Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 53 страниц)

Зіскочили всі – четверо танкістів і пес. Грузовик рушив далі, а вони пішли стежечкою понад березняком, туди, де видно було невисокий кам'яний мур і розчинену залізну браму. Назустріч їм вийшов згорблений чоловік у тиковому костюмі, замазаному глиною.

– До кого?

– А ти хто такий? – так само грубо спитав його Єлень.

– Я гробар, – незнайомець змінив тон.

– Ми до тих, що лежать тут з вересня тридцять дев'ятого року.

– Це прямо, прямісінько цією алеєю. Ніде не звертайте, ідіть через центр аж до кінця кладовища, вони там під стіною двома рядами лежать у пісочку.

Він помітив Шарика, який вистрибнув з-поміж беріз і почав лащитись до танкістів.

– Собака з вами, панове? – занепокоївся. – З собакою не можна, це ж кладовище! – Очі в грабаря забігали, обличчя почервоніло – чи то з гніву, а чи з обурення. – Там люди лежать в освяченій землі, дай боже їм вічний покій…

– Гаразд, він тут залишиться, – сказав Кос і, відвівши пса до муру, в затінок біля самих воріт, наказав: – Стережи.

Знявши кашкети, танкісти увійшли на кладовище ї попрямували широкою центральною алеєю. Тут було тихо, спокійно, тільки пташки несміливо озивалися у вітті дерев та од вітру шелестіло листя й поскрипували бляшані вінки. Сонце стояло вже низько, сліпило очі, забарвлювало в рожевий колір кам'яні хрести.

Десь посередині дороги танкісти побачили стару березу – артилерійський снаряд зрізав її за кілька метрів над землею. Крона дерева лежала навскіс, упершись верхніми гілками в могили, листя засохло, але ще не пожовкло. Далі, там, де снаряд упав на землю, в піску жовтіла воронка, а в мурі видніла крива зазубрила.

Могили солдатів, полеглих у вересні тридцять дев'ятого, були низенькі, непримітні, розташовані рівними рядами, наче вишикуваний взвод. І хрести однакові, збиті цвяхами з необтесаних жердин.

Танкісти йшли уздовж цього ряду, нахилялися, щоб розібрати змиті дощем написи на дерев'яних дощечках, долонями затуляли очі від червоного сонця. Написи були короткі: «Невідомий», «невідомий», потім якесь прізвище, знову «невідомий» і знову прізвище. Біля останнього Янек випростався й тихо сказав:

– Нема.

– Якби було, то погано, а як нема – то добро, – мовив Саакашвілі. – Не журись. Тут батька не знайшов – живого знайдеш. Слухай, Янеку, що я тобі скажу: уважно слухай обома вухами…

Він потягнув Коса за руку до муру, сів там у тіні, підігнувши під себе ноги, як це роблять грузини в гірських аулах, і почав:

– У нас в Грузії розповідають: була дівчина, був хлопець, кохали одне одного. Хлопець дав дівчині перстень. Ішли вони високими горами. Ліворуч – скеля, праворуч – прірва, а стежка вузька. Дівчина сперлася рукою об скелю, перстень упав, покотився по стежці й полетів у прірву. Жаль було дівчині персня, жаль було хлопцеві дівчини. Козлиними стежками збіг він аж на дно ущелини, де тече струмок і лежить дрібне, як зерно, каміння, перемелене водою. Шукав терпляче, вперто. Шукав рік, шукав другий, шукав третій…

Не знаючи, скільки ще грузинський хлопець з розповіді Саакашвілі шукатиме перстень, танкісти присіли біля Гжеся на піску, а той провадив далі:

– …Шукав багато років. Ущелина велика, перстень малий. Нарешті знайшов, бо хто наполегливо шукає, той знайде. Приніс перстень дівчині додому. Вона ждала його, проте була вже сива й згорблена. З жалем мовила хлопцеві: «Навіщо нам тепер цей перстень, коли життя, мов струмок, попливло до далекого моря, коли в джерелі часу небагато вже води лишилося». Так вона казала, а сама поволі надівала перстень на палець. І тільки наділа – раптом помолоділи обоє – і він, і вона. Дивиться хлопець на дівчину, на її рожеві, мов розколотий плід граната, вуста, на її чорні коси, мов воронове крило на снігу. – Саакашвілі підвівся, обійняв Янека за плечі й додав: – Хто терпляче шукає, той не тільки знаходить – доля йому в нагороду повертає назад втрачені години.

