Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

– Ну, так от про тіло й серце, – пополотнівши, заговорила Крістіна, діждавшись, поки в залі вщухне сміх. – Я вам хочу дещо розповісти про серце, чисте кохання й тіло. Я завагітніла від пана вашого віку…

Гофмайер, побагровівши, запитав:

– Сподіваюсь, то був не я? Чи ви забули обличчя вашого спокусника?

– Він був професором римського права в нашому університеті, – вела далі Крістіна. – Він так читав про велич моралі Риму, що здавався мені вищим за всіх людей на землі, не кажучи вже про тих першокурсників, які норовили притиснутись до мене коліном на лекції. Я посварилася з своїм хлопцем, по-дурному посварилася, а наш професор їхав зі мною в одному вагоні метро, і я навіть не знаю, чому, розповіла йому про це. Ах, як красиво він говорив про кохання і про підлість молодого покоління! Як він мені розповідав про свою дружину, яка зрадила його, і як вона потім стояла перед ним на колінах, а він не простив їй, бо «не можна прощати підлість!». Як він говорив про чистоту, зробивши мене жінкою! Як він говорив про ідеали, змушуючи мене брехати дома, де я буваю по ночах! Як він аналізував літературу й театр! Який він був вихований і добрий, який він був ніжний, знаючи, що ніколи не одружиться зі мною! А коли я завагітніла, він просив мене віддатися тому бідолашному хлопчикові, щоб було на кого звалити дитину! Ви всі зрадники! Ви зраджували своїх дружин, а ваші дружини зраджували вас, поки ви були молоді, а тепер вам хочеться замолити свої гріхи і ви починаєте вчити нас чистоти!

В залі почалося щось неймовірне – галас, шум, свист…

Люх ухопив другий мікрофон і вийшов на середину залу – Крісті втекла кудись.

– Дами й панове! – закричав він, відчуваючи шалену, холодну радість. – Пане Гофмайер! Дами й панове, я прошу вас заспокоїтись. Може скластися враження, що ви противники демократії, бо не можна ж справді позбавляти людину її точки зору, навіть якщо ви не згодні з цією точкою зору! Пане Гофмайер, у мене до вас запитання. Сподіваюся ваші відповіді все поставлять на свої місця.

– Гаразд, – відповів Гофмайер, – я згоден відповісти на ваші запитання.

– Дякую. Скажіть, ви недавно прийшли до цієї чудової й по-справжньому доброчесної ідеї боротьби за чисте кохання чи завжди дотримувалися цих принципів, яким тепер так самовіддано служите?

– Я завжди дотримувався цих принципів…

– І до війни, і під час війни, і після неї?

– Так.

– Ці самі принципи ви визнавали і в тридцяті, і в сорокові, і в п’ятдесяті роки?

– Так.

– Отже, ви вірили в чисте кохання, перебуваючи в рядах гітлерівської партії і СС?

– Хто вам сказав про це?

– Ви самі. Ви ж сказали, що вірили в сороковому році в ті самі принципи, що й тепер… Хіба не так?

– Хто вам сказав про СС?

– Ви не були членом СС?

– Не шантажуйте мене! Панове, – він повернувся до залу, – тут зібралася банда! Це червоні!

– Пане Гофмайер, ви уникаєте відповіді: ви були в СС?

Зал заревів.

– Панораму по обличчях! – крикнув Люс Георгу, який сидів за камерою. – Крупно!

– Зробив!

– Ще крупніше!

– Сволота! Негідники! Провокатори! – репетували старі, схопившись зі своїх місць.

Люс знов обернувся до Георга й засміявся, як видихнув:

– Знімайте звук, хлопці, і вимикайте світло! Все. Цей балаган мені більше не потрібен.

– Яке ви мали право знімати наші збори?! – надривалася бабуся, підскочивши до Люса. – Ми притягнемо вас до суду! Це провокація!

…Незабаром прибув наряд поліції. Гофмайєр звинуватив Люса в дифамації й наклепі і зажадав, щоб засвітили відзняту плівку. Довелося їхати в поліцію – пояснювати. Люс відмовився давати показання доти, поки не приїде адвокат. Він знав, що Гофмайєр нічого не доб’ється, бо Георг дістав у президента «чистих коханців» дозвіл на проведення зйомок. Однак Люс відчував, як калатає серце і бридко холонуть руки. «Рабська душа, – подумав він, – досі я не можу вичавити з себе страху».

