Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

– Що ви хочете робити «по-перше», мене не цікавить, – сказав Лім помічникові з питань загальної стратегії, – це прерогатива служби безпеки. А те, що він ходить навколо вузлових питань, звичайно, не може нас дуже порадувати. Подумайте, що робити, – я в цих справах не порадник…

2

Помічник з питань загальної стратегії викликав шефа служби безпеки концерну й роздратовано сказав:

– Містер Лао, будь ласка, не просіть мене заздалегідь знайомити боса з вашими матеріалами. Зрештою, це ваша прерогатива – безпека концерну. Якщо ви вважаєте за потрібне повідомити містера Ліма про щось своє, запишіться до нього на прийом, у цьому я можу вам допомогти.

Лао їхав у своєму величезному «доджі» й по думки чортихався, розглядаючи потилицю шофера. Потилиця була коротко підстрижена, і на ній чітко виділялися темно-коричневі родимки. Ці родимки були якоїсь чудернацької форми. Якщо дивитися на них примружившись, то вони нагадували контури Латинської Америки.

«Сволоцюги, – думав містер Лао, – вони все хочуть робити моїми руками, щоб у разі провалу залишити мене сам на сам із законом. Вони тепер начебто взагалі нічого не знали про Люса, один я знаю про нього все! Дуже мене цікавить цей виродок! Якщо ми робимо спільну справу, то всім за неї й треба відповідати. Кращий зразок ієрархічної бюрократії: «Я не хочу знати нічого про ваші методи, мене цікавлять питання загальної стратегії!»

Містер Лао закурив і з відразою подивився на себе в дзеркальце шофера.

«Я теж добрий, – подумав він, зрозумівши, чому дивився на себе з відразою. – Я боюсь замахуватися на містера Ліма навіть у думках і топчу лише мого безпосереднього керівника. Зараз важливо тримати себе в руках і не бути подібним до них у тій розмові, яку доведеться провести з Хоа».

– Ви впевнені, що він піде з вами?

– Так, містер Лао.

– Чому ви такі впевнені в цьому?

– Тому що він європеєць… Вони всі довірливі, як нерозумні діти, містер Лао.

– Це неправильно. Вони далеко не такі довірливі, як вам здається. І потім він не європеєць…

– Він білий, містер Лао.

– Він не європеєць, – роздратовано повторив Лао, – він німець.

– Я мав діло з німцями. Вони відрізняються від європейців тільки одним – вони вміють пити. Англійці одразу ж заливають у себе тонну пива, стають відвертими хамами й принижують нас; американці б'ють по плечу й обнімаються; французи пропонують вступити в протиприродний зв'язок, а німці п'ють і п'ють, а потім ідуть дивитися злачні місця.

– Де ви закінчите з ним вечір?

Хоа дозволив собі виправити містера Лао:

– Ніч. Я закінчу з ним ніч. За Даблексроуд є цікавий будинок, де збираються матроси, які зробили своєю професією гомосексуалізм. Вони були в лікарів, і ті ввели їм у м'язи грудей стеарин, і тепер вони схожі на величезних жінок. Вони дуже ніжні і, перед тим як віддатися клієнту, розповідають про свої плавання в далекі країни.

– Хіба він гомосексуаліст?

– Ні. Але я розповім йому, що знаю місце, де він зможе наочно познайомитися з потворністю колоніального імперіалізму. «Такого, – сказав я йому, – ви не побачите в Європі. Тільки в Сінгапурі чи в Макао, але в Макао це небезпечніше, бо там португальська колоніальна влада боїться виходити в злачні райони, а в Сінгапурі багато поліції. Тільки в нас на острові ви побачите цей жах своїми очима і без риску для життя…»

– Я не хочу, щоб у нас були неприємності з поліцією, Хоа.

– Я теж не хочу неприємностей з поліцією, містер Лао. У двір зможе заїхати автофургон. Я подам його задом, а там дуже вузький дворик. І поїду на свій сампан. Один. І вийду в море – теж один.

– А якщо він уже розповів своїм знайомим, що саме ви запросили його на Даблексроуд?

