Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

– Я готовий прийняти вас у будь-який час. Зараз вільні?

– Зараз? Чи довго ви мене затримаєте?

– Як піде розмова.

– Хвилин тридцять? Годину? У мене лекція о тринадцятій сорок.

– Я жду вас. Ми вкладемося, я думаю. Постараємося, в усякому разі.

Професор Пфейфер був невеличкий, лисий, бровастий чоловік, який, здавалося, скріплений шарнірами; він не міг сидіти спокійно на місці, немовби його власне тіло заважало йому і він не знав, яку ж позу прибрати: то він викидав уперед маленькі товсті ніжки, то підгинав їх під себе; роздував; ніздрі, ворушив гачкуватим носом і раз по раз поправляв манжети, піднімаючи при цьому коротенькі ручки над головою, наче мусульманин під час намазу.

– Ні, ні, про час, а тим більше про точний час не питайте мене, пане прокурор! Я не в згоді з точністю через те, що сам занадто точний. Якщо я не впевнений в абсолютній істинності дати, години, діаграми, я не наважусь вам відповісти – це значить приректи себе на муки. Я лютуватиму, що сказав неправильно, і це може порушити ланцюг ваших міркувань. Це було ввечері – з таким формулюванням я погоджусь. Він прийшов до мене, коли вже починало сутеніти. Ні, це зніміть, починало сутеніти чи сутеніло – це різні часові категорії. Просто ввечері. Чи довго він пробув у мене? Не пригадую. Мені було цікаво з ним: час відчуваєш, лише коли тобі нудно.

– Ви не могли б розповісти, про що ви розмовляли?

– Про все. Тому що єдина наука, яка може осягти нині всі проблеми світу, – це наша з вами наука – соціологія!

– З чого ви почали розмову?