Поліцейський офіцер, зробивши допит, сказав, що він не бачить протизаконних дій у тому, що сталося в барі під час зустрічі, запланованій керівництвом «асоціації по захисту чистого кохання». Він запропонував Гофмайєру оскаржити його рішення, плівку ж заарештовувати не став, бо Люс провадив зйомки згідно з дозволом, який він дістав офіційним шляхом.

– Я не міг би накласти арешт на плівку, пане Гофмайєр, бо конституція Федеративної Республіки гарантує свободу зібрань так само, як і свободу слова, – додав поліцейський.

– Плівка – не слово, пане офіцер, – заперечив Гофмайєр, – я оскаржу ваше рішення.

У Люса тремтіли руки, і він ненавидів себе за те, що Гофмайєр бачив, як у нього тремтіли руки.

Коли він повернувся до готелю, в «ресептіон», йому передали телефонограму з Кіпріані – там відпочивала Нора з дітьми. «Фрау Люс чекала дзвінка до третьої години ночі. Пана Люса просять не дзвонити до десятої години ранку, бо фрау Люс не буде в номері і нічний дзвінок може налякати хлопчиків»

Люс пішов до себе і сів біля вікна. Світанок був сірий, похмурий. Голуби, що літали над площею, здавалися брудними, немов чайки в гавані.

«Дурненька, – подумав Люс про дружину. – Вона хоче збудити в мені ревнощі. Я ж знаю, що, незважаючи на всі її істерики, вона найвірніша мені людина. Єдина вірна, до кінця. Вона думає, що коли ревнують, значить, люблять. Вона ніяк не хоче погодитись зі мною, що ревнощі – це від себелюбства. Рибонько моя…»

Люс вирішив поспати дві години, – нічні зйомки на вулицях зірвалися через те, що група просиділа в поліції. Він уже ліг, але зразу ж підвівся, зрозумівши, що не засне: те, що зйомка в барі закінчилася щасливо, додало йому енергії, якої так чекає художник. Забуваєш про все: про втому, про телеграму Нори з Кіпріані, про страх у поліції. Все минає, лишається тільки одне відчайдушне бажання продовжувати роботу.

Люс написав на аркушику паперу: «В творчості треба, як у горах, не втрачати висоти». Йому сподобалася ця фраза, він прочитав її вголос і подзвонив асистентові:

– Мій дорогий Георг, не кидайте в мене черевиком. Давайте відстріляємося сьогодні до половини дня, щоб увечері знімати в Західному Берліні. Руки сверблять. У вас також? Я дуже радий. Спускайтеся вниз, вип’ємо кави.

Але кави він випити не зміг: розгублений Георг приніс ранкову газету, в якій повідомлялося, що поліція знайшла в будинку Люса труп Ганса Ф. Дорнброка.

3

Прокурор Берг сказав:

– Фердінанд Люс, я викликав вас як свідка. Коли в мене буде достатньо доказів, я припиню допит, тому що тоді кожне ваше слово може обернутися проти вас, і вам не обійтися без адвоката, бо із свідка ви станете обвинуваченим.

– Можу поцікавитись – у чому?

– Я, знаєте, дотримуюсь поступовості… Не будемо поспішати. Саме у вас на квартирі загинув Дорнброк.

– Виходить, мене звинувачують у вбивстві?

– Я вас ні в чому не звинувачую, пане Люс. Я викликав вас як свідка. Ви готові правдиво відповідати на мої запитання?

– Так. Готовий. Я готовий на все, аби тільки швидше закінчився цей жах! Я готовий на все! У газетах почалося цькування, продюсер уже тікає від мене! Чому мене звинувачують!? У чому?! Я не винен у самогубстві Ганса! Не винен!