– Ну то й що? Матроси підтвердять, що я привів його туди, і шофер таксі, якого я заорендую на цю ніч, підтвердить, що ми разом прийшли. Але він скаже, що я вийшов звідти через п'ять хвилин сам, і це буде правда. Він відвезе мене додому, цей шофер. А потім я повернусь на Даблексроуд, але вже на своєму фургоні. Я заїду в двір – я ж говорив вам, що там вузенький темний двір. Я скажу йому, що вже пора в готель, і поведу через чорний хід до фургона. Він – перший, а я – другий. Закричати він не встигне, бо, коли шило пробиває серце, вмить наступає параліч дихального апарата.

– Виходить, коли ви підніматиметеся за ним через чорний хід, вас побачать?

– О ні, містер Лао. Я пошлю за ним Чжу.

– Хто це?

– Він працює в дворі… Я плачу йому гроші. Це моя людина. Він зайде в цей будинок, а не я. Я ждатиму Люса на другому поверсі і скажу, що сьогодні може бути наліт поліції і краще звідси піти. Люс казав мені, що йому не потрібні скандали. Пригадуєте, коли я запропонував Люсу покликати поліцію, щоб з'ясувати, яка бійка була з американцями в містера Дорнброка, він не захотів звертатися в офіційні інстанції…

– Цього Чжу ви перевірили добре?

– Так.

– Ви перевіряли його рідних, знайомих?

– Звичайно. Я це робив протягом трьох років. Я давно придивлявся до Даблексроуд, і Чжу, що прибирав у дворі, привернув мою увагу насамперед. Там дуже темний невеличкий дворик…

– А коли Чжу побачить, як ви закінчите це діло, він не завагається?

– Я думав про це, містер Лао. Він може завагатися. Тому я попрошу його лишитися в закладі після того, як він пошле до мене Люса, підождати, поки прийде мій друг містер Баум, і сказати йому, що я чекатиму містера Баума в автофургоні на розі.

– І містер Баум засвідчить у разі потреби, що ви були в фургоні один?

– Так. Бо тіло Люса лежатиме під циновками, а зверху я кину кілька плетених мішків. З-під свіжої риби. І містер Баум підтвердить, що я був сам. А Чжу, коли його запитають, скаже, що людина, яку я просив спуститися…

Лао перебив:

– Чжу не повинні про це питати. Чжу повинен так передати Люсу ваше прохання, щоб ніхто цього не чув і не бачив. Чжу може розповісти, що виконав лише одне ваше прохання: він знайшов містера Баума і передав йому, що ви ждете його на розі в своєму автофургоні.

– Я дозволю собі не погодитися з вами, містер Лао. Дуже вибачаюсь, містер Лао. Але заклад розташований на п'ятому поверсі, а на чорних сходах по двоє дверей на кожному прольоті. Там живуть три розпусні жінки, що перебувають під наглядом поліції, сім'я прокаженого індуса, який зараз зник, сім'я Чавдарапанга, який двічі сидів у тюрмі за пограбування, і вдова Лі – жебрачка. Всі двері мають замки; вони можуть швидко відмикатися і так само швидко зачинятися… Адже коли є багато версій, тоді зникає та єдина, яка веде до істини…

– Скільки коштує вся операція?

– Це дуже складна операція, містер Лао.

– Вона коштуватиме не дорожче як п'ятсот доларів?

– Вона коштуватиме не дешевше тисячі…

– Які долари ви маєте на увазі, Хоа?

– Американські, містер Лао.

– Тоді я змушений відмовитися від ваших послуг.

– Мені дуже прикро засмучувати вас, містер Лао, але навряд хтось інший візьметься за цю роботу… Все-таки він не наш…

– Цю роботу виконає будь-який безробітний моряк за сто місцевих доларів.

– Ви абсолютно праві, містер Лао, але якщо цього моряка візьме поліція, він назве ваше ім'я, а для того, щоб потім довести, що це наклеп, вам доведеться заплатити адвокатові ще тисячу доларів… Повірте, містер Лао, я страшенно дорожу вашим добрим ставленням і не посмів би попросити у вас ні цента більше, ніж усе це коштує. Повірте мені. Воно ризиковане, це діло… Адже Люс ходить тут навколо ваших інтересів…

– Звідки вам це відомо?

– Коли це не так, то навіщо він вам потрібен?

– Одним словом, я плачу сімсот доларів, це максимальна ціна.

– Я не смію вести з вами торгівлю як з купцем, що торгує вроздріб, містер Лао. Я точно зважив усі «за» і «проти». Згоден на вісімсот доларів лише через мою до вас глибоку повагу.

