Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Спочатку Люс злякався, але потім у нього всередині все напружилось, і він подумав: «Ось зараз вона не грає, зараз вона стане моїм «альтер его», бо я відчуваю її, боюся її і захоплююся нею… Зараз я поставлю останнє запитання, і тоді все вирішиться… Тільки треба запитати її дуже спокійно, не моЖна, щоб мене видав голос… Ти ж актор, Люс, нема кращого актора, як той, хто пише чи ставить, ану, Люс, ану!»

– Я не спитав, що з вами. Коли ви маєте вийти з лікарні. Він просив мене дізнатися про це…

«Ну, я підставився… Бачиш, як я відчуваю тебе… Ти навіть не змогла приховати посмішки… Сповненої презирства посмішки… Я таких ще не бачив у Японії, ви ж усі такі виховані».

– Я випишусь через два тижні. Коли закінчиться курс. Передайте йому, що я зрадила його з американцем із Сайгона, коли він полетів у Кантон. Я проклинала себе за це… Він згвалтував мене… Але в мене не вистачило сили сказати про це Гансу. Якщо він хоче моєї смерті, нехай мене вб'є швидше, я не можу більше чекати… Але Ганса швидко вилікують, мене ж вилікують за три тижні… Я не знала, що цей американець хворий…

«Зрозуміло. Ганс покінчив з собою через сифіліс. Усе збігається. Він боявся сифілісу як вогню, і в Берліні це знали. Як швидко про це дізналися тут, га? – Люс зараз думав неквапливо, він відчував утому, все тіло обм'якло, і страшенно паморочилася голова, і це стомлювало його, бо голова була важка, немов у потилицю налили свинцю. – Струнка система. Прибравши з дороги Берга, вони підсовують мені пояснення, прийнятне для громадської думки. Врахували і мої інтереси: сентиментальний детектив. Матиму хороший прокат дома, такий прокат мені ще ніколи й не снився… Потім, мабуть, підкажуть, що Хоа працював за завданням Берга, який продав секрети розслідування лівим… Тут можна накрутити кілька бойовиків, які принесуть мені мільйон марок, а то й більше. Щедрі люди…»

– Я думав, у вас щось інше. Сифіліс – це дрібниці… А все інше гаразд? На здоров'я не скаржитесь?

– Ні.

«Господи, прости мені брехню, яку я зараз скажу, це блюзнірська брехня, господи! Прости мене за це!»

– Ви забрехалися, Ісії-сан… Мені жаль вас… Але ще дужче мені жаль Ганса, який зараз сидить у тюрмі, його обвинуватили у вбивстві якоїсь Ісії-сан, актриси «мюзиклу Шінагави».

Світло! Наче два прожектори сяйнули пізньої ночі, в час беззоряного шторму в Біскаях.

– Що?!

Він не почув її, він угадав по губах це її запитання. Він, не кваплячись, закурив, стримуючи тремтіння. Це тремтіння дедалі дужче проймало його, але він мусив зараз грати спокій, повний, трохи відсторонений спокій.

«Зіграю, – сказав він сам собі, – якщо я встиг подумати про спокій словом «відсторонений», значить, зіграю до кінця».

– І я розумію тих працівників прокуратури, які посадили його в тюрму. Мільярдерський синок побавився з нещасною актрисою, найняв для неї особняк у Гонконзі, потім готель у Токіо, просив її руки, а потім жінка зникла… Ніхто ж не знає, що ви в цій клініці, Ісії-сан… У тому готелі, де він найняв вам два номери, в «Токіо-грандо», ніхто не знає, куди ви поїхали. Портьє сказав, що вас повіз високий, з голубими очима чоловік. Голубооких японців поки що немає. А Ганс – голубоокий. Я знайшов вас якимось чудом, бо я друг Ганса і мені дорога його доля.

«А може, вони хотіли, щоб вона вмерла при мені?! Вона вся біла мов крейда, і очі холонуть! Хоч би вона не вмерла! Якщо вона вмре, вони скажуть, що це я вбив її. Борони боже!»

– Ви кажете правду? – спитала Ісії.

– Так. («Любов обманути легше, ніж ненависть. Вона любить його, і вона вже не може бачити правди, бо вона зараз думає тільки про нього».).

– Де його заарештували?

– В Берліні. Він збирався вилетіти в Токіо, але його заарештували… Він повинен був до вас повернутись, так?

