Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 53 страниц)

РОЗДІЛ XIX БРАНДЕНБУРЗЬКІ ВОРОТА

Підпалити значно легше, ніж погасити. Бляшані гучномовці на вулицях, через які ще кілька день тому репетував Гітлер, просили переможні армії припинити вогонь, проте не всі вузли оборони припинили опір. В руїнах задимленого міста тріщали ще автомати й кулемети, десь на півдні паскудно скрипів шестиствольний міномет, що його наші солдати називали «шафою» або «коровою». Здавалося, офіцери СС і вермахту квапляться витратити всі боєприпаси, турбуючись про те, щоб гранати й кулі встигли вбити якомога більше людей, поки настане мир.

О першій пополудні до віадука на Шарлоттенбургерштрасе мала прибути делегація командування оборони Берліна з білим прапором, а зараз було тільки пів на восьму. Пів на восьму за західноєвропейським часом.

Годинники в радянських і польських штабах показували пів на десяту – фронт жив за московським часом.

– «Росомахо», не філософствуй. Коли стріляють, то ще раз запропонуй, щоб здавалися, і бери будинок силою! – кричав захриплий командир у трубку. – Пора війну кінчати й повертатися додому. Доповідай про виконання.

Телефоніст на льоту спіймав трубку. Його бліде, неголене обличчя осяяла усмішка.

– Поголися, синку, – наказав полковник, позіхаючи. Командний пункт уперше розмістився не в підвалі, а на поверсі. У вибиті вікна, в яких лежали покинуті німцями мішки з піском, видно було площу перед станцією метро.

Сонце давно вже зійшло, але його промені ледь пробивалися крізь хмару диму й пилюки, що повисла над переможеною столицею рейху. На всіх предметах лежало дивне приглушене світло, немов під час затемнення.

– От якби поспати хвилин триста тридцять! – сказав полковник начальникові штабу і тільки зараз помітив, що майор уже хропе, спершись лобом об завалений паперами стіл.

На підлозі дзенькнуло розбите скло, клацнули підбори.

– Громадянине полковник, сержант Кос прибув за вашим розпорядженням.

Танкіст, виструнчившись, стояв у ніші висаджених вибуховою хвилею дверей. З-під чорного шолома на лоб спадало пасмо ясного волосся, на замурзаному обличчі, мов безкрає небо, весело виблискували блакитні очі.

– Сідай, – запросив полковник, одсуваючи карти з рогу столу. – Вип'єш?

– Після горілки на сон хилить.

– А хто тобі, шмаркачу, горілку пропонує? – буркнув хазяїн, наливаючи дві чашки з чайника, що грівся на спиртівці. – Клади більше цукру, бо мішки майже з вогню витягли, і кава дуже підгоріла, гірка.

Хвилину сиділи мовчки, п'ючи малими ковтками каву.

– Нагородні листи писатимемо за кілька днів, коли штаб виспиться, – сказав командир полку. – А тепер для вас є ще одна робота. «Рудий» виліз з ями?

– Незабаром вилізе.

– На радянських танках одправлю батальйон через парк Тіргартен до Бранденбурзьких воріт і рейхстагу. Не повинні наразитися на опір. Хоч ще не всі перестали стріляти, але стає щораз тихше.

Наперекір полковниковим словам за вікнами гримнув сильний вибух, а потім один за одним кілька слабших.

– На лівому фланзі сильний вогонь… – бурмотів розбуджений начальник штабу.

– Спи, – заспокоїв його командир, підходячи до вікна.

– Капітан Павлов розбив толом станцію і сходи, щоб дати можливість…

«Рудий» саме вилазив з-під землі на поверхню. І Кос замовк. Потрощеними сходами, ревучи двигуном, танк виповз на площу і, повернувши ліворуч, зайняв позицію за розбитим «тигром».

Полковник повернувся до стола й провадив далі:

– Я хочу, щоб попереду цієї колони йшов танк з орлом на башті.

– Слухаюсь.

– Помийтеся, швидко поголіться. Вирушите за чверть години. На броню посадите ударну групу Шавелла.

