Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 53 страниц)

РОЗДІЛ VII САМОТНІСТЬ

Гонората, перехрестивши себе й Густліка, помчала виконувати його наказ. Бігла не оглядаючись, спершу по дну рову, потім повернула між кущі в напрямку сторожової будки.

Дівчина була не з тих, хто бездумно виконує чиїсь накази. Навпаки, якийсь перекірливий бісик завжди під'юджував її не слухатися; бувало, від матері не раз перепадало за це ганчіркою. Густліка теж думала слухати тільки тоді, коли їй це буде на руку. Але зараз мимоволі підкорилася. Хотіла бути разом з ним, але покинула його самого, бо щось таке бриніло в голосі солдата, перед чим мусила поступитися.

Дівчина почала згадувати Густлікові слова й повторювати їх, уважно позираючи ліворуч, чи її з лісу не помітили. Сторожова будка наближалася, та й до мосту було вже недалеко, коли несподівано Гонората наскочила на двох гренадерів у засаді. Стояли на колінах з автоматами, спрямованими в бік каналу, витріщали очі на той берег, немов сподівалися дідька побачити, тому поява Гонорати їх дуже здивувала.

– Що ти тут робиш? – запитав один.

Другий оглядав дівчину з ніг до голови й дурнувато всміхався.

Гонората, смикнувши кільце гранати, яку тримала в руці, кинула нею, мов каменем, граната влучила ближчому німцеві в голову. Той схопився за лоба і впав. Другий кинувся до дівчини, хотів схопити за горло, але, діставши коліном у живіт, зігнувся навпіл.

Граната покотилася бетонованим схилом, впала в канал і оглушливо вибухнула, викинувши вгору фонтан води.

Якусь мить всі троє лежали не рухаючись. Перша схопилася Гонората, трусонула головою, бо в ушах дзвеніло. Ледве вилізла на насип і побігла до мосту.

Той, хто щойно сміявся, важко підвів голову, став на одне коліно. Хитало його, мов з похмілля. Побачивши, що не наздожене дівчини, підняв автомата. Довго цілився, бо нудило його після вибуху, нарешті натиснув спуск. Осічка.

– Хай йому біс! – вилаявся німець, перезаряджаючи автомата.

В цю ж мить з протилежного боку влетів на міст мотоцикл Лажевського. Підпрапорщик побачив дівчину, що тікала, й німця, який цілився в неї. Миттю оцінивши ситуацію, хлопець стрибнув на ходу з мотоцикла, вихопив з кобури пістолета й вистрелив.

Схибив, але врятував життя Гонораті, бо німець, помітивши більш грізного ворога, перевів дуло з дівчини на мотоцикліста. На якусь частку секунди випередивши чергу, Магнето впав і перекотився вбік, під насип. Коли кулі просвистіли над головою, хлопець швидко висунувся з укриття і вистрелив знову – цього разу без промаху.

Ту ж мигь поряд опинилася Гонората.

– Взводний Єлень б'є ворога і казав, щоб привезти допомогу.

– Гаразд.

Підпрапорщик підняв мотоцикла, який уже кілька секунд лежав долі.

– Поїдемо до нього? – запитала Гонората з надією.

Над головою засвистіли перші кулі, послані з лісу за триста метрів звідси.

– Ні. Одного пістолета замало, – відповів Лажевський. – Сідай та тримайся міцно.

Коли дівчина обняла його за талію, Магнето, завівши мотоцикла, пустив його повним ходом уперед, намагаючись якнайшвидше вийти з-під обстрілу двох ворожих кулеметів.

Лишившись на самоті, Густлік спершу думав тільки про одне: як урятувати дівчину, не втративши власної голови. Проте вже в гаражі, готуючи автомобіль до втечі, пригадав, про що говорили вранці біля танка: Віхура розповідав про запеклі бої, які вела Друга армія, а Янек непокоївся, що то за артилерія б'є на північний схід до Крейцбурга. Може, то не малий загін, який заблукав у нашому тилу, а передовий взвод полкового бойового забезпечення…

Те,, що Єлень побачив на дорозі, підтвердило найгірші припущення. Тож він вирішив залишатися біля мосту, а Гонорату послати, щоб попередила своїх. Адже вони нічого такого не сподіваються, і навіть кілька ворожих танків або рота піхоти, коли блискавично атакуватимуть, можуть захопити місто й табір. Тоді тисячі людей, яким кілька днів тому танкісти врятували життя, чекає негайне знищення. Цього Єлень не міг допустити. В'язні розмовляли незнайомими мовами, він не знав, звідкіля вони родом, як їх звуть, проте, дивлячись на їхні нужденні, виснажені нелюдськими катуваннями постаті, відчув: відколи «Рудий» зім'яв дротяні засіки й розтрощив браму, ці люди потрапили під його опіку, і він якоюсь мірою відповідає за їхнє повернення додому.

