Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 53 страниц)

Останні слова генерал сказав скорше до себе, ніж до неї. Хвилину мовчав, а потім наказав командирові транспортера:

– Вирушайте за ними.

– Почекайте трохи, – попросила Лідка, – поїдемо разом з «Рудим».

– Не по дорозі. Проведете санітарну колону до госпіталю і надвечір повернете до штабу армії.

– Громадянине генерал, – сказала Лідка, підвівшися й перехилившися вниз з транспортера, – я мушу побачити Янека, хоч на п'ять хвилин, хоч на дві, повинна йому сказати…

Обірвала, ковтаючи сльози, відгорнула пасмо шовковистого волосся, що впало на обличчя.

– Щось сталося? – різко запитав командир.

– Так, – кивнула головою і зважилася сказати правду: – Я бачила його рапорт…

– Але ж він не тобі адресований, – підняв брови і зморщив лоба генерал.

– Я ненароком… Коли клала до планшетки, конверт одкрився, і в першому ж реченні я побачила…

Лікар Ірена, завантаживши останню санітарну машину, підходила доповісти про готовність до від'їзду. Генерал жестом дозволив їй рушати і знову звернувся до сержанта – командира транспортера:

– Довго ще тут будете муляти очі?

Броньована машина рвучко зрушила з місця і першою виїхала за стіни табору. За нею – мотоцикли й санітарні машини.

Генерал постояв на місці, а потім пішов майданом до брами, минаючи кількох забитих у плямистих плащ-палатках і касках. Кілька метрів за ним, мов вірний кінь, сунув одкритий газик, у якому, крім водія, сидів автоматник.

З-поміж погнутого риштування брами вистрибнув Шарик, побіг назустріч – привітатися з другом, якого вже кілька днів не бачив.

– Що ти тут робиш? – здивувався командир, смикаючи його за шерсть. – «Рудий» воює, а ти вештаєшся?

Собака гавкнув, заскавчав, намагаючись розповісти про свою ранкову пригоду з шапками, але не дуже це йому вдалося.

– Трохи розумію, але не все, – відповів генерал. – Почекай.

Не встигли ще всі санітарні машини від'їхати, коли, сигналячи, повз них, проти течії, протиснулась невеличка колона мотоциклів і зупинилася під стіною.

– Струнко! – скомандував Лажевський і доповів: – Громадянине генерал, міст утримали. В третьому відділенні одного вбито, двох поранено. Решта взводу…

– Решта твого взводу прикриває санітарну колону, – урвав його командир. – Де танк?

– Зараз буде, – зиркнув назад через плече підпрапорщик і додав: – Взводний Єлень відбив першу атаку, під час другої підтримали його наші мотоциклісти, потім «Рудий», а незабаром підійшли військові підрозділи. Ми не пропустили фриців через канал, а тепер їх так авіація трощить, що тікати почали, наші їх переслідують. Якби поручик Козуб пустив важкі танки й весь мій взвод…

– Решта вашого взводу допомагали відбити атаку диверсійної групи. Табір заміновано, вони повинні були висадити його в повітря, – генерал показав на вбитих у плямистих плащ-палатках. – Козуб дістав дві кулі в груди.

– В груди… – повторив Лажевський, насупивши брови.

Загув двигун, з'явився танк. Генерал підвів руку, і «Рудий» зупинився перед брамою. У відкритих люках показалися голови танкістів.

Кос стрибнув додолу, підбіг і став струнко перед командиром, удаючи, що не бачить Шарика, який сидів біля ноги.

– Дякую за те, що втримали міст, – звернувся генерал до танкістів і мотоциклістів. – То були ударні підрозділи сильної групи ворога, яка мала завдання прорватися з півночі до столиці рейху. Ви затримали передові загони на кілька хвилин, цього було досить, аби ввести в дію артилерію та авіацію, а згодом перекинути сюди піхоту.

– Служимо Батьківщині! – відповів за всіх Кос.

– Втомилися?

– Ні, – клацнув підборами Лажевський.

– Чому залишили пса?

– Зробив собі лігво з наших шапок, тому дістав наряд поза чергою, – пояснив Янек.

– Ще загубиться, – сказав генерал, одкриваючи планшет з картою.

