Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Бауер розгубився. Він подзвонив президентові гільдії й попросив поради: що йому робити далі?

– Я не можу давати вам поради такого роду, – відповів президент, – ми живемо в демократичній державі, і я не збираюся нав’язувати вам свою волю.

У той же вечір до Бауера зайшов якийсь чоловік і, не називаючи себе, запропонував йому зустрітися з Дорнброком.

На другий день Бауер приїхав до тюрми. Дорнброк сидів за довгим столом, відділений від своїх співробітників і Бауера тонкими густими гратами, мабуть, через це обличчя Дорнброка здалося Бауеру попелястим, дуже нездоровим.

– Здрастуйте, Бауер, – сказав Дорнброк, помахавши рукою, – мені сподобалася ваша промова. У вас гарні щелепи. Я знав, що суд першої інстанції хвицьне мене, – завжди приємно бити тих, хто не може відповісти. Тому наші матеріали ми приберегли для наступного процесу. Ось познайомтеся з цими панами і попросіть їх розписатися. Порівняйте їхні факсиміле з підписами на бланках звільнення… Вони ідентичні, але обидва ці пани не мають до мене ніякого відношення: вони директори самостійних фірм.

Бауер подивився на двох директорів і засміявся.

– Передбачаєте хорошу бійку? – спитав Дорнброк.

– Передбачаю, що поб’ють. Але в мене є гроші, щоб купити дві корови і повернутися в село…

– Я попрошу вас затриматися на кілька хвилин, – сказав Дорнброк, – у мене є пропозиція.

Коли вони лишилися самі, Дорнброк підійшов до грат. Він довго дивився на Бауера – в старенькому костюмі, худий, з синцями під очима; ноги підігнув під стілець черевики порвані, а руки сильні, добрі руки, селянські, такі руки не бояться роботи і не ділять її на білу й чорну; і очі гарні – без одержимості й без сміху, і страх у них є, і зніяковіння, продиктоване повагою до нього, до старого Дорнброка, в’язня, позбавленого честі й прав, до хазяїна концерну, до власника трьох мільярдів марок у банках Європи й Німеччини…

– Зараз ви одержите тисячу марок. Я пропоную вам тридцять тисяч марок для початку, і ви переходите працювати до мене.

– Скільки?!

– Я не збираюся вас підкупляти, бо я поважаю вас, але ви мені потрібні як юрист. Ви мені потрібні, це трохи несподівано – як консультант по кадрах.

– Тобто?

– Підберіть десять-п’ятнадцять хлопців вашого віку, теж бажано з селян, – ви люди надійні і вмієте один одного тягнути за вуха, особливо коли можна спертися на старого Дорнброка. Ви і ваші люди допомагатимете мені боротися з розрухою. Ми повинні дати німцям роботу, хліб і масло замість гармат.

– Скільки ви платитимете людям, яких я знайду?

– Їм платитимете ви. Від п’яти до двадцяти тисяч.

– Що вони повинні будуть робити?

– Дайте мені вийти звідси, – відповів Дорнброк, – роботи буде стільки, що й не переробити. У мене є тут плани, пов’язані з автомобілями для народу. А поки що будете виконувати завдання моїх юридичних консультантів…

– Я згоден, пане Дорнброк…

– Я поки що не «пан Дорнброк», я, любий мій, поки що «номер 862». Тепер ось що… Якщо ви зустрінете когось із «колишніх», і цих «колишніх» не розшукує поліція, і їм дуже погано, підгодуйте їх і попросіть детально розповісти про себе. Щоб будувати нове, Бауер, треба дуже добре знати старе, нехай навіть воно загинуло без вороття. Римляни лишились римлянами тільки тому, що вони чудово вивчили Елладу, Іудею і Єгипет. Приходити до мене більше не треба, від процесу в другій інстанції якось відкрутіться, зі мною зв’язуйтесь через юристів і завтра ж купіть собі пристойний костюм – зараз ви схожі на голодранця…