«Ніколи не подумав би, що японки вміють отак плакати. Вони завжди всміхаються. Щось вона довго плаче, а в мене голова тепер розкручується в інший бік. Коли вона плакатиме ще кілька хвилин, я гепну із слизького спадистого стільця на підлогу. Вона холодна, ця кахляна підлога… Чим їх можна підігнати, цих жінок? Сантиментом – чим же іще? Всі вони однакові: африканки, німкені, японки. Дурепи, істерички, та ще й прозорливиці…»

– Він купив обручальні персні…

– Що мені робити?

– Я не чую… Голосніше, будь ласка…

– Що я повинна зробити для нього? Це ж брехня. Я жива. Хай подивляться… Він ні в чому не винен… У чому він може бути винен?

– Зараз я викличу прокурора. Тільки спочатку поясніть мені, хто просив вас говорити брехню і чому ви погодилися брехати?

– Я послала йому дві телеграми, але він не відповів, а мені саме принесли рахунки за готель і за лікарів…

– Голосніше!

– Що?

«Невже вона мене не чує, я ж кричу на все горло?»

– Голосніше! Кажіть, голосніше!

– Я заборгувала за готель і за лікарів, яких він найняв… Описали будинок моїх сестер у Нагасакі. Вони сироти… Пан, який заплатив за мене борг, пообіцяв виплачувати після моєї смерті – я, мабуть, помру через місяць – тисячу доларів на рік моїм сестрам до їх повноліття.

«Я теж коштував вісімсот доларів, як сказав Хоа. Містер Лао полюбляє круглі цифри. Я коштував вісімсот – акордно, а ці дві сестри – по п'ятсот кожна. Отже, я коштую в два рази дорожче. Чи на два рази? Проклята арифметика… Яка ж ти прозорлива, коли я так тебе обманув?»

– Вам сказали, що прийде білий і буде запитувати про Дорнброка?

– Так.

– І вас попросили сказати, що ви заразили його сифілісом?

– Так. Він приїде до мене, коли його звільнять?

«Сироти її залишаться тепер без грошей, – раптом чітко зрозумів Люс, і голова в нього стала ясна, тільки була ще важкість у потилиці. – Ось де ти виявився негідником, Люс. Чого вона так дивиться? У мене також є душа… Вона його жде – забула про сестер, про смерть свою забула, його жде… Навіщо ти робиш усіх довкола нещасними, Люс?! Забудуть це діло, тато Ганса заплатить за смерть сина мільйонів сто, і забудуть. А дві її сестри помруть через мене з голоду, бо я боровся за правду. Будь же ти проклятий, Люс, будь проклятий… В ім'я холодної правди ти вбив двох дівчаток… Фюрер теж убивав дітей в ім'я «правди». Хіба можна боротися з Гітлером по-гітлерівськи? Хайль сила, так, Люс? Будь я проклятий! Чому я не народився шофером чи клерком?! Чому я народився такою сліпою, цілеспрямованою твариною?»

– Так. Приїде, – сказав Люс. – Неодмінно. Зараз я викличу прокурора, і ми йому разом усе розповімо, так?

– Так.

– Скільки грошей перевели на ім'я ваших сестер?

– П'ятсот тисяч ієн.

– Це скільки на долари?

– Я не знаю… Яка різниця?

«Усмішка в неї чудова, я навіть не міг подумати, що в неї така усмішка… Як ранок… Банально, так, Люс? «Усмішка – як ранок»… Але що ж робити, коли усмішка в неї справді – як ранок… Зараз треба перевести ці кляті ієни на долари, а потім долари на наші марки… Не зможу… Треба надіслати телеграму в Берлін, щоб з моєї долі за будинок на ім'я її сестер… Ні, це її злякає… На її ім'я, вони ж спадкоємниці!.. Перевели гроші… Я ще тямлю щось, хоча немовби мені вже настав кінець. Люс, що з тобою? Нічого, так бувало, коли я закінчував картину… Перенапруга… Минеться. Беремо душу в руки й трясемо її, як шкідливу кішку…» Він відкашлявся.

– Що? – спитала Ісії. – Вам погано?

Люс заперечливо похитав головою й запитав, відкашлявшись ще раз:

– Коли вам стало погано після тієї хмари, він привіз вас сюди й сказав, що ненадовго полетить додому і зразу ж повернеться, так?

– Так. Йому не вірили, коли він так говорив?

– Ні. Не вірили.

