Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 53 страниц)

Офіцери ледь пригубили, не час для хвальковитих тостів… Одна річ – звеличувати вождя у Варшаві, Парижі або під Москвою і зовсім інша – в Кандлітці, майже в передмістях Берліна.

Тихо увійшов шарффюрер Верт, нахилився до начальника і пошепки щось доповів.

– Вони всі тут? – запитав той.

– Так точно.

– Панове, – усміхаючись почав есесівець, – у мене в для вас справжня несподіванка: на полігоні стоїть не лише справний Т-34 з нетиповою, здається, гарматою, здобутий сьогодні вранці над Орлом, але й увесь його екіпаж.

– Екіпаж? – здивувався конструктор.

– Так. Я наказав, аби нічого не демонтували, а вони взяли й прислали з усім екіпажем, – сміявся, встаючи з-за столу. – До роботи, панове.

Накинувши шинелі на плечі, вийшли з приміщення. Під весняним сонцем ліворуч білів спостережний бункер з вузькими темними щілинами. Праворуч нього, у мілких окопах, зеленіли на своїх позиціях дві протитанкові гармати. Біля них виструнчилась обслуга на чолі з ветераном-офіцером на протезі замість ноги.

Трохи віддалік стояв закурений танк з написом «Рудий» на борту та його екіпаж без поясів і шапок, у пошарпаних мундирах.

– О, та це ж поляки! – вигукнув бригаденфюрер. Тінь промайнула по обличчю капітана, ледь помітно здригнулися губи. Кинувши оком на полонених, сказав спокійним, байдужим тоном:

– Яка різниця, танк такий самий.

– Хоробрі поляки під Берліном, – говорив сам до себе есесівець, повільно походжаючи й приглядаючись до полонених. – Це ж нісенітниця…

Замовк, пройшовся ще двічі туди й назад уздовж короткої шеренги, щось зважуючи, і розпорядився:

– Викинути з танка всі боєприпаси, не залишивши жодного снаряда, жодного патрона. Де їхні пояси й шапки? Давайте сюди. Хочу з ними порозмовляти як із солдатами…

Гармаші метнулися до викинутих із танка речей. Есесівець узяв ротмістрову конфедератку і простягнув її танкістам.

Ті стояли нерухомо, зиркаючи спідлоба.

– Хто знає німецьку мову?

– Я, – відповів Кос.

– Кожен ворог, котрий переступить німецький кордон, мусить бути знищений, та я хочу дати вам шанс. Якщо ви мужчини…

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами і конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.

Бригаденфюрер жестами показав Саакашвілі, що після сигналу той має виїхати, повернути й гнати танка просто на гармати.

На все це Кос дивився байдуже, немов сторонній спостерігач, аж поки згадав, що саме він – командир танка. Механік і Томаш стоять поряд з ним, а Густлік… Де Густлік?

З-за танка вискочив Єлень, затуляючи долонями обличчя. За ним вибіг німецький капітан, той, який запропонував, щоб увесь екіпаж був у машині, коли вона їхатиме на гармати. Німець дав йому кілька міцних стусанів, потім ще раз підскочив, гепнув кулаком у живіт.

Сілезець зігнувся, упав на коліна, ледь підвівся.

– Що сталося? – скрипнув есесівець, підводячись з сидіння машини.

– Цей собака мав у кишені патрони!

Капітан обсмикнув мундира, струсив з коміра пилюку й, сягнувши до кишені, показав на долоні шість гвинтівочних патронів.

– Он як! – здивувався есесівець. – Кожна гра мав свої правила, яких треба дотримуватися, – кепкував, звертаючись до скривавленого Єленя.

Рикнув мотор, штабна машина поїхала до вогневої позиції.

Черешняк приклав долоню до опухлого ока й беззвучно ворушив губами. Саакашвілі витер спітнілий лоб.

– Тебе дуже побили? – пошепки запитав Густліка.

– Рука здорова, – хапаючи ротом повітря, відповів Єлень.

– В тебе у кишені були патрони?

– Ні! Він мені їх засунув.

– Мерзотник!

– Не зовсім.

– А що?

Від гармат злетіла в небо ракета.

