Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Турботи літніх чоловіків

1

Берг неквапливо переглядав ранкові газети. Поспішати йому тепер було нікуди, тому газети він гортав ліниво й уважно.

«Прокурор Берг попросив відставку, посилаючись на різке погіршення стану здоров’я. За відомостями, одержаними з поінформованих джерел, міністр доручив статс-секретареві міністерства доктору Кройцману негайно вилетіти в Західний Берлін, щоб провести консультації з лікарями. Міністр висловив стурбованість у зв’язку з станом здоров’я прокурора Берга. Гадають, що в тому разі, коли лікарі наполягатимуть на госпіталізації Берга, його справи, які мають надзвичайний характер, тимчасово прийме Кройцман, один з найталановитіших учнів Берга»… («Ді вельт»)

«В «Байерн-курір» з’явилася замітка, в якій подання Берга у відставку трактується як «визнання прокурором власного безсилля». Подібного роду коментар може розглядатися лише як повна некомпетентність або злісне зведення рахунків з одним з найшановніших юристів Федеративної Республіки. Берг не щадив сил, віддавав усього себе створенню нашого демократичного законодавства. Писати так про людину, стан здоров’я якої вважається далеко не нормальним, не в дусі нашої преси. Коментар баварської преси прозвучав різким дисонансом у серії відгуків на цю подію, з якими виступили провідні газети. Ми, з свого боку, можемо лише висловити глибоку подяку прокуророві Бергу за все те, що він зробив для нашого правосуддя». (Г. Краузе, «Гамбургер рундшау»)

«Демократична перепалка в нашій «демократичній» пресі ще раз свідчить про той дух «витонченої» корупірованості, яка панує у ФРН. Треба дивитися правді в очі: Берг уже давно неугодний ХДС/ХСС, відтоді, як він притягнув у 1964 році до відповідальності сім вищих офіцерів бундесверу за злочини, що їх вони вчинили в Росії і у Франції під час війни, коли ця сімка носила не зелені, а чорні мундири. Берга примусили піти у відставку. Нам тільки лишається пошкодувати, що прокурор не проявив громадянської мужності й не продовжив боротьби». (Г. Кроне, «Телеграф»)

Берг сунув газети в кишеню халата й пішов у ванну кімнату. Щоранку він довго розтирав тіло жорстким рушником і вважав, що це врятувало його від склерозу, бо кровообіг діставав допінг – не фармакологічний, а природний. «Лосі теж труться в лісі об дерева, – думав Берг, – а треба в усьому брати приклад з тварин. Черчілль правильно робив, що спав після обіду: всі звірі сплять після обіду. Жирний? Ну то й що? Краще померти жирним старим, ніж струнким молодим чоловіком».

Він заліз у ванну, поклав на столик біля себе пачку газет і подумав: «Спочатку я трошки відмокну, порозкошую, а потім перегляну решту сміття… Тільки не заснути б… Хтось мені казав, що можна заснути у ванній у сосновому екстракті, а прокинутися біля воріт дому господнього… А розкладають вони свої козирі розумно… Мої улюблені учні Краузе й Кройцман роблять хорошу міну при поганій грі… І роблять це витончено… Найдошкульніше вдарили мої соціал-демократи з «Телеграфу». Найдошкульніше тому, що дуже боляче. А боляче тому, що вони правду пишуть. Хоч правда ця абстрактна, бо вони в опозиції і ніколи не були втягнуті в круговерть державного апарату. Коли чиновникові кажуть, що він застарів, виходить, йому показують на двері. А чіплятися за посаду – значить здаватися смішним, честолюбним і корисливим. Вони це обіграли б у своїх газетах у наступному турі, а смішна людина нікого вже не зможе перемогти… Краузе, звичайно, зіграв зі мною свою найталановитішу партію. Взагалі, люди Шпрінгера – розумні люди. Перемігши, вони не топчуть, а простягають руку допомоги. Таким, як я, звісна річ, хто зміг чогось досягти в цьому брудному суспільстві… Бідолашних довговолосих вони поставили б до стінки не задумуючись.

З довговолосими справа проста: перепродукція інтелектуалів… Нема куди йти працювати тим, хто, закінчивши університет, вважає себе Гегелем чи Бісмарком. Тільки на барикади… Не в школу ж за мізерний оклад – чотириста марок. Справа таки проста… Проста? А, це я про дружину Люса. Він битиметься на смерть, бо любить дітей і боїться за них, а з нею в нього погано. Коли б у нього було все добре, він не ліз би ні в яку бійку, а тримався б за її спідницю».

