Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

2

– Любий мій, ніжний, добрий… Люс, рідний, я не можу… Ти мусиш зрозуміти. Ти не повинен був навіть приїздити до мене з цим. Ти розумієш, до чого це може призвести… Діти лишаться без матері, я ніколи не зможу їм нічого довести… Я ж не скажу їм, що покохала тебе, а їхнього батька розлюбила давно і що ми просто підтримуєм видимість сімейного життя… що все в нас паскудно, гидко… Вони так люблять батька.

– Я не просив би тебе про це, Ежені, коли б не потрапив у пастку… Щось сталося, розумієш? Мене взяли в пастку…

– Мої батьки теж не зможуть зрозуміти мене, вони такі люди, Люс…

– Пробач мені… ти права, я не повинен був приходити до тебе з таким проханням… Просто я опинився в безвихідному становищі. Я розгубився.

– Ти не назвав мене?

– Я не назву тебе. Я зніму своє показання… Точніше, це не було показання. Це була розмова…

– Коли б ти любив мене, ти не згадав би мого імені навіть у розмові.

– А коли через те, що ти не хочеш давати показання, я попаду в тюрму?!

– Я провела з тобою ніч, Люс… Це неможливо, зрозумій… Я ж не шлюха з вулиці… Я захопилася тобою, але ти – це моє, і ніхто ніколи не повинен про це знати…

– Я – це твоє, – повторив Люс, – ти помітила, ми весь час говоримо кожний про себе…

– Я кажу зараз не про себе. Я кажу про дітей. Пробач мені, можливо, я сентиментальна німецька квочка, але я…

– Я такий же сентиментальний німецький батько. Тут ми квити. Бувай здорова, Ежені, постарайся на мене не гніватись.

– Якби ти любив мене, то не сказав би зараз так жорстоко.

– Невже? Можливо. Але ми щось не дуже говорили про любов. Ми нею займалися. Мабуть, це дуже погано. Тобі погано вдома, і мені погано, і ми вирішили спробувати обманути самих себе. А в цьому не можна обманювати, бо тоді починається свинство… Ну, я піду. А то наговорю ще якоїсь гидоти. Єдине, на що я не мав права, – то це слухати тебе, коли ти розповідала мені, який у тебе негідник чоловік, який він жорстокий з тобою і як він зраджує тобі з повіями… Нора, мабуть, каже про мене те саме.

Люс підвівся і, не попрощавшись, пішов. Він їхав по місту на величезній швидкості, і вітер шарпав його волосся, і це було все, що він сприймав зараз у світі, – вітер, який шарпав його волосся.

«У стовп, – ліниво і якось відчужено думав Люс, – і кінець. Досить. Я навіть болю не відчую – машина вибухне… Хто може зрозуміти, як стомлюється художник? Кожна картина – це муки. Навіть коли зраджуєш себе заради грошей. І зрадницький фільм треба зробити так, щоб у ньому була завершена логіка зради, сюжет зради і щоб це сподобалося глядачам-зрадникам… Добре, що вона зараз мені все сказала… Хоч не буде ілюзій! – Я – куля на зльоті. І треба признатися собі в цьому. Тому зараз треба повернутися до прокурора і показати зуби, а не шукати стовпа. Хоча це ж він закликав показувати зуби? Він теж грає якусь свою гру, ця стара сволота».

Після того як Люс зробив додаткові повідомлення Бергу і, зокрема, сказав, що ніякої жінки з ним у ту ніч не було і що він був сам, Берг обвинуватив його в лжесвідченні, прихованні фактів у справі загибелі Дорнброка і, для того щоб слідство могло дійти нормально, виніс постанову про його арешт.

3

– Алло, з’єднайте мене з Венецією, острів Кіпріані, пансіонат Корачіо, фрау Люс. Так, негайно. – Берг обернувся до секретарки й попросив: – Перевірте ще раз, щоб розмова записувалася на плівку. Цю розмову я прилучу до справи… Так, так, слухаю вас! Добре, я почекаю. – Він знову обернувся до секретарки.

– Я перевіряла тричі, пане прокурор… Усе гаразд. Диктофон підключено до мережі.