– Сідайте, – наказав німецький вартовий.

Мить стояли, мов паралізовані, а потім Кос голосом, що зривався од напруження, наказав:

– До машини!

Зачинили люки, очі довго не могли звикнути до півтемряви.

– Друзі! – покликав Густлік, присідаючи за спиною Григорія. – Перш ніж дати мені по пиці, капітан сказав, аби ми не лізли під гарматний вогонь, а їхали просто перед себе у терновий чагарник, а звідти яром до лісу…

– Як він тобі це сказав? – поспіхом запитав Кос.

– По-польськи.

– Все одно наздоженуть, – озвався Томаш.

– Але є шанс. Чуєш, Григорію?

По обличчю механіка, який дивився в дуло автомата, стікали великі краплини поту, на затиснених щелепах тремтіли м'язи, тихенько постукували зуби.

– Гжесю, чуєш? – удруге повторив Кос за спиною грузина й звелів: – Лягаємо на дно, є шанс…

Саакашвілі кивнув головою, що чує, зітхнув, облизав пересохлі губи, поклав на важелі долоні, ступні – на педалі. Простягнув руку вліво до контакту й ненароком доторкнувся держака шаблі. Почулася тиха музика.

Відсмикнув руку. Мелодія згасла.

Тоді знову намацав шаблю, затиснув пальці на держаку. І ось здалеку мовби надлетіла знайома мелодія, ослабла, знову задзвеніла гучніше. Заплющив очі, слухав.

Слів ще не розрізняв, проте знав – то до нього говорять предки. Голоси, відбиті од гір, летіли над чагарниками терпкого кизилу, над фіолетовими духмяними луками, лунали над виноградниками. Щораз дужче пісня хвилювала кров; аж раптом Саакашвілі збагнув: то дедамітца – мати-земля повторює кроки грузинів, що йдуть на бій. Вдихнув на повні груди повітря і несподівано для себе, для друзів, для німця, який цілився в нього з автомата, заспівав повним чистим голосом:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Вартовий, не дуже тямлячи, як діяти, повів дулом автомата. І тут над полігоном злетіли в потьмяніле небо аж дві ракети. Німець закинув автомата за спину, буркнув:

– Вперед, смертнику…

Загуркотів мотор і воднораз в ушах грузина лункіше зазвучали голоси, що спліталися в бойову пісню.

– Бачиш оті кущі? – спитав Кос.

Сержант Григорій Саакашвілі, співаючи, кивнув головою. Підтягнувши злегка правий важіль, додав газу.

Блиснули два постріли – перший снаряд вищербив бетонний мур, другий відбився рикошетом від башти.

Танк, описуючи правильну дугу, набирав швидкості. Піхотинці на ваговозі, що стояв у окопі, перелякано загукали, проте водій не наважився виїхати під вогонь гармат. Секунда – і «Рудий» вдарив у машину, зім'яв її.

На спостережному пункті все це бачили в біноклі, як на долоні. Хмара ясної куряви знялася над розбитою машиною, закрила танк, що сунув у високій траві. А навколо навсебіч розбігалися маленькі фігурки піхотинців.

– Прокляття! – заревів бригаденфюрер і вискочив з бункера.

Чути було, як кричить на артилеристів, лає їх за те, що припинили вогонь.

– Наші люди, – намагався пояснити кульгавий артилерійський офіцер, показуючи на піхотинців.

– Вогонь! – наказав есесівець.

Капітан-абверівець не відривав очей від бінокля і бачив, як танк скориставшися сум'яттям, на повній швидкості помчав до тернових кущів понад траншеєю, що вела до лісу.

Башта то виринала, то зникала. Раз у раз били гармати. Гармаші пристрілювалися. Застугоніла броня під ударами перших снарядів.

Повернувся задиханий есесівець, нахилився до бінокля.

– Не втечуть, – сказав йому капітан і осміхнувся.

Томаш і Густлік принишкли на дні танка. Кос підповз до командирського місця і глянув крізь отвір для кулемета. Широкий путівець з полігона вів на спадистий горбик.

– Близько! – крикнув Янек, побачивши дерева на узліссі.