– З чого почали? Ну, це неодмінна буржуазність, вони її теж засвоїли, бідолашні, ми їм нав’язали ці умовності. «Добрий вечір, пане професор, Спасибі вам за те, що ви знайшли для мене час, ось моя картка». Москва. Інститут економіки, телефони, Кочев, цупкий папір, непоганий шрифт. «Радий бачити вас, колего, хочете кави?» – «Ні, дякую», – «Не брешіть, ви хочете кави, люди із-за «залізної завіси» мусять бути категоричні». – «То Ви й є категорична людина, якщо говорите за мене». – «Ха-ха, виявляється, що це я живу за залізною завісою, а ви найвільніша країна? З цукром чи без?». – «Без». – «Молодець, тільки без цукру – справжня кава, знімайте піджак, кидайте його на стілець, яка у вас тема?» – «Тенденції розвитку післявоєнної економіки в ФРН, концентрація капіталу, неонацизм». – «Не це тепер головне, це для історика, а не для соціолога, ходімо на кухню, там газ. Тема вузькувата, трохи пахне заданістю. Ви хочете знати мою точку зору? Добре. Розвиток промислових потужностей у післявоєнній Німеччині, поза волею магнатів промисловості, привів нас до кризової ситуації. Ні, ні, на біржі все гаразд, і спаду ви не діждетесь. Це все пропаганда! Який там спад! Буде крах, а не спад. Після Гітлера ми за короткий час порвали з епохою убозтва! Ні, я не агент капіталізму, я вважаю Маркса великим ученим, і я ненавиджу пристрасті біржі. Просто така правда, і сталося це тому, що вперше в історії людства недостача висококваліфікованої праці полегшувала прогрес. Нас навчили робити сорочки, машини й телевізори не вмілими руками, а дисципліною виробництва: автоматизації промислового процесу не потрібні брюссельські мереживниці чи різьбярі по дереву – їм потрібні лише «натискувальні» рухи роботів. Засвітилася червона кнопка – натисни її, засвітилася зелена – зніми з конвейєра готовий телевізор. А незабаром нам взагалі не потрібні будуть робітники в такому розумінні, як вони були потрібні двадцять років тому. Все робитиме машина. А що робити людині? Часткове безробіття, коли автоматизація найбільш унікальних процесів виробництва викидає на вулицю тисячу-другу робітників, породжує вуличні демонстрації довговолосих і комуністів. А що буде з світом, коли машини повсюдно замінять людину! Раніше праця була важелем загальної дисципліни світу. Що ж стане з людьми, коли їх замінять машини? З усіма людьми: і з Круппом, і його робітником? Машини забезпечать і того, і того рефрижератором, автомобілем, кольоровим телевізором, котеджем, сорочкою й піджаком. Як тоді бути? Ну, з усякого роду Вагнерами й Чайковськими, Чеховими й Хемінгуеями зрозуміло: вони над світом, вони поза боротьбою. А як бути з усіма іншими? Хто піднесе вам чемодан від таксі до ліфта в готелі? І чому шофер таксі має виконувати вашу вказівку – куди вас везти? Ви що, розумніший за нього? У вас на грудях табличка, на якій написано: «Я геній»? Ми на грані таких політичних зрушень, що весь цей галас у Пекіні здасться людству дитячою грою». – «Дайте вірьовку», – сказав він. Я це точно запам’ятав, тому що здивувався й безглуздо на нього втупився… «Я повішусь, – додав він. – У вашому ватерклозеті. Ви намалювали таку безпросвітність, що мені не хочеться жити». Я посміявся, ми розвили каву в кухлі, але я свого зразу ж розбив, я завжди б’ю посуд, через це ми розлучилися з дружиною, я вже почав заварювати ще одну порцію кави, але він запропонував розлити каву з його кухля в дві чашки, і він це зробив дуже добре, не проливщи на підлогу ні краплі, і ми пішли в кабінет. «Істина конкретна, професоре, – сказав він, – і я аж ніяк не проти вашої конкретики, в ній багато правди. Ви руйнуєте ілюзії логікою свого передбачення, і правильно робите. Але як же бути? Я проти того, щоб сидіти склавши руки і ждати, поки тебе скине в прірву той потік, який можна відрегулювати, зашлюзувати, чи що…» – «Ви пропонуєте зашлюзувати прогрес? Скажіть про це вашим керівникам! Шлюзувати прогрес у широкому розумінні – продавати ідею, а у вузькому – державу». – «Саме поняття «зашлюзувати потік» породжене практикою прогресу, – заперечив Кочев. – Ми навчилися шлюзувати річки і таким чином підкорили собі природу, діставши від неї електричні потужності, що так потрібні для автоматизації виробництва». – «Ну, добре, правильно. Що шлюзувати? Як? І головне, хто це робитиме?» – «Це мене не хвилює». – «Вас це хвилює лише тоді, коли воно стосується світу проклятого капіталу? – спитав я. – У вас, звичайно, таких проблем нема і вони не передбачаються?» – «Вони у нас є, а в майбутньому їх передбачається ще більше». – «Ви можете так сміливо говорити, лише перебуваючи за кордоном?» – «Я повторюю одну із статей у «Правде», професоре. Для того, щоб шлюзувати прогрес, треба думати про створення суспільства більш високого в порівнянні з тим, у якому ми живемо». Чорт візьми, пане прокурор, мені це стало по-справжньому цікаво, тому що я саме пишу одну статейку для Гарварда. «Як бути, наприклад, з тими семи мільярдами жителів, які заселять землю через сорок років? – вів далі він. – А що, коли в результаті автоматизації виробництва кисню стане недостатньо і світ буде отруєно вуглекислим газом? Або маньяк натисне кнопку, і кулька розлетиться в той момент, коли ви закінчите розробку вашої моделі майбутнього суспільства, побудованого на розумі й загальному добрі? Лякати майбутнім так само нерозумно, як і жити застарілими уявленнями». – «Ви прагматик? Ви любите Дьюї? Ви вірите лише сьогоднішньому дню і практиці, обмеженій перспективами, що зримо уявляються?» – Перспектива завжди сприймається зримо, – відповів він. – Я також люблю точність у формулюваннях – це від юнацького захоплення порівняльною філологією». – «А звідки, між іншим, ви так чудово знаєте мову?» – «Мій науковий керівник розмовляє зі мною тільки по-німецьки». – «Хто він?» – «Професор Ісаєв. Історик». – «Я читав його книги, по-моєму. Він вивчав період третього рейху?» – «Саме так». – «Але все-таки мені хотілося б почути вашу відповідь». – «Мене хвилює питання: хто і як формуватиме покоління німців, які стануть керівниками і підданими загальної автоматизації виробництва? Хто стане символом добра і мудрості: чемпіон з боксу чи філософ? Нацистський льотчик Рудель чи антифашист Екзюпері? Чи не передчасно перескакувати через часовий період, в якому ми тепер живемо?» – «У цьому плані, – відповів я йому, – в нас є загроза неонацизму, тому що бути інтелектуалом важко, а стати гендлярем легко». Він погодився зі мною і сказав, що світ жде нової літератури, нового живопису, нового кінематографа. «Зараз у літературі йде цікавий процес зближення з наукою. Науково-художня література займає перше місце – величезний читацький інтерес. Люди хочуть одержувати максимум інформації. Література зживає «казкарів», тобто тих, хто розповідає всякі історії, почуті чи помічені, але які письменник не пропустив через своє бачення завтрашнього дня. Ті в літературі, хто живе днем учорашнім, не порівнюючи його з майбутнім, приречені. Але таку літературу минулого дуже полюбляють крамарі. Вони взагалі полюбляють усе, що «схоже», і особливо те, що в тій чи іншій мірі їм знайоме. Тому завжди спочатку геніїв освистують. Читача готує шкільний учитель. А які вчителі у ваших школах? Скільки серед них людей з коричневим минулим? Адже ваших сьогоднішніх учителів виховували при Гітлері!» – Пфейфер закурив. – Потім ми трохи полаялись, але він мені сподобався.