…Через півроку Бауер вилетів у Париж із своїми людьми й там організував блискучу операцію на біржі; юрист, він знав межі й рамки закону; технік, він розумів тенденцію розвитку післявоєнного промислового виробництва; селянин, він був сміливий і точний, знаючи, що його підтримує мовчазна могутність монархії Дорнброка, хоч сам монарх усе ще сидів у тюрмі…

«Група Бауера» розрослася до тридцяти трьох чоловік. Це він наблизив до себе колишнього оберштурмбанфюрера СС Айсмана, це він зав’язав контакти з людьми Лера з міністерства внутрішніх справ; це він розпочав процес проти профспілки сталеливарників, звинувативши їх у «нелегальній діяльності, якою керували з-за кордону», і виграв процес. Дорнброк, стежачи за ним, думав: «На цього хлопця можна робити ставку. Цей завжди буде вірним другом у будь-якому заїзді. Нехай він стане криголамом; слідом за ним піде Ганс».

Дорнброк ніколи не договорював до кінця. Він говорив лише те, що вважав за потрібне сказати. Але він не вважав за можливе сказати навіть Гансу про те головне, до чого прийшов у тюрмі. Він повторював це тільки самому собі багато разів: «З тридцять третього по сорок п’ятий Гітлер вибив інтелектуальний цвіт нації, запропонувавши замість них себе, організатора-фанатика. В сорок п’ятому вибили пророків «генія». Нація пережила подвійну трагедію: спочатку розум замінили силою, а потім знищили ту силу, яка змогла побороти розум. Нація організаторів, філософів і музикантів стала волею сліпого випадку юрбою зневірених, затурканих напіврабів. У цієї нації одна можливість: використовуючи ідеї Вінера й Оппенгеймера, втілили їх у життя, зробити моделлю майбутнього промислового суспільства. Цього не в силі зробити політик. Це можу зробити я, Фрідріх Фердінанд Клаус Дорнброк. Це, і тільки це може вивести мій нещасний народ з тієї безвиході, в якій він опинився. Тільки це гарантуватиме в майбутньому наше лідерство. А для того щоб люди працювали так само, як при Гітлері, їх треба лякати. Концтаборів нам будувати не дозволять, а коли б і дозволили, то тепер, після всього, що сталося, відвертою жорстокістю людей не залякаєш. Лякати треба можливістю повторення жорстокості. Для цього мені потрібен Вернер Науман з його імперською соціалістською партією – це буде тінь Гітлера; мені треба підібратися до лівих, щоб допомогти створити такий рух, який страшив би окупаційні власті. Абсолютизм – це балансування між лівими й правими».

(…Згодом саме люди Бауера підібрали ключі до оточення ультралівого Тойфеля. Хлопчисько й не здогадувався, яким чином його плакати друкувалися в друкарні, хто фінансував створення його комуни. Він був переконаний, що це могутня допомога Пекіна; часом він думав, що це йде від послідовників Троцького; ніколи йому не спадало на думку, що в основному його фінансує Дорнброк – той самий Дорнброк, проти якого він так гаряче виступав…)

«Лише тупість і покірність нації, – все ще міркував Дорнброк, – може зрештою привести її до всесвітнього лідерства, лише страх перед злиднями може зробити націю, яка схилятиметься перед культом праці, що принесе добробут: дім, кухню й автомобіль з причепним вагончиком. А лякати треба саме двома крайностями: тоталітаризмом і анархією. Тільки в цьому разі лозунг Гітлера «Праця робить вільним» стане побутом кожної німецької сім’ї. А після того як лозунг стане суттю нації, прийде пора висувати авторитет. Від того, кого я випущу на авансцену, залежатиме майбутнє світу. Якщо я не доживу до цього дня, моє діло закінчить Ганс…»

«Кожному — своє»