Саакашвілі, стиснувши долонями важіль і нахиливши голову до оглядової щілини, вже не співав. Він відповів Косові заперечливим кивком голови й кинув крізь зціплені зуби:

– Ні. Тепер вони затанцюють.

Два снаряди просвистіли високо над танком, і вогонь раптом ущух. Янек кинувся до башти, глянув у перископа й одразу все зрозумів.

Ворожі артилеристи мусили повертати гармати щораз більш ліворуч, аби стріляти по танкові, який мчав уперед. Врешті права гармата не могла вже вести вогонь, і командир батареї наказав змінити позицію.

Саме в ці хвилини танк уповільнив хід, похитнувся, на мить став дибки, виповзаючи з траншеї, глухо гуцнув, опускаючись, і посунув на батарею.

Гармаші ще встановлювали гармати на новий напрямок стрільби, заряджаючі подавали снаряди, та стріляти вже не довелось.

«Рудий», ревучи, звалився на батарею, розтрощив обидві гармати. Тих, хто не встиг відскочити, впрасував у землю гусеницями. Ні на мить не затримуючись, Саакашвілі погнав танка далі.

З бункера вийшов капітан Клосс із пістолетом у руці, усміхаючись, дивився на танк, що зникав поміж деревами.

Під стіною бункера сидів артилерійський офіцер, одстібував розбитий протез і стиха наспівував стару фронтову пісеньку про вбитого приятеля, котрий був кращий за всіх інших.

– Верте! – гукнув бригаденфюрер свого вірного ад'ютанта. – Повідомте сусідні вогневі точки й позиції зенітної артилерії про цю скажену коробку. Хай ціляться спокійно, У танку нема жодного снаряда.

Коли дзвонили телефони й радіостанції передавали тривожного наказа, всередину колони ваговозів з боєприпасами, що йшла лісом, з бічної дороги в'їхав схожий на мару танк – башта в подряпинах й пробоїнах, пошматовані крила стирчали по боках, спереду на броні хилиталась якась погнута залізяка.

Не встигли водії розпізнати орла на броні, як танк зіпхнув одну машину у рів, другу скинув з насипу. Спалахнув бензин у баках, шугнуло вгору полум'я, почали вибухати снаряди.

Передні машини рвонулися вперед, біля в'їзду на міст розчавили регулювальника. Жандарм вистрелив на сполох, але водії вже пхали машини на прогони мосту й застрягли, наштовхнувшися на гармати, що з'явилися з протилежного боку.

У цю мішанину з розгону вдарив «Рудий». Затріщали бар'єри, звалилися в воду розтрощені машини.

Але танк уже помітили з позицій зенітних батарей, з поблизького горба блиснув постріл, на мосту вибухнув перший снаряд. Командир батареї спокійно спостерігав у бінокля, бачив темний силует, що виповзав з-поміж розбитих автомашин. Шість вісімдесятиміліметрових гармат повільно повели могутніми стволами, цілячись у танка. За мостом дорога ішла викопом, насип уже затулив боки Т-34. Офіцер скомандував:

– Вогонь!

Снаряди зірвали башту, викинули її на насип догори дном. Схожа на порожню шкаралупу горіха, вона трохи диміла. Офіцер усміхнувся і сховав бінокль до футляра.

Безголовий «Рудий», повільно перебираючи гусеницями, скотився з шосе по стрімкому насипу, переповз струмок у долині, виліз на той берег, порослий кущами.

Металева прямокутна коробка з чорним отвором на місці зірваної башти виповзла на чорну ріллю, зачепила торішній ожеред і звалила його на себе. Сталь загрузла у вологому грунті, розбита машина сіла на черево, і гусениці марно місили болото. Мотор закашлявся, загув рівно, знову поперхнувся і врешті стих.

Розділ XVI КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ

Південно-західний вітер заслав димом зруйнований бомбардуванням Берлін, а ще вище гнав грозову хмару, пронизану частими блискавками. Коли по радіомережі, що з'єднувала батареї протиповітряної оборони, передавали повідомлення про знищення ворожого танка на захід од Рітцена, навушники мало не лускалися від тривожних розмов.

– Невже прорвали оборону на Старому Одері? – запитували радисти, затуляючи долонями мікрофони.