«Ну що ж, – подумав Лао, – цього пора міняти. Він почав торгуватися, а це тривожний симптом. Мабуть, його слід порішити, коли він везтиме тіло до порту… Це зробить Чанг. Я не хотів пускати Чанга в це діло, бо він мені дорогий як брат… Але, мабуть, це доведеться сьогодні зробити Чангу. Одна автоматна черга поперек машини, і в машині буде два мертві тіла… І ніякого тобі риску: про мої зв'язки з Хоа не знає ніхто, крім нас двох…»

– Добре, – сказав Лао. – Ось гроші… Протягом півроку, будь ласка, не входьте зі мною в контакт. Через півроку запишетесь через мого секретаря на прийом, обговоривши заздалегідь, що хочете попросити позику в розмірі двох тисяч доларів на придбання катера для обслуговування шипшандлерами іноземних суден у порту… А про сьогоднішнє діло ви ніколи не говоритимете зі мною… Цього діла, після того як ви його проведете, не було.

– Так, містер Лао. Я зрозумів вас. Я також дуже обережний у моєму бізнесі. Я ні про що не говоритиму. Який інтерес мені говорити про це діло?..

3

Того ж дня Люс прийшов у кабаре «Гренада» і, відкликавши бармена, ткнув йому в кишеню хрусткого білого піджака п'ять доларів.

– Тепер давайте по порядку, – сказав Люс, – мені сказали, що ви все про них пам'ятаєте, а особливо про його першу ніч у вас. Мене цікавлять навіть на перший погляд зовсім незначні деталі: з ким він перемовив слово і що пив…

Ісії заглянула йому в очі; зіниці завмерли, потім розширились і раптом зійшлися в голчасту, гостру точку. Подушечки м'яких пальців на дотик просувалися по його долоні повільно, наче сліпі по курній степовій дорозі.

У прокуреному кабаре було темно: коли вона виступала, світло гасили. Лише зрідка вона засвічувала маленький ліхтарик, і різкий промінь світла, такий різкий, що, здавалося, він мав вагу й постійну протяжність, вихоплював з темряви очі, губи й лоб того чоловіка, якому вона пророкувала долю. Долоню, лінію життя, долі й смерті вона взагалі не освітлювала – в неї були зрячі пальці.

– У вас було трудне дитинство, ви росли сиротою. Сирітство – це коли дитина рано зостається без матері, – додала вона, і Ганс помітив, як зблідло її обличчя. Ісії взяла з його столика бокал з водою і відпила ковток – швидко, судорожно, якось по-пташиному. – Ви втратили першу любов не з власної волі. Це було друге ваше горе – як смерть матері. Смерть матері і втрата коханої – завжди несправедливість, а людину найбільше ранить несправедливість.

Спочатку, коли вона підійшла до нього, він посміювався: Ганс Дорнброк не вірив ворожкам, гороскопам і прикметам. Батько любив повторювати: все вирішує сила, спрямована в потрібний час по точно вивірених траєкторіях. Все інше вторинне і не суть важливе. Правда, коли батько взяв його з собою на маневри бундесверу, щоб показати дію тактичних ракет типу «земля – земля», які вироблялися на одному з заводів, що належав концерну Дорнброка, Ганс згадав старшого брата. Карла розірвало прямим попаданням снаряда в останній день війни, і, згадавши про це, він уже не міг спокійно спостерігати, як різко осідали установки, немов важкоатлети після того, як підняли вагу, і як ракети з шурхотом проносилися низько над землею, а потім лунав тугий поштовх і танк спалахував чорно-червоним полум'ям. Він розповів про цей нав'язливий спогад батькові, коли вони поверталися з Дюссельдорфа в Західний Берлін. Старий сказав: «Синку, тягар відповідальності, який віднині ти взяв на себе, позбавляє тебе права на спогади, які розслаблюють душу. Лиши сантименти політикам. І якщо ти хочеш відомстити за Карла, роби наше діло з однією тільки вірою: воно справедливе, бо воно підпорядковане інтересам нації. Ми служимо Німеччині, і це єдине повинно володіти твоїм єством, тільки це. І знай, що великі завдання завжди передбачатимуть втрати – так улаштований світ, і якщо багато чого ми можемо в ньому переробити, то цю суттєву дрібничку нам з тобою змінити не дано».