– Чому ви полаялись?

– У цьому винен я. Я почав суперечку з високих позицій майбутньої правди, а потім мене заїло, що він мене б’є фактами нашої повсякденності, почерпнутими з наших же газет, і став відповідати йому тим же. Але попрощалися ми добре. Він проявив необразливу поблажливість. Він, звичайно, з їхніх пропагандистів, він признався мені, що хоч і не перебуває в партії, але поділяє комуністичні догми, бо вони «єдино істинні». Він говорив, що в них багато всяких непорядків і навіть ідіотизму, і це мене з ним примирило. Але він говорив мені: «Ви ж не хочете покласти в основу сьогоднішнє становище у вашій країні, ви весь час відходите від повсякденності, від побуту, від практики політичного життя в майбутнє. А змоделювати майбутнє завжди значно легше, ніж точно зрозуміти й вирішити проблеми сучасного. Я ж кажу: оце у нас безглуздо, це ідіотизм, а це давно застаріле; я не тікаю від сьогоднішнього дня». Я ще сказав йому: «Ви мужня людина, Кочев», – а він відповів, що в мене неправильне уявлення про мужність. «Почитайте уважно наші. газети. Ми пишемо там гостріше, тільки треба читати газети, а не ваші коментарі на наші виступи. Ми вирішуємо вихідні питання: людина і природа, людина і закон, людина і людина. В деталях партачимо, часом – надміру. У головному ми йдемо правильно». Я запросив його виступити перед студентами, але він сказав, що завтра відлітає в Софію, бо строк його відрядження закінчився. «Правда, – сказав він, – я був у вас в університеті, в східноєвропейському інституті. Це жахливо. Їх не цікавить наша дійсність і її проблеми. А коли їм запропонуєш дискусію, вони не можуть до пуття заперечити, потіють від натуги і буравлять тебе очима, наче кулеметами. Вони вам зроблять погану послугу, якщо стануть спеціалістами з «російського чи болгарського питання». Вони ж засаджуватимуть інформацію в електронно-обчислювальні машини, ну й пхатимуть вони вам туди всяку нісенітницю. Це те ж саме, коли б ми напихали в наші ЕОМ по Німеччині самі тільки дані про промови Таддена й лідера судетських німців Бекера. Справді, я тоді був здивований, одержавши розрахунки з ЕОМ…» – «Невже ви всерйоз сприймаєте цих маніяків? – спитав я його. – Це несерйозно, ви тут під тиском вашого пропагандистського преса». А він мені тоді відповів – бив, як молотком, мені це дуже сподобалось: «Я ставлюся серйозно до Німеччини – до всього, що там відбувається. Звичайно, для мене Німеччина – це не таддени й штрауси із шпрінгерами. Ні, аж ніяк. Але вони ж у вас існують? Через двадцять років, якщо ви зможете їх тепер стримати, вони дійсно будуть смішні й несерйозні…» А об одинадцятій він пішов.

– Коли?

– Об одинадцятій, – повторив професор. – А що?

– Чому ви переконані, що він пішов од вас об одинадцятій?

– Як це «чому»? Він же сказав, що в нього в «Ам Кругдорфі» зустріч з якимось юним крезом. А від мене до «Ам Кругдорфа» двадцять хвилин іти. Саме об одинадцятій двадцять у них була призначена зустріч.