– Образився, кудись заліз. До танка! – звелів Шарикові Кос.

– Ти ж сам наказав йому комбінувати, – вступився Густлік за собаку.

Шарик не послухався наказу і, гарикнувши, побіг туди, звідки щойно виліз, – до риштування.

– Якщо не втомилися, – командир жестом запросив ближче Коса й Лажевського, – то негайно рушайте на Берлін.

– На парад! – не витримав Віхура. – Я ж казав… Під грізним поглядом генерала хотів був пірнути в танк і ударився головою об броню.

– Парад не скоро. Наші війська ведуть важкі бої, оточуючи ворога. Тут поляки, там радянські, ось тут німці, – і знову радянські війська. Не до жартів зараз. У самому місті бої вже ведуть наші сапери й артилерія. Треба доставити наказ особисто командирові гаубичної бригади. Автомашина не доїде, там треба прориватися. Оминати, а якщо не вдасться – відкинути того, хто заступить дорогу.

У танку Саакашвілі штовхнув свого сусіда в бік:

– Віхуро, скажи генералові, що тобі душно. Я тут Гоноратку посаджу.

– Чи ти ба, чого захотів… Мені ж потім діти і внуки докорятимуть, що міг бути в Берліні й не був.

Ударив себе рукою в лоба, показуючи, який би був дурний, коли б покинув зараз танк.

Тим часом Шарик притяг здорову зелену подушку, гаптовану трояндами й метеликами, обшиту подвійним рядом золотих торочок. Мабуть, ховав її під риштуванням. Звівшись на задні лапи, лизнув Григорія в руку й заскавчав. Механік утягнув постіль до танка.

– Янеку! – гукнув з башти Густлік, який спостерігав усе це. – Собаці буде м'яко, але коли ти схочеш на його лежанці подрімати – не знаю, чи він тобі дозволить…

Розділ IX ВИНО

Удар групи генерала Штейнера у правий фланг Першої армії було відбито протягом кількох годин. Польські взводи й роти, атаковані батальйонами та полками, завзято оборонялися, виходячи з-під удару короткими перебіжками, відкривали вогонь із нових рубежів. Опір міцнішав з кожною хвилиною, у бій вступали полкові та дивізійні резерви, і водночас, тільки-но почався ворожий наступ, гітлерівські підрозділи й райони їх вихідних позицій атакував з повітря польський авіаційний корпус. Винищувачі, бомбардувальники й штурмовики зробили того дня вісімсот бойових вильотів.

Через кілька днів німці зазнали повної поразки; в битві наші війська швидко просувалися на захід, у бік головного напрямку боїв, на якому Перша армія, знищуючи точки опору й форсуючи щоразу нові водні перепони, тіснила ворога на північний захід од Берліна, до широкої низинної рівнини ріки Гафель.

У широкому потоці військ, між набитими піхотою машинами, гарматами різноманітного калібру й великими ящиками понтонів на тракторних причепах просувався «Рудий». На лівому крилі, тримаючись за гарматне дуло, стояв Віхура, показував перепони й допомагав Саакашвілі вести машину, лаючи при цьому сусідів у колоні, які намагалися випередити танк.

– Куди лізеш, недотепо? Хочеш капці загубити? Кос за звичкою сидів на башті, спустивши ноги в танк, і дивився вперед, а вряди-годи на карту, щоб не проґавити перехрестя, і заразом слухав Єленя.

– Говорю, прошу – і все даремно. Каже, що нікуди не піде, а тим більше до німця, – пояснював взводний, відштовхуючи командирові чоботи й підводячи голову. – Може, довеземо до тих гаубиць, що в Берліні, а звідтіля, як будуть по боєприпаси їхати…

– Густліку… – застережливо почав Кос.

– Таж вона маленька, багато місця не треба.

– Хіба не знаєш, що означають для танка вуличні бої? Не пам'ятаєш, як нам всипали в Празі? Хочеш ризикувати її життям?

– Ні, – відповів взводний.

Посмутнів і, подумавши, докинув:

– Віхура казав – їдемо на парад… Коли б його здихатися, то місце знайшлося б.

– Нам потрібен кулеметник.

Густлік знову задумався.