«Який маленький світ і який великий! Слава богу, вона ще розуміє по-англійськи. А думає по-японськи. Скажи мені, люба, чому ж тоді, коли він живий, а не загинув двадцять другого і коли ти знаєш, що він любить тебе, чому ти не послала телеграми його адвокатові? Чому ти не подзвонила в наше посольство?»

– Він прилетить, як тільки закінчаться формальності, Ісії. Це буде не завтра, але дуже скоро, найближчими днями… Він же сказав вам, як прощався, що зробить деякі справи вдома, привезе лікарів і ліки й вилікує вас, так?

Знову світло в палаті…

– Він сказав, що побудує спеціальні клініки і дасть свої гроші на те, щоб люди навчилися лікувати мою хворобу. Він сказав, що та хмара, яка пройшла наді мною, буде остання…

Люс підвівся, і його хитнуло. Він побачив у очах жінки переляк. Він якось дивно підморгнув їй. («Ні не так, це я зараз зіграв злого чарівника для мого Отто, треба грати доброго гномика і посміхатись, я переплутав гримаси. Нічого, я зараз їй посміхнуся… Зараз…»)

– Він дуже лаяв містера Ліма? – запитав Люс, забувши посміхнутись, як добрий гномик. – І свого батька – теж?

– Ні… Хіба можна лаяти батька?! А містера Ліма він лаяв, і я навіть просила його не лаяти так страшно людину, і він більше ніколи при мені не лаяв його.

Люс відчув, як голова його зовсім очистилась і стала ясна, але водночас з оцим звільненням від в'язкого, нудотного туману серце здавило тупим болем.

«Ну от, невроз, – подумав Люс, – починається. Не одне, то друге».

– А чому ви повірили, що він негідник? Тільки через те, що так довго не приїжджав? Через те, що не надсилав грошей? Чи тому, що вам це сказав про нього ваш одноплемінник?

Вона знову заплакала, і він зрозумів, що попав у саму ціль.

– Онума-сан?

Вона кивнула головою.

– Він просив вас сказати про сифіліс?

– Так.

– Він просив сказати це мені, а потім попросити мене вийти з палати або викликати сестру – мовляв, вам стало погано, так?

– Так.

– Він раніше був актором, цей Онума?

– Ні, він був режисером. Він ставив нам програму… Це було давно, багато років тому…

«Ну, от і серце перестало боліти, – подумав Люс. – Тепер буде легше обманювати її… Мені доведеться бути з нею до кінця… Зараз я викличу прокурора і журналістів, а потім зберу прес-конференцію».

Він ступив крок до дверей, але серце раптом зупинилось, а потім стало калатати десь у горлі.

– Зараз – прошепотів він, – зараз я… повернусь… І він ступив ще крок до дверей: білих, масних, слизьких, які навалювалися на нього з кожною миттю все швидше й швидше…

… Але не фінал

1

Після того як пройшло засідання спостережної ради, на якому Бауера затвердили заступником голови, Дорнброк зліг. Лікарі констатували, що тиск у старого нормальний, кардіограма не показувала відхилень від норми, та й у інших аналізах не було нічого тривожного.

– Є форма нервового шоку, – пояснив Фрайтаг, лікар провідної боннської клініки, – коли хворий гасне протягом кількох тижнів. Пан Дорнброк відмовляється від їжі, апатія, відсутність реакції на те, що відбувається довкола, небажання розмовляти – це тривожні симптоми.

– Ви можете визначити час кризової точки? – спитав Бауер. – Що треба зробити? Віддалити цю кризову точку, а може, наблизити її?

Лікар з Бонна подивився на професора Тергмана. Той знизав плечима:

– Навіщо ж штучно наближати кризу?

– Нам важливо знати правду про стан здоров'я голови, – сказав Бауер, – ми зобов'язані продовжувати його роботу. Або ми спираємося на ваш висновок: «Справа стоїть так і так, ждати треба того й того, в такі-то строки», – і ми приймаємо цілий ряд рішень, які зараз не приймаються, бо ми ждемо повернення пана Дорнброка. Або ви кажете: «Через місяць він повернеться до діла», – і тоді ми ждатимемо…

– Знаєте що, – відповів Тергман, – запросіть краще ще одного спеціаліста. Я не хочу брати на себе відповідальності, яку ви так загрозливо нав'язуєте мені. Я ще не навчився лікувати батьківське горе пілюлями…

Коли медики пішли, голова ракетної групи «Бєлькова» зауважив:

– Пан Бауер керується кращими побажаннями, але таку наполегливість можуть неправильно зрозуміти.