– Нам пора, скоро вечір, – сказав Василь і, як звичайно, весело засміявся.

Всі четверо швидко пішли назад.

Брама була причинена, гробар кудись дівся і – дивно – не було й пса.

– Де наш Шарик? – занепокоївся Гжесь. – Може, той чоловік украв його?

– Що ти, скоріше б Шарик украв грабаря, аніж гроба його, – буркнув Єлень.

Янек присів навпочіпки, затулив очі від сонця, розглядався по кладовищу.

– Є, не пропав, – зрадів він. – Але стовбичить там нерухомо, ніби щось пронюхав, мов хоче підняти якогось звіра.

– Свисни, – порадив Густлік.

– Почекай, – стримав його Василь. – Підготуйте зброю.

Командир і механік мали пістолети, а Янек і Густлік – автомати. Пересунули автомати на груди, зняли запобіжники, Єлень незадоволено буркнув:

– Мерців стрілятимемо?

– Побачимо. Обережність не зашкодить, – спокійно відповів йому Семен і наказав: – Ви обидва йдіть вліво по алеї, а ми з Янеком – вправо. Ховайтеся за могилами, йдіть на деякій відстані один від одного. Коли я подам сигнал – пускайте собаку.

Всі були здивовані таким наказом, але рушили обережно і, пригнувшись до землі, швидко перебігали від дерева до дерева, від могили до могили.

Шарик стояв нерухомо, пильно дивлячись на велику кам'яну гробницю з тесаних кам'яних плит, схожу на каплицю. На вершині її стояв ангел з відбитою рукою. З обох боків у мурах були віконця, а спереду товсті грати, зроблені, мабуть, у сільського коваля. За ґратами видно було плиту з рештками позолоченого напису.

Василь дав знак рукою, але Кос не послухав. Замість того, щоб пустити собаку, він прошепотів йому: «Стережи», і Шарик неохоче сів на землю за широкою могилою. Янек підповз до свого командира й прошепотів:

– Грати відхилені, на камені залишилася земля з чобота. Там хтось є.

Немовби на підтвердження цих слів, усередині гробниці майнула тінь, скрипнули іржаві завіси, і вийшов гробар. Мружачись од світла, побачив собаку й солдатів, похитав головою:

– Ви тут, а мали оглядати могили під муром. Видно, собачка привів. Добрий песик. Вам ще щось потрібно, панове?

Шарик вишкірив ікла й гаркнув.

– Якщо нічого не потрібно, то ходімо, панове, бо скоро вже ніч, пора закривати.

Собака загарчав ще раз, оглянувся на Янека й двічі гавкнув на гробницю.

– Хто там ще є всередині? – запитав Кос.

– Всередині? Нема нікого. – Гробар не оглядаючись попрямував до центральної алеї.

Назустріч йому нерішуче пішов Єлень.

– Там ще хтось є, – повторив Янек.

Ступив крок уперед до гробниці, і в ту ж мить з віконця гримнув постріл. Куля свиснула біля нього, збила бляшаний вінок з хреста на сусідній могилі.

Всі четверо мимоволі припали до землі. Василь перший вистрілив і крикнув:

– Вогонь!

Затиркотіли обидва автомати, але їм несподівано відповів кулемет, густими чергами притиснувши танкістів до землі.

– Обережно! – гукнув Єлень.

Він кинув гранату, і сильний вибух потряс повітря, збив з дашка безрукого ангела. Ще не розвіявся дим, а друзі підняли голови, щоб знову відкрити вогонь, та зсередини гробниці крізь грати висунулась на багнеті біла ганчірка:

– Вилазьте! – крикнув Єлень. – Raus![8]8
  Геть! (Нім.)


[Закрыть]

Ті зрозуміли команду. З гробниці один за одним, кидаючи на землю зброю, вийшли семеро німців.

– Усі? – запитав Густлік. – Alle?[9]9
  Усі? (Нім.)


[Закрыть]

Піднявши руки вгору, німці дружно закивали головами.

– Добре, – мовив Василь. – От тільки гробар чкурнув.

– Ще не чкурнув, – відповів Кос. – Доганяй, Шарику, доганяй!