– І то правда, – відповів і зник у танку. Скулившись, проліз під гарматою, став навколішки біля порожнього сидіння Віхури, за яким на подушку, вишиту трояндами та метеликами, поклали втомлені голови Гонората й Шарик.

– Панночко…

– Ні до якого Кугеля не піду. Не треба було мене забирати.

– Там, у Берліні, дуже небезпечно.

– Розумію, але тут добре, залізо товсте.

– Тут ще гірше. В такій сталевій коробці… – Хотів розповісти, як буває в танку, особливо під час вуличних боїв, але передумав і, змінивши тактику, почав з обіцянок: – Ще трішечки – і війна закінчиться, заїду по вас до Рітцена…

Хотів узяти її за лікоть, але дівчина заплакала. Шарик, який вважав, що завжди треба стояти на боці слабшого, застережливо гавкнув, Єлень одсмикнув руку. Саме в цю мить танк загальмував, почав сигналити.

Густлік повернувся на своє місце й висунув голову з люка.

– Щось сталося?

– Повертаємо на південь, до міста.

З-за танка вперед вирвалися мотоцикли, розвідники затримали порожні машини, які їхали з протилежного боку. Після боїв біля каналу в екіпажах мотоциклів лишилося тільки по двоє бійців, і кулеметники мали залишити кулемети, щоб регулювати рух на дорозі.

Дорога на хвилину опустіла, й підпрапорщик Лажевський жестом показав, що можна їхати далі. «Рудий» повернув, з'їхав з автостради на вузьке асфальтове шосе, яке біля невеличкого озера зникало в лісі.

З руїн розбитого будинку, де раніше, можливо, жив лісник, вистрибнув здичавілий кіт, перебіг дорогу перед танком.

– Хай йому грець! А собаку для чого возите? – вилаявся Віхура, повертаючи голову до башти. – Чорний кіт нічого доброго не віщує.

– То повертай назад! – порадив Густлік. – Я тобі потім розповім, що було в Берліні.

– Задалеко назад повертати, – вередливо промовив Франек. – Ноги намуляю.

Густлік вліз у башту, зупинився і, завагавшись на мить, постукав у вичищений до блиску чобіт командира.

– Янеку!

– Ну?

– Ти б не міг пояснити тій дівчині? В тебе так розумно виходить.

– Я її на танк не підсаджував. Коли б кожна дівчина…

– Янеку! – грізно вигукнув Густлік.

Поманив рукою, а коли сержант нахилився, вхопив його за мундир на грудях.

– Кожна? Прошу тебе, думай, що говориш. Гонората – моя наречена.

– А вона про це знає?

– Вона? Ні.

– То скажи їй.

– Гаразд, скажу. А залишиш її?

– Ні. Я ж Марусю в танку не вожу.

Густлік знову скулився, пролазячи під гарматою до Гонорати, і заявив:

– Командир звелів сказати, що ви, панночко, моя наречена.

Дівчина підвела голову з собачої подушки, витерла сльозу, вхопила Єленя за чуприну, притягла до себе й поцілувала в обидві щоки.

– Правда? – запитала, осміхаючись так, аж у танку посвітліло.

– Щоб я кінця війни не діждав, коли брешу.

– Але… – дівчина, відчувши міцніший грунт під ногами, почала вередувати: – Але заручин не було і персня ви мені не подарували.

– Де я тобі тут перстень знайду, – зітхнув Єлень. Саакашвілі, відірвавшись на хвилину від керма, штовхнув друга кулаком у бік і, понишпоривши в ящику за сидінням, сунув йому в руку гайку.

– Хіба такого… – зорієнтувався Густлік. – Танкового.

– А такий дійсний?

– Зв'язує міцніше, ніж золотий, – докинув Саакашвілі, шкірячи свої білі зуби.

Якусь хвилину він приглядався до дівчини, що враз ніби погарнішала, а глянувши знову на дорогу, різко загальмував.

– Що ти робиш? – гримнув Густлік. – Адже людей, а не картоплю везеш.

– Якого чорта! – залементував грузин, вихилившись до пояса з люка.