– Хто? – різко спитав Бауер.

Він обвів поглядом присутніх на засіданні членів спостережної ради. Ніхто не відповів йому. Бауер зневажливо хмикнув:

– Я відповідаю за всю поточну роботу, і я зобов'язаний вести її з вашої санкції і під вашим доброзичливим спостереженням. Я хочу одного – виконувати волю голови якнайточніше і якнайсумлінніше. Ні про що інше я не думаю, коли здаюся надто «наполегливим».

Представник «Мессершмітта» передав Айсману записку: «В нього міцні зуби».

Айсман подивився на представника «Мессершмітта» холодним, навіть трохи здивованим поглядом. Той зразу зіщулився: «Навіщо я залишив у нього в руках документ? А втім, там немає імені. Але мені здавалося, що Айсман, якому перепадало від Бауера найбільше, повинен був би реагувати інакше. Невже схиляння перед силою стало його другою натурою?»

Закривши засідання ради, Бауер поїхав на віллу «Шене абенд» до Гізелли Дорнброк. Останні дні він їздив до неї відкрито, немовби підставляючись під об'єктиви фотокамер. Робив це він навмисне – Дорнброк санкціонував його заручини з своєю племінницею, домовившись, що відбудеться це через два місяці: протягом цього строку траур по загиблому Гансу дотримувався у всіх бюро концерну…

2

Почувши повідомлення радіо про трагічну загибель Берга в авіаційній катастрофі, Максим Максимович ніби ступив у порожнечу.

«Це все, – подумав він. – Один Берг тримав у руках всі докази. Я? А хто я такий? Я – ніхто в даній ситуації. Я навіть не певен, що мої свідчення прилучать до справи. Хто в них ще залишився? Грос. Так. Грос і я. Я і Грос. «Але Айсман боїться мене дужче, як Гроса… Страх… Боїться… А чого боїться Айсман? Між іншим, мені треба зараз пригадати – чого він боявся? Взагалі ж це так неетично – використовувати страх. Але що ж робити, якщо доля знову звела тебе з нацистом… Він боїться… Люди, які досягли житейських благ ціною зради самих себе, високих ідеалів добра, дуже бояться втратити ці блага… Тільки погляд в очі старої з косою може злякати таких людей… Коли сам на сам і порятунку ждати нема звідки… Крайність? Крайність. Це точно. Але я йду за їхньою логікою, в мене немає іншого виходу».

Ісаєв перейшов кордон – так, щоб його могли засікти люди Айсмана, – поїхав у аеропорт Темпельхоф купувати квиток до Рима. Ісаєв змушений був прийняти це рішення – часу на роздуми не лишалося. «Спасибі, видавці, коли б не ваш гонорар, мені довелося б продавати годинник, щоб купити цей квиток, та й то невідомо, чи вистачило б…»

Купивши квиток до Рима так, щоб це бачили люди Айсмана, Ісаєв зайшов у телефонну будку, зняв трубку, набрав номер, склавши комбінацію цифр, щоб вийшло три сімки, – Ісаєв вірив у щасливу долю цього числа, – і сказав довгим гудкам, не причинивши двері кабіни:

– Через чотири години мій рейс відправляється до Рима Звідти я зразу ж їду в Неаполь. Так, так, знаю. Ні, пресі говорити про це ще рано… Тільки після того, як я зустрінуся з другом. Попередьте в Неаполі про мій приїзд.

Повісивши трубку, Ісаєв пішов у бар і замовив собі подвійний «хайбл». Він узяв із столика газету й прочитав шапку: «Сенсаційне викриття режисера Люса в Токіо. Таємниця загибелі Дорнброка починає трохи відкриватися. Люс поки що не говорить усієї правди, але він заявив, що відомстить за Берга. Найближчими днями він повертається в Берлін, щоб продовжити розслідування».

«Молодець, – стомлено подумав Ісаєв. – Берг у ньому не помилився. Тепер мені треба останній доказ, тоді ми справді відомстимо за Пашу й за Берга».

Він сидів у барі, насунувши на очі капелюх, попивав «хайбл», і перед ним проходили люди, багато людей, і обличчя їхні зливалися в одну лінію, різнобарвну, що тягнулася суцільно – так бувало в метрополітені, коли він спускався на ескалаторі й мружив очі, і потік, що піднімався йому назустріч, ставав довгим, зчепленим воєдино цілим.