Саме тому, вирядивши Гонорату за міст, Густлік залишився на дні протитанкового рову. Залишився з автоматом, двома запасними магазинами патронів і кільканадцятьма гранатами, що лежали в генеральському мерседесі. Відшукав серед них чотири оборонні, одну засунув-до кишені, а три причепив до пояса.

Перебрався до воронки від снаряда, який, вдаривши у край схилу, вирив чималий окоп, добре замаскований з боку лісу сплутаним кущем лози. Густлік, залишаючись непомітним, бачив звідсіль усі підходи, що його дуже влаштовувало, бо, причаївшись, мов дикий кіт, мусив стерегти дорогу, якнайтриваліший час не виявляючи своєї позиції. Можливо, противник знехтує його сховищем, забуде або ж омине, прямуючи на Берлін. Єлень пригадав, як тут недалеко казав Лажевському, що найкращий командир – той, хто вміє перемагати, не відкриваючи вогню.

Навколо, немов зливаючись з лінією обрію, невпинно гриміла артилерійська канонада. У димному небі трьома колами кружляли штурмовики-«іллюшини», атакували бомбами колони противника. Але найближчий ліс весело й приязно зеленів листям, був спокійний і тихий. Ніхто звідти не з'являвся, ніщо не ворушилося поміж деревами. Стріпнув крилом дятел і лунким скреготом покликав самичку. Може, німці, втративши командира, відступили або ж пішли далі на південь?

Саме в цю мить вітер доніс із півдня торохтіння мотора. Насипом по тому боці каналу наближався мотоцикл. Поза всяким сумнівом – на ньому підпрапорщик, бо мчить стежиною, розвиваючи швидкість понад вісімдесят кілометрів. Тільки де Гонората – вона ж повинна вже добігти до мосту?

Біля сторожової будки вибухнула граната. Мотоцикліст збільшив швидкість і з'їхав із насипу. Хтось стрельнув з пістолета, потім застрочив автомат, знов луснув поодинокий постріл.

Єленеві раптом стало жарко. Рукавом витер лоба і, помітивши, що й досі одягнений у гітлерівський мундир, зірвав з себе куртку і шпурнув на дно рову.

– Волів би праву руку втратити… – буркнув він безпорадно.

На узліссі відізвався німецький кулемет. Трасуючі кулі показали ціль, в яку стріляв кулеметник: мотоцикл, що мчав за мостом. Неозброєним оком Єлень помітив на ньому яскраву спідницю, навіть, здалося йому, і коси, які метлялися круг голови від швидкої їзди.

Густлік, прицілившись у лісові хащі, звідки вилітали трасуючі кулі, послав туди одну чергу, потім другу, правіше на метр. Автомат системи ППШ бив рівно, тремтів гнівно в долонях, мов жива істота. Єлень подумав із вдячністю, що удвох – він і автомат – перемогли фашистську машинку: ворожий кулемет замовк після першої ж черги, не влучивши в підпрапорщика й Гонорату.

Повернувши на мить голову, Густлік побачив: мотоцикл уже за насипом і недосяжний для німецьких куль.

Та, незважаючи на це, радіти зарано. Ворожий кулемет спровокував його на відкриття вогню, і він викрив свою позицію. Зник останній шанс, що вдасться спокійно відсидітися до приходу своїх. А поки вони не підійдуть, взводний Єлень відповідає за оборону мосту і затримання ворога.

Обіпершись спиною об стрімку стіну воронки, Густлік дивився на хмару куряви, що зависла над насипом у тому місці, де зник мотицикл підхорунжого. Над ровом летіли запізнілі, але щораз густіші черги з автоматів. Єлень зсунувся на дно рову, відламав генеральський прапорець од машини і встромив його в пробитий кулями дах. Потім гострим осколком накреслив уздовж тіні товсту риску.