Повертаючись до танка, Янек стрибав через три східці, радісно насвистуючи. Здійснилася його мрія – підуть попереду колони, в самому серці Берліна. Майже як на параді. Віхура не помилився, коли обіцяв їм таке в Крейцбургу. Проте біля танка Кос споважнів і, не пояснюючи завдання, наказав бути в повній бойовій готовності. Краще дмухати на холодне, ніж попектися.

Невеличкою була колона радянських важких танків і невеличким був польський батальйон у травні 1945 року. Зібралися швидко – п'ятнадцяти хвилин не минуло, як вирушили. Зразу ж за площею «Рудий» в'їхав поміж дерева парку Тіргартен. Машина йшла з закритими люками. За баштою причаїлася шестиособова десантна група, пильно оглядаючи територію попереду й по боках. Ззаду, на відстані кількох десятків метрів, сунула колона важких танків з десантом польської піхоти.

Навколо було тихо, на покалічених, почорнілих од вогню деревах зеленіли перші листочки… Тільки десь далеко тріщала якась заблудла, вперта черга і, мов сич, погукував самотній міномет. Парк сповнився бадьорим, дзвінким звуком танкового двигуна, що стугонів дужче, коли машина долала якусь перепону.

Чимало траплялося таких перепон на шляху в Григорія: окопи, рови, засіки з колючого дроту, протитанкові їжаки, спішно зварені з рейок, які треба було розсувати бронею або оминати. Танк лавірував, піднімався, сунув униз. Часом, гнівно ревучи, відштовхував обгорілу гармату, або автомашину, що захаращувала проїзд.

– Кілометри можу так їхати, – сказав Зубрик сержантові Шавеллу. – Аби лише не стріляли…

Машину знов підкинуло, фельдшер мало не зсунувся додолу.

– А мені б ліпше, на возі, – відповів Костянтин.

– Нудно, – сказав Лажевський і постукав у броню. – Нудно! – гукнув до екіпажу.

Кос одкрив люка, висунувся.

– Що, видно вже оті ворота?

– Звичайно, – кивнув Костянтин. – Чималенькі.

– Я дав капітанові місце, – нагадав Черешняк, який сидів зверху на броні.

– Хочеш щось за це?

– Інструмент залишився. Заграти б. Он пан підхорунжий каже, що нудно.

– Фасон – неабищо, – підтримав його Лажевський. – Нехай чують, що поляки їдуть.

– А коли не почують, то ще подумають – німці? – несміливо сказав Зубрик і більше сховався за башту.

– Гаразд, – дозволив Кос, побачивши, що до– мети недалеко і навколо нікого не видно.

– На! – вигулькнув з другого люка Густлік з гармонією в руках.

– Зараз би веселої годилося, – промовив сержант.

– До самих воріт грай, – наказав Янек. – І голосно. Черешняк сів на башту, розтяг гармонію. Не пробуючи акордів, пронизливо свиснув і ушкварив оберека.

Зліва між деревами вже виднівся рейхстаг, накритий, мов друшляком, погнутим куполом. Звідти, в колоні по чотири, наближався загін чоловік з п'ятсот.

– Німці, – сказав фельдшер.

– Полонені, – поправив Юзек.

Колона німців йшла не в ногу, але пліч-о-пліч. Офіцери в першій четвірці. Минали саме танк, коли раптом кілька чоловік щось закричали. Колона розсипалася. Солдати поховалися за стовбурами і в ровах, застукотіло декілька автоматів, полетіли гранати.

Танковий десант мов вітром з броні змело. Грюкнули люки, повернулася башта, і гармата плюнула снарядом.

Вдарили обидва танкові кулемети, затріщали автомати Шавеллів і Лажевського, Марусі й Зубрика.

А Томаш грав і грав на гармонії. Зіскочив лише на землю і сховався за танком, який поволі сунув уперед.

З боку батальйонної колони гуркнуло воднораз кілька стволів, передні танки відкрили вогонь, і чотири снаряди вибухнули серед дерев, ламаючи стовбури, як олівці.

Знов залунали вигуки. Німці перестали стріляти, і над цепом замиготіли білі ганчірки.

– Припинити вогонь! – гукнув Кос, одкриваючи люка.

– Досить з них, – сказав Костянтин Шавелло.

– Братимемо їх? – запитав Юзек.

– Це не наш клопіт, – відповів сержант, показуючи на піхотинців, які бігли на допомогу від колони, що їхала позаду. – Наше завдання – розвідати дороги. Сідаймо на машину, – сказав таким тоном, немов ішлося про підводу.