Пес кинувся навздогін, а тим часом німці вийшли на алею, терпляче ждали. Єлень зібрав зброю, схопивши ремені в жменю, закинув її собі на спину, як оберемок дров. Вийшли до брами і тут побачили гробаря. Він лежав на землі, а Шарик, вишкіривши ікла, сидів над ним і тихо гарчав.

– Сюди, Шарику! – наказав Кос, – А ти вставай!

– Не вкусить? – лякливо допитувався гробар.

– Ні.

– То ти, чортів гробар, з німцями заодне? – Єлень підійшов і, розмахнувшись вільною рукою, вдарив його.

Гробар м'яко звалився на землю.

– Що ти робиш? – гостро крикнув Семен, і очі його потемніли. – Беззбройного полоненого…

Янек зблід. Несподіваний удар, несподіваний окрик командира вивели його з рівноваги.

– Навіщо всіх їх вести? – закричав він високим, надломленим голосом. – Це ті, що волосся збирали й ляльки. А цей, цей негідник, чого він з ними? Чого? Він же поляк!

– Поляки є різні! Я б його першого вбив, – буркнув Густлік.

– Капрал Єлень, капрал Кос! – гостро відрізав, але не дав жодного наказу, тільки м'яко, вже по-своєму запитав: – Хочете бути схожими на них?

Уздовж березового гаю вийшли на дорогу, повернули до фольварку. Попереду, рівним рядом, один за одним ступали німці та гробар, тримаючи складені в замок руки на потилицях, хоч ніхто й не наказував цього робити. Шарик кружляв навколо них, забігав то з лівого, то з правого боку, ніби вівчарка, що пильнує отару. Тільки йому все видавалось очевидним і простим.

Василь, з пістолетом у руці, дивився на пісок під ногами й думав про те, що ненависть – заразна, мов чума або віспа. Цьому хлопцеві грати б у волейбол, гуляти, підказувати на уроках, учитись, а ввечері проводжати дівчат додому, тримати їхні руки в своїх, крадучи поцілунки в тіні дерев. Але сталося інакше. Він не грає у волейбол, не вчиться, – він хоче стріляти і вбивати.

Янек також ішов похнюплений. Дивився на чоботи фашистських вояків, що йшли попереду і, помічаючи, як м'яко, обережно вони ступають, думав, що тепер і німці інші, не такі, як були тоді у Гданську, коли вицокували кованими каблуками по бруківці й ревіли своїх солдафонських пісень. Сьогодні вони вже схожі на людей, але ж…

– Може, саме вони вбили моїх матір і батька? – прошепотів тихо, не дивлячись на Семена.

– Може й мого вони вбили, – відповів Василь.

Кос замовк. Уперше почув, що Василів батько загинув, хоча вони вже стільки часу були разом, стільки днів провели в одному танку, стільки ночей проспали поруч. Але то він, Василь, радив і втішав у всьому, що було так близько до серця, і якось так склалося, що вони розпитували його тільки про воєнні пригоди або про форму і назви хмар, про те, яку погоду ті хмари провіщають. І ніхто й не подумав, звідки він одержує листи, а від кого не одержує.

Танкісти підходили до фольварку. їх ще здалеку помітили, між будинками зчинився крик:

– Фріців, фріців ведуть!

– Кос – з лівого боку, Григорій – з правого! – наказав поручик. – Пильнуйте, щоб їх не побили.

Ішли хвилину мовчки, потім Семен знову скомандував:

– Прискорити крок! Здається, сьогодні вирушаємо. Крізь пилюку видно, як машини витягуються на дорозі в колону.

– Усі повернули голови і між клубами куряви помітили плоскі силуети танків, які в рудому світлі призахідного сонця, здавалося, були вкриті іржею.

Розділ X ЗАХІДНИЙ КОРДОН

Колона йшла вночі, без світла, збільшивши відстань між машинами. Посувалися крізь морок, з басовитим гуркотом, скрипінням гусениць, мов довгий – на п'ять кілометрів – дракон із чарівної казки чи, може, точніше, лицарі в крицевих обладунках, що поспішають визволити землю від дракона.

Проїжджали через села. Вони були темні, без єдиного вогника у вікнах, а проте не спали – дивилися на них із-за плотів людськими тінями, помахували знятими з голів шапками та хустками. Кидали їм – невидимим, хоч відомим і близьким – квіти; вночі важко було розрізнити їх барви, але тим красивіші вони здавалися: про колір їх догадувалися по запаху.