Берг узяв ще одну газету, переглянув, чи немає там коментаря про його відставку; заглянув у розділ спортивної хроніки: він стежив за важкоатлетами, штангісти були його пристрастю; потім розгорнув розділ судової хроніки і поліцейських новин і зразу ж натрапив на замітку, набрану петитом:

«Наш постійний кореспондент при головному поліцейському управлінні Таубен передає, що позавчора ввечері із Гамбурга повернулася фрау Шмідт, яка мешкає на Генекштрасе, 7. Вона побачила в своїй квартирі, де її не було з 19 серпня, дивну картину: розбите вікно і розбитий екран телевізора. Фрау Шмідт викликала домовласника, який, у свою чергу, негайно запросив представників страхової компанії. Експерт визначив, що ТВ марки «Філліпс-209» (380 марок) розбито кулею, бо він вийняв її з телевізора. На вимогу експерта Агнемайна викликали представників кримінальної поліції. Поліцейська експертиза встановила, що кулю випущено з пістолета «Пельман МБ-6» калібру 9,3. Але з’ясувати, як вона влучила в телевізор, розбивши вікно й зрикошетивши в металевий держак люстри, поліції не вдалося».

Берг знизав плечима й відклав газету… «Ідіотизм. Але цікаво. Нехай з’ясовують це мої молоді наступники. А я блаженствуватиму в сосновій ванні. І читатиму повідомлення про перемоги моїх важкоатлетів. Лише в цьому є закон і гарантія, – все ще думав Берг, – тільки в спорті, і то не в усьому, а лише у важкій атлетиці. Терези точні, їх не обдуриш: вагу штанги має бути співвіднесено з абсолютною вагою спортсмена. В футболі можна дати зайву секунду, яка виявиться вирішальною, або не помітити гри рукою на воротарському майданчику. В боксі панує випадок: переможцеві в перших двох раундах випадково під час третього раунду розбивають брову, і його знімають з поєдинку. Що це? Випадок? Ні. Це звичайне, відверте знущання над законом, бо закони старіють, як і епохи. А ніхто не вніс корективи в цей старий закон відтоді, як ішли бої професіоналів і озвірілі глядачі вимагали від боксера тільки перемоги або загибелі: Рим породив гладіаторів, але тепер про це говорять як про вандалізм».

Прокурор узяв з полички ще один тюбик соснового екстракту і вилив його у ванну.

– Боже, прости мені, – похмуро пробурчав Берг, – але все-таки хімія стала сильніша за тебе. Ти владарюєш над випадком, а хімія над побутом. Хіба міг би ти перенести мене за якусь мить у сосновий ліс? А хімія дала мені, твоєму кволому слузі, зробити це лише одним порухом руки…

«Не одним, – поправив себе Берг, – а трьома порухами. Спочатку я підняв руку, потім узяв тюбик, а після цього, що було в тюбику, вилив у ванну. Ага, старий дурню, правильно тебе проганяють – ти ж забув про четвертий порух, бо коли не я повернув тюбик на місце, то хто ж? І тільки в тому разі, якщо це не моя рука, я можу відкинути п’ятий порух, але ж це – моя рука, і я опустив її у ванну. І простягнув уздовж тіла. Це вже, до речі, шостий порух. Кройцман, ти розумник, треба гнати в шию юриста, який позбавлений дару фіксувати місце, обличчя, рух, суму, колір і запах…»