– Ви дуже страждали й зробили немало поганого, коли втратили вашу любов, – говорила Ісії то дуже швидко, то завмираючи, ніби хотіла врости своїми пальцями в долоню Ганса. – Ви зараз на роздоріжжі, ви метаєтеся, ви тепер відрізняєте добро від зла, тому вам тяжко. Зрячим взагалі тяжко; сліпці – найщасливіші люди на землі.

Вона говорила тихо, але йому здавалося, що за сусідніми столиками сміються над словами Ісії, і тому він примусив себе посміхнутися, щоб показати, як поблажливо він ставиться до її пророцтва.

– Я кажу правду, – наполегливо мовила жінка. – Хіба не так? Відповідайте мені, інакше я не зможу говорити далі. Відповідайте мені, – наполягала вона, – і не думайте про те, що на вас дивляться. Я кажу правду?

– Так, – відповів він, хоча хотів був заперечливо кивнути головою й сказати «ні».

– Ви втратили віру в тих, хто був вам близький. Ви іноді впадаєте у відчай. Мені страшно за вас. Але ви не можете піднятися над собою, ви підкорені своєму першому «я», ви боїтеся свого другого «я», котре і є ваша сутність. Ми всі боїмося свого другого «я», яке в нас вторинне, тому що це передбачає руйнування звичного, а ми всі раби звичок і умовностей. Ви кохали жінку чужої вам крові. А людина вашої крові не дала вам щастя, і ви увесь час думаєте про це, і, щоб забути про це, ви робите те, чого робити не треба. Ви мучите себе. Навіщо ви робите це? Ви не можете образити людину, яку вважаєте другом? Але ж усе визначено – те, що є, і те, що буде. Вам не судилося втекти від майбутнього. Ніхто не може втекти від майбутнього. Після того як ви втратили любов, ви вперше пізнали порожнечу. Ви заповнювали порожнечу й не хотіли бачити того, що довкола, що оточує вас, а воно кепкувало з вас: ви не можете жити поза життям… Ніхто не може жити поза тим, що оточує нас… А ви надто добрий, – раптом посміхнулася вона в темряві, – ви знаєте, як це погано – бути добрим, ви зрозуміли це, вам це пояснили… і вам доводиться бути комедіантом… Як мені… Як усім… Ви погано граєте чужу роль. Але якщо ви відмовитесь від неї – зникне актор і лишиться тільки пам'ять про нього… Про вас… Про всіх нас…

Ганс пригадав, як ректор університету подзвонив йому невдовзі після того, як Дорнброк-старший зробив заяву в пресі: «Молоде покоління теж уміє працювати – я стаю на захист молодих. Не можна створювати думку про всіх наших юнаків і дівчат, грунтуючись лише на скандальних витівках безвідповідальної групи студентів. Можу сказати, що мій син уміє працювати, хоч він так само, як і пани з Далема[9]9
  В Далемі (район Західного Берліна) розташований університет, прогресивна частина студентства цього університету виступає проти неонацизму.


[Закрыть], терпіти не може чванства, буржуазності й несправедливості…»

Ректор просив Ганса виступити на семінарі студентів-соціологів.

– Будь-яка тема, Ганс, – казав він, – на ваш розсуд. Ви зробите добре діло, повірте мені.

Ганс відмовлявся:

– Я не вмію говорити, я не люблю цих показних заходів – «цілком прийнятний капіталіст». Професоре, прошу, не наполягайте на вашому проханні.

– Знаєте що, Ганс, годі вам соромитися самого себе. В мене є дві приятельки: одна така собі повненька, а друга – гладка, як бочка. Так от, ота повненька красуня носить залізобетонні купальники, горбиться, щоб не було видно її животика, одягається, як стара жінка, і тому дивитися на неї смішно. І вона справді здається гладкою. А бочонок, її звати Інга, навпаки, натягує на себе міні-плаття і ходить, випнувши пузо, і ніхто не помічає її повноти. Треба бути тим, хто ти є, – лише тоді це не дратуватиме близьких і не шокуватиме незнайомих. Усе ясно? Капіталіст? Так от, прошу вас, бути самим собою. Можете називати себе по-старому – «капіталістом», а можете називатися «діловою людиною». Залишайтеся завжди Дорнброком. Ми ждемо вас післязавтра.