До півночі машину мав вести Саакашвілі, й Василь звелів Янекові спати. Кос вислухав цей наказ серйозно. Раніше, на початку своєї служби, він не розумів, що можна спати у танку, який гуркоче мотором, що можна засинати за наказом і прокидатися по команді. Тепер уже навчився, а найголовніше – зрозумів, що не треба прокидатися до побудки, не можна вставати раніше, щоб потім не поспішати, а ввечері не можна мріяти, дивлячись у темряву, – не можна, бо і час на обліку, й сили на обліку. Час і сили належать не тобі, а екіпажу, танку, танковій бригаді.

Отож він спав, але час від часу прокидався, потім знову западав у дрімоту. І в тому напівсні він бачив Польщу, як мрію, і Польщу, як правду, як дійсність. Польща-мрія видавалася йому красивішою, в ній не було таких людей, як гробар, і як оті в Любліні, що відвертались, аби не дивитися на солдатів. Друга була суворіша, не така приязна. Янек не міг розібратися й вирішити, яка з них краща. Коли засинав, здавалося, що йому ближча Польща з мрії; коли прокидався, відчував під спиною металеву дугу, шкіру сидіння, торкався прямо перед собою гладенького ручного кулемета, а коли через відкритий люк час від часу віяло запахами з полів, тоді кращою здавалася йому ця, друга Польща – важча, але справжня.

Уві сні відчував радість, що вони йдуть на фронт, туди, де окопи чітко відділяють друзів від ворогів, добро від зла. З тією радістю переплітався страх, поки що не за себе, не за власне тендітне тіло, – страх зовсім інший: чи зможе він бути таким же, як інші члени екіпажу, чи не підведе, як ото під час навчань, коли генерал сказав: «Ви програли битву», а Василь показував годинника.

На кілька хвилин зупинилися серед луки. З землі, наче стовбури, з яких обчухрали гілки й обдерли кору, стирчали вгору дула зенітних гармат. Саакашвілі оббіг танк навколо, перевірив, чи все гаразд, а тоді повернувся, і відразу ж рушили далі.

Янек сів за стерно, а Гжесь перебрався на його місце, поклав під голову ватянку й, згорнувшись у клубок, заснув. Він смачно спав, а в відкритий люк, мов у двері дому десь у Кавказьких горах, в танк і в сон Григорія входили зорі.

Мотор працював рівномірно, гладеньке шосе було безлюдне. Треба тільки пильнувати за червоним вогником на танку, що йде перед ними. Кос сидів майже без діла. Час від часу тільки трошки підтягував важіль, вирівнюючи напрям; поворти траплялися рідко.

Пригадався Янекові один дуже давній вечір. Він з батьком і матір'ю повертався з прогулянки моторною по Пуцькій затоці. Тоді так само, як оце й тепер, спокійно працював мотор, і так же, як сьогодні, легкий вітерець овівав його розігріте чоло. Вони сиділи на носі човна, дивлячись на щораз ближчі вогні Гданська. Раптом з якогось військового корабля стрельнула ракета, і Янек злякано здригнувся. Мати пригорнула його міцніше: «Не бійся. Поки ти з нами, нічого тобі не станеться». А батько сказав: «Не розпещуй його. Завжди з нами не буде. Треба, щоб він не боявся світу й тоді, коли зостанеться сам».

Несподіваною хвилею напливла туга. Янек знав, що матері нема в живих, а батько загинув на війні. Досі він не знайшов ані найменшого сліду, не встановив навіть приблизно, що сталося з батьком. Янек сам загублений на дні ночі. Веде танк в напрямі фронту, назустріч битвам. І якщо загине, то ніхто, абсолютно ніхто…

– Як справи, Янеку? – почувся в навушниках Семенів голос.

– Все гаразд. Температура води й масла нормальна…

– Я не про те. Що, крім цього?

– Дякую. Все гаразд.

Перед світанком, коли зовсім стемніло, вони знову помінялися місцями. Тепер Янек також заснув глибоким, важким сном і, засинаючи, відчував лише затверділі від праці м'язи рук і ніг.

