Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

– Нічого, – сказав він. – Білі вірять у те, що їхні прабатьки були мавпами. Так що мені це навіть приємно, я відчуваю себе вашим татком…

Коли машина від’їхала, Айсман сказав Вальтеру:

– Який дурень… Ідіот нещасний… Не міг попередити, що ця мавпа знає нашу мову…

– Кажуть, у нього мати полька.

– В кого? В цього жовтого?!

– Та ні! В Аусбурга.

– Нічого. Нехай працює. Плювати. Поки що хай працює. Він тут міцно вжився. Справді, його мати полька?

– Та нібито…

– Отож я зразу відчув до нього неприязнь… Гаразд… Зараз для нас важливий тутешній макака… Він найважливіший для нас… Ти готовий?

– Готовий, чорт візьми.

– А чого це ти такий сердитий?

– Надінь мій піджак – будеш сердитий.

Айсман витяг хусточку й знову витер обличчя й шию.

– Нічого, – сказав він, – якщо все піде так, як ми задумали, повернемося в готель і заліземо до самої ночі в холодну ванну.

Вальтер штовхнув ногою двері храму. Вони, здавалося йому, мали важко відчинятися, бо були масивні й дисонували з усім будинком, але відчинилися легко (були на пневматиці), тому Вальтер трохи не впав – руками вперед. Він по інерції пробіг кілька кроків і спинився в порожньому прохолодному напівтемному залі. Темно було тут тому, що навколо храму росли пальми й чагарі, які закривали дорогу сонячному промінню.

Айсман сказав:

– Погана прикмета – спіткнувся. А залка нічого собі… Отут би столи для пінг-понгу поставити, а не лави. Підманюють нещасних макак отакою красою.

– Нікого немає.

– А он двері. Дізнаємось його домашню адресу. Хоча раніш усі вони жили біля своїх кірх. Як в автомобільному сервісі: чи народився хтось, чи помер, а він зразу ж тут. Ненавиджу церковних мишей, терпіти їх не можу.

Він постукав у двері, врізані в суцільну панель стіни – за кафедрою й електророялем.

– Заходьте, – відповів молодий голос по-англійськи. – Будь ласка.

У невеличкому кабінеті – стіл і два стільці – сидів хлопчина в строгому синьому костюмі. Побачивши європейців, він підвівся й сказав:

– Прошу вас, джентльмени…

– По-німецьки, – сказав Айсман, – говоріть по-німецьки. Ми не розуміємо вас.

Хлопець співчутливо розвів руками.

– Чжу Ші, – сказав Айсман. – Отець Чжу Ші? Де він?

– Чжу Ші? Настоятель? – хлопець зняв телефонну трубку й набрав номер. – Отець Чжу Ші зараз дома.

Він прийняв їх у садку. Його будинок з усіх боків обступали пальми, а в садку був басейн з голубою водою.

– Я слухаю вас, панове.

Айсман, витримавши паузу, сказав слова пароля – старого, ще часів Гітлера:

– Ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

– Так, – відповів Чжу Ші, – різка зміна температури впливає на організм.

Айсман і Вальтер перезирнулися. Старий сказав зовсім не те, що повинен був сказати. А він мав відповісти: «Зате азіатська гостинність допоможе вам швидко очуняти».

– Ні, – озвався Айсман. – Я кажу, ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

– Сідайте, прошу вас.

– Ви повинні відповісти…

Чжу Ші перебив Айсмана:

– Я відповідаю так, як вважаю за потрібне відповісти. Азіатська гостинність виражається в тому, де приймають гостей: на пекучому сонці чи в тіні, коло води.

– Спасибі, – сказав Айсман і знову витер обличчя хусточкою, яка стала вже мокра. – А куди сідати?

– На циновки. Це зручно.

Айсман незграбно опустився на бамбукову циновку й простяг ноги. Чжу Ші помітив:

– Це велика неповага до господаря – простягати ноги. Ви повинні підібгати їх під себе. Це так просто: гляньте, як це я роблю.

– В мене поранена нога, – відповів Айсман. – Коліно пробите. Він, – Айсман кивнув на Вальтера, – сяде, як це у вас заведено, а мені ви вже пробачте, будь ласка…

– Знімайте піджак, – запропонував Чжу Ші. – Вам жарко.

– Нічого, – відповів Вальтер, – я люблю тепло.

– Не треба мене обманювати. Знімайте піджак, знімайте, ваша зброя мене не лякає. Мені завжди цікаво дивитися на озброєних людей: це допомагає відчувати себе сильнішим за співрозмовника. Адже сила духу куди дужча за силу матеріальну. Хіба не так?