– Добре, – пробурчав Берг. – Вона зараз на пляжі. Це поруч, по неї пішли. Знає, що чоловік у тюрмі і лежить на пляжі… Чудеса, правда?

– Як він поводиться в камері, пане прокурор? – не стрималася секретарка – вона знемагала від цікавості.

– Добре, – відповів Берг. – Він поводиться пристойно… Алло! Так, так! Фрау Люс, здрастуйте! Прокурор Берг. Я дзвоню до вас ось з якого приводу… Вже читали? Ясно. Скажіть, фрау Люс, що ви зберігали в своїй шкатулці в спальні?

– Він отруївся саме тим порошком? – після довгої паузи спитала Нора Люс.

Берг з полегшенням відкинувся на спинку крісла й навіть підморгнув секретарці.

– Ні, ні, – сказав він, – не тим. Отже, порошок, який був у шкатулці, належав вам?

– Так.

– Ваш чоловік знав про нього?

– Ні. Я не знаю, що відповісти… Як мені треба відповісти, щоб це не обернулося проти Люса?..

– Відповідайте правду. Отже, він не знав про те, що ви зберігаєте в своїй шкатулці ціаністий калій?

– Ні.

– Де ви його взяли?

– Я не можу говорити про це… Нас дуже багато людей чує.

– Я пред’явлю обвинувачення тим, хто спробує розголосити нашу розмову, а це можуть зробити тільки телефоністки нашого й вашого міжнародних вузлів. Їхні номери ми занесли в протокол, так що говоріть спокійно. Де ви взяли цей порошок?

– А може, ми поговоримо, коли я повернуся до Берліна?

– Якщо потрібно буде, я викличу вас на допит. Отже, де й коли ви дістали цей порошок?

– Мені дістав цей порошок мій друг.

– Друг? Який друг? Навіщо? Ви його просили про це?

– Ні! Я неправильно сказала. У мене є друг. Він лікар. Я була в нього в кабінеті і там узяла порошок. У нього був відкритий сейф, і я взяла цей порошок. Він нічого не діставав мені… Я сама…

– Як звуть вашого друга?

– Я не назву вам його імені.

– Тоді я скажу вам, що вашого чоловіка заарештували саме тому, що у вашій шкатулці знайшли отруту! І якщо ви не відкриєте мені зараз ім’я вашого друга і його адресу, я не обіцяю вам скорого побачення з чоловіком. Навіть коли в цьому тепер не зацікавлені ви, то ваші діти, я думаю, будуть дотримуватись іншої точки зору.

Той чоловік, у якого я взяла порошок, ні в чому не винен!

– В організмі покійного Ганса Дорнброка знайшли ідентичну отруту. А загинув він у вашій квартирі. Мені треба побачити цього вашого друга й спитати його, скільки саме порошку в нього зникло і як він приховав цю пропажу від властей!

Обличчя Берга зараз було люте. Напружено прислухаючись до тугого, монотонного мовчання, він швидко кутуляв нижньою щелепою, ніби жував свою несолону котлетку.

Фрау Люс запитала:

– Я прочитала в газетах, що мій чоловік тієї ночі, коли загинув Ганс, був у якомусь кабаку. Словом, він не ночував дома. От нехай він і постарається вам пояснити, навіщо й чому в моїй шкатулці була отрута. Один-єдиний пакетик. Усе. Більше я вам нічого не скажу…

І вона повісила трубку.

Берг підвівся з-за столу. Він ходив по кабінету, страшенно обурений:

– Слинько! А ще береться робити фільми проти наці! А дві шлюхи зраджують його, і він не може з ними впоратись! Одна спокійно сидить на курорті й жде, поки її чоловіка судитимуть, а друга… Лотта, викличте машину… А втім, ні, не треба. З’єднайте мене з фрау Шорнбах… Я дуже не люблю бути спостерігачем, особливо коли чоловіка топлять не в морі, а в відрі з бабськими помиями!

Він підійшов до телефону – фрау Шорнбах була на проводі.

– Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.

Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:

– Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає – і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?

– Я була дома.

– Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?

– Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.

Берг поправив окуляри і спитав:

– Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?

– Так.

– У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?

– Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…

– Ви передали їй посилку?