Коли почало сіріти, колона завернула до лісу, і, перш ніж небо з темно-синього стало блакитним, а на деревах можна було розрізнити листочки, танки причаїлись під соснами і завмерли. Все далі й далі стихали мотори, їх обступала тиша, а недалеко, з заходу, долинало нервове гуркотіння гармат і мінометів. У паузах між ними чути було сухе тріскотіння автоматних черг. А вгорі хвилями насувалося рокотання літаків і раптом зривалося вниз, падало на землю вибухами бомб. Однак навіть тих вибухів Кос не чув – він спав, уткнувшись лицем в шерсть Шарикові, який, щоб не розбудити господаря, тримав одну лапу вгору.

– Янеку… Янеку, прокинься! Спиш, як старий солдат. Прокинься й вилазь. Генерал прийшов.

Цього разу збір відбувся не так, як завжди, – ніхто не шикував шеренг, солдати групками сідали в затінку, опираючись спинами на стовбури дерев. Генерал стояв біля стрункої товстої сосни, курив люльку і спокійно ждав, поки всі зберуться.

Дивлячись на танки, сховані в лісі, на своїх танкістів, генерал у думках зважував ту грізну силу, яку становлять понад вісімдесят бойових машин і понад дві тисячі озброєних воїнів, якими він командував.

Майже сорок років тому його батька заарештували царські жандарми на барикадах Лодзі й разом із сім'єю заслали далеко в Сибір. Батьки не діждали, але син ось тепер повертає на батьківщину, до того ж з неабияким приданим. Від плацдарму на західному березі Вісли до Варшави – шістдесят кілометрів, а ще за сто кілометрів – Лодзь. Звичайно, ударять не зразу, треба зібратися з силами. Тепер головне – утримати той клапоть землі, важливий як майбутній трамплін. Але потім, коли фронт рушить далі, генералові хотілося б бути зі своєю бригадою на вістрі броньованої стріли, прогриміти гусеницями по тій бруківці, по якій його батько ходив колись на текстильну фабрику і з якої видирав каміння в дні революції.

Побачивши, що прийшов останній екіпаж, генерал випустив клуб диму, вибив об каблук попіл з люльки і ступив півкроку вперед. Скісний сонячний промінь, такий же яскравий, як буває опівдні, але ще не жаркий, вихоплений прямо з роси, упав йому на плечі й волосся.

Янек тільки тепер помітив, що командир у новенькому, свіжовипрасуваному, можливо, навіть уперше одягненому мундирі. Срібні змійки на рукавах і погонах сяяли, ще не припалі пилом. «Як на свято», – подумав…

– Свято сьогодні, хлопці, – сказав генерал. – Ідемо за Віслу…

Рантом почувся наростаючий свист, над головами наче залопотіло повітря. За лісом, десь біля дороги, якою вони приїхали, блиснув вогонь, загриміли вибухи. Повітряна хвиля підхопила ворону, що саме летіла понад деревами, рвонула вгору, закрутила, мов чорним хрестом, і мертвий птах упав на землю.

Генерал не оглядаючись вів далі:

– За Віслою гвардійські війська захопили плацдарм. Гітлер кинув туди одну дивізію, другу. їх відбили, взяли в оточення. Німці кинули третю, танкову, імені Германа Герінга. Тепер, хлопці, там важко, дуже важко.

Він урвав на мить – не хотів казати, що в тій дивізії втричі більше танків і в сім разів більше солдатів, аніж у нашій бригаді.

– Німці без упину бомбардують переправи, б'ють з гармат, кидають в атаку все нові й нові сили, намагаючись відтіснити гвардійські частини до річки. Командування, напевно, послало б на допомогу якусь радянську танкову частину, але жодної немає під рукою. Командуючий фронтом посилає нас на той плацдарм. І правильно, так воно й має бути, адже там – дорога на Варшаву… Знаю, для багатьох із вас це буде перший бій. Але я вам вірю. Знаю, що ви битиметесь так само, як гвардійці, що за вас не доведеться червоніти. Готуйте машини, незабаром вирушимо на переправу.

А вгорі вже якийсь час неспокійно ревіли мотори, їхній гуркіт було чути все ближче й ближче, потім ударила зенітна артилерія, і над головами танкістів з'явилися, раптом зламавши стрій, бомбардувальники. З протилежного боку, від сонця, до них, мов яструби, ковзнули гостродзьобі винищувачі. Почувся тріск, немовби хтось рвав полотно, один з літаків показався з-за диму, й ураз усі вони, не виходячи на ціль, сипонули вниз бомби.