– Можливо, – погодився Айсман. – Нас тут ніхто не чує?

– Ніхто, – відповів Чжу Ші. – Крім вашого чемоданчика.

– Добре. Я радий, що ви нічого не забули. Вас не дуже здивував наш візит?

– У деякій мірі здивував.

– Минуло двадцять років – і на тобі, як сніг на голову, чи не так?

– Мене здивувало не це. Мене більше здивувала ваша непідготовленість до зустрічі зі мною.

Айсману сподобалася ця конкретність:

– У чому ви вбачаєте нашу непідготовленість?

– Хоча б у тому, що ви стали шукати мене в храмі. Виходить, ви не маєте ніякого уявлення про державну службу. А то б люди з вашої місії заздалегідь з’ясували б, коли я буваю в храмі.

– Ваша правда. Ми не представляємо державної служби. Ми представляємо інтереси одного з наших промислових об’єднань.

– Розумію. Які у вас питання?

– Спочатку хотілося б почути вашу згоду допомагати нам і надалі.

– Я тепер не займаюся мирськими справами. Мене хвилює дух людський, а не сила.

– Чи варто пред’являти ваші розписки на гроші, які ви одержували в Шелленберга, та кілька рапортів у РСХА?

– Навіщо? Я пам’ятаю. Сподіваюся, ви не наважитесь шантажувати мене.

– Звичайно, ми не маємо наміру робити необдуманих кроків. Нам потрібна ваша допомога й консультація. Всього лише.

– Я до ваших послуг.

– Нас цікавить, де тепер люди з вашої резидентури?

– О, хто зна! Стільки років минуло!

– Тут ви лишилися самі?

– Так.

– І змінили євангелічну церкву на адвентизм?

Чжу Ші посміхнувся:

– Про це не так уже й важко здогадатись.

– Ви змінили орієнтацію? Адвента, як мені відомо, орієнтуються не на європейські центри релігійної думки…

– Ви праві. Я кілька разів бував на західному узбережжі Штатів.

– Слід розуміти так, що тепер ви схильні допомагати своїм новим прибічникам по вірі?

– Ви неправильно формулюєте запитання… Вибачте, я не маю честі знати вашого імені.

– Айсман. Вас завербували люди з того відділу, де я працював.

– Одна з помилок ваших колег полягала в тому, що вони працювали з мінімальним прицілом на майбутнє. Вас губила мізерність. Я розумію, як вам було важко: ви мусили йти за вказівками зверху. Я прийшов до іншого висновку, осмисливши своє минуле життя. Я прийшов до висновку трохи парадоксального. Треба думати про людську спільність, про те, щоб народи об’єднати в єдину сім’ю, вірну ідеям бога, а не про те, щоб пересунути кордони чи анексувати території.

– Це ідея цікава. Йти до неї можна трьома шляхами: по-перше, по лінії створення могутнього виробництва, надсвітового за своєю суттю; по-друге, по лінії релігії, надсвітової за своєю ідеєю, і, нарешті, по лінії створення партії, яка враховувала б інтереси і промисловості, і релігії.

Чжу Ші з зацікавленістю подивився на Айсмана, який саме думав, як цю свою тираду стерти з плівки диктофона: він сказав більше, ніж міг сказати, – не для Чжу Ші, а для своїх берлінських керівників, які будуть, безумовно, якнайстаранніше вивчати запис.

– У тому, що ви сказали, багато розумного, і я думаю, нічого не зміниться в загальній схемі, якщо ми виведемо вперед релігію і дозволимо їй стояти на чолі в здійсненні ідей промисловості й тієї партії, яка допомагає промисловості вдосконалювати рід людський у сфері виробництва. Дух же слід віддати релігії, вона організовує розум правильніше, ніж партія.

– Якщо я погоджусь на вашу зміну в моїй схемі – чи означатиме це, що ви готові допомогти нам у дечому?

– В чому саме? Релігія привчає до точності.

– Як розвідник у минулому, – сказав Айсман, – ви розумієте, що я не можу ставити запитання, не маючи вашої згоди на продовження співробітництва…

– Ми з вами заплутаємося у взаємному недовір’ї.

– В мене немає часу плутатися у взаємному недовір’ї, пане Чжу Ші. Якщо я не дістану відповіді, мені доведеться вжити певних заходів, які примусять вас довіритися мені.