– Шорта? – весело перепитав худий високий чоловік у береті, який вибіг на середину шосе й затримав танк. – Les Russes? – Відхилився, глянув на башту і, побачивши орла, заговорив: – Polonais… Viva la Pologne! Vive la liberte![34]

[Закрыть]

Мотоцикл Лажевського, що мав їхати попереду «Рудого» і розвідувати дорогу, розвернувся й помчав назад.

Віхура стрибнув з танка на землю і недовірливо глянув на незнайомця.

– Чого тобі треба, ля франсе? Пуркуа тут стоїш? Француз однією рукою обійняв його, а другою натиснув на живіт капрала.

– Niks?

– Niks не дістанеш, – відповів Франек, думаючи, що той просить їсти.

– Vin, – француз показав, буцімто вихиляє склянку. – Bien?[35]

[Закрыть]

– Bien, але нема. Niks vin.

– Le vin, le cochon, – намагаючись порозумітися, француз зарохкав, удаючи порося. – Venes, Polonnais![36]

[Закрыть] – тяг Віхуру за руку.

Танкісти й мотоциклісти зацікавлено дивилися, як ті двоє, переплигнувши рів, помчали поміж кущами й зупинилися край лісового яру, над яким здіймався димок і тремтіло нагріте повітря.

– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.

Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.

– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…

– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.

– Куди ти? А обід?

– Залиште нам.

Підхорунжий наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.

Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.

– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.

– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.

Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.

– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.

– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.

Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.

– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.

– Командир не дозволяє.

– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.

– Пам'ятаю, – сказав Янек. – Пам'ятаю, але не дозволяю.

– Я тобі, Густліку, теж не дозволяю. Тепер у мене інші права, – блиснула надітою на палець гайкою Гонората, – танковий міцніший од золотого.

– Quatre vingt chasseurs, quarte vingt chasseurs! – французи виспівували веселу пісеньку про вісімдесят стрільців та їхні любовні пригоди.

– Де ж ти, моя Суліко? – вторував їм підпилий грузин.

Лисий підвівся, підійшов до городницького візка, на якому вони везли своє майно. Понишпорив у ньому й витяг гармонію.

У Томаша проясніло обличчя, а руки самі потяглися до інструмента, але зустрівшись поглядом з Косом, хлопець зрозумів, що так не випадає, і вдав, буцімто захотів м'яса.

Француз, який не зовсім твердо стояв на ногах, заграв веселий паризький вальс. Його патлатий товариш запросив Гонорату на танець.

Саакашвілі простяг руку до барильця, а коли високий наповнив його склянку, виголосив тост:

– Друзі! Нам перебіг дорогу чорний кіт. Кіт малий, танк великий, і взагалі: забобони – опіум народу. Досить плюнути позад себе, випити з представниками визволених європейських народів – і нічого вже не трапиться, бо війна закінчиться ще перш ніж ми до проклятого Берліна доїдемо… Чому так сердито дивишся, командире? Чого брови насупив? – звернувся до похмурого Коса. – Коли хочеш, можу замовкнути.

Одним духом вихилив до дна, поставив склянку й зааплодував Гонораті та патлатому, які скінчили танцювати. Потім сам, підспівуючи, став пританцьовувати, а гармоніст, збагнувши, що до чого, заграв танець із шаблями.

Гонората, всміхаючись, дивилася на грузина і плескала в такт долонями.

– Добре танцює, – сказала Густлікові.

– Ви краще.

– Я б краще танцювала, якби коса в мене не розв'язалася.

– Є, є! – вигукнув щасливий Єлень, засовуючи руку до нагрудної кишені. – Ви загубили в генеральському автомобілі, а я знайшов і на серці заховав.

Він вивернув кишеню: два пістолетні патрони, шматок кабелю та мотузки і – о жах! – аж три стрічки: дві блакитні і тільки одна червона.

Кілька напружених секунд обоє мовчали, а потім дівчина тихенько заговорила:

– Ви, пане Густліку… Ви кожній так само… – сльози не дали їй закінчити, і вона, закривши обличчя фартушком, побігла вгору узбіччям, де стояв «Рудий».

За нею кинувся Шарик, думаючи, що то гра. Вони разом підбігли до танка й залізли в люк.

Почулося рокотання моторів – то поверталися мотоциклісти Лажевського. Кос пішов їм назустріч.

– Пообідаєте.

– По дорозі мої поїдять, будуть мінятися. Зараз у мене повний комплект людей.