Берг знову надовго замовк, а Люс, поглядаючи на те, як старий перебирає якісь папірці на столі, подумав: «Усе-таки я зоологічний боягуз. Я боюся, навіть коли знаю, що невинен. Недаремно мене завжди тягне зробити картину про героя, який коли й перемагає злочинців, то лише від комплексу неповноцінності. Художник розкриває себе найкраще саме в тому, чого йому бракує. Тільки такий добрий художник, як Томас Манн, міг написати авантюриста Фелікса Круля. Оскар Уайльд тонше від усіх писав про чисте кохання… А баболюб ніколи не зможе написати ніжність, хіба що тільки під старість, коли ним володітиме не бажання, а гірка пам’ять, – усе пройшло мимо, все, що могло б прикрасити його й облагородити… Проклятуща німецька манера – теоретизувати… Навіть у кабінеті прокурора. Коли б у моєму мозку поставили датчики, які можуть автоматично, без мене, записувати думки, вийшла б велика книжка. Деякі письменники носять у кишені книжечки й записують у них чужі слова і свої думки. Ідіоти! Будь-яка організація творчості безглузда і йде від бездарності. Геній щедрий, він не боїться, що думка, не занесена в реєстр, зникне. Виходить, ця думка ніщо, коли вона пурхає, як метелик, і за нею треба бігати з сачком… Зараз ця стара сволота почне ставити свої запитання, він ще тільки готується до цього, а я вже весь спітнів Яка гидка, холодна пика в цього старого… Відворотна пика один ніс чого вартий… Мабуть, був п’яниця, не інакше… Або склеротик. Взагалі, всіх стариків треба ізолювати від суспільства В них немає інтересів, спільних з людьми, які хочуть просто любити жінку, просто пити пиво й просто грати в теніс… Вони всі зляться, що вони скоро дуба дадуть, ці мумії».

– Розкажіть про вашу останню зустріч з Гансом Дорнброком, – попросив Берг.

– Я був у ванній… Це було десь близько години ночі, я збирався в бар. Він прийшов до мене трошки п’яний, дуже схвильований.

– Як ви могли визначити, що він був трошки п’яний і дуже схвильований?

– Так мені здалося… Звідки я знаю, як це можна визначити? Мені здалося, що він був ледь-ледь п’яний і дуже збуджений…

– Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?

– Мені було б зручніше розповісти вам усе, що я знаю, без ваших уточнюючих запитань.

– Добре. Будь ласка.

– Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся – я літав у Ганновер, – мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.

– Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?

– В «Еврику».

– Ви були там?

– Звичайно.

– Хто це може підтвердити?

– Кельнер…

– Ви там були самі?

– Ні.

– З ким?

– Я не відповідатиму на це запитання.

– Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?

– Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…

– Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?

– Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…

– Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?

– Я не пригадую. Точно я не пригадую.

– Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?

– Майже о другій.

– Як ви добиралися до «Еврики»?

– Я їхав туди на власній машині.

– Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?

– Ні. Ми зустрілися біля входу.

– Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?

– Ні.

– На власній машині?

– Скажімо, так.

– Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.

– Ви обіцяли не торкатися цього питання.

– Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?

– Ні.

– На машині чоловіка?

– Так. Але не треба цього ніде занотовувати.

– Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?

– Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.

– Скільки часу ви з ним розмовляли?

– Кілька хвилин.

– І потім поїхали?

– Так.

– Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?

– Ні.

– Скільки часу ви їхали до бару?

– Не пригадую. Це не дуже далеко…

– Півгодини? Більше?

– Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…

– Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?

– Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.

– Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.

– Я ж сказав – про мистецтво. Це була дивна розмова.

– Це мене дуже цікавить, пане Люс.

– Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі – щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би– я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…

– Я бачив ваш фільм, – перебив його Берг, – далі, будь ласка.

– Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.

– Отже, ви йому відмовили? Ви відхилили його пропозицію зробити фільм, сюжет якого вам невідомий, але який мав бути повернений проти нацизму?

– Так. Одним словом, це треба розуміти саме так.

– Він сам порвав чек?