– Звичайно.

– Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!

– Я… чому, я ж…

– Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! – гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. – В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.

– Ні! Ні, пане прокурор! Ні!

«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»

– Де ви зустрілися з Люсом?

– На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».

– А ваш шофер?

– Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.

– Коли це було?

– За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.

– Куди ходив з «Еврики» Люс?

– Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.

– Коли ви пішли звідти?

– О п’ятій. Чи близько п’ятої.

«Хай і о п’ятій сорок, – подумав Берг. – Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».

Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;

– Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо – допити продовжуватимемо й післязавтра…

4

«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, – не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач – від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.

В чому моя вина чи наша – не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я – своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…

Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».

«А чи є такі подруги?» – спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».

«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» – подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина – це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не так? А хто зможе геніальніше за Фелліні відобразити художника? Ніхто. Це ж так». Я недарма нічого не сказав Паоло, я дуже хотів спробувати вигадати тебе заново. І я поїхав у Ганновер продовжувати роботу. Знаєш, це необхідно для мене – зникнути, зачинитися в готелі, сидіти по десять годин за столом, і писати якесь слово на полях, і малювати пики, а потім ліпити свою муру. І якщо піде, якщо багато сторінок буде коло машинки, і я не божеволітиму, що й на цей раз стану банкротом, і якщо робота йтиме кожного дня, то я подамся в якийсь кабак, де буде дуже гамірно, і мені буде добре, коли я сидітиму за столиком з бандитами, маклерами, кокаїністами, повіями, і я буду щасливий, бо там, дома, на мене чекає найпрекрасніша жінка, яку я знав, і що вона молить бога за мою роботу й за мене… А я одержував твої бридкі телеграми…

Зараз, аналізуючи наше минуле, я думаю: а може, мої вороги – а як з’ясувалося, їх у мене чимало, і це люди серйозні – підкидали тобі щось проти мене, знаючи, що художника дуже легко знищити руками близьких? Ніхто не переживає зради так глибоко, як художник, – не я це відкрив, отже, не будемо сперечатись. А втім, чи художник я? Не знаю. Але зраду своїх близьких я переживаю як художник. Пробач мені. А може, ти хвора на ревнощі? Є, виявляється, така хвороба, різновид паранойї.

Так от, про наше «діло»… В мене пішла робота. Непогано пішла. А тут твої телеграми. Телеграми пані, якій нічого робити в цьому світі, крім того, як улаштовувати сцени. (Бідолашний Скотт Фітцджеральд! Пригадуєш, як Хем змалював його трагедію? Він перший написав про те, що сцени дружини приводять чоловіка, який її кохає, до імпотенції. Цей старий написав здорово, ти це подивись іще раз у «Святі, яке завжди з тобою»).

Словом, я пішов у бар напитися. Знаєш, коли відчуваєш себе самотнім і обкраденим, треба неодмінно напитися, щоб завтра продовжувати роботу. Тоді буде соромно за свою слабість: «Ну, нехай надсилає гидкі телеграми, а ти що ж? Виявився слабшим від сварливої баби? Біс її бери, нехай шле свої телеграми».

Краще, звичайно, змінити б готель, щоб не читати твоєї гидоти. І от у тому барі я зустрівся з нею. Мабуть, ти з своїми залицяльниками розмовляла так само, як вона зі мною. Вона теж розумна, подібно до тебе, але на ділі виявилася така ж дурна, як і ти. Та ще й підла. А втім, дурість страшніша за підлість. Так от, вона говорила, і я говорив, я мовчав, і вона мовчала, і пили ми нарівні, і була вона, на відміну від шлюх, з якими я зустрічався після твоїх сцен, – це була моя помста тобі, тільки помста, – була вона чимось схожа на тебе, але тільки вона не ревнувала мене і не надсилала мені телеграм. Тепер я зрозумів: вона просто не мала на це права. Знаєш, найкраща форма кохання – це коли на нього не маєш права. (Боже мій, як приємно сидіти в тюрмі і не думати про завтрашню зйомку і про те, що треба домовлятися з гером Сабо про прокат картини в Англії, і не треба вислухувати істерики продюсера про перевитрату грошей, і не треба думати про те, що ти просила змінити дім на район Міттльзеє – там сухо, а ти не переносиш вологи).