– Звідки взяв?

– Наздогнав санітарні машини й забрав. По-перше, то мій взвод, по-друге, – вони в тил їдуть. Генерал виділив ще свій транспортер для захисту, а в ньому Лідка біля рації. Ота гарна лікарка питала про тебе. А тут весело було? – він обвів очима товариство.

– Не дуже, – відповів Кос.

Саакашвілі саме цілувався з французами, які показували йому фотографії, уперто й голосно пояснюючи:

– Maman… Papa… Ma femme…[37]

[Закрыть]

Черешняк тримав уже в руках гармонію, перевіряв баси й тільки собі знаною мовою пояснював щось патлатому. Густлік підсів до барильця і, наливши склянку, промовляв до високого худющого француза:

– Випий зі мною, ля франсе. Все пропало через оті дурні стрічки. Зрозумів?

Кос повернувся спиною, щоб не бачити цього всього. Витяг трофейну карту Берліна та його околиць.

– Ти з якого боку повернувся?

– З півдня, – осміхнувся Лажевський. – Зовсім не зустрічав військових підрозділів.

– Наші пішли вже на захід. Росіяни повернули на Берлін, тож, мабуть, тому, – промовив Янек.

– Порожньо, – повторив підпрапорщик. – Нема кого про сестру запитати…

До танка підійшов Черешняк з гармонією.

– На що обміняв? – спитав Янек.

– На автомат.

– Ти зброю віддав?

– Хіба її мало? Та й не свій давав, але він не взяв. За те, що визволили, віддав.

Допомагаючи один одному, з яру вилазили Саакашвілі та Єлень, який ніс на плечі барильце.

– Екіпаж! – скомандував Кос.

Танкісти виструнчились. Густлік хвилину вагався, не знаючи, що робити з ношею, але під твердим поглядом Коса поклав барильце на землю. З танка вистрибнув Шарик і, зрозумівши наказ, теж сів на задні лапи по формі «струнко».

З люка визирнуло мокре від сліз обличчя Гонорати.

– Мені теж вилазити?

– Ні, – сказав Кос, – Панна Гонората – до переднього кулемета. Віхуро, вас команда не стосується?

– Адреси ховаю, громадянине сержант. Записав, бо якщо доведеться бути в Парижі…

– Поведете танк.

– Слухаюсь.

– Черешняку, на своє місце!

З лісу повилазили французи, тягнучи й штовхаючи свій візок під трикольоровим прапором.

– Vivent les braves Polonais![38]

[Закрыть] – гукали хором патлатий та лисий.

Французи подалися геть, штовхаючи візок, а мотоциклісти й танкісти махали їм руками на прощання. Лише Григорій та Густлік стояли нерухомо, бо ніхто не скомандував їм «вільно».

– Шарику! – покликав Кос з башти танка. Пес стрибнув у люк і зник під бронею.

Вже стугоніли заведені мотори мотоциклів, загув танковий двигун. Лажевський підняв долоню, що готовий. Кос жестом наказав йому рушати і лише після цього, дивлячись убік, скомандував:

– Обидва ззаду на броню!

Хлопці підбігли до «Рудого». Механік стрибнув на танк, а Єлень удав, ніби хоче повернутися по барильце. Цю ж мить Янек вистрелив з пістолета, і на асфальт тонким струменем полилося вино.

– Віхуро, вперед!

«Рудий» рвонув з місця. Знизу, біля гарматного затвора, виглянула Гонората і, вхопивши Коса за ноги, підняла вгору ясне веснянкувате личко.

– Я назавжди залишаюсь?

Янек простиг їй руку, підняв дівчину й посадив біля себе на башті.

– За першої ж нагоди поїдете в тил і там почекаєте. Останні дні бувають найгірші. Моя наречена в госпіталі, а я не плачу, а радію.

Коли піднімав дівчину, вона помітила, що командир танка має на пальці персня.

– То від неї?

– Сам випиляв у госпіталі, подарував. А тепер вона мені дала його на кілька днів, до кінця війни.

Гонората присунулась ближче і, оглянувшись, приглушеним голосом спитала Янека:

– Забере після війни? Можна йому вірити?

Вона крутила на пальці гайку, подаровану Густліком.