Берг знову розгорнув газету. «Симпозіум юристів». Він навіть не став читати, про що там ішла мова. «Якщо це демократичні юристи, вони, напевне, приймуть резолюцію про В’єтнам і про шовінізм Ізраїлю, а якщо «вільні», то надішлють телеграму в Москву про розгул антисемітизму і зажадають, щоб вивели російські ракети з Ханоя… – подумав він. – Який закон може бути в цьому світі беззаконня? Поки є інтереси Дорнброка, він вимагатиме такого закону, який охороняв би його інтереси. А охорона інтересів одних завжди передбачає обмеження інтересів інших. Можна написати найточніше зведення законів, але ж законам надають життя люди, а люди не можуть бути вільними від суспільства, в якому живуть. Ми пишаємося своїми демократичними законами. Так, у суд може звернутися людина з позовом до федерального канцлера. Будь ласка. Ми приймемо її позов. А далі? Або, будь ласка, давайте будемо обвинувачувати вбивць Ганса Дорнброка! «Прошу вас, прокуроре Берг, взяти на себе цю справу!» А замість убивці мені підставляють жертву. А коли я відділяю злаки від плевелів і продовжую шукати злочинця, мене заганяють у глухий кут – демократично, вільно, з повагою до моєї особи… З ким я вирішив боротися? З ким ти вирішив зіткнутися, Берг?! Тобі, здавалося б, соромно ковтати наживку з тих слів, які складають рядки нашої «найдемократичнішої конституції». Особисто мені беззаконня зараз подобається більше від закону: за те, що я відступив, міністр призначить мені незаконно високу пенсію – про це, мабуть, Кройцман уже подбав… Бідний Люс… Пробач мені… Все-таки я завжди був зрадником. Від цього не можна вилікуватись, як від тупості».

Раптом Берг ривком піднявся з ванни і, не витершись рушником, побіг у кабінет до телефону. Він ще раз заглянув у відділ поліцейської хроніки й набрав номер чергового у поліції.

– Це прокурор Берг… Скажіть, у якому районі знаходиться Генекштрасе, сім?

– На сході, – відповів черговий, – біля зонального кордону…

– Це недалеко від Чек Пойнт Чарлі?

– Цілком правильно.

Берг подзвонив до Гельтоффа.

– Доброго ранку, майоре.

– Доброго ранку, пане прокурор, – відповів Гельтофф і подивився на годинник: п’ять хвилин тому до нього дзвонив Штірліц і призначав зустріч.

– Я хочу зараз приїхати до вас в одній цікавій справі.

– Я чекаю вас, пане прокурор, через дві, а ще краще через дві з половиною години…

– Добре. А поки що я попрошу вас, доручіть комусь із ваших помічників супроводжувати мене в одне місце. З експертами.

– А ви… Хіба ви не у…

– Взагалі так, я у відставці, але я ще не здав справи… Тут у мене виникла одна ідея… Я її здійсню і здам справи, я ж іще не одержав офіційної відповіді на моє прохання про відставку…

2

– Холтофф, здрастуй, – сказав Штірліц, – вибач, що я так несподівано тебе викликав. Мені негайно потрібні матеріали в зв’язку з цією справою, – і він поклав перед Холтоффом газету, в якій було надруковано замітку про кулю, яка розбила телевізор у порожній квартирі фрау Шмідт. – Ти нічого не знаєш про це?

– Нічого, – відповів Холтофф, уважно прочитавши замітку. – Абсолютно нічого. Чому тебе це зацікавило? І взагалі, Кочев уже в Африці, отже, давай дотримуватися джентльменської домовленості… Ти обіцяв мені…

– Я не забуваю своїх обіцянок. Мені треба, щоб через дві години всі дані про цю замітку були в мене. Пошли туди експертів, досвідчених експертів, опитай жильців, які чули постріл, огляньте все довкола.

– Через дві години в мене буде прокурор Берг. Він тільки-но дзвонив і просив дати йому експертів і наряд поліції…

– Що?!

– Чому ти так здивувався?

– Але ж він у відставці…

– По-перше, офіційно його відставка ще не прийнята, а по– друге, він сказав мені, що в нього виникла якась ідея.

– Добре. Тут же. Ввечері. О сьомій. Згоден?

– Гаразд. Але це – останнє, про що ти мене просиш, Штірліц…

Те, що за ним почали стежити, Максим Максимович помітив одразу ж, як тільки сів у таксі.

– Спочатку Шарлоттенбург, – попросив він шофера, – потім їдьте через Вільмерсдорфштрасе мимо клубу «007», а потім у Чек Пойнт Чарлі. І не поспішайте, будь ласка. Я хочу відпочити в машині. Будемо зважати цю поїздку прогулянкою.

Він так склав маршрут, що, не називаючи Генекштрасе, змушував шофера проїхати саме по цій вулиці. «Все-таки я добре пам’ятаю Берлін, – з якоюсь несподіваною для себе хвастливістю подумав Ісаєв. – Коли вони запитають шофера, той відповість, що про Генекштрасе я й не заїкався. Правда, ця поїздка непередбачена, і це вдарить мене по кишені. Слава богу, видавець заплатив трохи грошей за книжку. Якби не цей випадковий гонорар, у мене б не вистачило грошей на те, щоб почастувати Холтоффа коньяком перед розмовою з Ленцом».