А потім перед очима виникло обличчя Павла Кочева в день їхнього прещання в Москві. Ісаєв напучував Павла у звичній своїй манері, трохи усмішливо, немов розмірковував сам із собою.

«Є два шляхи, – казав він, – і не я це відкрив, а древні. Завжди є два шляхи, і тільки боягузи переінакшили цю мудрість на свій лад, змінивши слово «шлях» на «вихід». Вихід є один, а от шляхи – їх справді два. Тільки два. Можеш, приїхавши у Західний Берлін, засісти в готелі й виходити з кімнати тільки на зустріч з колегами. Можеш суворо дотримуватися затвердженої програми зустрічей з колегами, але є й інший – посидіти в редакціях найрізноманітніших газет, запропонувати свої послуги кінофірмі як статист, котрий до того ж ще й володіє європейськими мовами. Словом, можна бути в активі, але ніхто тебе дуже й не попрікатиме, якщо ти обереш шлях спокійного пасиву І не бійся ти, ради бога, ніяких провокацій, як правило, провокують тих, хто хоче цього. Силою не можна хизуватися, але кожна чесна людина мусить точно відчувати свою силу. Адже сильний може не тільки образити, але й захистити».

Ісаєв тоді дивився на Павла й згадував двадцять перший рік у Сибіру, двадцятилітнього командарма Ієроніма Уборевича, тридцятилітнього міністра оборони Далекосхідної республіки Василя Блюхера і мимоволі порівнював їх із своїми двадцятип'ятилітніми аспірантами, і не їх, цих своїх аспірантів, він звинувачував в інфантилізмі, а своїх ровесників. Він намагався аналізувати, чим викликане це опікунство у ставленні до тридцятилітніх, але відповіді були однозначні, і це його самого не влаштовувало. Або, відповідав собі Ісаєв, у цьому виявляється батьківський егоїзм, продиктований любов'ю до своєї дитини, але тоді цей батьківський велелюбний егоїзм – чим далі, тим більше – гратиме злі жарти, породжуючи в молодих безвідповідальність, перестраховку і, що найстрашніше, невміння прийняти рішення, боязнь перед цим рішенням. З другого боку, думав він, допустима й інша відповідь: у нас, у світі науки, завжди існувала авторитарність, і кожен метр, автор школи, хоче лишитися до кінця єдиним тлумачем свого успіху, свого першого злету. В цьому випадку ставлення до молодих учених межує з злочином проти суспільства, бо світ розвивається по законах спадковості і будь-яке штучне відхилення від цього закону таїть у собі серйозні наслідки.

«Зарозумілість завжди заважала істині, – думав Ісаєв. – Зрештою, коли, б не було юного Гагаріна, геній Ціолковського й Корольова не знайшов би свого практичного підтвердження. Краще їхати в переповненому трамваї, потіснившись, уступивши місце сусідові, ніж зручно сидіти у вагоні, який стоїть на рейках між двома зупинками».

У Ісаєва були сутички з колегами вз. інституті – він інколи не приховував своєї думки про це; один раз його навіть обвинуватили в «демагогічному заграванні з молоддю».

– З молоддю?! – ледь посміхаючись, запитав тоді Ісаєв. – Ви називаєте молоддю тих, кому двадцять сім?! Перехрестіться, друже мій. Лєрмонтов загинув, коли йому було двадцять шість! Добролюбов закінчив свій життєвий шлях у такому ж віці, а я вже не кажу про Писарєва. Між іншим, і керівники наші в тридцять років стали наркомами й генералами – я за віковими акцентами стежив з-за кордону дуже ретельно, це мені там силу давало…

«Я поліз у бійку за Павла, – раптом признався сам собі Ісаєв, – тому що мене особисто вразила його «втеча». Мене примусила шукати правду пам'ять про мого сина і віра в покоління Кочевих. Через терни – до зірок, так, здається? Отже, шлях до правди лежить тільки через кров і загибель… Ми відзначаємо дати, круглі дати, і це прекрасно, але чому ми починаємо це робити інше тоді, коли людина прожила півстоліття? Невже тридцять років – не строк, тим паче, якщо людина досягла успіхів за ці тридцять років у своєму ділі?» Ісаєв підвівся й пішов до залу.

«Це точно, – все ще думав він, – ми за них відповідаємо. Але хто звільнив їх від відповідальності за нас? Чи вік людини тепер став адекватний розумові?»