Кос повернувся з грізною міною, глянув згори на винуватців, які, хоча ще сердились, але вже й журилися; а потім так само тихо відповів:

– Можна. Із ста кілограмів ваги дев'яносто щирості та доброти.

Розділ X ВТЕЧА

За кілька кілометрів од лінії фронту, в селищах, розташованих осторонь шосе, у лісових видолинках, крилися армійські госпіталі. Ворог не визнавав міжнародних законів, не шанував знаків Червоного Хреста, отже, госпіталі, старанно маскувалися від авіації, лікарі в польових умовах, безсонними ночами й днями боролися за життя солдатів, прострелених кулями, пошматованих осколками, травмованих контузіями.

Тут не було ні вигод, ані зайвих ліків, операції робили на простих столах, при миготливому світлі лампочок, що живилися енергією від польових електростанцій, під полотном намету. Наркоз застосовували в крайніх випадках, знеболювали рідко. Тут солдат мусив мобілізувати всю силу волі та відвагу, щоб перемогти біль.

Не допомагало провітрювання – у перев'язочній вже за годину робилося жарко, стояв нудний, солодкуватий запах крові та поту. Тільки тепер, коли дивізії почали переслідувати ворога, поранених було значно менше, ніж під час форсування Одеру і в перші дні боїв на передмостовому укріпленні. Цей з простреленими м'язами правої руки був сьогодні останній.

Коли йому чистили рану, лежав спокійно, тільки закам'яніле обличчя зрошував щораз рясніший піт. Біль довго не вщухав, але врешті настало полегшення, і солдат кволо всміхнувся до санітарки.

Фельдшер Станіслав Зубрик насилу розігнувся, обтер рушником обличчя, а Маруся, нахилившись, добинтовувала нерухомо в лікті руку. Хоча в самої ліве передпліччя було перев'язане, робота йшла добре, тільки поволі.

– На сьогодні кінець, – з полегкістю зітхнув свіжоспечений хорунжий.

Він скинув білого фартуха й, відхиливши вхід до намету, щоб впустити більше повітря, почав надягати мундира, застібати пояса.

– Чудова робота, – похвалила його Вогник.

– П'ятнадцять років практики. Немало зшивав: після весіль, хрестин, за окупації. Мене знають не тільки в Мінську Мазовєцькому, але й у Венгровському, Гарволинському, ба навіть Луковському повітах. Але я, Марусю, – він стишив голос, немов звіряв їй велику таємницю, – я фахівець зовсім іншого профілю. Якщо у вас буде син або дочка, то прошу тільки до мене.

– Ну, що ви… – зашарілася Вогник, але очі в неї радісно заблищали.

– Серйозно – рука в мене вправна. І щаслива. Семеро трійнят маю на своєму рахунку, а близнюків уже й не пам'ятаю. – Зубрик ставав дедалі веселіший, але раптом посмутнів, згадавши про фронт. – А тут… Правду кажучи, я боюсь стрілянини. Мирна в мене вдача, панночко. Мушу старатися, мобілізувати волю, щоб не втрачати свідомості, коли десь близько гримне…

Помахавши рукою санітарці й пацієнтові, хорунжий Зубрик вийшов з намету на сонце. Біля Марусі залишився чуйний Юзек Шавелло, який, тримаючи в лівій руці ножиці та пластир, а в правій бинти, асистував, немов справжня операційна сестра.

– Прошу, – подав англійську шпильку. – Вказівний не ворушиться, але ж середній згинається.

Вогник сколола бинта й легенько плеснула пораненого по плечу.

– Готово.

Солдат підвівся і сів на столі.

– Дякую, сестричко, – сказав од щирого серця.

– Нема за що, – засміялася й легенько погладила його по голові.

– І я дякую, – Шавелло нахилив трохи голову, щоб Марусі легше було дістати.

– За що?

– Що дозволяєте допомагати вам.

Юзек не дочекався, щоб і його погладили, бо раптом загули мотори, і в рідкому березняку з'явилася колона, що просувалася до госпіталю. Попереду їхали розвідувальні мотоцикли, за сто метрів позаду – автомашини, а останнім – кутастий бронетранспортер з товстим кулеметним дулом над бортом. Вогник не встигла скинути білого фартуха, як санітарні машини були вже біля наметів.