На Генекштрасе він побачив три поліцейські машини й Берга, який повзав по асфальту, розглядаючи в лупу, металевий люк каналізації…

«Так. Усе точно. Оце тобі й старий Берг, який «відстав од життя»! От молодець! А від «хвоста» я втечу. За кермом тієї машини, що йде за мною, молодий хлопець. Від цього я втечу. Все-таки старість – не так уже й погано. Прохідні двори Берліна я знаю краще від цих хлопчаків, і я від них утечу, тільки б не повели вони тепер Холтоффа. А хто саме? Невже Холтофф признався Айсману? Якщо мене водить контррозвідка – це дрібниці. Я – приватна особа, я не цікавлюся тутешніми секретами і не роблю ніяких протизаконних кроків. Отже, нехай ці стежать, не жалко… Я небезпечний лише для старих наці… От якщо включився Айсман – це гірше. А з другого боку, може, це й краще. Треба буде запам’ятати номер машини… Хоча, напевне, це «ренткар», узятий по чужому паспорту».

– Отже, вранці двадцять другого ви підмітали тротуар і біля вікон фрау Шмідт побачили бите скло, зібрали його в совок і висипали в ящик для сміття? – знову запитав двірника Берг.

– Так.

– А чому ви так упевнено твердите, що це було двадцять другого?

– Тому, що двадцять першого було весілля в моєї дочки і молодь розбила три фужери… Зараз молодь неповоротка, вони – як слони… Я ще подумав, що, може, вони щось пили тут, на вулиці, коли пішли, а потім били бокали, і тому не звернув уваги на дірку у вікні фрау Шмідт.

– Напишіть, будь ласка, свої показання. Це можна зробити в нашій машині. – Берг повернувся до поліцейського. – Перевірили, як ми записали цю розмову на диктофоні? Усе гаразд?

– Так, усе гаразд, я слухаю одночасно запис через навушник.

– Ану, дайте послухати мені теж. Так… Спасибі. Цю касету я беру з собою. Що там в експертів по балістиці?

– Вони зараз прийдуть. Щось міряють ще раз…

– Покличте одного з них швидше, – роздратовано сказав Берг, – не можна бути такими копунами.

Коли прибіг захеканий експерт, Берг спитав:

– Рикошет?

– Так.

– У вас усе підтвердилось?

Експерт відповів:

– Ми знайшли слід від кулі й вирахували точний кут.

– Чешіть негайно в лабораторію. У мене до вас лише одне запитання: чи немає на кулі слідів металу, який застосовується в автомобілебудуванні? Незрозуміло? Ну, чи немає на кулі слідів від металу, з якого, наприклад, штампують дверцята машини?

«На кулі зразка «67-В» калібру 9,3 знайдено сліди металу, що ідентичний металу, який застосовує фірма «Мерседес» при виробництві машин марки «М-2200».

(З висновку експерта)

Берг віддав наказ не випускати із Західного Берліна жодної машини марки «мерседес» без попереднього поліцейського огляду. Цей наказ він віддав Гельтоффу. Йому ж він віддав і наказ негайно й негласно перевірити всі машини, які приходили в автосервіси після двадцять другого, скоріше всього вранці: ремонт простий і швидкий – автогенне підварювання рваного отвору дверей автомобіля, мабуть, правих задніх…

3

Бауер, вислухавши Айсмана, підвівся з маленького дерев’яного стільця. «Як у рейхсфюрера, – встиг подумати Айсман. – Той теж не терпів розкоші». Якусь мить він стояв нерухомо, а потім сказав:

– Ну що ж… Вітаю… Вітаю. Айсман.

– Це той випадок, який ніхто не міг передбачити…

– Передбачити цього ви не могли. Але треба було на другий день ранком хоч би поїхати туди, де проводилася операція, і старанно оглянути все довкола. Але часом провал можна обернути на перемогу. Так от зараз саме той випадок, коли ми маємо шанс обернути ваш провал на нашу перемогу. Велику перемогу… Дуже велику. Ви навіть не уявляєте, в яку величезну перемогу ми все це можемо обернути. Слухайте мене уважно і діяти починайте зразу ж, бо часу тепер у нас обмаль. Штірліц усе ще в полі вашого зору?

– Він утік, – похмуро відповів Айсман. – Штірліц є Штірліц.