– Так. Він уже випив півпляшки і захмелів. Він блював, він взагалі не вмів пити… Я, відверто кажучи, не вірю в стійкість позиції міліардерських синків, хоча Ганс був славний хлопець. Знаєте, тим, у кого тато має владу, можна погратися в опозицію – інколи. Мені ж цього робити не можна. Мені треба повсякчас лавірувати…

– Лавірувати? Але ж виступаєте ви з відверто лівих позицій у своїй творчості…

– Я не відмовляюсь від цих своїх позицій. Іноді, правда, зніму якусь там сусальність – для рівноваги. Але Ганс пропонував мені зробити фільм… Як це він сказав… «Який висадить у повітря тут геть-чисто все. Я дам тобі такі матеріали, про які ніхто не знає в світі». Я сказав йому: «Старигане, ти поспиш якусь годинку, а завтра ми з тобою закінчимо розмову про все це на свіжу голову, без віскі». І я поїхав.

– Хто мав подзвонити йому і чому він дав саме ваш телефон?

– Не знаю.

– Ви досить повно відтворили вашу розмову з Гансом?

– Так. По-моєму, так..

– Більше він ні про що не розмовляв з вами?

– Ні.

– Тоді я дозволю собі зробити невеличкий екскурс у галузь арифметики. Він прийшов до вас двадцять хвилин на першу. Так?

– Так.

– Ви приїхали в «Еврику» за п’ять до другої, тобто о першій п’ятдесят п’ять. Правильно?

– Так..

– По дорозі, як ми з’ясували, ви нікуди не заїжджали.

– Ні.

– Час, витрачений вами на дорогу, – п’ятнадцять хвилин, якщо не помиляюсь?

– Правильно.

– Значить, дванадцять двадцять плюс п’ятнадцять плюс ще десять – це я беру час на те, коли ви спускалися в гараж, відчиняли ворота, заводили машину. Всього дванадцять сорок п’ять. Виходить, Дорнброк пробув у вас одну годину п’ять хвилин. Судячи з ваших свідчень, розмова ваша могла тривати десять-двадцять хвилин щонайбільше. Отже, або ви забули якісь аспекти вашої розмови, або ви не все розповідаєте мені, пане Люс.

– Якщо хочете, я постараюсь ще раз пригадати все, як було, а ви візьміть хронометр, пане прокурор.

– Навіщо нам хронометр? Працює диктофон, він метрує свідчення автоматично.

– Ах он як… Гаразд. Беремо дванадцять двадцять. Ну, дванадцять тридцять – такий допуск на зміну точності можливий?

– Безперечно.

– «Привіт, Люс». – «Здравстуй, любий». – «Я не пізно?» – «Нічого. Я сам. Нора з дітьми поїхала до Венеції, на Кіпріані». – «Вона почала стріляти качок?» – «Ні, вона продовжує повільно вбивати мене». – «В тебе є щось випити?» – «Пошукай нагорі, в бібліотеці, там дещо могло лишитись». – «Дякую. Іди голися, я не заважатиму тобі». Я кінчив голитись, прийняв холодний душ, переодягся й вийшов до нього. Він уже випив пляшку, майже всю пляшку.

– Ви казали, що у вас лишилося півпляшки.