– Так як я вже закінчив давати показання інспекторові Гельтоффу і після цього мене звільнили з-під арешту, я хочу розповісти на цій прес-конференції всю правду, – неголосно говорив Ленц. – Тільки я попрошу фоторепортерів менше клацати спалахами – за той час, що я провів у камері, мої очі трохи відвикли од світла… Панове, дами… бачите, я навіть став плутати черговість у звертанні – що значить посидіти в тюрмі… Нікому не раджу попадати в тюрму, навіть коли в підоснові твоєї поведінки лежить дух інтелігентської корпоративності. Дами і панове, я повинен заявити, що ніхто з співробітників моєї газети не знімав пана Кочева. Ви газетярі, і ви повинні мене зрозуміти: сенсація – наша професія. Я хотів би поставити запитання: щоб ви зробили на моєму місці, якби до вас прийшов чоловік і запропонував вам плівку, на якій знято пана Кочева? Того самого, що обрав свободу! Щоб ви зробили на моєму місці, хотів би я знати?! Я придбав цю плівку. Й поїхав на ТБ, бо я дуже не люблю, коли нашу з вами націю звинувачують у викраденнях, примусах та інших дурницях. Але в кожній нації, на жаль, є різні люди. За дії цього чоловіка, недостойні дії, – поки що я можу їх кваліфікувати лише таким чином, – мене заарештували як фальсифікатора.

– Ви можете назвати ту людину, яка передала вам плівку? – обірвав Ленца американський журналіст з ЮПІ. – Його ім’я?

– Це помічник режисера Люса.

– Якого Люса? Це автор картини «Наці в білих сорочках»?

– Так.

– Де перебуває в даний момент Люс?

– Не знаю. Я сподівався… Я довго ждав, що він прийде сам, дізнавшись про мій арешт… Він не прийшов… За показ цього матеріалу по телебаченню відповідальність несу я. Ніхто з моєї газети не мав причетності до зйомок.

– Хто записав бесіду з Кочевим? Ту, яку ви опублікували?

– Я одержав її від помічника Люса. Я за професією газетяр, а не інспектор карної поліції, я не помітив фальшивки…

– Ви хочете сказати, – зауважив Кроне з «Телеграфу», – що ми працюємо в поліції?

В залі засміялись. Посміхнувся й Ленц.

– Ні, – відповів він, – я не хочу сказати, що ви працюєте на поліцію, просто, мабуть, ви, журналісти, більш високого класу, ніж я.

– Як ви думаєте, де зараз Кочев? – спитав Гейнц Кроне.

– Про це треба питати не мене.

– Вам було страшно, коли опинилися за гратами? – спитала бабуся з «Парі-жур».

– Мені стало страшно, коли минуло двадцять чотири години, а Люс, який через свого помічника передав мені цей матеріал, не зробив ніякої заяви, підставивши мене таким чином під удар.

– У вас є докази, що Люс зв’язаний з лівими?

– Цим треба зайнятися вам, якщо ви хочете. Не так уже й важко, я думаю, докопатися до його зв’язків з Тойфелем, Дучке та з іншою поганню.

– Ви ображаєте людей, які не можуть відповісти вам, бо їх немає в залі, – сказав Кроне. Хіба це допустимо, пане Ленц?

– А хіба допустимо мене, газетяра, підставляти під удар тільки тому, що я не поділяю соціал-демократичних поглядів Люса? Хто кого принизив, пане Кроне? Я, що назвав їх поганню, чи вони, посадивши мене в тюрму? Від цих людей – я переконався тепер – можна всього ждати.

– Чи припускаєте ви, – спитав Ленца журналіст з гамбурзької газети, – що Люс діяв проти вас для того, щоб завдати удару по престижу концерну Акселя Шпрінгера?

– Хто вам сказав, що моя газета входить до концерну Шпрінгера?

– Ви заперечуєте це?

– Я випускаю газету, а не тримаю пакет акцій. Спитайте про це Шпрінгера. Його фінансові справи мене не стосуються.

– Але ви допускаєте думку, що можуть бити під ложечку тільки тому, що ви, ваша газета друкувала проти Люса, проти його фільму різкі матеріали?

– Мені не хотілося б допускати такої думки. Якщо це так, то це провокація.

– Наскільки мені відомо, Люс – режисер. Він що, одночасно сам і знімає? – спитала бабуся з «Парі-жур».

– Цього я не знаю. До мене прийшов чоловік від Люса з його плівкою. І все.

– Чи притягатимете ви Люса до суду?