Він сів у центрі великого скляного залу й зітхнув, пожалівши себе; він побачив себе збоку і згадав ті далекі двадцять років, коли був молодим Штірліцом, і знову пожалів старого Ісаєва; витяг сигарети й глибоко, як у молодості, затягся. «Додому хочу, – сказав він сам собі. – Боже мій, як же я хочу додому».

Він знову зітхнув і примусив себе повернутися до справи, до тієї справи, заради якої він був тут. «Вони не встигнуть відправити міну з багажем, – вирішив він. – Напевне, вони, дізнавшись, куди я лечу, попросять когось із пасажирів узяти «посилочку» в Рим. Якщо я це прогавлю, то зустрінуся з Бергом на небесах. А якщо не прогавлю, тоді я привезу сюди Гроса. Я привезу його, хоч би там що… Розумний Берг… Той меморандум, який він мені залишив про Гроса, плюс живий Грос – це вже доказ».

По радіо уже втретє передавали повідомлення: «Федеральний міністр доручив статс-секретареві Кройцману допомогти в розслідуванні справи, яку так блискуче розпочав загиблий в авіаційній катастрофі прокурор Берг. Кройцман обіцяє закінчити слідство протягом найближчого тижня».

«А якщо вони пошлють когось із своїх з «посилочкою»? – подумав Ісаєв. – Що тоді? Вони можуть. Але ж багато хто з їхньої банди знає обставини справи. Нічого. Скажуть, що міна для Гроса, а підірвуть її в нашому літаку… Ні, справді я став склеротиком – немає ж квитків! Вони не встигнуть послати свого разом з міною. Ага… он іде трохи на це схоже. Точно… Це від них. І згорточок підходящий. Міна типу «Аква», їх дуже любив Шелленберг. Дурні, я не думав, що вони попруть так відкрито – зовсім, мабуть, перелякалися. Кому це він усучить? Дівчині… П'яненька дівчина, така крокодила візьме, не те що посилочку. Примітивно, звичайно, працюють, але в даній ситуації безпрограшно».

Коли оголосили посадку на літак, Ісаєв повільно підвівся і пішов за пасажирами, не випускаючи з очей п'яненьку дівчину. В автофургончику він пропхався до неї й сказав, примусивши себе зіграти захеканого:

– Слава богу! Я вас наздогнав. Віллі сказав, що саме вам він передав посилочку. Він просто не знав, що я теж лечу з цим рейсом, – і, не дочекавшись відповіді, Ісаев узяв «посилочку» з рук дівчини.

«Господи, – подумав він, взявши згорток, – соромно їм змушувати мене на старості літ бігати… Хоча, може, я йду за своєю логікою й даремно все це затіяв? Може, вони вже доручили комусь в Італії прикінчити Гроса? А я все жду, жду, жду… Може, треба зараз же зняти тривогу й довести до загального відома, через Кроне, де ховається Грос, і заявити, що життя останнього свідка теж на волосинці – в нього вже ціляться… Ні, «Інтерпол» включено в гру. А я не знаю головного, який керує Айсманом. Це людина з оком, волею й розумом; сильна звірюка. І все-таки прибрати з дороги Гроса вони повинні доручити комусь із тих, кому Грос, безумовно, довіряє. Вони також добре знають, що «Інтерпол» включився в гру, і випадкову людину на це діло не пустять. Вбивця, якого переслідують, боїться власної тіні і не вірить нікому, крім найближчих із своєї банди. Айсман, мабуть, найближчий за всіх і до головного, і до Гроса. Він проведе останню операцію по ліквідації єдиного свідка. Саме Айсману доручать, бо він, крім усього іншого, провалив діло: і мене не діждалися в Берга, щоб пристукнути як російського агента, і Курт, зв'язковий, якого вбили в кабінеті Холтоффа… Ні, я правильно думаю – в Неаполь повинен полетіти Айсман, тільки Айсман. Так завжди було заведено в банді: той, хто провалив діло, виконує найнебезпечнішу роботу».

Скориставшись штовханиною, яка завжди буває при посадці на літак, Ісаєв, не кваплячись, зайшов за автопоїзд, трохи пригнувся й побіг уперед, накульгуючи на ліву ногу. («Господи, як це смішно: кривий дід і з міною!») Біля автопоїзда стояв величезний бензозаправник, а за ним – джип, у якому сидів молоденький хлопець – служник з диспетчерської служби. («Це добре, що я смішний, – подумав Ісаєв. – Смішних жаліють»).

