Текст книги "Бомба для голови"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

– Надішліть мені ці дані поштою, пане Ісаєв.

– Але я прийшов до вас не з цим. Я прийшов до вас з конкретним планом дій.

– Дякую вам, у мене є свій план дій.

– Я не нав’язую вам свої пропозиції. Я вважаю за потрібне розповісти вам те, що мені відомо.

– Ви не можете судити, пане Ісаєв, про те, які дані є в моєму розпорядженні. Про це можу судити тільки я. Сам.

– Послухайте, пане Берг. Мене ніхто не уповноважував займатися справою Кочева, повірте мені… Я певен, що його справою займаються інші люди, які не прийшли б уночі в дім прокурора… Невже упередження, яке можна простити міщанинові, перешкодить вам вислухати мене? Постарайтесь зрозуміти: я з самого початку не вірив, що Кочев утік. З самого початку. Я досить добре знаю цього хлопця.

– Як ви опинилися в Західному Берліні?

– Я приїхав сюди на запрошення Інституту соціології.

Берг раптом згадав. свідчення професора Пфейфера: коли той розповідав про розмову із зниклим червоним, він назвав прізвище російського вченого, який керував науковою роботою Кочева. Всіх фігурантів у цій справі Берг записав, і аркушика зберігалися вдома, у сейфі.

– Ваше прізвнше Ісаєв?

– Так.

– Сядьте, будь ласка, тут. Я зараз повернусь.

«Він хоче мене полякати, – збагнув Ісаєв. – Гадає, я втечу, бо подумаю, що він дзвонить у поліцію. А втім, коли він подзвонить у поліцію, доведеться тікати. Як шкапі кривій. Інакше робити нічого. Він зламає мені весь план. Поки що все йшло так, як хотів я… Поки що я все робив правильно. Я правильно розрахував, поїхавши вдень у Берлін… Мої «друзі» – і Холтофф, і Айсман не можуть стежити за мною в столиці, вони сильні тільки тут, у Західному секторі. Я прийшов сюди чистий, вони не ждали мене вночі. Навіщо їм було ждати мене вночі? Вони впевнені, що я проковтнув наживу Холтоффа, я це зіграв досить переконливо… Буде дуже прикро, коли Берг подзвонить у поліцію. Це буде – прямо скажемо – повний скандал… Невже він сліпий дурень? Невже життя їх так нічому й не навчило?»

Через кілька хвилин Берг відчинив двері кабінету.

– Увійдіть, – сказав він. – Я не дзвонив у поліцію і не грав на ваших нервах. Я перевіряв ваше прізвище в моєму досьє. Ну, припустімо, я вам вірю. Припустімо, ви справді…

Ісаєв перебив його:

– Стоп! Давайте підемо звідси. Вам таки могли всадити апаратуру. І це нікому не потрібно, якщо запишуть нашу розмову. Ходімо в ту кімнату, де нема телефону! Там буде спокійніше…

8

О шостій годині ранку Берг приїхав до генерала Шорнбаха. Покоївці, яка відчинила двері, він сказав:

– Не будіть пані, але попросіть негайно вийти до мене генерала…

– Я не знаю… Так рано… Він запитає, хто ви, мій пане?

– Ви йому скажете – давній друг. Дуже давній друг. Він вийде.

Берг у свій час вимагав для генерала довічного ув’язнення; генералові дали сім років, але звільнився він через два роки за допомогою людей з концерну «Хьохст», який став наступником декартелізованого «І. Г. Фарбен». Потім «Хьохст», зв’язаний з воєнною промисловістю, висунув Шорнбаха у військову розвідку: необхідно було знати армійську кон’юнктуру. Тепер Шорнбах – ось уже п’ять років – сидить «під дахом» політичної розвідки в західнонімецькому «бундесхаузі», і його інтереси, що з’єднували армію й «Хьохст», вступали в конкретне протиріччя з інтересами Дорнброка – чим далі, тим дужче й помітніше.

Кандидатуру Шорнбаха підказав Бергу Максим Максимович.