Закон… Що таке закон? Це коли людина знає, що, переступивши його, в будь-якій сфері діяльності (діяльності, повторюю я, а не розмови, помислу, бравади, гри) вона стає правопорушником і її карають у міру суворості, яка приписана тій чи іншій статті кодексу. Пам’ятаєш, якось ти сказала мені «тварюка»? (Правда, це було так часто, що ти могла забути). «Тварюка» – це образа словом. За це тебе могли оштрафувати, і тобі довелося б просити в мене грошей, щоб заплатити в державну казну штраф за порушення закону. Ти зустрілася б з адвокатом, і той став би доводити, що я був невірний тобі, а тому ти й назвала мене тварюкою. Але мій адвокат довів би, що я не зраджував тебе, а навіть коли б ти мене спіймала на зраді, ти могла б – відповідно до закону – розлучитися зі мною. Розлучитися – це по закону, а от образа беззаконна. Ти не хотіла, щоб ми розлучились. Гаразд. Тоді виникає питання про гарантії. Де гарантія, що ти знову не будеш ревнувати мене марно і влаштовувати сцени? Я брехав собі весь час – не було таких гарантій. Ти мстила мені за щось таке, чого в тобі не було, але було в мені. (Чого ж у тобі не було, а було в мені? Ну, звичайно ж, у мені не було породи, я був метушливий, нечесний, блудливий, балакучий… А що? Все правильно. Я не сперечаюсь). Значить, нас із тобою зв’язувало, крім дітей, те, що називають у порядних книжках про любов уночі? Отже, чудова моя (ура, я в тюрмі, і ти зі мною не посперечаєшся!), свинство, саме тільки свйнство! Годі! На сьогодні досить. Лягаю спати.

…Я перечитав те, що написав сьогодні вранці. Все не те, і все не так. Я люблю тебе, і ти любиш мене, і ми приречені. Тільки я приречений піти перший. Не тому, що я кращий, а ти гірша, просто чоловік завжди попереду, і він приймає перший усю мерзенність цього світу на себе.

Одне безсумнівно: ніколи ще мені не було так спокійно, як тут. І це не солодке почуття помсти: я, мовляв, не винен, а ви мене тримаєте під замком. Ні. Просто в тюрмі знаходиш свободу духу і відходиш від каторжної суєти повсякденності.

Іще я одне зрозумів: я так стомився, що мені навіть не страшно за дітей. Доведеться тобі пригадати стенографію й машинопис. Продаси будинок – це допоможе вам протриматися перші два-три роки. Але ж ти завжди казала, що краще щаслива вбогість, ніж така мука, як у нашому ситому домі.

І все-таки цього листа я надішлю. Тільки не відповідай мені, будь ласка. Нехай діти напишуть мені листи і щось намалюють. Якщо можна, море, і нехай над морем літають птахи…»

5

– Пане Берг, мою газету цікавить, які причини арешту Люса.

– Причини арешту Люса відомі мені, і я не вважаю за можливе поки що говорити про них.

– Кроне. З «Телеграфу». Ви впевнені у провині Люса?

– Йому пред’явлено кілька обвинувачень.

– У якому саме обвинуваченні ви були впевнені настільки, що прийняли рішення заарештувати Люса?

– Не в інтересах слідства говорити зараз дуже багато… Одне можу сказати: я бачу немало загадок у загибелі Дорнброка, що сталася на квартирі Люса, – відповів Берг.

– Нам би хотілося знати подробиці, пане прокурор. Я представляю телебачення, і мені цікаво, в якому напрямі йде розслідування питання про плівку, яку було передано Люсом редакторові Ленцу.

– Я сам люблю подробиці і збираю їх по крихтах. І коли я наберу досить подробиць, я відповім на ваше запитання.

– Пане прокурор, – зауважив кореспондент телебачення, – ми прийшли на прес-конференцію, а не на турнір дотепності. Наша робота – інформація, і, будь ласка, постарайтеся з повагою ставитись до нашої професії.

– Ви хочете конкретності? Будь ласка. Я нічого не можу повідомити вам нового з приводу плівки Люса, яку Ленц показував по вашому каналу телебачення. Я вивчаю й цю проблему.