Енергійно рвонувши, відчинив продірявлений багажник. Чимало тут було різноманітних речей, але придалася тільки саперна лопатка. Сховав до брезентової сумки решту гранат, що попадали з сидіння, поправив кошик з фарфоровим сервізом. Торохкотіло в ньому, але не дуже. Коли б пощастило зберегти все, що в ньому залишилося, було б ще чим Гонораті святкового стола заставити.

Кулемет замовк, хтось вигукнув незрозумілу з такої відстані команду. Застрочив німецький автомат. Єлень неспокійно слухав, потім, поплювавши в жменю, взяв лопатку, виліз нагору схилом рову й обережно виглянув через край.

Зробив це вчасно, бо по луці, навіть не ховаючись, підходила команда гренадерів. На всякий випадок пострілювали час од часу, розсіюючи перед собою кулі, не вірячи однак, що поодинокий автоматник, який оце випустив кілька черг у кулемет, наважиться чинити їм опір.

Густлік підпускав ворога ближче, маючи намір заскочити його влучним вогнем. При відношенні сил десять на одного це був єдиний правильний вихід. Навіщо даремно кулі випускати? Такий вогонь лише надає противникові відваги – так мовиться в бойовому статуті, і Єлень вирішив тільки тоді натиснути на спуск, коли побачить свастику на грудях найближчого солдата. На мить здалося, що гітлерівці сповільнили ходу, мабуть, помітили його. Проте помилився.

Коли застрочив ППШ і звідкілясь майже з-під ніг густо посипалися кулі, німці з несподіванки заціпеніли. Поки встигли попадати на землю, кілька з них, уже мертві, випустили з рук зброю. Решта, сховавшись у траві, відкрили вогонь по тому місцю, звідки застріляв автомат.

Єлень, використавши слушний момент, одбіг на кілька метрів праворуч, примостився за купою зів'ялої торішньої трави. Побачив каску й плечі найближчого солдата, але не спокусився легкою здобиччю – чекав. Лише коли, підігнані командою, гренадери зірвалися з землі й побігли вперед, взводний ударив по них з флангу і знову стримав їхню атаку.

Потім Густлік знову відбіг убік, на цей раз ліворуч, і з розмаху кинув чотири гранати, які, пролетівши рекордну відстань, вибухнули одна за одною.

Єлень дивився, як, покинувши вбитих, німці відступають короткими перебіжками від куща до куща. Витер піт з лоба і глянув на дах автомобіля – на жаль, кут між рискою й тінню майже не збільшився. В бою кулі летять швидше, ніж секунди. Розстебнувши мундира, взяв лопатку й заходився рити окоп.

У дужих, звиклих до праці, руках, мала лопатка може багато зробити. Єлень копав землю, кидаючи її за себе в рів, а не на передпілля, щоб ворог цього не помітив. Швидко викопав одну заглибину і негайно взявся за другу, бо знав: німці більше як півхвилини не дадуть йому стріляти з одного місця, вони зосередять в одну точку вогонь кількох кулеметів, а то і з міномета вдарять.

Викопавши другий окопчик, Густлік сів трохи перепочити, бо якби саме зараз довелося стріляти, важко було б німця на мушку впіймати. Хвильку міркував,, чи вже далеко доїхав Лажевський і чи скоро повернеться з підкріпленням, та й ще на кого залишить Гонорату. Проте думки незабаром повернули до реальності. Щоб витримати до вечора, треба сконцентрувати всі зусилля м'язів і мозку на цьому протитанковому рові, передбачити, як діятиме противник, захопити його зненацька. Чим захопити, цього хлопець не знав. У кожному разі не вогнем, бо в його розпорядженні заледве один автомат…

Навіть кілька добрих солдатів; зайнявши розумно вибрану позицію, можуть затримати більшого за чисельністю противника. Коли передовий загін піхоти, потрапивши під зосереджений вогонь, буває відкинутий назад, резерв повинен розгорнутися і атакувати ворога… Поки командир розбереться в ситуації і подасть команди, обов'язково потрібен певний відрізок часу…

Тепер уже не тільки в Крейцбургу, але і в штабі армії знають, чим це може скінчитися, тож командування, не гаючи часу, кинуло в атаку найшвидші бойові підрозділи, тобто авіаційні полки. Тісніше й тісніше ставало в повітрі над лісом. Вже не тільки «іллюшини» штурмують ворога, але й винищувачі атакують, а вище над ними з'явилися моторні бомбардувальники. Ось гостроноса ескадрилья, зробивши коло, із свистом і завиванням ринулась униз, а потім шугонула в небо. Від сильного удару здригнулася земля, посипалися грудки рудої глини із стін Густлікового окопу.