– Бийте відкрито, – сказав він на прощання. – Якщо НАТО – це Вашінгтон і Бонн насамперед – захоче налагодити контакти з Пекіном, він не дозволить цього зробити приватній особі, навіть Дорнброку. Вони це робитимуть самі, на державному рівні. Одним словом, «Хьохст» буде проти Дорнброка – в це й цільтесь. Шорнбах клюне: він одержує гроші не так за погони, як за те, що служить «Хьохсту».

Шорнбах, заспаний, у халаті й піжамі, побачивши Берга, завмер на порозі:

– Ви?!

– У мене до вас діло. Воно не має ніякого відношення до минулого.

– Що вам треба, Берг? Ви досить мучили мене двадцять років тому… Чого ви прийшли тепер?

– Я хочу, щоб ви допомогли країні, генералом якої ви є. Я хочу, щоб ви допомогли нам у боротьбі з бандою. Треба, щоб ось на цьому документі, написаному мною, ви поставили візу; «Негайно, справа державної ваги, прийняти до виконання». Читайте. Я не став би вас просити про щось протизаконне. Читайте уважно, і ви зрозумієте, що в цьому ділі ви матимете свій виграш.

Шорнбах прочитав аркуш паперу з машинописним текстом і автоматично підкреслив червоним олівцем, який він машинально попросив у Берга, всі п’ять пунктів: «встановити спостереження по лінії МАД за будинком майора Гельтоффа; знайти людину, яка була хазяїном «мерседеса» – з простреленими дверцями; встановити її ім’я; з’ясувати, куди ця людина тікатиме з міста, а вона тікатиме сьогодні чи завтра; організувати спостереження за Айсманом».

– Яку вигоду від цього одержить моя організація? – запитав Шорнбах.

– Ви допоможете викрити банду, яка у власних вузькокорисливих інтересах зриває всі намагання розсудливих політиків дати мир і спокій Європі.

– Я хотів би трохи більше конкретики…

– Ви матимете конкретику, коли почнете передавати мені зведення зовнішнього спостереження за бандитами й дані електронного прослуховування їхніх розмов. Роботу треба починати сьогодні ж. З самого ранку. Ось тут – мотивування вашої згоди, – він простяг йому другий аркуш паперу, – це мій до вас особистий лист, але він носить сугубо секретний характер.

– Чому ви прийшли з цим у МАД?

– Та тому, що в тутешній поліції є люди Айсмана. Тому, що у ФСА є люди Бауера й Дорнброка. А ваша служба; як мені відомо, орієнтується на інші сили…

– Припустімо… Але чому ви прийшли з цим саме до мене?

– Тому, що будь-хто інший почав би роздумувати перед тим, як погодитись, а вам часу на роздуми я не лишаю.

– Я був солдатом, прокуроре, і я вмів дивитися в очі кулям, бо я не був членом НСДАП і я не був в СС, хоча – в цьому була ваша правда – я давав накази висаджувати в повітря мости, й дороги, і міста при відступі; цим я рятував Німеччині життя її солдатів. Тому я завжди маю право обмірковувати – даєте ви мені на це час чи не даєте, не так важливо. Я був солдатом, це правильно, солдатом у чині майора, але я не був катом, прокуроре, і не шантажуйте мене.

– В мене мало часу на дискусії про те, де лежить грань між поняттями «виконання наказу» і «злочин». Зараз ви охороняєте наші воєнні інтереси, і я хочу, щоб ви виконали свій обов’язок.

Шорнбах узяв аркуш паперу і, трохи відкинувши голову, – окуляри він залишив у спальні, – двічі прочитав другого листа Берга.

– А де показання про переговори Дорнброка з китайцями?

– Ви повинні дуже не любити мене, і я розумію цю, м’яко кажучи, нелюбов. Але у вас немає підстав підозрювати мене в непорядності. Коли я кажу вам, що ці показання в мене будуть, отже, я кажу правду. І коли я кажу, що це – показання, то це значить – показання, і коли я кажу вам, що цей свідок заслуговує довір’я, вірте мені, я маю всі підстави говорити так. Ці показання стануть доказами після того, як ви допоможете мені…

– Та якщо ви вже прийшли да мене, то, виходить, крім цих загальних теоретичних викладок, – Шорнбах поклав руку на лист Берга, – безперечно цікавих, повинні бути бодай якісь гарантії в тому, щоб я вступив у діло. А гарантії – це імена…

Берг пожував губами і відповів:

– Я не можу піти на це. Я не маю права розпоряджатися чужим життям. Я маю право розпоряджатися власним життям, і тому я приніс вам показання фрау Шорнбах, які я викрав із справи… За це я можу стати перед судом… І я віддаю це вам… Ось, будь ласка.