Вони допомогли залізти на танк Черешнякові, який грав і досі.

– Чому дурня клеїш замість стріляти? – суворо запитав Кос.

– Граю. Наказ був – до самих воріт.

– Прапора розгортати? – втрутилась Вогник. – Я чула, як ти казав.

– Розгортай, – кивнув Янек.

Коли «Рудий» в'їжджав на подзьобану мінами Шарлоттенбургерштрасе, екіпаж підняв над баштою біло-червоний прапор. Григорій піддав ходу, і танк помчав до Бранденбурзьких воріт – довгастої важкої шухляди на дванадцяти парних колонах; на самому вершечку стояла квадрига, над якою вже майорів червоний прапор.

Обабіч Бранденбурзьких воріт височать будівлі псевдокласичного стилю, прикрашені колонами, з трикутними фронтонами на взірець старогрецьких храмів. Ці будинки утворюють зі східного боку площу, на якій пізнього ранку 2 травня 1945 року зібралося кількасот радянських солдатів.

Біля прольотів поміж колонами Бранденбурзьких воріт, забарикадованих до висоти чотирьох-п'яти метрів, стояли ваговози й кілька танків. Ближче, біля важкого танка і бронетранспортера, навколо високої щогли радіостанції весело гомонів гурт солдатів, до яких із танка промовляв огрядний офіцер.

Коли з'явився «Рудий» з червоно-білим прапором ї залунав оберек, всі повернули голови до танка.

– Хто це?

– Що за дідько?

– Американці!

– Ні, білий з червоним і орел, значить, поляки.

– Товаришу генерал! – гукав огрядний полковник з танка. – Он ваш танк приїхав!

Частина піхотинців побігли назустріч «Рудому», стало просторіше, і лише зараз можна було побачити орла на броні транспортера та польський кашкет із срібною змійкою. Генерал махнув рукою, мовляв, бачу, повернувся й пішов назустріч своїм.

А на площу в'їжджали ще танки з піхотою на броні; під Бранденбурзькими воротами ставало дедалі тісніше й гамірніше.

Коли генерал підійшов до «Рудого», весь екіпаж стояв струнко, а за кілька метрів присів фотограф.

– У газеті надрукуємо! – гукнув. – Увага, товариші! Усміхніться – і готово.

Генерал поклав Косові руку на плече. Сержант повернувся й радісно доповів:

– Громадянине генерал, завдання виконано, і війна…

Враз замовк, побачивши на погонах генерала не одну, а дві зірочки. Зрозумів, що треба б привітати, проте від хвилювання здавило в горлі. Та й екіпаж теж не зміг нічого сказати. Тільки Шарика не збентежила нова зірочка; він стрибнув лапами на груди генералові, махав хвостом і радісно гавкав.

– Бачу, що ви всі живі та здорові, – говорив генерал і раптом підвів брови. – Маруся в польському мундирі? Я збирався перший тобі сказати, але, бачу, ти вже знаєш про наказ.

– Ні, – зашарілася дівчина. – Це я для того, щоб з госпіталю на фронт…

– Правильно зробила. Саме час офіційно владнати дозвіл на одруження.

– Велике спасибі, громадянине дивізійний генерал, – нарешті прорізався голос у Янека.

– Гаразд. Лажевський з вами?

– Слухаюсь, – підхорунжий вийшов уперед.

– Добре, що ти тут, бо в мене є щось для вас обох, для тебе й Коса, – дістав папір із планшетки і, розгортаючи його, буркнув: – Шабля б згодилася.

– Є, громадянине генерал – радісно вигукнув Саакашвілі.

– Довоєнна, пане генерал, – додав виструнчений Костянтин Шавелло.

Грузин приніс зброю з танка, вийняв шаблю з піхов і подав, тримаючи за лезо. Генерал узяв шаблю.

– Від імені Головного Командування Війська Польського, – сказав, не дивлячись на папір, і став струнко.

За його прикладом навколо застигли непорушно польські та радянські солдати, навіть ті, що не почули слів або ж не зрозуміли їх.

– Присвоюю нові звання. Відразу підпоручика, бо час воєнний, а заслуг на три підвищення вистачить. Підхорунжий Данієль Лажевський, сержант Ян Кос.