– Якщо ви вирішите скомпрометувати мене минулим – ви програєте. Викинутий за борт суспільного життя пастор адвентів, який виявився резидентом розвідки Гіммлера, ніколи й нікому не зможе допомогти в майбутньому. Це може засмутити ваших керівників. Мене ж це мало торкнеться. Я прийшов до віри в ідею, і я не боюся майбутнього. Я радив би вам передати мою пропозицію вашому керівникові… Якщо він згодиться відкрити мені суть вашого завдання, я з радістю продовжу розмову з вами у зручний для вас час, крім, звичайно, тих годин, коли я зайнятий у храмі.

– Добре, – сказав Айсман, – я подумаю. Ваша пропозиція розумна. Чи не можна попросити когось принести води?

– Зараз я принесу води. В мене тільки чиста холодна вода. Ви, мабуть, хотіли б випити оранжаду чи колу?

– Це не обов’язково. Просто холодної води.

– Добре.

Чжу Ші підвівся й пішов до будинку, але Айсман схопився і з несподіваною для нього спритністю вдарив старого складеними в пучку пальцями під ложечку.

Старий мовчки впав на циновку.

– Укол, – сказав Айсман Вальтерові. – Дома нікого, інакше він подзвонив би у дзвіночок.

Через п’ять хвилин після уколу, зблизька заглядаючи в очі старому, який лежав на циновці, Айсман спитав:

– Іменем бога, скажіть мені, отче Чжу Ші, кому ви зараз хотіли дзвонити, коли пішли по воду?

– Містеру Ліму, – відповів Чжу Ші, дивлячись в обличчя Айсману величезними розширеними очима, що стали зовсім без зіниць, дуже блискучими. – Містеру Ліму. Він дуже розумна, сильна й добра людина…

– Ви готові виконувати всі його доручення?

– Так.

– Пане Чжу Ші, ви розумієте, що говорите мені те, про що заборонено говорити?

– Розумію.

– Ви робите це тому, що вірите мені, так?

– Так.

– Де ваша резидентура?

– Я її передав містерові Ліму. В п’ятдесят другому році він прийняв від мене тих, кого я зміг знайти:

– Він знав, що ви були нашим другом?

– Знав.

– Містер Лім сам просив вас змінити віру?

– Сам.

– За його дорученням ви їздили на західне узбережжя Штатів?

– Так.

– Там є ваші люди?

– Є.

– Хто вони?

– Їх багато.

– Де списки людей?

– У сейфі містера Ліма.

– Які імена ви можете назвати по пам’яті?

– Настоятель нашої общини у Далласі отець Хуа Сю, настоятель общини в Лос-Анджелесі отець Хосе Косьєндес…

– У вас є канали зв’язку?

– Ні. Тільки особисті контакти.

– Що робить містер Лім?

– Ви не знаєте містера Ліма?! – обличчя старого стало на якусь мить безумним, і він засміявся. Айсман був просто вражений: які в нього білі красиві зуби, в цього старезного діда. – Містер Лім – хазяїн банківської корпорації «Чайна бенкінг корпорейшн», він власник тутешніх верфей, і йому належить пакет акцій концерну по риболовству в Манілі.

– Ви давно знаєте його?

– Так. Ми з ним зустрічалися в Пекіні.

– Коли?

– У сорок п’ятому році. Він тоді був офіцером…

– З ним у вас є канал зв’язку?

– Є.

– Називайте, будь ласка, пароль і відзив…

– У нас цифровий зв’язок. Оголошення в газеті… Треба звернутися в газету «Дейлі ньюс» і помістити таке оголошення…

Містер Лім увімкнув приймач, що стояв у нього на столі, й сказав:

– Я ждав вас. І даремно ви довели старого до самогубства. Так, так, він утопився в своєму басейні. Даремно ви це зробили, неекономно поводитеся з потрібними людьми. Виховання, перевиховання, переконання… А ви – мерзенними методами, наче нацисти… Ну гаразд, за минулим журяться тільки пацюки… Так от, Дорнброк мене цікавить у такій же мірі, як і я його…

– Не в такій же мірі, містере Лім, – сказав Айсман, – ми вас цікавимо в більшій мірі, бо Чжу Ші нам дещо сказав про західне узбережжя.