– Запитай, чи їм ніхто не зустрівся, – наказала Юзекові Маруся і перша побігла до прибулих.

З усіх наметів виглядали поранені, звідусіль шкутильгали назустріч. У блакитних полинялих фланелевих піжамах, зовсім не схожі на солдатів, але серця й думки в них залишилися ті ж самі.

– З якої дивізії?

– Де поранили?

– Є хто з четвертої?

– Артилеристи, до нашого намету!

З цієї маси вигуків і запитань виринув могутній баритон сивіючого водія.

– Відчепіться! Фронтовиків немає. Тільки в'язні з німецького концтабору.

З першої машини вийшла лікар Ірена. Перед нею виструнчився взводний, командир мотоциклістів.

– Дозвольте повертатися, громадянко хорунжа.

– Чому такий поспіх? Пообідайте в госпіталі.

– Слухаюсь, – відповів взводний, повернувся і гукнув до своїх: – Шлунки заправимо тут!

Ірена помітила серед поранених руду голову Марусі.

– Сержанте Вогник, підійдіть сюди!

– Слухаюсь.

Дівчина, як і всі поранені, була в госпітальній куртці, проте у власній спідниці та чоботях. Вигляд мала простий і водночас елегантний. Лікарка дивилася на неї допитливо й уважно. Подумала, що молодий командир танка має добрий смак, і тепло всміхнулася.

– Я зустріла «Рудого» й екіпаж.

– Усі здорові?

– Всі.

– Танк одержали?

– Одержали. Дуже приємні хлопці. Я з ними після вахтангурі.

– Після чого? – запитала здивована й трохи налякана санітарка. – Що це таке – вахтангурі?

– Грузинський брудершафт. Ми пили чудове вино, називали одне одного по імені…

Ірена взяла Марусю під руку і, розповідаючи далі, повела до штабу госпіталю. Коли обидві зникли між пораненими. Юзек Шавелло, який одним вухом прислухувався до їхньої розмови, знову закружляв біля машин, заговорюючи до санітарок і водіїв. Після кількох невдалих спроб натрапив урешті на більш балакучого взводного, командира мотоциклістів, що супроводили санітарну колону.

– Дозвольте запитати?

– Про що?

– Чи ви часом не зустріли десь дорогою славний танк «Рудий» з екіпажем?

– Аякже! – засміявся взводний. – Кілька днів од самого Рітцена ми були разом у бою. Вони тепер на Берлін пішли, до району Шпандау, і з ними командир нашого взводу із своїми хлопцями… Де тут можна пообідати?

– Я проведу.

Вони відійшли з дороги, пропускаючи санітарів, які несли ноші з колишніми в'язнями до лазні, а потім молодий Шавелло відвів мотоцикліста туди, де парували польові кухні.

– Юзеку! – гукнула здалеку Маруся.

– Вже біжу, – помчав на голос Вогника хлопець.

– Важливі вісті. Приведи дядька під каштани.

– Я б теж хотів послухати, бо…

– Послухаєш, але біжи швидше, не гайся, – дівчина махнула рукою і всупереч власним словам затримала його: – Не знаєш, де командир оцих мотоциклістів?

– Наминає.

– Що ти сказав?

– Їсть на кухні.

Маруся швидко знайшла взводного й підсіла поруч на лавці.

– Привіт! – привіталася, примруживши око. – Смачно?

– Привіт! – хлопець усміхнувся всім обличчям. – Коли на таку дівчину дивлюся, то й камінь стає тістечком.

– Скоро будете повертатися?

– Тільки-но поїмо.

– Підвезете?

– За поцілунок? Хоч до самого Берліна. Розвідник простяг руки, але Вогник притримала його за долоню.

– Доїдайте спокійно. Я незабаром повернуся.

Вона побігла до намету забрати польову сумку й деякі дрібниці – все своє майно. Поспішала дуже, але біля входу зупинилася мов укопана, побачивши на лавці Лідку.

– Привіт!

– Здорова була!

Дівчата обнялися й поцілувалися.