– Синку, – сказав Ісаєв, – я з інспекції страхової компанії «Шуккерберг», підкиньте мене он до того будиночка. Нога відмовила, шкандибати далі не можу…

– Так, – відповів хлопець, – туди можу.

«Все гаразд, – вирішив Ісаєв. – Той, який за мною стежить, не бачив, як я пішов. Та й чи стежив хтось? Зараз вони не ждуть від мене фінту. А може, й ждуть… Чорт їх знає… Ні, все-таки, мабуть, стежили. Та, слава богу, цей літак стоїть далеко, з аеропорту не видно… Зараз вони подзвонять, що я полетів, а до наступного рейсу підскочить Айсман. Тобто через сорок хвилин. На той рейс багато вільних квитків, я туди легко сяду».

Ісаєв подзвонив з порожньої кімнати диспетчерської служби в «Телеграф» і сказав:

– Добрий день, Кроне, було б добре, якби ви впізнали мене по голосу…

– Я впізнав вас по голосу, добрий день..

– Слухайте мене уважно. Я люблю меценатствувати, тому дарую вам сенсацію: перед смертю прокурор сказав мені, де перековується вбивця. Його звати Іоахім Грос. Він зв'язаний з концерном Дорнброка, він функіонер НДП… Я зараз назву вам, на випадок несподіваних обставин, його адресу… Неаполь, вілла Ноделя. Запам'ятали? Треба, щоб ваша людина пробилася через півгодини на радіо й повідомила про місцеперебування вбивці.

– А телебачення?

– Це взагалі геніально. Тепер приїздіть у Темпельхоф, на радіоцентр, звідки підтримується зв'язок з літаками. Візьміть диктофон і поліцію. І ждіть. Це поки все, що я можу вам сказати. Чао!

3

Ісаєв діждався, коли пасажири ввійшли в «боїнг» – Айсмана він помітив зразу ж, – обігнув три лайнери, які стояли коло будиночка диспетчерської служби, й піднявся по трапу останній. Він знав, що Айсман завжди літає в хвості, сподіваючись при катастрофі залишитися живим.

«Він може мене побачити, коли я піду в перший салон, – подумав Ісаєв. – Капелюх і пальто я захопив доречно, я пройду мимо нього в насунутому на очі капелюсі, як з картин Хичкока. Аспіранти мої й аспірантки, де ви?»

…Айсман сидів біля вікна й діловито прив'язувався ременями; він не звернув уваги на високого старого чоловіка в. сірому пальті й капелюсі, який пройшов уперед, ближче до пілотської кабіни.

Коли стюардеса зачинила двері, що вели в другий салон, Ісаєв підвівся, постукав до пілотів і, не чекаючи відповіді, зайшов туди.

…Літак злетів свічкою.

Ісаєву подобалося, як підіймалися ці машини, вони йшли вгору, немов прохромлюючи небо.

Він не став чекати, поки вимкнеться світлове табло: «Не курити, застебнути прив'язні ремені», підвівся і, кинувши пальто на крісло, пішов у другий салон. У руках він тримав «посилочку», яку на аеродромі вручили п'яненькій дівчині, що полетіла в Рим сорок хвилин тому. Він підійшов до Айсмана. Той не бачив його: він припав до ілюмінатора й дивився на землю, яка то з'являлася, то зникала в просвітах хмар.

– Айсман, – покликав Ісаєв, – добрий день, старина.

Айсман підвів голову, побачив Ісаєва з «посилочкою» й рвонувся з місця. Він забув, що прив'язаний ременями, і тому впав у крісло, і навколо нього засміялися.

– Ходімо до мене в салон, – сказав Ісаєв, – треба поговорити.

Ісаєв не поспішаючи рушив у свій салон, але зупинився, бо Айсман закричав:

– Ні, Штірліц, ні! Вона зараз! Зараз!

У літаку стало тихо, до Айсмана підбігли дві довготелесі стюардеси – вони подумали, що йому погано.

– Коли? – спитав Ісаєв. – Над Німеччиною?

– Над Альпами! Але то раніше, з тим рейсом – над Альпами. А зараз – прямо тут! Це ж для того рейсу!

– Тоді в нас є десять хвилин, а мені більше й не треба. Ходімо, в першому салоні немає людей, побалакаємо.