Обидва трохи зблідли, стали на одне коліно. Двічі блиснула в повітрі шабля, ударяючи по плечу посвячених в офіцери.

– Ура-а-а! – заверещав Віхура.

Солдати підхопили так голосно, що Зубрик захитався, заплющив очі, але прийшов до тями, діставши стусана в бік од Марусі.

– Не зараз.

Генерал обняв обох, пригорнув до серця, а. потім, ховаючи зворушення, вручив добуті з кишені зірочки.

– Привіз із собою, – намагався перекричати натовп, – бо, певно, у вас немає, а прикріпити треба відразу.

Лажевський почав прикріплювати з допомогою Віхури, Густлік підійшов до Коса, але Янек досі не міг оговтатися.

– Не тепер, – похитав головою. – Я зараз повернуся. Через передній люк заліз до танка і, взявши ротмістрів кашкет, щодуху побіг до Бранденбурзьких воріт.

Маруся ступила за ним кілька кроків, але Густлік її зупинив.

– Не треба зараз чіпати його.

– Лідка не приїхала? – запитав Гриць.

– Попечена.

– Скільки разів я їй казав, щоб була уважна, коли чай наливає… – озвався Єлень, але замовк, зустрівшись з поглядом командира.

– Не чаєм, – сказав генерал. – Обидві руки попекла, і волосся обгоріло під час пожежі.

– Що сталося? – злякано вигукнув Саакашвілі.

– На світанку ворожі літаки атакували штаб армії. Від фосфорних бомб загорілося кілька будинків.

– А спить вона міцно? – не витримав Густлік.

– Прокинулась вона вчасно, але потім побігла рятувати папери. Мене саме викликав командир; поки я повернувся, її вже забрали до госпіталю, – пояснив генерал. – Лікарі кажуть, що незабаром одужає.

– Це вже не та дівчина, з якою ми познайомились в ешелоні, – задумливо промовив Єлень.

– Та сама! – різко заперечив Григорій. – Тільки очі треба мати. Такої, як Лідка, днем з вогнем не знайдеш.

– Командир танка втік, – звернувся генерал до екіпажу, – а в мене до вас є ще дві важливі справи.

– Я за нього! – виструнчився Єлень і, думаючи про своє, буркнув собі під ніс: – І чого вона у той вогонь полізла?

– Ще сьогодні представники Першої армії їдуть до Варшави, щоб доповісти польському урядові про здобуття Берліна, – говорив генерал. – 3 різних підрозділів по одному солдату від кожного підрозділу, отже, від танкової бригади, може, когось із вашого екіпажу…

Єлень дивився на Григорія, який погладжував вуса, на Віхуру, який значущо мружив око, і, врешті, на Томаша, який утупився в нього.

– Хай рядовий Черешняк їде. Там у нього батько близько.

– Перенеси, Томашу, свої речі в мій транспортер, – наказав генерал, киваючи головою.

Томаш уже зрушив з місця, але Єлень притримав його за рукав.

– Пам'ятай: коли хоч на годину запізнишся – голову відірву. А мотлоху половину залиш, бо підвередишся.

– Не підвереджуся! – запевнив Черешняк.

– Єлень! – покликав генерал.

– Слухаю.

– А кого на його місце?

Густлік замість відповіді оглянувся на сапера, який стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за подіями. Генерал і собі глянув на сапера – та й занімів з подиву.

– Капітан Іван Павлов, – доповів офіцер, – сапер, приданий екіпажеві танка на період бойового завдання.

– Неймовірно – пробурмотів генерал, простягаючи руку. – Схожий, як викапаний.

– Ми разом під водою воювали, брали станцію під землею, – пояснив Єлень. – Звикли вже…

– Хочете цих кілька днів їздити з нами? – запитав генерал капітана.

– Славний екіпаж, – відповів капітан.

– Наші підрозділи вже підходять до Ельби. Марусю, Лажевського й решту я заберу з собою, а танк хотів би кинути саме туди. Куди ж той Кос подівся?

– Підпоручик Кос? – перепитав Єлень, смакуючи нове звання. – Зараз його покличу. – Підніс долоні до рота й гукнув у бік Бранденбурзьких воріт: – Янеку!