– А чому він не міг взяти таксі?

– Не було грошей. Він признався, що їм дають мало грошей на відрядження..

– У зв’язку з чим він вам про це сказав?

– Він розглядав мої книжки. «У вас страшенно дорогі книжки, – сказав він. – Хто може ці чудові книжки купувати, якщо ось цей двотомник Вінера дорожчий, ніж пара черевиків? Я тут втратив півкілограма слини, коли розглядав вітрини книжкових крамниць. У нас у поїздках грошей як кіт наплакав, на книжки не вистачить, навіть якщо економити на метро, не кажучи вже про таксі…»

– Спасибі. Тепер треба записати ваші свідчення.

– Що?! Все це базікання?! Але я вийшов з графіка, пане прокурор!

– Ви напишете, що Кочев мав зустрітися з якимось «юним крезом» і що в нього не було грошей на таксі. Більше нічого не треба.

– Це – будь ласка. Тільки в мене олівець, я пишу грифелями.

– Ось моя ручка…

– Я розповім про нашу розмову студентам, їм це буде просто цікаво.

– А от цього робити не можна, професоре, – сказав Берг, – тому що все, про що ви мені розповіли, не підлягає оголошенню… Інакше я вирішу, що Кочев поклав вас на обидві лопатки, – все-таки на сьогоднішній день теж варто звертати увагу… Коли-то ще ми побудуємо постіндустріальне суспільство… Скільки ще хороших людей уколошкають…

«Зв’язки визначають перемогу»

1

Айсман подзвонив до Бауера в недозволений час – близько дванадцятої ночі.

– Прошу пробачити за такий пізній дзвінок. Мені привезли телетайп з паризької біржі, я хотів би, щоб ви ознайомилися з новинами.

– Гаразд, – відповів Бауер, трохи подумавши, – приїжджайте. Хоча в мене зараз покер. Через годинку, га?

– Добре. Я буду у вас в нуль сорок.

Поклавши трубку, Бауер повернувся в хол. Він зіграв два хороших «флеш рояля» і взяв досить багато грошей. Як і до дзвінка Айсмана, Бауер жартував і сипав новими анекдотами – він знав їх безліч. Сильний, розумний, привітний, твердий, красивий, він був новою зіркою ділового світу. Ніхто, правда, не думав, що він так несподівано підніметься, зайнявши пост загиблого Ганса Дорнброка. А втім, хтось з економічних оглядачів у Гамбурзі писав, що в Західній Німеччині проблема висування молодих кадрів «з хваткою бульдога і без нацистського минулого» є головною, бо підтримувати контакти з Америкою, де на передній план уже вийшли представники нової хвилі, повинні «наші люди цього ж віку і приблизно такої ж зовнішньополітичної орієнтації».

Бауер пройшов на посаду заступника голови ради спостерігачів з перевагою у два голоси. Ці два голоси належали одній людині – Дорнброку, Коли б не його непохитна позиція, то заступником затвердили б шістдесятилітнього адвоката Арендта, який працював юрисконсультом концерну з 1935 року.

Розігруючи партію – Бауер оголосив «каре», – він усе ще обдумував майбутню розмову з Айсманом, і розмова ця мала відбутися аж ніяк не про «нові дані, одержані з телетайпа паризької біржі», це був лише пароль на випадок небезпеки в тій комбінації, яку проводив Айсман.

… Він прийняв Айсмана в барі. Оздоблений грубим камінням, бар містився в підвалі особняка. Вікон там не було, отже, жодного свідка їхньої розмови не могло бути.

– Ну що у вас? – спитав Бауер, не відповівши на привітання Айсмана. – Загулялись? Викладайте правду. Я попереджав вас кілька разів: я не Гіммлер, мені треба говорити всю правду, хоч би якою вона була загрозливою. Я не маю наміру нікому нічим поступатися і тому не тішу себе ілюзіями.

– Берг тільки-но був у «Ам Кругдорфі».

– Ну й що?