Берг поклав аркуші із справи на стіл. Шорнбах навіть не став їх переглядати. Він лише презирливо посміхнувся й закурив.

– Це про її зв’язок з Люсом? Я знаю про це. І мій керівник також… Отже, не робіть протизаконних дій, прокуроре Берг, не треба. Візьміть ці папери й долучіть їх до справи. І вважайте, що я вам відомстив хоч трохи. Якщо я й робив щось протизаконне, то лише в інтересах справи, якій я служив… Хочете закурити?

– Я не курю… – Берг повільно встав. Плечі його опустились, руки безпомічно обвисли… – Я помилився в вас, Шорнбах, і я навіть радий цій помилці… На таке іноді натрапляєш у слідчій практиці прокуратури, але, на жаль, нечасто…

– Ви думаєте, я розкаявся в тому, що служив минулому? Помиляєтесь. Просто нами правив маніяк і примарний талант. А це дуже страшно, коли країною править талант, якого, власне, й не було… Лозунг «Німеччина вище всього» він заплямував кров'ю. А Німеччина мусить бути вище всього для кожного німця, тільки підтверджувати це треба не концтаборами, а юриспруденцією, яка нормально виконується… Якщо все, що ви пишете, правда, чому ви не зберете прес-конференцію? Чому не викличете до себе на допити всіх тих, кого ви підозрюєте в зраді й злочині?

– Тому, що безглуздо викликати в демократичний суд фашистів. Я нагадаю вам Геббельса: «Вони впускають нас у свій парламент, але ми не приховуємо своєї остаточної мети – розгін парламенту буржуазних демократів та єврейських банкірів. У нас своя мета!» Я дуже добре пам’ятаю цю фразу, Шорнбах… Вони вб'ють, відкупляться, втечуть, отруять, скомпрометують… А якщо вони переможуть і цього разу, вони знову накажуть вам висаджувати в повітря, але тепер уже не мости, а країни; і якщо світ усе-таки залишиться твердю, населеною людьми, тоді ви вже не відбудетеся сімома роками… Вас розірвуть на шматочки, Шорнбах. Словом, краще вам бути генералом у дні стійкого миру, ніж фельдмаршалом у часи війни…

Шорнбах закурив нову сигарету й сказав:

– Будь ласка, сядьте, прокуроре Берг. Як кожен військовий, я тугодум, тому мені треба помізкувати перед тим, як дати вам відповідь: чи ввійду я сьогодні до мого керівника з підтримкою вашої пропозиції чи, навпаки, поверну вам її зараз же…

Шорнбах роздумував неквапливо, важко, і ця важкість думки заважала йому, і він усвідомлював, як це йому заважає, але він розумів, що переробити себе не зможе, і тому привчився ніколи не поспішати в роздумах.

«Якщо Дорнброк справді веде свою самостійну атомну тру, то це ризикована гра великого задуму. Ми вважали це неможливим. Ми пам’ятаємо статті про це, ми вважали ці статті інспірованими. Ми зробили іншу ставку: ми віримо, що настане час, коли Пентагон сам попросить нас узяти атомну зброю. Ламати союз з Америкою для нас зараз рівнозначно самогубству: в разі конфлікту російські танки через дві години ввійдуть у Бонн. Дорнброк зв’язаний з НДП – тут Берг правий, а НДП – це екстремізм, а будь-який екстремізм сповнений несподіваності. Взагалі ж Берг не прийшов би до мене з порожніми руками. Він боїться йти в поліцію, там багато наці. Ми – армія, ми були розтоптані в Нюрнберзі, але кінець кінцем історія простить німецьку армію… А Дорнброк, якщо він справді веде свою атомну партію і ми його схопимо на цьому, піде на ті умови, які продиктуємо йому ми».