– Я ще не розмовляв із моїм адвокатом. Характер у мене не кровожерний, але хотів би просити Люса, щоб він уникав особистих зустрічей зі мною, – це я кажу з повною мірою відповідальності.

Кроне запитав:

– Пане Ленц, ви працювали в міністерстві пропаганди в доктора Геббельса?

– Так.

– Ваша посада?

– Я був референтом у відділі проведення дискусій з представниками церкви.

– По-моєму, з представниками церкви дискутували в концтаборах, – знизав плечима Кроне, – їх же кидали в концтабори, пане Ленц.

– Смію вас запевнити, що я нікого не кидав у концтабір, пане Кроне. Є ще запитання, панове?

– Велике спасибі, – сказала бабуся з «Парі-жур», – ми вдячні вам, пане Ленц. Прийміть ванну, поспіть і повертайтесь швидше в свою газету.

– Пробачте, пане Ленц, – підвівся Кроне, – останні запитання: коли й де вам передали плівку, скільки ви за неї заплатили людині Люса і, нарешті, скільки ви одержали за показ цього матеріалу?

– Про те, де й коли мені передали плівку, я зараз не говоритиму, щоб не озброювати моїх незримих ворогів зайвими матеріалами. Скажу лише, що при цьому були присутні ще два чоловіки. Про мої фінансові справи, думаю, безтактно розмовляти тут, бо я не вважаю пристойним ставити зустрічне запитання пану Кроне. А втім, кожному – своє. До побачення, панове, спасибі за увагу…

Стрімка повільність

1

– Пане Люс, на моє ім’я надійшла скарга редактора Ленца, де він вимагає притягти вас до відповідальності.

– Я вже читав про це в ранкових газетах, – стомлено відповів Люс. – Я до ваших послуг.

– До моїх послуг, – замислено повторив Берг, – ну що ж, хай буде так. Що ви можете сказати про заяву редактора Ленца?

– Це брехня.

– Кому вигідна ця брехня? Ви знайомі з редактором Ленцом?

– Ні.

– Ленц твердить, що ви знайомі.

– Він міг знати мене. Я його не знаю.

– Де він міг бачити вас?

– Я ж не голка в скирті сіна. – Люс знизав плечима. – Ми могли бачитися на фестивалях, прийомах…

– Коли й навіщо ваша людина передала йому плівку?

– Яка людина? Це нісенітниця! Допитайте моїх помічників… Яка плівка?!

– Ви зараз працюєте над фільмом?

– Це відомо з газет, пане прокурор.

– Я на цей раз не читач, пане Люс, я службова особа, яка веде розслідування. Отже, над чим ви зараз працюєте?

– Я знімаю картину, яка називається «Берлін залишається Берліном». Така відповідь вас улаштовує?

Берг поглянув на Люса з-під товстих скелець своїх діоптричних окулярів і сказав:

– Цілком. У якій ролі ви виступаєте в новому вашому фільмі?

– Я виступаю в моєму новому фільмі як автор.

– Як розуміти поняття «автор фільму»? Автор фільму – це сценарист?

– У фільмі «Берлін залишається Берліном» я виступаю як сценарист, режисер, оператор і автор музики.

– Тепер мені все ясно, пане Люс, дякую вам. На якому етапі зараз робота над фільмом?

– На завершальному.

– Ви знаєте всіх ваших співробітників?

– Так.

– Що ви робили дев’ятнадцятого серпня?

– Знімав. На вулицях. Так, так, саме на тих, які було показано по телебаченню Ленцом. Я знімав того дня ті ж самі об’єкти, які показав телеглядачам Ленц.

– Коли ви познайомилися з Кочевим?

– З цим болгарином? Я його в очі не бачив!

– Ви допускаєте думку, що хтось із ваших співробітників міг залучити його до зйомок?

– Треба запросити план робіт того дня, пане прокурор. Я не можу зараз сказати з усією впевненістю, чи вели ми тоді хронікальні зйомки прихованою камерою, чи асистенти організували відкриту масовку…

– Що значить «прихована камера»?