– Ми записали його розмову з хазяїном. Той сказав, що бачив Ганса Дорнброка і Кочева, і що вони тут сиділи до пів на першу, і що Кочев хапався за голову і писав під диктовку Ганса якісь цифри, і що потім Ганс дав йому якийсь телефон… Ось послухайте, – сказав Айсман і увімкнув диктофон. – «Взагалі я не хочу встрявати в усі ці штуки, пане прокурор… Я й сидів при Гітлері, і воював за нього, і за це потім сидів у росіян… То мені й не хотілося самому дзвонити до вас після того виступу по телебаченню…» – «Ви мені нічого по своїй волі й не сказали. І коли б я не навів вам доказів, що друзі червоного приїздили сюди, розшукуючи його, ви мені так нічого й не розповіли б. Я примусив вас признатися, пане Раушінг…» – «Так, це ви правильно кажете, пане прокурор, ви мене примусили… Я ніколи не подумав би, що ви самі приїдете сюди, як проста людина… Та хіба я міг знати, що до мене тоді приїхав сам син Дорнброка? Тепер у всіх проситиму візитні картки…» – «Ну, цим ви перелякаєте відвідувачів і прогорите… То чий же він дав йому телефон?» – «Я не чув номера й імені…» – «А що ж ви чули? Може, Дорнброк давав йому адресу? Чи писав записку?» – «Ні, він дав йому телефон. Він сказав, що ждатиме його дзвінка. «Як тільки, – сказав він, – прийдете на Чек Пойнт, зразу ж подзвоніть до режисера…» А тут знову заграв автомат, і я нічого не чув. Я, взагалі, не люблю слухати, про що розмовляють відвідувачі, звичайно, якщо вони не зі мною розмовляють. Це в мене з часів Гітлера: я слухав що говорили, а потім сам говорив – при Гітлері теж були люди із злими язиками. А мене за це посадили на вісім місяців у табір…» – «А Дорнброк був з машиною?» – «Так. Здоровенний такий сірий, автомобіль. Він ще, коли від’їжджав, наскочив лівим колесом на тротуар і крило пом’яв – такий він був п’яний. Червоний, я чув, просив його не їздити в такому стані, а той пропонував червоному відвезти його до зонального кордону, а червоний сказав, що сам добереться. А в нього було мало грошей, я бачив, як він наскріб якісь дрібні, коли платив за пиво…» – «У вас є телефон?» – «Он біля стіни, пане прокурор».

Бауер сказав:

– Ну ясно. Він уже послав експертів у гараж Дорнброка?

– Так.

– Коли?..

– Три години тому.

– Ви попередили, щоб цих експертів пустили в гараж?

– Ні, я саме просив нікого не пускати в гараж.

– Це глупство номер один. Як ви можете його виправити? Зараз же, негайно?

– Я не можу цього зробити, тому що люди Берга були в гаражі. Дорнброка і їх туди не пустили.

– Хто?

– Густав.

– Завтра ж звільніть його і офіційно вибачтесь перед Бергом.

– Добре.

– Той хлопець, якого ви підводили до Кочева, надійний?

– Поет? Із знімальної групи Люса? Він цілком надійний.

– Звідки Берг дізнався про «Кругдорф»?

– Не знаю.

– Треба з’ясувати. Він же не міг висмоктати ці дані з пальця. Коли ви записували розмову Люса з Гансом, той нічого йому не казав про пивну?

– Ні. І про червоного він йому теж нічого толком не сказав. Він йому тільки сказав, що чекав дзвінка…

– Хазяїн кабака сказав і про дзвінок… Люс сказав Бергу, що Ганс чекав дзвінка?

– Берг нікого не підпускає до своїх матеріалів…

– Виходить, самі ви нічого дізнатися не можете?

– Ну чому ж… Ми працюємо в цьому напрямі…

– Я просив вас відповідати правду, Айсман. Я питаю ще раз: своїми власними силами ви зможете завтра чи післязавтра підійти до матеріалів Берга?

– Ми намагаємося це зробити…

– Так чи ні?

– Мені важко відповісти напевне.

– Отже, треба відповісти: «Ні, не зможу». І це буде правда. Не вживайте ніяких заходів до кінця завтрашнього дня. Вранці я відлітаю до Парижа з годинною зупинкою в Бонні. Кройцману в міністерстві юстиції я подзвоню сам. Підготуйте матеріали по паризькій біржі… Що-небудь таке, за що я міг би зачепитися, треба ж виправдати доцільність польоту… Вважатимемо, що біржовики ввели вас в оману – це для преси… Ну, а я вилетів для перевірки… Розумієте?

– Так. Я підготую таку дезу сьогодні вночі…

– Що таке «деза»? Дезинформація?

– Це наш жаргон…

– Стежте за жаргоном, Айсман.