– Я спробую підтримати вашу пропозицію, – сказав нарешті Шорнбах.

Берг так і не сів. Він ще й досі стояв, безсило опустивши худі довгі руки.

– Дякую. Але ваша підтримка матиме смисл лише в тому разі, якщо ви сьогодні ж включитеся в діло.

– Остаточно це може вирішити тільки шеф. Якщо все буде добре, я подзвоню вам. І скажу, що все гаразд. Це означає, що ви станете одержувати інформацію: копії з другого примірника, – уточнив Шорнбах. – І, будь ласка, підготуйте більш розгорнуте мотивування вашого звернення саме в МАД. Формально ви повинні були звернутися в БНД чи ФСА. Хіба не так?

Шорнбах підвівся, витер сірника, підпалив аркуші з показаннями своєї дружини, навіть не прочитавши їх, і кинув у камін.

– Отак, – сказав він, – і вважайте, що ми квити взаємними приниженнями…

До свого керівника Шорнбах не поїхав: він брехав Бергу, коли казав, що тільки рішення шефа визначить його позицію в цій справі.

Зразу після того, як Берг пішов, генерал, старанно поголившись і помастивши волосся «гамбурзькою водою», подався до особистого представника голови спостережної ради концерну «Хьохст»

Представляючи в армії інтереси концерну, Шорнбах розумів, що рішення, звичайно ж, має прийняти не його керівник, а сили, які визначають економічну могутність держави. А втім, він допускав думку, що, можливо, Дорнброк уже ввійшов в контакт з «Хьохстом» і тоді доведеться давати задній хід і починати гру проти Берга; але таке припущення було малоймовірне – Шорнбах знав про суперечності між Дорнброком і «Хьохстом». Він розумів також, що після розмови в «Хьохсті» – хоче він того чи не хоче – доведеться йти на контакт з американцями, які тісно координують свою роботу з бундесвером. У всіх випадках, він усвідомлював, гра, яку запропонував Берг, – серйозна гра, хоч би як несподівано вона розвивалась.

Запросивши Бонн по телетайпу кодованим текстом, представник «Хьохсту» швидко одержав відповідь: «Попросіть Шорнбаха проконсультуватися з цього питання з його давніми друзями. Нашу відповідь ви одержите через годину».

Зустрівшись на конспіративній квартирі з представником ЦРУ, Шорнбах виклав суть справи, не показавши йому при цьому меморандум Берга.

Американець запитав:

– Ви думаете, що фракція ХДС так уже нічого й не знає про гру Дорнброка з Китаєм? Тим паче, що ви твердите, як він розторговує не тільки ваші креслення, ідеї, ракети, паливо, але й наш спільний уран?

– Дорнброк – сильна людина… Штраус періодично їздить до нього за консультацією…

– Але й ми не дуже слабкі люди, містере Шорнбах, і можу вам сказати свою особисту думку: мені така гра зараз не подобається.

– Ви боїтесь, що Китай зможе…

– Я нікого не боюсь, – знову урвав його американець, – мені нема чого боятись… Ви наш давній друг, ви повинні розуміти, що коли настане час розпочати гру з Китаєм, то робити це доведеться нам, а не Дорнброку. Проте відповідь я дам вам завтра, близько сьомої години. Добре?

Про цю розмову Шорнбах зразу ж проінформував особисто представника правління «Хьохсту». Той негайно зв’язався з Бонном.

– Якщо вже й доведеться починати гру з Пекіном, то не Дорнброку і тим паче не Уолл-стріту, а нам, – сказав голова спостережної ради концерну. – Бачите, колеги, – обернувся він до помічників, – Як добре мати вірних людей в армії, що підтримують ділові контакти з американцями. Побачимо, що відповість Вашінгтон; я думаю, вони за своєю звичною бюрократичною манерою запізняться з відповіддю або – це ще певніше – вирішать самі перехопити ініціативу. Тому, я гадаю, нам слід попросити Шорнбаха негайно прийняти пропозицію Берга. Я вважав би за доцільне, не відкладаючи, надіслати когось у Пекін і інформувати їхнє міністерство зовнішньої торгівлі про досліди, які ми провадимо в лабораторіях з хімічної й бактеріологічної боротьби… – він ледь поворушив бровою, – з паразитами в сільському господарстві.