– Нічого. Він незабаром з’явиться. Сьогодні чи завтра він прийде до Гельтоффа. Він не наша людина. У вас у розвідці він був агентом іноземної держави. Якої – не беруся судити! Схильний припускати, що не західної. Коли б американці зацікавилися Кочевим, вони пішли б офіційними каналами Гелена. А втім, я допускаю, що вони могли піти і в обхід Гелена: їм потрібні свої джерела в нас, бо ми активніше за всіх ведемо торгівлю зі Сходом, а це їх непокоїть, і вони не в усьому можуть покладатися на Гелена – майбутнє Європи залежить тепер не від них, а від нас. Я відійшов від теми, але це так, для поміток на полях. Мені не так важливо, хто такий Штірліц – росіянин чи американець. Він не наш. Він зв'язаний з Гельтоффом, і той, мабуть, відслужує йому борг за старі гріхи. Він зробив дурницю, змінивша прізвище й обійшовши денацифікацію, на цьому його легко взяти… Це ви недодумали… Так от, тепер ви накажете Гельтоффу підвести Штірліца до прокурора Берга. Гельтофф повинен звести Штірліца з Бергом – як, я не знаю, придумайте самі, треба примусити подумати й Гельтоффа. І стежте за Бергом. Не спускайте з нього очей з ранку й до вечора. Мені потрібно, щоб, як тільки Штірліц переступить поріг кабінету Берга, я знав про це. Машини з людьми БНД[7]7
  БНД (нім. Bundesnachrichtendienst, BND) – боннська політична розвідка.


[Закрыть] будуть поряд. Ми накриваємо іноземного агента в прокурора. Це кінець Бергу і виграш усієї справи. – На мить Бауер, який ходив по кабінету, спинився. – Підкиньте Гельтоффу ось яку ідею: «Ти скомпрометований, ти на грані загибелі – в громадському, звичайно, розумінні. Ти впадеш так, що вже ніколи не встанеш. Згубити тебе може Штірліц. Якщо він примусив тебе служити, значить, у нього є на тебе компрометуючі матеріали, А коли ми скомпрометуємо Штірліца як іноземного агента, а Берга як людину, що пішла на контакт з ним, то всім дальшим показанням Штірліца гріш ціна: хто повірить шпигуну?» Більше тош, ми запитаємо уряд Південно-Африканської Республіки про видачу нашим властям Кочева, але Південно-Африканська Республіка відповість нам, що такого в них немає, хоча заява від нього надійшла. Отже, він фіктивна фігура, цей Кочев, і таким чином змова іноземної розвідки провалилась. Змова проти статусу Західного Берліна, проти нашого суверенітету. Чому змова? А тому, що ніякого Кочева взагалі не було. Була провокація проти Люса й Ленца. А Кочев сидить собі в Софії! І підніміть негайно все, що у вас є в старих матеріалах на Штірліца, нехай вичислять на наших ЕОМ, кому була вигідна його робота.

Айсман замислено сказав:

– Ви справжній диявол… Якщо вже я крикну знову «хайль»; то це буде «хайль Бауер». Я обіцяю вам зробити все, що в моїх силах.

– Ні, «хайль Бауер» ви, бога ради, не кричіть. Краще чітко виконуйте те, що я задумую. Я завжди вам казав, що нацизм мені бридкий.

4

– Дорогий Холтофф, у мене дуже мало часу…

– У мене теж мало, я весь у повному розгоні, Айсман.

– Ну спасибі, що ти все-таки заїхав… Ти потім куди?

– В поліцію. Берг не дає мені спокою з цими таксі.

– А коли ж ти встигнеш заїхати на зустріч із Штірліцом?

Холтофф відкинувся на спинку крісла, як від удару. Поруч з Айсманом сиділи два зв’язкові – Курт і Вальтер.

– Ти йому виклав про нас усе? – так само спокійно й неголосно провадив далі Айсман.

– Я не розумію… Про що ти?

– Не роби дурниць. Деякі ваші розмови ми записали, а про те, що записати не змогли, ти скажеш сам. Ти знаєш, як ми вміємо працювати. Ти справжній німецький батько й дід і повинен розуміти, що коли мовчатимеш, то твою родину сьогодні ж, точніше, зараз же буде вирізано… – Айсман закурив і повторив люто: – Вирізано! Ну? Ти йому виклав усе?

– Так, – відповів Холтофф.

– На чому він тебе взяв?