Він приїхав в Далем. Студенти зібрались у величезній аудиторії. Чоловік п'ятдесят у залі, який міг умістити триста. Ганс почав свій виступ дуже просто. Він сказав:

– Колеги, признатися, не знаю, навіщо я тут знадобився… Я боюся стояти на цьому місці, бо завжди тут стоїть той, кого екзаменують, – він широко усміхнувся, обернувшись до професора, – і завмирає від страху перед корифеями, які ганятимуть уздовж і впоперек, поки нарешті поставлять задовільний бал. Думаю, доцільніше так побудувати нашу зустріч, щоб ви запитували мене. Я готовий відповідати на ваші запитання.

Професор економіки сказав:

– Було б добре, якби ви розповіли про вашу точку зору на основні аспекти промислового розвитку в світі…

– З радістю, – Ганс знову всміхнувся (усмішка в нього була чудова, приваблива). – Тепер я готовий говорити про це без страху за бал…

Його перепинила дівчина. Вона підвелась і сказала:

– Пане Дорнброк, невже вам не совісно блазнювати тут, як дешевому актору, коли на планеті зараз, у ці хвилини, поки ви сипали усмішки професорам, уже померло п'ять чоловік з голоду?! Розкажіть нам про те, як ви думаєте боротися із злиднями, нерівністю й бойнями? Про аспекти промислового розвитку в світі ми знаємо не гірше за вас!

Ганс тоді, після слів цієї дівчини, здався собі крихітним, зовсім малесеньким, як макове зерня, і він дедалі більше й більше зменшувався, він бачив це ніби збоку, і йому стало дуже жаль себе, а потім він побачив, як студенти встали і, повернувшись до нього спиною, вийшли з аудиторії. Ректор тоді сказав:

– Це комуністи, це провокація, ми їх покараємо.

Ганс відповів йому стомлено, відчуваючи тягар у всьому тілі:

– Вони оперували даними ЮНЕСКО… І вони правду кажуть, бо мені їм нічого заперечити… Вони правду кажуть, і правда, що я – актор, балаганний блазень! І не смійте більше ніколи звертатися до мене з проханням про виступ.

Ректор розізлився:

– В такому разі пожертвуйте своє майно на будівництво сирітських приютів і безкоштовних клінік! Треба вміти відстоювати позицію! Якщо ви не навчитеся цього, вас зімнуть!

– Яка ж у мене повинна бути позиція? Мені соромно дивитися їм у вічі, професоре, бо вони живуть впроголодь, а я катаюся по світу на своєму літаку…

– Заради розваги чи для діла?

– У нас діло – просто втіха, – відповів Ганс, – воно само котиться, ми тільки встигаємо підбирати гроші…

Коли через якусь мить у кабаре ввімкнули червоно-зелені софіти, Ісії вже не було.

Дорнброк подивився на Роберта Аусбурга, представника концерну в Азії, й сказав:

– Непогано ще б випити. Тільки без льоду, це якесь пійло – тутешнє віскі з льодом.

– Подвійне?

– Потрійне!

– Добре. Тут треба багато пити. З потом виходить уся гидота, і вранці свіжа голова. Не вірте тим, хто базікає, що в тропіках не можна пити. Це говорять алкоголіки. Ну як Ісії? Вона фантастична дівчина. Її багато хто боїться. Вгадала щось?

– Ви славний хлопець, Роберт.

– Я старший за вас на тридцять чотири роки.

– Пробачте…

– Я ваш службовець. Дрібнота. Валяйте, кажіть що хочете. Але вона чимось вас розтривожила. Чи просто гарна? Вона не продається, я це з'ясував. Вона мені наворожила швидкий від'їзд, і я вирішив попробувати її. Вона відмовляє навіть мільйонерам, не тількі такій шушвалі, як я.

– Годі вам займатися мазохізмом.

– Спасибі за пораду! Ей! Віскі! – крикнув він офіціантові. – Потрійний – босу і чотири – мені. Просто склянку. І не лий туди води, сучий сину!

– Ви тут з усіма розмовляєте по-свинськи?

– Ні, тільки з лакеями. Дрібноті подобається принижувати тих, хто нижчий від неї.

Ганс підійшов до бару й випив чарку хересу. Заревів джаз. Він ніколи не думав, що японці вміють так грати поп-мюзик. Японці, що гастролювали тут, копіювали негрів, і це в них чудово виходило, бо японці жіночні і ритм у них підпорядкований мелодії. В цьому поєднанні реву й тонкої мелодії «рев» бився, мов сліпий силач, прикутий до пронизливо-сумної мелодії, яка лишалася навіть тоді, коли зникала… Немов промінь світла в темряві… Він же лишається ще якусь мить після того, як зникне, – зеленою або біло-димчатою лінією, а може, ще темнішою за ніч, що панує довкола.