– Ну що ж… Тоді наша поліція миттю заарештує вас за вбивство Чжу Ші і за те, що ви вдавалися до засобів, які позбавляють людину волі. Ви в Азії, тут я зімну вас. Ви, мабуть, не встигли порадитися з Дорнброком після того, як обробили Чжу Ші. Не загравайтесь. Я готовий прийняти тут Бауера. – Айсман і Вальтер перезирнулися; вони багато разів умовлялися не переглядатися в час роботи, але щось заважало їм виконувати цю домовленість. – А ще краще сина Дорнброка. Він же тепер заступник голови спостережної ради, він спадкоємець усього діла, всіх семи мільярдів. Я прийму умови Дорнброка, я розумію, чого він хоче. Наші прагнення збігаються. З вами я розмовляти більше не можу, бо в мене зустріч з послом Кореї. Про ваше рішення повідомте мене завтра в цю ж годину. Можете використати мій телетайп. Ваш Роберт користується телетайпом англійців, а цього в даному випадку робити не варто.

«Концерн Ліма, найбільший у Гонконзі і в Південно-Східній Азії, почав переговори з представниками концерну Дорнброка про підписання контракту на суму в 25 млн. доларів», – повідомила через два дні «Дейлі ньюс» – одна з найвпливовіших тутешніх газет.

3

Шифрограма, надіслана кодом концерну, гласила: «Пан голова має честь запросити пана президента банківської компанії «Нешнл бенк» на триденну прогулянку по Середземному морю на яхті «Північний вітер». Пан голова заздалегідь упевнений у тому, що його пропозицію розглянуть найближчим часом, буде дуже вдячний панові президенту за візит».

Цей код Дорнброк застосовував у крайньому разі, коли хотів, щоб його зрозуміли і служба безпеки США і сам Дігон. Для Дігона тут було лише одне слово, невідоме дешифрувальникам у форті Міде[8]8
  Форт Міде, центр НСА – управління національної безпека США.


[Закрыть]. Слово «його» («…його пропозицію розглянуть»), що було аж ніяк не обов’язкове з погляду загальноприйнятого протоколу, означало сигнал тривоги, причому в найвищій мірі і серйозної…

Дігон двічі розмовляв із своїми юристами, віддав усі необхідні розпорядження, порадився з лікарями і вилетів на своєму «боїнзі» в Європу.

На яхті, коли вони лишилися вдвох, Дорнброк виклав на стіл фотокопії матеріалів, опрацьованих гонконзьким філіалом ЦРУ, про те, що компанії, які контролює Дігон, засікли на поставках Пекіну стратегічного обладнання. Цей провал міг обернутися скандалом.

– Ви обіцяли, що ця операція піде через вас, через ваших шведських друзів, – сказав Дігон, тричі переглянувши матеріали. – Ви мене поставили в надзвичайно скрутне становище…

Це провина ваших співробітників, які базікають, як баби. Чи зможете ви якось пригасити Це діло через Даллеса? Він зоологічний у ставленні до червоних.

– Але це не Москва, а Пекін.

– Байдуже.

– Він вважає, що вся суперечка між Москвою й Пекіном – це далекий стратегічний план червоних, щоб приспати нашу пильність…

– Так, він ніколи по-справжньому не вивчав марксизму, йому важко зрозуміти суть різнобіжностей між Кремлем і Пекіном… Ви праві…

– Що ви можете запропонувати? – запитав Дігон, – На карту поставлена моя репутація…

Дорнброк заплющив очі й стримався: йому хотілося зараз розсміятися. Дігон проковтнув гачок. Дорнброк давно готував цей удар. Він зараз перевіряв Дігона. Той на якусь мить показав свою занепокоєність, більше того – переляк, і Дорнброк зробив висновок, що Дігон ніяк не консультував свої торгові операції ні з державним департаментом, ні з ЦРУ, які могли б санкціонувати його торгівлю з Китаєм, у плані загального зондування, вигідного урядові. Дорнброк зараз дістав ще одне підтвердження своєму давньому переконанню, що Дігон у всіх своїх операціях дбає тільки про свої власні вигоди і аж ніяк не про вигоди Америки. Головне, що Дігон тепер у нього в руках. Він тепер піде за ним, за Дорнброком, а Дорнброк у всій азіатській комбінації ставить собі за мету не корисливі вигоди концерну, а майбутнє німецької нації, яка повинна бути нацією із своєю надпотужною зброєю. Для цього він ладен пожертвувати сотнями мільйонів марок… Треба вміти втрачати: тільки така людина, яка вміє втрачати, може нарешті знайти.

…Айсман дожидався виклику в сусідній кімнаті. Вона була обшита блакитним атласом. По розводах наввипередки бігали меткі зелені зайчики – по морю пливли дрібні швидкі хвилі, поглинаючи одна одну.

Коли його запросив Дорнброк, Дігон втупився своїми чіпкими витрішкуватими очима в Айсмана й миттю оцінюючим поглядом обмацав його постать, обличчя, костюм; Айсман відзначив, що американець звернув увагу навіть на його кульгавість, хоча, коли він стояв, кульгавості не було помітно.