Дорнброки – батько, син і діло

1

Коли Дорнброк уперше після звільнення з тюрми прилетів у Нью-Йорк, на аеродромі його зустрічав Дігон. Їх обступила величезна юрба репортерів…

– Містере Дігон, чим викликано візит Дорнброка в Штати? – запитав хлопець із радіокорпорації Сі-бі-ес.

Дігон знав, що його люди з відділу преси підготували це перше запитання; правда, були й інші запитання, але він відповів на це, потрібне йому:

– Життя вчить нас умінню відчувати зміну історичних періодів. Не можна будувати сучасний світ на дріжджах помсти й злоби. Нас об’єднує з Німеччиною спільне й головне – віра в свободу людини, в її невід’ємне право на демократію, на підприємництво, на гарантоване почуття власної гідності. Роки – як учитель; нас об’єднує майбутнє, і воно сильніше за трагічне минуле.

Дорнброк стояв на осонні, трохи насунувши на лоб кепі, і думав: «Дивовижний прагматизм цих американців. Вони живуть лише собою і найвищі ідеї світу підкоряють інтересам діла. Наш дух, бентежний, навіжений, гоноровитий – хоч би як його визначали – завжди висував на перше місце ідею і їй підкоряв усі справи, бо справи індивідуальні, а ідея загальнозначуща. Говори, любий, про те, що нас зближує, говори. Все одно настане час – я топтатиму тебе в камері; тільки ти верещатимеш і благатимеш пощади… Тепер ти вліз у моє діло й наївно думаєш, що контролюєш мене і що я без тебе й кроку не ступлю… Ні! Тепер ти без мене не ступиш кроку, а поки що говори – ти гарно говориш, без папірця, як справжній оратор…»

– Містере Дорнброк, які питання ви маєте намір обговорити з містером Дігоном?

– У нас багато питань, які треба обговорити, – відповів Дорнброк і зразу ж пішов на юрбу репортерів, а троє людей із його охорони кинулися вперед, розштовхуючи журналістів професійними прийомами: так само робила охорона Гітлера, коли він «зустрічався з народом» під час демонстрацій на нюрнберзьких партійних з’їздах.

– Ваші керівники, – сказав Дорнброк, коли вони прилетіли з Баррі Дігоном на його острів і лишилися вдвох на безлюдному білопіщаному березі океану, – своїми власними руками віддали Китай червоним. У мене є деякі зв’язки на Сході, і якщо ми почнемо перші працювати в цьому напрямі, то через десять-двадцять років ми з вами зможемо диктувати умови цьому божевільному світові.

– Схід – поняття неосяжне…

– Я маю на увазі Китай, – відповів Дорнброк.

– Тепер два Китаї… – посміхнувся Дігон.

– Чорт візьми, я не взяв плавок…

– Пусте… Тут можна купатися голим. Ці п’ять кілометрів узбережжя – мої… Китай – цікаво, але в нас ембарго на торгівлю з Пекіном.

– А хто сказав, що ми збираємося торгувати з Пекіном?

Ми будемо торгувати э Китаєм… Ми вже говорили, що є два Китаї…

– Що цікавить наших контрагентів?

– Труби. Генератори. Турбіни. Якщо ви вкладете в це діло гроші, то, я думаю, прибуток буде йти в максимальному розмірі: на долар – сім центів. Два – мені, п’ять – вам.

– Турбіни, генератори, труби… Це електрика, Фріц, а де починається могутня електрика, там з’являється атомна бомба…

– Ну то й що? – здивувався Дорнброк і ввійшов у воду. – Коли жебраки хочуть мати свою бомбу, вони гинуть: державне честолюбство ще нікого не приводило до перемоги.

– Чи в достатній мірі ви зважили на фанатизм Сходу?

– Я з цього починав свої міркування, Баррі… Яка тепла вода, – він пірнув, – у нас море так не прогрівається навіть у серпні.

– Це ж океан…

– Зробимо заплив?

– З радістю. Ви як плаваєте?

Як сокира. Але все-таки як ота сокира, яку навчили брасу.