Час, потрібний німцям до підготовки атаки на міст, уже минув. Територія між лісом і ровом ще пустує, та коли авіація не змусила противника відступити, – щомиті може з'явитися ворожий цеп, і тоді настане кінець. Густлік глянув ліворуч, праворуч, зиркнув на густий насип за каналом. Ніде нікого. Єлень був один. Коли цеп піде в атаку, він зможе відкрити вогонь, скосити двох, п'ятьох, але цим не зупинить ворога. Збереже тридцять секунд, хай навіть хвилину, однак далі кінець. Кінець усьому – дружбі з Янеком, Григорієм і Томашем, почуттю до Гонорати, якого ще не назвав справжнім ім'ям, надії на повернення додому і зустріч з батьками…

Мов у кольоровому фільмі, промайнули в уяві картини дитячих і юнацьких років. Хлопець згадав розповіді бувалих солдатів про те, що коли хтось має загинути, то ще раз бачить своє життя, неначе переглядає якусь кінокартину. Пригадав це собі саме зараз і за мить заплющив очі – уявити, яке почуття охоплює людину, коли в її очах назавжди гасне сонце. Сонце світило крізь повіки, кидало теплі промені на його обличчя. І саме тоді прийшов страх, схопив холодними пальцями за горло.

Не встиг ще нічого подумати, як помітив, що сповзає вниз схилом. Вирішив – він заляже на насипу за каналом і буде обстрілювати міст. Звідти ближче до своїх, і ворог не обійде з флангів. Так сам себе переконуючи, біг дном рову, знаючи водночас, що й там не всидить на місці.

Минаючи чорний лімузин, опустив очі, аби не бачити свого сонячного годинника. Проте біля дверцят у піску помітив щось червоне. З розгону Густлік пробіг ще десяток метрів і повернувся назад. Нетерпеливо вхопив червоний предмет, підніс до обличчя, бо туман застилав очі. Так, то була стрічка. Стрічка Гонорати. Мабуть, Загубила, коли побігла за його наказом по допомогу,, а він обіцяв затримати ворога.

Страх стискав Густлікові груди, кричав, навіщо повернувся і стоїть, коли дорога кожна мить, а він дивився й дивився на стрічку. Бачив її зараз дуже чітко: червону стрічку Гонорати, чомусь згадалося, що такі стрічки бачив дома, у матері. Потім сховав стрічку до кишені на грудях, застебнув ґудзика.

Знову мав доволі часу, отже повернувся, виліз схилом нагору. Заходився лопаткою робити в стінах окопів невеличкі ніші й складати туди гранати. Зручніше було потім брати, ніж із сумки.

Передпілля й досі було безлюдне. Авіація так само бомбардувала й обстрілювала ліс за два-три кілометри від каналу. Єлень присів і почав гострити об камінь лопатку. Адже в рукопашному бою лопатка – річ не зайва, кожен, піхотинець, який бився в окопах, знає про це і не нехтує цим видом зброї.

Кулемети, які тріщали десь далеко зліва й справа, стріляючи невідомо куди, раптом замовкли. Єлень кинув оком на тінь од прапорця і риску – час, що минув, устиг збільшити між ними кут, – а потім обережно виглянув з окопу.

Нічого ще не було видно, але в лісі заревів мотор і замовк. Хтось крикнув. Знов застугонів мотор.

З-поміж дерев показався мовчазний широкий цеп. Солдати просувалися швидко, проте не бігцем. За першим цепом на відстані кільканадцяти метрів – другий. Гренадери йшли просто на Єленя, йшли праворуч і ліворуч, широким фронтом до каналу. З кожною секундою вони ставали вищі, чіткіше зеленіли їхні мундири.

– Треба було тобі, Густліку, тікати завчасу, – буркнув солдат собі під ніс. – Здається мені, Гонората даремно яєчню смажила.

Застебнувся, обсмикнув мундира, поправив комірець, одтяг назад затвор автомата і, набравши повні груди повітря, гукнув щосили:

– Рота, стій!