– На минулому… На Рунге. На Мюллері.

– Добре. До цього ми потім повернемося, Холтофф, ти нам потрібен на тому посту, де зараз стоїш. На твоєму шляху одна перепона – Штірліц… Ти нам потрібен на цьому посту, хоч ти й зрадив нас, і ти залишишся на цьому посту, бо так треба для діла. А залишитися ти зможеш, коли зведеш Берга із Штірліцом.

– Як?

– Подумай. За нашими відомостями, Штірліц не є громадянином ФРН… Розумієш?

– Я взагалі вже нічого не розумію, – тихо відповів Холтофф. – Краще мені піти, тоді хоч сім’я збережеться… Не буде ганьби…

– Пояснюю: уяви собі, поліція бере агента іноземної держави в Берга… Зрозумів? Хто повірить показанням шпигуна? Нація не повірить зрадникові, навіть коли він німець, а вже іноземцеві – тим паче. Нехай він тоді каже про себе що завгодно. Шпигуну віри нема.

– У тебе є щось від серця?

– Випий холодної води. Ти зрозумів? Я граю з тобою відкрито, я кажу тобі те, чого не мав права говорити… Ти схибив, але ти був моїм другом, і ти мій товариш по партії…

– Я зрозумів, – сказав Холтофф і несподівано для самого себе заплакав. – Я зрозумів, що я осел, я повинен був зразу ж прийти до тебе… Я не повірив у дружбу. Я раніше вірив тільки одній людині, а потім я перестав вірити всім на цій землі… Я осел, і мені немає прощення…

Діждавшись, поки Холтофф заспокоїться, Айсман продовжив:

– Розмову з Штірліцом побудуй приблизно таким чином… Скажи йому, що всі нитки справи Кочева – в мене в руках. Скажи йому – не бійся валити на мене, – що я знаю все. Поскаржся йому, що я вимагаю неможливого – затягувати експертизу з автомобілями. Попроси, щоб він негайно пішов до Берга і відкрив ті карти, які ти йому передаси. Ось пакет – тут багато компрометуючих документів на твого бідолашного Айсмана… Ти зрозумів? Бий у лоб правдою. Не бреши. Ти знаєш Штірліца: його на полові не обдуриш… Скажи йому, що, коли він прибере мене з дороги за допомогою Берга, тоді ти виведеш його на людину, яка їхала в «мерседесі» й стріляла через дверцята…

5

– Пробач, я запізнився, Штірліц…

– Я вже став тривожитись… Здрастуй, Холтофф.

– Мене викликав Айсман.

– Що трапилось?

– Він підставляє мене під удар, сволота… Він вимагає, щоб я спочатку затягнув справу з перевіркою «мерседесів», а потім опротестував дані моєї ж експертизи… В тебе немає чогось від серця?

– Випий коньяку, я ж казав тобі…

– Ні, зараз мені зовсім погано…

– На… Поклади під язик. Це нітрогліцерин.

– Спасибі. Він одразу ж розтанув – це нічого?

– Так і повинно бути…

– Що робити з Айсманом?

– Складне питання. Ти що пропонуєш?

Холтофф витяг з кишені пакет і передав його Штірліцу:

– Сховай це. Тут дещо на Айсмана. Тут досить матеріалів, щоб утопити його. Не треба тут дивитися! Навіщо ти тут дивишся?

Штірліц здивувався:

– А раптом ти підсовуєш мені якийсь державний «топ-секрет»? Мене візьмуть з ним і посадять на десять років, і ти будеш щасливий. Хіба не так?

Холтофф заціпенів. Він дивився Штірліцу в очі, обрамлені дрібною сіткою зморщок, які здавалися під скельцями окулярів дуже глибокими.

– Піди до лікаря, – порадив Максим Максимович. – Не грайся з серцем, старина, з ним жарти кепські…

І заглибився у вивчення матеріалів на Айсмана. Він довго розглядав фотографії, на яких Айсмана зафіксували, коли він розстрілював жінок в Освенцімі; було там кілька фотокопій постанов на ліквідацію в’язнів із санкцією Айсмана; було свідчення старої єврейки про те, як Айсман особисто вбив двох її малолітніх онучок…

– Так… – сказав нарешті Ісаєв. – Матеріал страшний. – Він простяг конверт Холтоффу: – візьми. Навіщо ти це мені даєш? Чому ж ти сам цим не розпорядишся? Прокуратура зовсім поряд з твоїм будинком, та й часи не ті…

– Це має йти від іншої людини.