– Це така камера, яку не повинні бачити люди, щоб вони поводилися природно… багато хто ціпеніє перед об’єктивом чи мікрофоном…

– Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?

– Сотні разів.

– Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити – ваші ці кадри чи не ваші?

– Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!

– Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?

– Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?

– Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?

– Так.

– Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок – вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?

– Ні. Запитання абсолютно точні.

– Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?

– В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?

– Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?

– Ні.

– Ви наполягаєте на цьому твердженні?

– Так.

– Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.

– Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!

– В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.

– Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…

– Ви що, розлучилися з дружиною?

– Я? Ні. Чому?

– Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?

– Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…

– На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?

– Так, це наша… Це моя шкатулка.

– А про те, що там лежала отрута, ви не знали?

– Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, – розгублено сказав Люс.

– А ви відповідайте правду.

– Ви переконані, що правдиві показання – це панацея від мерзоти?

– Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, – вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. – У вас погані стосунки з дружиною?

– Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…

– Причина?

– Вона – жінка, я – чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…

– Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?

– Так.

– Причина? Ревнощі, відсутність грошей?

– Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.

– Як у вас тепер з грошима?

– Погано, як завжди.

– Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…

– Шкатулка була замкнута?

– Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?

– Там я був в окулярах…

– У темних?

– У димчатих.

– А ваша дама?

– Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…

– Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…

– Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…

– Розумію. А ви своє становище розумієте?

– Починаю розуміти.

– Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?

– Не знаю.

– У вас є конкуренти?

– Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.

– Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…

– Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.

– Шорнбах? Її чоловік військовий?

– Так.

– Що він робить?

– Я не знаю.

Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, – він був нелегальний представник МАД[3]3
  МАД – військова контррозвідка ФРН.


[Закрыть].

– У Шорнбах є діти? – спитав Берг.

– Так.

– Давно у вас цей зв’язок?

– Ні.

На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, – мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.

– Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.

Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:

– Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.

Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.

– Так, – сказав Берг, – гаразд… У мене виразка…

– Що? – не зрозумів Люс.

– У мене виразка дванадцятипалої кишки, – повторив Берг, – харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?

– Може, ми продовжимо завтра?

– Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…

Вони встали.

– Це близько, – сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, – за рогом.

Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:

– Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.

– Я розумію.

– Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…

– Спасибі.

– Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?

– Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…

– А Дорнброк?

– Ганс?

– Так.

– Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»

– Будете щось їсти? – спитав Берг.

– Я вип’ю кави.

– Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.

– Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…

– Що вам іще говорив Айсман?

– Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…

– Хто це «вони»?

– Нацисти. Нові нацисти.

– Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.

– Я ще згадав про Дорнброка.

– Хвилинку, я дожую цю чортову котлету. Зовсім не солона… Ну що ви про нього згадали?

– Не знаю, правда, яку це має причетність до діла… Ганс у ту останню ніч спитав мене, яку руку піднімали нацисти, коли кричали «хайль». Я дивився багато хроніки, так що я це запам’ятав… Я йому відповів, якою рукою вони кричали своє «хайль»…

– Кричали вони горлянками… Ну-ну?

– Ганс тоді сказав: «Знаєш, чого я був у Гонконзі?» Я спитав: «Чого?» А він відповів: «Ти ж все одно відмовляєшся робити фільм… А коли людей примусять кричати «Хайль, Дорнброк!» – буде пізно. Тоді вже, – він сказав, – напевне все розтане…» Це він відповів мені – пригадуєте, я говорив, що лід розтане на полюсах і що не в нацизмі зараз головне, а в одержимому безумстві вчених, які служать сильним. «Дорнброк – Мао сто років! – сказав ранс. – Нічого звучить, га? Вчені придумають якісь особливі люмінесцентні фарби для портретів мого тата й кормчого, як тепер розмальовують стіни в залі Електро-Сіркус, у Грінвідж-вілледжі в Нью-Йорку».

Берг уважно подивився на Люса:

– Ну що ж… Про це теж скажете під диктофон. Але це, я повинен попередити вас, дуже небезпечна заява, і я не стану її приховувати від преси… В потрібний момент я цю заяву оголошу, їдьте по свою подругу, я її допитаю, а потім ви зробите мені додаткову заяву і підете дознімати свій фільм. Через півгодини я вас чекаю.