Металеві краплі замиготіли в сонячному промінні, росли все швидше й швидше. Танкісти попадали на землю, уткнулися обличчями в мох і одразу ж почули, як. усе навколо здригнулося, загойдалося. Бомби впали трохи далі, за лісом. Гаряча хвиля донесла їх гуркіт і сморід тротилу, а потім у скісних променях сонця клубами завирувала курява, змішана з грудками землі.

– Незабаром на переправу, – повторив генерал, стоячи на тому самому місці. – Йдемо на той бік. Запам'ятайте, що дороги назад немає. Де ми – там і кордон вітчизни. Оце і все.

Він струсив з рукава пил, пішов уперед, але знову зупинився і підкликав поручика Семена.

– Машини командування переправляються за першою ротою. Ви підете в резерв до села Острова, де буде штаб бригади. Але я не держатиму вас на всякі роз'їзди, – цього ми не можемо собі дозволити. Якщо буде потреба, – підете на допомогу.

– Слухаю, товаришу генерал.

– Гаразд… А як там Янек? – запитав він. – Про збитий літак і про полонених я знаю. А про пустощі на мосту не хочу знати. Зважай на хлопця, він молодий і гарячий, шкода буде, коли щось трапиться. І ще одне: ходім зі мною до машини, візьмеш для нього шоломофон. Я сам його носив, але в мене є другий. А в цьому добрі навушники, я хотів би, щоб зв'язок з вами був кращий, ніж під час навчання.

За кілька хвилин Янек уже примірював генеральський подарунок. Прийшовся добре по ньому, але Янекові ніколи було радіти – весь екіпаж готував танк. За час багатьох маршів і привалів у машині назбиралося чимало різних речей – якихось кухлів, ганчірок, коробок. Тепер усе це викидали, щоб не валялося, не заважало в бою, щоб стало просторіше й менше було речей, які могли б загорітися. Тільки Шарикові, порадившись, лишили в кутку ватник.

Ще раз перевірили зброю, боєприпаси, мотор. Навіть старий бензонасос, який ніби тимчасово поставили перед навчанням, працював добре. Василь пильнував порядку і черговості в роботі, тому екіпаж закінчив усе швидше, ніж інші.

По обіді вони були вже вільні. Залізли під танк, лягли на траві. Був жаркий серпневий день, опівдні навіть У лісі настала спека, але тут, під танком, було трохи прохолодніше; поміж гусеницями подував, легкий вітерець.

Лежачи горілиць, Янек дивився на плоске черево танка, до якого поприлипали грудки землі. Навколо круглого аварійного люка повзав здивований жук.

– Наприкінці 1942 року, точніше кажучи – 17 грудня, Двадцять четвертий танковий корпус, в якому я служив, переправився через Дон під Верхнім Мамоном і ввійшов у пролом, вибитий в обороні противника, – почав Василь, покусуючи солодкий жовтуватий кінчик зірваної стеблини.

– Зачекай, – перебили його всі троє і, перевернувшись на животи, підповзли ближче, щоб бачити його обличчя і чути кожне слово. – Тепер розповідай.

– Ми рвонули вперед, знищуючи все, що загороджувало нам дорогу. За п'ять днів танки пройшли двісті сорок кілометрів. 23 грудня сильні групи гітлерівців намагалися зупинити нас, але ми відкинули їх і ввечері зайняли населений пункт Скосирське. Багато машин було розбито, ми втратили багато людей; бригада мотопіхоти лишилася позаду, у нас не вистачало пального й боєприпасів…

– Ви мали право відпочити, зібратися з силами. Машина, не людина, без пального не зрушить з місця, – встряв у розмову Саакашвілі.

– Ми теж так думали, – усміхнувся Семен, – але командир, генерал-майор Баданов, вирішив інакше. О другій годині ночі ми знову рушили вперед, пройшли цілих тридцять кілометрів і вранці о пів на восьму, по сигналу – залпу дивізіону гвардійських мінометів, несподівано атакували Тацівську. На станції захопили ешелон цистерн з пальним і п'ятдесят літаків, величезні склади продовольства, а на аеродромі – триста п'ятдесят літаків – бомбардувальників, винищувачів і транспортних, які не встигли піднятись у повітря. В той день німці зайшли нам у тил.

– Отак! – зітхнув Єлень. – Треба було все побити, спалити і втекти.