Тепер усі побачили нагорі біля квадриги маленьку постать хлопця в білій сорочці, який махав рукою, даючи знати, що чує.

Проте Янек не поспішав повертатися. Сів на сходи й прикріплював зірочку до погона, розмірковуючи, скільки подій відбулося за останні години.

Одягнув мундира, застебнув пояса, а потім поліз ще вище, аж до копит здиблених коней. Поклав на постамент ротмістрів кашкет. Подивився, відсунув далі від краю, щоб вітром не скинуло.

Знизу знову долинуло:

– Яне-е-е-ку!

– Почекаєш, не горить, – буркнув хлопець собі під ніс. Поспіхом збіг на кілька східців униз, а потім пішов спокійно, кидаючи оком то на лівий, то на правий погон, на блискучі зірочки. Обличчя в Янека було серйозне, а очі сміялися.

Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешняк оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.

Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.

Їхав навіть кореспондент армійської газети. Носив окуляри в дротяній оправі, був ясноволосий, кучерявий, дуже язикатий – ввесь час анекдоти розповідав, тупаючи довгими, мов у лелеки, ногами в зеленкуватих брезентових чоботях.

Черешняк бачив усіх з-під лавки, але не обзивався. Хотів слухати сам. А коли набридало, заплющував очі і думав, як улаштувати, щоб часу вистачило до батька завітати, бо з Варшави до рідної домівки – менш ніж вісімдесят кілометрів. Потім знову розплющував очі і крізь шпарину між бортом та лавкою дивився на зелену озимину, на села, де спалені, а де цілі, на міста, якими проїздили.

Їхали півдня, потім цілу ніч, тільки з короткими зупинками, щоб дати поспати водієві, бо поливання водою вже не допомагало – хлопець до цього боєприпаси на фронт возив. Поспішали дуже, але до Варшави прибули тільки десь опівдні. Черешняк дивився здивовано на руїни, на рештки будинків, де подекуди вже зеленіла трава, потемнілі від вологи, а може, моху. Дивувався, де живуть ці люди, які, мов мурашки, висипали на вулиці.

Кореспондент був варшав'янин і називав вулиці, якими проїздили. Отже, Томаш знав, що їхали Єрозолімськими Алеями, повернули на Познанську вулицю, потім на Новогродську і зупинилися перед будинком, котрий, наче дівчина, називався Рома і не був зруйнований.

З першої машини вилізло четверо, серед них худий полковник – заступник по політичній частині самого командуючого армією. З другої висипали офіцери, сержанти, солдати, останній стрибнув з кузова Томаш. Трохи здивувався, що повний рюкзак – тільки в нього. Іншим, мабуть, усе було байдуже. Юрбою, мов в атаку, побігли до будинку, аж вартові, які там стояли, – міліціонери й цивільні з пов'язками, – трохи здивувалися.

– Громадяни! Товариші! Куди?

– Делегати Першої армії на сесію Народної Ради, – відповів полковник.

– Не впізнаєш? – прошепотів старший із цивільних міліціонерів, який стояв на дверях, і відступив з дороги.

За полковником усі один за одним увійшли до вестибюля і стали підніматися по сходах, застелених червоним килимом.

– Громадянине… – наздогнав черговий Томаша і плеснув його по рюкзаку. – 3 цим у залу не можна.

– Я стану збоку й біля ноги покладу… Черешняк захищався хоробро, але чергові наполягали і затягли його до гардеробу.

– Ніхто нічого у вас не забере. Віддасте потім номерок і одержите назад.

Томаш недовірливо оглянув маленьке кружальце з цифрами. Волів би не розлучатися з трофеями, але його рюкзак уже повісили на гаку, мов зарізане порося: держак сокири стирчав, як задубіла нога.

З зали чути було оплески, гомін, а потім раптом усе затихло, і лише один голос долинав крізь стіни.

– Ви запізнюєтеся, і громадянине, – підганяв черговий.

Томаш заспокійливо кивнув головою, адже збори – не танк, і пішов по м'яко застелених сходах. Килим припав пилюкою після солдатської делегації – не було коли ані помитися, ані поголитися, ані обтрусити куряву. Черешняк легко знайшов бічний вхід, а потім залишилося пройти ще з п'ять метрів одкритої території. Подолав цей останній відтинок, нахиляючись, як під вогнем, і виструнчився на лівому фланзі шеренги делегатів, що стояли обличчям до зали.