«Зараз нап'юся, – подумав Ганс. – Ця божевільна японка наговорила такого, що дозволяє мені напитись. Я навіть мушу напитися, інакше не засну. Не можна звикати до снотворного, це гірше за наркотик».

– Послухайте, Роберт, не тягніть мене в готель, добре? – сказав він, підійшовши до столика. – Якщо я нап'юсь, не чіпайте мене, бо я можу образити вас, а це погано – ви ж така стара комаха…

– Чому ви думаєте, що я потягну вас в готель? Візьміть таксі, і шофер відвезе вас туди. І, крім того, мабуть, уже ваші секретарі розшукують вас. Ви не сказали їм, що їдете сюди?

– Я не повинен їм доповідати.

– Не брешіть. Не ви їхній хазяїн, а вони ваші хазяї. Що ви без них можете? Вони вам пишуть тексти виступів, поки ви тут п'єте. Вони вам розповідають про всі зміни на біржі й розшифровують телеграми від тата. Тепер чим вищий тип, тим він більше залежить від такої шушвалі, як я. Ви без нас ніякого біса не можете. Самі набудували заводів, а тепер не знаєте, як з ними впоратися. Але ви залишаєтеся в історії, а нас, її справжніх творців, забувають через день після смерті.

– Хочете, я вас поцілую?

– Звичайно, не хочу. А навіщо, власне, вам мене цілувати?

– Щоб ви не образились, коли я пошлю вас під три чорти.

– Не треба посилати мене під три чорти, Ганс. Я мушу супроводжувати вас у Кантон, а там без моєї китайської ваші секретарі не зрозуміють ні слова. Вони вчили китайську в Кілі, а я в Сінгапурі і Кантоні. Вам сподобався Сінгапур? Чи Тайбей цікавіший? Не дивіться, не дивіться, японка в зал не виходить… Я ж вам сказав – вона не шлюха… А от зараз я поїду до справжніх шлюх. Хочете? Тут є кілька славних камбоджійок. Вони на другому місці після в'єтнамок у Азії. Їдьмо?

– Ні. Спасибі.

– Чому? Боїтеся, що знімуть на плівку і вимагатимуть гроші? Ви для цього аж надто незалежна людина… Ви ж не дрібний шпигун… Вас не треба перевербовувати. Будьте здорові! Пийте ж, мені самому при вас не можна. А якщо хочете, тут є один чудовий клуб: моряки, які зробили собі операції, щоб стати жінками.

– Я можу виблювати, Роберт…

– Ну то й що? Підітруть. Тільки на танцювальному майданчику не блюйте – хтось підсковзнеться, і вам наб'ють морду.

– Слухайте, ідіть к чорту…

– Іду, мій пане, йду… Між іншим, справжній чорт схожий на Фернанделя… Такий же добрий…

Коли Роберт поїхав, Дорнброк випив ще два потрійних віскі, довго розмовляв з кимось, потім бився, але дуже мляво – так само, як і його противник, цілувався з барменом, плакав, коли в кабаре стало порожньо, і не пригадував, як заснув. Він, мабуть, спав довго, бо, коли прокинувся, у вікнах уже бринів важкий світанок. Він спочатку побачив цей світанок у вікнах, а потім побачив у себе під оком чиїсь пальці, відчув, як тепло йому лежати на долоні – маленькій, м'якій і міцній.

Він підвів голову: навпроти нього сиділа Ісії.

У сірих світанкових сутінках у порожньому кабаре обличчя її було зовсім іншим: попелястим, з синіми тінями під очима й таким красивим, що Ганс зразу ж згадав Суламіф.

– Навіщо ви мені вчора такого наговорили?

– Я дозволяю собі робити те, що хочу… Нам так мало відпущено, та ще й робити те, що неприємно твоєму єству… Брехня неприємна нашому єству.

– А робити боляче – це приємно вашому єству? – Ганс підвівся. – Тут випити нічого?

– Можна взяти з полиці. Бармен пішов спати, я просила його не будити вас. Ви так солодко спали…

Він узяв з полиці пляшку віскі, налив собі й випив.

– Хто вам розповів про мене?