– Треба було втримати те, що здобули, – похитав головою Семен. – Тацінська розташована на залізничній лінії, що веде із заходу на Сталінград. Ми окопались і зайняли оборону. Гітлерівці кинули проти нас ті частини, які мали йти з заходу на допомогу Паулюсу, вони раз у раз атакували, На третій день до нас під прикриттям п'яти танків Т-34 прорвалися три автоцистерни з пальним і шість грузовиків з боєприпасами, надійшла бригада мотопіхоти. Бої були дедалі запекліші, та коли з землі виглядає тільки башта танка, то вкусити його нелегко. Ми трималися там чотири доби і тільки на п'яту, вночі, на виклик штабу армії, раптовим ударом розірвали кільце і вийшли з оточення вже як танковий гвардійський корпус. Ми дістали цю назву саме за взяття Тацінської…

– Назву і годинник, – згадав Саакашвілі. – На твоєму годиннику є напис…

– Такий корпус – це сила, – задумливо мовив Янек.

– Сила, – погодився Василь, – але ця сила не в чисельності. В Тацінській у нас були тільки сорок чотири середніх танки і дев'ятнадцять легких – Т-70, тобто половина нинішнього складу нашої бригади… Я розповідаю вам про це тому, що, може, навіть сьогодні ми зробимо перші постріли по ворогові.

Поручик підвів з трави голову і своїми різноколірними очима глянув у обличчя кожному з екіпажу.

– Хлопці, пам'ятайте про дві речі, найважливіші для танкіста… – Він говорив поволі, старанно вимовляючи кожне слово. – Успіх наступу вирішує швидкість. Як рушив з місця – давай уперед, не оглядайся по боках, не марудься. Шукай ворога там, де він тебе не сподівається… А в обороні – вкопуйся в землю по вуха, підпускай ворога якнайближче і бий напевно…

Всі уважно дивилися на свого командира, а Єлень злегка ворушив губами, немов повторював собі ці поради.

– А втім, усе це ми випробуємо на ділі, – дзвінко засміявся Василь. – А тепер скористаймося нагодою і спробуймо задрімати. Хто знає, скільки днів мине, поки ми зможемо заснути вдруге.

Він заплющив очі й рівномірно засопів. Од переправи долинали вибухи снарядів, за Віслою нервово погримувала артилерія. Янек Кос намагався думати то про одне, то про друге, але ритмічне сопіння і віддих товаришів усе переплутало, і він заснув.

Прокинулися, коли вже смеркало, сполоснули обличчя водою з відра, одягли комбінезони, затягнули їх поясами. Зв'язкові, перебігаючи від машини до машини, передавали накази, а водночас приносили новини:

– Міст розбито… Перша рота переправляється поромом. Двох зв'язкових поранено… Ніби десь тут заховався німецький спостерігач, який керує вогнем по радіо… Танки командування – на переправу!

Рештки денного світла ще не згасли на рудій сосновій корі, а внизу з кожною хвилиною ставало темніше, миготіли зелені й червоні сигнальні ліхтарики. Спочатку їхали узліссям, потім – через місток, дорога повела між лози, через сипучий пісок. По схилу сповзли вниз, минаючи скелет спаленої автомашини й розбиту, повалену на бік гармату з відірваними колесами. Повіяло річковою вологою, і Василь скомандував:

– З машини!

Танкісти рушили вперед до помосту, зробленого з необтесаних стовбурів; за ними задкував сапер з ліхтариком у руці – показував механікові дорогу. Саакашвілї вів машину упевнено. Танк обережно видерся на балки, потім зійшов на пором. Танк хорунжого Зенека вже стояв попереду зліва, а їхню машину поставили ззаду праворуч, і вони стояли, як ото два чорні знаки на карті – двійці пік. Тільки-но танк затих, як заторохтіла моторка. Сталева линва натягнулась, гойдаючись, вдарила кілька разів об річку, і ось пояс води між помостом та бортом став ширшати.

Пором було зроблено з двох барж, зчеплених разом. Окрім двох танків, розмістились на ньому ще взвод автоматників і відділення протитанкових рушниць, стрибнуло кілька радянських солдатів, тягнучи ящики з боєприпасами. Усі мовчали, наче розмова могла їх зрадити перед ворогом, а тиша могла врятувати.