– На руїнах Берліна, – говорив полковник з високої трибуни, – поряд з переможними червоними прапорами майорять наші знамена. На шляху битв од Вісли до Берліна ми завдали ворогові великих втрат: п'ятдесят п'ять тисяч німецьких солдатів і офіцерів убито, взято в полон двадцять вісім тисяч, знищено сто шість танків, захоплено дев'яносто вісім, знищено сімсот шістдесят три гармати, захоплено шістсот п'ятдесят дві…

З погано прихованою гордістю, з ледь помітною переможною усмішкою слухали ці слова делегати всіх родів військ, всіх підрозділів Першої армії, а серед них і Томаш з шоломом у руці. У вибілених дощами і сонцем мундирах, й незграбних чоботях, у заяложених кашкетах, і з обличчя кожного видно було: всі багато пережили, а душа в кожного – солдатська.

– Ми є і будемо мечем польської демократії Перша армія ніколи вас не підведе!

Усі обличчя, здавалося, скидались одне на одне, всі дивилися на трибуну й солдатів. У дальніх рядах майнуло двоє ніби знайомих, а впізнати не було коли, бо посли вже зірвалися з місць, заплескали в долоні й закричали щосили:

– Хай живе армія! Хай живуть!

Якась жінка підбігла, дала три білі й золотисті нарциси льотчикові, за нею рушили інші, зробилася тиснява. Навколо кожного – десять усміхнених облич, до кожного простягнено десять пар рук. Томаш потискував ці руки, але дивився поверх голів, немов когось шукав, бо здалось йому, що побачив селянина, дуже схожого на батька.

Коли раптом вигулькнув біля нього саме той, схожий на батька. Зблизька був не такий схожий, бо урочистий, в темному костюмі із краваткою, але виявилось – це все-таки він. Простяг руки до сина. Міцно обнялися, хвилину мовчали, а потім перший обізвався батько, намагаючись говорити суворо:

– А що ти тут робиш, Томеку? На дверях стоїш, чи що?

– Я делегат разом із заступником командуючого армією…

– Саме тебе вибрали? – не йняв віри старий Черешняк.

– Мене. А як ви сюди потрапили?

– Я теж делегат. Тобто депутат. З батьком твого командира, – показав на Станіслава Коса, який махав їм рукою над головами, проштовхуючись ближче.

– І що ви тут робите? – не міг надивуватися Томаш.

– Керую, – сказав старий.

– Чим?

– Польщею, – відповів батько і, відчуваючи потребу детальніше пояснити ситуацію, за якусь мить додав: – Не сам. Разом з іншими.

Помовчали довгу хвилину, дуже здивовані обидва, бо хіба ж це не дивно, щоб із села, та ще й з фільваркового, до уряду брали або делегатом од армії посилали. Нові наставали часи, інші, ніж раніше. Врешті син зітхнув і запитав, стишивши голос:

– Взводний привів?

Старий злегка кивнув головою, усміхнувся.

– Тільна. Як із війни повернешся, то вже теличка буде, або бичок…

– Привіт, Томашу, – пробився врешті до них Вест.

– Добрий день, громадянине поручику, – подаючи руку, хлопець швидко переклав у ліву номерок з гардеробу, який весь час тримав у долоні, щоб не згубити.

– Що там ховаєш?

– Нічого, таке кружальце, – показав і дав батькові. – За жерстяночку рюкзак дадуть, і ви там знайдете добрячу сокиру, вуздечку й ще щось, – засоромився раптом, але витяг із кишені коробочку, подав старому. – Мазь. Як повернуся, будемо деревця щепити…

– Як екіпаж? – запитав Станіслав Кос.

– Усе гаразд. А підпоручик, мабуть, незабаром одружиться.

– Який підпоручик?

– Ваш Янек. Учора вранці зірочки одержав. Мають лише до Ельби доїхати, а звідти повернуться назовсім.

Їхати через Берлін було важко. З руїн, з підвалів, з тунелів метро повилазили тисячі в гнило-зелених мундирах. У перші години після капітуляції не вистачало вартових, не встигали приймати зброю, тому деякі колони німців ішли з карабінами й автоматами, тільки що несли їх прикладами вгору.