– Коли я стояв під душем, він зайшов у ванну й показав мені півпляшки і тут же став пити з шийки пляшки, а потім попросив мене посунутись, і підставив голову під холодний душ, і стояв так з хвилину. А потім пішов до кімнати. Коли я вийшов, пляшка була порожня. «Слухай, Люс, хочеш зробити геніальний фільм?» – «Звичайно, хочу». – «Я можу тобі запропонувати сюжет. Це буде бомба. Справжня бомба для голови». – «Якого голови?» – «Їх кілька – голів – у цьому ділі, – відповів він і вилаявся. – Мій батько голова, і великий керманич голова, і Амброс із БАСФ теж голова». – «Ганс, мені набридло битися. Коли ти відчуваєш себе солдатом, потрібним у бійці, – це одна справа, а коли ти нав’язуєш себе, а від тебе відхрещуються і ждуть розважальних штучок з еротикою чи з німецьким Мегре – тоді стає дуже нудно». – «А я от і пропоную тобі повеселитись. Кожна людина мусить хоч раз від душі повеселитись у цьому житті». – «В чому виражатимуться ці веселощі?» – «Вони вже в дечому виразились. Я випишу тобі чек і дам матеріали, які потрясуть світ». – «Старина, – відповів я йому, – світ уже нічим не можна потрясти. Років через п’ятнадцять – загибель планети неминуча: ти помітив, як змінився клімат? Ти знаєш, що кількість смертельного вуглекислого газу в атмосфері вже тепер перевищила допущену норму? Ти знаєш, що досить світові «потепліти» на три градуси – тільки на три! – і почнеться новий потоп? А хто про це думає?» – «Добре, про це буде твоя наступна стрічка. Ось чек на сто тисяч. Я дам усі матеріали. Я нечасто прошу, Люс, але коли я вже прошу, то, значить, я знаю, чому я прошу». – «Порви чек. Не треба. Я не люблю п’яних розмов. Давай повернемося до цього завтра вранці». – «Ти поспішаєш?» – «Так, мене жде Ежені». – «Ти дозволиш мені посидіти в тебе? Я чекаю дзвінка. Зараз мені має подзвонити один хлопець, я дав йому телефон, твій телефон. Так мені було зручніше». Я сказав: «Нора з дітьми в Італії, можеш залишатися тут хоч на цілий тиждень. Я з «Еврики» – прямо на аеродром: моя група чекає в Ганновері». – «Ні, спасибі, я діждуся дзвінка й поїду. Якщо я не діждуся дзвінка, тоді завтра буде багато галасу в тутешній пресі». – «Я раніше не помічав за тобою схильностей до Яна Флемінга. Ти розмовляєш загадками…» – «Якби ти сказав мені зараз, що ти згоден на мою пропозицію, тоді б я не розмовляв, як Флемінг… До речі, скоріш я розмовляю, як персонажі Ле Каре. А ти кажеш про три градуси й вуглекислий газ. Подзвони Ежені, попроси її затриматись, я розповім тобі фабулу – хоча б схематично». – «Я не можу дзвонити до неї. Вона дзвонить сюди, ти ж знаєш». – «Ти відмовляєшся від шекспірівського сюжету, Люс». – «Я запізнююсь, любий. Поспи і не сідай сам за кермо, зіб’єш когось…» От приблизно так, – закінчив Люс. – Я намагався вам програти всю стрічку так, як я її пам’ятаю. Покладіть якийсь час на паузи, сміх, на допитливі погляди… Скільки вийде?

– Хвилин тридцять, максимум…

– Виходить, нам ще не вистачає сорока хвилин?

– Приблизно так. Коли він порвав чек?

– Після того, як я сказав, що запізнююсь і що йому треба поспати.

– Від кого він ждав дзвінка?

– Не знаю.

– А якщо припустити?

– Не знаю, пане прокурор.

– Ви його часто бачили в такому стані?

– В якому?

– Ви ж казали, що він був дуже збентежений…

– Взагалі, таким я його ніколи не бачив. Він, правда, здався мені якимось дивним, коли повернувся після поїздки до Азії.

– В чому полягала ця дивність?

– Не знаю. Він приїхав звідти інший. Раніше він багато сміявся, був гульвіса… А втім, його друзі говорили, що він став гульвісою після якоїсь особистої трагедії, раніше, кажуть, він був аскетом і в університеті цурався всяких гулянок. А після цієї поїздки він здався мені якимось відлюдкуватим, замкнувся в собі…

– Гомосексуалізм, маріхуана?

– Виключено. Він вихований у традиціях… Та в нього, по-моєму, не було порядних жінок, тільки продажні шлюхи з кабаре. Але секс його не хвилював… Він був напрочуд чистий хлопець, до речі кажучи…

– Так. Гаразд. До питання про сорок хвилин нам ще доведеться повернутися, пане Люс… Я вас викличу найближчими днями.

– Я готовий, пане прокурор…

Коли Люс пішов, Берг попросив секретаря викликати на допит тих людей, які, так чи інакше, були зв’язані з Дорнброком-батьком з моменту організації концерну. Список у нього був підготовлений – вісімдесят дев’ять прізвищ.

– А на завтра, – сказав він, – замовте мені, голубонько, телефонні розмови з Сінгапуром і Гонконгом – ось по цих номерах, будь ласка.