Східний берег уже розплився в темряві, західний можна було тільки вгадувати по чорних верхівках тополь, які вимальовувались на тлі рудого від пожеж неба. Вгорі просвистіли два снаряди, врізались у воду, але значно вище від порома, на південь. Там, де вони впали, піднялися вертикальні фонтани, на мить освітлені вибухом.

Над Віслою з заходу насувався гуркіт бомбардувальників. Мотори гуділи то дужче, то ніби вщухали, і по тому гудінню всі впізнали, що літаки не наші.

– А бодай би вам так у грудях грало, чортові анциболоти, – вилаявся Єлень.

З обох берегів ударила артилерія. Закудкудакали скорострільні 37-міліметрові зенітки. З них зеленими й червоними намистинками полетіли вгору черги, ішли спочатку стрімко, прямими лініями, а потім, стомлені льотом, загинали ці лінії і, коротко блиснувши, гасли. Басом, наче важкі ціпи об тік, били 85-міліметрові зенітні гармати. Простежити за польотом їхніх снарядів було неможливо, тільки навколо вже видимих тепер літаків раптом спалахували колючі клубки вогню, вискакували хмарки чорного диму.

Ті смути світла, клубки вогню та гуркіт закривали пором, що плив по Віслі, мов по дну якоїсь клітки. Нагорі цієї клітки раптом засвистіло, той свист полетів униз і, перш ніж почувся вибух, за поромом стовпом піднялася вода, впала всім тягарем на палубу, розлетілася бризками. Янек загріб руками повітря, наче плавець, якого зненацька б'є по голові хвиля, почув, як під ногами захиталася палуба, і з усієї сили схопився за гусеницю, щоб не впасти за борт. З другого боку танка до нього підбігли Василь, Густлік і хорунжий Зенек.

– Живий?

– Живий.

– Як мокра курка, – сміявся хорунжий. – З такими молокососами тільки клопіт. Розповім Ліді, матиме втіху. Він разом з нею в армію прийшов, в одній групі…

– Ну й хлюпнуло на тебе, Янеку, – Семен перебив Зенека. – До нас не дістало. Скидай усе з себе… Все, все. Єленю, викручуй, тільки обережно, не порви на дрібні клаптики. А тепер клади на мотор, скоріше висохне. Гжесю!

– Що таке?

– Давай сюди запасний комбінезон, бо люфтваффо Янека викупала. Давно вже такий чистий не був.

Скинувши бомби, літаки відійшли. Од мосту, який безперервно ремонтували сапери, долинали вигуки, цюкання сокир. На східному березі яскравим полум'ям горів підбитий грузовик. Видно було людей, які лопатами сипали на нього пісок. На поромі хтось закурив, хтось інший бурчав на нього, а той пояснював, що вдруге літаки прилетять не так скоро.

Моторка працьовито торохтіла, тягнучи напнуту линву. Долаючи течію, пором навскоси просувався далі й далі. Попереду вже замаячили густі кущі на піщаному березі й темний прямокутний силует причалу, до якого плив пором.

Біля самого берега трохи уповільнили хід. Сапери з носу і з корми кинули канати, їхні ж колеги на березі ловили їх на льоту і закручували на кілках.

– Готово, виходьте!

Першими побігли піхотинці, потім на сушу повільно, один за одним зійшли танки, а повз них у другий бік подались, шкутильгаючи, поранені – квапилися встигнути на пором, поки він розвантажується. Санітари несли носилки, ставили їх у тісний ряд. Обличчя поранених не видно було, біліли тільки руки, ноги або голова, інколи – широко забинтовані груди. Брязкіт гусениць заглушував слова, долинали окремі прокльони, стогін, уривки фраз:

– Цього залиште. Уже сконав. Тут поховаємо.

– Фріц лізе як скажений, ні на що не зважає…

– Ми держалися до полудня, а далі не могли дати ради.

– Обережно, союзники, глядіть, щоб вас не зачепили.

– З нашої роти тільки чотирнадцять…

Екіпажі сіли в машини, а на броні густо, один біля одного, розмістились автоматники.

– Дивіться, там мундир сохне.

– Сам дивись, щоб нас не змочив.

Пором причалив до острова. Переїхавши його навскіс, Семенів танк вийшов на мілкий рукав річки, в'їхав у воду, що сягала майже до механікового люка. Потім видерся на крутий насип, який захищав од повені. З нього з'їхали на другий бік і зупинилися між старими тополями.