Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

– Вальтер, не роби цього! Поліція! Швидше туди! Вальтер, ти чуєш? Благаю тебе!

– Хто підірвав літак з Бергом? – спитав Ісаєв.

– Вальтер! Не я – Вальтер! Бауер санкціонував!

– Де тіло Кочева? – продовжував Ісаєв.

– Його спалили у Бромбасі в лісі.

– Навіщо ви вбили Дорнброка?

– Він усе сказав Кочеву.

– Що він сказав Кочеву?

– Про водневу бомбу для Ліма. Про все… Про нас… Про партію…

– Про яку партію?

– Про націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини! – закричав Айсман. – Штірліц, що ти робиш? Ми зараз загинемо!

– Ви зробили водневу бомбу для Ліма?

– Так.

Ісаєв узяв мікрофон і спитав:

– Земля, ви записуєте показання?

– Так, – відповіли йому.

– Преса у вас?

– Так. Тут Кроне з «Телеграфу».

– Передайте їм, що все буде гаразд, – сказав Ісаєв. – Тільки треба встигнути взяти Вальтера. І поспішіть на їхню спостережну раду. В них зараз засідання. Подзвоніть туди. Вам скажуть, що Айсман зараз виступає і зможе розмовляти з вами через три-чотири години. Це алібі на той час, поки Айсман в Італії. Неодмінно подзвоніть до них. Я хочу послухати, як вам брехатиме Бауер… А з нами все буде гаразд. Не хвилюйтеся, земле. Я вийняв радіозапал ще на аеродромі… Ми з пілотами вирішили погратися з життєлюбним Айсманом. Так, Айсман? Ти добре проковтнув черв'ячка? До зустрічі, земле…

Айсман упав, підклавши ліву руку під живіт, і зразу став рихло безформним. Ісаєв несподівано згадав ту страшну глибинну рибу, яку вони витягли на «самодурі» біля Гагри з гумового човна разом з Мишанею рано-вранці, коли ще не було сонця і сніг було видно на Авадхарі…

«Господи, коли ж це було? – стомлено посміхнувся Ісаєв. – Скоріше б це повторилося там, у Гагрі чи в Удомлі, але щоб неодмінно з Мишанею і без цієї глибинної риби, а, як завжди, у вересні, коли йде ставрида і чайки літають за човнами рибалок, гомінливо лаючись у хисткому синьо-рожевому небі, і чутно, як у санаторіях люди виходять на зарядку і культурники діловито розтягують пошарпані міхи своїх акордеонів…»

– Очухається, – сказав Ісаєв пілотам. – Повіко смикається. Це форма істерики. А може, час хоче виграти. Повертайте, хлопці, на аеродромі нас чекає поліція… Якщо поліція прихопить мене заодно з цим недолюдком, ви, я хотів би сподіватися, дасте показання на мою користь. Чи ні?

Москва – Нью-Йорк – Сінгапур – Берлін

1970