– Нам стало відомо, що ви зацікавилися справою болгарського інтелектуала, який емігрував до нас. Чи вдалося вам зустрітися з паном Кочевим?

– Ні.

– Ви хочете добитися зустрічі з ним?

– Звичайно.

– У вас є якісь припущення про день зустрічі?

– В мене є всякого роду припущення…

– Чому ви зацікавилися втечею пана Кочева? Чому ви шукаєте зустрічі з ним?

– У мене є на це свої міркування…

– Як поводиться Люс?

– Тюрма – це не санаторій.

– У пресі промайнуло повідомлення, що Дорнброк загинув не своєю смертю. Як ви можете прокоментувати це повідомлення?

– Спитайте про це автора повідомлення. Від нас подібної заяви не виходило.

– Ви працюєте в контакті з політичним відділом поліції?

– Так, ми періодично консультуємося з майором Гельтоффом.

– Чи можете ви назвати якісь нові імена, що потрапили в сферу вашого розслідування?

– Це передчасно.

– Коли ви маєте намір припинити розслідування й передати справу до суду?

– Дуже скоро. Я сподіваюся, що справа з’ясується дуже скоро.

– В якій мірі міцні зв’язки Люса з лівими, пане прокурор?

– Зараз я вивчаю зв’язки Люса. Всі його зв’язки – з лівими, і правими, і особливо з тими, хто мав з ним контакти як з режисером, коли він робив «Наці в білих сорочках». Більше мені нічого вам сказати, друзі. Я зможу побачитися з вами не раніше як у кінці цього тижня. В ці дні в мене буде багато канцелярської тяганини з оформленням справи…

Берг кивнув головою на крісло і запропонував:

– Сідайте. Ваше ім’я Конрад Ульм?

– Так.

– Ви асистент професора соціології Пфейфера?

– Так.

– Покажіть себе на цьому фото, – попросив Берг, простягаючи Ульму кадр, передрукований з кіноплівки Ленца. – Ось ця машина, бачите? Це ви?

– Так.

– А хто поряд?

– Це Граузнец, це Урсула, я забув її прізвище, це болгарин, який утік… Це… А оцього я не знаю… Він не з наших…

– А машина чия?

– Моя.

– А хто вам запропонував поїздити по місту в цей день?

– Не пригадую. Ми ж тоді вип…

– Випили, випили… Але це не моя компетенція. П’янство за кермом карає поліція. Спробуйте пригадати, хто запропонував вам поїхати з пляжу?

– По-моєму, болгарин… Він захотів подивитися місто…

– Про що він говорив з вами?

– Я ж не знав, що він утече, інакше я уважно прислухувався б до його розмов.

– Він був цікавим співрозмовником?

– Урсулі так здалося. Я з ним щось не дуже розговорився. Він здався мені занадто веселим. Якимось бадьористим. А я не дуже вірю бадьористим. Особливо звідти, з-за стіни.

– Зараз я спробую сформулювати надзвичайно важливе запитання, а ви мені відповісте на нього з усією серйозністю… Через два дні після зустрічі з вами Кочев вирішив не повертатися додому. Чи відчули ви в його розмовах, у манері поведінки бажання, намір, проблиск наміру не повертатися додому? Може, він вас запитував, як звідси перебратися ще далі на захід, цікавився працевлаштуванням, запитував про болгарських емігрантів, про панів з НТС[4]4
  Народно-трудовий союз російських солідаристів (НТC) – політична організація (1929р.) російської еміграції. Видає журнали «Посів» і «Межі», а також газету «За Росію». Організація ставила своєю метою боротьбу за повалення комуністичного ладу в Росії. Агентів РОВС, яких засилали в СРСР, швидко арештовували завдяки розгалуженій агентурі ОДПУ в середовищі білої еміграції. Російський загальновійськовий союз (скорочено РОВС) – створений в 1924 році в Білій еміграції Головнокомандуючим Російської Армії генерал-лейтенант бароном П. Н. Врангелем. Спочатку союз об'єднував військові організації та спілки Білої еміграції у всіх країнах, в даний час об'єднує нащадків учасників Білого руху та їхніх однодумців.