За містом рухалися швидше, і вже під вечір наздогнали транспортери армійського розвідувального батальйону. За той час, коли брали місто, фронт одкотився далеко на захід. Чотири польські дивізії та кавалерійська бригада, підтримані чотирма артилерійськими бригадами і авіакорпусом, тіснили гітлерівців до Ельби, до якої з заходу вже підходили союзники.

Генерал, витративши на кидок до Бранденбурзьких воріт не більше трьох годин, підбирав по дорозі танки, гармати й транспортери, а Кос і Густлік нишком осміхалися – мовляв, усе це знадобиться хіба що на парад.

Проте виявилось: генерал, а не підпоручик, мав рацію, бо четвертого травня танкова група, піднята наказом по радіо, швидко вийшла вперед, на вихідні позиції, тому що фронт раптом став на місці. Треба було зламати опір ворога сталлю, вогнем, дати змогу піхоті просунутися вперед. Бригада розгорнулася на рівнині. Ліворуч і праворуч «Рудого» виднілися десятки машин. Густлік хотів порахувати, але збився після п'ятдесяти.

Не маскувалися, бо ворожі літаки вже не мали звідки підніматися в повітря, а від фронту їх затуляв широкий дорожній насип з двоповерховим будинком.

Григорій тихесенько мугикав щось грузинське, тримаючи руку на важелях, Віхура біля кулемета обмахувався кашкетом – показував, як йому жарко. Капітан Павлов з місця заряджаючого дивився на поле в перископ. Густлік порався біля прицілу. Двигун мовчав. Позаду раз у раз лунав низький свист і вибухали важкі міни.

Єлень знизав плечима, покрутив головою і порушив мовчанку.

– Адже ж я вам уже тричі казав: товаришу, ставайте до прицілу, а я кидатиму снаряди до ствола. Капітанові не личить заряджати.

– Капітан і партизан усе можуть робити. Я на місці Томаша тимчасово. До кінця війни залишилося хіба що кілька кілометрів.

– На карті близько… – сказав Янек із свого командирського місця; обірвав на мить – поряд вибухнув снаряд, осколки дзенькнули по броні, і крізь щілини сипнуло пилюкою, – а потім докінчив: –…а доїхати важко. Хочуть решту боєприпасів витратити, чи що?…

– Мабуть, не те кажеш, – відповів Павлов. – Їм не однаково, кому здаватися в полон. Ані в американців, ані в англійців Гітлер Освєнціму не будував…

В танку знов стало тихо. Янек подумав, що Іван має рацію – одне діло спробувати на власній шкурі, інше – знати з чуток і, можливо, не до кінця повірити, бо це таке жахливе, що й повірити важко. Потім розгорнув на колінах чималий аркуш, на якому було намальовано силуети американських та англійських танків – М-3, М-4 А-2, «Матільда», «Валентин», «Черчілль»… Йшлося про те, щоб ненароком не підстрелити союзника, коли б раптом під'їхав з протилежного боку.

– Увага, всі по машинах! – почули в навушниках знайомий голос генерала. – Завести мотори.

Ззовні долинули голоси команди піхотинців:

– Головний взвод – перший. Напрям – три тополі… Рота… кроком руш!

Заревів мотор, і генерал скомандував по радіо:

– Напрям – Ельба! Вперед!

«Рудий» зрушив з місця, а за мить усі танки й самохідні гармати, скупчені на вихідній позиції до атаки, посунули пологим схилом. Здіймаючи легку куряву, машини повзли, ще невидимі для ворога, який методично бив з важких мінометів по порожньому місцю. Янек відчув холод у грудях, як завжди, коли йшов назустріч небезпеці, і з полегкістю подумав, що всі їхні дівчата далеко в тилу. Чому Лідка полізла у вогонь наприкінці війни? – майнула в голові думка й одразу згасла, бо на війні треба думати тільки про бій.

Піхота вийшла на обрій, прискорила ходу. Танки піддали газу. Водії вирівнювали стрій, щоб водночас форсувати хребет височини і не дати ворогові змоги випустити багато фаустпатронів. Ще мить – і загриміли гармати, зацокотіли, кулемети, сталева лавина перекотилася на другий бік насипу, брязкаючи гусеницями по кам'яній бруківці.