– На випадок непередбаченого, поки ви будете в Парижі…

Бауер перебив його:

– Нічого не може бути непередбаченого. Я повернуся з Парижа о шостій вечора. Сподіваюсь, за цей час ви зможете ні до яких дій не вдаватися?

– Пане Бауер, я думаю не про себе, а про нашу спільну справу…

– Розумію… Пробачте, якщо я був різкий. Одним словом, поки що мені важко намітити перспективу в детальній розкладці можливих змін… Спершу треба ознайомитися з матеріалами Берга… А коли ви в чомусь помилились, не розрахувавши, треба круто міняти курс. Тут я вчуся в політиків. Коли вони заходять у безвихідь, використавши всі можливості для виконання задуманої ними лінії, вони цю лінію ламають. Це справляє шокове враження, і це шокове враження дає виграш у часі. А час – це все. Так от, якщо нам доведеться відступати, ми допоможемо Бергу довести алібі Люса. Це раз.

Бауер зиркнув на Айсмана й посміхнувся: у того в очах стояв дитячий подив.

– Це раз, – повторив Бауер, – як це зробити – подумаємо. Я вам підкину кілька думок, а ви розробите операцію. Тепер друге – ми допоможемо Бергу заплутатися, висунувши через наших свідків дві нові версії. Перша: Кочев – агент КДБ, він намагався вербувати наших людей… А втім, другу чіпати поки що не будемо.

– А плівка Ленца?

– Плівка нам на руку. В Люса цей матеріал скопіювали агенти Ульбріхта й підсунули Ленцу, щоб викликати напруження в Західному Берліні. І подумайте – це в крайньому разі, – як нам повернути Кочева проти покійного Ганса. Це була б остаточна перемога… Болгарин отруїв Ганса, який їздив налагоджувати контакти в Китай. Як? Нічого собі?

– Коли станете канцлером, не забудьте старого дурня Айсмана…

– Добре, – серйозно відповів Бауер, – не забуду. Тільки одна біда – я не збираюся ставати канцлером. Я не хочу міняти свободу на кабалу. Невже вам ще й досі хочеться бути лакеєм?

– Я ваш підлеглий, але є межа дозволеного в розмові…

– Ви не розумієте жартів, Айсман… Усі ці гіммлери, гесси, гаддени… Ваше покоління не розуміє жартів.

– Наше покоління розуміє жарти, але не любить зарозумілості, пане Бауер. Я можу бути вільний?

– Не сердьтеся. Справа дуже серйозна, щоб сердитись за дрібницю.

– Я не вважаю дрібницею образу.

– Тоді вибачте мені, я не хотів вас образити, Айсман.

Айсман підвівся і, вклонившись, мовчки пішов до дверей.

– Не сердьтеся, – ще раз попросив Бауер, – послали б мене к чорту, коли вже так образились.

Айсман примусив себе посміхнутись:

– Вважаємо інцидент вичерпаним… Я вважаю його вичерпаним лише тому, що краще дістати ляпаса від розумного, ніж поцілунок від дурня. Мені цікаво працювати з вами.

– Ну, спасибі, старий вовче, – відповів Бауер, – я піду спати, а ви страждайте до ранку: в мене на аеродромі мають бути добрячі матеріали для Парижа. Коли вже алібі – то в усьому алібі.

– Покладіться на мене, пане Бауер.

– Я тільки це й роблю, – посміхнувся Бауер, – тому в мене стільки неприємностей.

2

– Здрастуйте, дорогий старик! – сказав Кройцман, входячи до кабінету Берга. – Пробачте, що я не подзвонив вам, вранці ваш номер не відповідав, а з аеродрому нема вже чого дзеленькотіти.

– Здрастуй, Юрген, – сказав Берг, підвівшись з-за столу, – чи тепер я повинен називати тебе «пане статс-секретар міністерства юстиції»?

Берг усе зрозумів, коли ввійшов Кройцман, і тому вирішив ударити перший – боннське міністерство не мало права втручатися в його справи, бо прокурор підлягав лише сенату Західного Берліна.

– Тоді я мушу звернутися до вас «пане професоре, мій дорогий учителю», – відповів Кройцман, зрозумівши прихований зміст слів Берга.

– Я читав, що Пушкіну один із старих поетів подарував книжку з написом: «Переможцеві-учню від переможеного вчителя».