Вона знизала плечима, нічого не відповіла, тільки зітхнула.

– Випийте.

– Я не п'ю.

– Чому? Я не потягну вас до себе.

– Я розумію. Просто мені не можна пити.

– Чому? Треба пити. Усім. Особливо в тропіках.

– Ви, мабуть, не англієць? У вас дуже помітний акцент.

– Я німець.

– Я тільки двічі бачила німців. У Таїланді й Сайгоні. Вони на вас не схожі: такі галасливі…

– Ви знаєте, як тяжко та й не потрібно жити, коли тебе ніхто не любить? – спитав він несподівано для самого себе й злякався.

Вона тихо всміхнулася:

– Не лякайтеся… Це я примусила вас так сказати… Ви ж не збиралися говорити цього. Це у вас було на самому денці, ви навіть не знали, що в вас живуть ці слова… А вони у вас живуть, а то ви їх не сказали б…

– Навіщо ви просили мене сказати це? Вона знизала плечима:

– Не знаю…

– Тоді ви гірша за вуличну шлюху! Ясно?! – він розлютився. – Навіщо ви примусили мене сказати вам це? Навіщо?!

– Бідолашний ви мій… Я й сама не знаю, навіщо я примусила вас це сказати… Пробачте мені…

4

Доктор Ваггер, друг прокурора Берга, заїхав за Люсом у «Гренаду» о восьмій годині.

– Читайте цей документ, – сказав Ваггер, рвонувши з місця на другій швидкості, – зараз я вам не можу його віддати, я його пошлю на вашу адресу в Європу з моїм вірним товаришем. А поки що запам'ятайте деталі, вам це знадобиться. Світла не вмикайте, не треба… Нагніться до щитка – так вам буде видніше… Куди вас відвезти?

– В університетський клуб, – відповів Люс і розгорнув хрусткі сторінки, перезняті на копіювальній машині…

«56/19–5. Гонконг. За шифром голови. Цілком секретно. Р. Аусбург – Ф. Дорнброку, Бауеру.

Зустріч з китайською стороною відбулася сьогодні, о 10.00 за токійським часом. Були присутні голова спостережної ради концерну «Лім лімітед» і «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім і двоє невідомих мені панів у напіввійськовій формі. Судячи з поведінки містера Ліма, він на цей раз був особою, підлеглою цим двом панам. Одного з них, років тридцяти восьми (фото, зроблене з допомогою мікрокамери, додаю), містер Лім відрекомендував як генерала авіації. (Оскільки повний звіт про розмову вже відправлено з нашим літаком, я не зупиняюсь на деталях, щоб зосередитись на головній події переговорів). Генерал почав розмову після вступного слова містера Ліма, який запевнив китайську сторону в тому, що «Дорнброк К. Г.» ладен у найкоротший строк удруге провести монтаж і випробування Н-бомби, а потім приступити до випробування засобів доставки й керування. Генерал, висловивши задоволення нашим співробітництвом, відзначив, що наш концерн точно виконав узяті на себе зобов'язання, але, як ми й думали, він додав, що китайську сторону не може надалі влаштовувати становище, при якому всього лише три китайські вчені беруть участь у теоретичній розробці й математичних розрахунках, тоді як від нас працює двадцять дев'ять спеціалістів. Я сподівався, що пан Дорнброк-син внесе ту компромісну пропозицію, яку санкціонувала група Н. у раді спостережників нашого концерну. (Я був певен після зустрічей з містером Лімом, що наша компромісна пропозиція про розширення кількості китайських вчених у розробках і розрахунках Н-зброї з трьох до одинадцяти чоловік влаштує наших контрагентів за умови, що ми передамо дві бомби з п'яти, які передбачається виготовити наступного року, а розпорядження китайської сторони «для охорони своїх національних кордонів у разі вторгнення противника»). Однак несподівано для мене і для м-ра Ліма, який мав розмову напередодні з д-ром Бауером, пан Дорнброк-син відмовився підписати протокол, який дав би санкцію на збільшення кількості китайських вчених у спільній робрті над Н-зброєю. Генерал поставив запитання: «Чи ця точка зору особиста думка пана Дорнброка, чи це думка більшості членів спостережної ради концерну?» Пан Дорнброк у різкому тоні відповів, що «наш концерн є сімейним концерном і думка більшості затверджується чи опротестовується батьком. Проте без моєї згоди, – додав він, – остаточне рішення будь-якого питання неможливе». Генерал поставив запитання в іншій площині. «Отже, – сказав він, – далі продовжувати переговори ви вважаєте недоцільно?» Я чекав, що Дорнброк-син наважиться на проведення виправданого жорсткого курсу – з усього було видно, що генерал погодиться на наш пріоритет у подальших теоретичних пошуках і питання стоятиме тільки про передачу китайській стороні двох чи трьох бомб. Але пан Дорнброк-син відповів у тому розумінні, що подальші переговори недоцільні. Китайська сторона була явно збентежена таким поворотом подій, несподіваним як для мене, так і для м-ра Ліма, поставленого в надзвичайно скрутне становище. Таким чином, переговори припинимо, і відповідальність за зрив переговорів лежить на нашій стороні. Ми будемо змушені задовольнити всі претензії по неустойках, які пред'явить нам м-р Лім і ті пани, з якими він співробітничає. Жду вказівок.