Наша артилерія вела вогонь з максимальною швидкістю. Зграї важких снарядів пропливали по небу, падали чорно-червоною хмарою на плутанину окопів, що виднілася попереду. Пологими полями, за якими вже вгадувався берег великої ріки, могутньою лавиною йшла в атаку піхотна дивізія. В останню атаку поляків у цій війні.

Ворог не поступався, не мовчав, стрів наступаючих сильним артилерійським і кулеметним вогнем.

– Прямо тополя, праворуч десять, гармата!… – командував Кос.

– Єсть гармата, – прицілившись, відповів Єлень.

– Готово! – зарядивши, відповів Павлов.

– Вогонь!

Гримнув постріл, і Григорій негайно змінив напрям, щоб зійти з лінії прицілювання, якщо хтось у них намірявся стріляти. Важко дихаючи, спітнілий Віхура очищав дорогу короткими кулеметними чергами. Били густо… Між одним і другим пострілом з гармати Павлов заледве встигав глянути в перископ, проте помітив, як сусідній танк натрапив на міну і зник у фонтані вибуху, потім спалахнуло вишневе полум'я.

Засвистіла важка міна. Близький вибух струсонув танком. «Рудий» покотився далі, але капітан помітив позаду смужку диму, що проникала досередини.

– Горимо! – доповів.

– За прикриття! – наказав Кос.

Саакашвілі слухняно з'їхав у старий окоп, закритий од заходу стіною зруйнованого будинку. Ще не замовк двигун, як Павлов зірвав вогнегасника, відкрив люка і, не зважаючи на свист куль, вистрибнув і скотився по броні на землю.

За баштою по жалюзі над мотором повзло полум'я. Павлов спрямував на нього струмінь піни з вогнегасника.

З переднього люка вистрибнув Григорій, теж із вогнегасником у руках, але його втручання вже було не потрібне.

– Вогонь погашено! – гукнув він.

– Допомогти вам? – спитав задиханий майор, підбігаючи з кількома піхотинцями, один з яких ніс батальйонну рацію.

– Ні, спасибі, – промовив Павлов.

«Рудий» загримів гарматним пострілом, бив з кулемета, підтримуючи з місця атаку піхоти.

– Коли впораєтесь, виїздіть на берег Ельби, – наказав майор.

Піхотинці побігли далі, а Павлов і Саакашвілі почали стирати піну з танка.

– Головне – вентиляційний отвір очистити, – бурчав грузин, – решта сама випарується.

Хвилин за дві танк був готовий до маршу.

– Як справи? – запитав капітана Віхура, що сидів спітнілий у танку.

– Все гаразд, – відповів Павлов. – За годину будеш рибу ловити в Ельбі.

Мотор завівся легко. Виїхали з окопу і помчали щодуху вперед, проте поки наздогнали цеп і встигли випустити заледве три снаряди, проти неба замайоріли білі прапори.

– Підготовили заздалегідь, чи що? – здивувався Янек.

Піхотинці вели полонених. Танки, серед них і «Рудий», оминали їх і з відкритими люками їхали в напрямі дедалі яскравішої зелені. Крізь укриті молодим листям гілки блиснула вода, і Павлов сказав:

– Ельба.

– По-польськи Лаба, – додав підпоручик Кос.

– Не знаю, як ви, – обізвався Віхура, – а я вже скинув чоботи.

Віхура виніс із танка сидіння, поклав його на чотири камені й мочив ноги в теплій воді прибережної мілини, тримаючи в руці чималу жердину, яка правила йому за вудку. Мокла мотузка, прив'язана до корка від термоса замість поплавця.

Щораз дужче припікало сонце. Капралів мундир висів на вербі, біля нього державний прапор, а під кущем стояли чоботи.

Трохи поодаль, в тіні величезного куща, лежали на брезенті решта членів екіпажу. Нікому не хотілося ані мити танк, ані чистити гарматне дуло, бо війна закінчилася. Взагалі невідомо було, що робити. Загоряли, відпочивали, ліниво перемовлялися.

– Спершу риба, – говорив Янек.

– Ні, раніше головне – командування вермахту, – заперечував йому Густлік.

– Риба.

– Та ж ні. Кажу тобі – командування вермахту скоріше здасться.