І вони попливли. Спочатку Баррі обігнав Дорброка: він любив кроль і для своїх шістдесяти двох років чудово держав стометрову дистанцію. Дорнброк плив брасом. «І пливе ж, як німець, – подумав Дігон, озирнувшись, – старанно, наче працює». Разів зо два Баррі відпочивав на спині, а Дорнброк усе плив та плив, відфоркуючись, глибоко вдихав повітря, знову відфоркуючись, ніби машина.

«Він мене втопить, – раптом подумав Дігон, – я стомився, а він пливе як заведений».

– Тут акули, – сказав Дігон, – мабуть, варто повернути назад. Вони підходять на триста метрів, а ми вже відмахали чотириста.

Дорнброк на мить ліг на спину й відповів:

– Вони поламають зуби об мої кістки.

Дігов проплив ще метрів п’ятдесят і крикнув:

– Фріц, мабуть, я погріюся на сонці, а ви пожируйте. Коли акула почне гратися з вами – кричіть, я постараюсь викликати вертоліт, щоб знайти ваші останки.

– Спасибі, – відповір Дорнброк, не обертаючись, і поплив далі.

Ввечері вони вечеряли вп’ятьох: Дігон, його дружина Люба й дочка Суламіф. Дорнброк узяв з собою в поїздку сина. Суламіф і Ганс сиділи поруч. Вони були різні, і в цій своїй несхожості вони виглядали разом так красиво, немовби це було не справжнє, а надруковане в «Лайф» на рекламних вклейках: «Відвідайте Гавайї». Високий, білявий, голубоокий Ганс і невеличка, з чорними очима, темнокоса Суламіф.

Дорнброк помітив, як Ганс двічі впустив виделку, задивившись на Суламіф. Того вечора Ганс був у настрої: він чудово зіграв Шуберта, потім показував Суламіф карточні фокуси, а потім вони вдвох поїхали на яхті.

В Берліні через три місяці після повернення з Америки секретар поклав на стіл Дорнброка листа, адресованого Гансу. «Коханий мій, – писала Суламіф, – це не в традиціях нашого десятиліття – сумувати, але я сумую, як справжня дурепа, і зовсім не можу жити без тебе. Мої батьки ніколи не дозволять мені вийти за тебе заміж, бо ти не нашого віросповідання, але я ладна прилетіти в Європу і стати твоєю дружиною, і нехай вони проклянуть мене. Це ненадовго. Коли ти хочеш цього – надішли телеграму на мій «постбокс» в університет. Я працювала влітку продавщицею в універмазі, у відділі чоловічих сорочок, і заробила грошей на квиток у Європу. Тато каже, що мені потрібне трудове виховання. Я навчилася визначати розмір шиї покупця без сантиметра. В тебе розмір шиї п’ятнадцять з половиною – і спробуй сказати, що я не права. Твоя Сула»

Дорнброк довго думав над цим листом. «Зрештою вони їй простять, це правильно, – роздумував він, – і Ганс дістане в спадщину багатство Дігонів. Хоча там є два сини. Але нічого, її частка – мільйонів двісті, це не так уже й погано. Це зовсім непогано».

Та раптом з фотографічною, нещадною точністю він згадав її кучерики біля скронь, довгі мигдалевидні очі, ніс із типовим, хоча й дуже красивим, горбочком – і гостре забуте почуття гидливості охопило його.

Дорнброк узяв листа Суламіф і пішов через анфіладу кімнат: у його замку було сімдесят кімнат – за кількістю років, прожитих ним на землі, – до сина. В кімнаті Ганса він не застав, але його костюм валявся на стільці, і Дорнброк зрозумів, що син зараз у гімнастичному залі.

– Ганс, – сказав старий Дорнброк, зійшовши на перший поверх, – вибач; що я відриваю тебе. Мені треба з тобою поговорити.

– Зараз, тату.

Ганс накинув халат, підійшов до батька й поцілував його в щоку; вони були одного зросту й дуже схожі.

– Сядь, синку. Я закурю, ти дозволиш мені закурити в твоєму храмі здоров’я?

