Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

– Це вже було… – сказав Люс. – Це мій метод, а не ваш спосіб…

– Завжди вважав німців витриманою, на відміну від нас, американців, нацією…

– Пробачте. Замовкаю.

– Тільки не назавжди, – кинув Уолтер-Брайтон і вів далі. – Так от, після того, що ви вже сказали, я говоритиму за вас те, чого ви ще не сказали… Не встигли сказати – умовимося вважати так… Адже – Ейнштейн почав свою теорію з вільного допуску: «Припустимо, є бог…» Так чого ж не договорив Люс, розбиваючи докази Брайтона? «Яка в біса закономірність, – не договорив містер Люс. – Усього лише місяць тому в Китаї підірвали бомбу. Все було підкорено цьому вибухові, навіть розрахунки прогнозів у гідрометеорологічному центрі: синоптики вважали, що вітру не буде і хмара підніметься вгору, до низьких шарів атмосфери, а потім повітряні потоки розсіють радіоактивні опади в безлюдних районах Тібетського нагір'я та гобійських пустель. Але сталося непередбачене: повітряні потоки, що з'явилися за три години до вибуху бомби десь біля Гренландії, перемістилися в Азію і з стрімкою, неймовірною, непередбаченою швидкістю понесли хмару від безлюдних пустель до густонаселених районів, і десятки ще не народжених геніїв або й незачатих було вбито з веління випадку… Несподівані потоки повітря, які поки що безконтрольні й некеровані, змогли вбити двох Моцартів, котрі народилися б на початку наступного століття, одного Ганді, якому в момент смерті було сім хвилин, і він помер, тому що хмара пройшла над нашим містом (я сам спостерігав її рух), Резерфорда, який ссав материнську грудь у Гонконзі, і Христа, який грався у схованки із своєю сестрою в Манілі. Вона, його сестра, залишиться живою, бо сталося безглузде чудо: він опромінився, а вона ні… Взагалі ж перші гинуть талановиті – це закон, на жаль… Отже, – мушу продовжити, мій друже Люс, – одна хмара, породжена одним вибухом ядерної бомби, вже вбила сім чоловік, покалічила сорок і вб'є протягом найближчих трьох років ще чоловік двісті-триста, за дуже приблизними підрахунками… Про яку ж закономірність розвитку ви тут базікали, американець?! Але американець вам відповів, – сказав Уолтер-Брайтон, – це вже я говорю, – пояснив він, – закономірність завжди породжується випадковістю; будь-яка випадковість неодмінно виражає якусь закономірність. Ньютон випадково подивився на яблуню й вивів закон земного тяжіння. Але ж він не випадково дивився на яблуню – дурень дивиться на неї частіше, ніж геній; він просто думав, і всі його душевні й фізичні поривання були обумовлені заздалегідь розрахованою програмою наукового подвигу, лише тому фіксація випадкового стала першоосновою закону, який визначає буття…

Уолтер-Брайтон знову сьорбнув пива і в тиші, яка здавалася ще дзвінкішою від того, що під стелею розмірено крутились лопаті пропелера, розганяючи вологе гаряче повітря, додав:

– А мої одноплемінники у В'єтнамі… Я не думаю їх виправдувати, боронь боже, це ганьба Америки. Що ж до нових нацистів у Німеччині, то це ваша турбота, дорогий Люс. Я своє відбомбив у сорок п'ятому. Ми допомогли стерти з лиця землі Гітлера. То чому ж тепер знову з'явилися гітлерівці? Випадковість? Чи закономірність.

6

У вестибюлі Люса чекали журналісти.

– Що вас цікавитиме? – спитав він. – Подробиці берлінської справи? Тоді розмова в нас не піде – про це вже писали наші газети.

– Ви зараз в Азії, – сказав високий молодий китаєць з диктофоном на плечі. – Ми не любимо різкості на початку, зате ми вміємо бути різкими в кінці. Чому ви вирішили, що нас цікавить берлінська справа? Нас цікавите ви – художник Люс.

– Режисера легко купити, сказавши йому на людях, що він художник, – зітхнув Люс. – Ми всі страждаємо від комплексу неповноцінності, який замішаний на надмірності честолюбства в кожному з нас.

– Значить, поговоримо? – усміхнувся журналіст і обернувся до своїх колег: – Ходімо, хлопці, Люс кличе нас.

Вони спустилися в темний бар; глухо гурчав кондиціонер, було прохолодно, і Люс чомусь пригадав той бар у Ганновері, де зібралися старички з «ліги захисту чистої любові», і подумав, як давно все це було і він був тоді зовсім інший.

– Містер Люс, я представляю газету «Дейлі мейл», мене звуть Лі Пен, – сказав уже немолодий, у шовковому чорному костюмі, сивуватий чоловік, – мені хотілося б запитати вас: чому ви прийшли в мистецтво?

– Питання ваше неосяжне. Мені важко відповісти на ваше запитання. А взагалі, я не вмію говорити. Красиво говорять поети і критики… Мабуть, людину приводить у, мистецтво бажання самовиразитись. Уся справа в тому обсязі інформації, якою начинена людина. Що вона може виразити? Сповідь хороша, коли з нею прийшов у світ Руссо. Або шофер, який віддасть себе в руки біофізиків, щоб ті записали на магнітофонну плівку, що в ньому живе кожної хвилини. Людина вся зіткана з протиріч, у ній легко вживається зло з добром. І вона, людина, завжди схильна бачити в собі добро. Я не хотів образити шофера, пробачте мені.

– Містер Люс, ви сказали про комплекс неповноцінності. Кожен художник страждає ним?

– Категоричність запитання передбачає категоричність відповіді, а я не знаю, що вам відповісти. Не просіть мене відповідати за всіх. Було б чудово, якби кожен навчився відповідати за себе.

– Ви індивідуаліст?

– Художник не може бути індивідуалістом, бо він прагне самовиражатися не стіні, а людям; кожен художник шукає аудиторію; роз'єднаність двадцятого століття спонукала мистецтво до народження кінематографа: хтось точно врахував жадобу до видовищ і гніт нудьги…

– Отже, споживач створює потрібне йому мистецтво?

– Вам би за круглий стіл інтелектуалів, – посміхнувся Люс, – вони чудово пікіруються і точні в рапірних відповідях: я маю на увазі керівників інтелектуалів і критиків. А взагалі ваша правда: споживач породжує мистецтво. Шекспіра породив королівський двір, як, втім, і він згодом породив новий метод королівського правління, бо володарі прислухуються до думки художника навіть після того, як вони віддали наказ стратити його.

– Ви боїтеся володарів?

– Я боюся конформізму. Володарювання передбачає особистість, а в цьому вже щось є, оскільки є можливість або стверджувати явище, або боротися проти нього. Конформізм, як вищий вияв утилітарності двадцятого століття, безликий, а тому могутній. Можна боротися з вітряками – їх було в Кампо де Кріптано не більше як сорок штук. Неможливо боротися з конформізмом – він є породження машинної цивілізації.

– Отже, становище безвихідне, якщо ви не можете боротися з тим, чого ви найдужче боїтесь?

– Становище важке, – відповів Люс. – Я не тішу себе, виходу я не запропоную. Вихід, мабуть, запропонує сам прогрес, це явище саморегулююче. Я боюсь віднести себе до елітарного прошарку суспільства, це одна з форм расизму, але, з мого погляду, лише елітарний прошарок у суспільстві, що виступає як певний арбітр, моральний арбітр, не дозволить суспільству залишитися аморфним.

– Кого ви відносите до елітарного прошарку суспільства? Тільки художників?

– Якщо робітник мислить, він по праву може вважатися елітою в еліті. На мою думку, характерною рисою елітарності є вміння мислити революційно, врівень з прогресом, з наукою. Одвічні цінності моралі, які несе в собі елітарний прошарок, – я зачисляю сюди не тільки людей високого мистецтва й науки, а й тих, хто свято наслідує одвічні принципи, – можуть урятувати людство від того духу пристосовництва, який передбачає конформізм. В умовах конформізму слабкі надівають личину сили, щоб не бути освистаними, а будь-яке відхилення від стандарту несе людині моральну, а часом і фізичну загибель– нема нічого страшнішого від сліпоти суспільства, це страшніше, ніж справжня сліпота однієї людини. І коли я щось ненавиджу, то це конформізм – зворотний бік будь-якої тоталітарної держави, нацистської насамперед.

– Про вас пишуть як про вкрай лівого. Ви справді примикаєте до ультралівих?

– Я не дуже згодний з поділом мистецтва за принципом унтер-офіцерської всезначущості. Достаєвського вважали вкрай правим, а Вагнера зачислили до лику ультра. Страшно, коли нездара вбирається в тогу лівого…

– А коли талант приміряє піджак правого?

– Мені потрібні ордени і регалії для того, щоб захищати моє мистецтво.

– Якими орденами ви нагороджені, містер Люс?

– Я цитував Стендаля.

– Що, з вашого погляду, визначає міру талановитості художника?

– Обсяг інформації, закладений у його творі. Людство здорово порозумнішало за останні роки. Потрібна відповідність, я сказав би, випереджаюча відповідність художника й суспільства Не можна формувати громадську думку, будучи в ар'єргарді знання. Важко робити цю роботу, перебуваючи в лавах; цей труд допустимий лише для тих, хто вирвався в авангард думки. Можуть, звичайно, не помічати, закидати камінням чи затюкувати – але все-таки правда за авангардом.

– Ви проти традицій? Ви відкидаєте Томаса Манна?

– Традиції, якщо вони талановиті, завжди авангардні.

– Над чим ви тепер працюєте?

– Я хочу зняти інтелектуальний вестерн.

– Тема?

– Я шукаю тему, – відповів Люс, одразу зрозумівши, що це запитання невеличкої фарфорової китайської журналістки було продиктовано з Берліна через містера Ліма.

– Вас не бентежить презирство інтелектуалів – «серйозний Люс» пішов у жанр вестерну?

– Мене це не бентежить. Як правило, бояться подібних думок люди, не впевнені в собі, у своїй темі.

– Ваш інтелектуальний вестерн торкатиметься політичних питань?

– Не знаю. Поки що не знаю.

– А в принципі – ви не боїтесь політики в мистецтві? Високе мистецтво непричетне до політики, воно живе почуттям. Хіба не так?

– Фелліні якось сказав мені: «Люс, якщо ви не будете займатися політикою, тоді цим доведеться зайнятися мені». Я пообіцяв Фелліні ще років зо два спокійного життя. Фелліні і Стенлі Крамер – дві сторони однієї медалі, яку нелегально чеканять у всьому світі, присвячуючи її істині.

– Я читала критичні статті, присвячені вам, містер Люс. Вас лаяли за те, що ви йдете у своїй творчості шляхом оголеної публіцистичності. Тому вас зачисляють до розряду ділових художників, прагматиків і конкретистів, творців другого сорту. Вас це ранить?

– Художник, навіть якщо його офіційна критика ставить у ряд творців другого сорту, що працюють предметно й прагматично, все одно є людина, яка живе без шкіри. Мене дуже ранила б ця думка, якби я не знав ставлення до моєї роботи найширшої аудиторії. Я – воротар, і мої ворота захищають не три беки, а мільйони моїх співгромадян.

– У своєму фільмі «Наці в білих сорочках» ви обрушилися на панів з організації фон Таддена. Чи такі вже страшні ці люди? Чи є вони представницькою силою у вас на батьківщині?

– Найкращий спосіб вивчити явище – це сконцентрувати увагу на крайніх явищах, бо в них чітко й перспективно закладено тенденцію.

– Ви говорите зараз як політик…

– Будь-який художник – хоче він того чи не хоче – політик. Трепетний художник, що живе поза політикою, як правило, приречений на загибель, якщо тільки не випадковий збіг обставин, коли сильні світу цього – від літератури, політики чи економіки – чомусь звернуть увагу на це явище і протегуватимуть йому.

– Ви визнаєте якийсь певний метод у кінематографі? Ви наслідуєте когось? Ви прагнете бути спадкоємцем якоїсь певної школи?

– Наслідують школу честолюбці від мистецтва. Старі майстри чванливо посилаються на школу учнів, висуваючи кандидатури своїх вихованців на ті чи інші премії. В мистецтві не можна дотримуватися зразків. Послідовником можна бути, а наслідувачем – неприпустимо.

– Ви впевнені, що ваше мистецтво необхідне людям?

– Не впевнений. Я прагматик, і часом мене терзає думка, що, можливо, світ спроможний урятувати геній фізика і математика, який подарує людству засіб захисту від знищення. Мистецтво звернене до особистості, науково-технічний прогрес – до суспільства.

– Навіщо в такому разі ви живете в мистецтві?

– Тому що я виконую свій обов'язок перед власною совістю. Я виховувався в пору нацизму, а нацизм багатоликий і всеїдний, а в мене є діти. Я боюсь за них, і я відповідаю за них перед богом.

– Ви вважаєте, що нацизм можна проаналізувати, використовуючи форму інтелектуального вестерну? – знову спитала китаянка. – Чому б вам не обрати іншу форму, конкретну, побудовану на фактах сьогоднішнього дня?

Люс відповів:

– Спасибі за пропозицію, я думатиму над нею. До побачення, панове, мені було надзвичайно цікаво з вами…

7

…Він зайшов у свій номер, роздягся, вліз у ванну й довго лежав у блакитній холодній воді. Потім розтерся аж до почервоніння мохнатим рушником і прикрутив кондиціонер. У номері вже було прохолодно, і він подумав, що коли вийде на вулицю до Хоа, то в липкій нічній спеці знову схопить нежить. Його весь час мучив нежить: і в Сінгапурі, і в Тайбеї, і в Гонконзі. Після прохолоди закупореного номера, де розмірено гурчить кондиціонер, липка спека вулиці, потім холод кондиціонованого таксі – і жара, страшенна жара, яка розриває потилицю, поки дійдеш від таксі до холодного аеропорту або до кабака, де, крім кондиціонера під стелею, крутяться крила величезних пропелерів, розганяючи тютюновий дим.

«Я схуд кілограмів на три, – подумав Люс, упавши на низьке м'яке ліжко, – входжу в норму. Хто це казав мені: коли ти жирний понад норму, то відчуваєш, начебто цілий день носиш у руці штангу. Виходить, я щодня тягаю штангу вагою в десять кілограмів».

Він подивився на годинник, що лежав на тумбочці: Хоа чекатиме о десятій тридцять.

«У мене ще тридцять хвилин, – подумав Люс. – Можна ще трохи попрацювати…»

Люс підвівся з ліжка, витяг з портфеля диктофон і включив звук.

«Джейн. Ні, що ви, Фердінанд… Він був закоханий у неї.

Люс. По-моєму, це природний стан для чоловіка – бажати ту жінку, в яку закоханий.

Джейн. Але він хотів одружитися з нею… Ви ж дуже педантичні в питаннях шлюбу. Знайомство, дружба, потім заручини, а вже потім…

Люс. Хто це вам наплів? Ми не мастодонти.

Джейн. А я думала, ви це змогли зберегти в Німеччині.

Люс. Я ж не думаю, що ви це зберегли у себе в Британії…

Джейн. У вас більше від традицій, ніж у нас. Якщо вже англійці новатори, то вони в усьому новатори.

Люс. Чому ви кажете про англійців «вони». Можна подумати, що ви полінезійка.

Джейн. Я погана англійка, Фердінанд. Я просто ніяка не англійка. А може, я справжня англійка, бо мене безперестану тягне на Схід.

Люс. А вона дуже красива?

Джейн. Хто, Ісії? Дуже.

Люс. Ноги в неї криві?

Джейн. Що ви!.. В неї чудова фігурка. Інакше хто б це її запросив у нічну програму? Такі мюзикли тут дуже дорогі.

Люс. Я три дні простовбичив у барі міністерства інформації, поки не докопався до прізвища продюсера, який привозив їх сюди. Ви неправильно назвали його ім'я.

Джейн. Чому? Сінагава-сан.

Люс. Ні. Не Сінагава, а Шінагава. Це, виявляється, велика різниця. Мені ще треба дізнатися, де Дорнброк арендував для неї дім…

Джейн. Вам не скажуть. Там, де загальний бедлам, особливо старанно стежать за індивідуальною моральністю.

Люс. Я дзвонив до цього Шінагави… В Токіо…

Джейн. Ну й що?

Люс. Він полетів на гастролі із своїми дівицями в Тайбей. Я замовив собі квиток на післязавтра.

Джейн. Летіть МСА. У них найкомфортабельніше обслуговування і не було жодного нещасного випадку… Мені буде сумно без вас, Фердінанд… У вас сценарій як детективне розслідування… Я ніколи не думала, що банальну історію про мільярдера й бідну японочку з вар'єте можна повернути так, як це хочете зробити ви… На жаль, я не бачила жодної вашої картини…

Люс. Слухайте, Джейн, я не можу зрозуміти: ви кажете, що він привозив до неї когось із ваших лікарів. Але ж вони були знайомі тільки двадцять днів… Не могла ж вона за цей час…

Джейн. Він любив її, Фердінанд… Знаєте, навіть коли б вона завагітніла від іншого, він все одно привіз би їй лікарів…

Люс. А сам жив у іншому готелі? І до неї приїжджав тільки вдень? І обмежувався тим, що танцював з нею вечорами в «Паласі», а вдень валявся у вашому «свіммінгклабі»? Хіба не так?

Джейн. Треба придумувати для себе якийсь ідеал… мрію… Без цього не можна.

Люс. Про це я чув. Тільки не думав, що жінки теж придумують собі всякі химери.

Джейн. Придумують, коли погано. Ви знаєте, кому добре зараз, Фердінанд? Я не знаю. Всім погано. В тій чи іншій мірі, але погано…

Люс. Як прізвище лікаря, якого він привозив?

Джейн. Я цим не цікавилась. Ми цікавимося лише своїми. Якби вона була англійка, я сказала б вам, хто її оглядав, що в неї знайшли і як пройшла операція, коли б її тут робили.

Люс. Ви мені дуже допомогли б, Джейн, якби могли знайти того лікаря.

Джейн. Постараюсь.

Люс. Добре було б зробити це сьогодні чи завтра в першій половині дня.

Джейн. Сьогодні навряд. У нас сьогодні якийсь банкет у клубі. Отже, нікого не буде дома. Знаєте, що робить англієць, потрапивши на безлюдний острів? Він спершу будує той клуб, куди він ходитиме… Мабуть, я подзвоню вам завтра до одинадцятої. Добре?

Люс. Знаєте, за що я люблю англійців, Джейн? У вашій мові немає різниці між «ви» і «ти». Просто «уоu». Кожний може розуміти це звертання так, як йому хочеться. Словом, ви демократична нація – така, як про себе пишете?

Джейн. Звичайно. Демократична. Далі нікуди. Коли мені було десять років і я разом з однокашником поверталася із школи, батько спитав мене: «Сподіваюся, він джентльмен?» А в п'ятнадцять років мама запитувала про кожну мою подругу: «Ти впевнена, що вона справжня леді?» Дуже демократично.

Люс. Не люблю людей, які лають свою націю.

Джейн. Я не людина. Я жінка. І мені дуже сподобалося, як Дорнброк говорив про вас, про німців…

Люс. Лаяв?

Джейн. Не всіх.

Люс. Кого?

Джейн. Себе насамперед. Але він казав, що в ньому зосередився німецький дух з усіма комплексами: якщо вже доброта – то до кінця, а жорстокість – то без вагань і без терзання. Він дуже правильно сказав, що кожна людина володіє безмежними потенціями як у злі, так і в добрі.

Люс. Де він це сказав?

Джейн. Коли напився у нашому клубі… Мабуть, лікарі сказали йому те, чого він не хотів знати. Її часто нудило, бідолашну…

Люс. А як же виступи?

Джейн. Вона виконувала свій номер, а потім одразу йшла до себе в убиральню».

У диктофоні звук обірвався, і Люс здригнувся, насторожено підвівшись на лікті.

«Психопат. Просто скінчилася плівка в касеті. Чого ж мені зараз лякатися? Я ж сам-один. І на волі. Запевняв себе, що дорожу життям тільки заради дітей. Виходить, брехав собі? Взагалі, люди брешуть собі частіше, ніж іншим. Чужі можуть схопити за руку, а сам усе собі простиш».

Люс подивився на годинник: було 10.20.

«Пора йти вниз… Поки одягнуся… Він сказав, щоб я одягся як обідранець. Чомусь мені перехотілося йти в цей чоловічий бардак… Не хочеться, та й годі. Господи, подумаєш, Хоа образиться… Нічого страшного. Я, звичайно, вдячний йому за те, що він тут для мене зробив… Коли б я ходив і питав кожного стрічного азіата: «Що ви знаєте про візит Дорнброка?» – мене давно засікли б. У старого Дорнброка тут, напевне, є свої люди. А так я збираю собі матеріали для нового фільму про трагедію Сходу. Нехай не повірять. Я сам просив Хоа показати мені тутешні злачні місця, котрі типові для постколоніального суспільства… Але ж він мені нав'язував цей морський притон… А зняти там, звісно, було б здорово…»

Люс вийняв з чемодана свої зім'яті, заляпані фарбою джинси, які колись були справжніми білими «Лі», надів сорочку хакі, але все-таки зняв її. «Подумають, що я якийсь військовий янкі з В'єтнаму. Налупцюють іще. Краще надіну синю. Жарко, правда, але це буде у самий раз».

Одягався він зараз, як і думав, ліниво, трохи загальмовано.

«А «Сестра Керрі» здалася мені сьогодні як солодкувате міщанство, – роздумував Люс, натягуючи мокасини, – і надала мені лиха година піти в кіно. Треба берегти перші враження. Любив цей фільм, любив Драйзера – так ні, чорт мене поніс у кіно! Там же ніякої інформації – самі сантименти. А втім, мені ще треба в житті зіграти роль Олів'є, коли буде процес з Норою. Хоча той був метрдотель і для нього найважливіше – звичні умови: дім, манишка й становище в суспільстві. А мені хоч у будці, аби працювати».

Було 10.28. На вулицях тільки-но засвічувались вогні. «Хоа точний. Мабуть, зараз він підходить до стоянки таксі. Дивак, чому б не прийти сюди? – подумав Люс. – Хоча він пояснював: раніше англійці забороняли кольоровим заходити в готелі. Демократи, нічого не скажеш. А тепер кольоровим можна скрізь ходити, але хіба одразу вичавиш з людини те, що закладалося століттями? Чорт візьми, ну чого це мені так не хочеться йти в цей морський бардак? А чого мені хочеться? Сісти в літак і повернутися в Берлін, і сказати Бергу, що я вже майже все знайшов? А він запитає: «все» чи «майже все»? Він страшно розповідав, як загинули його дружина, сестра, діти… «Моя сестра була ангелом… Тї звали Кетрін. У Греції мені казали, що ім'я це буває в жінок двох протиборних характерів: або це святі й страждальниці, або примхливі грішниці». Цікаво, навіщо він це розповідав? Вона завжди всміхалась, навіть коли він безпросипно пив, працюючи нотаріусом. «Вона потай продавала щось, і діти були ситі, і завжди зустрічала мене з посмішкою, бо вона розуміла, чому я п'ю. Вона розуміла краще від усіх лікарів, що алкоголізм – це соціальне захворювання. Або хвороба талантів. Коли спивається безвільна шушваль – і лікувати не варто, туди їй дорога…» Люс сховав блокнот у кишеню синьої сорочки і взяв ключ з важкою бронзовою бляхою, на якій було вибито номер його кімнати – 19. Саме тоді пролунав телефонний дзвінок.

– Алло! – сказав Люс, проклинаючи себе за те, що зняв трубку.

– Хелло, Фердінанд, це Джейн. Ви винні мені гінею: я знайшла лікаря!

– Я завжди плутаюсь у ваших грошах. Гінея – це більше як фунт чи менше?

– Добре, дасте пенс. Я знаю, що німці найскупіша нація в світі. Ви можете зараз приїхати в клуб?

– У мене зустріч.

– Коли?

Було 10.32.

– Мене вже чекають.

– Щось важливе?

– Не так щоб дуже. Але я просив одну людину мені допомогти…

– Ця людина чоловік чи жінка?

– Ах, он як?

– Звичайно. Ви не здогадались?

– Якби! Ви – як бурулька…

– Довга?

– Холодна.

– Гаразд, приїжджайте з вашим приятелем, я спробую довести вам, що ви помиляєтесь. Я не холодна. Зовсім навпаки. І лікар Раймонд тут. Я напоїла його елем, тепер він розповість нам усе що завгодно.

– Пане Хоа, добрий вечір, пробачте, що я затримався…

– О містер Люс, ми привчені ждати… Як ви себе почуваєте? Здається, непогано? Ви чудово переносите спеку. Більшість європейців тут зовсім знемагають від жари і весь час відлежуються в номерах. Отой автомобіль наш. Я заорендував це таксі.

– Я плачу, звичайно. Тільки ми трохи змінимо маршрут, пане Хоа. Нас чекають у клубі… В мене там одна зустріч. Ви ви п'єте кілька скляночок віскі, а я поговорю з потрібною мені людиною…

– У якому клубі, містер Люс?

– У «Олд Айленд».

– Це неможливо, містер Люс. Мені заборонено входити в цей клуб.

– Що?! Ви мій гість. Я запрошую вас, пане Хоа…

– Велике спасибі, містер Люс, але, будь ласка, не запрошуйте мене в «Олд Айленд». Я в цьому випадку дорожу не так своєю, як вашою репутацією. Від вас відвернуться знайомі… Це клуб для білих аристократів… Коли б це був «Нью Ланкестр філдс». я ще погодився б, туди мають доступ кілька наших, їм видали гостьові квитки, але «Олд Айленд»… Ні, містер Люс… Краще я почекаю вас десь у місті. І якщо не пропало бажання подивитися цей морський вертеп, я відведу вас туди, – Хоа посміхнувся, – у цей клуб вас не пустять без моєї рекомендації…

– Ні. Так не буде. Я запросив вас у клуб, і ви мене образите, пане Хоа, якщо відмовитесь.

– Зрозумійте, містер Люс…

– Усе. Дискусія закінчилася, – сказав Люс і назвав шоферу адресу «Олд Айленд».

Коли Люс і Хоа ввійшли в «Олд Айленд», портьє, високий китаєць з пласким обличчям, перегородив дорогу Хоа і неголосно щось йому сказав. Хоа, вагаючись, зупинився.

– Цей джентль'мен («Привіт, Джейн! Добре, що вона розповіла про свого тата.») – мій гість. Нас чекає місіс Джейн.

Портьє подумав хвилину.

– Дозвольте, спочатку я знайду місіс Джейн, сер, – сказав портьє. – В наш клуб вхід кольоровим категорично заборонений. Я дуже шкодую, сер…

– Гаразд, ми почекаємо, – погодився Люс і відчув, як лють прокидається в ньому. Хоа сказав пошепки:

– Якби на вашому місці був англієць, він ударив би портьє за таку відповідь. Портьє зрозумів, що ви не англієць. Дозвольте мені піти, містер Люс.

– Як вам не соромно, містер Хоа? Тут, зрештою, ваша країна. Навчіться поважати свою націю. А по морді я б'ю тільки ворогів. У чому винен цей нещасний?

– Ну що ви… Він нещасний? Він дуже шанований чоловік, цей містер Ю Лі. Він такий багатий… Я мріяв би, щоб мій син зміг стати такою людиною, як містер Ю Лі.

– Він лакей…

– Так, але він лакей у білому клубі.

Джейн вибігла з невеличкого білого будинку в глибині саду. Якусь мить вона вдивлялася в непроглядну темряву тропічної ночі, а потім, помітивши, мабуть, білі джинси, кинулася через величезний, підстрижений, як футбольне поле, газон до Люса. Слідом за нею, ледь похитуючись, ішов невеличкий кривоногий чоловік у пом'ятому білому костюмі. Джейн обернулась і крикнула:

– Док, швидше!

– Спершу навчіться пити, а потім підганятимете, – буркнув доктор Раймонд. – Розбестили жінок, боже мій, як розбестили жінок…

Джейн, радісна, підбігла до Люса, але, побачивши біля нього Хоа, зупинилась, немовби наткнулася на невидиму перепону.

– Хелло, Джейн, – сказав Люс, – це мій друг, містер Хоа. Джейн, погаявшись одну мить (але цю «мить» устиг помітити Люс), подала Хоа руку:

– Хелло, містер Хоа, рада вас бачити. Це лікар Раймонд.

Лікар короткозоро глянув на Люса, потім перевів погляд на Хоа і, не подавши йому руки, запитав:

– Це він вас запросив?

– Так, сер, – уклонившись, відповів Хоа із завмерлою посмішкою. – Я попереджав містера Люса, що можуть бути неприємності.

– Ходімо, – сказав лікар, – я люблю злити наших подонків. І перестаньте завчено посміхатися, я скажу всім, що ви особистий представник генералісимуса. Побачите, як вони тиснутимуть вам руку.

– Не треба з цим гратися, лікарю, – попросив Люс. – Він не представник генералісимуса, а просто славний китаєць…

– Не треба, то й не треба, – погодився лікар. – Чим далі провінція, тим більше міщанської пихи, що маскується під істинний аристократизм. Півроку я привчав їх до того, що блював на газон. Нічого, привчив…

Люс зупинився, вийняв сигарети, закурив.

– Як я зрозумів, можуть бути всякі несподіванки в клубі, лікарю, – сказав він, – у мене до вас прохання… Якщо Джейн буде люб'язна і порозмовляє з містером Хоа, я поставлю вам кілька запитань…

– Ол райт, – погодилась Джейн і, взявши Хоа під руку, пішла з ним по газону до ставка, де в плетених різнобарвних стільцях сиділи кілька чоловік і про щось голосно розмовляли; часом вони дуже голосно сміялися, і Люс устиг подумати: «Даремно вона туди повела його. Вони ж п'яні».

– Лікарю, Ганс Дорнброк був моїм хорошим другом. Він загинув…

– Читав. Мене це трохи здивувало. Він плакав, як маленький, коли я йому сказав, що його дівчинка приречена, що в неї рак крові… Смішно, якби не було лейкемії в цієї дівчинки… Я ще дивуюсь, як вона стільки років протягла… Вона народилася в Хіросімі після вибуху, і її батьки віддали богу душу, захворівши на рак крові.

– А вагітність?

– Яка вагітність? Ви що, збожеволіли? Вона не могла завагітніти, що ви, Люс…

«Уолтер-Брайтон, – згадав Люс, – хмара над містом».

Люс побачив, як підвелися люди коло ставка і як там запала мовчанка, коли туди підійшли Джейн і Хоа. Він чув лише уривчастий від хвилювання голос Джейн.

Люс сказав:

– Док, ану ходімо туди…

– Вважайте, що ви дістали ще один сюжет для майбутніх робіт: колонізатори принижують вашого китайського друга…

Люс підбіг вчасно. Високий хлопець у білому смокінгу і в сірих штанах насувався на Хоа, що стояв блідий, це було помітно навіть крізь його темну засмагу.

– Ах ти, жовтий! Ти друг Люса? – заговорив високий. – А де цей твій Люс? Ти посмів прийти сюди зі своїм другом? Тебе звуть містер Хоа? Так, Джейн? Його звуть містер Хоа?

– Годі вам, Річмонд, це жахливо. Що ви робите?

– Пробачте, Джейн, але я нічого не роблю, що суперечило б статуту нашого клубу.

Люс зупинився перед Річмондом і сказав:

– Ви мене шукали? Я – Люс.

– Хто ви – містер Люс?

– А ви хто – Річмонд? Чи як вас там? Ви. дозволили собі бути неввічливим з моїм другом, якого я запросив до вашого клубу.

Люс відчув, як його почало трясти.

Річмонд розгублено подивився на тих, що стояли біля нього, й сказав:

– Цей джентльмен погано вихований… Як ви розмовляєте в клубі?

– Ні, це я хотів запитати, як ви розмовляєте у вашому клубі? Я буду дуже радий, якщо ваше довге тіло коли-небудь витягнуть з тутешнього смердючого каналу… мені здавалося, що це страшенно жорстоко – вбивати білих місіонерів… Слово честі, я й не подумав би допомогти вам, якби отака орава китайців, як ваші друзі, гналася за вами, як це ви робите зараз з містером Хоа…

– Він особистий посланник генералісимуса, – засміявся лікар. – Годі, хлопці! Треба помиритися. Ходімо вип'ємо…

– Він просто мій друг. У нього свій невеличкий приватний бізнес, і він не від Чан Кайші. Ходімо, Хоа, з цього хліва. Ходімо.

Він обернувся й швидко пішов до виходу, Джейн бігла поряд з ним і повторювала без упину:

– Фердінанд, любий, пробачте їм, вони п'яні…

– Тверезі вони просто відвернулися б від нього, – він кивнув на Хоа, швидко ступаючи, – а може, навіть милостиво простягли б два пальці.

– Дозвольте мені піти з вами, Фердінанд…

– Я піду звідси разом з моїм другом…

– Містер Хоа, пробачте цим людям, я прошу вас… Вони п'яні.

– О, що ви, місіс Джейн, – все ще посміхаючись своєю любезною усмішкою, відповів Хоа. Він був усе такий же блідий, і в темряві це було помітніше, ніж біля ліхтарів, які світилися навколо ставка.

Люс вийшов з клубу перший, услід за ним – Джейн і Хоа. Коли він підходив до машини, він почув ззаду важкі кроки людини, яка швидко бігла, і крик Джейн:

– Люс!

Він обернувся. До нього біг Річмонд, виставивши вперед кулаки.

Джейн кинулася до Люса, закрила його собою й штовхнула до машини.

– Хоа! – крикнула вона безпорадно. – Запхніть його в машину! Річмонд, любий, не треба! Завтра вам буде соромно! Фердінанд, – вона, благаючи, обернулась, – сідайте в таксі, він скалічить вас!

Люс дав посадити себе в машину, та, коли вони від'їхали, він почав лаятись:

– Поверніть назад! Я кажу вам – поверніть назад! Ви не дали мені вдарити його! Поверніть назад, водію!

Джейн відчинила вікно, і в машині, де глухо гурчав кондиціонер, зразу стало жарко. Вона висунула обличчя назустріч вітру й тихо сказала:

– Фердінанд, таких, як ви, річмонди завжди битимуть… Саме тому ви мені й подобаєтесь…