Найближчі в цепу солдати завагалися. Двоє чи троє зупинились, і тоді Єлень одкрив вогонь. Короткими прицільними чергами скосив кількох німців.

Проте решта солдатів не зупинилася. Навпаки, побігли з криком, обходячи Єленя з флангів.

Водночас од лісу вдарили міномети. Міни лягли на передпіллі, одна вибухнула на ескарпі. Стрільці визначили напрям, і кулі густо засвистіли над Густліковим окопом.

Єлень, кинувши три гранати, зігнувся і великими стрибками перебіг на іншу позицію.

Вистачило цієї короткої хвилини, щоб німці наблизилися, кинули гранати й побігли в атаку.

Густлік відповів їм двома останніми гранатами. Поливав найближчих довгою чергою куль з автомата, аж поки затвор застиг на місці. Єлень блискавично перевірив магазин – патрони закінчилися. Покинув автомата і, міцно вхопивши за держак лопатку, присів на дні окопу.

Коли на тлі неба з'явився перший німець, він рубонув його вістрям лопати в коліно, і той звалився на дно рову.

Це помітив сусід гітлерівця в цепу. Повернувся й побіг до окопу, стріляючи з стегна. Кулі щораз нижче впивалися в глиняну стіну окопу. Грудки землі бризкали на всі боки. Єлень заплющив очі і прикрив лопаткою голову.

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

На території колишнього табору в Крейцбурзі після бойової тривоги всі заметушилися. Санітарні машини виїздили в найнебезпечніші місця, розвідники поставили кілька кулеметів у вікнах фабрики, козли, обмотані колючим дротом, повернули на попередні місця, залишивши в брамі вузьку круту стежку для в'їзду.

Все це скінчилося за чверть години – не більше. І знову – тиша, погідного сонячного дня; навіть трохи нудно стало. Гуркіт гармат на сході затих, мовби зупинився на місці; схоже було – той німецький клин, про який ішлося в наказі генерала, наткнувся на твердіший матеріал, притупився й застряг на місці.

Всі потроху заспокоїлися, завели розмови з сусідами. Порозстібали мундири і вигрівалися на сонці.

«Рудий» стояв напоготові на розі табору поміж стінами, які утворювали прямий кут. Танкісти збили верхню частину, муру, щоб вільніше маневрувати гарматою. На башті, спустивши ноги в люк, сидів Янек і в бінокль оглядав околицю. Хлопця турбувала доля Густліка й Лажевського, які опинилися в розташуванні ворога.

– Щось довго взводного не видко, – вихилившися з люка, казав Томаш, мабуть, уже втретє.

Внизу біля танка Віхура й Саакашвілі залицялися до вродливої лікарки, ніби забувши про все на світі.

– Ви, панночко хорунжа, може, й не повірите, але наш танк – найславетніший в усій армії, – заявив Франек.

– Наш танк, – підкреслив Григорій.

– Наш, – підтвердив капрал. – Власне кажучи, цей табір визволив наш екіпаж.

– Наш.

– Я ж і кажу, що наш.

Саакашвілі, якому важко було перебалакати Віхуру, та ще й польською мовою, відштовхнув його вбік.

– Очі твої горять, мов зорі в літню ніч, губи твої рум'яні, мов ягоди кизилу, – пішов в атаку грузин.

– Ми ж не пили на брудершафт, – удавано обурилася лікарка.

– Коли хочеш, можемо випити. Слово «брудершафт» тут не підходить, бо ми не брати. Грузини кажуть «вахтангурі».

Григорій у запалі підняв руку, а Томаш, перехилившися з танка, подав йому склянку вина і вже наливав другу.

Дівчина сміялася, не знаючи, чим одмагатися.

– Зараз і собі принесу, – сказав Віхура…

– Не лізь до танка, – застеріг його Григорій.

– Чому?

– Бо там задуха.

Всі засміялися, правда, водій досить кисло, а лікарка несміливо, не знаючи суті справи.

– Такого симпатичного екіпажу я ще не стрічала, – говорила дівчина, позираючи на Янека. – А що ми будемо пити? – спитала в грузина, не зводячи очей з Коса.

– Іспанське трофейне вино, – втрутився Віхура.

– Вахтангурі! – сказав Григорій.

– З усім екіпажем?

– Звичайно, – відповів Янек. – Тільки Шарика немає.

– Кого?

– То наш собака. Я його зняв з поста, а він пішов і ще не повернувся.