– Категорично заперечую. Ти обіцяв мені не курити…

– Це буде передостання сигарета або ж перша в серії тих, які мені належить докурити… Все залежить від нашої розмови… Я прийшов пробачитися перед тобою. Ідіот Галес підсунув мені листа, адресованого тобі. Я прочитав його чисто автоматично. Пробач мені… Ось він…

Побачивши, як спаленів Ганс, старий зрозумів, що все це серйозно.

– Прочитай, синку. Прочитай при мені і скажи, що ти думаєш робити.

Ганс прочитав листа, і обличчя його засвітилося щастям, і від цього він став зовсім юний – ніколи не даси двадцяти двох…

– Я пошлю їй телеграму. Я її люблю…

Дорнброк докурив сигарету і, загасивши недокурок об підошву старого, підбитого третьою підметкою черевика, ткнув його в сірникову коробку…

– Синку, ти пригадуєш той час, коли я сидів у тюрмі, а тебе били за те, що ти син нациста?.. Ти пригадуєш, як тебе били? Збиралося чоловік десять – хіба один на один зміг би хтось із них справитися з тобою? – і били, нападаючи ззаду.

– Пригадую. Наче крізь серпанок… Немовби цього взагалі й не було.

– А я цього не забуду ніколи. Ти пам’ятаєш, як мене принижували в тюрмі, синку?

– Оцього я ніколи не забуду.

– Хто бив тебе? Хто принижував мене? Хто посадив мене в тюрму? Хто вимагав для мене в Нюрнберзі довічної каторги, синку?

– Як це «хто»? Люди…

Дорнброк заперечно похитав головою:

– Ні. Не люди. Це були євреї, які хотіли знищити нас…

– Я нe смію нав’язувати тобі своїх переконань, тату, але мені здається, що це все пережитки… Ти сам допомагаєш Ізраїлю…

– Це зовсім інша справа. Я їм допомагатиму доти, поки нам це буде вигідно.

– Але Дігон? Ви ж…

Дорнброк поклав на синове коліно свою ліву руку: суглоби вказівного пальця і мізинця були переламані й зрослися криво, і тому батькова рука викликала в Ганса гострий жаль.

– Це мені переламав підборами Дігон… У тюрмі… Коли я не міг захищатись…

Обличчя Ганса пересмикнулося, і він накрив батькову руку своєю долонею й тихо сказав:

– Ти ніколи мені не казав про це… Але ж вона дочка… Хіба дочка винна в злочині батька?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

– НІ, – відповів він. – Вона ні в чому не винна…

– Але…

– Послухай, синку, я знаю твою доброту, ти успадкував її від матері, і це гарно – людина повинна бути доброю. Але я знаю твою твердість, це ти взяв у мене. Я не боюся, що, ставши чоловіком Суламіф, ти розповідатимеш їй про наше з тобою діло, а тобі пора починати працювати зі мною – крім тебе, в мене нікого немає… Коли за таємниці діла бояться керівники, це свідчить про їх слабкість або уразливість у відправній ланці. Нам з тобою ні того, ні другого боятися не доводиться… Вона чудова, і я розумію тебе, але вона дочка свого племені, а ти син свого народу. Не роби її нещасною, Ганс… І не завдавай мені горя – коли ти, звичайно, спроможний виконати це моє прохання. Хлопчику, я теж не люблю гучних слів, але хіба тобі не боляче читати про те, як окупанти з Америки гвалтують німецьких дівчат? Хіба не прикро тобі бачити їхні танкові маневри на нашій землі? Хіба ти не відчуваєш відповідальності перед нацією, ти, син Дорнброка?

Він підвівся й, згорбившись, повільно пішов до скляних дверей. Він ждав, що Ганс покличе його. Але син мовчав. Тоді він обернувся й сказав:

– Синку, я не переживу цього… Дігон вирішить, що ми отак підступно хочемо одержати частку майна Суламіф… Пощади мене, синку… І не ламай життя цій дівчині… Вона дівчина? Чого ж ти мовчиш, Ганс? Не треба мовчати, хлопчику… Якщо мені скажуть; що заради твого життя потрібне моє, я буду щасливий віддати моє безглузде життя… Хіба ти не впевнений у цьому?

– А хіба ти не впевнений у тому, що я віддам своє життя за тебе, тату? – глухо сказав Ганс. – Хіба ти не впевнений у цьому?