– Доповідайте план можливих заходів, Айсман, – сказав Дорнброк. – Докладно, як ви доповідали мені. Цей пан не просто мій друг, цей пан допомагає нам робити спільну справу, отже, абсолютна відвертість, абсолютна.

Айсман чекав, що Дорнброк запросить його сісти, але голова не став запрошувати, а заглибився в папери.

– Є принаймні три надійні варіанти… Перший: ми спроможні зробити в філіалі ЦРУ на Дей-Шао-Чоу невеличку пожежу. Це наші люди в Гонконзі можуть гарантувати…

– Матеріали, – Дігон тицьнув пальцем у папку, що лежала на столі, – вже могли піти в Штати.

Айсман заперечливо похитав головою:

– Я прилетів звідти вчора. До понеділка не підуть, сьогодні уїк-енд.

– Так. Далі?

– Можна провести операцію заплутування…

– Тобто?

– Ми постараємося підкинути вашим хлопцям у Гонконзі й Сінгапурі кілька суперечливих матеріалів, які спростували б ці – компрометуючі вас…

– Це вже краще. Іще що?

– Прибрати з дороги тих ваших співробітників, які відкривають таємниці ворогам…

– ЦРУ мені не ворог.

– Я розумію… Але ж вони говорили про це не ЦРУ. Ваша розвідка лише перехопила ці розмови…

– Ні, ні, – сказав Дігон, – не годиться. Кому потрібна кров у нашому ділі…

– Який варіант ви затвердите? – спитав Айсман. – Який з перших двох?

– Другий. Це краще…

– Але цей варіант також не вегетаріанський, – зауважив Айсман, – тут нам доведеться також трохи пошуміти.

– Не розумію, – сказав Дігон.

– Це нас не цікавить, Айсман, – озвався Дорнброк. – Ви робите своє діло, і нам нема потреби знати, як ви його робите. Ми лише оцінимо результати вашої роботи. Отже, затверджуємо другий варіант…

Усе було розіграно точно. Айсман не був учасником комбінації – в даному випадку йому не відкрили подробиць. Тому його докази, як і запитання Дігона, звучали переконливо й дуже щиро… Бесіду записали на плівку й зняли двома мікрокамерами: синхронність звуку й тексту була очевидна. Дігон дав санкцію на акт, спрямований проти його країни, проти Центрального розвідувального управління. Сьогодні Дігона ознайомлять з цими матеріалами – тут треба бити відкрито. Від нього зажадають рішення: або він у всьому йде з Дорнброком, або його сьогоднішню розмову, спрямовану проти його уряду, і його пропозиції, які караються по федеральному закону, передадуть у Вашінгтон, і тоді йому буде нелегко: конкуренти втоплять його, варто лише Дорнброку розпочати бій. Треба загнати його в глухий кут, зіграти з ним партію, подібну тій, яку Гейдріх колись грав з ним самим. Діло є діло, тут не можна церемонитись – карти на стіл, рішення повинно бути прийнято зразу ж… Дігон не готовий до таких методів – він зламається. Він стане людиною Дорнброка… Отже, у потрібний момент і в певний час спрацюють такі механізми, які приведуть до дії людей у сенаті і в конгресі, зацікавлених у Дігоні. І зробить це Дігон в ім’я Німеччини, яку представляє Дорнброк. Він не зможе цього не зробити, бо він попався. Вони ж прагматики, ці американці, Дорнброк завжди вбачав у цьому їхню головну ваду. В них замість бога бізнес. А в нього бізнес в ім’я бога, яким для нього стало майбутнє нації.

– Хто цей хлопець? – спитав Дігон, підводячись (приховані в фальшивих ілюмінаторах камери йшли за ним слідом). – Він справляє враження ділової людини.

– Правильно, – відповів Дорнброк, дивлячись на Дігона з посмішкою, – він пройшов добрячу школу в Гіммлера…

«Ну що?! – думав він, розглядаючи Дігона просто у вічі. – Тепер зрозумів?! І тепер ти ще нічого не зрозумів. Тільки один я розумію головне: коли на полігонах Азії ми відпрацюємо зброю відплати з твого урану, з твоєї сталі і з твоїх грошей, ми, німці, станемо господарями становища, бо мільярди азіатів виконуватимуть нашу волю, одягнену в броню зброї відплати, нашої зброї!»