– Невеликий клопіт, – буркнув Віхура, – однаково не пив би.

– Хто знає, – осміхнувся Кос, пригадуючи нічну пригоду в Чорному лісі.

Хотів був зіскочити з танка, але затримався, вдивляючись перед себе.

– Магнего мчить сюди. Без Густліка, але Гонорату везе.

– Залишив Єленя на дорозі й повернеться по нього, – заспокоїв Григорій, цокаючись з лікаркою склянками. Схрестили руки, випили по ковтку. Поцілував Саакашвілі губи стиглого кизилу, але не так міцно, як хотів, бо дівчина відсахнулася.

– Григорій.

– Ірена.

Простягла руку зі склянкою до Коса, але підійшов Віхура, заступаючи дорогу Янекові. Кос не звернув на це уваги, бо дивився туди, де Козуб біля важкого танка влаштував свій командний пункт. Перед поручиком стояв Лажевський, і навіть з такої відстані Янек угадував у його постаті напруження, хоч слів, звичайно, не чув.

А там доходило до конфлікту.

– Отже, важких танків не даєте, громадянине поручику, людей для оборони мосту теж? – обурювався підхорунжий.

– У регулярній армії не заведено двічі казати одне і те ж, – цідив слова Козуб, – але я повторюю: можете взяти три мотоцикли та середній танк. Оборонятимете міст, а якщо підійдуть більші сили противника, спробуєте пошкодити міст і відступити на Крейцбург.

– Там одна людина тримає оборону, може загинути, ймовірно, що вже загинула, а оці тут байдикують! – Даніель показав на санітарів, які розташувалися під стінами концтабору.

– Я дістав завдання обороняти табір і його вчорашніх в'язнів, – сказав Козуб, випростався і крижаним голосом додав: – Ще одне слово – й ви будете командувати взводом.

Лажевський якусь мить змагався сам з собою, щоб не скипіти, але врешті мовчки віддав честь і за статутом повернувся кругом. Залишивши здивовану Гонорату, яка весь час підтримувала трофейний мотоцикл, побіг до розвідників.

– Трете відділення, заводь машини! – кричав так голосно, що чути було біля «Рудого».

– Григорій, Франек, Томаш, – перераховувала лікарка, а Черешняк тим часом доливав їй вина до майже порожньої склянки. – Тепер з тобою вахтангурі, – усміхнулася до Янека.

– Його не варто цілувати, – підступно мовив Віхура.

– Чому? – примружила кокетливо очі лікарка.

– Він заручений. Наречена в госпіталі.

– Гарна?

– Руда. Марусею Вогником звуть.

– Різана рана на передпліччі, – відразу пригадала лікарка. – Її привезли разом з Шавеллами.

– До вашого госпіталю? – Янек аж підстрибнув з радощів. – Як вона себе почуває?

– Добре. Молодий Шавелло доглядає її, послуговує і так дивиться…

Гуркіт моторів заглушив останні слова – три мотоцикли з причепами під'їхали до танка. Лажевський випростався і гукнув з першого мотоцикла:

– Єлень один обороняє міст, їдьте за нами. Іспанець дозволив.

Не чекаючи на відповідь, махнув рукою; водії рвучко зрушили з місця, аж гравієм сипнуло з-під задніх коліс.

– У танк! – наказав Кос. – Запустити мотора! Екіпаж миттю зник у танку, загув двигун. Ірена ступила два кроки назад – од вихлопних газів.

Сигналячи, «Рудий» покинув свою позицію, розчавив гусеницею пляшку з недопитим вином, кинуту поспіхом на землю. Повільний ще і, здавалося, незграбний танк повертався на місці. Янек виглянув з башти, махнув лікарці, а та підняла склянку й випила до дна за успіхи всього екіпажу.

Танк швидко перекотив свій сталевий корпус через табірний майдан і уповільнив хід, повертаючи в браму.

Гонората гукала до Коса, але він не чув, отже, кинувши мотоцикла на землю, дівчина побігла за «Рудим», наздогнала його, коли минав браму, прикрашену різнобарвними прапорцями. Вхопила за буксирний канат, скручений позаду танка, зграбно, мов сарна, стрибнула на «Рудого», не помічена Янеком, який зник у башті й зачинив за собою люк.

Танк набирав швидкість і тепер скидався на грізного, темного слона з невеличким барвистим бантом на хребті.