– Добре, що ти тут, Вогнику, бо я на хвильку. Наш транспортер супроводить поранених, і ми зараз вирушаємо далі. Я тільки хотіла тобі сказати…

– Вже знаю, що всі живі та здорові, одержали новий танк, поїхали на Берлін.

– Хто тобі сказав?

– Листа дістала, – збрехала Маруся і на мить задумалась. – Куди тепер їдеш? – запитала в радистки.

– До штабу армії.

– Генерала коли побачиш?

– Увечері. Хотіла тобі сказати…

– Лідко, люба! Маю до тебе велике прохання. Візьми цього конверта, віддай генералові та скажи, що командуючий армією…

– Якою армією?

– Моєю, радянською… Скажи, що коли він провідував своїх поранених у госпіталі, то я подала йому рапорта, і він одразу підписав.

Лідка взяла сірий прямокутник, навскіс прошитий білими нитками, запечатаний сургучем. Зважила в руці, прислухаючись до нетерпеливих сигналів транспортера, а потім тихо промовила:

– Гаразд. Оддам генералові. Бувай здорова, Марусю, водій уже сердиться.

Повернулась і побігла, а Вогник залишилася стояти з простягненою на прощання рукою. Якийсь час іще дивилася вслід транспортерові, а потім швидко пішла до березового чагарника, а звідти вузькою стежиною вгору.

Над лісистою долиною, де розташувався госпіталь, піднімалась пласка височина. На самісінькій вершині ріс крислатий каштан, що вже почав укриватися молодими листочками. Під деревом лежала гранітна брила. На цьому сірому камені Маруся не раз уже сиділа у вільний час, дивлячись на зелене дерево і думаючи про весну, що надходила після років воєнної зими, про свою майбутню долю.

Під каштаном на неї чекали обидва Шавелли. Швидко обмінявшися одержаними інформаціями, вони схилилися над трофейною картою, розстеленою на камені, мов на штабному столі.

– Ми хотіли в'їхати в Берлін зі сходу, але тепер мусимо змінити план, – сказала Маруся. – Шпандау лежить на тому боці.

– Тоді треба в'їхати з заходу, – озвався Костянтин Шавелло, показуючи напрям кінцем ліщинової палиці, з якою ходив, відколи його поранено.

– Транспорт є. Мотоцикли чекають, – похвалилася Вогник.

– Зброя б не завадила, – сказав Костянтин.

– Воно-то так, але без мундирів швидко спіймають, – зітхнув Юзек.

– У мене є план, – промовила Маруся. – Коли б ви, товаришу сержант, відвернули увагу начскладу…

– План підходящий. Я їй так баки заб'ю! – зраділо вигукнув Шавелло, знімаючи й ховаючи до кишені окуляри. – Тільки було б добре, щоб ви, Марусю, в нашому мундирі, польському.

– Чому?

– На контрольних пунктах у союзників не так документи вимагають, як у своїх…

Ще якийсь час обговорювали подробиці. Основну проблему – тікати чи не тікати – вирішено ще чотири доби тому, тільки-но в Марусі затяглася на плечі рана, а сержант Шавелло почав ходити. Всі троє зійшлися на думці, що не для того роками воювали, аби тепер, коли настав останній момент, вилежуватись у госпіталі. Проте ніхто не хотів тікати будь-куди. Щоб не наскочити на жандармів і не опинитися під арештом, треба було знати розташування своєї військової частини. Швидкість і точність дії давали шанс пробитися на фронт. Саме тому вони розпитували всіх водіїв, які возили поранених, та пощастило їм лише сьогодні.

Після наради під каштаном перший побіг униз Юзек, підтримуючи завеликі на нього госпітальні штани. Діставшися до господарської частини госпіталю, зайшов у великий, мов клуня, намет, де під товстим брезентом ховалося справжнє царство простирадел, піжам, сорочок і кальсонів.

У наметі, захаращеному полицями й заваленому сотнями мішків, ніс службу сам начальник складу, а точніше, могутня, дебела пані капрал. Вона була така заклопотана, а може, тільки хотіла таку вдати, що зовсім не помітила Юзека.

– Рядовий Юзеф Шавелло! – вигукнув хлопець і виструнчився.

– Ну?

– Мені треба… – простяг руку до мішків на ближній полиці.

– Не руш, там бабські мундири. Чого тобі треба?