Люс підвівся, затримався на хвилину й спитав:

– Як з експертизою? Я зрозумів, що вони кінчили роботу…

– Два пункти можна трактувати як завгодно, а один – проти вас: плівки ідентичні. Це я відкрив вам, щоб перевірити вашу порядність і стійкість. Взагалі, я не повинен був говорити вам про це, принаймні поки що…

Як тільки Люс вийшов із кафе, куди й поділася повільність Берга: він підскочив до телефону, швидко набрав телефонний номер управління внутрішніх справ міського сенату й тихо сказав у трубку:

– Він поїхав. Беріть його під спостереження й не випускайте – інакше голову зніму!

…Коли Люс давав показання Бергу про те, що Дорнброк через своїх людей хотів натиснути на нього перед виходом картини «Наці в білих сорочках», він був правий, тільки не зовсім. Дійсно, така спроба була, але старий Дорнброк не збирався натискати на Люса: він просто нічого про це не знав. Ініціатором був Айсман.

Напередодні прем’єри картини Люса Айсман організував через своїх друзів у газетах Шпрінгера низку хльостких рецензій. «Ляпас історії», «Безвідповідальні вправи в наклепі на народ», «Провінціал у ролі викривача» – такі були заголовки статей. Суть їх зводилася до того, що Люс не може збагнути всієї складності історичного процесу; він не хоче зрозуміти, що не можна обливати брудом весь розвиток Німеччини після тридцять третього року; так, розстріляли десятки тисяч, але це були комуністи; так, були ексцеси з євреями, але це викликано позицією західних держав, що розв’язали під дудку Сталіна другу світову війну; так, Гітлер винен багато в чому, та коли б не зрада й саботаж, то невідомо, куди повернувся б розвиток подій («Ми, звичайно, вітаємо крах гітлеризму, але історія є історія, і «пісня буде хрипінням, якщо її позбавити нот»); так, були концтабори, але всі розмови про звірства і душогубки – це вигадка росіян, вони самі побудували в Аушвіці й Майданеку газові печі, а американці пішли в них на поводі; так, були непотрібні жертви, але знайдіть на сфабрикованих союзниками фотографіях, де лежали величезні купи черевиків, хоч одну пару однакових; кому потрібні були вставні щелепи, експоновані так званими антифашистами, що погано розмовляли по-німецькому, коли вставна щелепа підходить лише тому, для кого її зроблено, – це як відбитки пальців: ідентичних нема й не може бути… Вся гидота, яку можна було сфабрикувати проти німців, – це продукція, яку зробили представники інших націй. Обвинувачувати німців мають право тільки німці, жоден інший народ не має права брати на себе роль судді…

Після того як ці статті, звернені до патріотичного запалу крамаря («А ми, що ж, були справжніми ідіотами, коли билися за Німеччину?!»), розбурхали громадську думку, Айсман подався до Бауера.

Той уважно ознайомився з матеріалами газет і запитав:

– А яке це має відношення до нашої справи?

– Пряме, – відповів Айсман. – Цей фільм іде врозріз з нашою лінією.

– Хто вам сказав, що ми збираємося обіляти гітлеризм?

– А хто сказав вам, що я буду спокійно спостерігати, як принижують історію моєї нації? Чи я неправильно вас розумів увесь цей час, чи щось змінилося нагорі? Може, мене не інформували про новий напрямок, який обрав голова Дорнброк?

– При чому тут голова? – поморщився Бауер. – Просто я не люблю істерик. За істерикою я завжди бачу користолюбні інтереси, Айсман, а я знаю ваше минуле.

– У нас з головою однакове минуле, пане Бауер… У цих статтях, – Айсман торкнув мізинцем папку, – не написано про те, як трактується в фільмі режисера Люса роль Дорнброка в пору нашого минулого. На нього там падає більше шишок, ніж на простих солдатів, які чесно виконували свій обов’язок перед нацією.

– Прямо-таки на нього?