День, вечір і ніч режисера Люса

1

Люс купив пляшку віскі в літаку: тут це було набагато дешевше, ніж на землі, – без мита. Американці, які летіли в Сайгон і Сінгапур, купували по десять-п’ятнадцять блоків сигарет. Стюардеси були в довгих малайзійських спідницях, великоокі, з тонкими руками, які Люсу здавалися шиями чорних лебедів, – такі граціозні були в них рухи і так вони дисгармонували з різкими й сильними кистями коротко підстрижених, у військових куртках хлопців, що простягали дівчатам гроші.

Люс відкрив «Валантайн» і відпив два великі ковтки з пляшки.

«Так само пив Ганс, – згадав він, – значить, приріжуть і мене чи отруять, як нещасного Дорнброка. І в нього так само тремтіли тоді руки. Тільки в мене тремтять дрібніше, ніж у нього. Як у лихоманці. А в нього руки тремтіли в ті моменти, коли він після ковтка дивився на мене й чекав відповіді, а я думав, що він верзе нісенітницю. Мільярдерським синкам можна верзти нісенітницю. Мені треба мовчати, щоб мати змогу висловити свої думки в фільмі, не лякаючи заздалегідь продюсера. А їм можна говорити все що заманеться, цим синкам… Ось як можна обманутися, боже мій?! Більше за всіх у його загибелі винен я… Виходить так… Тільки в нього тремтіли руки тому, що він уперше вирішив стати громадянином, а в мене руки тремтять тому, що я й зараз не можу стати мужчиною. Який там ще громадянин… Мерзота, справжня мерзота…»

Хмари під літаком громадилися величезними сніговими скелями, їх пробили навскоси сильні синьо-червоні промені призахідного сонця. Тут, в Азії, вони були якісь особливі, ці хмари. В Європі вони плоскі, а тут громадилися, ніби повторюючи своєю невагомістю грізні контури Гімалаїв.

«Але все-таки Нора наплутала в головному, – подумав Люс, ковтнувши з пляшки ще раз, – вона змішала доброту з безвіллям. Вона вирішила, що я безвільна ганчірка, і сказала мені, що я одружився з нею заради її спадщини. І цим вона знищила наш альянс, який називається католичним шлюбом. Виявляється, я жив десять років з людиною, яка не вірила мені ні на йоту. Хоча Паоло правий – усе від комплексу… Спадщина тата-генерала… Ми одержали від нього в подарунок «фольксваген», що пройшов сорок дві тисячі… Звичайно, я одружився з цим «фольксвагеном», з ким же іще?! «Ми не можемо розлучитися, бо в нас діти!» Але ж я поганий батько, за твоїми словами! А ти чудова мати! «Кому потрібні твої фільми?! Кому?!» Все правильно. Нікому. Чортзна-що, а не фільми. А цей може вийти. Тому що продюсери не дали на нього ні копійки… А тобі, моя радість, доведеться піти попрацювати в офіс… Триста сорок марок на місяць – за культурні манери й благопристойну зовнішність. Якщо людині твердити десять років, що вона свиня, вона в це повірить – так, здається, в прислів'ї? Але я поки ще краплинку вірю в те, що лишаюся людиною…»

Він купив квиток з Берліна з десятигодинною зупинкою у Венеції. Там він зразу ж поїхав по головному каналу, зійшов на Санта-Лючія, не доїжджаючи зупинки до площі Святого Марка, щоб іще раз – удруге в житті – пройти по крихітних вуличках, мимо «Грітті», випити чогось міцного в павільйоні на набережній, який завжди був порожній, незважаючи на рекламу й малюнки, де обіцяли найдешевші страви: англійцям – англійські, янкі – американські… Цей нещасний павільйон завжди пустував, тому що Хемінгуей пив у сусідньому «Гаррі».

Там, постоявши на площі, Люс болісно згадував назву римського фонтана, куди треба було кинути одну монету, щоб вернутися у Вічне Місто, дві – щоб одружитися з коханою, а три монетки треба кидати тому, хто хоче розлучитися…

«Чому я вперся у цей проклятий фонтан? – подумав тоді Люс. – А, ясно, просто тут, на Святому Марку, немає фонтана, а моя міщанська натура волає проти цього: така величезна площа – і без фонтана. А коли б поставили на ній фонтан – усе розсипалося б к чортовій матері: гармонія руйнується одним штрихом раз і назавжди».

Він сів на пароплавчик, що плив на острів Кіпріані, і поїхав до дружини й до дітей. Він їхав лише для того, щоб сказати Норі про розлучення й обговорити всі формальності.