– В цьому є щось від кокетства…

– Минуле століття взагалі було кокетливе, і, треба сказати, мені це подобається. Наш прагматизм схожий на природні щоденні функції організму: попоїв, значить, через п’ять годин треба бігти в клозет:.. Ну, що стряслося?

– Ось, – сказав Кройцман, поклавши перед Бергом сторінку машинописного тексту з грифом «Цілком, секретно».

– Навіщо мені це знати, якщо тут штамп міністерства закордонних справ і все наглухо засекречене, Юрген? Це має відношення до справ, які я веду?

– До однієї з ваших справ – до Кочева це має пряме відношення…

Берг прочитав документ, в якому міністерство закордонних справ просило прискорити розгляд справи Кочева. Болгари не раз нагадували і зараз нагадують, що доля аспіранта Кочева непокоїть їх і що вони вимагають або зустрічі з ним, або офіційного повідомлення властей про те, що вони надають йому політичний притулок.

– Я не можу висунути ніякої версії, Юрген… Надішли їм відповідь, що справа – в стадії розслідування… Поки що будь-яка версія буде завчасна.

– Преса на всі лади обговорює арешт Люса. Ця дивна зйомка Кочева… Люс лівий. Чи варто нам іти на конфронтацію з нашими лівими в усій цій справі?

– Я поставив би тобі найнижчий бал за таку відповідь, Юрген. Я не знаю, чи варто йти на конфронтацію: це не моя сфера. Я служу закону, вірю закону і звітую перед законом, прийнятим сенатом Західного Берліна.

– Я не закликаю вас порушувати закон. Але в даному випадку, мені здається, недоцільно розділяти поняття «нація» і «закон». Мова йде – звичайно, в якійсь мірі – про престиж держави.

– Нація і закон – різні категорії, Юрген. Я й досі не збагнув: ти приїхав з якоюсь пропозицією? Чи ти хочеш дати мені наказ?

– Я не смію давати вам наказу, професоре, – знизав плечима Кройцман, – ви ж це знаєте. Ви не підлягаєте нам… А коли б і підлягали – я не посмів би давати вам ніякого наказу. Чи не погодилися б ви зустрітися з представниками болгарського посольства й ознайомити їх з ходом слідства? Це моє прохання, а не наказ.

– Це не моя справа, Юрген, не треба знову ж таки переступати закон. Нехай це зробить міністерство закордонних справ.

– Вони тиснуть на нас. Вони мають право вимагати, щоб ми доповіли їм, як іде розслідування. Ви ухиляєтесь від прямої відповіді на прес-конференціях, а це не влаштовує болгар. Вони хочуть знати правду. І в наших інтересах піти їм у цьому назустріч, бо офіційний курс «наведення мостів» може бути дуже скомпрометований безглуздою історією з Кочевим…

– Нежить у Наполеона при Ватерлоо, – сказав Берг, – схоже, га?

– Саме так.

– А при чому тут Люс? Чому ти почав з Люса? Яке він має підношення до Кочева?

– Вони вже говорять про те, що злочин правих ми перекладаємо на плечі лівих інтелігентів, так уже, пишуть вони, було в тридцять третьому.

– Ну й нехай собі пишуть… Мало що ми пишемо один про одного.

– Все правильно, – погодився Кройцман, – але міністр доручив мені відповісти на цей папір міністерства закордонних справ. Тому спочатку я запропонував вам ознайомити червоних з ходом слідства. Якщо ви відмовляєтесь, то мені доведеться лише проінформувати міністерство закордонних справ про роботу, яку ви провели.

– Це будь ласка, – погодився Берг. – Коли ти сподіваєшся повернутися в Бонн?

– Я маю повернутися сьогодні ж. Бажано до кінця дня.

– А завтра? До завтра ніяк же можеш підождати?

– На жаль, ні. Міністр пообіцяв Кізінгеру, що я сьогодні ж привезу докладні матеріали.

– Отже, тобі неодмінно треба повернутися туди сьогодні?

– Неодмінно.

– «Ну ось тут я тебе й пристукну, малюк, – подумав Берг, – а то занадто ти цікавишся тим, що в мене лежить у сейфі. І це неспроста. Все тут неспроста – в цьому я тепер не маю сумніву. І те, що Айсман вчора вночі їздив до Бауера, і те, що той полетів уранці в Париж, і те, що по дорозі він десь приземлився, інакше мене повідомили б з Парижа про його приліт туди в той час, коли він мав прилетіти, а він затримався на дві години, цей хлопець із щелепами…»

– Тоді, Юрген, бери олівець і записуй те, що я тобі розповідатиму.