– Так. Дорнброк одержує премію Гітлера, Дорнброк з Герінгом на Донбасі. Використано хроніку з «Дойче вохеншау».

– Що ви пропонуєте?

– Нічого. Я важав за свій обов’язок проінформувати вас.

– Розмова з Люсом буде марна?

– Не знаю.

– Спробуйте з ним познайомитися.

Айсман поїхав до Люса. Режисер дивився на нього трохи здивовано: людина оперувала правильними формулюваннями, докази її були незаперечні, але сама серцевина його логіки була тупа й стара.

Посміявшись з Айсмана, Люс зробив заяву для преси про те, що на нього пробували тиснути «певні кола» у зв’язку з прем’єрою його нового фільму. Він відмовився відповідати на запитання: «Які кола? Хто саме?»

Він не назвав Айсмана тільки тому, що Ганс Дорнброк, почувши це ім’я, сказав йому:

– Він з відомства охорони концерну… – Засміявся й додав: – Мій службовець. Страшенна сволота, але розумний чоловік, зі своєю позицією…

– Фашизм – це позиція? – здивувався тоді Люс.

– Коли хочеш – так, – відповів Ганс і розповів Люсу про розмову, що відбулася при ньому між батьком і Бауером. «Чи варто хвилюватися, Бауер? – говорив старий Дорнброк. – Ну ще одне відро з помиями. Прикро? Звичайно. Але невже це може хвилювати серйозних людей? Нас з вами? Ганса? Ви вживаєте заходів і ставите мене в смішне становище. Нехай цей Люс випускає свій фільм. Ідеально було б протиставити його фільму інший, об’єктивний, наш. Але зчиняти галас навколо нього – це означає лити воду на млин наших противників. Вони ж з нами нічого не можуть зробити, бо в наших руках сила. А розумна сила дозволяє говорити про себе все що завгодно. Вона лише не дозволяє нічого проти себе робити. Треба бути безкомпромісним тільки тоді, коли можлива серйозна акція – збройний бунт, біржева провокація, відторгнення від сфер інтересів… А так?.. Надівати терновий вінок страждальця на голову художника, який честолюбний, бідний, одержимий ідеєю, що володіє ним у даний момент? Чи варто? Зверніть увагу на те, що я сказав про ідею, яка оволоділа ним «у даний момент». Художник – як жінка, настрій у нього мінливий!.. Про це теж треба подумати б… Час іде, він таїть у собі непізнані таємниці й сюрпризи… Час, Бауер, завжди працює на сильних…»

Ганс тоді попередив Люса:

– Бійся Айсмана… Це людина страшна… Я його принаймні боюся…

– То звільни його, – порадив Люс. – Це в твоїй волі.

Ганс заперечливо похитав головою.

– Ні, – відповів він, – це не в моїй волі. Я навіть не помітив, як став підданим діла, а не хазяїном його…

Фільм Люса в Федеративній Республіці практично замовчали, про це Бауер подбав. Премії, які одержала картина у Венеції, Сан-Франціско і в Москві, повернули проти Люса: «Його хвалять іноземці за те, що він топче історію нації».

– А от коли він захоче й далі вести бійку, – сказав Бауер Айсману, – тоді треба вжити певних заходів. Якщо він, не зважаючи ні на що, вирішить продовжувати свої ігри, ми його зімнемо, але не як заблудлого, а як провокатора.

Про це Ганс Дорнброк не знав. Він не знав також, що, коли Люс працював над новою картиною, знімалося практично два фільми. Один робив Люс, а другий – люди, запрошені Айсманом; фіксувалися всі кроки режисера; знімали, здавалося б, найнезначніші дрібниці – навіть такі, як організація масовок його асистентами: вони примушують своїх акторів підігрувати в юрбі, щоб вийшов погрібний Люсу ефект, чи прискіпливо вишукують факти без попередньої їх «організації».

Як справжній художник, Люс був одержимий і довірливий. Це й повинно було його погубити. Він про це не знав, він же не працював у гестапо, де зберігалися матеріали на провідних кінематографістів та письменників рейху; про це довелося пригадати Айсману, і від цього спогаду він мав велику втіху…