…Розмова на Кіпріані була довга, хоча Люс запевнив себе, що їде він до неї на п'ять хвилин і на годину – до дітей.

– Якщо ти приїхав тільки для того, щоб сказати мені про розлучення, – пополотнівши, заговорила Нора, – тоді тобі нема чого зустрічатися з дітьми: вони все розуміють, це садизм по відношенню до дітей. Я до цього звикла, але я не думала, що ти можеш бути таким жорстоким до своїх дітей…

«Добре було б узяти з собою камеру, – думав він зовсім про інше, щоб не вибухнути й не нагрубити, слухаючи нісенітницю, яку верзла Нора. – Правда, зайвий вантаж… Багаж коштує дуже дорого… А скільки буде потрібно плівки? Залишити в номері не можна – засвітять… Ні, треба сподіватися на блокнот, диктофон, а головне – на пам'ять. А яка ж сволота цей Карлхен – він, як боягуз, утік від мене! Є фанатики-ультра: праві й ліві. А цей фанатичний центрист; у всьому й завжди – з владою! З будь-якою, але з владою!»

– Коли я приїхала від дідуся, ти розважався у повій! Так, у повій у Мюнхені! Мені сказала про це Лізхен!

– Вона що, тримала свічку? (Берг каже правду: мистецтво тепер на роздоріжжі. Нацистам вигідне таке мистецтво, герої якого співають старонімецькі пісні й ходять у народних костюмах – посміховище для всього світу. Це ж не ансамбль танцю, а народ. Те, що дозволено ансамблю, не дозволено країні. Вони хочуть таким чином зберегти традиції. А які в нас традиції? Від Фрідріха Великого – до Бісмарка, а потім через кайзера – до Гітлера. Зберегти традиції – діло етнографів; прогрес тим і чудовий, що руйнує традиції, утверджуючи себе в новому. Гасова лампа – ніжна традиція минулого століття…»)

– Мені ти раз за разом повторюєш: «економія, економія, економія заради моєї роботи», а сам кидаєш гроші на вітер із своїми друзями й шлюхами, які тебе зраджують на кожному розі вулиці!

(«В Берліні сто тисяч вулиць, на якому ж саме розі? Що вона верзе?»)

– Хто тобі це сказав?

– Мої друзі…

– А мої вороги, – закричав він, – розповідали мені сто разів про те, як ти втішаєшся від мого садизму зі своїм лікарем. Мій садизм – це коли я не сплю з тобою… А я, коли працюю, стаю імпотентом! Ясно тобі?!

(«Нічого, нехай помовчить хвилину, а то в мене голова почала паморочитися від її слів і серце щемить… Так можна довести до інфаркту… А може, вона психічнохвора? Слава богу, мовчить… Чому я думав про традиції?.. Ага… Берг… Старі люди хочуть, щоб ми робили такі ж фільми, які були колись, щоб розчулювали їх, як у німому кіно… Нехай тоді їздять на конях, а не на машинах. Усі наші крамарі бояться лізти в техніку – вони в ній ніякого біса не тямлять, тому що неграмотні, а в кіно лізуть усі, це ж так легко – робити кінематограф! Старому крамареві нецікаво читати книжку про молодого фізика, йому не зрозумілий світ цієї нової людини; йому хочеться читати про самого себе, щоб усе було ясно й просто: порок покарано, доброчесність, краплинку постраждавши, все-таки перемогла. «Дітки, наслідуйте доброчесність, бачите ж, зло гидке!» Отак вони й чіпляються за штанину прогресу. І виходить, що «нога техніки» ступила бозна-куди, а «нога духу» – в болоті, бо за неї вчепилися старі крамарі. Їм би про своїх дітей подумати, а вони не можуть – честолюбство не дозволяє: «Дурна молодість, що вона тямить у житті?!» Так і підштовхують своїх дітей до бунтів! Чорт, тепер серце здавило… А, це вона знову про те, що я розпутна тварюка…»)

– Навіщо ж ти тоді живеш зі мною? Хіба можна жити з розпутною тварюкою? Ти ж така горда людина…

– Який же ти негідник! Хіба я жила б з тобою, коли б не діти?!