– Ні. Це якийсь одинак. З першого залпу загубив капелюха, – хвалились зенітники. – Від нас видно.

– Що видно?

– Башту з того танка.

І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.

Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.

Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх по скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.

Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.

Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.

– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.

– Близько.

– А до лісу скільки?

– Двісті метрів по відкритій місцині.

– У дощ може і перескочив би.

– З вишки помітять.

– А як сюди їхали, не бачили?

Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:

– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.

– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…

– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь шелестіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.

За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.

Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому плащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.

Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.

Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце під брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.

– Привозив обід, – пояснив Кос.

– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.

– Термоса й три хлібини.

– Шість душ. Що там може бути?

– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.

– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.

– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?

Грузин мовчки кивнув головою.

– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…

Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:

– Вилазьте.

Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.

– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.

– Швидше, чортяко.

У отворі з'явився напханий рюкзак.

– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.

– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.

Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.

– Був там? – запитав Густлік.

– Ні. Тільки тепер виліз.

– Щоб йому кисло було!

Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:

– Ходімо. Я можу перший…

Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.

– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася у вуха, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.

За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.

– Дай сюди цього ножика, – притримав його Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.

Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.

Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.

Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільхою, на яких уже розпустилося молоде листя.

Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.

– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.

– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.

Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?

Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:

– Далекобійна.

– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.

Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.

– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії, взимку тепліше. Все промокло…

Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.

– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, – несподівано зажурився Томаш.

Подуло спіднизу, бо Єлень здвигнув плечима.

– І так його вже не складемо докупи.

– Там же гармошка залишилася.

– Нема вже в нас броні над головою, – зітхнув грузин.

– І кишки марша грають, – кинув Густлік.

– Думаєш, що напевно шестеро? – штовхнув його в плече Янек.

– Кого шестеро? – не зрозумів Єлень.

– Там, за муром.

– Як три хлібини, то шестеро.

– А нас четверо.

– Але з шаблею і сокирою, – протягом мовив Густлік, – Якби ще гвинтівку… Таж не будемо сидіти, як мокрі курки, – пожвавішав. – За муром сухіше й безпечніше.

– Тут треба тихо, – сказав Томаш.

– Не питаю ради, – обрізав Кос. – Екіпаж, увага, – повернувся, став на коліна, а решта, мов розбуджені зі сну, пильно дивилися в обличчя командирові. – Коли везтимуть вечерю… – Хлопець так стишив голос, аж мусили нахилити голови, щоб краще чути.

Дощ незабаром перестав. За наказом Янека зробили фіззарядку, а потім розвідали територію в радіусі півкілометра. Воднораз шукали хоч якоїсь зброї, та марно; виявили тільки лісовий завал і мінне поле на просіці.

Болото на мундирах вже почало потроху обсихати, обсипатися, коли Кос наказав бути готовими до дій і дотримуватись повної тиші. Прислухалися – широка луна безнастанно приносила гуркіт зі сходу, проте в лісі – ні гуку, ні шелесту.

Григорій перший почув далеке торохтіння мотора і підвів руку. Мовчки зайняли заздалегідь намічені позиції.

Шум мотора наближався. Серединою дороги промчав сполоханий заєць, і Янек подумав, що це добра прикмета, бо тварина нічого не помітила.

Лісовим шляхом над'їхав старий трактор, тягнучи польову кухню. На ньому під брезентовим дашком сидів той самий високий, плечистий солдат, а на підпорі сох дощовик з каптуром. Дорога вела широкою просікою, ліс був рідкий. Виблискували калюжі та мокра трава.

Там, де траплялися більші вибоїни, трактор уповільнював хід, торохтів на першій швидкості, оминаючи корені, замшіле каміння й віхті трави, повз поволі, щоб не розплескати вечері.

Якоїсь миті, коли задні високі колеса проходили над чималим горбом, з-поміж розкошланої трави, з-під забрудненого болотом, брезенту виповзли руки, вхопили ззаду за трактора. Кос стрибнув спритно, як дикий кіт, опинився за спиною німця і свиснув.