Заплющивши очі й прикривши голову лопаткою, Єлень чекав на удар кулі. «Коли ще потім вистачить сил, і гренадер підійде близько, то так рубону його по носі, як отого першого», – думав хлопець.

Чекав дві, може, три секунди, а потім раптом кулі перестали цмокати над головою, засвистіли вище й густо, а одна вдарила в ескарп з того боку, звідки наступали німці. Густлік зрадів, бо збагнув – то б'ють наші з-за каналу і не менше як три кулемети.

Обережно висунув голову, щоб од своїх не перепало, глянув навколо, Кулемети притиснули цеп до землі. Під захистом їхнього вогню один мотоцикл мчав через міст, але з лісу вже почали пострілювати німці, подекуди підривалися гренадери. Троє добігли до протитанкового рову поряд з окопом Єленя, стрибнули вниз, щоб сховатися від вогню та зустріти кулями мотоциклістів, які швидко наближалися.

Густлік, зсунувшись з ескарпу, кинувся на них ззаду. Рубонув одного лопаткою, аж держак розколовся, другому ударом ноги вибив із рук автомата.

На узбіччі з'явився мотоцикл із порожнім причепом і, з'їхавши до половини схилу рову, щоб уникнути обстрілу противника, різко загальмував. З заднього сидіння сплигнув Лажевський і, блискавично прицілившись, кулею з пістолета повалив гренадера, який готувався до пострілу.

Тим часом той роззброєний кинувся до Єленя з ножем. Густлік ухопив його лівою рукою за підняту до удару праву, а правою ударив знизу в підборіддя.

Лажевський встромив до рота два пальці, пронизливо свиснув і махнув рукою.

Густлік розумів – дорога кожна мить. Він ухопив німецького автомата, кількома стрибками опинився біля мотоцикла. Встиг іще зиркнути на прапорець-годинник, застромлений в мерседес: тримався сам, без підмоги, добрих сорок хвилин.

– Гарний автомобіль! – вигукнув підхорунжий. Утрьох з водієм ухопили мотоцикла, повернули його назад і підштовхнули до краю рову.

– Гонората – гарна дівчина, – підштовхуючи машину, сказав Єлень. – Правда?

– Що правда, то правда!

Колеса натрапили на твердий грунт, мотоцикл рвонувся вперед. Водій стрибнув на сидіння, ліг грудьми на бак, аби зменшити ціль для ворога. Лажевський, ногами тримаючись за сідло, низько нахилився, як під час гонок на повороті. Густлік пригнувся в причепі, повернувся назад і довгими чергами стріляв по цепу, що заліг на землі.

Під лісом блиснуло, і снаряди, пущені прямою наводкою, завили над їхніми головами. Два пролетіли вгорі, один зачепив за насип, одбився рикошетом і вибухнув угорі, мов шрапнель.

– Гармати! – крикнув Лажевський.

– Танки, – відповів Єлень.

Перед самим мостом їх наздогнали гвинтівочні кулі. Голосно луснувши, лопнула шина, й мотоцикл так різко занесло вправо, що водій насилу встиг вирівняти його, ледве не врізавшись у бар'єр моста.

– Капут! – крикнув Лажевський.

– Міст, – відповів Єлень.

Як на команду, обидва стрибнули на повному ходу з мотоцикла, що, хляпаючи пошматованою гумою, встиг перекотитися за насип.

Кулі дзьобали по мосту, поручні відлунювали металевим брязкотом. З насипу відповідали польські кулемети й автомати, проте їх було замало, щоб надійно прикрити Лажевського та Єленя, які короткими рвучкими перебіжками доскочили до коловорота, вхопили за держаки й почали повертати рипучий механізм.

Потрібні були максимальні зусилля, щоб підняти важкі половини мосту. Хлопців трохи прикривала металева балка конструкції, але вона не була надійним захистом. У повітрі свистіли кулі, гриміли гармати з німецьких танків, які вже рушили в атаку.

Підхорунжий побачив, як перша машина, підійшовши до проходу в протитанковому рові, уповільнила хід й почала опускати вниз свою квадратну морду.

– Гарний був той мерседес.

Густлік також помітив танк, що з'їжджав із насипу.

– Мало що залишиться від Гоноратиного фарфору. Лажевський побачив верхівку башти, потім з рову висунулося дуло.

– Зараз нам всиплять.