(«Якщо я зроблю цей фільм, я принесу дітям більше користі у порівнянні з тим, що вона возить їх на пляжі… Це змусить їх визначити позицію в житті – з ким вони? Дітям не буде соромно за мене… Це жахливо, коли дітям соромно за батьків… Син Франца сміється з батька відкрито: «Наш лакей пише ще один трактат про користь шибениць у боротьбі з комунізмом». Так він і каже. Але при цьому купує машини й дівок за батькові гроші. І ні в що не вірить. І про країну каже «загиджена конюшня». Я застрелив би такого сина… А Франц лише ніяково посміхається й пише далі свої лакейські трактати…»)

– Годі, Нора. Це нечесно… Я ж не стежу за тобою… А міг би… І я все знаю про цей самий порошок у нашій спальні… Годі…

Потім були сльози; вона говорила, що треба забути «всю гидоту й глупство минулого». А він повторював тільки одну фразу: «Нора, все скінчено».

У глибині душі – зараз у літаку він признався собі в цьому – він сподівався, що все ще може налагодитись. Але він повторював своє «Нора, все скінчено», бо він і вірив і не вірив її обіцянням «почати все заново – без ідіотських сцен». Вона знову заплакала, а потім, зло примружившись, сказала йому: «Ти одружився зі мною заради спадщини…» Тоді він повернувся й вийшов. Вона закричала навздогін: «Люс! Фердінанд! Фред! Вернись! А то буде погано! Вернись!» Досі це впливало – «божевільна жінка, повіситься в туалеті», – і він повертався. Зараз, перескакуючи через три сходини, він біг униз, немовби за ним хтось гнався, і у вухах лунало: «Ти одружився зі мною заради спадщини, а коли я сказала, що батько нічого мені не лишив, ти прийшов по розлучення!»

Руки перестали тремтіти, тілу було тепло, і ноги стали гарячі – всі ті шість годин, які він добирався до римського аеропорту і чекав літака, пальці ніг були холодні мов крига, й затерпли. Лише тепер, коли літак перевалив через Гімалаї і він добряче випив, багатогодинне відчуття холоду облишило Люса.

«З моїх восьми картин, – подумав він, знову припавши до пляшки, – п'ять я зробив для того, щоб Нора не відчувала різниці між домом її батьків і моїм домом… Я соромився своєї бідності й намагався виконати кожне її бажання ще до того, як вона його загадувала. Вона забула, що її батько одержував кожного місяця гроші від армії, а мені треба було щоразу зривати з себе шкіру й торкатися голими нервами до струму високої частоти – лише тоді спрацьовує мистецтво. Я йшов на компроміс з собою заради неї. Я доторкувався до струму, і мені було боляче, але я замість правди робив солодкий сурогат, щоб вона з дітьми їздила до моря. Я продав себе разів п'ять. Але ж я держав у руках правду… Все, годі. Горе не без меж. Тільки щастя не має меж… Що ж, – сумно посміхнувся Люс, – цю я назву, якщо вийде, просто «4». Без «1/2» я ніколи не працював із співавторами. Господи, ніколи мені не було так порожньо на душі, як тепер. Раніше я думав не про себе, а про те, що буде з Норою і з дітьми, якщо не стане мене. Чому я мушу завжди думати про це? Ні, Люс, цю картину ти робитимеш, не думаючи, що буде з ними… Ти робитимеш її лише для того, щоб битися на смерть з тими наці, які знову хочуть правити країною! Зрадити себе можна не тільки в голоді, під тортурами, але і в любові, а це найстрашніша зрада, бо тут усе залежить від самого себе, Люс… Чи не Люс… Яка різниця – що я, один такий на світі?»

«У день свого приїзду Л. побував у директора античного музею Ваггера й залишився в нього ночувати. Ваггер емігрував з Німеччини в 1933 році. За переконаннями близький до лівого крила соціал-демократії, постійно листується з прокурором Бергом. На другий день вранці разом з Джейн Востборн, яка працювала в музеї на посаді реставратора (дружина начальника відділу американської контррозвідки в консульстві, англійка, народилася в Лондоні 1935 року, в Штатах жити відмовилась), Ваггер і Л. відвідали редакції газет, які висвітлювали переговори й візит у Гонконг і в Сінгапур пана Д. Після цього вони подалися в кабаре, де виступав мюзикл Шінагави, й опитали всіх, хто знав про стосунки Ісії і Д. Ряд проведених заходів по прослухуванню дає всі можливості передбачити виходи Л. на вузлові моменти, які багато чого пояснюють, на моменти, пов'язані з візитом Д. у Кантон і Сіньцзянь. Передбачається, по-перше…»

У цьому місці голова концерну «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім відклав документ, надрукований на тоненькому голубуватому рисовому папері – на такому папері в двох примірниках друкувалися цілком секретні матеріали концерну. Один примірник знищувався зразу ж, як тільки переглядав його містер Лім, а другий з нарочним переправляли на материк.