[Закрыть], які борються з Кремлем?.. Пригадайте, будь ласка, все, що можете пригадати.

– Він справив на мене враження весельчака, – повторив Ульм, – жартував: «Ви всі – акули імперіалізму…» Казав, що не зміг би тут жити, бо «відчуваєш себе загорнутим у целофан – повна некомунікабельність».

– Він сказав вам, що не зміг би тут жити?

– Так. Він так говорив.

– Отже, для вас було несподіваним повідомлення про те, що Кочев вирішив не повертатися на батьківщину?

– Для мене це була зовсім несподівано.

– Сідайте он за цей столик і запишіть це. Я додам ваші свідчення до справи.

– Добре.

– І назвіть імена тих, хто був з вами того дня.

– Добре.

– Якщо у вас виникнуть якісь нові міркування з приводу вашої зустрічі з Кочевим – теж напишіть.

– Власне, нічого нового в мене не пивинно виникнути. Я, правда, був трохи здивований його німецькою, він розмовляв як справжній берлінець. А про все інше він торохтів, немов диктор московського радіо: «Так, у вас очевидна технічна революція, так, ви зробили гігантський ривок, ні, ваш робітничий клас не може бути пасивною силою, але ваші нацисти підняли голови, і якщо ви будете просто мітингувати – без програми й без організації, – вас зімнуть у найближчому майбутньому». Та ще щось у цьому дусі.

– От ви все й запишіть, будь ласка. І останнє: ви не пригадуєте, він не умовлявся ні з ким з ваших приятелів про зустріч?

– Я не чув. Може, Граузнец знає? Чи Урсула. Вона любить екзотику. Вона бачила першого червоного в своєму житті.

– Напишіть мені її адресу й телефон.

– У неї нема телефону, вона живе в гуртожитку.

– Адреса?

– Нойерштадт, сім. По-моєму, на третьому поверсі.. Її там усі знають.

6

Урсулу привезли через півгодини після того, як Ульм закінчив свої свідчення.

– Дев’ятнадцятого ми домовилися про зустріч – це правильно. Назавтра вдень ми з ним побачились, пане прокурор… Ми випили кави…

– Де ви побачились?

– У «Момзені».

– О котрій годині?

– О п’ятій годині.

– Хто платив за каву?

– Я хотіла заплатити за себе, але він сказав, що жінці у них забороняється платити за себе, і заплатив за нас обох. А в чому справа? Щось трапилося?

Берг скинув окуляри на кінчик носа і втупився в Урсулу з розгубленим подивом:

– Де ви були останній тиждень?

– Днів зо два я сиділа в себе… Готувалася до екзамену. А потім мене потягли на озеро. Ми там звірствуємо в палатках. Шматуємо м’ясо руками, словом, розважаємось.

– Ага… Ну зрозуміло. Транзистори хоч возите з собою?

– У нас диктофони. З записаними плівками. Завжди знаєщ, що за чим іде: після Елвіса Престлі – Рей Коніфф, а потім поп-м’юзик. А коли слухаєш транзистор, треба напружуватись, бо неодмінно будуть якісь неприємності. Набридло… Лякають загибеллю від бомби, лякають загибеллю від росіян, лякають загибеллю від танення льоду і забруднення атмосфери…

Берг засміявся.

«Прекрасна добра тварина… Той, хто на ній ожениться, буде найщасливішою людиною, – подумав Берг. – Вона віддячить за ніжне почуття прихильністю на все життя».

– Ну добре, – сказав він, – ходімо далі… Якщо хочете курити – куріть. Хоч я всім забороняю курити. В мене виразка дванадцятипалої кишки… Жую протерті котлетки й боюсь тютюнового диму…

– Ви схожі на Спенсера Трессі, – вам казали про це?

– Казали. Він приїздив до мене, коли вони знімали «Нюрнберзький процес». Славний старий.

– Ви теж дуже славний.

– Що?!