Виїжджаючи з рову, танк виволік за собою рештки чорного мерседеса. Коли, видираючись нагору, повернувся боком, над насипом різко гримнула гармата, й червона вогняна пляма закрила ворожу машину.

– «Рудий!» – радісно вигукнув Густлік.

Випустивши бронебійний снаряд, Янек помітив у прицілі на першому плані неясні обриси крила підйомного мосту, яке так само підіймалося вгору. А далі повільно сповзала у рів «пантера». Танк, що їхав за нею, увімкнув задній хід і почав одступати.

– Ще раз! – наказав Янек.

– Готово, – відповів Томаш, закриваючи затвора.

Блиснуло, гук ударив у вуха, мов боксерська рукавиця, віддача відкотила дуло назад, брязнула викинута гільза.

Німецькій машині влучило в гусеницю; риючи боком пісок, танк з'їхав з неї.

– Бронебійним!

«Рудий», прикритий земляним валом, стояв, зіп'явшись гусеницями на насип. Гармата здригнулась, трохи піднялася вгору, й різкий звук знов пролунав у повітрі.

Гонората, що сховалася за баштою, ще більше скулилася, затулила долонями вуха.

Блискало й гриміло раз у раз, тремтіла од віддачі броня, але дівчина й не думала тікати. Ворушила тільки губами, немов когось кликала або молилася, і заплющувала очі.

Коли розплющувала їх, то бачила – від Крейцбурга прибуває підкріплення: з машини сплигували піхотинці, тягачі розвертаючись, установлювали гармати на вогневі позиції. В небі пролітало щораз більше літаків, з-за каналу долинав свист бомб, гриміли вибухи.

Час од часу вибухали снаряди, кидаючи вгору чорні фонтани. Густо хурчали осколки. Один навіть упав на броню, закрутився, мов джміль, і попік Гонораті пальці, коли вона з огидою скидала його додолу.

До того башта, за скоби якої трималася Гонората, поверталася то вправо, то вліво, тягнучи за собою дівчину. В голові почало паморочитися, туман застилав очі.

Все це тривало дуже недовго і водночас – дуже довго. Потім запанувала цілковита темрява, а коли дівчина розплющила очі – побачила поряд блискучу гусеницю і заболочені колеса «Рудого», а над собою – добродушне стурбоване обличчя Густліка, який тер їй скроні мокрою ганчіркою.

Гонората всміхнулася, спершу очима, а потім усім круглим, веснянкуватим і замурзаним личком.

– Я відвіз її і залишив у Крейцбурзі під опікою поручика, – виправдувався Лажевський.

– Якби постукала по броні, то я б її сховав, – докинув Янек.

– Чому не пересиділа в безпечному місці? – лагідно запитав Єлень, який дуже зрадів, побачивши,, що дівчина прийшла до тями.

Гонората зашарілася з радощів, а потім, примруживши очі, знічено відповіла:

– Я знала, що до танка ви, пане Густліку, неодмінно повернетесь.

Янек, усміхаючись, дивився на цю пару з башти «Рудого», але раптом споважнів, глибоко насунув шоломофона,,щоб краще чути, і за хвилину передав у ефір:

– Я «Рудий», зрозумів вас, Списе. Виконую! – І, звернувшись до екіпажу, подав команду: – Всі на свої місця! Генерал кличе. Тебе, Магнето, теж.

– Візьмете? – запитала налякана Гонората.

– Звичайно, – пробурмотів Густлік, підняв її й поставив на танк.

Ще не встигли залізти в машину, як Григорій зрушив з місця і, даючи задній хід, повертав танк.

На тому боці каналу залишилося бойовисько: догоряло кілька танків і транспортерів, лежали вбиті. Через опущений міст крокувала піхота, їхали гармати. Над лісом, до якого відступали гренадери, кружляло зо два десятки штурмовиків, скидаючи бомби й ракети.

Генерал оддав мікрофона Лідці, що сиділа в бронетранспортері, оснащеному високою щоглою радіостанції. Жестом стримав санітарів з носилками, на яких лежав увесь забинтований Козуб.

– Не опритомнів?

– Ні, – відповіла лікар Ірена, скидаючи гумову рукавичку й білий фартух, в якому робила перев'язку.

– Довезете живим?

– Постараюся.

– Дев'ять років у боях. Схоже на те, що, перепливши море, потонув, входячи до порту.