…Додому того дня Ганс не повернувся. Він провів ніч у якоїсь рудої старої повії біля вокзалу, а вранці надіслав телеграму в Нью-Йорк. Телеграма була коротка:

«Спасибі тобі за все, Суло. Не прилітай. Ганс»

«Статс-секретареві міністерства економіки Отто фон Нолмару.

Мій дорогий Отто!

До мене дійшли чутки, що ти відправляєш цими днями групу інженерів у Гонконг, Токіо, Тайбей, Манілу й Пекін. Чи правда це? Якщо правда, то можу лише вітати тебе, а заразом і себе, твого давнього друга, – це розумний крок з усіх поглядів. Знаючи, який ти заклопотаний на новому посту, ми не запрошували тебе на останнє засідання спостережної ради (я сподіваюся, ти, як і раніше, не вважаєш себе обтяженим цією посадою?), а там у нас ішла мова про серйозні інтереси концерну на Сході.

Чи не вважаєш ти за можливе включити двох представників від нас до складу цієї делегації? Думаю, ти підтримаєш цю мою пропозицію. В тому разі якщо делегація складається з працівників міністерства, то я гадаю, тобі неважко буде прийняти на службу, хоча б тимчасово, тих людей, яких ми підберемо для цієї місії.

З найкращими побажаннями

Фрідріх Ф. Дорнброк.

голова спостережної рада.

12. VI. 1966 р.»

«Начальникові федеральної розвідувальної служби міністраль-директору Гелену.

Дорогий генерале!

Міністерство економіки запропонувало мені послати двох експертів на Схід у складі широкої й представницької делегації. О. фон Нолмар з міністерства економіки прийме наші кандидатури. Одну людину я вже рекомендував: це Г. Айсман. Цілком можливо, що вам доводилося зустрічатися з ним по роботі, це надійна людина, яка володіє широким діапазоном знань; хотів би просити Вас – у неофіційному порядку – виділити досвідченого спеціаліста по Сходу, який працював би під час цієї поїздки з Айсманом. Думаю, що такий альянс принесе нам однакову користь.

Досі шкодую, що минулої середи Ви не змогли бути в мене на день народження Ганса. Він, як завжди, ставиться; до Вас і Вашої благородної роботи з захопленням. Так само, як і я.

З найкращими побажаннями

Ваш Фрідріх Ф. Дорнброк,

голова спостережної ради

14. VI. 1966 р.»

2

Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.

«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, – подумав він, – інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити – я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».

– Скоро? – запитав Айсман. – Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.

Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:

– Я воював у Роммеля, там було й не таке.

– А я бував на півночі Норвегії, – розізлився Айсман, – там крига. Що це за манера – козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.

– Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…

Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.

«Якийсь навіжений, – подумав він. – Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті – абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».

– У тебе все готове? – спитав Айсман.

– Що саме? – все ще не обертаючись, запитав Роберт.

– Я не вас. Вальтер, ти готовий?

– Так, – відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку – під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».

В чемоданчику, крім диктофона, вмонтованого в ручку, було два шприци, кілька ампул з рибандотолуолом, що позбавляє людину волі на двадцять хвилин, і папка з фотокопіями кількох документів, які Дорнброк одержав свого часу від Гіммлера – в ту ніч, коли рейхсфюрер готувався втекти в Азію і переглядав архіви своєї східної агентури.

– Ось той храм, – сказав Роберт, кивнувши головою на дивну споруду із скла, дерева й бетону. – Ви це хотіли? Адвентисти сьомого дня?

– Кумедна архітектура, – сказав Вальтер. – Наче універсальний магазин в Австралії.

– Можна подумати, що ти був у Австралії, – сказав Айсман. – Базіка нещасний…

– Я бачив фото…

– Ах, ти ще віриш фото? – здивувався Айсман і попросив Роберта: – Скажіть цій макаці, щоб приїхав за нами через дві години.

– Він розуміє по-німецькому, – сказав Роберт, кивнувши головою на шофера. – Він зі мною працює вісім років.

Шофер обернувся – на його обличчі сяяла усмішка, а вузькі щілини чорних очей були колючі.