15 годин 52 хвилини. Аусбург»

Ваггер висадив Люса за два квартали до університетського клубу.

– Придивіться до Уолтер-Брайтона, – порадив Ваггер, – ви з ним весь час пікіруєтесь, а старий зовсім не такий уже й поганий. Дзвоніть завтра, можливо, надійдуть відомості для вас…

5

Люс глянув на годинник, згадавши про зустріч з Хоа. Він засидівся в університетському клубі професорів. Все-таки Уолтер-Брайтон був надокучливим співрозмовником.

Ваггер привіз Люса в клуб тому, що Ганс Дорнброк двічі був тут. Питати про Дорнброка відкрито Люс не хотів. Він взагалі нікому, крім Baггера, не говорив про мету своєї поїздки. «Відпочиваю, вивчаю світ, я раніше не був у Азії, це чудово – який резервуар людських і промислових потужностей; так, контрасти приголомшують, отут би знімати стрічки про колоніалізм – не потрібні декорації, картина могла б вийти чудова, неодмінно чорно-біла, бо протиріччя дивовижні, а помилка добра і зла – тільки чорно-біле кіно, тільки!» Він спроквола підходив до питання, яке його інтересує, після довгих годин марної, як йому здавалося, балаканини. Часом Люс виключався, особливо коли співрозмовник був нудний і нецікавий; Люс лише кивав головою, а сам аналізував ті факти, котрі йому пощастило зібрати за день. Поки що з фактами справа була кепська. Він пішов на риск: попросив Джейн дізнатися у своїх приятелів, як тут проводив час Дорнброк. Він спочатку не хотів цього робити, але Ваггер сказав йому, що жінка ця дивна, але чесна, він мав змогу двічі переконатися в її порядності. «Не звертайте уваги на її чоловіка. Він шпигун, але хто сказав, що дружина шпигуна теж з породи шпиків? Вона не спілкується з ним, щось у них не ладиться. Їй з ним нелегко, Люс. Я не думаю, що дядько Сем приставив її до вас. Він вами, звичайно, цікавиться, всюдисущий дядько Сем, але тільки, мені здається, вона йому не служить. Мені буде прикро, якщо я помиляюсь…»

Люс закурив і примусив себе повернутися до розмови: професор Уолтер-Брайтон вів далі свій годинний монолог про функціональну роль закономірності в історії прогресу.

– Професоре, не треба гнівити бога! – Люс поморщився. – Про яку закономірність ви говорите?! Невже минула війна була закономірна? Або те, що тепер робиться у В'єтнамі? Невже закономірні нацисти в мене дома? Невже голод, фашизм, дикість, бомбардування бажані для закономірності, запрограмованій – через наші гени – якимось вищим розумом?

Уолтер-Брайтон попросив собі ще склянку пива, відпив ковток і сказав:

– Наше з вами мислення різниться в способі, але однакове у висновку. Ми йдемо різними шляхами до єдино правильного доказу, закріпленого формулою. Я ладен підстроїтися до вашого способу мислення. Більше того, я розів'ю цей ваш спосіб… Бачите, я не називаю методом те, що повинен називати методом, а, підстроюючись до вас з самого початку, називаю це способом. Це те саме, що експеримент називати дослідом. У цьому величезна різниця – експеримент і дослід… Отже, я продовжую вашу думку: «Професоре Уолтер-Брайтон, про яку закономірність ви говорите!»