– Навіщо мені відривати вас від справ? Я подивлюся матеріали, зроблю потрібні мені виписки й полечу.

– Я тому й питав: скільки ти маєш часу, Юрген? У мене зібралося понад двісті п’ятдесят сторінок з розшифрованими допитами… Мій почерк – ти ж знаєш… Тепер усі стали такі балакучі ва допитах… Просто сили в мене немає вислухувати їх… Ти не встигнеш переглянути й чвертки матеріалів, Юрген, то все-таки, краще тобі записати мої показання, – посміхнувся Берг, – так буде правильніше…

«Як він вправно загнав мене в тісний кут, – з якимось навіть вдоволенням додумав Кройцман, – я навіть не встиг збагнути, де він розставив пастку, і вже опинився в тісному куті».

– Чудово, – сказав Кройцман, – я візьму папір… А може, ми краще все це наговоримо на диктофон?

– На диктофон навіть правильніше, Юрген… Ми з тобою заощадимо час…

Кройцман витяг магнітофон з плаского портфеля, зарядив касету й сказав:

– Я готовий.

– Зате я не готовий, – зітхнув Берг, – пробач, виразка є виразка, і я за неї не відповідаю… Клозет поряд, так що я скоро…

Коли Берг вийшов, Кройцман відчув утому. «Як після екзамену в цього біса, – подумав він. – Він завжди ганяв нас на екзамені, а ми любили його, не зважаючи ні на що. Але як він спритно мене обвів… Нічого, я все-таки з його школи, реванш я візьму, і цей реванш буде несподіваний для старого».

– Отже, почнемо спочатку, – сказав Берг, заходячи в кабінет і на ходу поправляючи підтяжки. – Пропав Кочев. У ніч на двадцять друге. Ленц опублікував інтерв’ю: «Я обрав свободу!» – заявив Кочев». – «Покажіть його, – попросили ми. – І припинимо цю справу». – «Він не хоче ні з ким зустрічатися». – «Гаразд. Давайте мені людину, яка розмовляла з ним, з Кочевим, нехай вона під присягою дає показання, і на цьому ми ставимо крапку». Цієї людини мені не дали, а я одержав плівку, яку було сфабриковано. Ленца заарештував не я, а поліція, і він дав показання майору Гельтоффу про те, що плівку і перше інтерв’ю йому вручив Люс. Лівий. Це вже бомба. Людина, яка бореться з нацистами і не приховує симпатії до Маркса, веде брудну гру. Більше того, він у мене проходить у справі загибелі Ганса Дорнброка.

– Я знаю.

– Це не могло не здивувати мене. Більше того, алібі, яке висунув Люс, не зовсім підтвердилося.

– У вас досить доказів для його арешту?

– Цілком. Коли я саджав у тюрму Люса, в мене було досить даних для його арешту.

– Коли саджали. А тепер? Ви привчили нас, професоре, до точності формулювань.

– Бачиш, Юрген («Нехай там послухають, як я називаю тебе, пане статс-секретар, нехай. Ти зараз почнеш злитися, а це дуже добре, коли зляться начальники, особливо з молодих»), бачиш, синку, зараз я ще раз перевіряю його алібі. Не те, яке він висунув, а те, яке мені довелося витягувати обценьками в свідків. Ти ж розумієш, що прокурору не годиться обценьками витягувати показання на користь заарештованого, але ми живемо в демократичній країні, слава богу, де завдання прокурора не в тому, щоб засудити, а в тому, щоб докопатися до істини.

– Чи варто було заради цього саджати Люса в тюрму?

– По букві закону я міг це зробити, Юрген.

– Розумію. Але ми абстрагувалися від Люса…

– Ні, ми не абстрагувалися від Люса. Це ти мене навів на Люса, і я не зовсім розумію, навіщо тобі це треба, коли ми досліджуємо Кочева. Ми повинні розглядати Люса як епізод в ланцюгу незрозумілої комбінації, яку весь час хтось намагається розіграти проти нас з тобою, проти нашого закону. Але ж головне, що хвилює нас із тобою: де Кочев? Як нам виплутатися з цього діла, яке червоні так майстерно – як ти кажеш – використовують проти нас? Я шукаю Кочева, а Люс сидить у мене лише тому, що я веду справу Дорнброка. Розумієш? У цьому є своя перевага.