– Я кажу, що ви теж дуже славний старий. Тепер зовсім неможливо мати справу з однолітками. Їх цікавить тільки соціологія. Маркузе і Режіс Дебре. Тільки ваше покоління вміє розуміти жінку. Ні, я не психопатка, я просто завжди кажу те, що відчуваю. Знаєте, я дуже сміялась, коли прочитала у Франса – «думаюча жінка». Таких нема. Є жінка, яка відчуває і яка не відчуває…

– От і зрозумій вас, – несподівано для самого себе сказав Берг і відчув, що червоніє.

– Прокурор, ви дівич?.. – спитала Урсула.

– Скільки вам років, Урсула? – перебив її Берг.

– Двадцять.

– Можна поставити вам нескромне запитання, яке не стосується нашої бесіди?

– Я знаю, про що ви хочете спитати. Так, так, у п’ятнадцять. Мене поквапили. Та я й сама не дуже хотіла стояти на місці. Я нікого не звинувачую. Я розумію вас, ви праві. Ми обвинувачуємо ваше покоління, але самі теж добрі… Але ми нічого не можемо змінити: ідеї – ваші, танки – ваші і бомби – ваші. Нам лишається тільки базікати й шматувати м’ясо руками. А оцей червоний мені дуже сподобався. Він мужчина, справжній мужчина…

– Ви були близькі з ним?

– Я відвикла від таких формулювань… Звичайно… Якщо брати до уваги сусідство за столиком, то ми були дуже близькі.

– Звідки ви знаєте, що він справжній мужчина?

– Не знаю. Відчула. Він не пускав диму через ніздрі, не сумував. Веселий хлопець, який знає діло і вміє відстоювати свою точку зору. Одним словом, я хотіла б мати його своїм другом. Мій батько завжди говорив, що треба дружити з хлопчиками. Він казав, що вони можуть відлупцювати, але не зрадити… А що з ним? Він шпигун? Взагалі, він підходить для ролі шпигуна:..

– Він зник. Його шукають уже тиждень. Кажуть, що він вирішив залишитися в нас. Він начебто говорив, що не хоче жити в умовах комуністичного терору…

– Це нісенітниця! Він розповідав мені, як вони восени з друзями їздять полювати в тайгу під Софією…

– Хіба під Софією є тайга?

– Ну, значить, під Москвою. Звідки я знаю, що в них там є. Але мені вперше в житті було цікаво слухати про червоних, коли він розповідав, як вони там живуть, розпалюють багаття, в тайзі, як п’ють молоко і які розказують один одному анекдоти… Він говорив, що збирається днів через п’ять, як тільки повернеться додому, зразу ж поїхати на полювання.

– Спробуйте пригадати, Урсула, як він сказав це?

– Я не папуга. Він сказав, що як тільки повернеться додому і закінчить свої бюрократичні справи… Я ще тоді завитала його: «Невже у вас є бюрократи?» А він нахилився до мене й сказав на вухо: «є». І засміявся. Він сміявся дуже гарно – всім обличчям… Стривайте, він мені ще говорив… Він говорив: «Ульм нападав на мене весь час: «Все-таки Судети – це німецька земля!» А в Судетах, у Чехословаччині, крім того, що це чеська земля, – найбагатші в Європі поклади урану. Невже, тобі потрібно, щоб ваша сволота мала свою бомбу?» Звичайно, я сказала, що мені не потрібна бомба… Ні наша, ні їхня…

– Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?

– А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?

– Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?

– Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це – одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.

– Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?

– Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, – він додав, – пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».

– А куди він вас запрошував? – Берг завмер і навіть трохи подався вперед. – Не пригадуєте?

– Не пригадую.

– Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?

– Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я – геній! Усі кажуть, що я дурна, а я – геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…

– Урсула, – сказав Берг, – я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню зустріч з Кочевим. Інакше наша сволота може позбиткуватися над вами. Коли хочете, я примушу вас підписати офіційний напір про нерозголощення таємниці. Хочете? Чи утримаєтесь?

– Ні, – Урсула засміялася, – я не утримаюсь. Я дуже люблю розписуватись, давайте я розпишусь, пане прокурор.

7

– Професоре Пфейфер, здрастуйте, це прокурор Берг. Мені дуже потрібно добачитися з вами.

– З приводу Кочева, я розумію. До ваших послуг, пане прокурор. Коли б ви хотіли бачити мене?