Айсман кинувся слідом за ним, відштовхнувши стюардес. Обличчя його стало блідим, на лобі виступив піт. Він завжди боявся літати, він до болю ясно уявляв собі, як літак розвалюється в повітрі і він, Айсман, аж п'ять хвилин летить униз, щоб ударитися об маленьку синю землю, і це страшне видіння перестало бути нав'язливим кошмаром, а стало близькою й жахливою дійсністю.

– Піди до пілотів, нехай вони її викинуть! – прошепотів він. – Штірліц, іди туди! Штірліц!

– На, – простяг йому Ісаєв «посилку», коли вони перейшли в перший, порожній салон. – Іди сам. Скажи їм, що це міна, що ви такими штучками підриваєте їх у повітрі. Тільки спочатку скажи радистові адреси твоїх хлопців, які передаватимуть радіосигнал цій міні, а потім мені скажеш, де тіло Кочева, і розповіси, як ви вбили Ганса Дорнброка і хто тобі дав наказ убити його. А після того як радист передасть це на землю, ми викинемо міну через люк…

– Ти збожеволів, Штірліц!

– Ні, я не збожеволів.

– Ти розумієш, що вона зараз вибухне?!

– Розумію. («Я навіть не міг подумати, що він так злякається. Скільки йому? Шістдесяти ще немає, це точно… А то він так не злякався б. А може, злякався б іще дужче»). Але в мене, нема іншого виходу, Айсман. Якщо ти не скажеш мені все, що мене цікавить, ми здохнемо за компанію.

Айсман заворожено дивився на «посилку». Зіниці його розширились, і піт тепер був не тільки на лобі, а й на кінчику носа, на верхній губі й на підборідді.

Ісаєв витяг сигарету, потім ткнув її в пачку й вийняв люльку.

– Хочеш курити? – спитав він.

Айсман якось дивно подивився на нього, а потім заплющив очі й повільно опустився на шкіряну ручку крісла.

– Ти мене знаєш, Айсман… Я ніколи не боявся смерті… Ти це мусиш пам'ятати… Зараз я не боюся її зовсім… Розумієш?

– Вона зараз вибухне… Хвилин через п'ять…

– Що ж робити… Ти тільки не вмирай від інфаркту, добре? А то мені буде прикро… Мені дуже хочеться, щоб ти відчув жах, коли вона вибухне… Я хочу, щоб ти падав униз і кричав… Це так страшно – падати в порожньому небі…

– Що я повинен зробити? – запитав Айсман і підвівся. Він витер обличчя долонею, і вона стала мокра.

Відчинивши двері пілотської кабіни, Ісаєв пропустив Айсмана і сказав командирові:

– Нехай ваш радист прийме заяву цього негідника, а потім, якщо можна, викиньте цей згорток через люк.

– Що в ньому? – спитав командир.

– Міна! Міна! – закричав Айсман. – Радіоміна! Зробіть щось! Її зараз підірвуть!

– Ідіть до мікрофона, – сказав пілот Айсману. – Ось мікрофон!

– Ми ж вибухнемо, розумієте, ми зараз вибухнемо! – перейшов на шепіт Айсман. – Я скажу все, тільки спочатку викиньте це!

– Скільки до кордону? – спитав командир другого пілота.

– Сорок хвилин.

– Але вона мала підірвати той літак! Залишилося сім хвилин! Розумієте? Сім!

– Ми не можемо викинути міну, – сказав командир. – Якщо я відкрию люк, нас розірве повітрям. Ось вам радіомікрофон, ми зв'язані з землею, всі аеродроми слухають нас: передайте на ваш центр, що ви відміняєте вибух… Скажіть їм, що коли наші рідні й рідні людей, які в цій машині, і рідні тих, хто загинув, коли летів Берг, знайдуть їх – їм буде погано. Ну, давайте! У нас є можливість влізти в міську телефонну мережу.

– Алло! – закричав Айсман у мікрофон. – Дайте 96–56–24 Вальтер! Відміни вибух! Міна у Штірліца. Він тут зі мною в літаку!

– І адресу, – попросив Ісаєв, – нас слухають поліція і репортери… Швиденько, їхню адресу…

– Тіргартенштрасе, три. Він чує мене?!

– Так! – сказав Ісаєв. – Повтори це голосніше в мікрофон. Скажи «поліція», ну й так далі. Адресу й телефон. А вже потім ми з'єднаємо тебе з друзями.

Айсман, заціпенілий, блідий, назвав адресу штабу й телефон центру, а потім, поглянувши на годинник, вирвав мікрофон з рук радиста й закричав: