Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Юліан Семенов
БОМБА ДЛЯ ГОЛОВИ
1967
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.}

Західний Берлін, 1967, серпень

1

Його лихоманило. Ніч була тепла, але його все одно лихоманило. Він раз по раз оглядався; на вулиці – нікогісінько, жодного таксі, а до Чек Пойнт Чарлі ще лишилося кілометрів два, треба було йти по набережній, через міст, мимо бетонно-скляної будівлі концерну Шпрінгера, на її даху мертвотно світилися літери, що складалися в окремі слова: «Випуск останніх вістей». Була вже друга година ночі – яскраві, голубуваті неонові ліхтарі в чорному небі скидалися на кристалики льоду. Листя дерев, підсвічене цим холодним світлом, вилискувало, немов зроблене в театральній майстерні з картону, пофарбованого темно-зеленою олійною фарбою.

Він зрозумів: лихоманило його не від того, про що зараз до смішного випадково дізнався, і не тому, що поспішав у Чек Пойнт Чарлі, аби тільки якнайшвидше опинитися на тому боці; його лихоманило тому, що зараз він уперше в житті відчув страх, і не просто страх, знайомий кожному, а страх особливий – страх перед ворожістю всього навколишнього. Все зараз здавалося йому ворожим, навіть масне листя платанів. Найдужче проймав його страх, коли він дивився на чорну воду каналу. Студене світло ліхтарів у цій чорній, масній воді теж здавалося масним, і ця протиприродність крижинок і масних скалок, пов'язана в єдине ціле провалом каналу, лякала його зараз більше за все.

«Хоча б в одному вікні світилося, – думав він, – я подзвонив би. Але ж він сам сказав мені, що в поліцію дзвонити безглуздо. А може, я просто накручую себе… Надивився детективів… І тремчу як осиковий листок. Треба переключитись і все минеться, і цей крижаний страх теж минеться, і я зможу спокійно добратися до кордону. Не можна йти з цим неприємним почуттям жаху. Але винен у цьому тільки я. Він лише довів мене до такого стану. Сам тіпався, і мене теж почало тіпати. Ага, на що я хотів переключитися? На осінь. Ні, на осикове листя. Чому осика? Це, мабуть, тому, що осикове листя стає червоним восени і, як жерсть, тремтить на вітрі, але все одно воно не здається в наших лісах таким театральним, як ці лискучі платани. Смішно: «Чого ви так почервоніли, шановний осиковий листочку?» Прямо як у Чехова: «вельмишановна шафо». Вам соромно, осиковий листочку? Вам соромно тому, що незабаром ви опадете, зникнете під снігом, щоб через рік стати землею? Хіба це так страшно – стати землею? Годі про ці осики, – урвав він сам себе. – Годі!»

Він раптом відчув, що його вже не морозило і тіло вже не тіпалося, мов у лихоманці.

«От і все, – сказав він сам собі. – Просто будь-яка нормальна людина боїться самотності вночі. Для цього, мабуть, і одружувалися первісні, щоб не страшно було спати одному в лісі. І старим удвох спати не так страшно, коли кожна ніч може стати останньою в житті».

Він витяг пачку сигарет і зупинився. Закурив, кілька разів чиркнувши відвологлими сірниками. «Відвологли в кишені, – подумав він, – це я так спітнів від страху… Завтра треба купити запальничку».

Раптом долинув шум автомобіля. Здригнувшись, відчув, як підкосилися ноги. І знову все тіло вкрилося холодним потом.

«Зараз закричу, – промайнуло в думці. – Розіб’ю шибку в цьому будинку й закричу: Хоча який це будинок? Руїни… Вони мене тут і підстерегли».

Він оглянувся: вулицею котило таксі. Зверху горів ліхтарик: «Вільне».

Він хотів був ступити на брук, щоб спинити машину, але відчув, що ноги його заклякли: вони стали ватними після того, як він почув мотор у себе за спиною в цьому мертвому нічному місті, серед руїн, лискучого листя й чорної води каналу.

«Я думав, що мчатиме якийсь гоночний автомобіль з автоматами у відчинених вікнах. А це просто таксі. Сам водій. І нікого більше».

І, полегшено зітхнувши, вийшов на брук і підняв руку.

– Добрий вечір, пане, – сказав таксист, розчинивши дверці.

– Чек Пойнт Чарлі, будь ласка.

– Чек Пойнт, – повторив водій. – Без подружки нема смислу гуляти, правда ж?

«Не скажеш йому, що в мене не було грошей на таксі з центру до кордону, а метро вже закрилося», – подумав він і кивнув головою:

– Так, без подружки, звичайно, нема смислу гуляти по місту.

– Потрібна дівчина?

– Ні, спасибі.

Він відчував величезне, розслаблене, веселе й легке щастя: так буває, коли небезпека, причому не очевидна (з нею легше боротися), а та, яку передчуваєш, до зустрічі з якою виснажливо готуєшся, вже минула.

Шофер засвітив червоний ліхтарик замість зеленого і сказав у невеличкий мікрофон – їх зараз установлено в більшості західно-берлінських таксистів:

– Замовлення на зональний кордон. Чек Пойнт Чарлі. У вас нікого немає в тому районі, щоб узяти до міста?

Крізь пищання й тріск диспетчерської служби низький чоловічий голос відповів:

– Зараз спитаємо.

Водій пояснив:

– Треба когось прихопити там до центру, щоб не витрачати даремно бензину.

– Я розумію. Хочете сигарету?

– З радістю. Ні, спасибі, я прикурю сам. Яскравий спалах сірника – можна врізатися в стовп. У мене вже раз так було.

Він спритно прикурив від запальнички, затягся й сказав:

– Я завжди курю, ЛМ, але ваші, мабуть, міцніші.

2

Айсман погасив сигарету й подивився на Вальтера. Той спитав:

– Будемо варити кашу?

– А що робити? Це тільки в книжках Макліна добрі англійські диверсанти зачиняють наших солдатів у підвали, поки висаджують у повітря форт. Цього хлопця не зачиниш у підвал… Він тепер знає все.

– Хіба мало про нас говорять. Ми звикли. Нехай побазікають іще…

– Ваш виродок сказав йому про Ліма. І про нас. І про штаб-квартиру. І про полігон…

– Будити хазяїна?

– Він не спить…

– Тоді давай наказ…

– Ні, – задумливо відповів Айсман, але ця задума не завадила йому швидко набрати номер, підключити до телефону диктофон і сказати в трубку: – Хлопець може втекти. Що робити? – Він уважно вислухав відповідь і мовив: – Зрозумів. Добре.

Вальтер глянув на Айсмана, який обережно поклав трубку на важіль, і спитав:

– Що він сказав?

– Передай водію, що хлопця випускати не можна.

Вальтер узяв мікрофон і перевів кнопку на позначку «Зв’язок».

У мікрофоні таксиста зашерхотіло, і крізь таємничі перешкоди сонного міста низький чоловічий голос проговорив:

– Слухайте адресу: Нойкельн, Шуберштрасе, п’ять.

– Вас зрозумів, спасибі, – відповів водій і підморгнув пасажирові: – Все гаразд, я маю клієнта. – Будь ласка, якщо вам не важко, відчиніть позаду вікно: страшенна задуха, а кондиціонер поставити – нема грошей…

– Повернути ручку вниз?

– Ні, навпаки, вгору. Та ви станьте на сидіння колінами, інакше не дістанете.

Чоловік став на коліна і потягся до білої ручки, що виблискувала хромом. Саме ця блискуча біла ручка на червоній шкіряній оббивці була тим останнім, що він бачив у житті, – куля, випущена водієм з безшумного пістолета, знесла йому півчерепа, і рудий мозок забризкав скло, що через якусь мить стало чорно-червоним від крові.

Куля, пройшовши крізь дверці зверху вниз, бо водієві довелося трошки підвестися, щоб зручніше було стріляти в потилицю пасажира, зрикошетила об люк каналізації й розрізала край вікна в квартирі фрау Шмідт. Ударившись об металевий стержень люстри, куля розбила екран телевізора – вже при кінці свого польоту.

Фрау Шмідт саме в цю хвилину снився сон, начебто вона під час бомбардування загубила картки на маргарин і на крупу. Вона закричала й прокинулась. Її дочка Лотта прибігла до неї в спальню. Дочка просила її залишитися ще на тиждень у Гамбурзі: обстановка «в фронтовому місті» погано впливала на нервовий стан матері, де та жила зовсім самотня, у великій квартирі, далеко від центру, на березі Брюггерканалу, – саме там, де щойно вбили людину, яка вважала, що слід «переключитися», поринувши в спогади про осінній ліс, в якому пломеніло осикове листя…

Гейнц Кроне любив друкувати стоячи, але в редакції не було бюро, на якому можна було б установити машинку. Тому Кроне завжди влаштовувався на підвіконні.

В «Європейському центрі» – найвищому будинку Західного Берліна, де містився «Телеграф», були широкі дубові підвіконня, дуже високі, – можна було поставити машинку, поруч покласти купку паперу, і ще лишалося місце для книжок та довідників.

Кроне додрукував сторінку, закурив, вставив у машинку чистий аркуш і подивився в широке, без рами, вікно. Місто засинало, і тому синьо-неонове світло «Європейського центру» здавалося тривожним і мертвим.

«Його добре знають робітники заводів у Ганновері, Дюссельдорфі, Бремені, Ессені і Гамбурзі; трохи менше він відомий співробітникам обчислювальних центрів з автоматики й систем управління в Західному Берліні, Нюрнберзі й Мюнхені; преса про нього, напевне, знає лише те, що було в свій час опубліковано окупаційними властями в 1946 році. З допомогою його «мозкового тресту» тепер дозуються відомості про те, що глава концерну демократичний, простий у поводженні з людьми, скромний в особистому житті (витрачає на себе 13 марок на день, курить найдешевші сигарети), любить Вагнера й Баха; читає Сіменона й Жюля Верна і носить костюми, куплені в універмазі, 52-й розмір, 4-й зріст. Але все, що стосується його справ, оточено непроникливою стіною таємниці, крім підсумкової цифри: він був власником семи мільярдів марок. «Система безпеки» концерну відрегульована надзвичайно старанно. Одні вважають: це можливо тому, що концерн сімейний, а не акціонерний, отже, глава й хазяїн практично безконтрольний в усіх своїх діях і несе особисту відповідальність тільки перед законом. На наш погляд, служба розвідки в концерні така точна тому, що організували цю роботу аноніми з колишнього IV відділу імперського управління безпеки. Нагадаємо тим, хто народився після 1945 року: IV управління РСХА простою мовою називалося в часи Гітлера коротше й певніше – гестапо.

Незважаючи на те що починаючи з 1952 року все, пов’язане з діяльністю Фрідріха Дорнброка, оточене соковито виписаними «різдвяними міфами», ряд відомостей нам усе ж таки пощастило роздобути. Наприклад, ми дізналися, що пан Дорнброк вів переговори з баварським урядом про купівлю тієї землі в Берхстенсгадені, де стояв будинок Гітлера. Пану Дорнброку відмовили, але він зумів купити землю неподалік, загальною площею вісім квадратних кілометрів. Селяни в навколишніх селах незабаром стали називати цю обнесену металевою сіткою територію «вулканом дракона», бо в гірський маєток провели велику шосейну дорогу для вантажних автомашин, в камінні пробили гігантську штольню й на водоспаді побудували електростанцію, потужність якої давала підставу зробити висновок про її цільове призначення. Вибух, що відбувся в штольні, і відсутність будь-яких відомостей про причини вибуху, який потряс – у прямому розумінні – околиці, дозволяють вважати «атомну версію» єдино розумною. Це дуже нагадувало підземні ядерні випробування. Представник концерну зробив заяву для преси, в якій твердив, що в штольні провадились роботи по уточненню взаємодії систем «центрифуги», призначеної для добування урану «виключно в мирних цілях». Роботи в «вулкані дракона» після цього припинились, але заводи концерну Дорнброка активно, з наростанням випускають жароміцні метали, ракетне паливо, електронну техніку; в його дослідних інститутах вдосконалюються найновітніші системи управління і космічного зв’язку. Нас не може не бентежити, де, в якому місці Федеративної Республіки, на якому з своїх заводів пан Дорнброк продовжує роботи по створенню «особистої» атомної бомби. Треба сподіватися, що уряд канцлера Кізінгера серйозно зацікавиться цим питанням. Нас принаймні не влаштовує твердження статс-секретаря про те, що чутки про роботу Дорнброка в галузі створення «Н-бомби» перебільшені, бо у ФРН нема районів, де можна було б проводити випробування ядерної зброї. Це твердження безпідставне й наївне».

Гейнц Кроне викреслив кілька прикметників, прочитав статтю ще раз і пішов до шеф-редактора «Телеграфу»: коли справа стосувалася концернів Фліка, Дорнброка чи Круппа, Кроне показував свої матеріали і директорові видавництва, і шеф-редакторові газети, щоб разом визначити позицію на майбутнє – на випадок, якщо надійде судовий позов «про наклеп і дифамацію[1]1
  Дифамація (лат. diffamatio – обмова, ганьблення від лат. diffamare – поширювати плітки) – у праві деяких країн публічне розповсюдження відомостей, що ганьблять особу. Дифамація може здійснюватися у письмовій (пасквіль) або усній формах. Під письмовою розуміють поширення дійсних чи вигаданих відомостей, що принижують честь, гідність чи ділову репутацію фізичної особи чи ділову репутацію юридичної особи в друкованих засобах масової інформації.


[Закрыть]».

– Буде гроза, – сказав Кроне, входячи до шеф-редактора. – Ви відчуваєте, як парить? Ось погляньте, я, по-моєму, непогано розправився з Дорнброком.

– Не треба з ним розправлятися, – сказав шеф-редактор і простяг Кроне свіжі аркуші з телетайпа. – Зараз про нього не можна друкувати нічого, це буде надто жорстоко.

Кроне прочитав повідомлення: «Як стало відомо, болгарський інтелектуал Павло Кочев, що стажувався в Москві, в аспірантурі професора Максима М. Ісаєва по темі «Концерн Дорнброка», вчора увернувся до уряду Західного Берліна з проханням про надання йому політичного притулку. Про це повідомив на прес-конференції директор газети «Курір» Ленц».

– Ну то й що? – здивувався Кроне. – Яку це має причетність до мого матеріалу?

– Перегорніть сторінку. Вони у вас злиплися. Ви не те читали.

«Майор Гельтофф з поліції повідомив пресу, що на квартирі кінорежисера Люса, відомого своїми лівими переконаннями, тільки що знайдено труп Ганса Фрідріха Дорнброка, єдиного спадкоємця всіх капіталів концерну».

Закон і Ліра

1

«Любий Паоло, ти сволота! Я три дні розшукував тебе, а тільки сьогодні секретарка зволила сказати мені, що ти вилетів до Лондона і повернешся через тиждень, коли я знову буду в Берліні. А ти мені зараз потрібен, як ніхто інший, тому що ти хоч і свиня, але хрюкаєш відверто.

Я щойно переглянув відзнятий матеріал, і мені стало так гірко, хоч вовком вий. Що ж це діється зі мною? Хто так хитро жартує – тоді, як виник задум і пішла продукція, – хто плутає, заважає, паскудить?! А що таке «задум»? Дехто пише конспекти і може наперед розповісти свою майбутню картину, до того як почнуть знімати фільм. А я нічого не можу розповісти: якісь дивні видіння терзають мою бідолашну голову, дзвенять уривки розмов, бачу обличчя, відчуваю, як виникають цікаві колізії, а коли починаю все це записувати й знімати – виходить сухом’ятка, ганебне калькування життя.

Недаремно тепер мистецтво розділилося на два напрями, майже зовсім ізольовані один від одного. Перший – фактографія, документалістика, точне наслідування правди, щось подібне до Цвейга. Другий – «самовивертання», на зразок Фелліні, Антоніоні і Лелюша. Дехто каже про них: «Ці плюють на проблеми світу, на трагічні питання, які ставить наш час». Дурниці. Якщо Фелліні вивертає себе, роблячи боляче рідним і друзям, він приносить себе в жертву часу: «Дивіться, люди, ось я анатомував себе заради вашого благополуччя! Дивіться уважно, не повторюйте мене, а коли хочете повторити, подумайте про те й про те!» Інші твердять: «Документ звичайно цікавіший за фантазії й страждання особня, схожого на мене, в плоті й дусі. Нехай же буде голий факт – я сам почну думати, в якій мірі те, що описують чи знімають, добре чи погане». Мабуть, люди прагнуть до строгої документалістики, бо їм остобісіли всякі диктати: починаючи від страхового агента, який радить не курити багато, і кінчаючи чиновником міністерства закордонних справ, що «рекомендує» не вчащати в Ханой; людям набридло диктаторство письменника, який нав’язує сюжет; законодавця мод, котрий міняє гострі каблучки на товсті; критика, що виголошує беззаперечний вирок про новий живописний вернісаж; прем’єр-міністра, який заморозив зарплату. Все набридло, все! Але ж усе в нашому світі продиктоване кимось або чимось, усе загнано в рамки закону, беззаконня, тиранії, демократії, але все в рамках! Навіщо ж тоді творчість?

Я рвонув із самовивертання в документалістику, але посеред дороги зрозумів, що документалістика не діло художника, коли він замахнувся на те, щоб бути художником, а не людиною із спеціальністю «кінорежисер»! І збагнув: треба назад, до людини, до себе самого, до тебе, до всіх нас…

Гаразд. Поплакався, і досить. Коли я закінчу цю картину про сьогоднішнє «фронтове місто», про те, як там розкошують генерали СС у тому ж Далемі, де жив Гіммлер, і про студентів, які живуть впроголодь, бери мене на роботу в свою рекламну контору: на старість буду забезпечений цілком пристойною пенсією.

Між іншим, сьогодні я натрапив на статтю про батька нашого з тобою друга. Бідолашний Ганс! Він не схожий на тата. Старий Дорнброк має зуби, а Ганс – дитя, і мені часом здається, що він – саме спростування теорії спадкоємності: такий він не схожий на свого батька. Він приходив до мене п’яний, уночі перед моїм вильотом із Західного Берліна. Це була смішна й дивна розмова. Коли б я не вирішив повернутися в кінематограф відчуттів, я, можливо, схопився б за його пропозицію. Він запропонував мені зробити стрічку про його концерн. Говорив про трагедію, яка нас жде, і обіцяв сказати мені таке, від чого здригнеться світ. А втім це тепер несуттєво. Головне – прийняти рішення. А я його прийняв. Світ стомився від реальних проблем. Почуття вічні.

Так, можеш висловити «співчуття». Мій «Нацизм у білих сорочках» одержав чергову премію на фестивалі в Мексіці. А в нас про картину все ще мовчать, сволота. Як води в рот набрали. Я заспокоюю себе тим, що, виходить, припер когось до стінки. Але ж честолюбство з’їдає! Та й грошей від прокату немає!»

2

– Майстре! – покликав Люса його асистент, заглянувши в номер не постукавши. – Світло поставили, акторів привезли, ждуть вас.

– Добре. Йду. Спасибі.

Люс хотів дописати листа після зйомок, але зрозумів, що працювати йому доведеться цілу ніч, вранці треба буде дещо дозняти на вулицях прихованою камерою, потім ще одна невеличка зйомка – хлопця, який виїхав із Західного Берліна, а потім зразу ж додому. Отже, подумав Люс, дописувати йому буде ніколи. Зійшовши вниз, він попросив портьє кинути конверт у поштову скриньку.

Сьогоднішню нічну зйомку призначили в барі готелю. Сходи, які вели в бар, покрили люмінесцентною фарбою, і Люс, ідучи вниз, раптом йдчув себе як у дитинстві, коли вони гралися в індійців. Поєднання червоного, синього й білого кольорів завжди асоціювалося втому з кінокартинами про індійців. До війни в Німеччині часто показували американські картини про індійців, супроводжуючи демонстрацію вступними титрами про те, як янкі пригноблюють корінне «арійське» населення Америки.

…Акторів, яких привіз йому асистент, Люс не знав. Дві жінки і два хлопці. «Мабуть, з театру;– вирішив Люс. – Вони аж надто напружено розглядають камеру. А взагалі, добре, що їх ніхто не знає. Мені й потрібні такі люди в цій картині, нікому не відомі».

– Добрий вечір, панове, – сказав він, – пробачте, що я затримав вас.

– Добрий вечір, – незграйно відповіли актори.

«Чорненька дівчина нічогенька, – відзначив Люс. – Мабуть, вона підійде більше за інших. Друга занадто вродлива і хтива. Випещена коняка, а не жінка. Чоловіки не дуже годяться. Георга завжди тягне на «еталони». Неодмінно, щоб два метри, широкоплечий і чарівна усмішка. Такі чоловіки хороші у вестерні або в ліжку, в мене вони дисонуватимуть з відзнятим матеріалом».

– Мій асистент, – сказав Люс, – уже, мабуть, розповів коротко про ваше завдання в сьогоднішній зйомці?

– Так.

У барі було темнувато. Після того як попробували світло і сліпучі голубі софіти тисячократно відбилися в дзеркалах, очі насилу звикали до сутінок. Люс хотів ще раз подивитися, як поставлено світло, але Шварцман, його продюсер, був початкуючим бізнесменом, грошей у нього було мало, і тому доводилося економити й на електроенергії, і на кількості відзнятих дублів. А втім, Люс терпів це, бо Шварцман не втручався в зйомки, не давав порад, як водиться, і не просив узяти на роль героїні свою дівку.

– І про наш метод ви також знаєте? – спитав Люс акторів.

– Ні, майстре, – сказав за них Георг. – Я думав, що про це краще розповісте ви.

– Розумно. Я просив би вас, колеги, – Люс усміхнувся акторам своєю несподіваною обеззброюючою усмішкою, – забути на час сьогоднішньої спільної роботи, що ви з театру. Ми знімаємо фільм у якійсь мірі експериментальний, фільм-пошук. У нас немає акторів. Власне, ті актори, які допомагають нам у роботі, – це просто наші однодумці, товариші по зброї. Сьогодні в цьому барі зберуться бабусі й дідусі із «асоціації боротьби за чистоту моралі і святість любові». Це філіал нашої західно-берлінської штаб-квартири», Вн маєте змогу розмовляти з ними про те, що непокоїть вас, ваше покоління. Я не хочу готувати вас до зйомок, щоб не було заданості, щоб не поперла режисура. Ви розумієте?

– Я розумію, – першою озвалася «коняка» й чарівливо усміхнулася Люсу.

«Точно, – сказав він собі. – Я був певен, що вона озветься перша. Чому вродливі, випещені актриси вважають своїм обов’язком переспати з режисером? Мана якась…»

– Ну й чудово, – сказав Люс. – Уявіть собі, будь ласка, що я – старий чоловік з тієї «асоціації святої любові». Нічого звучить, правда ж? Починайте розмовляти зі мною. Георг, засвітіть на кілька хвилин світло, і нехай приготують звукозапис. Ну, – він повернувся до високої красивої актриси, – прощу вас.

– Скажіть, ви кохали тільки один раз у житті? – спитала вона з придихом, трохи нахилившись, щоб Люсу було видно її великі груди в низькому вирізі плаття.

– Звичайно. А ви?

– Я? – жінка розгубилася.

– Так. Ви.

– А хіба мене теж запитуватимуть? Я думала, що тільки я ставитиму запитання, як на телевізійних шоу.

– Ні, чому ж… Вам, напевне, ставитимуть запитання, причому найнесподіваніші.

Люс не хотів говорити акторам, що старики, які зберуться тут, зовсім не такі вже й ніжні, рожеві божі квіточки, якими вони здавалися. Всі чоловіки в цій асоціації в минулому були активними членами НСДАП, і більшість із них працювали в міністерстві пропаганди і в партійній канцелярії Гесса й Бормана, займаючись проблемою створення «нової моралі» для тисячолітнього рейху. Люс задумав цю зйомку досить ризиковано: він сподівався, що старики поведуть свою «пропагандистську роботу», не зустрічаючи опору від акторів, які за своєю професією «підігрують» на майданчику партнерові, а не сперечаються з ним. Потім, думав Люс, коли старики закінчать свої монологи, він підмонтує хроніку: він дасть кадри, де були зняті ці старички, в пору їхньої молодості, коли вони ратували за чисту любов арійців, яким заважають втілювати в життя їхні великі ідеали більшовики, слов’яни, євреї й цигани.

– Так, – сказав Люс, – добре. Почнемо спочатку? Пробачте, як вас звуть?

– Інгрид.

– Дуже гарне ім’я, – посміхнувся Люс. – Отже, моє запитання: «А хіба ви…»

– Так-так, пам’ятаю, – швидко відповіла актриса.

«Готувалася, дурепа, – зрозумів Люс. – Весь той час, поки міняли плівку в диктофоні, вона болісно готувалася до відповіді».

– Я кохала двічі, – сказала Інгрид.

– Ви певні цього? Саме двічі? А не тричі?

– Саме двічі. Мій наречений розбився на скачках, він був наїзником. Я дуже кохала його. І зараз я люблю одного чоловіка, який схожий на мого першого коханого. Він такий же благородний, чистий, ніжний…

– Може, все-таки, – наполягав Люс, – ви любили тільки один раз – того, першого, який загинув? Може, ви й тепер ще любите його в образі іншої людини?

Актриса зітхнула й погодилась:

– Мабуть, ваша правда.

«Ідіотка, – подумав Люс. – Її йе можна залишати в фільмі. Я пущу її на затравку, старики почнуть торжествувати перемогу, і тоді вже мені доведеться взяти в них кілька інтерв’ю. Треба попередити Георга, щоб він знімав мене зі спини, коли я відійду від камери».

– Дякую вам, Інгрид, – сказав Люс. – Усе дуже добре. Тепер попрошу вас, фрейлейн…

– Крістіна Ульман.

– Будь ласка, Крісті, – попросив Люс.

…Худенька, в довгому чорному светрі й поношених джинсах, Крібтіна сіла навпроти Люса, і очі її – довгасті, чорні – примружилися зло й очікувально.

– Ви брешете, – сказала вона неквапливо, – коли говорите нам про високе, святе й чисте кохання. Тепер такого кохання не може бути.

– Чому? – спитав Люс і напружився. Він відчув, що ця дівчина може розпочати сутичку.

– Тому, що ваше покоління вбило кохання!

– Стоп! – сказав Люс. – Дякую, Крісті! Далі не треба. Зараз ми стріляємо вхолосту. Отже, колеги, повна розкутість, ви – господарі майданчика, сміливо приймайте дискусію, але не перебивайте співрозмовників, дайте їм сказати те, що вони хочуть сказати, добивайтесь їхньої прихильності. Чоловікам доведеться розмовляти з бабусями. Бабусі люблять сентиментальність – не забувайте про це…

– Добрий вечір, дами й панове, – першим заговорив високий актор, – моє ім’я Клаус фон Хаффен. Мені хотілося б поставити кілька запитань нашим дамам. Дозвольте? – він ледь вклонився тій бабусі, що була ближче до нього.

– Будь ласка, пане фон Хаффен.

– Ваше ім’я?

– Ільзе Легермайстер.

– Фрау Легермайстер, мене цікавить тільки одне запитання, – сказав актор добре поставленим голосом, справжнім «хохдойчем».

Люс завмер від щастя, припавши до камери: бабуся дивилася на двометрового красеня з неприхованою хтивістю. Люс плечем відтер Георга від камери і наїхав трансфокатором на обличчя старої.

Актор вів далі:

– Моє запитання просте, і ви, напевне, здогадуєтесь, яке воно буде. Скільки разів у житті ви кохали?

– Один раз.

– Ви кохали вашого чоловіка?

Старий, що сидів біля фрау Легермайстер, посміхнувся, а старенька, не повертаючись до нього, немов прилипла поглядом до актора.

– Так, – відповіла вона і злегка кивнула праворуч, – мого чоловіка.

– Вам ніколи не подобався інший мужчина?

Стара обернулася до чоловіка. Вона дивилася на нього якусь мить, очі її були виразні, і раптом вона посміхнулася довгими фарфоровими зубами, з чітко окресленими золотими прокладками.

– Ні, – відповіла вона, – я любила тільки мого милого Паульхена.

– Ваш чоловік здавався вам взірцем з усіх поглядів?

– Так. Він був чудовим літератором, батьком і громадянином.

– Пробачте, фрау Легермайстер, але я маю поставити вам ще одне дуже потрібне запитання: чи був ваш чоловік зразковим чоловіком? Мужчиною, точніше кажучи?

– Пане фон Хаффен, це мене ніколи не хвилювало. Для мене завжди було головним духовне в коханні, а не брудне, плотське…

Люс відчув, як затрясся від стримуваного сміху асистент, – вони сиділи біля камери, притулившись один до одного, і Люс штовхнув його ліктем.

«Чудово, – радів Люс, – було добре видно, як вона брехала. Це удача».

Потім на маленьку сцену, де завжди виступав джаз-банд, вийшла Інгрид.

– Яким повинно бути чисте, високе кохання? – спитала вона старого, що сидів за столиком самотньо.

– Справжнє кохання, – відповів старий, пожувавши синіми губами, – має бути довірливим, ніжним і трепетним.

– Пробачте, ваше ім’я? Телеглядачам цікаво знати ваше ім’я…

– Освальд Рогте.

– Пане Рогге, що таке довірливе кохання?

– Як би вам краще пояснити, – зітхнув старий. – Це коли з першого погляду… Навіть не знаю, як пояснити…

– Вашої дружини нема на нашій зустрічі?

– Нема. Вона відпочиває з онуками на узбережжі.

Інгрид спохмурніла, люб’язна посмішка зникла з її обличчя, і вона раптом запитала:

– Як ви думаєте, пане Рогге, чи можна зберегти кохання після зради? Випадкової, безглуздої… Непотрібної…

– Ні, – відрізав Рогге. – Це неможливо.

– А що ж тоді робити людині, яка кохає, але яка через певні обставини стала… грішною…

– Про це треба було думати раніше.

– Кохання не визнає милосердя? – спитала, Інгрид.

«Я все-таки негідник, – подумав Люс. – Що за манера – зразу складати уявлення про людину з перших двох фраз? Це злочин – дозволяти собі погано думати про людину, не пізнавши її по-справжньому. Фашизм, та й годі. Хіба я міг припустити, що вона поставить таке чудове запитання? Проте Нора вирішить, що я придумав їй це запитання після того, як провів з нею ніч».

– Кохання – це саме милосердя, – відповів Рогге, – але, щоб зберегти кохання, милосердя й чистоту стосунків, треба бути нещадним до тих, хто зрадив.

– Я не хочу вам вірити, – сказала Інгрид, і на її очах виступили сльози, – нема чоловіків, які не зраджують своїх жінок! Нема! Я таких не зустрічала! Всі чоловіки зраджують, тільки одні це роблять, як тварюки, а інші поводяться, як чесні люди, – не обіцяють раю і не клянуться у вічному коханні!

– Я протестую! – сказав високий, міцний ще, хоч і сивий як лунь, чоловік і підвівся з свого місця. – Ми думали, що кіномистецтво хоче допомогти нам у вихованні молодих германців, а тут ми бачимо спробу опорочити ідеали!

Люс почав кусати нігті: він кусав нігті з горя і від радості Він знав, що це жахливо. Нора шпетила його, твердячи, що нігті кусають тільки ті чоловіки, яким судилося. стати вдівцями; він знав, як це гидко, але він нічого не міг з собою вдіяти. Зараз була радість – неждана-негадана, він навіть не міг мріяти про таке щастя: говорив Іоахім Гофмайєр, колишній радник Геббельса по роботі з молоддю.

В Люса були архівні кінокадри, в яких Гофмайєр виступав перед активом гітлерюгенду і давав вказівки, як і від чого слід уберігати молодь, що треба протиставляти розтлінній більшовицькій і англо-американсьКій пропаганді.

Люс не думав, що до Гофмайєра підійде Крістіна. А вона йшла до нього, підтягуючи за собою, як шлейф, провід мікрофона.

– Неправда! – вигукнула вона. – Ніхто не збирається виступати проти ідеалів чистого кохання! А втім, я не розумію, як можна ділити кохання да «чисте» й «нечисте»?!

У залі зчинився галас. Благовидні бабусі почали гамселити по столиках важкими пивними кухлями.

– Найчистіше можна опорочити! – перекриваючи галас, вела своє Крістіна. – Можна! Даремно ви так кричите! Виходить, ви боїтесь мене, якщо не даєте мені говорити!

– Тихо, друзі! – Гофмайер підняв руки, звертаїочись до членів своєї «асоціації». – Дамо юній дамі можливість висловитись і доведемо їй, що нам нема чого боятися. Прошу вас, юна дамо.

– В кому більше чистоти й моралі, – спитала Крістіна, – в тому, хто робить те, що йому хочеться – відкрито, не ховаючись, – чи в тому, хто робить те саме – ви знаєте, про що я кажу, ви всі знаєте, і дами, і панове, – ховаючись, боячись, оглядаючись на прописну мораль буржуа?!

– У тому чистота, юна дамо, хто не оглядається на прописну мораль, але погоджує свої вчинки з мораллю істинною.

– В чому відмінність прописної моралі від моралі істинної?

– Мораль – це, якщо хочете, дотримання норм поведінки.

– Отже, кохання – це норма поведінки? – наступала Крістіна.

– Спершу кохання – це потяг сердець, а потім, коли цей потяг освячено церквою, – це, я не боюся здатися старомодним, дотримання норм моралі і правил поведінки.

– Потяг сердець? – перепитала Крісті. – А що робити з тілом?

– Хіба серце безтілесне? – спитав Гофмайер і переможно засміявся від свого запитання.