерть у моєму товаристві подавала її в очах усіх знайомих і родини в образі невинної заблудлої овечки, яку звів з пуття хитрий і підступний сексуальний збоченець. Хоча чому звів? Отруїв! Підсипав отрути бідолашній дівчині, яка ні сном ні духом не сподівалася смерті! А що, зрештою, можна було чекати від цього чудовиська? Нікому й на думку не спаде, що то вона насправді спокусила мене. Загальна громадська думка засудила б мене так само, як вона це вчинила колись із Артуром Кестлером, приписавши йому змушування дружини до самогубства. Правду знали б тільки лікар і її мати-алкоголічка, але обоє мовчали б.

– І що тепер? – поцікавився я у пропливаючої хмарки з товстою задницею. – Що тепер?

Відповіді я не розібрав. Відтак я замислився, як маю повестися з Мар’яною. Мене душили навпереміну то лють, то біль, то невимовний жаль і співчуття, я подумав, що треба довести цю історію до кінця, жодних вияснень стосунків і звинувачень у підлості я собі навіть не уявляв, усе це вже без сенсу. Я не хотів чути також її виправдань або запевнень, буцім вона справді мене покохала.

Коли я коротко переповів Ростиславу історію наших стосунків і про наше спільне самогубство, сплановане на восьме серпня, він зрозумів, що проста відмова дати їй отруту тут не поможе.

– Знаючи її рішучість, можна припустити, що вона готова буде скористатися якимись отрутохімікатами чи труткою для щурів, яку можна придбати на будь-якому базарі, – сказав я.

– Не думаю. По-перше, вона зверталась до мене по отруту, яка діє безболісно, а отрутохімікати спричинять жахливі корчі й муки, а по-друге, де гарантія, що ви не відмовитеся пити цю гидоту. Але проблема не тільки в муках смерті. Я знаю, як вона ставиться до своєї зовнішності, і певен, що того жахливого видовища, яке справить смерть від отрутохімікатів вона ніколи не допустить. З дванадцятого поверху вона також не викинеться, під поїзд не ляже і навіть не повіситься.

– Справді? Звідки вам про це відомо?

– Вона ще тоді, у травні, пригрозила, що, коли я не дам отрути, вона повіситься, і я розповів їй, що відбувається з повішальниками: у них розслабляються усі м’язи і вони випорожнюються. Я зрозумів, що вішатися вона точно не буде. А, між іншим, вішання – найпопулярніший вид самогубства серед дівчат. На другому місці стрибання з даху, на третьому – пігулки. Зі стрибанням з даху ми теж хутенько розібралися – вона цього не зробить, ковтати жменями пігулки, що не дає жодної гарантії, – теж не для неї. Лишається отруїтися або перерізати жили на руках. Але з перетинанням жил не так просто, кров може зсістися, а тому слід перебувати в теплій ванні. Там, де вона живе, не тільки тепла вода, а й взагалі вода – рідкість…

Згадалися її слова: «Я простудіювала багато літератури». Якраз! Вона все про самогубства дізналася від свого лікаря. Я звернув також увагу, що в нього в книжковій шафі повно японців.

– Так, я давав їй читати, коли вона в мене лежала. Просто я не мав нічого іншого, що б міг їй запропонувати… Від них вона очевидно почерпнула й ідею «сіндзю». Але попри те вона конче хоче виглядати не менш привабливо, як і за життя. У неї надто сильна манія самогубства. Настільки сильна, що ледве чи від неї відмовиться. Однак мені дуже хотілося б відвернути її від цього наміру, якось перешкодити. Я віруюча людина і вважаю, що має діятися воля Божа. Ви мене розумієте?.. Я дам їй снодійне, але пообіцяйте мені, що не відмовитеся від того сценарію, який вона уклала. Підете з нею на той острів, вип’єте пігулки. Але перед тим ви приймете іншу пігулку, яка нейтралізує снодійне. Коли вона засне, зателефонуєте мені і ми її заберемо. Іншого способу переламати її спробу самогубства і покласти до лікарні я не знаю. Хоча, як по правді, то таких, як вона, кладуть до психіатричної лічниці.

– Але ви ж цього не зробите?

– Ні, я їй занадто симпатизую.

– Я не знаю, чи зможу те все зробити… і не видати себе…

– Мусите. Якщо я їй рішуче відмовлю і не дам «отрути», вона все одно щось роздобуде. Але якщо ви покинете її зараз… Я не можу врятувати її тіло, але хочу врятувати душу. Якщо Мар’яна вам не байдужа, то поможіть мені.

– Як будуть виглядати ті пігулки?

Ростислав вийняв з шафи прозорий флакон із пігулками голубого кольору і покалатав ними.