Здивований солдат зірвався на ноги, вирвав плоского багнета з піхов на поясі, але удар у підборіддя звалив його додолу. Німець, як добрий боксер, зразу підхопився, не випускаючи з рук зброї. Хотів кинутися на Янека, але в цю ж мить до нього підскочили Густлік і Томаш, Єлень ледве ухилився од вістря багнета. Черешняк ударив зверху. Вхопили кухаря за плечі й потягнули в ліс.

Янек зупинив трактор, не вимикаючи мотора, дістав з держака трофейний карабін, перевірив. Зі зброєю в руках зіскочив на землю, заглянув до ящиків, чи не знайдеться щось попоїсти. Дістав буханець хліба і кільце ковбаси.

– Ґжесю! – гукнув, а коли грузин підбіг, показав йому здобич. – На чотири пайки.

Саакашвілі порізав хліб та ковбасу шаблею і притьмом заходився уминати. Кос ухопив свою пайку, але тільки-но відкусив шматок, як з лісу прибіг Черешняк із сокирою і рюкзаком у руках. За ним – Густлік, переодягнений в німецький мундир, застібаючи пояса а патронташем.

– Не знайдуть? – запитав Кос.

– Загорнули, прикинули травою, – відповів Густлік.

– Але брезент пропав, – бідкався Томаш.

– Адже ж я обіцяв тобі кращий.

Янек роздав хліб і ковбасу, а потім разом з Григорієм і Томашем тісно полягали на металевій площадці трактора. Густлік збоку подивився, чи не видно хлопців, штовхнув чиюсь ногу, а потім сів за кермо, додав газу й рвучко зрушив з місця.

– Не рви, – повчав його знизу Гжесь. – Спокійніше. Єлень не міг відповісти, бо саме запихався хлібом і ковбасою – лише простяг руку й заспокійливо поплескав механіка по плечу.

Дальше події розгорнулися швидко. Хлопці ще жували останні шматки, а трактор уже доставив їх під велику браму у високому мурі. Густлік загальмував, не вимикаючи мотора, зліз з трактора. Глянув угору, ще раз перевіряючи, чи башточка пуста. Узяв термоса й притулив його до вузької полиці. Різко стукнув, зупинився, а потім – ще тричі. Хвилинку почекав, хотів уже знову стукати, та заскреготів засув і хтось прочинив зсередини віконницю. В отворі замаячив чоловік у мундирі, простяг руки.

– Ну, давай, нарешті, – пробурмотів неохоче» Густлік підсунув термоса до себе, щоб німцеві важче було його взяти. Солдат нахилився, всунув голову в віконце. Єлень лівою рукою притягнув його до себе, а правою вдарив у потилицю, аж луна пішла.

– Готовий, – сказав, намагаючись пропхати крізь отвір непритомного німця.

На допомогу підбіг Кос.

– Не пролізе, гад. Гладкий, – шепнув Густлік.

– Попусти, – наказав Янек. – Я спробую.

Німця пхнули назад, а Кос, склавши руки над головою, просунувся в отвір. Єлень вхопив його за стегна, підняв і штовхнув, як хлібину в піч.

Янек упав на руки, перевернувся і, оббігши поглядом подвір'я – зелену клумбу з пістрявими братками, плаский бункер, шлюз, знову мур, – забрав у солдата автомат. Скочив до брами, безсило шарпнув здорову колодку на товстих скобах.

На щастя, хвіртка поряд була зачинена лише на засуви. Відтягнув – і вона тихо прочинилася на добре змащених завісах. Хлопці увірвалися досередини один за одним – Густлік у німецькому мундирі, Саакашвілі з шаблею в руці і Томаш зі своєю сокирою.

– Залишайся тут, – наказав Черешникові Кое, – відповідаєш за нього, – показав на оглушеного німця.

Все це відбувалося у брамі, біля вартової будки, у глибокому затінку, під гурчання мотора, що працював на малих обертах. Згори почувся скрип: на вишку до кулемета хтось вийшов.

Намагаючись побачити, що діється внизу, вартовий перехилився через бильця. Затуляючи очі від променів призахідного сонця, спитав згори:

– Віллі, навіщо відчинив хвіртку?

Кос миттю підкинув автомат до плеча і, відхилившись назад, вистрелив майже вертикально вгору.