– А чому цією «іншою людиною» повинен бути я?

– Тому, що до Айсмана тягнуться нитки від червоного… А ним ти займаєшся… А Берг, одержавши ці матеріали, припре до стіни Айсмана і посадить його, а з-за грат він для мене не страшний, він там мовчатиме…

– А може, надіслати ці матеріали в газету?

– Хто їх надішле?

– Анонім… – відповів Ісаєв і замислено подивився на Холтоффа. – Анонім…

– Анонім є анонім, Штірліц… Ти ж знаєш нашу пресу…

– А якщо це відправити в Бонн?

– Там можуть прикрити. Берг цього прикривати не стане.

– Розумно, – мовив Ісаєв дуже повільно, майже по складах. – У тебе є телефон Берга?

Холтофф відпив ковток води з льодом із високої склянки й відповів стомлено:

– Звичайно. Який тобі? Домашній чи службовий?

– Службовий, звичайно. Я ж робитиму офіційну заяву…

– 88–67–76. Запиши.

– Не треба. Я поки ще вмію запам’ятовувати. 88–67–76. Зараз я повернуся. Почекай хвилинку.

– Куди ти?

– Я подзвоню й запишусь до нього на прийом. Прямо зранку. Я прийду до нього завтра першим і поговорю до того, як почнеться звичайнісінька шарпанина нервів…

– Не треба першим, – швидко сказав Холтофф. – Я в нього завтра буду з експертами о дев’ятій. Не треба нам зустрічатися там, бога ради…

– Ти до нього надовго?

– На годину-півтори…

– Добре. Зараз. Я подзвоню саме звідси, тут безпечно…

Ісаєв підійшов до телефону, який стояв на столику біля входу, і набрав номер. Холтофф напружено прислухався до розмови Штірліца з секретарем Берга. Коли той повернувся на місце, Холтофф сказав:

– Я завтра чекатиму тебе тут же. О третій. Встигнеш до цього часу?

– Так. Я думаю встигну. Тепер останнє: звідки до мене потрапив цей пакет? Припустімо, він мене запитує. Що я відповідаю? Твоя версія?

– Дістань гарантію в Берга, що Айсмана посадять, і нехай він тоді приводить мене до присяги.

– Усе гаразд, – доповів Айсман Бауеру, – він пішов до Ульбріхта, а завтра о десятій буде в Берга з матеріалами, які компрометують фашистського головоріза Айсмана…

– Ну що ж, – відповів Бауер, – у добрий час. Поздоровляю з удачею. Отже, завтра о десятій п’ятнадцять вони будуть скомпрометовані, а ми підведемо риску під цією справою, яка досить-таки усім нам набридла…

6

«Шановний Максиме М. Ісаєв!

Я відповідаю на Ваші запитання в тій же послідовності, в якій Ви їх поставили…

1. Справді, в 1945–1946 роках я був керівникам відділу декартелізації. Я зобов’язаний був боротися проти злочинного німецького промислового бізнесу, винного в тому, що Гітлер прийшов до влади, а також у тому, що він розв’язав війну. Ви запитуєте: у зв’язку з чим я залишив свій пост? Я не залишав свого поста. Мене звільнили.

2. Влітку 1946 року мене покликали до містера Келлі і його помічника м-ра Д. Ф. Лорда, які просили мене не притягати до відповідальності Айсмана, бо його, мовляв, «завербували і він працював над виявленням особливо небезпечних нацистських злочинців». Я відмовився підкоритися цьому «проханню». Вже тоді, за моїми відомостями, пан Айсман почав виконувати деякі завдання картеля Дорнброка, який, правда, діяв нелегально, прикриваючись фіктивними директорами, котрі грали в незалежність і антинацизм. Кілька разів апарат генерала Макклея пропонував мені «випустити пару» й не «тиснути на бідолашних німців, які лише виконували свій обов’язок». Я не вважав, що маю право поступатися перед совістю. Я вів далі розслідування, арештовував пособників нацистів, що почали ховатися за спритно придуману личину «людей, які не мали змоги чинити опір диктатові апарату партії».

3. Я не просто зазнавав тиску від осіб, зв’язаних з німецькими монополістичними картелями. Мене ошельмували ФБР разом з людьми з комісії Маккарті і обвинуватили в «комуністичній підривній діяльності». Безглуздість цього обвинувачення була очевидна. Однак мені потрібно було два роки для того, щоб спростувати це обвинувачення. Звичайно, як тільки це обвинувачення пред’явили, мої керівники усунули мене від роботи по декартелізації, а після того мене звільнили з армії.

Я ладен віддати в розпорядження прокурора Берга всі ті документи, які я маю й понині.

З найкращими побажаннями Аверелл У. Мартенс, адвокат. P. S. Певна річ, цей лист повинен бути долучений до справи, яку веде прокурор Берг».

7

Берг прокинувся й зразу ж поглянув на годинник. Була четверта година ранку. В двері хтось настійливо дзвонив.

«Якщо вони хочуть зі мною покінчити – але це справжнісіньке безглуздя, – сонно подумав він, – тоді вони завалять усю свою мафію, – вони прийшли б до мене через чорний хід, там неважко підібрати ключі…»

Він устав, накинув халат і пішов до дверей. Подивився у вічко: прямо навпроти дверей стояв високий сивий чоловік в окулярах.

Він, не кваплячись, попихкував люлькою й раз по раз натискував на кнопку дзвінка.

– Хто? – спитав Берг. – Хто там?

– Кочев був моїм аспірантом. Удень я до вас прийти не можу – за мною й за вами стежать… Якщо ви не хочете впустити мене, я покладу вам у ящик пакет, візьміть його. Там, де написано «фальшивка»…

Берг відчинив двері й сказав:

– Заходьте.

– Спасибі.

– Відрекомендуйтеся, будь ласка…

– Ісаєв Максим Максимович… До цього імені я найбільше звик.

– Росіянин?

– Я радянський громадянин…

– Ви прийшли до мене як приватна особа чи як представник держави?

– Я готовий виступити і як приватна особа, і як представник держави… Мене не навчали розділяти ці поняття.

– Ви мене цікавите лише як приватна особа… Якщо ви представник держави, прошу звернутися до мене офіційно…

– Гаразд. Домовились. Я – приватна особа…

– Отже, ви готові дати показання?

– Безперечно.

– Чому ви прийшли до мене в таку ранню годину?

– Тому що, коли б я прийшов завтра в прокуратуру, мене заарештували б у вас. А так як ви розглядали б документи, які я зараз вам приніс, ви були б скомпрометовані за зв’язок з червоним… Айсман через Гельтоффа вручив мені ці фальшивки – їх можна спростувати за п’ять хвилин… А оце спростувати неможливо – це записка Кочева, яку він залишив для мене в готелі за три дні до того, як зник.

– Ви розмовляєте, як справжній німець…

– Я довго жив у Німеччині.

Берг помовчав, розглядаючи нічного відвідувача, а потім спитав:

– Що ви робили тут?

– Я працював у Шелленберга… Разом з Гельтоффом і Айсманом.

Помітивши, як звузилися очі Берга, Ісаєв простяг йому паспорт і портмоне.

– Тут нагороди, які я одержав від Франції, Югославії, Польщі, Норвегії.

– Ви, звичайно, розумієте, що нам з вами зараз розмовляти не можна? – запитав Берг, повертаючи Ісаєву його документи. – Якщо хтось дізнається про ваш дивний візит, зімнуть не мене – я цього не боюся, – зімнуть ту справу, яку я веду.

– Про мій візит не дізнаються. Я зробив так, щоб мене чекали завтра вранці у вас у прокуратурі. Я дзвонив вашому секретареві… Як Штірліц… Якщо ви зараз відмовитесь вислухати мене, ви втратите можливість мати чимало цікавого матеріалу, який вам буде конче потрібний. Мені здавалося, що ви не ставитесь до нас як до прокажених і не вважаєте кожного, хто приїхав із Москви, агентом розвідки. Зрештою, вам заважають ті самі люди, які є й нашими противниками…

– Ну, це я вже чув, пане Ісаєв… Це пропаганда, що не має ніякої причетності до правосуддя.

– А те, що я дав Павлу Кочеву тему для дисертації «Концерн Дорнброка», це має причетність до правосуддя? Чи це також пропаганда?

Берг поплямкав губами, кілька разів глянув важким поглядом на Ісаева і нарешті відповів:

– Чим ви це доведете?

– Я продиктую вам день, місяць і рік, коли це було записано в рішенні нашої вченої ради. Я назву вам серію статей, опублікованих Кочевим у Болгарії, Радянському Союзі й НДР.