Німець важко підвівся, проте голова й плечі переважили, і він через бильця упав униз, збиваючи черепиці з даху. Коли кулеметник гепнувся на землю, Кос скомандував:

– Вперед. Там ще четверо.

Вибігли за ріг будинку, причаїлися попід самим муром. Саакашвілі став під вікном. Янек скочив у відкриті двері, за ним – Густлік.

У просторих високих сінях під стіною стояли дерев'яні ящики, на грубих гаках висіли весла, в кутку рятувальний круг, купи канатів, дві пари гумових рибальських чобіт. Гвинтові сходи вели на другий поверх.

Кос штовхнув двері праворуч, убіг до порожньої кімнати, в якій була лише табуретка і телефон на невеликому столику.

Тим часом зліва увійшов до сіней літній обер-лейтенант, з протигазом через плече, польовою сумкою на поясі й біноклем на грудях. Офіцер здивовано глянув на Єленя і, обурений пострілом, запитав:

– Ти стріляв?

За його спиною у прочинених дверях з'явилися дві голови в шоломах. Хвилину всі мовчали, приглядаючись до дивного солдата в німецькому мундирі, з брудним обличчям, а потім обер-лейтенант почав лаяти його.

Густлік виструнчився і покірливо слухав.

– Тут спеціальна команда підривників, і жодна людина…

За спинами німців з'явився Григорій з піднятою вгору шаблею в руці.

– Правого, – наказав йому Густлік.

– Vas?

– Капуста і квас, – буркнув Єлень, частуючи офіцера прикладом.

– Ваша! – заревів грузин, б'ючи держаком шаблі по накритій каскою голові.

Третій німець вивернувся, стрибнув убік, побіг з сіней у двері праворуч. Густлік кинувся за ним, проте не встиг і гримнув щосили в зачинені двері.

Німець скочив до телефону, вхопив трубку.

– Алло, тут підривна команда «Повідь»…

Янек убіг до кімнати через інші двері, приставив під ребра дуло автомата:

– У нас повний порядок, – підказав тихо.

– У нас повний порядок, – слухняно повторив той, поклав трубку й підняв руки вгору.

Усіх трьох полонених зв'язали канатами, яких не бракувало в сінях, посадили до стіни під веслами. Обер-лейтенант приходив до тями, а той, котрого Саакашвілі ударив шаблею, піднімав зв'язані руки до лоба й мацав величезну ґулю кольору дозрілої сливи.

Єлень і Саакашвілі сіли на ящиках, Кос став за одвірком прочинених дверей, хитав на ремінці обер-лейтенантового бінокля і раз у раз споглядав на подвір'я. Відбулася блискавична нарада.

– Бункер порожній?

– Я перевірив, – кивнув головою Густлік.

– Одного нема. Може, було п'ятеро.

– Один, два, три, – Янек порахував спочатку автомати, які держали в руках, а потім показав на зброю на підлозі – ще три й карабін. Два небіжчики, троє зв'язані, одного стереже Черешняк, значить один ще десь має бути.

– Гжесю, – наказав Янек. – Пошукай цього останнього. Він неозброєний, легко не втече, бо навколо мур. А ми зробимо порядок з трактором, поки кинуться шукати кухаря.

Саакашвілі кивнув головою із автоматом напоготові й шаблею при боці пішов на розшуки.

Кос підважив багнетом віко одного ящика. Єлень – другого.

– Де запали? – запитав полонених.

– Не треба. – Кос махнув рукою і показав на відкритий ящик, де лежали мінометні міни різного калібру. – Обійдеться без запалів. Бракує їм вибухівки, беруть, що під руку трапить.

– Бо кращу витратили у Варшаві. Я б їх запитав, що тут хотіли підірвати. – Густлік плюнув на долоню.

– Потім. Спершу кухня, – обрізав Кос і обережно взяв дві міни за стабілізатори. – Нема гіршої гидоти, як снаряд або міна, що не вибухнули.

Густлік ще кинув оком, чи добре зв'язані полонені, обмотав кінець каната навколо гака, вбитого в стіну. Великий клубок тонкого мотузка сховав до кишені. Обережно, але без особливого зусилля, завдав собі на спину ящика з мінами й вийшов за Янеком.